Таким чином безсумнівні історичні джерела виказують, що кількість парафій УАПЦеркви в Україні в рр. 1924-27, в часі напередодні вже 2 Всеукраїнського Собору УАОЦ в жовтні 1927 р., на якому було звільнено з митрополичої катедри митрополита Василя Липківського, може -бути об'єктивно означена істориком в словах: „до 1100 парафій", приймаючи під увагу, що й після Великих Мик. Зборів 1927 р. до Всеукр. Церк. 'Собору 1927 р. могли бути приєднання, повернення з „невиразного стану" де-яких парафій, що відпадали до ДХЦ. І це була найбільша кількість парафій УАПЦ в Україні, бо ж після звільнення митрополита Липківсько-го зовсім не мав наступити розквіт УАПЦеркви, а швидкими кроками пішла ліквідація її безбожною радянською владою.

Не маємо зовсім даних для встановлення числа вірних УАПЦ, бо парафії були різні, малі й великі й середні щодо числа родин, парафіян в них Іще й до революції 1917 р. Тепер же, при утворенні і організації УАПЦ, треба прийняти під увагу й те, що приєднання до УАПЦ тієї чи другої парафії не завжди означало, що приєднується ціла парафія, як і після приєднання бували випадки 'поділення парафій. Це ми бачимо з анкети відомостей про парафії, ствердженої Президією ВПЦР 5 липня 1927 р. (про неї була мова вище); п. 36 тієї анкети запитувалось, ,,чи не була парафія раніше цілком українізована, а потім подвоїлася; коли це трапилося, то з яких обставин і до якої церковної течії одійшла друга частина парафії?" Бували випадки нераз, що при самому рішенні в парафії приєднатися до УАПЦеркви - парафія ділилася на частини; противники приєднання, залишаючись і в меншості, часто домагались права на церкву і богослужіння в ній їхнього священика в ц.-сло'вянській мові, як і навпаки бувало: меньшість, що бажала українізації богослужби, доходила свого права на церкву в парафії, приймаючи до себе священика з УАПЦеркви.

Справи користання церквою в тій чи іншій парафії вирішував осередковий державний уряд в Харкові, тодішній столиці УСРР, де й перебував тоді, найбільше для заступництва в цих оправах користання з церковних святинь, „правопорадник" від УАПЦ, який мав клопотатися перед Колегією НКВС в усіх справах УАПЦ. Після єп. Ромоданова, коли той став головою Президії ВПЦРади, таким правопорадником був прот. Л. Юнаків. Такі не одно'цілі парафії, в яких користання з храмів для богослуження відбувалось за чергою і належало, за постановою радянського уряду, до двох частин -парафії, в актах ВПЦРади мають різні назви: „спільні парафії", „потижневі парафії", „рівнобіжні парафії"; в протилежність цим одноцілі парафії в округах називаються іноді ,,самостійними". Скільки було „самостіних", тобто тих, що самі тільки мали в користанні „націоналізований" комуністичною владою парафіяльний храм, а скільки „спільних", чи „потижневих" парафій, - не маємо даних, бо й ті й другі в доповідях представників від округ подавались звичайно разом, як українські парафії; іноді тільки зустрічаються числа „спільних". Для ілюстрації співвідношення тих і других можемо подати: в Лубенській окрузі на 62 парафії було 10 „потижневих" (на Миргородщині); в Уманській окрузі на 114 парафій - 20 „рівнобіжних"; в. Переяславській окрузі на 17 парафій - 9 самостійних, а 8 „спільних з іншими угрупованнями". В доповіді від Київської сільської округи на Вел. Ми'К. Зборах 1927 р. архиєпи-скопа Нестора Шараївського маємо свідчення, що „спільне користування храмами тяжко відбивається на життю Церкви". Єпископ Юрій Жевченко тоді ж казав, що він був у Миколаїві на відкритті парафії, де нашій громаді передано Адмиралтейський собор у спільне 'користування з „обновленнями"; ці останні не доглядають храму, майна, не мають віруючої людности; прохання Миколаївської парафії до Вел. Зборів - потурбуватись про передачу храма в цілковите користування нашій громаді. Боротьба за право цілковитого користання храмом взагалі займала видне місце в житті УАПЦеркви того часу; видно, що спільне користання мало великі недогідності і загострювало церковно-релігійну боротьбу. На підставі цього досвіду, Лубенська 'Окр. Церк. Рада, як доповів на тих же Вел. Мик. Зборах 1927 р. архиєп. Йосиф Оксіюк, „нових потижневих парафій в окрузі не організує й не приймає" (Протокол Вел. Мик. Зборів 1927 р.).

„Здається, мало що зроблено, - заключає митроп. Липків-ський про перші роки ширення УАПЦеркви в Україні, - але коли взяти під увагу, що це все зроблене за три роки при надзвичайно тяжких умовинах, при тяж-кій боротьбі, при безперестанній громадянській війні, то і за це варто щиро хвалити Бога, бо і це все могло статися тільки при допомозі Божій і загальному прагненню людности до нашої Церкви". Коли зважити, що в православних єпархіях України до революції 1917 р. було, - кругло візьмемо, - 10.000 парафій („Церква і Життя". Ч. 7. 1928 р., стор. 105), то 1100 'парафій, які приблизно за п'ять років увійшли в склад УАПЦеркви, становлять 11 % загальної кількости православних парафій в Україні. Нема мови, що зросійщені великі міста в Украші, з величезним допливом до них і чисто великоруської на-родности, мало надавались для організації в них українських парафій, але ж, ломимо того, факт, що 89%, або 9/10, парафій залишалось в тих часах під московським єпископатом в Україні, під великий сумнів поставляє твердження >про „загальне прагнення людности" переходити до УАПЦеркви. Не входимо тут в -питання приналежносте тої людности до Московської патріяршої Церкви, як було у великій більшості, чи до „Обновленчеської" або „Синодальної", яка, походячи від т. зв. „Живої церкви" Російської, назвала себе в Україні для більш успішного душехапства навіть „Українською Синодальною Церквою", коли з осени 1923 р. на чолі її став відомий нам з попереднього голова Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р. архиєпи. Подільський Пімен Пєгов, обраний „обновленцями" на митрополита в Украіні.

З цього факту, що куди більша частина українського православного народу залишалась в 20-их роках в Україні під зверхністю московського єпископату, коли була вже УАПЦерква з єпископатом українським 1921 р., не можна, на нашу думку, ні в якому разі робити висновку про стан національної свідомости в тому часі українського народу, казати, що то була частина (89%), яка ,,не встигла ще національне прозріти і блукала в темряві не-свідомости", як таке доводилось нам читати. Пишучи так, ми тіль-принижуємо власний народ і в ступені його національної свідомості, і то після рр. 1917-19, після універсалів від І до IV і Акту соборної злуки українських земель в січні 1919 р., і в ступені його загально-духовної культурности в розвитку її від часів св. князя Володимира 'Великого. Думаємо, що в справі поширення УАПЦ в Україні заважив комплекс причин, що стали перешкодою для її поширення.

Сміємо твердити найперше, що коли б на церковну оправу в житті українського народу звернена була від початку відродження Української державности належна увага української влади, яка подбала б 'про забезпечення Української Православної Церкви власною національною ієраріхєю, без порушення традиції Вселенської Православної Церкви поставлення в єпископи преємствен-но єпископами ж, - то інші були б висліди зростання в числі церковних громад такої УА'ПЦеркви. Так само було б, на нашу думку, коли б українських єпископів поставили, на просьбу Українського Собору, коли не було вже в Украї'ні української державної влади, російські чи інші православні єпископи. Православна Церква українського побожного народу, приналежність до якої в давніх часах, під польською займанщиною, була ознакою приналежносте її вірних до української нації, залишалась в народі такою самоцінностю, що покрити чи виправдати національною потребою порушення в ній глибоких традицій напіткнулось якраз на спротив традиційної консервативної побожности, як і взагалі в релігійному житті консервативна психіка відограє велику ролю. Правда, митроті. Липківський в підрозділі „Відношення народу до Української Церкви та нової ієраріхї" (Розд. VII. Відродження Укр. Церкви) «аже, що «не „благодать нова" головним чином ділила народ, велика маса (крім свідоміших) мало в ній мабуть і розуміла» ... 'На нашу думку, якраз оце „мале розуміння" масою появи архиєреїв нової благодаті і було тим плодючим ґрунтом, на якому зростав спротив ширенню УАПЦ, коли і старе духовенство на місцях, і свідоміші „церковники" по парафіях, і монахи та монашки, що мусіли тепер, як пише митр. Липківський, з ма-настирів закриваних розлізтися, як миші, поміж народ, - розносили скрізь чутки про „неправильність" нових єпископів і недійсність довершуваних ними та поставленими від них священиками таїнств. Найкращим доказом того, оскільки було актуальним в ти'х часах посеред українського правосланвого громадянства в Україні питання „нової благодаті" і нової ієрархії 1921 р., являється той факт, що цьому питанню присвячено найбільше уваги в органі УАПЦеркви „Церква і Життя", який почав виходити, з дозволу влади, через 5 років після собору 1921 р. Жодної проповіді не було уміщено в журналі „Церква іЖиття", а повно було в ньому статтей в оборо<ні соборного чину 'поставлення єпископів пресвітерами в Києві в жовтні 1921 р. Ось ці статті: „Походження єпископату в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії УАПЦеркви", В. Волинського. „Основа визволення Церкви від „князівства тьми віку цього", В. М. Чехівського (ч. 1. 1927 р., стор. 58-83; 84-96). „Настановлення єпископів та іншого духівництва на церковні посади в християнській церкві", В. Юхимовича (В. Чехівського). „Основа визволення УАПЦеркви", В. М. Чехівського. «Перший Всеукр. Правосл. Церковний -Собор, Священний „Собор Єпископів України" та собори перших віків християнства», архи-еп. Івана Павловського (ч. 2-3. .1927 р., стор. 151-171; 183-194; 197-205). „Основа визволення УАПЦ" - продовження, В. М. Чехівського. „Правда про Святу УАПЦеркву", єп. Миколи Карабіневи-ча. „Настановлення єпископів"... 'продовження, В. Юхимовича (ч. 4. 1927 р., стор. 268-272; 273-288; 288-316). „Основа визволення Церкви"... продовження, В. М. Чехівського. „Настановлення єпископів". .. закінчення, В. Юхимовича (ч. 5. 1927 р., стор. 378-392; 415-445). „Основа визволення Церкви", В. Чехівського (ч. 1/6 - 1928 р., стор. 6-13; ч. 7. 1928 р., стор. 109-121). Ясно видно, що не з браку іншого матеріялу містилися через увесь час існування органу УАПЦ „Церква і Життя" оці статті в ньому, а потрібува-лися вони спротивом в народі ширенню УАПЦ з неканонічно поставленою в ній ієрархією, що підтверджується й таким авторитетним свідком, як митрополит Іоанн Теодорович, який каже: „З того, що воля й серце нашого народу утворили в 1921 р., багато з того не було свобідним лроявом нашої багатовікової української церковности, а проявом під примусом тодішніх обставин. До таких проявів з примусу, а не свобідним рішенням, треба віднести самий акт відновлення нашої ієрархії, що опісля став „пя-тою Ахилла", болісним місцем, яке все потрібувало оборони, а не було місцем опори, що дає певність стояння, не потрібуючи жодних підпор". (З листа митроп. Іоанна від 16 жовтня 1947 р. до т. зв. „автокефалістів-соборноправ'ників" в Ашаффенбурзі - Німеччина).

Безумовно, -що разило в народі й порушення духовенством і архиереями УАПЦ віковічної традиції Української Церкви щодо безженного стану єпископів та одного шлюбу (з дівою й до свя-щенства) священиків і дияконів. Ми знаємо, яким обуренням посеред наших предків, православних наших братств зустрінуто було в XVI в. порушення в духовенстві за митрополитства Ониси-фора Дівочки правил щодо шлюбного стану духовенства (див. т. І цієї праці, стор. 201, 253). І хоч митроп. В. Липківський і пише про теперішні часи, що ніби „народ не дуже (?) блазнився навіть сумною необережністю декого з українських єпископів в одружніх справах, - що ж, мовляв, це життьова річ ..., але це не переконливе, коли сам же митрополит, дійсність зображаючи, каже в інших місцях і про таких „пастирів", яких „привабила до УАПЦ воля від канонічних традицій, що зла людська вдача «е загаялася її використовувати", і про тих єпископів, що якраз через „подружні справи не могли ніде затриматися і взагалі бути пастирями і проводирями Церкви" („Церква і'Нарід". Ч. 4. 1950, стор. 22-23).

Сам митрололит Василь Липківський найважливішою причиною спротиву в народі проти УАПЦ вважає живу мову Богослу-ження. „Мова Богослуження, - пише він, - була причиною ворожнечі і боротьби ... Майже в кожному селі повстали дві ворожих парафії - українська і словянська". В іншому місці буде мова про те, що робила ВПЦРада в справі перекладу богослужбових книг на українську мову і властиво, що могла вона робити, але тут треба підкреслити відразу надзвичайно складну справу переходу в Богослуженні на живу українську мову, яка справа обіймала і питання текстів перекладу, і .пристосування їх до існуючих церковних співів, і кадрів виконавців тих співів, і психіки церковного народу, призвичаєного до молитви і церковного співу в мові церковно-словянській. Нема чому дивуватися, що ця складна проблема, та ще при тому положенні, коли з духовенства „тихо-нівського", за виразом митр. Липківського, „дуже мало приєдналося до УАПЦ, і вона завжди відчувала великий брак пан-отців і мусіла приймати всіх, хто тільки виявляв бажання, переважно з молоді, що мало ще мала спільного з церковним служінням", ця складна проблема дуже велику ролю відограла по селах, коли дяки й співаки на клиросах не могли потрафити перейти на живу мову та часто не мали й по чому і ставали проти, бажали залишатися Ігри знаному і звиклому. Ще важливіша річ, що дяки, очевидно і з матеріальних обставин в ці часи, взагалі стали кидати свою порфесію, що ясно виказують статистичні дані, наведені в доповіді на Вел. Мик. Зборах 1928 р. архиєп. Константина Малюш-кевича: дяків на Україні було в 1914 р. - 10.793, а в 1927 р. - 4.574; зменшилось на 6.219. („Церква і Життя", ч. 7. 1928 р. стор. 106).

Всі вказані досі причини, що стояли на перешкоді ширенню УАПЦ в Україні, були причинами внутрішнього характеру, енутри самого церковного життя Православної Церкви на Україні. До них приходять найсильніші, на нашу думку, причини зовнішнього характеру: гасла і атмосфера революційного часу, в яких стали го-рувати не ідеї і почуття вищого ідеального 'порядку, а -побудки та інстинкти матеріяльного життя („грабуй награбоване!") з обіцянками урівнялки всіх в добробуті, коли влада державна дісталась до рук безбожників-матеріялістів, які розпочали похід взагалі проти релігії, як ідеальної вартости в житті народів, проти Бога, проти Церкви, та ще й національної, як УАПЦерква. На цю тему так писав митроп. Липківський: „УАПЦерква в складі всього церковного суспільства ще була мала дитина, вона тільки ще почала жити, ще не мала певних традиційних устоїв, ще була мало свідома, мало церковна, мало, так мовити, євангельська; організація УАПЦер'Кви ще була дуже слаба, жваво вона складалась, але легко й розпадалась ... А коли й на все суспільство повіяло тяжким комуністичним повітрям знищення Церкви й віри, то, звичайно, кволість, малодухість і зрадливість в суспільстві УАПЦ ще більше виявились, ніж в її духовенстві, і завдали УАПЦеркві чи не найбільше ран"... (Розд. VII. Відродження Укр. Цверкви. Хиби в житті УАПЦ та її керівних органів за другої ВПЦРади). Та докладніше про ролю в житті УАПЦеркви тих часів державної безбожної влади буде мова далі.

 

• ВКонтакте