7. Національно-церковна діяльність уряду УНР в 1919-1921 роках

Як ми бачимо з подій в церковному житті, описаних в двох попередніх підрозділах, український церковний рух в столиці України Києві провадився в роках 1919-21 самими українськими церковно-гро'мадськими силами, які мусіли, після залишення Києва на початку 1919 р. своєю українською владою, пристосовуватися у веденні церковної справи до політичних обставин і під большевицькою владою, з відокремленням при ній Церкви від держави та рабунком церковного майна, і під деникінською владою з реставрацією при ній церковних порядків до-революційних, і знову ж під большевицькою владою. Не маємо даних, щоб судити, який був в цих часах, до Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні 1921 р., зв'язок поміж церковно-громадськими діячами Києва і урядовими чинниками уряду УНР, які відали ресор-том справ церковних.

Уряд УНІР від лютого 1919 р. опинившись, за виразом історика, „в стадії хронічної евакуації", не міг, розуміється, в обставинах збройної боротьби та дипломтично-політичної гри і переговорів, присвячувати багато уваги справам взагалі культури, зокрема і справам відродження Української Церкви; до того ж, перебуваючи на скрайку української етнографічної території з укр. православною людністю (смуга Поділля, по-части Зах. Волині), а під кінець 1920 р. і цілком поза межами такої території, не мав уряд і терему для переведення на ньому українізації Православної Церкви. Мимо того маємо факти з національно-церковної діляьности в цих часах уряду У/НІР, які заслуговують бути в історії відміченими.

Пастор Фр. Гейер пише, що „Петлюра ще в грудні 1918 р. покликав на церковного зверхника в Україні архиепископа Олексія Дородницина, як єдиного єпископа, що до сього часу брав участь в національно-церковно'му русі і був предсідником Церковної Ради, але що дійсне керівництво Церквою знаходилось в руках міністра культів Директорії, проф. Івана Огієнка"(Ор. сії., стор. 58). Звідкіль взяв Гейер такі відомості, він не подає, хоч в цитації джерел дуже пунктуальний. Про таку ролю архиєпископа Олексія Дородницина з приходом до влади Директорії ми ніде, крім Гей-ера, не читали; він же далі пише, що архиєпископ Олексій „залишив національно-церковні оправи на призволяще" (стор. 67), і далі оповідає про переїзд архиєп. Олексія до Новоросійська і смерть його, посилаючись на спомин митроп. Євлогія, про що й нами оповіджено вище. Але митроп. Євлогій нічого не каже про зверхництво в Українській Церкві за Директорії архиєп. Олексія Дородницина.

Проф. І. Огієнко уряд міністра ісповідань обняв у вересні 1919 року (Д. Дорошенко. Прав. Церква в мин. й сучасному житті укр. народу. Стор. 54), коли архиєп. Олексій Дородницин був уже в Новоросійську, а Київ був в руках деникінців. Отже й хронологічні дати подій цілком відкидають вище (приведені твердження пастора Гейера про номінальне очолення Церкви в Україні архиєп. Олексієм, а фактичне керівництво в ній міністра культів проф. І. Огіенка. Митр. Василь Липківський оповідає: „Під час Деникін-ської навали де-які з українських церковних діячів мусіли вийти з Києва й прибули до Камянця-Подільського, де ще тулилась українська влада - Директорія. Туди разом з нею виїхала й президія Кирило-Мефодієвого Братства, що вся була з урядовців. В Ка-мянці Братство дуже розвинуло свою працю, утворювало прилюдні зібрання; до нього пристав і Володим. Чехівський, що залишив політичну працю. Там, в зібраннях Кирило-Мефодієвого Братства, біженці з Києва сповістили про заснування в Києві українських парафій і про обрання нової Всеукр. Церковної Ради. Всі члени й президія Кир.-Мефод. Братства влились в нову течію українського церковно-визвольного руху, свою працю, як окремого органу, припинили і склали з себе першу українську парафію в Камянці-Подільському".

З цього оповідання виникало б, що до сього часу в Камянці не було ще української парафії, які з весни 1919 р. були відкривані в Києві. Посеред тих українських церковних діячів, що в часі навали Деникінської мусіли залишити Київ і подались до Ка-мянця, був і тірот. В. Липкі'всь'кий, як про це пише він в листі до о. Корсуновського 23. IV. 1922 р. Він же був, очевидячки, і головним інформатором братчиків в Камянці про все, що сталося в церковному житті в Києві від того чсу, як уряд Директорії залишив Київ. Треба думати, що, перебуваючи в Камянці до кінця грудня 1919 р., гфот. В. Лшіківський мав нагоду не раз обмірковувати справи українського церковно-визвольного руху з проф. І. Огієнком, як міністром ісповідань, тим більше, що вони на цьому полі були зближені ще в роках 1909-11, коли о. Липківський був законовчителем, а І. Огієнко вчителем Комерційної школи в Києві, і тоді вони вже „обдумували над реорганізацією і відновленням Укр. Церкви" („Людина праці". Слово Істини, за 1950 р., Х1-ХІІ, стор. 7).

З того ж листа митроп. В. Липківського до о. Корсуновсько-го (23. IV. 1922) довідуємось, що й на тому клаптику української землі, де в 1919-20 pр. довелось перебувати урядові УНР, московська ієрархія з духовенством ставила завзятий спротив розмосков-ленню Православної Церкви на українському Поділлі. На чолі цього опору став архи€п. Подільський Пімен Пегов, родом великорус з Уфи, якого українці тю непорозумінню високо піднесли, обравши його в січні 1918 р. на голову Всеукр. Церковного Собору. Тоді він був єпископом Балтським, вікарієм Подільської єпархії; тепер же, після смерти архиєп. Подільського Митрофана, зайняв катедру Подільську з виборів єпархіальним собором, 'під час яких виборів не аби-яку ролю мав і факт головування Пімена на Всеукр. Соборі. Оскільки архиєп. Пімен почував себе певно в спро-тиві урядовим сферам в справі розмосковлення й унезалежнення Української Церкви, видно з того, що й прот. В. Липківський, як пише в листі, „дістав від Пімена заборону, хоч служив тільки раз і то з його благословенства". Пізніше, коли в лоні Рос. Церкви почалась в травні 1922 р. „живо'церковна революція", з утворенням в ході її, під диктат большевицької влади, „Вищого Церковного Управління" '(<ВЦУ), а р. 1923 „Живу церкву і її ВЦУ" змінило в боротьбі з патріаршеством і „Патріяршою Церквою" „обновленство" з „Синодом Правосл. Рос. Церкви", архиєп. Подільський Пімен приєднався до „обновленців". Коли в жовтні 1923 р. відбувся в Харкові собор „обновленців", на ньому головував архиєп. Пімен Пегов, який був обраний на митрополита „Синодально-обновленської церкви" на Украні і «переїхав з Камянця до Харкова, де й очолював ту церкву до року 1936 (Фр. Гейер. Ор. сії., стор. 102, 114). Невідомо, на підставі яких даних цілком протилежне тому написав протопр. Польський про „митрополита в Харкові після революції (?) Пімена Пегова" в складі українського екзархату (тобто Патріяршої церкви), що ніби митр. Пімен „до зера звів всі задуми і плани обновленства в Харкові, і церкви залишились православними, хоч на початку обновленство охопило майже всі церкви в місті"; це ніби й „стало 'причиною суворого переслідування митрополита владою". Протопр. Польський не звернув уваги на те, що сам же перед відомостями про „митр. Харківського Пімена" написав про Константина, митр. Київського (Дьякова), як висвяченого патр. Тихоном р. 1923 для Харкова, звідкіля митр. Константан виїхав до Києва тільки в 1935 р. („Но-вие мученики Россійскіе". Т. її, 1957, стор. 88-89). Виходило б, що на Харківській катедрі з 1923 р. одночасно перебувало два митрополити, обидва патріяршої юрисдикції.

Осередком церковно-культурної діяльности в напрямку відродження національної Української Церкви став на Поділлю Богословський факультет Камянецького Державного Університету з його ректором проф. І. Огієнком, на ректора призначеним ще гетьманським наказом при заснуванні університета восени 1918 р. Деканом Богословського факультету вибрано було проф. Василя Бід-нова, дослідника історії Української Православної Церкви під давньою Польщею, довголітнього вчителя Катеринославської Духовної Семінарії; Рос. Синод не допустив В. Біднова до викладів в Київ. Дух. Академії, де він був обраний на катедру після звільнення Синодом проф. В. Завітневича в наслідок ревізії Академії в 1908 р. архиєп. Волинським Антоні-єм; мотивом незатвердження виборів було укарїнофільство Біднова. В Камянецькому Університеті проф. Біднов викладав історію Української Церкви. Крім нього, читали спеціяльні курси молоді доценти: І. Любарський, Мик. Васильківський, Й. Оксіюк - вихованці Київ. Дух. Ак. Як вище вже було сказано, в лютому 1919 р. приїхав і почав виклади архи-єпископ Олексій Дородницин, а також став читати церковну археологію прот. Єфим Сіцинський. Прот. €. Сіцинський, старий український діяч і заслужений історик Поділля, голова Церковно-Археологічного Т-ва, в університетській церкві правив Службу Божу українською мовою. Фр. Гейер називає, як головного співпрацівника міністра ісповідань І. Огієнка в справах українізації, прот. Петра Табінського, ректора тодішньої Подільської Дух. Семінарії (Ор. сіt., стор. 68), але, як не помиляємось, о. Табінський, пізніше, з р. 1924, ректор Кремянецької Дух. Сем. на Волині, теж належав до складу професорів Богослов, факультету Камянецького Університету. При Богословському факультеті організована була Ректором Університету спеціяльна комісія для перекладу на українську мову церковно-богослужбових книжок, в якій праці найбільше поклав труду сам. В органі УАПЦеркви „Ц. й Ж" за 1928 р. читаємо: „Ректор Камянецького Університету професор Огієнко зачитав реферата про читання й співи словянського тексту в старі часи з українською вимововю. Після цього в де-яких церквах Камянця та по селах почали читати й співати з церковно-українською вимовою. Це не подобалось тодішньому Подільському архиєрейові Пімену, і служити з вимовою перестали".. (Ч. 2, стор. 138).

Проф. Дм. Дорошенко пише, що „Міністр ісповідань проф. І. Огієнко дуже енергійно повів справу українізації Церкви", тільки що територія для цієї діяльности була мала, а за рік і ця територія була втрачена" (Православна Церква в минулому й сучасному житті укр. народу, стор. 53). В другій половині 1920 р. большевики зайняли Камянець Подільський. Камянецький Державний Університет був при них переформований на ІІНО (Інститут Народ-ньої Освіти). Уряд УНР, силою непереможних обставин, змушений був податися на еміграцію, в тім і міністерство ісповідань.

В 1921 р. Уряд УНР перебував в м. Харкові в Польщі. В цей час міністр ісповідаиь проф. І. Огієнко розвинув широку видавничу діяльність для популяризації ідеї автокефальности Української Православної Церкви, привернення давніх її звичаїв і впровадження в Богослуження живої української мови замісць церковно-сло-вянської. Благодійне видавництво „Українська Автокефальна Церква", під редакцією проф. І. Огі€нка, як значилось на всіх популярних книжечках цього видавництва, робило велике національно-церковне діло, бо розходились посеред українського побожного народу скрізь, можна сказати, по світі видавані ним книжечки. Велика більшість цих книжечок була й пера редактора видавництва. Назовемо де-які з них: „Українська мова як мова богослужбова. Права живої мови бути мовою церкви". „Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську". „Як Москва знищила волю друку Київо-Печерської Лаври". „Церковні братства і їх історія". „Українські церковні братства, їх організація і завдання". „Як цариця Катерина обмосковлювала Церкву Українську". „Давні переклади Св. Письма на українську мову". „Як на Москві палили українські церковні книжки". „Грамоти Царгородського Вселенського Патріярха до українського народу". „Українська Автокефальна Церква, її завдання і організація". „Українська вимова церковно-словянського богослужбового тексту". „Церковний рух на Вкраїні". „Братське послання церковним діячам про Укранїську Автокефальну Церкву". „Закони УНР Іп-ро Укр. Автоік. Церкву" та інші.

Це ж Благодійне видавництво „Українська Автокефальна Церква" видало ч. 1-им „Прохання до Патріярха Царгородського благословити Автокефальну Українську Церкву". Була це акція, яку, з доручення Уряду УНР на еміграції, переводило Міністерство Ісповідань в 'напрямку потрібних заходів для оформлення автокефалії Української Православної Церкви на міжцерковному форумі Вселенської Православної Церкви. В зв'язку, очевидно, ця акція стояла з законом 1 січня 1919 р. про* автокефалію Української Православної Церкви, виданим Директорією УНР, та з делегацією, того ж р. 1919, проф. О. Лотоцького до Царгороду в справі признання автокефалії УПЦеркви Царгородським патріярхом. Для підкріплення розпочатих старань про признання автокефалії мали бути висилані прохання про це до Царгородського патріярха від різних українських організацій, державних установ, інституцій церковних, громадських, культурно-освітніх, військових частин, шкіл і т. ін., як про це сказано було в інструкції до виданого тексту „Прохання", підписаного Міністром Ісповідань <порф. І. Огієнком. Наводимо для історії текст цього „Прохання до патріярха Царгородського благословити Автокефальну Українську Церкву":

 «До його Святійшества, Найсвятішого Патріярха Царгородсьтсого, Архиєпископа Нового Риму.

Церква Царгородська .була в 'свій час матір'ю Церкви Православної Української і передала останній за часи князя українсько-київського Володимира Великого науку християнську, всіма Вселенськими Соборами визнану, передала церковну ієрархію, Службу Божу та св. таїнства, для спасіння душ християнських потрібні.

Цілими віками Українська Церква Православна була в тісному зв'язку та єднанні з найсвятішими Патріярхами Царгородськими, владі їх корилася, порадами їх та мудрими наказами користувалася і для свого розвитку і для охорони від душогубних єресів. За цей час наша Церква Українська приймала з рук латріярших своїх найстарших Владик та керовників - митрополитів Київських, а коли наші єпископи самі вибирали собі Київського митрополита, то просили в богоосвічених Патріярхів Царгородських всесильного благословення й підтвердження обраного кандидата.

В часи найбільшої, скрути та небезпеки для нашої св. Церкви Української, в 'кінці! XVI та на початку XVII вв., коли наші владики зза лакомства нещасного, зза панства великого зрадили батьківську віру і порвали єднання з світлим Царгородським Патріяр-шим Престолом і пішли до Риму, а оборонцями православної віри залишилися самі миряни, згуртовані в церковні православні братства, - тоді богомудрі патріярхи Єремія II, Кирил Лукарис та інші рішуче стали на боці цих братств і допомагали їм відстоювати від ворогів святу віру християнську. Український народ з великою втіхою та щирою подякою згадує ці славні часи тісного єднання любих його серцю українських православних братств з Патріярхами Вселенськими і, навпаки, з сумом лригадує 1686 р., коли патріярх Діонисій погодився відмовитися від 'керування Православною Церквою на Україні і переуступив це право Московському патріярхові.

Часи господарювання в нас, на Україні, патріярхів Московських, а з 1721 р. Російського Святішого Синоду, -принесли багато шкоди та горя нашій Українській Православній Церкві, бо ми тратили тоді свої стародавні церковні права щодо вибору духовенства од читача церковного до митрополита включно, втратили свою українську ієрархію, а примушено було нас окормляти-ся ієрархією московською, стародавні наші церковні звичаї знищено, текст наших служб церковних змінено, наші національні братські школи й освіту зруйновано і замінено московськими. Ми повсякчасно вживали заходів зберегти й заховати все це, та не сила була наша, бо московський царський уряд відкрито гнітив нас, закидаючи, що ми не маємо в себе чистоти Вселенського Православія.

І тільки останні роки, з 1917 р. -починаючи, дали нам можливість повернути нашій Укранїській Православній Церкві те, що було понищено Москвою. Політична свобода та державна самостійність українського народу дають нам нині повну можливість оновити й сво€ церковне життя. Ми зараз відновляємо по своїх церквах наші українські стародавні звичаї,'вироблені ще за часів безпосереднього єднання з Найсвятішими Патріярхами Вселенськими, ми правимо Службу Божу на зрозумілій для нашого народу рідній мові.

Але московська ієрархія творить нам перешкоди, заважає нашій праці святій на славу великого імени Божого. Світлий Уряд УНР ще законом 1 січня 1919 р. визнав необхідним проголосити автокефалію Української Правосланої Церкви. Увесь православний український нарід і велика частина духовенства визнали Українську Церкву автокефальною і непідлеглою Московському патріяр-хові. Й числі інших громадських товариств, разом з усім українським народом, автокефалію нашої Церкви Української підтримує і ............ (назвати установу). Працюючи на користь Православної віри, просить Ваше Святійшество благословити і його труди і всю справу на Україні.

Благослови, Премудрий Отче, своїм Святим Патріяршим Благословенням, Богові на славу, Вселенській Православній Вірі на користь Автокефальну Українську Православну Церкву. За канонічність цеї автокефалії стоїть славний Богословський факультет Камянець-Подільського Університету, - він докладно з'ясував це в поданій до Вашого Патріяршого Престолу записці, зо змістом і побажаннями якої ми цілком погоджуємось і цілком підтримуємо їх.

Нехай Святий Царгородський Патріярший Престол і тепер підтримає наші всенародні зусилля оберігати Автокефальну Про-вославяу Українську Церкву, як він допомагав їй в часи діяльно-сти наших славних церковних братств в ХУіІ-ХУП віках.

Римський папський престол призначив на Україну свого леґа-та-патера Джеконі. благословіть, 'Ваше Святійшество, теж призначити на Україну своїм представником єпископа, щоб він повсякчасно бачив нашу горливість до прадідівської православної віри і допомагав нам охороняти її в непорушній чистоті. Просимо також Вашого Святійшества не одмовити українському народові в хіротонії 'православних українських єпископів, коли буде надіслано до Патріяршого Престолу обраних нами кандидатів.

Батьківська ласка Вашого Святійшества до Синодальної Церкви Української оживотворить працю її, скріпить її і тісними узами знову зв'яже її з Святим Патріяршим Престолом Царгород-ським на віки віків.

Просячи Ваших Святих Молитов і Всесильного Патріяршого Благословення, залишаємось назавжди покірливими синами Вашого Святійшества».

Такі прохання, «о 'підписах на них, засвідчених відповідно, належало, згідно з інструкцією Міністерства Ісповідань, висилати або безпосередньо до Царгороду на ім'я Вселенського Патріярха, або до Міністерства Ісповідань УНРеспубліки. Ми не зустрічали даних, оскільки ця акція подачі прохань до Царгороду мала уопіх в українському громадянстві і чи була яка відповідь Царгороду на прохання. Треба думати, що саме перебування Уряду У!ВР на еміграції, дальша церковна й політична боротьба на Україні і взагалі на Европейському Сході після розвалу царської імперії зовсім не сприяли тому, щоб Царгород міг в таких обставинах рішати питання автокефалії Української Православної Церкви. Для нас важливий тут не той чи інший успіх акції подачі прохань про бла-гословенство автокефалії Царгородським патріярхом, а становище тодішнього Уряду Української Народньої Республіки в питанні переведення автокефалії Української Православної Церкви в Православному світі. Як бачимо, Уряд УНР, проголосивши законом 1 січня 1919 р. незалежність Української Церкви від Московської патріярхії, не вважав, що такої прокламації досить і що „ми нічийого признання нашої незалежности, автокефальности не потрі-буемо", які немудрі погляди „супер-автокефалистів" доводиться зустрічати тепер в укранїській православній пресі. Ідея едности Української Православної Церкви зо всією Вселенською Православною Церквою, в живій конкретності - зо всіма другими Православними Автокефальними Церквами-сестрами, а не перебування Автокефальної Української Церкви в ізоляції, „самій по собі", була одною з головних засад церковної політики проводирів її в Уряді УНР того часу.

Бачимо ми це й з інших документів, крім приведеного вище. З нагоди закінчення праці проф. І. Огієнка по перекладу Літургії св. Іоана Золотоустого на українську мову, Голова Директорії УНР Симон Петлюра листом з дня 19 листопада 1921 р. на ім'я Міністра Іоповідань проф. І. Огієнка висловлює йому подяку, в імені Республіки, за доконану працю, і там же, в тому листі, ставить йому в заслугу, що „Українська Церква Православна нав'язує зносини з Вселенським Патріярхом та організовано вступає до всесвітніх об'єднань церковних". В другому листі до Міністра Ісповідань проф. І. Огієнка з дня 19 грудня 1921 р. Симон Петлюра, визнаючи, що „інтегральною частиною нашого державного будівництва є й планове будівництво Української Церкви", стверджує, що „такого, точно до деталів продуманого, програму (щодо відновлення національної Церкви) ми не мали; і це, з мого погляду і досвіду, було одною з головних причин наших неудач". Без огляду на несприятливі зараз (на еміграції) обставини, Симон Петлюра висловлює Міністру Ісповідань свою думку, що в плані українського церковного будівництва повинна зайняти головне місце ідея власного патріярхату; на чолі Української Церкви повинен, на його думку, бути патріярх, рівний патріярхові Московському. „В майбутніх конфліктах, писав він, нашої держави з Москвою внутрішнє міцна, ієрархічно здисциплінована Українська Церква може відогравати велике позитивне значення у вислідах такої боротьби"... (О. Лотоцький. Симон Петлюра. Варшава. 1936, стор. 53-55. Підкр. наші). Очевидно, що настановлення власного патріярха в Українській Автокефальній Церкві з авторитетом дійсного патріярха, без згоди на це інших Автокефальних Церков, і на думку не приходило Голові Директорії УНР.

 

• ВКонтакте