5. Церковна політика за Директорії Української Народньої Республіки. Закон 1 січня 1919 року про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд. Дипломатична місія до Царгороду проф. О. Лотоцького. Друга Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР) і події національно-церковного життя в Києві під большевицькою владою в 1919 р., а також в часі оволодіння Києвом деникінцями в другій половині 1919 р.

Послання єпископату, чи під його проводом і цілого т.зв. Всеукраїнського Церковного Собору, до українського православного народу з закликом слухатися гетьмана Скоропадського і йому коритися було явним політичним актом, на який, з огляду на його протиукраїнський характер, не могла не зареагувати влада Директорії УНР після повалення гетьманату і зречення гетьмана. Отже ще до врочистого в'їзду членів Директорії в Київ, коли ад-міністраційну владу в Києві виконував Революційний Комітет, 4/17 грудня 1918 р. було арештовано в Лаврі архиєїпискола Євло-гія, а на другий день і митрополита Антонія; увечері того ж 5/18 грудня вивезено їх на Київську станцію, а вночі, в купе вагону 2 кляси, повезли на захід. Коли один з вартових жовнірів ще в Києві запитав митроп. Антонія, за що його і Євлогія посадили, м. Антоній відповів: „За православну віру", на що вояк в простоті серця, але влучно, заперечив: „За віру? За віру не садовлять, певно, що ви якісь злодії" (Митр. Євлогй. Ор. сіt., стор. 318). По дорозі далі митр. Антоній і архиеп. Євлогш довідались, що їх везуть в Галичину, яку вістку зустріли вони, за словами Євлогія, з „великим полегченням". Коли розвиднілось, вони побачили, що стоять на якійсь станції, що була вся убрана українськими прапорами. Від конвою <почули, що очікують проїзду Головного Отамана Петлюри з міністрами, які слідують в Київ. На платформі побачили священика з хрестом на блюді. Скоро прийшов потяг з міністрами, а за ним прийшов експрес з Петлюрою. Почулись привітальні крики: „Слава", „слава"! Петлюра вийшов, до нього підійшов з 'хрестом пан-отець, і „правитель України приложився до хреста"... Заграла музика, під звуки якої відійшов потяг на Київ. (ІЬісІет, стор. 319). З -версією митроп. Антонія, що його і архиєп. Євлогія українська влада ув'язнила ніби за „'Православну віру" ми ніде вже не зустрічаємось в споминах митроп. Євлогія.

Нам доведеться ще вертатися до історії з „мучеництвом" мит-рштол. Антонія і архиєп. Євлогія та других духовних осіб з „істін-но-русскіх" в їх боротьбі проти укранїства за „єдину неділиму" Російську Православну Церкву. Тут же скажемо, що перечитан-ня розд. XVII спогадів митроп. Євлогія „Путь моей жизни" під наголовком: Архиєпископ Волинський в полоні (1918-1919), найкраще свідчити може, я.кі то були муки чи страждання. Хто переживав дійсні репресії від тої чи іншої влади, чи безвладдя та безладдя з революцією 1917 р. і залишився в живих, той напевно благословив би свою долю, переживши тільки ті „страждання", які були уділом впродовж 9 місяців „полону" рос. ієрархів Антонія і Євлогія, як і сам митроті. Євлогій написав: „Коли в Києві мене арештували, я думав, що мені кінець... Увесь дальший час полону пройшов під знаком неволі, безправства, пригнічення, гірких і тяжких переживань. Тепер, оглядаючись назад, бачу, що полон був благодійством, великою Божою милістю. Господь вийняв мене з Росії в недосяжність... Полон зберіг мені життя" (стор. 344). З тих 9 місяців приблизно б місяців (від 4/17 грудня 1918 р. до дня ов. Тройці 1919 р.) були Антоній і Євлогій в українському „полоні", після чого добровільно перейшли в полон польський.*) Проживали вони в укр. василіянському манасти-рі в Бучачі, Тернопільської обл., де митроп. Антоній, без сумніву з далеко більшою користю для Православної Церкви, ніж політиканство його на Київській катедрі за гетьманату, написав „Опит Христіанского Православнаго Катихизиса" (вид. друком р. 1924).

Митр. Євлогій пише в своїх споминах, що з Київо-Печерської Лаври, під Новий 1919 р., два ченці привезли їм до манастиря в Бучачі арк'иерейські шати, церковні сосуди, кадило - все, що потрібно для богослуження. До Лаври передана була від них записка, в котрій писали, що без православного богослуження їм буде тяжко. „Довідавшись про це, духовенство і миряни снарядили до Петлюри делегацію з просьбою полегчити нашу долю. Петлюра настоював на одному, щоб ми для України більше не існували, і заявив, що наше затримання триватиме далі. Одначе він дозвволив .привезти нам все необхідне для церковних служб" ('ІЬі-дет, стор. 322). Можна тільки /пошкодувати, що українська влада, в інтересах Укранїської Православної Церкви в добу її відродження, пізно стала на шлях видалення ієрархів-ворогів цього відродження з керівних становищ в Церкві.

 6/19 грудня 1918 р. Київ урочисто зустрічав нову українську владу - Директорію УНР. Тисячі народу заповнили Софійську площу і вулиці. З Софійського собору, під мелодійні звуки дзвонів, виступив величавий хресний -похід на середину площі до пам'ятника Богдана Хмельницького. В поході взяло участь майже все духовенство м. Києва, а очолив той похід архиепискоті Катеринославський Агапит, вітаючи в промові Симона Петлюру, як визволителя. (Агаїпит Вишневський був інспектором Полтавської Дух. Семінарії, коли вчився в ній Петлюра). Голова Директорії В. Винниченко, як противник Церкви і церковних церемоній, не доїзджаючи Софійської площі, зліз з автомобіля і участи в церковнiй зустрічі не брав („Відродження нації", ч. III, стор. 166-167).

 *) На вимогу Антанти, в часі переговорів з нею в березні 1919 р. делегації від Директорії УІНРеспу'бліки, український уряд повинен був увільнити митр. Антонія і арх. 'Євлогія ('І. Мазепа. Україна в огні і 'бурі революції. 1950. Ч. І, стор. 100).

Натомісць, як пише о. П. Корсуновський, „решта членів Директорії, в оточенні свого штабу, міністрів та військового начальства, стали проти процесії і вислухали 'Привітання та молебень, в кінці якого проголошені були многоліття і вічна пам'ять поляглим борцям. Звернуло увагу всіх поводження С. В. Петлюри, який під час „вічної пам'яти" вклякнув просто у сніг, а на очах його бле-стіли сльози. Потім він перший підійшов до цілування хреста".

Архиєпископові Агапиту ця зустріч Головного Отамана і Директорії не лройшла дурно. Так зв. „Вище Церковне Управління на Південному Сході Росії", утворене рос. ієрархами, що скупчи-лись, покинувши переважно свої єпархії в часі горожанської війни, біля біло-гвардейських військ армії ген. Деникіна, поставило Архиєіписко'па Агапита під суд за те, що зустрічав Петлюру в Києві, як „героя" і „освободителя", і взагалі за те, як пише митр. Євлогій, що „повів різко-українську лішію". За цей ухил архи-єп. Ага-пита Вище Церковне Управління тепер і судило його. Було 'поставлено питання: залишити його на катедрі чи звільнити? Рішили звільнити в стан спочинку". В цьому засіданні того політичного суду „Вищого Церковного Управління на півдні Росії" брав участь і сам архи€п. Євлогій (ІЬісіет, стор. 349). Така була подяка архи'Є!л. Євлогія Господу Богу за те, що руїками українців вийняв його з Росії в недосяжність, тим з берігши його при житті; мстиве політичне засліплення не надовго збудило в ньому шляхетність почувань.

Одним з перших законодатних актів Директорії після прибуття її до 'Києва та величавої зустрічі, при якій була заманіфе-стована й прихильна участь Церкви в подіях національно-полі-тичного життя українського народу, був „Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви". Цим законодатним актом, 'проведеним декретом Директорії Української Народньої Республіки, проголошувалась незалежність, автокефальність Української Православної Церкви, чим здійснювалась, в розвитку національно-церковного руху в Україні з революцією 1917 р., декляративна заява міністра [сповідань О. Ло-тоцьїкого на Укр. Церковному Соборі 12 листопада 1918 р. в словах: „Основна засада української державної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна церква".

Названий Закон 1 січня 1919 р. містить в собі наступні точки:

 «1) Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада на Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значення, або вимагають видатку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчих державних органів.

 2) Для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод в складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона і 3 мирян та одного священика од Військового Відомства. До скликання Собору, який обірає в члени Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом.

 3) Відомству Синода належать церковні справи: а) релігійні, б) адміністраці'йні, в) господарські, г) освітні, д) контрольні та ревізійні (Додатковим декретом Директорії надано Синодові ще й функції судові).

 4) В засіданнях Українського Синоду має присутність призначений для того Міністром «представник Республіканського Уряду, який іменується Державним Представником і на обов'язках якого дежить: Іподавати інформації, роз'ясняти закони, стежити за виконанням законів та постанов Синоду, які не порушують інтересів Республіки. Державний Представник має право опроте-стування перед Радою Міністрів.

 5) Церковна влада Автокефальної Української Церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з Державної Скарбниці одповідно штатам, установленим для цього додатково.

 6) Українська Автокефальна Церква з її Синодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Всеросійського Патріярха не стоїть.

 7) Український Церковний Синод для керування своєю діяльністю, а також для скликання Церковного Собору, виробляє накази, які вступають в силу по затвердженні їх Укранїським Республіканським Урядом» (О. Лотоцький. Укр. джерела церковного права, стор. 297-298).

Опріч проголошення державним урядом Української Народ-ньої Республіки незалежности (автокефальности) Української Православної Церкви (т. 6 Закону 1 січня 1919 р.), цей Закон Директорії УІНРеспубліки про вищий уряд УАОЦеркви є багатозначний для історії відродження Української Православної Церкви ще й тим, що він стоїть не на засаді відокремлення Церкви від Держави, а на засаді союзу між ними, можливо навіть з де-яким перебільшенням державних впливів у внутрішньому житті Церкви. Але цю тенденцію в Законі легко -пояснити потребою розмосков-лення Церкви, бо ж за ці два роки, 1917-1918, виразно виявилось, особливо в часах гетьманату, засилля духовних русіфікаторів у Церкві в Україні. Але не входимо в деталі Закону 1 січня 1919 р., тим більше, що дальші історичні події перешкодили переведенню його в життя, для нас важно підкреслити основні його засади. Не маємо даних, щоб судити, хто і що властиво вплинуло на таку зміну становища Української Республіканської влади щодо Церкви і церковної справи, коли ця влада, на чолі Директорії маючи тоді Винниченка, а на чолі утвореної Директорією 26 грудня 1918 р. соціалістичної Ради Міністрів В. Чехівського (укр. с.-д.), поспішила тепер з виданням закону про церковну автокефалію і з полагодженням церконо-правного положення Церкви в державі зовсім не в дусі програми со-ціялістичної. Доводилось зустрічатись з думкою, що видання Закону 1 січня 1919 р. про автокефалію Церкви і її вищий уряд було справою Голови Ради Міністрів Волод. Чехівського, як вихованця Київ. Дух. Академії і близького до Церкви ('про велику ролю В. Чехівського в житті УАГТЦер-кви буде мова далі); нема сумніву, що В. Чехівський проводив цю справу, але трудно припустити, щоб самий напрямок її вирішення не по думці соціялістичної ідеології, а за додержанням традицій давньої української історії, міг бути ділом його самого, а не постановою правної укранїської державної влади.

Відомо, що автокефалія Церкви не є жодним догматом віри; автокефалія - це чисто канонічне поняття для означення зовнішнього устрою Східньої Православної Церкви, в протилежність монархічному сцентралізованому устрою Західньої Католицької Церкви. В канонах Вселенської Православної Церкви нема одначе вказівок про способи встановлення автокефалій для церков, а також і про порядок, коли і як позбавляються автокефалії до того незалежні церкви. В канонах Православної Церкви знаходимо тільки підстави, на яких Церква стає автокефальною. З них найдавніше правило 34 свв. Апостолів вказує національну підставу для церковної незалежности. Правила: 6-те І Вселенського Собору, 9-те Антиохійського Соб. і 17-те IV Всел. Собору вказують дер-жавно або адміністраційно-територіяльну підставу, згідно з якою за цивільним та земським порядком слідує й розподіл Церкви щодо її, в земному житті, управління. В церковно-історичній дійсності ці дві підстави - національна і політично-адміністраційно-територіяльна - найчастіше збігалися, особливо після доби Вселенських Соборів, в часах творення на Сході національних держав.

Отже в справі проголошення автокефальносте (на вказаних канонами підставах) міродатною далі є, з браку канонів, церковно-історична практика в історії Православної Церкви. Докладніше про це нами було вже сказано у Вступі до цієї праці (див. т.І, стор. 9-17). Тут ми згадуємо ці речі для того, щоб ствердити безсумнівну правосильність виступу Української державної влади в проголошенні нею Законом 1 січня 1919 року автокефальносте в Українській Республіці Української Православної Церкви. Ініці-я-тива в справі проголошення і встановлення автокефалії Церкви в історії повстання Православних Автокефальних Церков найбільше належала до державної влади тих країн, де повставали Автокефальні Церкви. Так було в історії Грузинської (Іберійської), Болгарської, Сербської, Московської, Румунської, Албанської ав-токефаальних православних церков. Тому, коли в новітніх публікаціях про Укранїську Православну Церкву в часах її відродження з революцією 1917 р. зустрічаємось з характеристикою українського національно-церковного руху в його стремлінні до унезалежнення своєї Церкви від Московської, що, мовляв, це була „течія безвідповідална і богословськи неграмотна, представлена деякими клириками і мирянами" супроти течії „поміркованій і законній" єпископату України (К. В. Фотієв. Попитки Украин-ской Церковной Автокефалии в XX в. Ор. сії., стор. 72), то така характеристика дійсно може виходити тільки від церковно-істо-рично і богослрвськи малограмотних авторів. Напевно, що і ар<хи-єпископ Олексій Дородницин, і прот. Василь Липківський, і проф. О. Лотоцьки'й, і В. Чехівський та цілий ряд інших українців, вихованців Київської і інших духовних академій та духовних семінарій до-революційного часу, своєю богословською освітою далеко вище стояли К. В. Фоті>єва в їх „попитках" (спробах) Української Церковної Автокефалії.

Митрополит Євлогі'й, основник того Православного Богословського Інституту в Парижі, вихованцем якого є й К. В. Фотієв, розповідає в своїх спогадах про місійну свою діяльність в заня-тій рос. військами Галичині в р. 1914, коли, в зв'язку з цією діяльністю, він був»на авдієнції у головнокомандуючого вел. кн. Ми-' колая Миколаєвича. Останній казав: „Я не дуже співчуваю утворенню окремого управління церковними справами в Галичині. Війна річ непевна: сьогодні повернеться так, завтра інакше"... В розмову вмішався вел. кн. Петро Миколаєвич. „Я хочу Вам поставити церковно-канонічне питання: чи має право Синод наставляти свій уряд, коли територія ще не російська? Адже ж вона залишається й зараз територією Вселенського патріярха". Відповідь архиєп. Євлогія була така: „За змістом церковних законів Церква в свому управлінні слідує за державами. Коли територія вже управляється російською цивільною владою, то і Російська Церква має право організувати своє управління. Я не настоюю, - я виконую лише волю Государя"... (Ор. сіt., стор. 261. Підкр. наше).

Логічні висновки з цих поглядів рос. ієрарха ясні й для -пра-восильности законодатного акту Української державної влади щодо незалежности і управління Церкви в Україні, особливо ж після того, як IV Універсалом цієї влади 22 січня 1918 року проголошена була самостійність, повна суверенність Української Народ-ньюї Республіки. Думати інакше означає мати одні православні церковні закони для Росії чи Московщини, а другі для України, як і тримався такої різниці сам арх. Євлогій, а за ним, як бачимо, і вихованці його Богословського Інституту.

Закон 1 січня 1919 р. про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви був цілком правосильним, і тільки велика була шкода для справи відродження Української Православної Церкви, що він не «появився, як показали події, раніше. Справа встановлення автокефалії тої чи іншої Помістної Православної Церкви зовсім не кінчається проголошенням тої автокефалії чи то законом державної влади тієї країни, чи постановою Краєвого церковного собору. Законодатний акт державної влади, як і постанова Собору, а іноді те й друге у згоді разом, являються Ініціятивою в справі встановлення автокефальности даної Церкви; після проголошення цІ€Ї автокефальности наступає, - завжди майже, як виказує історія, - фактична автокефалія, фактична незалежність даної Церкви від другої в її управлінні і порядкуванні своїм життям. Але Правосавна Церква Краєва, проголошена автокефальною, повинна оформити, легалізувати церковно-правно свою автокефальність для того, щоб бути їй у складі Вселенської Православної Церкви і в єдності та молитовному єднанні з іншими Православними Автокефальними Церквами. Справа такого оформлення, 'признання Церкви автокефальною була в компетенції Вселенських Соборів; при відсутності ж в Східній Православній Церкві таких соборів (після Сьомого Вселенського Собору 787 р.), церковно-правне оформлення (легалізація) автокефальности тої чи іншої Православної Церкви переводиться ка-нонічно шляхом міжцерковних зносин, інщіятива яких виходить звичайно від Церкви, що домагається признання її автокефальности існуючими вже автокефальними Церквами-сестрами. І після такого признання автокефалія Церкви сіє і'асіо стає автокефалією <іе .)"иге. Фактична автокефалія Церкви, яка й шукає, домагається автокефалії сіє ]иге, може тягнутися роками. Як свідчить історія, люди бувають зажерливими й навколо питань про унезалежнен-ня Церков часто не в меншій мірі, ніж в справах унезалежнення народів і держав. Р. 1948 Російська Церква святкувала 500-літ-тя своєї автокефальности, заініційованої московським вел. кн. Василем Васильовичем р. 1448, коли на митрополію було поставлено самостійно, без Царгороду, рязанського єписксипа Іону. Але ж ця самостійність, автокефальність була признана царгородським і другими східніми патріярхами тільки в кінці XVI в., так що цілих 140 років Московська Церква перебувала в стані тільки фактичної автокефалії.

Iнціятори й видавці Закону 1 січня 1919 р. про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд були свідомі й того порядку, яким здобувається й оформлюється в Схдній Православній Церкві церковна автокефалія. Про це ясно свідчить наступний, .після видання Закону 1 січня 1919 р., крок Уряду УНРес-публіки в церковній йото політиці - делегація дипломатичної місії до Царгороду, на чолі з бувшим при гетьмані (від Національного Укр. Союзу) міністром [сповідань строф. О. Г. Лотоць-ким. Проф. Д. Дорошенко пише, що О. Лотоцький в Царгороді „добився згоди латріярха на унезалежнення Української Церкви", але що „цей акт мав чисто декларативне значення"... („Православна Цеарква в минулому й сучасному житті українського народу". Ор. сії., стор. 54). Ці відомості невірні. Проф. О. Лотощь-кий, як голова дипломатичної місії до Царгороду, мав доручення від Уряду УНР звернутися в справі признання автокефалії Української Православної Церкви найперше до колишньої її Церкви-Матері - Царгородської Патріярхії. Переговори в цій справі О. Лотоцький провадив в Царгороді в міс. лютому-березні 1919 року, але не з патріярхом, а з місцеблюстителем Царгородського патріяршого престолу митропол. Миколаєм Кесарійським. Патрі-ярша катедра не була тоді занята: в 1918 р. помер -патріярх Гер-ман V, і турки «е давали дозволу на вибори нового патріярха аж до 1922 р. (Епископ Алексій. Посєщеніе Его Блаженством, Бла-женнєйшим митротіолитом Діонисіем православних автокефальних восточних церквей. Варшава. 1928, стор. 6). Відповідь місце-блюстителя митропол. Миколая в переговорах з О. Лотоцьким не була відмовкою, але не була й згодою. Місцеблюститель вказував якраз на вакантність у той час патріяршої катедри, як на перешкоду до обміркування і вирішення такого важного питання, як автокефалія Української Церкви. При цьому митрополит Миколай висловив прихильність Патріяршого Престолу до „побожного українського народу та надію, що цей народ буде міцно стояти в батьківській вірі, чекаючи з цілковитою певністю на здійснення свого бажання, себто незалежносте своєї Церкви, згідно з святими канонами та правилами" (О. Лотоцький. В Царгороді. Варшава. 1939 р., стор. 94-99).

Очевидна (річ, що колиб українська національна влада в Українській Народній Республіці встояла, церковне життя в Україні .вступило б на шлях фактичної автокефалії і повільного розмо-сковлення Православної Церкви, з чим не боролась би і ієрархія в Україні, тим більше після видалення запеклих ієрархів-русіфі-каторів, як митро'полит Антоній і архиепископ Євлогій. Проявлене у ^поданих вище фактах розуміння значення церковної справи в житті відродженої Української Держави подиктовало б урядові Директорії і дальші кроки в полагодженні формальностей щодо 'признання автокефаліїУкраїнської Православної Церкви в Православному світі та сприянні організації незалежного її внутрішнього життя на засадах українських націоанльно-щерковних традицій. І німецький пастор не писав би про „ґвалтовний спосіб впровадження української автокефалії революційною владою" (Ф. Гейєр. Ор. сії., стор. 58), бо ж цілком правне проголошення автокефалії Православної національної Церкви і лриступлення до фактичного впровадження її в життя зовсім «е було б революцією в Церкві Христовій, якою була реформація в Ж^Івіці на Заході.

Але вже в той час, як О. Лотоцький, на чолі дипломатичної місії до Царгороду, 'почав вести там переговори в справі автокефалії Української Церкви, Київ був залишений в кінці січня 1919 року Директорією, урядом і державним апаратом УНР, які переїхали до Вінниці, відступаючи перед навалою червоного російського війська. Перед тим в Києві відбулося 22 січня 1919 р. на Софійській площі урочисте проголошення акту з'єднання Захід-ньо-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою, про що Національна Рада Зах.-Укр. Республіки постановила 3 січня 1919 р., а тепер Директорія УНР приймала цю постанову до відома і про злуку Республік видала до народу Універсал, прочитаний тут же на площі Софійській. Проголошення великого історичного акту української соборносте відбулось також при молитовній участі церкви і духовенства, великого значення якого факту не може не підкреслити історик Української Церкви. В Софійському соборі була в цей день урочиста Служба Божа, після якої величава процесія, під гулом Софійським дзвонів, вирушила з собору на середину площі, де в присутності членів Директорії (крім Винниченка), Уряду, представників Зах.-Укр. Нар. Республ., військового начальства та різних делегацій, було відправлено вдячний Господу молебен, а потім вже було проголошення актів злуки; навкруги стояло військо, а за ним незлічені маси народу.

Другого дня, 23 січня, почались засідання Трудового Конгресу, але через яких 5-6 день Києвом вже опанувала паніка, почалась евакуація. Щоб не піддавти Києва новій руйнації, з огляду на великі сили червоного ворога, Київ зданий був без бою. 5 лютого большевики заняли Київ. В перших числах лютого Винни-ченко вийшов з Директорії і від'їхав за кордон; Центр. Комітет Укр. С.-Дем. Роб. Партії взагалі відкликав своїх представників з Укр. Уряду, так що відійшов і В. Чехівський. Аналогічну постанову винесли і українські есери. Такі рішення були викликані ніби :протисоціялістичними настроями в Антантських урядових колах, бо з Антантою 'почались переговори Директорії в оправі допомоги в боротьбі з російським большевизмом. Головою Директорії став Симон Петлюра, який прислав до Центр. Комітету УСДР-Партії листа з 11 лютого 1919 р., в якому заявив, що тимчасово виходить з укр. соц.-дем. партії. „Сучасна ситуація для України, - .писав він в листі, - незвичайно складна і тяжка... Я не вважаю для себе можливим ухилитись від виконання своїх обов'язків, яко сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці" (І. Мазепа. Україна в огні і бурі революції. 1950. Ч. І, стор. 105).

З залишенням Києва, в кінці січня - на початку лютого 1919 року, Українською державною владою, яка не в силі була оборонити Україну від наступу з московської півночі большевизму, українське церковне життя в його стремліннях до унезалежнення від чужого проводу та до організації національної Української Православної Церкви втрачає на Великій Україні з столицею Києвом на довгі роки підтримку, так спізнену, національного свого державного уряду. Віднині національно-церковний рух в боротьбі за відродження Української Православної Церкви знову, як і в початках його з революцією 1917 р., стає в Києві церковно-громадським, провадиться, в політичних умовах тяжко погіршених, кількома духовними і національне свідомими світськими елементами в Церкві.

Переговори з Царгородською патріярхі'єю в справі признання автокефалії Української Православної Церкви перервались з причини оволодіння Україною московсько-большевицькою владою, але ж і церковно-громадський провід у церковно-визвольному русі в Києві залишає далі без уваги державний закон 1 січня 1919 р. про автокефалію Української Православної Церкви, ви-даени'й Українським Урядом. Митрополит В. Липківський в свому листі до о. Корсуновського з Києва з дня 23 квітня 1922 р. (пересланім з Києва до Америки), в якому інформує про хід подій в українському церковно-визвольному русі після від'їзду о. Корсуновського з Києва з капелою Кошиця, зовсім не згадує про закон 1 січня 1919 р. Рівно ж в статті „Православна Христова Церква Українського Народу" („Церква і Життя" - орган УА'ПЦер-кви. 4.1. 1927 р.), в розд. „Як Українська Церква повернула собі волю" митрополит не згадує про закон 1 січня 1919 р. Останній залишився без виконання, і найперше, треба думати, з тої причини, що українці не мали свого національного православного єпископату.

«У Києві, з початку 1919 роїку, - пише митрополит Липківський, - більш-менш стало осідає радянська влада, що своїм законом про відокремлення Церкви від Держави дала цілком новий напрямок церковному життю на Україні (Декрет радянської боль-шевицької влади „про відділення церкви від держави і школи від церкви", виданий нею в Росії 23 січня/5 лютого 1918 року, а в березні 1919 р. був поширений тепер цією владою й на Україну. І. В.). Згідно з радянським законом про відокремлення Церкви від Держави, храми й інше церковне майно перестають бути власністю Церкви, а стають власністю держави, і храми можуть даватись в користування релігійних громад, що статут свій зареєструють у влади. У березні 1919 р. склався перший укранїський гурток для заснування „общини", в склад якого увійшли майже всі члени колиш. Всеукраїнської Церковної Ради, що перебували в Києві; до них пристали ще нові прихильники українського церковно-визвольного руху. Але перші кроки цього гуртка були досить скромні: він не хотів поривати традиційних зв'язків з єпископатом і звернувся до єпископа Назарія (впископа-вікарія Черкаського), що тоді правив Київською єпархією за відсутністю митрополита Антонія, і прохав його, аби він дозволив в малій церкні Софі'Євського собору відправити страсті і Велидкень з читанням Євангелій українською мовою. Коли ж єпископ Назарій і це скромне прохання з обуренням відкинув, український гурток склав свій парафіяльний статут і звернувся до влади з проханням зареєструвати українську парафію і відпустити в її користування один Із храмів м. Києва». („Церква і Життя". Ор. сії., стор. 23. Підкресл. наше).

В листі до о. Корсуновського, згаданому вище, митр. Липків-ськіїй наводить мотиви, ізза яких єп. Назарій і „Єпархіальний Совєт" при ньому не дозволили українцям в малій церкві Софійського собору відправити „Сграсті Христові" й Службу на Великдень в українській мові. За словами єп. Назарія, це „було б роз'єднанням єдиної Російської Церкви", а „Єпархіальний Совєт" виніс резолюцію, що, з огляду на заборону української мови у богослужбових відправах Всеукраїнським Собором 1918 р., прохання ,„так званих українців" залишається без задоволення. Тоді, - пише митр. Липківський в листі, - „пущений був підписний лист по інституціях, і за три дні зібрано кільканадцять тисяч підписів. Ми склали статут тершої українскої парафії, і ста-тут наш владою було зареєстровано. Це влада з тим більшою охотою зробила, що росіяни ігнорували державний декрет про відокремлення церкви, статутів не складали, а користувались храмами на праві, так би сказати, традиції".

„Починаючи боротьбу за відродження Української Церкви, українські діячі запевне уявляли собі в загальному про її відокремлення від держави"... писав так митро-полит Василь Липківський (в розд. VII Історії УЦеркви) вже в 1930 році, тобто після факту такого відокремлення декретом радянської влади. Як стояла ця справа взаємовідносин між церквою і державою за урядів українських 1917-1918 рр., оловіджено нами вище. В устах митрополита, нав'язуючи до його думок на цю тему в інших писаннях, що залишились після нього, о>це „уявлення в загальному про відокремлення деркви від держави" зводилось властиво до признання „аполітичносте" Церкви Христової в житті народів, аби увільнити Церкву в її релігі'йно-моральних завданнях від таких явищ в історичному її житті, як „папоцезаризм", а з другого боку „цезарепапизм", на який так хворіла Церква особливо в царській Росії. Одначе те, що прийшло для Церкви і її життя під іменем „відокремлення церкви від держави і школи від церкви" з декретом радянської влади 23 січня 1918 р., напевно не уявлялось не тільки церковним українським діячам, але й нецерков-ним, тим світським українським діячам, які, особливо в добі Центральної Ради, мали в своїх 'партійних 'програмах одним з гасел „відділення церкви від держави".

Розуміється, що Українська Православна Церква досі в своїй історії не жила в умовах відокремлення церкви від держави, хоч її життя під Польщею ХУИ-ХУІІІ вв., коли оборона Церкви, її сила і розвиток, чи занепад, полягали виключно на самій церковній громаді, це життя й проходило в умовах, наближених до системи відокремлення. Але ж відокремлення церкви від держави, переведене большевиїцькою владою, було специфічним: не виникло воно з засад релігійної свободи, які звільняли б,що торкається Православної Церкви в Радянській державі, від служення її політичним цілям, як було в царській Росії, а виникло найбільше з ворожости до Церкви і взагалі до релігії. Під „відділенням Церкви" диктатура матеріялістів-безбожників розуміла не те, що розуміли мрій яики-соціялісти. Большевицьке відділення Церкви це було не тільки позбавлення Церкви матеріяльної й всякої іншої підтримки з боку держави, а найперше конфіската, грабунок державною владою всіх церковних маєтностей нерухомих і рухомих, що тягло за собою позбавлення Церкви взагалі прав, як інституції публіч-но-правної, а далі й переслідування служителів Церкви в боротьбі ці'ЄЇ нової нечуваної в світі безбожної влади проти Церкви і релігії. Очевидно, що таке „відокремлення Церкви від Держави" не має нічого спільного з принципами релігійної толеранції і свободи в демократичних державах.

Ограбувавши Церкву „декретом" зо всіх її маєтностей, атеїстична влада розбивала її як релігійну організацію, коли казала тепер реєструватися у світської влади окремим гурткам віруючих на свому статуті, яким ця світська безбожна влада буде давати в часове користання з награбованого нею церковного майна храми та інше, що схоче, а може й нічого не дати. Очевидна річ, що цей антицерковний і антирелігійний декрет російської большевицької влади зустрінутий був віруючими з великим обуренням. На початку ніхто не хотів 'приймати його поважно, остільки здавався він всім проявом політичного недоумства, спробою руйнувати церковне життя негідними засобами. Але ж чим далі йшов час і скріплювала свої позиції большевицька влада, тим яскравіше виступала безбожницька істота ці€Ї влади, яка поволі, але настирливо, переводила в життя свій декрет про відокремлення Церкви, що й сам був переслідуванням Церкви і виконання його сполучене було з гнобленням і насильством над служителями Церкви і вірними. Московський церковний собор, який провадив свою працю ще з -півроку після видання декрету про відділення церкви від держави, виніс 'постанову з протестом проти безбожного декрету, а до духовенства і вірних звернувся з окремим посланням, в якому, одначе, не кликав до активного спротиву декрету, а тільки до єдности -віруючих православних людей, до об'єднання їх навколо своїх церков і пастирів, до утворення релігійних союзів для захисту святинь, з готовністю до страждань і мук смертних, як потрібно буде, за Церкву Христову. Тим же духовним 'характером пройняті були й послання до народу патріярха Тихона, в яких закликав вірних протиставити смертоносній зброї влади силу віри своєї, силу всенароднього ридання, яке застановить безумних... „А як треба буде -постраждати за діло Христове, то кличемо вас на ці страждання разом з собою. . . Найперше ж припиніть взаємні суперечки і міжусобиці. Держіть заповіді Господні, заповіді євангельської любови й милосердя, смирення, задоволення своєю долею, встановлення миру Божого. . . При такому правдиво-християнському настрої вашого серця не будуть страшні жодні заходи ворожі" . . .

Коли декрет радянської влади про відокремлення церкви від держави і школи від церкви поширений був, з захопленням України московськими большевиками, і на Україну, то в Росії він діяв вже більше року. Для російського єпископату в Україні не могло бути невідомим, що несе з собою для Церкви радянська влада і її декрет про відокремлення церкви від держави, не могли бути невідомими і послання иатріярха і Собору з закликами до православних об'єднуватися навколо святинь і пастирів в обличчю страшного ворога - безбожної державної влади. І з огляду особливо на той стан, в якому опинилась тоді Церква, чи може обєктивний історик назвати „мудрою церковною політикою" поведінку єп. Черкаського Назарія (Блінова) та його, Єпархіяльного Совєта, чи може писати: „Видержка православного єпископату (російського в Україні), їх вірність архиерей-ській присязі (?) не може не радувати церковно-думаючої людини?" (К. Фотиев. Ор. сії., стор. 28).

З чого власне тут може радіти „церковно-думаюча" людина? Українці, які бажають молитися Богові в своїй рідній мові, навіть менше того, - наразі тільки прослухати на „Страстях" у Великий Четверг і за літургією на Великдень св. Євангелію в українській мові, не мають в столиці України Києві церкви, в якій би це їхнє побожне бажання було задоволене. Українці не мають також церкви, в якій би діти їхні, з огляду на заборону декретом больше-вицьким викладів Закону Божого по школах, могли продовжувати навчатися цього Закону в рідній мові від священиків, які вже в роках 1917-18 -перейшли на викладову мову українську. На підставі декрету радянської влади про відокремлення церкви від держави, українці могли б звернутися відразу до цієї влади і, зареєструвавши свою релігійну громаду, просити дати їм в користання церкву в Києві. Але вони, не хотячи поривати традиційних зв'язків з єпископатом і солідарізуючись, очевидно, у відношенні до радянського антицерковного декрету з загальним в Києві православним фронтом, посилають делегацію до адміністратора єпархії єп. Назарія з проханням, як було вище сшовіджено, благословити українським священикам (о. о. Липківському, Ша-раєвському і Тарнавському) відправити богослуження на Страсті і на Великдень в безпарафіяльній якій церкві м. Києва, вказуючи •перше на малу церкву при Софійському соборі. Чи відмова українцям в цьому проханні була Божим ділом? Або може християнським відношенням єпископа до української пастви, яке відповідало закликам і патріярха Тихона і Російського Собору до збереження єдности в Церкві, якій загрожує страшне майбутнє, коли „відібрані будуть всі церкви і святі манастирі, перероблені будуть в гроші ризи зо святих ікон і церковні сосуди, замовкнуть дзвони церковні, свв. таїнства не будуть відправлятися і померлі будуть зариватися в землю без похорону?" (Свящ. К. Зайцев. Православная Церковь в Совєтской Россіи. Шанхай. 1947, стор. 28).

Чи ж в Православній Церкві перестала бути засадою Кирило-Мефодіївська ідея, на Св. Письмі і Переданні побудована, про вживання в християнській проповіді, в християнському Богослу-женні всіх мов народів світу? А що на так зв. Всеукраїнському Соборі за гетьманату тіринята була більшістю постанова з забороною української мови в Богослуженні, то ця ж 'постанова була по суті єрессю, з якою в своїм часі боролися і свв. брати Кирил і Мефодгй. Вона подиктована була політиканством митрополита Антонія і др., хто Православну Церкву в Україні зуживав в боротьбі взагалі проти українства і української державносте. Не даючи українцям, які бажали церковної богослужби в українській мові, храма, еп. Назарій і „Епархіальний Совєт" при ньому продовжували в Церкві політичну лінію російського єпископату, за-няту ним в часі національного відродження українського народу, та поставили московський чи російський націоналізм вище добра Православної Церкви. І, очевидно, що з цього може радіти тільки ж російський націоналіст, а не церковно-думаюча людина.

Історик же може ствердити, що зовсім немудрий крок еп. Назарія, який вдаряв 'по національному почуттю побожних українців, змушує їх доходити свого права в національно-церковному житті іншим шляхом. Не маючи в Києві храма на правах традиції, як мали росіяни поки що, ігноруючи большевицький декрет про реєстрацію парафій, українці змушені були добувати собі церкву в Києві, використовуючи декрет про відокремлення церкви від держави. І тут українці дбають про те, щоб «е загострювати стосунків в церковному житті; вони нікого не хочуть змушувати до молитви в українській мові, і тому ^хиляються брати парафіяльні церкви, а після реєстрації свого парафіяльного статуту просять дати їм в користання бувший військовий Собор Миколаївський (до революції званий по-російськи „Никольскій", а не „Михайловскій", як пише К. Фотиев) на Печерську, збудований гетьманом Мазепою. Влада видала українцям мандат на користання Миколаївським собором після деяких затримок в рішенні цієї справи. Так з'явилась в Києві перша українська православна парафія.

„(Впродовж своїх клопотань про утворення першої української 'парафії, - пише митроп. Липківський, - гурток, що їх вів, з'ясував собі нові свої завдання щодо відродження національної Української Церкви і прийшов до висновку, що він не мусить обмежитися утворенням лише одної парафії для себе, а повинен дбати про заснування українських парафій і в м. Києві й поза його межами, по всій Україні. На своєму зібранні в квітні 1919 р., в складі до ЗО чоловіка, гурток назвав себе Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР) нового складу, тобто вищим кері'вничиїм органом по засновуванню українських парафій. На цьому ж засіданні остаточно зорганізувалась Друга ВПЦРада: головою Ради обрано було Михайла Мороза, земського діяча на Київщині, товаришем голови прот. В. Липківського, секретарем Івана Тарасенка; з цього часу починається вже невпинна організаційна праця цієї другої ВПЦР. Були, 'Правда, розмови про те, чому ця Рада назвала себе Всеукраїнською, коли її не вся Україна обірала, а хіба лише Київ, але на це вона відповідала, що вона нікому свого керівництва не накидає, що назва „Всеукраїнська" говорить не про її владу, а про її конечну мету - утворення українських парафій, відродження Української Церкви по всій Україні; нарешті вона вважає себе лише тимчасовим вищим церковним органом Української Церкви до скликання справжнього Всеукраїнського Церковного Собору з представників українських парафій, свого керівництва нікому не накидає, а лише тих, що бажають стати під її керівництво, до неї звертаються, вона не відкидає" (Церква й Життя. Ор. сії., ч. 1, стор. 23).

Ставши на цей організаційний шлях, ВПЦР, за свідоцтвом митрол. Липківського, „щиро хотіла, одначе, працювати з російським єпископатом, бути під його керівництвом духовним" (рзод. VII „Історії УПЦ"). Дійсно, ми бачимо, що й одержавши від влади в користання Миколаївський со'бор на Печерську, делегація від ВПЦР знову йде таки до єп. Назарія просити благословення на першу відправу Богослуження в українській парафії в храмове свято собору 9/22 травня (свято перенесення мочців святителя і чудотворця Миколая). Єп. Назарій тягнув з відповіддю, делегації йому надокучали, і тільки як духовенство прийшло вже 8 травня до собору, щоб правити всенічну, була принесена делегацією відп'Овідь-„благословенство" наступного змісту: „Дуже сумно мені, що українці хочуть чогось (?) виділитися в окрему парафію. Але з огляду на те, що дістали вони від радянської влади церкву для своїх релігійних потреб, то я змушений благословити їхнє богослуження, з тим, одначе, щоб все відправлялось по-словян-ському ,і Євангелія щоб була (прочитана перше по-словянському, а потім перед проповіддю по-українськи. Для Богослуження призначаю прот. Лшіківського, Шараєвського і Тарнавського і диякона Дурдуківського" (Резолюція писана в мові російській, як і все тоді діловодство в єпархіяльному управлінні). І мотивація вимушеного благословенства, і умови, в ньому поставлені, так підходять під присуд Господній старозаконним книжникам і фарисеям: „Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви й самі не входите, і тих, що хотіли, не впускаєте ввійти ... Поводирі сліпі, що відціжуе-те комаря, а верблюда ковтаєте" (Мтф. ХХ'ЇІІ, 13, 24).

Перша українська служба в Миколаївськім соборі на Печерську відбулась на храмове свято 9/І22 травня 1919 р. величаво. На всені'чній й на Службі Божій зібралась зо всього Києва така сила народу, що не тільки в соборі було тісно, а й на великому майдані навкруги собору. Народ плакав, слухаючи уперше Апостола, Євангелію, Отче наш, псалми на Шестопсалмію в рідній мові; славетний український композитор Леонтовюч написав на це свято співи Служби Божої і сам керував хюром. Того ж дня в склад першої української Іпарафії записалось кілька тисяч українців.

Багато з тих, що вписались до Печерської парафії, були мешканцями осередку Києва, або так зв. „старого городу". Вони склали з себе другу українську парафюі і просили у влади в користання Андріївський собор, який стояв замкнутий (настоятель його проф.-прот. Ф. Тітов залишив Київ перед навалою большеви-ків). Довідавшись, що українці домагаються дістати в користання Андріївський собор, єп. Назарій з рос. духовенством склали якесь братство з п'яти осіб (собор був безпарафіяльний), які замкнули собор на свої колодки і до влади подали свої претензії на Андріївський собор. Розібравши оправу, влада все ж віддала собор в користання другій українській парафії. Щоб запобігти дальшим заходам українців брати в своє.користування церкви, єь. Назарій та його „Епархіальний Совєт" .придумали таку річ: вони наказали, аби по всіх 'парафіях м. Києва відбулись загальні збори парафіян і щоб на тих зборах рішали, чи „залишатися надалі православними, у вірі своїх батьків, чи перехюдити на українців", і щоб обрали по одному з духовенства і по чотири від мирян на собор всіх Київських парафій, де й буде рішатися питання бути надалі в провославії, чи переходити на „українську" віру. Трудно навіть повірити, щоб питання розмосковлення на Україні 'церковних богослужб (в мові) було поставлено єпископом і його „Совєтом" в площину розумінь московського розколу XVIII в. Православіє українців, як колись православіє патріяр-ха Нікона розкольниками, бралось під сумнів, а російські панотці на парафіяльних зборах Києва мусіли розвинути думки про „неправославіє" українців. До порушення православної віри відносилось також право парафії обірати собі лричет церковний. Так загострювалась і поглиблювалась в Церкві боротьба на ґрунті національному.

ВПЦРада зорганізувала свій контрнаступ і майже 'по всіх церквах, де відбувались збори і вибори представників, мала своїх благовісників, які виступали на зборах і так вияснювали докладно й переконливо, чого власне домагаються українці в церковному житт|, що вислід виборів на собор Київських парафій був цілком несподіваний для ініціяторів того собору: в більшості парафій на собор було обрано 'Прихильників українського церковного руху. Навіть на зборах в Софійському соборі зібралось українців в такій кількості, що вони могли вибрати своїх представників на собор і постановили утворити третю (після Миколаївської і Андріївської) українську парафію в .предковічній українській святині від часів кн. Ярослава Мудрого. Наслідки виборів в Києві на собор Київських парафій були остільки несприятливі для росіян, що єп. Назарій і його „Совєт" рішили краще собору не переводити. Коли обрані по парафіях представники на собор почали прибувати в призначений день 25 червня до залі „Релігійно-Освітнього Т-ва" (Религіозно-Просв'єтительное Общество), то двері були замкнені, а оголошення на них сповіщало, без подання мотивів, що зібрання представників -парафій відкладається „з незалежних обставин". На запитання ж 'про причини відложення, чули відповідь від порт'єра при залі, що зібрання заборонено владою, але ж на це зібрання явився і представник влади, не попереджений, що зібрання не відбудеться. Це так обурило радянську владу, що коли представники третьої української парафії звернулись, ре€струючи свою парафію, щоб дано їм було в користування Софійський собор, влада не зволікаючи видала мандата на собор українцям, будучи в ролі того третього, що радується боротьбі, яка вела до ослаблення церковно-релігійного фронту. Бла-гословенства на відправу Богослуження в Софійському соборі українська делегація не дістала, але „за вимогою народу Служба Божа мусіла відбутися вже й без благословенства єп. Назарія" (Митр. Липківськи'й. „Церква і Життя". Ч. 1, стор. 24). Перша надзвичайно урочиста Служба Божа українська відбулась в Софійському соборі на день свв. апостолів Петра і Павла, 29 червня 1919 р. Російський причет Софійського собору склав акта про цю подію і представив єп. Назарію, який притягнув до відповідаль-ности за цю відправу сімох оо. духовних на чолі з прот. Лштків-ським. З викликаними до єпископа духовними пішли члени Парафіяльної Ради Старо-Київської парафії і багато парафіян на захист свого духовенства, але єпископ Назарій і др. єпископи, що були в Михайлівському манастирі, резиденції єп. Назарія, не бажали розмовляти з народом, що, очевидно, викликало обурення, а не підіймало авторитет рос. ієрархії. Викликані вдруге, пішли оо. духовні до еп. Назарія самі. Бесіда йшла, як окреслює митр. Липківський, „на різних мовах, єпископи своє, а ми своє". Кінчилася тим, що коли єп. Назарій запитав Липківського, чи він сьо-годнні (була субота) буде правити, якщо його попросять українці, а єпископ заборонить, - о. Липківський перехрестився на образ і сказав: на лодібну заборону апостоли сказали своїм первосвященикам: кого нам більше слухати - вас чи Бога? От і я повинен більше слухати Бога, ніж вас, і коли парафіяни мене попросять, піду служити і через вашу заборону переступлю". - „То що це? Розкол?" - крикнули єпископи. - „Так, - відповів Липківський, - але не ми його починаємо". Єпископи рішили написати про Київські церковні події патріярхюві Тихону і чекати, що скаже на це все патріярх. Українці ж продовжували й далі правити в Софійському соборі, де парафія обрала собі причет в складі ро. Липківського, Тарнавського, Грушевського і дияконів Дурдуківського і Недзельнищького.

У відозві з того часу „Об'єднаних Рад Українських Православних парафій" м. Києва під заголовком „Чого хочуть православні українці в своєму житті" читаємо: „Православні українці хочуть хвалити Бога й дякувати Йому в молитвах , як в Божих храмах, так і повсякчасно в щоденному житті, своєю рідною мовою й керуватися в церковно-релігійному житті стародавніми обрядами та звичаями Української Православної Церкви. Православні україніці хочуть відродити устрій і звичаї стародавньої вільної Української Церкви тому, що тоді увесь народ, а не одне духівництво, як тепер, брало участь у всьому церковно-релігійному житті... Роблячи одправи Божої Служби своєю мовою, православні українці цим самим зовсім не чинять зневаги словянської мови, а тільки визнають, що ця мова малозрозуміла для більшосте, як української, так і московської людности. Це давно вже визнали і вчені і церковний уряд, і давно вже кажуть «про необхідність виправлення, або навіть і перекладу богослужбових книжок мовою, яка була б зрозуміла людям... Православні українці не бажають і ніколи не підуть ані в католицтво, ані в протестантство, ані в унію, як про це розповсюджують чутки лихі люди... Не бажаючи ні в кого забирати церков, православні українці хочуть лише такого розподілу націоналізованих державою храмів м. Києва межи православним українським і неукраїнським населенням , який дав би змогу цим народам найкраще задовольнять свої релігійні потреби. В своїх церковних справах українці не прагнуть до панування над тими народами, які між ними оселились, але не бажають також у цьому відношенні бути в залежності від інших... Українці не прагнуть до відокремлення від сучасних українських православних єпископів і не відійдуть від них, хоч би вони їх і гнали від себе, але ж, разом з тим, українці щиро бажають мати від своїх єпископів, згідно з стародавнім устроєм УПЦеркви, архипастир-ське керівництво, допомогу й єднання з народом в його церковній роботі, а не тільки накази й розпорядження духовних урядовців. Православні українці не хотять ніякого розподілу з Грецькою, Московською, Сербською, Румунською та іншими православними церквами, а хочуть назавжди залишитися в братерському єднанні у вірі й згоді зо всіма ними, як в молитві і в житті, так і в боротьбі з ворогами православія. Разом з тим православні українці прагнуть до автокефалії, т. б. до повної непідлеглосте УПЦеркви ніякій іншій православній церкві" („Церква й Життя". Ч. 2-3 1927 р., стор. 238-239).

10 липня 1919 р. в св. Софії Київській відбулося друге урочисте свято: відправлена була перша літургія цілком українською мовою. На це свято запрошували й єпископа Назарія та прохали його затвердити обраних священиків на парафії ІСофїївську, Андріївську (о. Сергія Пилипенка, вих. Харків. Дух. Сем. і Київ. Дух. Ак. 1907 р.) і Миколаївську (Іпрот. Нестора Шараївського, вих. Київ. Дух. Сем. і Акад.), але єп. Назарій „Іпрогнав українських представників, не хотів з ними й говорити".

Патріярх Тихон прислав свою відповідь на донесення Київських єпископів; «а Спаса 6 серпня вона була оголошена. Як пише митр. Липківський, відповідь патріярха була складена в лагідному тоні: „В ній не було ні заборони служби Божої, ні інших кар українському духовенству, як того сподівався еп. Назарій, а лише українці закликались до слухняности єпископу, до непорушного виконання його волі та щоб терпеливо чекали, поки все заспокоїться, збереться Російський церковний собор, який всіх і українців задовольнить" („Церква і Життя". Ч. 1, стор. 24). Заслуговує уваги, що К. Фотиев, рос. історик „попиток укр. церков-ной автокефалии в XX вєкє", не вподобав відповіді патріярха і замовчав про неї в тексті, а спішить похвалити чини Деникина і митрополита Антонія. Сказавши, що єпископи рішили чекати відповіді паріярха, Фотиев пише: «Такий стан трівав до вступлення в Київ Деникина. Ще на Успіння (1919 р.) Липківський і другі відправили богослуження в 'Софійському соборі. З Деникиним вернувся в Київ і митр. Антоній. Він негайно заборонив в священ-нослуженні всіх клириків-українізаторів і оголосив, що Липківський знаходиться під церковним судом. Характерно, що, заборонивши священнослужителів, винних в неслухняності владі єпископській, митр. Антоній дуже терпимо (?) віднісся до поміркованих українців. Він навіть дав їм церкву рядом з Софійським собором; силою відібрані (?) українцями церкви повернено було, розуміється, попереднім власникам (?) і призначив священика - поміркованого українця. Як видно (?), богослуження відправлялось частинно в українській мові, - мабуть таїк, як це було дозволено єп. Назарієм для Михайлівського (?) собору. Липківський спішить охарактеризувати вчинок митр. Антонія, як „єзуїтське загравання" з українцями» (Ор. сіі., стор. 27. Підкр. і знаки запитання наші). Навели ми цей уривок для прикладу дійсно тої нетерпимости й несправедливосте, з якою підходять до новітньої історії Української Православної Церкви вихованці навіть такого російського осередку богословської науки, як Православний Богословський Інститут в Парижі, що його професуру посуджують „зарубежники" (Російська Зарубежна Церква під проводом Архи-ерейського Синоду) в лібералізмі; названий інститут твір ієрархії російської, що знаходиться в юрисдикції Царгородського патріярха (Західньо-Европейська митрополія - Екзархат Патріяршо-го Вселенського Престолу).

Бажання Головного Отамана Симона Петлюри, про яке ми вище розповіли на підставі спогадів митр. Євлогія, а саме, щоб „митрополит Антоній і архиєп. Євлогій для України більше не існували" після того, як були вони в грудні 1918 р. вивезені з Києва, не здійснилось, як бачимо, щодо митр. Антонія, бо слідом за деникинцями в переможному, здавалось, наступі їх на північ проти большевиків, від яких очищували терени, прибув на кілька місяців до Києва і митр. Антоній та вступив в управіння Київською єпархі'Єю. Прибув він разом з єп.-вікарієм Нікодимом з півдня, а як попали вони на південь, про це оповіда>є в своїх споминах митр. Євлогій. Коротко справа представляється так.

Як ми знаємо, митр. Антоній і архиєп. Євлогш уміщені були в манастирі оо. Василіян в Бучачі. Після Різдвяних свят туди ж було привезено з Києва єпископа вікарного Нікодима, а з Поча-єва архим. Віталія (Максименка, що став пізніше архиеп. Східньо-Американським і Джерзейситським Зарубежної Рос. Церкви) та ієромонаха Тихона Шарапова. Весною, у Великий Піст, туди ж приїхав архиєп. Олексій Дородницин, який пояснював свій приїзд бажанням розпочати заходи про увільнення названих рос. ієрархів. Після архиєлископа Дородницина приїхав до манастиря в Бучачу проф. Київ. Університету І. Огі'єнко, який „працював над перекладом православного богослуження на українську мову". „Він, - пише митр. Євлогій, - обіцяв 'поклекотати про увільнення наше, але з того таксамо нічого не вийшло". Архиєп. Дородницин „з нами служив і своїм чудовим голосом прикрашав наші перед-пасхальні відправи"... «Світлий Праїзник зустріли світло й радісно. Випрохали у настоятеля дозволу відправити у півночі Пасхальну утреню й літургію в келії „почаївців". Проспівали всі пасхальні співи; архиеписко'п Олексій Дородницин був за регента. Потім всі разом розговлялись» (Ор. сії., стор. 324-325). Війна українців з поляками, для українців нещаслива, привела до втечі уряду (галицького) на схід, і тоді засланим до манастиря Бучач-ського було об'явлено, що вони вільні і навіть запропоновано відвезти їх на Волинь, з чого й скористали архим. Віталій та ієром. Тихон, вернувшись до Почаєва. Митр. Антоній, архиєп. Євлогій і єп. Нікодим „після де-яких вагань рішили залишитися у поляків, здавшись на великодушність переможців. Наше положення ворогів їхніх ворогів (петлюрівців) ставило нас в умови сприятливі і могло гарантувати нам безпеку, а можливо навіть і свободу" (Ор. сії., стор. 325). Дивно якось, що архиеп. Євлогій забув свою війну з поляками і на становищі єпископа Холмського і в Рос. Державній Думі. Коли поляки увійшли до м. ІБучача, то рос. ієрархи в манастирі уніятському були на перший день св. Тройці поляками арештовані, до білизни обшукані і під конвоєм повезені. Коли переїздили через Станиславів, то митр. Антоній подав думку звернутися до укр. греко-кат. єпископа Григорія Хомишина з просьбою про заступництво, але єп. Хомишин не прийняв архиеп. Євлогія, який взяв на себе переговорити з Хомишиним і прийшов до його „чудової палати". Очевидно, єп. Хомишин не простив Євлогію недавньої акції по наверненню на православі'є галичан в часі світової війни перед революцією.

Через кілька день відправили рос. архиєреїв залізницею до Львова. Приїхали туди над вечір. „Як я урочисто в'їздив колись до цього міста! - згадує архиєп. Євлогій, - а тепер відразу повезли нас в комендатуру"... (стор. 329). Дійсно, зіс Ігапзії £Іо-гіа Ігшпсіі!*) У Львові всюди переповнено, комендантура не знає, куди діти полонених владик. Хтось порадив відправити їх до митрополита Андрея Шептицького, який недавно повернувся з російського полону й заслання в Суздальському, потім в одному з Ярославських маяастирів, увільнений з революцією 1917 р. Рос. Тимчасовим Урядом. І ось - митр. Антоній, архиєп. Євлогій і єп. Нікодим - в резиденції митрополита Шептицького ... „Не встигли про нас доложити, як сам митрополит вийшов на сходи і привітно: „Пожалуйте, пожалуйте... В мене є вільні кімнати, будьте моїми гістьми". Так Митрополит-українець зустрів запеклих ворогів українства, що пішли в полон до поляків, сподіваючись від них добра для себе, з огляду, мовляв, на спільну ворожнечу до українців.

Кілька днів прожили у митрополита Шептицького колишні місіонери в Галичині й на Закарпатті російського православя, сполученого з великодержавною царською політикою. Багато перевели бесід, які митр. Євлогій передає, видно, об'єктивно і навіть тепло (стор. 330-334). Раз архиєп. Євлогій запитав митр. Шептицького: „Як ви, представник польського аристократичного роду, очолюєте український рух, що веде війну з поляками?" Митрополит усміхнувся. „Ви хочете завинити мене в ренегатстві? О, ні. Я буду боронитися. Дозвольте вам сказати, що Шептицькі рід руський, але у XVII в. окатоличився і спольщився. Прадіди наші зрадили ім'я руське. Я виправляю 'помилку предків"... На цю тему ми розмовились більш докладно ... Митрополит не кривив душею. В його словах почувалось щире устремління на Схід. Він ла-зав (переконливо. „Східне прав'ославіє, Україна, давня Київська Русь"... Все де було його „ІСвятеє-святих"; він уважав їх за достеменну, нічим не скаламучену руську стихію, яку не можна етнографічне отожнювати і політичне сполучувати з Великоросією. Історична доля й путі України й Великороси' різні... Такого роду щирі розмови зблизили нас" (ІЬісіет, сгор. 332).

'Не видно тут, з якою щирістю вів розмови на цю тему з мит-ропол. Шептицьким сам архиєп. Євлогій, великорус по походженню (Тульської губ.). Хоч митр. Шептицький і казав, як пише митр. Євлогій, переконливо, але щодо різниці етнографічної і політичної України і Великороси він напевно не переконав єдино-недєлімця Євлогія. Останній міг дозволити такі розумування „аристократові" Шептицькому, але становчо відмовляв в праві на „сепаратизм" українським народнім масам. Про це свідчить все на-ставлення митр. Євлогія до українського відродження в його спогадах, записаних з його слів в Парижі в роках 1935-38, де не знайшлось місця для співчуття і зрозуміння українського народу в його прагненнях, хоч Євлогія, як він каже, й називали колись „мужицьким архиєреєм" (стор. 654). Враж'іння від розмов з Ше'пти»цьким у Львові в р. 1919 вивітрились... А в негативному ставленні до української мови в Богослуженні митрополит (а не який-будь малограмотний фанатик-чорносотенець) не зупинився навіть перед тим, щоб в свої спогади занести чорносотенний пашквіль, ніби українці церковно-словянське „Радуйся, Невєста Неневєстная" переклали: „Грегочи, Дівка Непросватанная" (ІЬі-сіет, стор. 297).

Розуміючи небезпеку для Антонія і Євлогія перебування їх в Галичині під польською владою, доброзичливий митр. Шеп-тицький порадив ім домагатися звільнення і вказав шлях до того: звернутися до Клемансо; в Парижі обговорюється Версаль-ський трактат; знаходиться там і Падеревський, як представник Польщі; петицію можна передати через французького військового аттаїше, який є у Львові. Сам же Шептицький і зредагував у франц. мові прохання від рос. архиєреїв. Через день-два прийшов наказ польської комендатури вислати їхі до Кракова. Тут умістили їх в „мовчальників" під Краковом на „Білянах". Тут пробули вони довший час, як одного дня до манастиря прибув краківський воєвода, з настоятелем манастиря пройшов в келію митрополита Антонія і, висловивши від імени уряду жаль з приводу арешту рос. єпископів, що пояснив непоінформованістю місцевої влади, об'явив, що єпископи вільні і будуть доставлені на границю, куди побажають. З огляду на те, що вони ще раніше висловили бажання в проханні до Клемансо переїхати на південь, в район розположення військ Деникина, поляки дали їм вагон-са-лон І кляси, в якому вони й доїхали до границі Румунії. Через Румунію і Константинополь, далі морем Чорним, митр. Антоній, архиеп. Євлогій і еп. Нікодим прибули в Новоросійськ, „вернулись на родину" після Успіння 1919 р., „пробувши в полоні 9 місяців". По дорозі зустріли вони в Галаці архиєп. Олексія Дород-ницина, який, за словами митр. Євлогія, „змушений був тікати з України" і ,,тепер молив нас вплинути на капитана пароходу, щоб той взяв його разом з нами". „Мати його своїм сопутником нам не хотілось, і ми не проявили ініціятиви у відповідь на його просьбу, але ж, як загудів останній гудок, архиєп. Олексій теж опинився на покладі" (ІЬіd, стор. 342). З Царгороду архиєп. Дородницин, хоч і на другому пароході, також прибув в Новоросійськ.

Очевидно, що митр. Антоній і архиєп. Євлогій урочисто зустрінуті були як „мученики"; склали вони візиту генералу Дени-кі'ну. „Наші діла йшли тоді дуже добре; лінія фронту посунулась аж до м. Орла". Митр. Антоній і єп. Нікодим наводили справ-ки, як пробратися їм до Києва, очевидно - на свої катедри. Київ довго переходив з рук в руки, тепер же наспіла звідтіль вістка, що Києвом „знову володіють білі", і митр. Антоній з єп. Ніко-димом поспішили від'їхати до Києва. Архиєп. же Євлогій залишився, бо Житомир все ще був в руках большевиків. Так Євлогій ніколи вже більше й не побачив своєї Волинської катедри. Митрополит же Антоній, прибувши до Києва з деникінцями, відразу утворив атмосферу найгострішої ворожнечі до українського церковного руху. Він в українців одібрав всі храми і віддав їх росіянам; в помсті і маючи на меті цілком придушити український церковний рух, митр. Антоній заборонив в священнослужеині 13 українських священиків і дияконів в Києві та віддав їх під суд; декого, як прот. В. Липківського, що від'їхав до Камянця-Поділь-ського, заборонив і поставив під суд заочно. В поступованні митр. Антонія не можна не бачити порушення ним постанови Всеросійського Церковного Собору від 2/15 серпня 1918 р., згідно з якою вимагалось від членів Церкви, щоб вони не займались політикою від імени Церкви і не переносили на Церкву, яка відмовилась від церковної політики, відповідальности за свою й чужу політичну діяльність та щоб не шкодили Церкві своєю політичною діяльністю. Спіраючись на військову перемогу ,,білих", з якими й прибув до Києва, митр. Антоній відновив давню русіфікаторську політику в Церкві на Україні і почав переслідувати національне українське духовенство. З другого боку, коли хто каже, що митр. Антоній карав порушників постанови т. зв. Всеукр. Церковного Собору, якою заборонено було вживання в богослуженні української мови, і таким чином дбав про церковну дисципліну, то, по-мимо антиканоні'чности такої постанови теж політичного характеру, до порушнників тiei постанови треба віднести і самого митрополита Антонія, який, політикуючи, одвів було для тисяч українців у Києві аж одну домову церкву при митрополичій палаті, а потім добавив ще й малу Софію. На якій підставі дозволено було в цих двох церковках відступити від постанови Всеукр. Церковного Собору? Зрештою, коли деникинці в грудні 1919 р. змушені були залишити Київ, з ними залишив свою паству і митр. Антоній, тим яскраво ствердивши б своїй появі і потім від'їзді тісний свій зв'язок з певною політикою, з служінням певній політичній ідеї.

• ВКонтакте