6. Як прийшло до проголошення 2 Всеукраїнською Православною Церковною Радою автокефальности Української Православної Церкви 5 травня 1920 р. Лист в цій справі ВПЦР до українського православного громадянства. Турботи ВПЦР в справі набуття єпископів для УАПЦеркви. Духовна опіка над УАПЦ архиєпископа Полтавського Парфенія (Левицького). Утворення Московською патріярхією екзархату на Україні для боротьби з українським церковним рухом. Напередодні Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні 1921 року.

Митрополит Антоній, залишивши з деникінськими військовими частинами Київ, залишив в Києві під забороною священнослу-ження й під судом церковним ряд духовних осіб українського духовенства. Церкви, що їх при деникінській владі повідбірано було від українських парафій, українці повернули назад (крім Софійського собору) і заклали в Києві ще дві нових парафії - Ільїнську біля головного двірця і Петро-Павлівську на Подолі. ВПЦ-Рада звернулось тоді до єп. Назарія, який, зза відсутности митр. Антонія, знову став керувати Київською єпархією, з просьбою, аби зняв єпископ заборону з українських пан-отців. Єп. Назарій відповів, що за церковними канонами зняти заборону може тільки той єпископ, який її поклав, тобто митр. Антоній. Надходили Різдвяні свята 1919 р. Делегація від вірних українських парафій звернулась до єп. Назарія знову: ми не можемо залишитися на Різдво без Служби Божої; або кінчайте суд над нашими священиками, або здіймайте заборону; інакше наші священики мусіти-муть приступити до виконання своїх пастирських обов'язків. Тоді єп. Назарій закликав до себе заборонених священиків і сказав їм, що офіційно він не може зняти заборони, покладеної митр. Антонієм, але не підійме проти них справи, якщо приступлять до відправи Богослужень. Так українське духовенство опинилось під офіційною попередньою забороною і судом, а фактично під бла-гословенством єп. Назарія на відправи в церквах. 26 лютого 1920 раку, на запросини ВПЦРади, «а Шевченківське свято прибув у „малу Софію", де правили українські пан-отці, єпископ Василій Богдашевський, останній ректор Київ. Дух. Академії; він був присутній на літургії в укр. мові, а панахиду по Тарасові Шевченкові сам очолив у відправі. „Це був єдиний випадок, -- пише митр. Ли'пківський, - коли тихон'івський єпископ травив з українським духовенством".

В цьому часі українські парафії 'почали утворюватись й поза межами Києва. ВПЦРадою складено 'було тоді „Статут Спілки Українських Парафій", в якому накреслена була „організація УОЦеркви, порядок і межі праці 'ВПЦРади, повітових і волосних церковних рад і т. інш.". Представлений, згідно з декретом про відокремлення церкви від держави, радянській в Україні владі, статут цей був владою зареєстрований, і таким чином Спілка Українських Парафій здобула собі легальний стан в Укр. Радянській державі. Взагалі, як подає „Церква і Життя", орган УАПЦеркви, - „Українська віруюча людність закон про відокремлення церкви від держави зустріла з прихильністю, бо він відкривав для неї широкі перспективи українізації її життя на соборноправних підвалинах" (ч. 2/7 1928 р., стор. 127). Історик не може без застережень приймати це свідчення, для узагальнення якого не подано нале.жиих фактичних дани'х, вже й з тої причини, що над пресовим органом УАПЦ особливо зірким було „недремлюче око" ДПУ (Державного Політич. Управління).

Організуючи, як бачимо, українське національно-церковне життя на засадах окремого „Статуту Спілки українських православних парафій", ВПЦРада „не хотіла поривати зв'язків й з російським єпископатом на Україні, хоч його мертва канонічність, небажання трошки ожити, відкрити очі, піти назустріч вимогам життя ... обурювали й ВПІДР і всю українську людність"... (Митр. Липківський). „Українськая церковна людність шукала спільної мови з київським єпископатом, але зустріла короткозору самовпевненість та бездушну формальність з боку тодішніх керівників словянської Церкви" („Церква і Життя". Ч. 7. 1928 р., стор. 127). В такій ситуації скоро прийшло в церковному житті українців до нових конфліктів з єпископатом в Києві, за спиною якого стояли ще активні елементи з „істінно-русскаго" духовенства й світських м. Києва в їх ненависті до українського церковно-визвольного руху.

Конфлікт наступив перед Великодиними Святами 1920 року. Українська Старо-Київська Софіївська парафія, від якої за дени-кінської влади митр. Антоній відібрав Софійський собор, дістала знову від радвлади мандат на користання тим собором зразу ж після залишення Києва митр. Антонієм з деникінцями в грудні 1919 р. Але «церковна рада парафії з духовенством, хотячи тримати мир з еп. Назарієм, рішила залишатись парафії по'кищо при користанні „малою Софією, а великий Софіївський собор зостався, як і при деникінцях, в користанні російського причета. Та от надходили 'Великодні ІСвята, і українська людність не тільки Старокиївської, а й других укранїських парафій м. Києва, стала вимагати від ВПЦРади, аби предковічна святиня столиці українського народу - Св. Софія перейшла таки в користання Української Церкви, а не залишалась у росіян. Єп. Назарій, до якого звернулись з проханням, щоб російський 'причет перейшов до „малої Софії", а укр. парафія займає великий собор, був страшенно обурений, і другого дня на дверях великого собору з'явилось оголошення, що той священик, який посміє правити в соборі, коли його займуть українці, буде заборонений в службі Божій. З огляду «а знехтування цим оголошенням мандата, виданого на Софійський собор владою українській парафії, було викликано до влади в 'Страсний Понеділок єп. Назарія і голову ВОЦР та запропоновано їм негайно увійти в порозуміння. Але єп. Назарій ні на що не погоджувався і вперто твердив тільки, що Софійський собор це його катедра, і він нічого знать «е знає. Тоді влада сказала голові ВПЦР негайно перевести українську парафію до великого собору Св. Софії.

У середу на Стр. Тижні припало того року свято Благовіщення. Представники ВПЦР перед всенічною пішли до єп. Назарія за благословенством, але він з ними не побажав і розмовляти, не прийняв. Відправа в соборі все ж відбулась, йшла й далі, при пе-реіповненому соборі, на Страстях, виносу Плащаниці, у ніч Великодню; українські священики так і не знали, чи вони заборонені, чи ні. На другий день Великодня, після (Служби Божої, представники ВПЦР і ІСтарО'київської парафії, з церковним хором, пішли вітати єпископів з 'Великодніми святами й прохати їх, щоб, ради такого великого свята, відложили свій гнів на українців, бо ж „вони нічим не винуваті і лише свого добиваються". Єпископи Василій (Богдашевський) і Димитрій (Бербицький) прийняли їх радісно, христосувались. €п. Назарій не вийшов, та коли до нього в покої пішли члени ВЛЦР, він спочатку гнівався, а -потім, слово по слову розбалакались, і нарешті єпископ сказав, що зовсім помирився б з українцями, аби тільки повернули вони старому причету Софійський собор. Представники ВГТЦР заявили, що ця справа залежить від загальних зборів парафії, на яких вони будуть умовляти парафіян, щоб перейшли до малого собору Св. Софії. Після цього розмови пішли дуже лагідно; коли представники сказали, що в наших священиків неспокійна совість, чи заборонені вони, чи ні, а правили на вимоги побожних парафіян, то єп. Назарій сказав: „Ні, нехай служать". Ніяких заходів проти священиків дав слово не вживати до загальних зборів парафії, на які обіцяв і сам прибути. Єп. Назарій запевняв представників, що будуть винайдені церковно-канонічні шляхи для задоволення національно-релігійних потреб віруючого українського громадянства. Так полагоджено було Великодніми святами попередні непорозуміння з єпископатом, і українці м. Києва прийняли вістку про це з великим задоволенням.

Через кілька день задоволення змінилось великим здивованням. Бо ж розпорядженням керуючого Київською єпархією єп. Назарія з дня 17/30 квітня 1920 р. всі українські священики м. Києва були заборонені в священнослуженні, Іпро Іщо дістали вони повідомлення від „Кіевскаго Епархіальнаго Совєта", датовані 20 квітня/З мая 1920 р. (Текст „Указа" на ім'я прот. Нестора Ша-раївсьїкого надруковано в ч. 7 „Церква і Життя" за 1928 р., стор. 128). 5 травня (по ст. ст. 22 квітня) 1920 р. був скликаний на засідання пленум ВПЦРади, на якому було присутніх 31 член. (Протокол засідання - ч. 7 „Церква і Життя" 1928 р., стор. 128). З обміну думо>к на засіданні ВПЦР видно, що 'поведінку єп. Назарія та його Єпархіяльного Совєту, змінливу у відношенні до українського церковного руху, пояснювали змінами політичних обставин. В даному разі ширилися чутки, що до Києва „наближається польське військо та 40-тисячна армія генерала Бредова", а з півдня наступає генерал Врангель, - отже єп. Назарій і російське духовенство, використовуючи „зовнішні обставини, поза всякими канонами, просто хочуть за одним замахом придушити укранїський визвольно-церковний рух". З тих же дискусій на засіданні довідуємось, що „фактично-русскую політику в церковному житті м. Києва провадили тоді не єпископи, а протоєреї Н. Ґроссу ('Проф. Київ. Дух. Ак., румун), С. Трегубов (великорус) з „Епархіальним Совєтом", який „жонглює іменем єп. Назарія" (ІЬіd, стор. 129-130). Прот. В. Липківський на цьому засіданні сказав: „Коли б я знав, що дійсно хотять лише усунути з дороги Липківського, Шараївського, Тарнавського і інш., я і мої колеги враз би одійшли набік, але ж тут іде боротьба між нашою людністю і єпископатом, і останній хоче -покладанням на нас кари вдарити по людях, щоб спинити наш церковний рух... Ми, українські пан-отці, знали, що з цим єпископатом розрив неминучий. Далі ми знали, що й самий розрив зробить єпископська влада, і ми не помилилися: так сталося. За що ж нас заборонено? Чи ми розпусники, п'яниці, злодії і т. інш.? Ні, єпископат заборонив нас за те, що ми 'йшли з людністю до визволення Церкви. В цьому питанні між людністю і єпископатом лягла величезна прірва. І от як же нам, пан-отцям, поставитись до покладеної на нас кари? Інакше кажучи, з ким нам в цей рішучий момент іти, з нашим народом до будування зруйнованої Церкви, чи з руйовником цієї Церкви і нашого церковного руху - єпископатом? Ми вибрали перше. Тепер черга за людністю, за вами, члени Ради, - як ви скажете: чи ми оіовинні підлягати єпископатові (окремі вигуки: ні в якім разі не підлягати), чи ні, так і буде. Скажете служити, ми не звернемо жодної уваги на єпископат і служитимемо" (ІЬіd, стор. 130).

Реасумуючи думки -промовців, голова ВПЦРади М. Мороз сказав: „Всі зійшлися на одному: необхідно визнати заборону єпи-скотіату нікчемною; але звідси треба робити і всі дальші висновки. Ми мусимо, ставши на шлях непідлеглости єпископатові, вважати свою Українську Церкву віднині автокефальною" (ІЬіd, стор. 131). У висліді пленум ВПЦРади на засіданні 5 травня (н. ст.) 1920 р. одноголосно ухвалив проголосити автокефалію Української Православної Церкви, видавши в цій справі листа до українського правослвного громадянства з резолюціями Ради. Проект листа тут же був відчитаний і принятий з дорученням остаточної його редакції комісії в складі: о. о. В. Липківського, К. Стеценка, Ю. Жевченка і доброд. М. Мороза, Д. Кра>євського, Г. Ляшенка та І. Тарасенка.

Лист ВПЦР до українського православного громадянства, датований 5 травня 1920 р. („Церква і Життя". Ч. 1 за 1927 р., стор. 120-123; ч. 2/7 за 1928 р., стор. 132-135), у вступі до подій сучасного церковного життя в Україні подає образ історичного життя Православної Церкви українського народу від початку на Україні християнства до 1917 р., образ - пройнятий великим суб'єк-тивизмом, навіяним, очевидно, сучасними настроями в національ-но-церкО'Вні'й і національно-політичній боротьбі (про більш як 200-літні страждання і переслідування православних українців під католицькою Польщею нема жодної згадки). Переходячи до сучасного національного відродження українського народу, яке проявилось і в ділянці церковній, головним чином „в животворчих українських відправах Божих служб", у „відновленні стародавнього церковно-соборного устрою", лист ВПЦР каже: „Українське православне громадянство, керуючись заповітами Святої Апостольської Церкви, зовсім не мало на меті відокремлюватися від вищої духовної влади, а навпаки всю свою працю по відродженню Церкви бажало провадити в погодженні з єпископатом, делеґуючи для порозуміння з ним кращих своїх людей. Як же поставилась до цього визвольчого руху вища місцева духовна влада - єпископат?". .. Далі вичислюються вже відомі нам факти неприязні і ворожнечі єпископату в Україні на чолі з митр. Антонієм супроти українського церковного руху. Остання заборона українських пан-отців в овященнослуженні 3 травня 1920 р. поставила укр. громадянство перед дилемою: або підлягати волі єпископату і зрік-тися справи визволення своєї Церкви, або зріктися ворожого єпископату і йти своєю дорогою, вживаючи заходів до набуття єпископату власного. ВПЦРада вибрала останнє.

Отже «Церковна Рада ухвалила: 1. Визнати розпорядження представника Московської духовної влади - київського єпископату в особі Назарія, єп. Черкаського, про заборону священнодійства українським причетам - актом антиморальним ї антикано-нічяим і через це нікчемним, якому не повинні коритися заборонені члени причетів; 2. Вважати, що віднині Українська Церква, яка складається з українських парафій, не має єпископів, і тому ВПЦРада визнає необхідним тимчасово до обрання єпископату і утворення Всеукраїнським Церковним Собором належних органів керівництва взяти на себе головне керування оправами УПЦеркви, як по містах, так і по селах України; тому ніяких розпоряджень єпископату, 'представника Московської духовної влади, укранїські парафії й причети не повинні виконувати, і ні в які стосунки з ним не входити, звертаючись у всіх своїх справах виключно до ВПЦРади; 3. Вважати Українську Православну Церкву звільненою від московської зверхности - автокефальною (незалежною) і соборноправню; 4. Вжити належних і негайних заходів до підготування і законного переведення українською православною людністю виборів українських єпископів; 5. Закликати українську православну людність поставитись з належною свідомістю до всього, що подіялось, і підтримувати ВПЦРаду, як в її боротьбі з ворогами Церкви, так і у великій роботі по відбудуванню всього церковного устрою, а також піклуватись про свої Божі храми і за виконанням релігійних потреб звертатися лише до причетів українських парафій; 6. Запропонувати парафіяльним радам всіх українських параф'і'й, як по містах, так і по селах, вжити належних заходів, аби цього листа ВПЦР було негайно після його одержання оголошено у св. храмах і на парафіяльних зборах» (ІЬіd, стор. 134-135).

Листа ВПЦР було зачитано в Софійському соборі на свято Юрія Переможця при переповненій церкві; на Зелених святах 1920 року відбулась перша конференція з представників усіх Київських сумежних парафій, кількістю до 200 учасників, і всі вони вітали автокефалію Української Церкви. Без сумніву, що з погляду цер-ковно-правного державний закон УНР 1. І. 1919 р. про незалежну Автокефальну Церкву в Україні, а також і заходи після цього державної влади про признання цієї автокефалії, найперше Царгородською патріярхією, мають куди більше значення, ніж проголошення автокефалії Української Православної Церкви ВПЦРа-дою 5. V. 1920 р. Сфера діянь другої ВПЦРади властиво обмежувалась в ті часи м. Києвом та околицями, хоч вона і назвала себе „Всеукраїнською" (пояснення цієї назви, зі слів митр. Липків-ського, приведено нами вище, підрозд. 5); тому рішення ВПЦР зовсім не могло бути таким авторитетним, як закон державного Уряду УНР. (На нашу думку, церковні діячі, згуртовані в другій ВПЦРаді, проголосили самі автокефалію Української Церкви 5. V, 1919 р., а не оперлися на проголошену вже автокефалію законом державного Уряду УНР з дня 1. І. 1919 р., з причини політичної небезпеки: большевицька влада в Україні могла відразу закинути ВПЦРаді контр-революційність в користанні з закону УНР, тим •більше, що закон 1. 1. 1919 р. не стояв на засаді відокремлення Церкви від держави.

Спроба, не маючи свого єпискотіату, залишитися в підлеглості московському ні до чого доброго, впродовж півтора року від видання закону 1. І. 1919 р., не довела; український національно-церковний рух мусів вернутися до автокефальносте і в ній шукати рятунку від московського в Церкві засилля. Та ставши на цей шлях незалежности від московської ієрархії, який митр. Липків-ський в листі до о. П. Корсуновського називає „новою добою в житті Української Церкви", провідники українського церковного руху відразу ж мусіли болісно відчути кардинальну помилку, що в добі відродження української державности не присвячено було уваги важливій справі придбання національного єпископату в Православній Церкві українського народу. „Безїєрархічне становище Української Церкви, - пише митр. Липквіський, - стало дуже трудне; так довго трівати аж ніяк не могло. Поширення Української Церкви йшло дуже жваво; особливо св. Софія стала огнищем українського руху; до неї заходили прочани з усієї України і, чуючи Службу Божу українською мовою, дуже захюплювались, звертались до ВПЦР, одержували інформації, поради і брались і в себе до заснування українських парафій. Але ж тут ВПЦРада зробила помилковий розрахунок: вона сподівалась, що коли не лійські бутні протаєреї, то смиренні прибиті селянські пан-отці охоче підуть до вільної Української Церкви, зосібна, коли піде до неї народ. Вийшло не так; майже ніхто з священиків не пішов до Української Церкви; не тільки проти соборноправности, але й 'проти живої мови в церкві завзято виступали священики - навіть щирі українці. Ще більш було пан-отців, що ніби співчували, але оглядались на єпископів, які не таїли своєї ворожости до УАПЦ; найбільше ж - просто не рухалось з місця, очікуючи, що то буде далі. А між тим народ захоплювався Українською Церквою, звільняв тихонівських священиків, прохав священиків від ВПЦР; в неї були й кандидати, та нікому було їх висвячувати".

Починаються гарячкові старання ВПЦР, щоб придбати для Церкви, проголошеної автокефальною, власних єпископів, але справа ця для громадянства, в його стані без державної підтримки і без матеріяльних засобів, виявилась зовсім нелегкою. Характерно, що в мемуарах, і в першу чергу у митр. Липківського, читаємо, що в такому скрутному стані „Всеукраїнській Церковній Раді в цей час стало відомим, що в Полтаві архиєпископ Парфе-ні'й не тільки не забороняє Служби Божої українською мовою, а сам править по-українському і заснував в Полтаві українську парафію". .. ((„Церква і Життя". Ч. 1. 1927, стор. 25). Це свідчить про недостатні зв'язки ВПЦР з українським церковним рухом на місцях, тим більше, що Полтава і Полтавська єпархія вже на початку революції 1917 р. заманіфестувала на з'їзді 3-6 травня 1917 року свою прихильність до українського церковного руху (див. підрозд. 1).

Архиє'пископ Парфеній Левицький (родом з села Плешівці на Полтавщині), ім'я якого зв'язане з виданням в р. 1906-07 Рос. Синодом св. Євангелії в українській мові (див. т. III цієї праці, розд. V, 6), на початку революції 1917 р. займав катедру в Тулі, куди був перенесений Синодом з Камянця Подільського з причини „небезпеки" його українства в єпархії з українською людністю (говорив проповіді в укр мові і заохочував до того ж духовенство єпархії). З початком революції перейшов, з огляду на похилий вік, в стан спочинку і 'переїхав до рідного села на Полтавщині. Коли ж Полтавський архиєписко'п Феофан залишив в листопаді 1919 р. Полтаву і від'їхав з деникінцями на еміґрацію, єпархія зосталась без єпископа, патріярх Тихон, на просьбу тимчасового Єпархіяльного Управління, призначив на Полтавську катедру архиeпископа Парфен'ія. Навесні 1920 р. архиєпископ Парфеній, осівши в Чеснохресному Полтавському манастирі, вступив в управління єпархією.

Отже ВПЦРада в серпні 1920 р. вирядила в Полтаву, до архиепискснпа Парфенія, делегацію в складі голови Ради М. Морова, прот. В. Липківського і свящ. Ю. Жевченка. Прибувши до Полтави і завітавши до Воскресенської в Полтаві церкви, делегація мала втіху почути тут справді українську відправу і довідалась, що українською церковною справою на Полтавщині керує „Полтавське Українське Церковне Братство", яке складалось з кращої української інтелігенції. Під час засідань виявилась повна однодумність делегації ВПЦР і Полтавського Братства. Братство прийняло до уваги стан, в якому опинилась Укранїська Церква в Києві, й погодилась умовити архиепископа Парфенія, аби задовольнив прохання ВПЦР. З благословенства архиєпископа, київські священики з місцевими урочисто відправили Службу Божу на свято Преображення Господнього у Воскресенській церкві, а 8/21 серпня відбулось у архнєпископа Парфенія спільне засідання делегації В'ПЦР і Братства, на якому архиєпископ Парфеній дав згоду прийняти під своє духовне керівництво всі українські парафії, що входять до складу спілки православних парафій, заснованої в Києві. Резолюція архиєпископа Парфенія на проханні ВПЦРа-ди була наступна: „1920 р., серпня 8. Співчуваючи бажанню української православної людности, благословляю Православну Церковну Всеукраїнську Раду Спілки Українських Парафій провадити з вірою в Бога і Його святу допомогу працю по утворенню живої, рідної українському народові по мові, звичаях і обрядах, соборноправної і -вільної Української Православної Христової Церкви. Задля миру церковного і збереження вповні Христового стада згоджуюсь взяти під свій догляд українські православні парафії, які належать і належатимуть до складу Всеукраїнської Спілки Православних парафій, що заснована в м. Києві. Архиєпископ Парфені'й" („Церква і Життя". Ч. 1 за 1927 р., стор. 123-124).

„Головна мета делегації ВПЦР, - як розповідає митр. Лип-ківський, - була осягнута: УАПЦерква здобула собі єпископа". Розуміється, що придбання одного єпископа далеко не було виходом з положення, не вирішувало проблеми цілого єпископату, національної ієрархії в Українській Автокефальній Церкві. Як передає митр. Липківський, делегацією в Полтаві замовлено було слово й про висвяту єпископа, але „владика Парфеній сказав, що це передчасне, що про це треба ще подумати". Задоволена наразі ВПЦР, що має свого єпископа, пожвавила свою діяльність; рівно ж і чутка про те, що архиєпископ Парфеній очолив УАГІДер-кву, - а його стали поминати за б о гос луженнями в українських парафіях як „Всеукраїнського", - сприяла ширенню українського церковного руху; відкриваються українські парафії по містах, як - в Житомирі, Чернігові, Камянці, Вінниці, навіть в Одесі, Миколаєві, Херсоні, і по багатьох селах, особливо на Київщині. Праця по перекладу і виданню друком богослужбових книг йде вперед; ще в червні 1920 р. видана була друком „Літургія св. Іоана Золотоустого" (перекл. прот. В. Липківського); тепер, поруч з перекладами, ширеними на машинописах, пощастило видати з друкарень (друкарні були націоналізовані радвладою) „Часословець", „Требник", „Молитовник". Архиєп. Парфеній справді велику прислугу зробив Українській Церкві: в цей час він висвятив для неї більш як ЗО священиків; і архиєп. Парфеній і Полтавське Братство брали жваву участь в житіі УАПЦеркви.

Одначе той факт, що на чолі УАПЦеркви став архиєпископ Полтавський Парфеній, що Українська Церква почала поширюватись по всій Україні, а ВПЦРада розвинула свою діяльність, схвилював російський єпископат в Україні, старорежімне духовенство, які, не здаючи собі, очевидно, ясно справи з того, що несе для Церкви большеви'цька безбожна влада, свою енергію скерували на завзяту боротьбу з церковною течією в українстві, а во ім'я чого? Відповіді належної на це питання не знаходимо і в теперішніх істориків-симпатиків тієї завзятої боротьби, бо ж і вони не посміють казати, що єпископи й духовенство - противники українського церковного руху - дбали й боролись за спасіння душ, за Царство Небесне для української побожної людпости. З Києва послано було патріярхові Тихону вимогу, аби патріярх призначив до 'Києва митрополита, який згуртував би московський в Україні єпископат і духовенство, щоб зробити опір поширенню Української Церкви. Призначити митрополита на Київську катедру, яка не була „вдовствуючою" (адже ж митрополит Антоній був живий і міг, коли б знову прийшла підходяща політична влада, повернутися на катедру), патріярх не міг; тому був призначений до Києва й на всю Україну патріярши'й екзарх, архиє'писко<п Гродненський Михаїл іЄрмаков, про якого німецький історик пише, що це „був великорус і високоцінний охоронитель православних (?) традицій супроти схизматицького (?) руху, який впродовж його владицтва ширився в Українській Церкві" (Фр. Гейер. Ор. сії., стор. 75). Дійсно, ходило «про традицію московського владицтва в Церкві на Україні...

Коли саме прибув до Києва екзарх Михаїл Єрмаков, маємо про це суперечні відомості; у самого митр. Липківського є різні дати, бо в розд. VII Історії Укр. Церкви митрополит оповідає про організацію екзархом тихонівського єпископату і духовенства в Україні вже на початку 1921 р. і про скликання ним в лютому того ж року собору єпископів в Києві, а в листі до о. Корсуновсько-го читаємо, що екзарха митр. Михаїла Єрмакова „для підтримки собору єпископів України патріярх Московський прислав до Києва в серпні 1921 р."... З екзархом вже, чи ще й без екзарха, а собор рос. єпископів в лютому 1921 р. в Києві відбувся і видав наказ про виключення всього духовенста українських парафій з „духовного звання", позбавлення його священного сану, про скасування ВПЦРади, яка повинна зліквідувати себе, про ліквідацію спілки українських парафій; всім же, хто цього наказу не виконає, собор єпископів загрозив анатемою.

Очевидна річ, що цей наказ чужеземної ієрархії, незалежність від якої українська церковна організація проголосила майже рік тому назад, нічого другого не міг викликати, як тільки ще більше загострення стосунків в церковному житті України. В березні 1921 р. відбулось зібрання представників українських парафій Києва і Київського повіту в кількості до 150 чоловік, переважно селянства, «а якому з обуренням було відкинуто втручання в справи Української Церкви московського екзарха і 'його Синоду. В травні 1921 р зібрався Київський губерніяльний собор, в складі до 400 учасників; на нього прибули не тільки представники Київщини, але й окремі люди з Поділля, Чернігівщини, навіть Слобожанщини. ВПЦРада просила прибути на цей собор й архиепископа Парфенія і навіть послала за ним свого члена. Архиєп. Парфеній збірався до Києва, але потім ніби захворів і не поїхав, передавши тільки ВПЦРаді листа досить невиразного змісту. За представника від нього був на соборі свящ. з Полтави о. Константин Кротевич, представництво якого сам архи'єпископ потім заперечив.

Травневий 1921 р. собор Київщини треба вважати свого роду підготовчим до Всеукраїнського (Собору в жовтні 1921 р. Собор Київщини цілком схвалив працю ВҐІЦР, підтвердив автокефалію Української Церкви, відкинув наказ лютневого 1921 р. собору рос. єпископів в Києві, не визнав екзарха Михаїла Єрмакова і обрав на Київського митрополита аархиєпископа Парфенія, приймаючи до уваги запевнення о. К. Кротевича, що архиєп. Парфеній буде непохитно відданим Українській Православній Церкві. Не знати з якого приводу, але губерніяльний собор Київщини „висловив, - як лише митр. Литовський в листі до о. Корсуновського, - вже й деякі принципові побажання: щоби духовенству можна було брати другий шлюб, як і мирянам, щоб і єпископи мали бути жонатими, щоб єпископи не були самодержцями в Церкві, а лише її духовними 'керівниками і т. ті.". Врешті собор 'Київщини постановив про скликання 'Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ і визначив термін і місце відбуття Собору - 1/14 жовтня 1921 р. в Києві.

Забороняючи й виключаючи з духовного стану українських священиків, московський єпископат не посмів в лютому покласти якої заборони чи виключити архиєпископа Парфенія. Тепер, довідавшись про обрання на соборі Київщини аірхнєпископа Парфенія митрополитом Київським, вжито було проти нього рішучих заходів. До нього в Полтаву послана була делегація від собору рос. єпископів, яка загрозила йому заборонами та відлученням, коли він не зречеться митро'политства, на яке його обрано, й Української Церкви. Архиєпископ Парфеній ,,не витримав характеру" і на вимогу делегації написав заяву, що він зрікається Української Церкви, пориває зв'язок з ВПЦР і обрання на Київського митрополита не приймає. „Синод єпископів широко оголосив цю заяву, і, - признатися, - вона приголомшила наших українців, а тихо-нівці підняли голови"... (митр. Липківський). В нашій історичній літературі зустрічаємось з засудом архиєпискола Парфенія, з нехтуванням навіть певних фактів, і тому несправедливим. Так, проф. О. Лотоцьїкий писав, що архнєпископ Парф'еній „не відгукнувся на поклик національного обов'язку в найвідповідальнішу хвилину, коли представники автокефальної української церкви просили його хоч на короткий час взяти 'провід в церкві"... („Хресний шлях Української Церкви". Тризуб. Ч. 43 за 1927 р., стор. 10). Як ми бачили, факти, подані головним учасником подій з нашого церковного життя в 1920 р., говорять інше про відповідь архиєп. Парфенія на просьбу ВПЦР.

Та при цій нагоді спростовання <певної несправедливосте щодо архиєпископа Парфенія, можна б поставити питання: що зроблено було і українським національно-свідомим громадянством і українськими державними чинниками в перші ж роки національно-визвольної боротьби 1917-19 років для того, щоб з'єднати собі, оточити увагою й скріпити на дусі оті, за висловом проф. Ло-тоцького, „жертви вечірні" з ієрархії рос. Церкви, які не були позбавлені національно-українського почуття і могли б послужити великій справі утворення національної української ієрархії? В „Історичній Записці" В'ПЦРади, яку в листопаді 1925 р. Рада розсилала православним автокефальним церквам, читаємо: „Перша відновила свою автокефалію церква Грузинська. На її щастя, в ній затримались ще єпископи - щирі сини свого народу і прихильники автокефалії своєї церкви, і тому відновлення автокефалії Грузинської церкви пройшло нормально: російських єпископів грузинський народ вислав за межі Грузії, а за керовників своєї церкви обрав всіх своїх єпископів, проголосивши їх незалежними від Московського патріярха" („Церква і Життя". Ч. 2-3 за 1927 р., стор. 142). Автори „Історичної Записки", вживши загально „грузинський народ", не пишуть того, що автокефалію Грузинської Православної Церкви відновив революційний грузинський уряд і зовсім не тоді, коли вже 'Всеросійським Собором відновлено було патріяр-шество і на патріярха московського обрано було в листопаді 1917 року митрполита Тихона, а в перші ж дні революції, в березні 1917 р., коли був арештований недавно призначений Рос. Синодом в Грузію екзарх Платон і об'явлено про вибори свого автокефального католикоса Грузії. Хоч Рос. Синод не признав „законности" цього акта, переносячи рішення про привернення автокефалії Грузинської Церкви на Всерос. Собор (автокефалії позбавила цю церкву Росія „законно" після завойовання Грузії в 1801 р.), одначе грузинський уряд, екзарха Платона на волю пустивши, явочним порядком автокефалію перевів, католикоса і других єпископів на соборі обрав, а на Всеросійський Собор, що відкрився в серпні 1917 року, -Грузинська Церква представників не прислала і участи в соборі не брала (А. В. Карташев. Революція і собор 1917-18 г. „Бо-гословская Мисль". Париж. 1942, стор. 79-80; 88).

Продовжимо тепер, що пишуть в „Історичній Записці" про Україну: „В іншому стані в час свого визволення опинилась Українська Церква. Всі єпископи на Україні, призначені московською церковною владою і, 'з наказу царського, з росіян та з „малоросів", були фанатичними (?) прихильниками цієї влади й всі до одного (?) зразу поставились дуже вороже до визволення Української Церкви з-під московської церковної влади і стали вживати всіх засобів до того, щоб погасити український церковно-визвольний рух. Ні одного єпископа не знайшлось (?), який хоч скільки-небудь уважно поставився до справедливого прагнення Української Церкви до свого визволення. Якими гнобителями українського народу та його церкви (?) були ці єпископи за часи російського самодержавства, такими залишились вони й після його знищення" („Церква і Життя". Ор. сії., стор. 142-143). Таке свідоцтво ВПЦ-Ради, виставлене по суті українському народові в його свідомості, в порівнанні з свідомістю грузинського народу, можна б ще зрозуміти, коли б „Історична Записка" про „гнобителів-єпископів" писалась тільки для радвлади в Україні, але ж вона (українською і французькою мовами) розіслана була „до всіх православних церков і до представників УАПЦ в Америці, Женеві й Празі" (стор. 139). Отже автори „Записки" так-таки не знайшли „ні одного єпископа", який хоч скільки-небудь уважно поставився до справедливого прагнення українців до визволення в національно-церковній ділянці? Всі єпископи були „гнобителями українського народу та його Церкви"? А як же з архиєпископом Олексієм Дородници-ним, почесним головою першої ВПЦРади? З архиєписколом Пар-фенієм Левицьким, що під свою духовну опіку взяв в серпні 1920 року всі українські парафії? З архиепископом Агапитом Вишнев-ським, який правив молебня на Софійській площі і вітав в'їзд до столиці Директорії УНР? З єпископом Димитрієм Вербицьким, якого самі українці ставили в 1918 р. кандидатом на митрополита супроти гнобительської кандидатури митрополита Антонія Храпо-вицького? Чи вжиті були які заходи в справі заборони архиєпи-скопа Олексія напередодні відкриття Всеукраїнського церковного собору в січні 1918 року? До речі: яка була далі доля архиєпи-скопа Олексія?

Вище ми приводили із спогадів митрополита Євлогія про його зустрічі з архієпископом Олексієм в 1919 р в Галичині і по дорозі потім на південь Росії. Перд тим у проф. Дорошенка знаходимо спомин, що в лютому 1919 р. приїхав до Камянця Подільського і почав викладати в державному університеті історію первісного християнства архиєпископ Олексій Дородиницин („Мої спомини про недавнє минуле". Ч. IV, стор. 12). Той же митроп. Євлогій пише, що ,,архиеп. Олексій Дородницин змушений був тікати з України" (Ор. сіt., стор. 342), а чому тікав він не з українцями, а пробирався на південь? Чи мав які підстави протопресв. М. Польський написати, що архиєпископ Олексій „був вигнаний українцями ж"? („Новие мученики Россійскіе". Т. І, стор. 18). Митр. Липківський в листі до о. Корсуновського пише, що, шукаючи за єпископами (коли ще архиєп. Парфеній не зовсім відійшов від УАПЦ), „писали ми до архиєп. Олексія в Одесу, але цей останній помер в Новоросійську, як ми довідались". Листа, про який тут згадується, ВПЦР могла писати, по ходу подій, до архиєп. Дородницина в кінці 1920 або на початку 1921 р. Помер же архиєпископ Олексій Дородницин в маленькому новоросійському манастирку ще в січні 1920 р. Оповідає про його смерть (від па-рали'чу серця) і похорони митрополит Євлогій. „Єп. Сергій (Новоросійський і Чорноморський) жадних розпоряджень відносно похорону не дав, і труп архиєпископа Олексія в одній білизні пролежав днів три в хліві. Я запропонував еп. Сергію доручити мені поховати, і той з радістю погодився. На призначений час прийшов я з дияконом до церкви на кладовищі... В церкві гроба не було. Вияснилось, що тіло привезуть, але треба зачекати ... Нарешті завиднілись дроги в одну конячку, а на них величезний гроб, на якому сидів фурман; за дрогами йдуть два-три ченці. В церкві відкрили кришку домовини ... архиєпископ Олексій лежав не в ризах, в старому підряснику, в єпитрахилі. З причини морозу, тіло було ще ціле. Відправу прийшлось робити не так, як звичайно ховають архиєреїв, хоч я і старався, в міру можливости, вичитати все, що по чину положено. Питаю після похорону: де могила? Виявилось - на самому краю кладовища в гущавині кущів. Ми довго пролазили по сугробах, загрузаючи в снігу"... (Ор. сіt., стор. 355-356). Так скінчив своє життя архиєпископ Олексій Дородницин.

Мимоволі повстає питання: чи при належній добрій організації українського церковного руху, в глибшій свідомості всієї ваги в історії і сучасності Православної Церкви й її традицій в житті українського народу, названі чотири ієрархи, об'єднані і підтримані, як належить, і державним апаратом і свідомим національне громадянством, не могли б довершити того самого великого діла утворення національної ієрархії для Української Автокефальної Церкви, як ця справа, не оглядаючись на Рос. Синод, була переведена в Грузії? Більше того, можна навести ще імена єпископів -українців ,не тільки не „гнобителів" українського народу, а таки не позбавлених національного почуття, з якими в добу національного зриву українського народу до волі і відродження з революцією 1917 р. теж можна було нав'язати стосунки в справі відродження Національної Української Церкви. Назвемо архиє'пиоко-па Мінського Юрія Ярошевського, пізніше митрополита Варшавського, про якого будемо ще писати; шкільний товариш по Київ. Академії проф. О. Лотоцького і колишній співробітник „Записок НТШевченка", архиєп. Юрій Ярошевський автокефалію Православної Церкви в Польщі проводив, не вважаючи на „громи і блискавки" з Московської патріярхії і з Карловацької групи (Сербія) російських єпископів на еміграції; єпископа Амвросія Гудка, що походив з селян Холмщини, був єпискoпом-вікарieм Кремянецьким (на Волині в рр. 1904-09), коли й проповідував по селах завжди в мові українській, за що Рос. Синодом був перенесений на північ, на становище -єпископа Сарапульського, вікарія Вятської єпархії. Року 1916 був 'єпископ Амвросій перенесений Синодом в „стан спочинку, в наслідок конфліктів з державною адміністрацією, якій докоряв свавільства навіть з церкоівного амвону, і засланий до Свіяжського манастиря Казанської єпархії; в революцію 1917-18 р. безбоязно виступав проти блюзнірств і безчинств большевицької влади в її відношенні до святинь і богослуження; від руки ж цих безбожниіків-большевиків мучени'цьки скінчив сво€ життя в лші-ні 1918 р., арештований з розказу Льва Троцького (прибув у Сві-яжськ для боротьби з чеськими отрядами) і заколотий багнетами в полі біля станції Тюрлема Москов.-Каз. залізниці; єпископа Феодосія Олтаржевського, якого проф. Лотоцький називає „українським Нікодимом"; в роки студентства автора цієї праці в Київ.

Академії єп. Феодосій, як кандидат прогресивної групи професорів, був обраний ректором Академії (після єпископа Платона) в 1906 р.; коли „Тимчасові правила 1906 р. про автономію дух. академій" були відкликані, Синод переніс виборного ректора на одну з великоруських катедр, а помер він в якомусь глухому манастирі „на покої".

„Історична Записка" ВПЦР, не згадавши зовсім про закон про автокефалію Української Церкви 1. І. 1919 р., а навівши свою ухвалу від 5 травня 1920 р., щоб „«е визнавати надалі ворогів свого церковного життя за своїх єпископів", песимістично робить висновок: „Таким чином Українська Автокефальна Церква залишилась без єпископів, сиротою почала своє життя" (Ор. сії., стор. 143). Митрополит же В. Липківський цей висновок робить не після 5. V. 1920 р., а в 1921 ,р., коли не прийняв вибору на Київського митрополита архиєп. 'Парфеній: „Отже Українська Церква знов залишилась без єпископа".

Ще коли архиєпископ Парфеній не відійшов остаточно від УАОЦеркви, ВПЦРада в турботах про єпископів для Укр. Церкви нав'язали зносини з єпископом Антоніном Грановським, який проживав „на покої" в Москві. Відомим з свого лібералізму єп. Анто-нін став ще з осени 1905 р., коли, після царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. про Державну Думу і її законодатні функції, він, будучи тоді одним з вікарних єпископів Петербурзького митрополита, перестав за богослуженням поминати царя як „самодержавного", тобто відкинув цей титул, знаходячи, що в Росії тепер монарх конституційне обмежений. Очевидно, що таке вільнодумство коштувало його дальшої духовно-адміністративної кар'єри. З революцією 1917 р., єп. Антонін став заводити всякі сміливі новини у відправі Служби Божої, переходив в богослуженні й на літературну російську мову, виголошував палкі проповіді на теми революційного часу. Зацікавився він й Укр. Церквою. ВПЦРада надіслала йому потрібні інформації та прохала прибути до Києва й взяти духовне «керівництво в Українській Церкві. Врешті погодився їхати до Києва. В червні 1921 р., як оповідає митр. Липків-ський, „за ним послано було до Москви представника; він вже спакувався, сказав і квитки на залізницю взяти та в останню годину захитався й відмовився хворістю. „Як би, - казав він, - можна було в Москві річці впірнути, а в Дніпрі вигулькнути, то це - так, а пускатись у далеку дорогу я, хвора людина, боюся. Та й яка буде з мене для вас користь? Привезете гнилу колоду"... Так зносини ВПЦР з єп. Антоніном і припинлись. А через рік ініция-тори т. зв. „Живої церкви" в Москві, коли був большевицькою владою ув'язнений патріярх Тихон, втягнули до сво'ЄЇ акції єп. Антошна, на свому соборі в Москві (29. IV. - 9. V. 1923 р.), надали йому титул митрополита, і він вітав в промові большевицьку владу і дякував за декрет про відокремлення Церкви від держави, яким, мовляв, дана Церкві „свобода духа"... (свящ. К. Зайцев. Ор. сіt., стор. 131). Особливої якоїсь ролі в тій живій церкві не відограв і помер, здається, р. 1925.

Дійшла до ВПЦРади чутка, що в Одесі єпископ Олексій (еп. Єлізаветградський, вікарій митроп. Херсон, і Одеського) прихильно ставиться до Укр. Церкви і сам правив першу службу в Одеській укр. парафії. ВПЦР і до єп. Олексія послала прохання стати «а чолі Укр. Церкви. Він відповів коротким листом, в якому висловлював повне співчуття автокефалії і рідній мові в Укр. Церкві, але, як не українець (на прізвище Бєліков), «е вважав властивим очолити йому Українську Церкву.

В гарячому прагненні до Всеукраїнського Собору, наміченому на 1/14 жовтня 1921 р., мати єпископат, ВПЦР хапається ще за одну можливість вийти з тяжкого становища. З Кавказа, з самого Тифлісу, «а травневий собор Київщини приїхав прот. Степан Орлик, родом з Волині. Він приєднався до Укр. Церкви, говорив, що близький є до грузинського католикоса Леонида (перший обраний католикос Грузії Киріон був забитий при таємничих обставинах в р. 1919) і запевняв, що католікос Грузії висвятить єпископів для Укр. Церкви, бо сама Грузинська Церква оголосила себе автокефальною явочним порядком. Прот. Орлик казав, що має змогу повернутись на Кавказ і провезти з собою до Грузії ще одного. Він був удовець; рішено було делегувати з ним ще другого удівця священика Павла Погортака з Поділля і лросити католикоса Грузії висвятити цих двох кандидатів на єпископів для Укр. Правосл. Церкви. Але оо. Орлик і Погорілко доїхали тільки до Харкова; далі большевики їх не пустили. Тоді вони, вертаючись, заїхали до Полтави, до архиепископа Парфенія, в розмові з яким, як знаємо, і перша делегація до нього ВПЦР в р. 1920 підіймала питання про висвяту єпископів. Кандидати в єпископи рішили попитати тепер, що скаже архиеп. Парфеній. К. Фотієв пише, що архиєп. Парфеній „їм відмовив, заявивши: шукайте другого" (Ор. сії., стор. 32). Про ці події К. Фотієв, як і інші автори, пишуть на підставі матеріалів, яікі залишились Іпі-сля митр. Липківського. А у митр. Липківського (в розд. УІІІ манускрипту про Відродження Укр. Церкви) читаємо: „Архиєп. Парфеній прийняв їх досить прихильно; особисто йому прийшов до вподоби свяіц. Павло Погорілко; його Парфеній навіть хотів зробити своїм заступником. Що ж до висвяти наших кадидатів на єпископів, то архиєп. Парфеній не сказав їм нічого певного, зрештою порадив їм найти ще другого єпископа, щоб висвята була цілком канонічна і нараяв звернутися у Єкатеринослав до єп. Агапита". Як бачимо, історик Фотієв перекрутив відповідь архиєп. Парфенія, надавши словам його: „Шукайте другого" сенс: „Відчепіться від мене, іншого пошукайте", коли на ділі архиєп. Парфенію ходило про дотримання прав. 1 свв. Апостолів: „Єпископа нехай поставляють два або три єпископи".

Так перекручуючи історичні матеріяли, К. Фотієв про турботи українців в 1921 р. здобути для своєї Церкви національну ієрархію висловлюється зневажливо: «Началась форменная „погоня за благодатью" - нечто одновременно чудовищное й комичное» (ІЬіd.). Дійсно виникають одночасно оіотворні й комічні „історичні -праці", коли автори їх пройняті бувають націоналістично-політичною злістю. За 'порадою архиєп. Парфенія, оо. Орлик і По-горілко поїхали до єпископа Агапита. К. Фотієв знов написав не-праівду, що „еп. АІгапит відмовився хіротонізувати їх". У митр. Липківського написано: „€п. Агапит прийняв наших кандидатів досить уважно, розпитував, але що до висвяти не сказав нічого певного, обіцяв лише, -що він напише до архиєп. Парфенія, або й сам поїде до нього, і вони умовляться; зрештою, сказав, спішитися нема чого: я маю бути в Києві, в екзаршому Синоді, можу зайти й до ВПЦР й поговорити". Так українські кадидати в єпископи й повернулись до Києва, куди прибули якраз в день відкриття Всеукраїнського Церковного Собору 1/14 жовтня 1921 р. Розмови їх з владиками Парфенієм і Агапитом ще дають підстави до твердження, що своєчасні заходи українських урядів і церковно-громадських діячів в справі утворення української національної ієрархії могли осягнути бажаних успіхів.

• ВКонтакте