5. Головні етапи у внутрішньому житті УАПЦеркви в Україні; правовий стан її в межах Радянської держави. ВПЦРада як центральний орган управління УАПЦ, митрополит Василь Липківський і Радянська влада

Митрополит Василь Липківський р. 1927 писав: „Надзвичайно великі завдання поставила собі наша Українська Автокефальна Православна Церква в її відродженому стані для піднесення й визволення християнського життя взагалі... Але всі ці завдання загально-християнські й церковно-українські об'єднує собою проголошене нашою УАПЦ величне завдання це - аполітичність УАПЦеркви. Досі по всьому світові панував і зараз ще майже скрізь панує принцип згоди, „союзу" Церкви з державою, цебто політичність Церкви й церковність політики. Не торкаючись політики, треба лише вказати, що цей союз був загибельний для Церкви, він спричинився до перетворення Церкви в Державу, не тільки ,по формі, але й по суті, в 'католицтві - до папоцезаризму; він спричинився до підпорядкування Церкви Державі в останніх церквах - до цезарепапізму, яким найбільше хворіла Православна Церква й на сході й зосібна в Росії, але який є властивим і в протестантстві і в англиканстві. УАПЦерква вважає за своє завдання рішуче відокремитися від держави, бути цілком аполітичною. Вона сама не хоче робити ніяких політичних впливів, але й не хоче залежати ні від яких політичних сил і угруповань; при всіх зовнішніх обставинах, хоче залишатись сама собою, царством не від світу цього" („Церква і Життя". Ч. 1. 1927 р., стор. 3-5). Розуміється, що союз і гармонія між Церквою і християнською державою, як було в нашій історії в першій добі історичного життя Української Православної Церкви (див. т. І цієї праці, стор. 47-52), не є ні папоцезаризм, ні цезарепапізм. „Аполітичність" Церкви в розумінні «рішучого відокремлення її, як „царства не від світу цього", від держави», не тільки не стала на шлях реалізації її в житті УАПЦ, але не видно, щоб стала загально признаною і проводом Церкви, увійшла б в ідеологічні засади УАПЦеркви. І тому в Проекті Програми Другого Церковного Собору УАПЦеркви (в жовтні 1927 р.) намічено було питання (її. 10): „Відношення УАПЦ до державно-громадського життя; Церква в Державі та їх відокремленість; члени Церкви взагалі й священодіячі зокрема у відношенні до Держави". А голова Передсоборної Комісії до того Собора Архиєпископ Нестор Шараївський, він же Заступник митрополита, писав: „Час не стоїть, рямці життя розширюються; ускладнюються вимоги Церкви. Потрібні нові, творчі сили, збільшення впливу їх на всі галузі життя, потрібні наочні сліди цього впливу на вироблення нових форм громадського, соціяльного й політичного побуту. Але тут Церква в о>собі духовних провідників своїх опинилася в критичному, безпорадному стані. Вона виявила повну анемічність, не життєздатність ... А тим часом життя намагається відкинути Церкву геть. Діло дійшло до того, що після десяти віків християнської ери в Країні уряд стомільйоно-вої держави усуває Церкву від впливу на життя народу і каже провідникам Церкви: о дійдіть геть, ми вас не знаємо і знать не хочемо; ви нам не помічники; у нас з вами нема нічого спільного". .. «Отже і в наш час, коли темрява знов обгорнула світ, Церкви всіх народів, згадавши початок християнської доби, повинні знов високо підняти прапор Христової любови в сучасній боротьбі людства за кращу долю ... Дарма гордий розум людський намагається звести Бога на землю, щоб самому піднестися на. небо, кажучи: „Нема ніякого Бога-Духа, нема нічого, крім матерії". .. Такі твердження матеріялістичного світогляду затуманюють де-які голови й бентежать людське сумління особливо за останніх півтора століття ... Невідступна проповідь в ім'я Христової любови е прямим і незмінним ділом Церкви. Устами своїх архипастирів і пастирів Церква повинна невпинно й голосно бла" говіствувати слово Божої правди, настоювати, докоряти, погрожувати, благати зо всяким довготерпінням... (2 Петр. IV, 2). Супротивники Церкви беруться за діла її; розумом людським, без Бога, гадають упорядкувати многостраждальне життя народу. І радіють овороги Церкви тому, що ніби вже на смерть засуджено її. Та нехай не радіють, а знають, що вона живе по віки ... З такою вірою УАПЦерква, що відродилася для нового життя в огні й бурі, вийшла на стежку, може й тісну й терном покриту, на стежку до дійсного виявлення правди Божої в житті рідного народу, як душа його, і як один з чинників християнізації всесвіту» („Церква і Життя". Ч. 2-3 - 1927 р., .ст. „Діло Церкви Христової", стор. 133-138).

На наш погляд, подані тут основні думки архиєпископа Не-стора Шараївського щодо головних завдань відродженої Церкви українського народу куди краще ставлять і формулюють ці завдання, ніж завдання її „аполітичносте", та ще в умовах тої її „ві-докремленности від держави", якою „обдарувала" Церкву взагалі Радянська влада і свободу якого відокремлення так боліснр на собі відчув митрополит, страдник Василь Лилківський. Студіюючи й ті, недостатні для повноти характеристики внутрішнього життя УАПЦеркви в Україні тих часів, матеріяли, якими ми розпоря-джаємо, можемо сказати, що саме це внутрішнє життя Церкви в головних його етапах ішло не так по волі керівних органів УАП-Цер«ви, творчих сил її проводу, як по волі політичних органів і проводу державної Радянської влади на Україні. Не сумніваємось поставити тезу: УАПЦерква, при відокремленні церкви від держави в Україні і всьому СССР, в такій мірі залежала від держави і державних органів НКВС, в якій ніколи не була залежна Православна Церква в Росії при цезарепапізмі і обер-прокурорах Св. Синоду. В правдивості цієї тези ми переконаємось з фактів в дальнішому оповіданні про життя нашої Церкви та її ліквідації в Украіні.

Головні етапи у внутрішньому житті УАПЦеркви були пов'язані зі змінами її ВПЦРади, властиво Президії цієї ВПЦРади, яка Президія була постійним, згідно з канонами 1921 р., виконавчо-адміністративним вищим органом УАПЦеркви. Ця Президія (Мала Рада) мала б вибіратися щороку (на один рік - п. 46, розд. XI канонів 1921 р.), але, з огляду на те, що Великі Збори Покров-ські ВПЦРади, на яких це обрання Президії ВПЦРади переводилось би, не могли щороку збіратися, то і щорічного обрання складу Президії не було. Чому не могли Великі Збори ВПЦРади збіратися? Тому, що УАПЦерква не була легалізована в Україні впродовж 5 років, і тільки 10 грудня 1926 р. „Статут Всеукраїнського Об'єднання релігійних громад Укранїської Автокефальної Православної Церкви, яке скорочено зветься УАПЦ", затверджено радянською владою та занесено до реєстру під ч. 56 (Позачергова інформація Президії ВПЦРади від 22 січня 1927 р.). Такий „правовий" стан УАПЦеркви теж жіливав на можливості її поширення. На скликання Великих Зборів ВПЦРади вимагався дозвіл влади, якого часто не давали.

В меморіялах митроп. Литовського зустрічаємо нараховання трьох ВПЦР: Перша ВПЦР була організована в листопаді 1917 р. і розв'язалась зі окликанням нею і початком праці Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р.; в квітні 1919 р. організувалась Друга ВПЦРада, яка проіснувала 7 років з трьома місяцями (закрита владою 31 липня 1926 р.); Третя ВПЦР була обрана на Великих Покровських Зборах 1926 р.; її митроп. Литовський зве „ліквідаційною", розуміючи під цим ліквідацію УАПЦеркви. Ближча аналіза церковного життя і ролі в ньому вищого керівного органу ВПЦРади виказує, що не можна існування Другої ВПЦР обраховувати в 7 років 3 місяці, бо ця Друга ВПЦРада скінчила своє життя і працю в час дозволених владою Вел. Мик. Зборів ВПЦР, що відбулися 25-30 травня 1924 р. На цих зборах вибрано було нову Президію (Малу Раду) ВПЦР, на голову її - протодиякона Василія Потієнка, і не був обраний попередній голова Мих. Мороз. Цю нову ВПЦР, з огляду на її склад і на її діяльність та поставлення до неї, як -побачимо, радянської влади, ми не можемо не відділити від Другої ВГИДР на чолі з М. Морозом. Це була Третя ВПЦРада, яка скінчила своє життя насильством влади 31 липня 1926 р. Четверта ВПЦРада була під головуванням єп. Петра Ромоданова, від Великих Покров. Зборів ВПЦРади 25-30 жовтня 1926 р. до Другого Церковного Собору УАПЦ в жовтні 1927 року, на якому, після усунення митроп. Василя Липківського і обрання на митрополита єпископа Миколая Борецького, була обрана П'ята Президія ВПЦради на чолі з головою прот. Леонтієм Юнаковим, що залишалась до Надзвичаного (ліквідаційного) Церковного Собору УАПЦ, що відбувся 28 січня 1930 р.

Праця жодної з цих ВПЦРад не була вільною, як церковної установи, покликаної для розвитку внутрішнього церковного життя і керування «им, згідно з завданнями св. Церкви, яка від держави вже відокремлена, а проходила під недремлючим оком *Іо-ліційної влади Радянської держави, завданням, до тото ж, котрої, як антихристиянської і взагалі антирелігійної, був також розвал церковного життя, нищення Церкви. Як пише митрополит Липківський (в „Розділі VII" Історії Укр. Церкви), Радянська комуністична влада спочатку користала з УАПЦ, щоб поборювати Тихонівську Церкву на Україні. „ДПУ" (Державне Політичне Управління) зразу вирішило використати церковну боротьбу для руйнації Церкви. Напевно з цією метою Радянська влада досить охоче реєструвала українські парафії, давала церкви, дозволяла зібрання і навіть Всеукраїнський Собор в Києві 1921 р. Але як почався після Собору 1921 р. зріст УАПЦеркви, як архипастирські візитації парафій самого митрополита і других єпископів викликували по містах і селах .національно-релігійне піднесення в народі, як перед владою вороги, - писав в листі до о. Корсуновського (23. VII. 1922.) митр. Липківський, - „почали точити доноси, що ми петлюрівці й ведемо політичну протисовєтську агітацію", - тоді „влада почала до нашої Церкви зосібна подекуди на місцях ставитися підозріло і навіть вороже. Безумовно, влада пильно стежить за нашою Церквою"...

Церква Христова в своїй історії завжди мала ворогів, але відома річ, що краще мати ворога відкритого, ніж потаємного, який часто веде розкладову руїнницьку роботу в середині самої організації, Іпо волі тих, хто послав його на таку роботу. «Ніяка організація, - пише митроп. Липківський, - не може бути без хиб. Навіть між 12-ма апостолами Христа був один Іуда - зрадник... Цілком лриродньо, що й до УАПЦ, під час найбільшої народньої завірюхи, залетіло немало легкого, просто авантюрницького пороху ... Таких авантюрників було мабуть немало і на Першому Всеукраїнському Соборі, навіть в його президії... Можливо за інших часів всі ці байдужі, малодухі, шкурники тягнули б свою життьову нитку ні для кого непомітно, але під пильним оком та орудою більшовицького ДПУ багато з них перетворилось в ганебних іуд христопродавців... Як риба, кажуть, - псується з голови, так сталося і в УАПЦ; перша її тяжка рана об'явилась у вищому керуючому органі - ВПЦР і насамперед в її голові... Ще до Собору (1921 р.) негативні риси голови Другої ВПЦР Михайла Мороза не так висувались; всі тоді, здається, працювали без задніх думок. Але зараз же після Собору шило з мішка стало дуже боляче висовуватися. Мороз чомусь собі уявив, що всенародна соборноправність це є „радолравіє", тобто що Собор усю владу церковного керівництва передає церковним радам, а в Раді самий ґрунт її - це голова, отже Голова ВПЦРади це і є найвищий керівник УАПЦеркви. І цю свою теорію Мороз зараз же після Собору став виявляти на практиці. Був в складі ВПЦРади скарбник Микола Пивоварів; людина він був дуже підлеслива. Казали, ніби він колишній священик, що зняв з себе сан... Придивляючись до нього, помітив я в ньому низькі моральні риси. Тижнів через два після (Собору виїхав я днів на 5 у подоріж в напрямку Білої Церкви, де мала відбутися висвята на єпископа Володимира Бржосньовського. В Білій Церкві мене зустрічає Пивоварів уже в рясі і каже, що Мороз повернув йому сан на підставі ухвал Собору яро повернення сану вдруге одруженим. Це мене здивувало, і коли я прибув до Києва і запитав Мороза, чому він не пождав мого .повернення і взагалі минуле 'Пивоварова мені не відоме, Мороз відповів: „Пивоварів мені щиро покаявся, і я повернув йому сан". Ще тижнів через два Мороз заявляє в Президії: „В неділю будемо робити хиротонію". ,,Кого?" - питаю. „Та о. Миколу Пи-воіварова. Він людина з вищою освітою і гідна єпископства". Я зауважив, що він не є кандидат Собору і ніким не обраний, нема чого його й висвячувати. Ще через тиждень Мороз подає приго-вор Микільської Печерської парафії, що вона бажає мати в себе єпископа й обирає Пивоварова. Печерська парафія і так ледве животіла, і за моєю вимогою ця справа перейшла на поширені збори ВПЦРади, які відкинули заходи Мороза. В січні 1922 р. я виїхав у подоріж, а 'коли приїхав до Києва, то Пивоварова було вже висвячено і послано на благовісництво до Таращі, а під час другої моєї подорожі підвищено на архиєпископа і переведено до Катеринославу. Мороз .при свойому „радоправії" взагалі не любив ні з ким радитись, а що собі задумає, те переводить у спосіб інт-риґ, шептів та утворення біля себе „партій"; на це він був фахівець, і в Президії ВПЦРади за його головування всі були „моро-зовці", крім мене та В. Чехівського, навіть мій заступник архи-єпископ Нестор Шараївський покірно виконував волю Мороза» ...

„Радоправіє" Мороза дуже шкідливо відбивалось і на праці Повітових Церковних Рад. Морозові чомусь не подобався архи-єпископ Винницький Іоанн Теодорович. І от в наслідок листування Мороза з членами Винницької ПЦРади від неї надійшла вимога про звільнення архиєпискола Теодоровича за „єпархоначаліє" по термінології Мороза, і архиєпископа зразу було звільнено. Але я і Чехівський запротестували проти цього, і ВПЦРада мусіла запитати пояснення від архиеп. Теодоровича і Вінницької ПЦРади. Виявилось, що там були якісь дрібниці, що їх можна полагодити взаємним порозумінням, як потім і сталося, а „єпархоначаліе" просто є лише нез'ясованість з боку самої ВПЦРади відносин між єпископами і радами. Але Мороз вже без доручення ВПЦР поїхав до Вінниці, зібрав ПЦРаду і своєю владою оголосив звільнення архиєпископа. Цим страшенно обурилось Вінницьке українське громадянство; був скликаний Окружний Собор, на якому одноголосне підтверджено було на катедрі архиєпископа Теодоровича, а звільнено ПЦРаду та обрано її в іншому складі. Такий же розклад Мороз пробував утворити в Харкові та в інших ПЦРа-дах, часто подорожував до них з метою „налагодження" їх пр?-ці... Весною 1922 р. Мороз вмить забажав висвятитися на священика. Хоч це церковною справою не вимагалося, та й здібностей до священства -він мало мав, але прийшлося його висвятити. Якось під час моєї подорожі він нагородив себе саном протоєрея і митрою, бо це ніби йому личить як голові ВПРади, а за кілька днів до Великих Покровських Зборів 1922 р. Мороз зібрав щось з десять підлизників і обрав себе на Київського повітового єпископа і став вперто вимагати, аби його висвяту урочисто було переведено на початку Великих Зборів. Цього вже було занадто, і я настояв, щоб справу цю було подано на ствердження Зборів. Великі Збори вже дуже були роздратовані проти Мороза і висвяту його зовсім відкинули, а щоб вже до краю його не принижати, залишили його ще на рік головою ВПЦРади. Та це служіння Мороза що далі, то більше, ставало обурливе і навіть підозріле, - і перші Великі Збори ВПЦРади, які відбулись після Зборів в 1922 році, Микільські Збори 1924 р., в першу голову усунули Мороза від головенства в ВПЦРаді. Він потім поїхав до Катеринослава, далі до Одеси, скрізь набаламутив і нарешті відмовився від УАПЦ, від сану і заняв якусь урядову посаду»... Таке оповів митро'по-лит Липківський в розділі VII своєї історичної праці про „Відродження Української Церкви". („Хиби в житті УАПЦ та її керівних органів за Другої ВПЦР". - Відомості Генер. Церковн. Управл. УАПЦ на Велику Британію. Червень-Липень 1951, стор. 5-6).

До цього оповідання митрополита треба додати, що б. голова ВПЦРади Михайло Мороз був на судовому процесі в Харкові „Спілки Визволення України" (9. III. - 19. IV. 1930 р.) одним з головних свідків і м. інш. зізнавав, що ,,по суті він атеїст, але брав участь в церковному житті виключно з політичних мотивів, бо в УАПЦ скупчувались" протисовітські і самостійницькі елементи". (М. Ковалевський. Україна під червоним ярмом. Документи. Факти. В-во „Схід". Варшава-Львів. 1936, стор. 103). Не припускаємо, щоб посеред церковних діячів УАПЦ тих 20-их рр. роля усуненого з становища голови ВПЦРади і потім свідка в процесі СВУ Михайла Мороза не була відома, і одначе в устах одного з них знаходимо таку характеристику Мороза: „На чолі ВПЦРади обрано Михайла 'Наумовича Мороза. Це був перед тим земський працівник, дуже тверда і енергійна людина, розумна, дипломатична і тактовна" (час. „Неділя", 3 липня 1949 р. ст. „До історії УАПЦ - соборноправної"). Так писав про Мороза один з „живих свідків" церковного життя на Україні. Чи випадки таких свідоцтв, цілком суперечних з фактами, -поданими нами з мемуарів митрополита Литовського, не підривають у істориків довір'я до подібних живих свідків життя УАПЦ?

За часів же головства в Другій ВПЦР Мих. Мороза почалась інспірована ДПУ розбивацька акція в житті УАПЦеркви, яка виявилась особливо в утворенні на початку 1924 р. братства під назвою „Діяльна Христова Церква" (в скороченні ДХЦ), головою якого став сам Мороз. Про боротьбу з цим церковним розколом переловімо в іншому місці. Тут же наведемо, що про цю акцію казала Президія Третьої ВПЦРади, обрана на Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р.:

«Найбільш шкідливе для нашої Церкви, найбільшою загрожують їй небезпекою ті сумні випадки незгоди, непорозумінь, сепаратних виступів і темних заходів, до провокацій і доносів включно, якими комусь хочеться утворити розбрат в нашій Церкві, розколоти її одностайність, так би мовити, зірвати її з середини. Безумовно, наша Церква вільна і кожному свому членові, кожному гурткові дає .повну волю щодо виявлення своїх думок, переведення їх в життя, але вся ця праця повинна провадитись в спосіб со-борноправний, шляхом прилюдного виявлення своїх думок і захисту їх на соборах, на зборах рад: „посеред церкви співатиму Тобі" (Пс. XXI, 23). На великий жаль, всі такі явища мали місце в самій Президії ВПЦР старого складу. Тут штучно утворювалась та думка, ніби то в поглядах і вчинках окремих членів Ради € принципове розходження, говорилось, що де-які члени ВПЦР прагнуть до епархоначалія, під яким розумілось єпископське самовладство старої Церкви, а другі захищають „радоправіє". Це була абсолютна неправда і вигадка. Комусь хотілось бачити і утворити розкол в нашій Церкві, і от до головних діячів її стали пришивати ті чи інші течії... Брудна робота утворення розбрату в ВПЦ-Раді перекинулась поза межі її. Стали утворюватись поза ВПЦР, без її відому, різні сепаратні гуртки під святою назвою братств, але з недоброю метою ділити членів єдиної УАПЦ на окремі течії, - праве крило і ліве крило, звичайних і упривілейованих. В самому Києві заснувалось братство „Діяльна Христова Церква", яке відразу здобуло собі різні привілеї. Разом з діяльністю цих „братств" 'появились ганебні статті в часописах (напр., „Мракобіси" в „Пролетарській Правді" ч. 105 ц. р.) відносно членів ВПЦР, що стояли на перешкоді ганебній діяліьності цих „братств", і інші темні та безсоромні доноси і наклепи на них. Очевидно, комусь хотілось зробити розколину в самій нашій Церкві. З цією метою одні члени ВПЦР виставлялись як благонадійні, з ними єднання для когось приємне; другі, навпаки, неблагонадіні, з ними єднання небезпечне» (Відозва ВПЦР до Всечесних Єпископів, Чесного свяіщенства та всього у Христі братерства, з нагоди трьох-річчя „Відновлення Української ієрархії", за підписом митроп. Василя Липківсьокго, голови Ради протод. В. Потієнка, членів Ради - архиєп. Н. Шараївського, оо. М. Хомичевського, Е. Кавушин-ського, Д. Ходзицького, братів П. Антипчука, Г. Вовкушівського і члена-секретаря П. Гордовського. Датована 14 листопада 1924 року). В цій „Відозві" ВПЦРади з дня 14. XI. 1924 р. бачимо досить прозорі натяки на те, кому на руку „незгода, непорозуміння, сепаратні виступи і темні заходи" в житті УА'ПЦеркви, кому „хочеться утворити розбрат в УАПЦеркві". І тому подібні відозви цієї ВПЦР, як і окремі послання митрополита Липківського та проповіді його і др. єпископів на цю тему, все посилювали лють ДПУ проти ВПЦР та її активніших членів. Треба сказати, що на Великих Микільських Зборах ВПЦРади, що відбулись, з дозволу влади, 25-30 травня 1924 р., перед виборами нової Президії ВПЦРади зачитана була, на пропозицію В. М. Чехівського, „Прилюдна Заява до всіх церков ВПЦРади УАПЦ", як „директив новообраній Раді від Великих Зборів ВПЦР". Про цю „Прилюдну Заяву" мит-роїпол. В Липківсь'кий пише в своїх мемуарах так: „Щоб відкинути від УАПЦ всякі закиди в контрреволюційності, петлюровщині і т. інш., член ВПЦР В. Чехівський вніс на Збори проект „Прилюдної Заяви" про відношення УАПЦ до влади, написаний аж надто в дусі „клясової боротьби та диктатури пролетаріяту". При запитанні цієї „Прилюдної Заяви" ВПЦР був присутнім представник Київського Губліквідкому тов. Леснер. В цій заяві ВПЦРади „до всієї людности України про віру нашу" саме відродження УП-Церкви поставляється в причинний зв'язок з появою радянської влади на Україні. „Природньо на Вкраїні, коли Соціялістична Радянська Республіка скинула силу старих гнобительських клясів, могла відродитися Христова громада - Українська Церква. Природньо, що Христова Церква на Вкраїні так ясно і твердо перед церквами всього світу підняла прапор - Христовий Хрест, - прапор служіння ділу піднесення життя всіх трудящих і обтяжених до вищого розвитку"... «Творчий визвольний рух Української Автокефальної Церкви, - говориться в „Прилюдній Заяві", - являється лише складовим елементом всесвітнього руху „трудящих і пригноблених"... Соціяльна революція, як перехід влади в Державі від кляси гнобителів до кляси творців-робітників являється для членів УА'ПЦеркви ділом правди життя, моральною слравед-ливостю ... З вживанням діла Церкви на національне гноблення, з проявами всякого шовінізму і гнобительського націоналізму Українська Христова Автокефальна Церква бореться і буде боротися. Всякий член Української Церкви, що виявить роботу підо-грівання в Церкві національних почувань для встановлення влади гнобительських дармоїдних кляс, з Церкви виключається... В Українській Автокефальній Церкві касти нема, нема і духівництва, а е тільки священодіячі. Віки Православія і панослужіння поклали свій намул світоглядів віроучення і етичного учення, а також в свяіщенодіянні. Українська Церква почала і буде далі провадити вичищення життя церковного від намулу віків... Суєвірство фе-тішізму щезне в Українській Церкві, щезне від світу науки Христової ... Ми знаємо і віримо, що ті, хто відкидає богів капіталізму, богів цареславія і панослужіння, не знаючи невідомого їм Єдиного Бога, єством, природою часто чинять добро, і вони ближче стоять до громади Божої, ніж служителі бога капіталізму, бога панів і царів» ... (Протокол Великих Микільських Зборів ВПЦ-Ради, що відбулися 25-30 травня 1924 р. в Київо-Софієвсьокму Вел. Соборі. „Прилюдна Заява" ВПЦР міститься на стор. Протоколу 29-32).

Після за-читання цієї „Прилюдної Заяви" ВПЦРади В. М. Че-хівський в промові до Вел. Зборів зазначив, що «влада Пролетарської Соціалістичної Республіки, відділивши Церкву від держави, не потрібує будь-яких самозванних посередників, вона не піде шляхом призначення діячів по свойому вибору, як це було при старому режимі. Треба обірати лише тих членів Церкви, які дійсно не опорочєні по суду і будуть діяти, Я'К на підставі законів Радянської влади Іпро відокремлення Церкви від Держави, так і на підставі „Прилюдної Заяви" ВПЦР, яка виявляє собою кредо нашої Церкви». (Підкресл. наше.). „Прилюдну Заяву ВПЦР" Вел. Мик. Збори затвердили і ухвалили вжити всіх заходів до її поширення. Після того переведені були вибори Президії Ради. На Голову Ради обрано було протодиякона Василя Потієнка (в голосуванні: 86- за, 32 - проти, 12 утрималось; кандидатура М. Мо-роза зібрала: 43 за, 73 проти, 21 утрим.). На першого заступника Голови обрано було архієпископа Олександра Ярещенка, на другого заступника - прот. М. Хомичевського, «а секретаря Ради - П. Г орловського, на скарбника - П. Антилчука, членами Ради - прот. Д. Ходзицького, прот. Е. Кавушинського, К. Терещен-ка і М. Свідерську. Митрополит В. Липківський входив до складу Президії, як Почесний Голова, без обрання, згідно з канонами 1921 р. Що торкається заступника митрополита, архиєп. Нестора Шараївсь'кого, то він, за практикою минулого часу, теж входив до складу Президії без обрання, але що канони 1921 р. про це мовчать, то запропоновано було це проголосувати, на що Збори одноголосне ухвалили: архиєп. Нестор, з рації становища заступника митрополита, входить в склад Президії Ради без окремого обрання. Дякуючи Зборам за довір'я, Голова В. В. Потієнко „обіцяє непохитно боронити в житті УАПЦеркви її революційні здобутки і головним чином собор'ноправний устрій, який лягає в основу її життя; далі, поскільки канони Укр. Церкви ще не цілком розроблені і переведені в життя, головним завданням нової Ради він вважає 'поглиблення ідеології УАПЦеркви, а також переведення в життя тих ідей, які накреслені в „Прилюдній Заяві ВПЦР", з'ясовуючи відношення УАПЦ до Державного Уряду і інших течій церковних на Україні"... (ІЬіd., стор. 34).

В листопаді 1924 р. Президія ВПЦРади звертається до Голови Раднаркому УРСР з заявою „в справі унормування правового стану УАПЦеркви й з'ясування тих фактів, що порушують об'єктивні умови для життя УАПЦ". Стверджуючи в цій заяві, що УАПЦ „перша з церков на терені СОСР щиро вітала завжди з самого початку свого відродження Робітниче-Селянську владу", ВПЦРада ,,ще раз (після „Прилюдної Заяви") посвідчує перед Вищим Українським Урядом про своє відношення до сучасного життя, ведучи в напрямку допомоги, активної участи вірних УАПЦ в будівлі Пролетарської Держави й підносить свій голос в захисті прав на життя для усунення ненормальностей, що виникають в процесі спільного життя і відносин Церкви до Держави. В той час, коли інші Церковні Всеукраїнські Об'єднання мають право на легальне існування на підставі зареєстрованих статутів, - УАПЦерква такого права ще й досі не має. Непорозуміння через це на місцях, Іщо значно перешкоджають, часто й гальмують справу визволення українського народу, а з ним і всесвіту, з пануючої в Церкві темряви, 'Постійні загрози з боку Київського ГПУ в позбавленні права на працю навіть Президії ВПЦР - примушують ВПЦРаду Іще раз прохати Раднарком про зареєстрування Статуту УАПЦ, поданого до реєстрації". До цієї головної просьби про зареєстрування статуту ВПЦР додає просьби про дозвіл на печатку для ВПЦР, на друк богослужбових книг і на видання періодичного органу УАПЦ, але в цьому всьому відмовлялось якраз з формальної причини - відсутности зареєстрованого статуту установи. („Повідомлення ВПЦРади до всіх Парафіяльних Об'єднань УАПЦ". 14 листопада 1924 р., ч. 4).

Не вважаючи на запевнення перед Урядом УРСРеспубліки більше ніж в своїй лояльності, а в активній участі вірних УАПЦ в будівлі Пролетарської Держави, - Уряд не вірив, очевидно, ВПЦРаді і статуту УАПЦеркви не реєстрував, стримуючи тим і ширення на місцях парафій УАПЦ, і діяльність керівних її органів та держачи в постійному напруженні центральний виконавчий орган Церкви - Президію ВПЦР в Києві. Про розвиток, в зв'язку з цим відношенням Радянської влади, подій в житті УАПЦеркви передамо найкраще словами самого митрополита В. Липківсько-го з листа його до архиєпископа Іоанна Теодоровича в США (лист з Києва з датою 11 листопада 1926 р.). «Діяльна Церква, про яку Ви вже свідомі, зробила те, для чого її засновано: своїми доносами та наклепами відкинула нас в лагер контр-революції і викликала велике недовірство до нашої Церкви, а найбільше до ВПЦР. В реєстрації нашій Церкві відмовлено й запропоновано ВПЦР припинити свою працю. Але як ми могли припинити? Лише так, щоб передати свої уповноваження другому складу ВПЦР. А це можна було б зробити лише на Великих Зборах. А між тим дозволу на Великі Збори нам не давали на протязі 2-x років. Від Голови ВПЦР В. В. Потієнка вимагали підписки про припинення праці ВПЦР, але він не дав; з нього взяли підписку, що ВПЦР буде 'працювати лише в складі Президії з 11 осіб. Так ми й працювали до останку. З осени минулого року (1925) почались репресії: відібрано кілька церков в різних містах і між ними Андріївську та Іллінсь'ку в Києві. Наді мною і всією Президією ВПЦР заведено слідство по 119 ст. угол. кодексу (підбурювання проти сов. влади) і взято підписку про невиїзд з Києва... Заарештували єпископа К. Малюшкевича, Полтавського єпискола Юрія Жев-ченка, Чернігівського Івана Павло'вського і забрали до Харкова... Єпископів тримали місяця 1%. В цей час, 18 березня (1926), на 5-річчі існування Харківської парафії архиєпискО'П Александр (Яре-щенко) якось висловився необережно про утиски з бо'ку влади, і його 1 квітня заарештовано, а 22-го вислано в Москву, а звідти в заслання в Ташкент, де він і досі. З єпископами Малюшкевичем, Павловським, Жевченком 'поведено розмови, що їм може бути даний дозвіл на Вел. Збори, аби тільки не збірала їх Президія ВПЦР. Ми й на це погодилися. Але 3 червня заарештовано було Голову ВПЦР В. В. Потієнка, який ще й досі у в'язниці. Робиться вражіеня, що на арешт його найбільше вплинув лист, написаний до Вас і вміщений в часописі „Дніпро". Стали нас винуватити, що „Дніпро" є орган УАІПЦ, а між тим в ньому багато анти-совєтських виступів, і сам Голова ВПЦР в цих виступах бере участь. На вміщення цього листа в „Дніпрі" подивились, як на жалобу Голови ВПЦР на сов. владу іншій аятирадянській державі. 14 червня викликали нарешті до Харкова тих єпископів, відносно Вел. Зборів, дозволено прибути « мені та заступникові ВПЦР прот. Хомичевському. 17 червня ми були у представника влади, і нам запропоновано, як абсолютну вимогу для змінення до нашої Церкви відношення влади, осудження архиєп. Ярещенка і Потієнка і переведення чистки від нецерковних елементів. Ми подали заяву, що відмежовуємось від будь-яких антирадянських і взагалі політичних виступів, що судити тих чи інших персон, і усунути їх має право лише Церква. Цим «е задовольнились, і ми поїхали ні з чим. В ніч на 31 липня заарештовано мене, продер-жано 4 дні в Києві, а потім відправлено в Харків і звільнено лише 18 вересня. Крім справи Турченка (виключеного зі складу духівництва УАПЦ за те, що зрадив своїх поручителів, що негідно священика), мені інкримінували співчуття Ярещенкош та Потієн-крві, використовування катедри для антирадянських виступів, навіть посилку делегатів на Стокгольмську конференцію („Всесвітня Конференція Життя і Праці 'християнських громад", що відбулась у Стокгольмі 19-30 серпня 1925 р. І. В.), зосібна неприпинення праці ВПЦРади, коли її визнано нелегальною. 1 серпня (1926) ВПЦ-Раду запечатано, а 11-го від усіх членів ВПЦР взято підписку, що вони не 'приступлять до 'праці. Коло церковної керми залишився лише архиєпископ Нестор Шараївський... Між тим до Києва стали викликати єпископі і вести з ними розмови; наслідком цього архиєпископом Нестором 1-3 вересня скликана була Нарада єпископів і представників УАПЦ, на якій ухвалено пропозицію (по вимозі влади) визнати достойними осуду мене, Ярещенка і Потієнка і (ввесь склад Президії ВПЦРади за ніби політичні і анти-радянські виступи. Нарада з себе обрала „Комісію по унормуванню життя УАПЦ", на чолі з єпископом Петром Ромодановим, якій влада й передала канцелярію ВПЦР і навіть мене віддала їм на поруки. „Комісія" здобула собі довір'я влади, і їй дано дозвіл на скликання Великих Покровських Зборів, які й відбулись з 25 по ЗО жовтня» ... В нашому розпорядженні є відпис з Протоколу цих Великих Покр. Зборів ВПЦР 25-30 жовтня 1926 р., і тому ми наразі припинюємо лередачу про події з надзвичайно цінного листа митрополита В. Липківського з дня 11. XI. 1926 р.

Ув'язнення Голови ВПЦРади протод. В. В. Потієнка, заареш-тування через два місяці Почесного Голови ВПЦРади митрополита всієї УАПЦ Василя Липківського з одночасним закриттям і запечатанням канцелярії ВПЦРади витворювали небезпечний стан для дальнішого життя всієї УАПЦеркви, як організації, що досі, не будучи зареєстрованою, існувала, виходить, явочним порядком, що не раз вже було формальною причиною для відмови Урядом в реєстрації і окремим парафіям, що зголошували свою приналежність до УАЛЦеркви. Коло церковної керми в цей тяжкий час залишався лише, як пише в наведеному вище листі митр. Липків-ський, архиє'пискол Нестор Шараївський, - очевидно, в осередку церковного уряду, на становищі Заступника митрополита УАПЦ. Сам архиєп. Шараївський згадує про ці часи в своїй промові на засіданні Президії ВПЦР ЗО березня 1927 р. на захист архиєписко-па 'йосифа Оксікжа, який просив підтримати його клопотання перед урядом про зняття заборони йому виїздів з Лубень впродовж вже трьох років. Архиєп. Шараївський свідчив, що „коли життя УА'ПЦ в 1926 р. примусило його взяти на себе, як заступника митрополита УАПЦ, керування УАПЦ, він в першу чергу звернувся за порадами до архиєп. Оксіюка і за його порадою скликав „Всеукраїнську Нараду представників УАПЦ, яка й відбулась 1-3 вересня 1926 р. Для нас з цього свідчення архиєп. Шараївського ясно, що ідея вересневої Наради належала архиєл. йосифу Лубенському, але для реалізації цієї ідеї потрібна була згода Радянського уряду, до чого не надавались вже ні заступник митрополита архиєл. Шараївський, ні обмежений в горожанських правах архиєп. Оксіюк. Як видно зо всіх дальніших подій в житті УАПЦ, реалізатором цієї ідеї був єпископ Петро Ромоданів, що більше двох років був право'порадником від УАПЦ в Харкові та став там за „мужа довір'я" в НКЗВС.

„Всеукраїнська Нарада представників УАПЦ" в Києві, що відбулась 1-3 вересня 1926 р., пішла ото лінії бажань Радянського уряду, засудивши найперше митрополита В. Липківського, архиєпископа Олександра Ярещенка і Голову ВПЦРади В. Потієнка за політичні антирадянські виступи. За згодою влади, була обрана „Всеукраїнська Комісія (ВУК) по унормуванню життя УАПЦ", як тимчасова організація до скликання Вел. Покроеських Зборів в жовтні цього ж 1926 р. Вона мала часово заступити закриту ВГТЦРа-ду; ій же передана була канцелярія і всі справи Третьої ВПЦРади. Головою ВУК в УАПЦ було Нарадою обрано єпископа Петра Ромоданова. Одночасно припинили свою діяльність і Округові („Повітові" по канонах1921 р.) Церковні Ради, які були заступлені теж „Округовими Комісіями по унормуванню життя УАПЦ".

 „Всеукраїнська Комісія по унормуванню життя УАПЦеркви" підготовила скликання на 25 жовтня 1926 р. Вел. Покровських Зборів ВПЦРади, які й відбулись в храмі Св. Софії - Премудро-сти Божої в Києві за листовним дозволом Київського Адмінвід-ділу за ч. 31580 з дня 13. X. 1926 р., в присутності представника Уряду тов. Марковича; засідання Зборів продовжувалось 25-30 жовтня. В складі цих Вел. Зборів брали участь: один митрополит, 17 єпископів, 48 священиків, 2 диякони і 64 делегатів мирян, разом 132. Головою зборів було обрано В. М. Чехгвського, а заступниками голови єпископів Константина Малюшкевича та Івана Пав-ловського. Митрополит Липківський, після доповідей прот. Хоми-чевського (про діяльність Президії ВПЦР від останніх Вел. Мик. Зборів 1924 р. до 31 липня 1926 р.) і єпископа П. Ромоданова (про працю ВУК від наради 1-3 вересня 1926 р. до дня Зборів), залишає Збори, по проханню родини, підтриманому Президією Зборів, через хворість. Почесним головою залишається до кінця Зборів один архиєп. Шараївський, як заступник митрополита. Єп. Петро Ромоданш в своїй доповіді, загально характеризуючи до-сьогочасне життя УАПЦ як духоно вбоге через занечищення складу церковних діячів аморальними особами, розпорошеність інтелектуальних сил і відсутність єдности ідеології діячів УАПЦ, - підкреслює „невикористання всіх можливостей для піднесення церковного життя під охороною декрету про Відокремлення Церкви від Держави, яке (піднесення) почалось спочатку при сприятливості Уряду до заходів УАПЦ щодо оновлення церковного життя"; 'Підкреслює рівно ж і теперішнє „доброзичливе відношення Уряду до всіх клопотань Всеукр. Комісії, - визволення о. митрополита, зняття печаті з канцелярії ВПЦР; -прихильно прийнято клопотання про повернення о. Ярещенка, але теж, як і справа В. В. Потієнка, затягується порушенням спокою через ці питання в парафіях Харківській і Києво-Софійській". Коли розпочались доповіді з місць від кожної з церковних округ 'Про стан життя і події в ньому, то представники округ мусіли дати відповідь на питання, як в їхній окрузі поставились до резолюції Наради 1-3 вересня ц. р., і чи приєднуються округи до 'постанов тієї Наради. Відповіді всіх округ були: так; навіть представником Київської Мій-ської округи В. М. Чехівським було заявлено: „До резолюцій На ради м. Київ приєднується". На підставі цих заяв, наперед можна було передбачати й зміст резолюції Великих Зборів УА'ПЦ по доповідях Хомичевського і єп. Ромоданова, але Уряд не був, видно, певний в прийнятті Зборами бажаної йому резолюції з засу-дом митроп. Липківського, архиєп. Ярещенка і Голови ВПЦР В. Потієнка, коли зажадав від Голови Зборів В. Чехівського представлення проекту резолюції для ознайомлення ДПУ перед голосуванням її, при чім було попереджено, що „від цього буде залежати продовження Зборів чи припинення їх". Для представлення урядові •проекту резолюції була обрана ціла делегація в складі: В. М. Чехівського, єп. К. Малюшкевича і єп. П. Ромоданова; видно, що момент був 'критичний, і розмови про „аполітичність Церкви, відокремленої від держави", були переведені з головними церковними діячами.

Врешті, резолюція, в основі укладена єпископом Малюшкеви-чем і зредагована Редакційною Комісією, що в засіданні її було прийнято 7 голосами, проти одного (:В. Чехівського, який пропонував свою, неприйняту, редакцію,), була проголосована в засіданні Вел. Зборів 28 жовтня 1926 р. і прийнята майже всіма голосами присутніх, бо тільки 5 було „проти", а 7 „утрималось". Резолюція була наступна:

 „Вел. Покр. Збори ВПЦР УАПЦ, що відбулися 25-30. X. 1926 р., здійснюючи ухвалу Всеукр. Наради представників УАПЦ 1-3. IX. ц. р. про необхідність поставити на Вел. Покр. Збори справу про нелойяльні, нетактовні, антирадянського змісту вчинки Президії ВПЦР, Голови Президії ВПЦР В. Потієнка, заступника Голови - архиєп. Хіарювського Олександра Ярещенка та о. Митрополита В. Липківського й 'винести свій вирок з приводу цих вчинків, заслухавши доповіді заступи. Голови б. Президії ВПЦР прот. М. Хо-мічевського і Голови Всеукр. Комісії по унормуванню життя УАПЦ єп. П. Ромоданова про життя УАПЦ за час від Мик. Зборів 1924 р. і доповіді в цій справі з місць, і прийнявши під увагу однодумну в цих доповідях оцінку засобів до унормування життя УАПЦ-

 1. Стверджують своїм авторитетом всі ухвали Наради щодо констатування надзвичайно тяжкого зовнішньо-правного стану УАПЦ, який стався завдяки нетактовним, нелояльним до Уряду УСРР і антирадянського змісту окремим виступам в діяльності осіб, зазначених в ухвалах Наради, й висловлюють осуд Церкви лінії поведінки Президії ВПЦР і вчинкам Голови Президії В. Потієнка, заступника Голови Президії архиєп. Олександра Ярещенка, о. Митрополита Василя Липківського. Великі Збори рахують необхідним в самий категоричний спосіб застерегти всіх, що зазначені в ухвалах Наради, від подібних вчинків на майбутнє, а за вчинки вже зроблені ухвалюють рахувати достатньою покутою ці постанови Покровських Зборів і не накладати на них іще особливої церковної кари.

 2. Збори без всяких заперечень приймають і декляративну частину ухвал Наради, що торкаються відношень між Церквою і Державою, і доручають Президії ВПЦР стежити за дотриманням принципів, зазначених в ухвалах, всіма діячами УАПЦ, і в разі порушення їх окремими діячами Церкви, не зупинятись перед відповідними застереженнями, або й карами" (Протокол засідань Великих Покровських Зборів УАПЦ 25-30 жовтня 1926 р., стор. 16-17).

Великі Покровські Збори ВОЦ'Р' 1926 р. мусіли задовольнити також і другу вимогу Радвлади: перевести чистку (названу „перевіркою") 'Персонального складу священодіячіе УАПЦеркви. Ухвала Зборів була: „Стверджуючи ухвали Всеукранїської Наради 1-3 вересня ц. р. про необхідність перевірки .персонального складу духівництва в УАПЦ згідно принципів, що ухвалені тою ж Нарадою, Вел. Покр. Збори доручають Президії ВПЦР розробити ясну інструкцію про спосіб перевірки для керування Округових Церковних Рад в цій справі" (ІЬid., стор. 27).

Що до правового стану УАПЦеркви надалі, то єп. Ромоданів запевнив Збори, що „надія на реєстрацію повна, заважає брак статистичних відомостей про кількість парафій". Редакційна Комісія переглянула Статут УАПЦ, поправки до нього були Зборами прийняті, і дано уповноваження (Президії ВПЦР Статут підписати і представити на реєстрацію Радвладі. Прийнято було Зборами внесення: „Клопотатися Зборам перед Урядом про звільнення В. В. Потієнка, про повернення архиєпископа Ярещенка і про дозвіл волі руху о. Митрополита, членів б. Президії ВПЦР архиепископа Оксіюка і В. М. Чехівсь'кого".

З офіційного протоколу Зборів, який рівно ж міг бути зужиткований владою, трудно, розуміється, відчути всі дійсні настрої і думки учасників Зборів з приводу тогочасних подій в житті Церкви і, голоене, засудження морального її Митрополита. Але що такі настрої, супротивні домаганням Радвлади, були, і можливо навіть сильніші, видно з того, що навіть еп. Ромоданів в останньому слові при дебатах над його доповіддю сказав, що „повна пошана до о. Митрополита, як духовного керівника, диктує про необхідність збереження його від адміністративно-господарчих дрібниць, що зараз привели до необхідносте визнання помилок; треба гарантувати о. Митрополитові повну волю суто-духовного керівництва без можливости підведення його під загрозу осуду. Всі винні, що не зберегли батька. ВПЦР засіла в свої бюрократичні крісла, не відгукувалась на тяжкі страждання периферії і заставила мимоволі відгукуватись на них о. Митрополита" (стор. Прот. 14-15). В інших промовах чути було: „Вищий керівничий орган б'ється, але церкви (округові) байдужі. Умовини унеможливлюють працю вищого органу: не дотримували директив вищого органу, не підтримували його матеріяльно, переважало шкірне питання" (прот. Басовол).

Наявністю иа Зборах таких настроїв викликана була й ухвала подяки від Зборів засудженій б. Президії ВПЦР, разом і з подякою ВУ1К, такого змісту: „Відзначивши в праці б. Президії ВПЦР моменти, що були шкідливими для життя (Церкви з боку зовніш-ньо-правного, і такі хиби, як .відсутність тісного зв'язку з Округо-вими Церквами, неясне визначення церковних територій, неясне відношення до окремих діячів Церкви, що порушували церковну дисциплину, Великі Покровські Збори не можуть не відмітити самовідданої і корисної праці ВПЦР у суто-внутрішньому житті Церкви, що при тяжких умовах діяльносте дала найбільш можливі досягнення, й складають їй сердечну подяку за те корисне, що зроблено для Церкви, зокрема за поширення церковно-видавничої справи. Так само складають Великі Збори щиру подяку й Все-укр. Комісії (ІВУК), що в скрутний мент життя нашої Церкви, не боячись, взяла на себе відповідальність і зуміла вивести УАПЦ з тяжкого зовнішньо-правного стану" (стор. Протоколу 26-27. Під-кресл. наші).

До Митрополита Липківського послано було в кінці Зборів делегацію в складі єп. К. Малюшкевича, прот. Л. Юнакова і бр. Галети - просити йото, яри можливості, прибути хоч на кінець Зборів і благословити їх перед закриттям. Після навіщення митрополита еп. Малюшкевич освідчив Зборам, що митрополит через хворість прибути не може і передає сво€ благословення на закриття Зборів.

Великі Покровські Збори ВПЦР 1926 р. обрали Четверту Президію ВПЦРади в наступному складі: Голова - єпископ Петро Ромоданів (за - 72 гол., проти - 26, утрим. - 22); Заступники Голови: Перший - єпископ К. Малюшкевич, Другий - прот. Л. Юнаків (з обов'язком перебування в Харкові ва становищі пра-вопорадника УАПЦ, яке займав перед тим еп. Ромоданів); Секретар - прот. Харитон Говядовський; Скарбник - бр. М. Кобзар; Члени - архиєп. Феодосій Сергієв (оправи Богослужбові), єп. М. Грушевський (за відмовою В. М. Чехівського, - справи благовістя), єті. Я- Чулаївський (справи церковної освіти), бр. Коваленко-Каламацький (видавнича справа), Ол. Ор. Левицький (член-правник), архиепископ Н. Шараївський (лерекладові справи), бр. Тищенко. З митрополитом В. Литовським було 13 членів постійної ВПЦРади. Треба зауважити, що хоч в протоколі Вел. Покр. Зборів 1926 р., архиєп. Н. Шараївський внесений до складу Президії ВПЦР як член по справі перекладів богосл. книг, одначе в дальших протоколах засідань Президії ВПЦР він пишеться як член-заступник Митрополита, себто член Президії з уряду. Звертає на себе увагу, що в складі цієї 4-ої Президії ВПЦР переважав єпископат (7 членів) і дійсним головою її був єпископ.

Відновленням діяльности ВПЦРади та обранням нового складу Президії її, постійного вищого керуючого органу УАПЦ, - скінчилося на цей раз те напруження, в якому перебувала УАПЦерква після опечатаний канцелярії ВПЦР та арешту митрополита. Зараз же після закриття ЗО жовтня бел. Покр. Зборів, відбулось 1 листопада 1926 р. засідання нової Президії ВПЦР, в присутності й Почесного Голови митрополита Василя Липківського та кількох нових єпископів лоза Президією, на якому, на пропозицію Голови еп. Ромоданова, було ухвалено: „Всеукранїську Комісію по унормуванню життя УАПЦ, як тимчасовий керівничий орган, ліквідувати; всім членам і 'співробітникам її висловити від імени ВПЦР щиру подяку за їх чесну і бездоганну працю". Того ж дня 1 листопада підписано було у нотаря Статут УАПЦ і заяву 10 членів ВПЦР до НІКІВС про реєстрацію Статуту, перепровадження якої справи доручено було прот. Л. Юнакову в Харкові; йому ж доручено негайно подбати перед Урядом про звільнення Митрополита Липківського від заборони вільного виїзду і надання -права вільного переїзду по всій Україні в справах духовного керівництва Церквою.

Пережита криза відбилась тепер піднесенням духовного та церковно-організаційного життя в цілій УАПЦ. В листопаді 1926 року даний був, - правда разовий, - дозвіл митрополитові Лип-ківському на виїзд до Полтави на врочисте свято освяти Воскре-сенського храму; 10 грудня 1926 р. зареєстровано було Статут УАПЦ; перед тим 5 грудня випущено з в'язниці протод. В. Поті-єнка; 18 грудня дано було дозвіл відбути Малі Збори ВПЦР. Ці Збори й відбулись 28-30 грудня 1926 р. в присутності 11 єпископів, 6 священиків та 11 мирян. На цьому пленумі Малих Зборів, після заслухання доповіді самого Митрополита про духовне життя УАПЦеркви та звітів про працю ВПЦР за час від Вел. Покр. Зборів 1926 р. Голови президії єп. Ромоданова і секретаря прот. Говядовського, принято було таку оптимістичну ухвалу: „Малі Збори в задоволенні відзначають: а) піднесення духовного життя українського віруючого люду, об'єднаного в УАПЦеркві; б) збільшення зацікавлености життям Церкви з боку духівництва і мирян, не тільки членів УАПЦ, а і інших церковних течій; в) поступове заспокоєння Церкви після попередніх хвилювань; г) унормування зовніпгньо-правного стану Церкви; д) налагодження церковно-адміністративного життя через скликання Округових і Районових Соборів, обрання керуючих органів, встановлення зв'язку між ВПЦР і Округовими церквами через листування, надсилку протоколів і виїзди на місця членів Президії ВПЦР. Малі Збори цілком ухвалюють працю Президії ВПЦР за відчитний час і доручають Президії, продовжуючи свою працю в тому ж напрямкові, вимагати й від Округових Церковних Рад налагодження церковного життя шляхом скликання Районових Церковних Соборів і тіснішого зв'язку з ВПЦР через надсилку до неї протоколів всіх своїх засідань і ретельної відчітноети" (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦРади УАПЦеркви, що відбулись 28-30 грудня 1926 р., стор. 7).

 15 січня 1927 р. прийшло на ім'я ВПЦРади повідомлення від Наркомосвіти ч. 4889 лро дозвіл на видання місячника „Церква і Життя", як органу УА'ПЦ, з умовою, одначе, видання журналу в Харкові. Було це нове досягнення ВПЦРади, так давно бажане і очікуване в духовних колах УАПЦеркви. Головою Редакційної Колегії журналу був митроп. В. Липківський. В березні 1927 р. митрополит В. Липківський, з дозволу -влади, виїздив до Харкова на врочисте свято п'ятиріччя української Св.-Миколаївської парафії в Харкові. Так, здавалось, церковне життя УАПЦ після кризи в ньому за часів Третьої ВПЦРади почало за Четвертої ВПЦРади, Президія якої, на чолі з єп. Ромодановим, вважалась свого роду проурядо'вою, розвиватися, підготовляючись і до другого Всеукраїнського Со'бору УАПЦеркви з надзвичайно широкою, як побачимо, програмою.

Але скоро після відбуття Пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. єп. П. Ромоданів відбув подорож до Харкова, Дніпропетровська й Ромен і звітував про цю подорож в засіданні Президії ВПЦР 21 січня 1927 р. Недобрим віщуном про майбутнє УАПЦ був його звіт про візиту в „Осередкового Уряду" в Харкові в частині, що в протоколі засідання Президії ВПЦР ч. 3/23 - 1927 р. записана так: „Що торкається відношення Уряду до осіб о. Митрополита, архиєп. О. Ярещенка і архиєп. Йосифа Оксікжа, то воно 'Поки що залишається таким, як було й до сього часу, бо в розпорядженні Уряду маються документи, які, - може й мимоволі цих осіб, - дискредитують їх в очах Уряду; документи ці оголошенню не підлягають". Між іншим, Лубенській Округовій Церкві не дано було дозволу на відбуття округового собору 25-26 січня, бо на терені цієї округи де-якими священиками шириться агітація „проти напрямку діяльности сучасного складу Президії ВПЦР". Після запевнень єп. Ромоданова, що така агітація не може виходити від архиєп. Оксіюка, представник Радвлади погодився дати на собор дозвіл, але з тим, що на той Лубенський собор Президія пришле також свого представника. В Харкові симпатії до засланого архиєп. Ярещенка проявлялись в поминанні його за богослуженнями, а коли .прибув обраний Харківською громадою на осиротілу катедру архиєп. Іван Павловський, то Окр. Церковна Рада постановила, щоб його не поминати „Харківським", а „Сло-божансько-До'нецьким", яка демонстрація „нервує і Уряд і частину громадянства", так що уряд вимагає від ВПЦР „закінчити цю гру з поминаннями, бо вона не потрібна для УАПЦ". Президія ВПЦР ухвалила повідомити Округову Харківське-Слобожанську Церковну Раду, щоб трималась постанови Собору цієї Округи від ЗО. XI. 1926 р., ствердженої ВПЦРадою, згідно з якою архиєп. Іван Павловський обраний на Харьківсько-Слобожанську, а не на Слобожанське-Донецьку катедру.

В час подорожі до Харкова на ювілей 5-річчя Св.-Миколаїв-ської української парафії 18 березня 1927 р., митрополит В. Липківський завітав до представників Уряду і відбув з ними розмову в присутності архиєп. Івана Павловського і бр. Івана Гаращенка. Як записано про це в протоколі засідання Президії ВЛЦР з дня 23 березня 1927 р., - „о. Митрополит заявив представникові Уряду і зараз підкреслює, що він був і надалі буде цілком коректним в своїх відношеннях до Уряду". Постанова ж Президії по цій доповіді митрополита була: „Запевнення о. Митрополита, що він в своїх відношеннях до Уряду був і надалі буде цілком лойяль-ним і коректним, прийняти до відому". Очевидно, що така постанова вимагалась обставинами.

В засіданні Президії ВПЦР 5 квітня 1927 р. був присутнім прот. Л. Юнаків з Харкова, який мав доповідь „про стан УАПЦ взагалі, оскільки він виявляється з відношень Уряду до УАПЦ". Доповідь принято „до уваги" без жодної передачі ближчого її змісту в протоколі. З листовного ж повідомлення біля цього часу, отриманого ВПЦР від прот. Юнакова, видно, що НКВС передав в користання УАПЦ ряд церковних об'єктів, між ними таких визначних, як: Покровський собор в Одесі, Борисо-Глібський в Чернігові, Троїцька церква в Полтаві, церкви в Києві - Іллінську, їордансь'ку, Покровську (на Соломінці) і др. Через три дні, в засіданні 8 квітня 1927 р., Президія ВПЦР слухала „заяву Найпо-чесні'Іного о. Митрополита в справі інформацій, поданих заст. Голови прот. Л. Юнаковим в засіданні 5 квітня б. р." і ухвалила: „Колію заяви о. Митрополита надіслати до НИВС, зазначивши, що спільна праця ВПЦРади в 'протязі півроку дає їй підстави посвідчити перед Урядом правдивість і щирість заяви о. Митрополита". В засіданні Президії ВПЦР 6 травня 1927 р. була заслухана „доповідь Голови Президії про подорож його до Харкова в загальних справах УАПЦеркви", яку доповідь ухвалено „.прийняти до відому", без означення змісту доповіді. Слід тут зауважити, що, як видно з протоколу засідання Президії ВПЦР з дня 16 листопада 1926 р., на якому дебати були щодо права зносин ВПЦРади з закордонними церковними організаціями і церковними діячами без порозуміння в кожному випадкові зносин з Урядом Радвлади, - було встановлено, що всі протоколи засідань ВПЦРади надсилаються до Уряду. 11-13 травня 1927 р. відбулися Великі Микіль-ські Збори ВПЦРади, і на тих Зборах відзначено було, щодо відносин з Урядом, заспокоєння життя УАПЦ. Було ухвалено: „Заслухавши доповідь Голови Президії ВПЦР єпископа П. Ромодано-ва про працю Президії й життя УАПЦ за час від Великих Покров-ських Зборів, Микільські Збори визнають, що Президія ВПЦР дотримувалась і переводила в життя ухвали Вел. Покр. Зборів, зокрема й сама ставилась І дбала, аби й всі керівники УАПЦ ставились лойяльно до Уряду. Ви'конуюючи свій обов'язок в цій справі, своєчасно і правдиво застерегла Американську й Канадійську УАПЦ від припущення у своїх часописах („Сіяч", „Православний Благовісник") окремих статей і виразів, що не відповідають лінії відношення УАПЦеркви до Уряду" (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 11-13 травня 1927 р. стор. 55). Сам митрополит В. Лип-ківський, хоч не мав доповіді на Великих Мик. Зборах 11-13. V. 1927 р. (вступне слово від імени ВЛЦР і доповідь про стан життя УАПЦ виголосив еп. П. Ромодашв), перед закриттям Вел. Зборів дав „слово благословенства", в якому „вітав Вел. Збори з вільним виявленням духа нашої Церкви, закликав всіх членів приймати участь у виданні журналу „Церква і Життя" та висловив побажання, щоб члени Зборів все, що на Зборах чули, понесли туди, на місця, обдумали його та, відкинувши все хибне, вели нашу Церкву до звершенства, на славу її Основоположника Христа Спаси-теля і на користь нашого українського народу, а через нього на користь всього світу" (ІЬіd., стор. 69-70).

Під час цих же Вел. Мик. Зборів прийнято було, на пропозицію митроп. В. Липківского, Зборами ухвалу: „Просити єпископів звернути належну увагу на підготовку до 2-го Всеукр. Правосл. Церковн. Собору і до цієї праці треба закликати всіх єпископів і всі сили церковні". „Здавалось, все добре", - читаємо про ці часи в пізнішій доповіді „Комісії дослідження церковного життя УАПЦ", - „взято новий правдивий курс церковного життя, що повинен дати Церкві повне заспокоєння, але так здавалось... Ясне порушення життя УАПЦ починається зборами Троїцької парафії 2 червня 1927 р. в приміщенні Президії ВПЦР. Це зібрання було початком напруження відносин між Президією з одного боку та вищим духовним керівником о. Митрополитом Василем з другого, яке тривало до 2-го ВОЦСобору. Це напруження відбилось і на житті периферії, яка тлумачила його по-різному. Основною причиною цих розходжень було іменно різне ставлення духовного керівника і ВПЦРади до ухвал вересневої Наради і По-кровських Зборів 1926 р." („Церква і Життя" ч. 2/7. 1928 р., стор. 84), тобто в оправі відношення керівництва Церкви до державної Радвлади.

На засіданні Президії ВПЦР 19 червня 1927 р. митропл. Лип-ківський подав заяву про те, що «ві« складає з-себе головування в Редколегії журналу „Церква і Життя" і просить припинити висилку журналу по парафіях УАПЦ, Іщо провадиться з його ініци-ятиви, доки з приводу цього не відбудеться відповідної ухвали Президії ВПЦРади». Заява була прийнята до -відому. Після цьо'го митрополит не був присутнім на кількох засіданнях Президії ВПЦР до кінця липня, коли 26-27 липня відбулась Передсоборна Нарада.

На засіданні Президії ВПЦР 16 серпня 1927 р. було заслухано доповідь Голови еп. Ромоданова про його подорож до Харкова і завітання до НКВС. Радвлада принципово погодилася на скликання 2-го Всеукр. Церк. Собору, офіційне повідомлення з дозволом буде надіслане в свій час. Що торкається задоволення прохань про передачу храмів, відкриття Богословської школи і т. інше, то „остаточне вирішення цих питань відкладено до 2-го В'ЦСобору й буде розв'язано в залежності від напрямку праці того Собору".

В цьому ж засіданні 16 серпня 1927 р. заслухано було відпис Заяви митрополита "В. Липківського до вищих .представників Центрального Уряду УСРРеспубліки з дня 15 серпня 1927 р. Заява була наступна:

 «Громадянина УСРР Василя Липківського, митрополита Української Автокефальної Православної Церкви. Вважаю за обов'язок свого служіння Українській Автокефальній Православній Церкві в Укранїській Соціялістичній Радянській Республіці звернутися до Вас з заявою-проханням про захист моїх громадянських прав і волю виконання мого церковного служіння. Співробітники Держполітуправління весь час досліджували мою працю з політичного боку, два рази, в 1923 і 1926 рр., брали мене до в'язниці, але моє перебування тепер на волі свідчить про те, що якихось навмисних політичних злочинів в моїй праці не знайдено; але й досі залишають мене під підозрінням в антира-дянських і контр-революційни'х настроях. І от через одне лише підозріння в мені антирадянських настроїв я вже більше року як позбавлений права виїзду з Києва й можливосте фактично виконувати своє служіння Церкві; крім того, ще й на Церкву, якій я служу, накликаються через мене ріжні загрози. 27 липня ц. р. представник Всеукраїнського Держполітуправління, бувши в Києві, викликав мене з шістьма представниками округових церков під час Передсобороної Наради і в моїй 'Присутності викладав перед нами в образливий для мене спосіб мої ніби антирадянські і контрреволюційні вчинки, які ставлять під загрозу вільне і легальне існування в УСРР всієї Української Церкви, заявивши їм, що він остільки не вірить жодному моєму слову, що до мене навіть не звертається.

Які ж це вчинки викликали таке недовір'я до мене і зневаження мене з боку представника Держполітуправління? Мені інкриміновано розмову насамоті з бувшим головою ВПЦРади По-тієнком, що мала місце в січні ц. р., під час якої я ніби сказав, що Радянська влада на Україні переживає агонію; колись весною, невідомо перед ким і коли, висловився, ніби Радвладі залишилось 2-3 тижні існування і т. інш. Але свідчу, що ніколи й ні з ким таких розмов я не вів, і не знаю, чому мені накидають такі балачки, яких я ніколи не веду. Далі мені закинуто, як обвинувачення в петлюрівщині те, що відсилаючи до Харкова, до відповід. редактора часопису „Церква і Життя" архиєп. Івана Павловського, разом з іншими матеріялами до друку, лист до мене Шелухіна ще від 18 червня 1925 р., - я викреслив в ньому гострі і лайливі вирази Шелухіна відносно Петлюри і цим ніби виявив свою прихильність до Петлюри. Але зробив я це, як бувший голова Редколегії, що вже листівко з'ясував Держполітуправлінню, не з будь-яких петлюрівських міркувань чи симпатій, а лише з міркувань суто церковних, аби в церковний часопис не вносити будь якої політики. 'Нарешті мені закинуто, ніби з мого відому склався якийсь то український гурток з метою погодження Української Церкви з Тихонівською для спільної боротьби проти обновленців. Але 'Про цей гурток я вперше почув від представника Держполіт-управління. Сам представник Держполітуправління до цього додав, що ці й подібні мої вчинки виявляють мої антирадянські настрої і контр-революційну душу, але моїм виправданням в цих настроях він не вірить.

• ВКонтакте