Положення моє в Українській Церкві таке, що проти мене направлено всі заходи ворогів Укр. Церкви, які звичайно перш за все засипають наклепами на мене ДПУ, і, безумовно, всі ті наклепи не є останніми. Представник Всеукраїнського ДПУ в моїй присутності заявив представникам УАПЦеркви, що він мені не вірить і тому вважає зайвим зо мною говорити. Але я є духовний керівник цієї Церкви, вважаю негідним себе і своєї Церкви говорити будь-кому неправду. Отже свідчу і свідчення моє правдиве:

 1) Нічого відносно сучасної Радянської влади нікому ніколи, що дискредитувало би Радянську владу, я не говорив, ні прилюдно, ні насамоті. - 2) Ні з якою політичною 'партією, чи окремими .політичними особами, ні тут, «і за кордоном, я ніяких стосунків не маю і ніколи не мав. - 3) Ні політичним революціонером, ні політичним контр-революціонером я ніколи не був і зараз таким не є, бо в ніяку політику я ніколи не втручався і втручатись не хочу. Але я є церковним революціонером, бо Українська Церква й виникла й визволяється і боротьбу з старим ладом веде в революційний спосіб і будь-якої реакції в себе, повернення назад не допустить. Тому й політичну й соціяльну революцію, визволення загальне й більш справедливе задоволення трудящих - я вітаю. - 4) Я все життя цікавився лише церковними справами, мріючи про визволення церкви, себто про такий її стан, коли не буде в ній ніякого панства, ні князівства, а лише братство, і коли держава не буде втручатися в її життя. І я щасливий, що дожив до можливосте здійснення цього стану церкви під час Радянської влади, за її законом про відокремлення Церкви від держави. - 5) Я ніколи не мирився з тим станом Церкви за капіта-листичного ладу й російського царизму, коли вона була багато віків обтяжена безмежними скарбами, пішла на службу мамоні і цим втратила Христові заповіти і вгасила в собі дух Христа, по слову Христа: не можна служити Богові і мамині (Мт. VI, 24), і віддала себе на послуги державній владі за цю мамону; я щасливий, що за Радянської влади Церкву визволено від тягарів капіталізму, повернено в становище Христа, що не мав на землі, де голови прихилити (Лк. IX, 58); вона тепер вільно може пройматись Христовим духом і Його заповітами, служити лише Богові та меншим братам. - 6) Я завжди був і є сином свого народу і мріяв про визволення Української Церкви і народу від чужого церковного керівництва, денаціоналізації, і щасливий бачити, що за Радянської влади дано можливість і Церкві нашій і народові визволятись від чужих утисків і відновити своє рідне церковне й культурно-національне життя. - 7) Всі почуття вищого щастя в мому житті, які я переживаю завдяки Радянській владі, роблять мене щирим прихильником Радянської влади, заставляють мене бажати їй розвитку й зміцнення, а не бути її ворогом, і весь час моєї церковної праці за Радянської влади може багато викликав я революційних настроїв в народі щодо бувшого царського самодержавного ладу, а ніяк не сприяв анти радянським контр-револю-ційним настроям, бо і в душі своїй їх не мав і не маю. - 8) Радянській владі, згідно з заповітом Апостола, я у всьому корюся, як її свідомий громадянин, закони її сповняв і сповняю і належну пошану їй віддаю не лише за страх, а і за совість, й ніколи Радянська влада не побачить мені противника чи бунтівника проти неї. Це ж свідчу і за всю Українську Церкву. - 9) Безумовно я визнаю величезне значення для повноти волі й могутности на-родньоіго життя віри взагалі, а для українського народу Православної Христової Церкви, - і для зміцнення, визволення і озброєння українського народу заповідями Христа буду працювати, доки живу. Але гадаю, що з боку державного ця моя праця не є антирадянською, ні контр-революцйною, оскільки Українська Церква базується на Радянському законі про відокремлення Церкви від держави і в революційний спосіб визволяється від старих традицій дерковної державносте. - 10) Визнаю, що для дальшого переведення в життя Державного закону .про відокремлення церкви від держави в УСРР та оцінки значення Церкви взагалі в житті народу багато ще буде працювати і Держава і Церква, аби знайти ту рівновагу, на якій і Церкві найбільш було б забезпечене вільне життя, і державні інтереси цілком були б забезпечені з боку Церкви. Під час цієї праці не можна було обійтися без помилок в той чи інший бік. Але смію запевнити не лише за себе, але й за Українську Церкву, що вона ніколи не стане на шлях будь-якої політики чи бунтарства, як і досі ніякої полтики вести не бажала, свідомо від усякої політики відійшла, свідомо обмежила себе лише релігійно-моральним вихованням свого рідного народу й лише в цьому бажає від Держави сприятливих умов для вільного життя і розцвіту. - 11) Запевняю за себе й за Українську Церкву, що ніякого шовінізму чи націоналізму, себто воро-жости до інших народів чи насильства над ними вона в собі не має і в народі не виховує, а згідно заповітів Христа метою своєю має братерство всі'х народів, не штучне звеличення своєї нації, а піднесення її до рівности й співробітництва з націями всього світу на духовну користь всього людства. - 12) Ісповідую й проповідую, що Церква Христова понадпартійна, не знає партій, та й Українська Церква фактично є церква робітника й селянина, і тому щасливе свідоме життя робітництва та селянства їй найбільш близьке, а всяке гноблення, визискування робітництва та селянства їй найбільш противне.

От мої одверто, правдиво і щиро висловлені душевні настрої й переконання, якими я жию і на підставі яких працюю. Волею Церкви мене поставлено на служіння їй в сані вищого духовного керівника; лише воля Церкви може мене й відставити від цього служіння. А поки ще я на цьому служінні, прошу розпорядження, аби знято було з мене обмеження моїх громадянських прав, дано мені вільний рух в межах УСРР і можливість виконувати своє служіння в Церкві.

Увесь час мого життя й праці за Радянської влади яскраво свідчить, що моє служіння ніде й ніколи не викликало в народі Іконтр-революці'йних, антирадянських вчинків чи навіть настроїв; навпаки, не-раз викликало заспокоєння й освідомлення людности. Смію запевнити, що й надалі моє церковне служіння не буде собою уявляти ніякої «ебезпеки для Радянської Державної влади. 1927 р. 15 серпня. Митрополит Василь Липківський». З оригіналом згідно: Секретар - Протоєрей X. Говядовський. (Протокол ч. 67/87 засідання Президії ВПЦР, за 16 серпня 1927 р., стор. 24-27).

Ця заява митрополита В. Липківського до Уряду УСРР була принята Президією ВПЦР до відому, -після чого мало місце наступне внесення Голови Президії ВПЦР єп. П. Ромоданова: „Президія ВПЦР мусить вживати всіх заходів для заспокоєння Церкви й оберігати особу о. Митрополита від будь-яких підозрінь з боку Уряду, щоб довести УАПЦеркву до 2 Всеукр. Церковного Собору, а між тим, зараз по Києву ширяться провокаційні чутки про потребу збірати підписи на захист о. Митрополита. Ці чутки порушують спокій церковного життя й можуть пошкодити особі о. Митрополита, а може і всій УАПЦеркві, більше, ніж попередні зауваги Уряду. Підставою для таких чуток треба вважати промову бр. В. М. Чехівського в Софійському соборі 7 цього серпня на тему: „Один з обов'язків християнина в ділі підготовки церк. життя до майбутнього Всеукр. церк. собору", в якій промові бр. В. М. Чехівський звертався до вірних з закликом посвідчити законно, по голосу своєї совісті, про безневинність о. Митрополита з державного боку і просити про зняття з Митрополита обмежень його праці. Бр. В. М. Чехівський у своїй заяві до Президії ВПЦР зазначає, що він один бере на себе церковну відповідальність, але відповідальність позацерковна може впасти не на бр. Чехівського, а на Софійську парафію, її настоятеля, на ВПЦРаду і на всю УАПЦ. Щоб попередити такі наслідки промови В. М. Чехівського, Президія ВПЦР мусить виявити свій погляд на виступ бр. В. М. Чехівського".

Після внесення єп. Ромоданова митрополит В. Липківський запевняє Президію, що ні він, ні Софійська парафіяльна рада не були попереджені бр. В. М. Чехівським про зміст його промови й не давали своєї згоди на такий виступ. Архиєп. Ф. Сергієв вважає неприпустимими подібні виступи з церковної катедри в цей час, коли йде дослідження Комісії, обраної всією Церквою для всебічного з'ясовання життя Церкви. Такі виступи, чи на захист о. Митрополита, чи проти нього, ні в якому разі не можуть сприяти заспокоєнню Церкви, і тому їх слід вважати шкідливими для Церкви взагалі й для особи Митрополита зокрема. Президія ВПЦР ухвалила: „Вважати виступ бр. В. М Чехівського з катедри Софійського собору 7 серпня б. р. необережним і шкідливим для о. Митрополита і всієї УАЛЦеркви й зауважити Пар. Раді собору св. Софії, аби вони надалі не допускали подібних виступів з церковної катедри" (ІЬіd., стор. 23-24).

Після цього поступила до Президії ВПЦР заява В. М. Чехівського з просьбою призначити окреме засідання Президії для за-слухання -його пропозиції щодо погодження спільної праці ВПЦР і о. Митрополита В. Литовського. Таке засідання, в присутності й митр. В. Липківського, відбулось ЗО серпня 1927 р. Внесення В. М. Чехівського було наступного змісту:

 1. Сучасний стан життя УАПЦ напередодні 2 Всеукр. Собору вимагає консолідації вищих керуючих органів Церкви - Президії ВПЦР і Митрополита Церкви; на перешкоді до такої консолідації і згідної праці їх стоїть незясованість і неунормованість взаємовідносин поміж Митрополитом і 'представниками Уряду УСРР. - 2. В такому положенні, як є, Митрополит може думати, що Президія не все зробила для того, щоб усунути утруднення і допомогти Митрополитові вийти з його тяжкого стану недовір'я і обмежень його Іправ Урядом; Президія ж могла стати на той ґрунт, що Митрополит своїм відношенням до Уряду заважає праці Президії. - 3. Посеред вірних такі складаються вражіння, що, або Президія ІВПЦР не «хоче підтримати Митрополита своїм авторитетом перед Урядом, або Митрополит, не унормувавши своїх взаємовідносин з Державним Урядом, шкодить церковній справі. - 4. Отже треба ще до 2 ВУСобору унормувати взаємовідносини поміж Державним Урядом і Митрополитом. В який спосіб? Треба чи то з церковної катедри, чи в належній заяві до Уряду з'ясувати абсолютну аполітичність Митрополита, виявити ясно і конкретно політичний світогляд Митрополита; цю заяву повинна підтримати з свого боку Президія ВПЦРади через посилку до Уряду окремої делегації. - 5. За посилку делегації промовляє досвід минулого: делегація в складі бувшого Голови ВПЦР В. Потієнка, архиеп. Олександра Ярещенка і його, Чехівського, мала минулого року авдіенцію у тов. Баліцького, завірила його в лойяльності УАПЦ, дала певні гарантії, які цілком задовольнили Уряд і забезпечували УАПЦеркві легальне існування; тільки „архиеп. О. Яре-щенко, людина нервова, людина емоцій, не дотримав свого слова і цим пошкодив собі і всій Церкві; о. Митрополит більш урівноважений, і коли делегація і на цей раз викличе довір'я Уряду, то о. Митрополит не порушить умов". - 6. Коли б ця спроба спільними силами реабілітувати Митрополита не вдалася, тоді вже всім було б видно, що похід проти Митрополита ведеться незалежно від Церкви й поза нею.

При обговоренні цього внесення В. М. Чехівського члени Президії ВПЦР спростовували найперше думки Чехівського, ніби поміж Президією ВПЦР і митрополитом Литовським існують якісь непорозуміння і що Президія не вживала ніби всіх заходів для реабілітації в очах Уряду і для захисту митрополита. Зі слів еп. П. Ро-моданова виникало, що охорона і захист митрополита після вересневої Наради 1926 р., коли вдалось було урегулювати відносини ломіж Урядом і митрополитом, були до тої міри, що викликали вже обвинувачування з боку Уряду Президії ВПЦРади в тому, що вона покриває контр-революційні виступи митрополита, як про це заявив представник Уряду в часі Передсоборної Наради в кінці липня ц. р. „Тепер, коли Президія ВПЦР сама позбавлена довір'я з боку Уряду, її виступ через делегацію на захист Митрополита не буде мати ваги ні перед Урядом, ні перед Церквою(?). Може Президія повинна була зробити більше в цьому напрямку, але, як Голова Президії, свідчу, що в справах політичних посередництво представника Церкви не виправдовує гідности самої Церкви: ми можемо лише стукатися в двері, щоб найти способи для виправлення стосунків з Урядом. Факт обвинувачення о. Митрополита є наочним фактом вини: маються по де-яких пунктах обвинувачення матеріали і в розпорядженні церкви; тому реабілітація о. Митрополита може йти лише від нього самого; Уряд не вірить словам, треба правоту (?) довести ділом, фактами, і коли це може зробити о. Митрополит, Президія ВПЦР буде з радістю вітати такий його крок".

Член-секретар Президії лрот. X. Говядовський відмітив, що до січня місяця взаємовідносини поміж Урядом і Церквою були сприятливі; була надія, що Уряд здійме з о. Митрополита заборону виїзду, але після визволення з в'язниці б. 'Голови Президії ВПЦР В. Потієнка і врочистого вшанування його гуртком вірних на чолі з о. Митрополитом в соборі св. Софії, - ці взаємовідносини почали з кожним місяцем гіршати ... Єп. М. Грушевський висловив думку, що як посилати до Уряду делегацію, то не від Президії ВПЦР, а від впливових в УАПЦеркві громадян. Решта членів Президії висловились, що в сучасних умовах посилка будь-яких делегацій не доцільна і може бути зрозуміла Урядом, як демонстрація з боку Церкви. Сам митропол. В. Литовський освідчив, що він подав вже свою заяву до всіх вищих представників Уряду і більше в цьому напрямку нічого робити не буде. Тоді було ухвалено: „Констатувати, що поміж Президією ВПЦР з одного боку і о. Митрополитом з другого ніяких приводів до взаємних непорозумінь за весь час спільної праці не було, що Президія ВПЦР виконала свій обов'язок охорони особи Митрополита від будь-яких обвинувачень його в контр-революції, і що коли такі обвинувачення є, то вони мали місце поза Президією ВПЦР, і тому реабілітація о. Митрополита залежить виключно від нього самого" (Протокол засідання Президії ВПЦР ч. 70/90, за ЗО серпня 1927 р. ).

Так бачимо з наведених вище документів, що усунення митрополита В. Липківського з митрополичої катедри на 2 Всеукр. Церк. Соборі, хоч сам митрололит склав, а Президія ВПЦР, заслухавши і подякувавши, розіслала по всіх церковних округах складену ним Відозву з приводу того ІСобору (Протокол засід. Президії з дня 9 вересня 1927 р.), - це усунення не було, зокрема для Президії ВПЦР, несподіванкою, викликаною наглими вимогами ДПУ. До цього, як бачимо, вели попередні події й відносини, основу яких спробуємо аналізувати 'пізніше, коли оповімо про розв'язку трагедії відродженої УПЦ на 2 Всеукр Церк. Соборі. Але перед тим, для повноти історичних обставин, скажемо ще про розкладові течії, які в житті УАПЦ діяли на її периферіях в тій же добі перед 2 Всеукр. Церковним Собором.

6. Спроби розкладу УАПЦеркви. Братство „Діяльна Христова Церква" (ДХЦ). „Українська Автокефалія" на чолі з еп. Феофілом Булдовським 

Коли допустом Божим суджено було Українській Православній Церкві вступити в зносини з Радвладою на Україні, то вона при реєстрації у цієї влади не як Церква була реєстрована, а як „Спілка українських парафій". Це було ще в 1919 р. Коли ж, після Київського Собору 1921 р., ця „Спілка", маючи вже власну церковну ієрархію і лринятий на тому Соборі Статут внутрішнього свого устрою і управління, як ,,Українська Автокефальна Православна Церква", повинна була такою зареєструватися, то Радянська влада тягнула це зареєстрування 5 років. Для безбожної Радянської влади, як писали ми про це й вище (Розд. II, 3), „було догідні-ше для ослаблення й розкладу Церкви мати діло не з Церквою-інституцією, сильною своєю єдністю в управлінні й житті на засадах Божественного права, що коріннями свого історичного буття сягає в глибину віків", а з „спілкою", яка складається з релігійних гуртків (парафій), що можуть входити і виходити з „спілки". Не зареєстровуючи УАПЦеркви, як інституції, до якої нові парафії могли б просто вписуватися, Державне Політичне Управління (ДПУ), як пише митроп. В. Липківський, - „хоче розбити УАПЦ з її всеукраїнським характером на окремі гуртки, для цих гуртків вживає тепер старовинну назву українську братств, але в кожному місці дає братству іншу назву, щоб менше було спільносте". Більше того, цей засіб до розкладу УАПЦ спробують застосовувати й до зареєстрованих вже парафій УАПЦ. „От з Миколаєва, - пише митр. Липківський, - одержано ВПЦРадою повідомлення, що Парафіяльну Раду викликано до ДПУ й запропоновано переєстру-вати свою парафію на Українське Церковне Братство. Коли Рада на це не погодилася, то від неї храм одібрано і дано тій 'громаді, що зареєструвалась як „Українське Церковне Братство". Скоро й з Одеси одержано відомості, що й там одібрали від української парафії Покро'вський собор і обіцяли повернути лише тоді, коли парафія перетвориться в братство і прийме статут „Братство Відродження". Було замітно, - оповідає митрополит В. Липківський, - що прот. К. Янушевський, працюючи в ВПЦРаді, як обраний секретар, теж -складає проект якогось братства, закликає якихось братчиків; раз вони закликали до участи навіть В. Чехівського, і той проектував їм назвати своє братство Церква Працюючих" („Відомості Ген. Церк. Управл. УАПЦ в В. Британії", ч. 8 р. 1953, стор. 9).

На початку 1924 р. це „Братство" прот. Янушевського появилось на світ, але не з назвою „Церква Працюючих", але з назвою „Діяльна Христова Церква". Статут цього братства „ДХЦ" було Радвладою зареєстровано; в статуті не було нічого противного засадам УАПЦ, але не 'було сказано, що ДХЦ є в складі УАПЦ. Під статутом були підписи, як фундаторів цієї ДХЦ, голови Президії ВПЦРади М. Мороза, прот. К. Янушевського, еп. Степана Орлика; визначним членом братства ДХЦ від початку його був також єп. Петро Тарнавський, член ВПЦР і настоятель Київо-Софійської парафії. Коли у єп. Тарнавського загострились стосунки з Софійським причетом і він мусів залишити собор св. Софії, то відразу дістав від Радвлади персонального мандата на Михайлівський ма-настир по сусідству з Софійським собором; тут, в Михайлівьско-му соборі, й було відкрито парафію ДХЦ з явною метою розколоти українську Софійську парафію.

На Великих Микільських Зборах 1924 р., в засіданні 28 травня, з доповіддю „Братства в сучасній УАПЦеркві і Братство Д і -яльна Христова Церква" виступив митрополит В. Липківський. Вітаючи в своїй доповіді ідею відновлення церковних братств, як одну з давніх форм соборности в минулій історії УП-Церкви, митрополит робить застереження, щоб в здійсненні цієї ідеї „не принизити попередньої високої культурної ідеї Братств у вільному житті Української Православної Церкви: братства в нашій Церкві можна вітати лише тоді, коли вони будуть об'єднувати, а не роз'єднувати нашу віруючу людність, бо в останньому разі вони будуть величезним злом". Митрополит зостановлюється на обставинах появи в Києві братства „Церква працюючих" і каже, що коли бажано, щоб братства утворювались, то не бажано, щоб відношення їх до ВПЦРади були не братерськими: братство „Церква працюючих", переіменоване на назву „Діяльна Христова Церква", існує, а про склад і працю його ВПЦРада нічого не відає. З огляду на те, що ця ДХЦ провадила свою працю потайки, почали ширитися по Києву чутки, що голова ВПЦР Мороз і прот. К. Янушевський перейшли до „Живої Церкви".

Перевіривши статути зареєстрованих владою на Україні українських братств, ВПЦРада переконалась в ідентичності тих статутів по змісту; видно було, що утворенням тих братств, сепаратних від ВПЦР, а значить і від УАПЦ, керувала одна рука, ворожа ширен-ню і розвиткові УАПЦеркви. Тоді Президія в засіданні своєму 27 березня 1924 р. ухвалила:

 1. Всі ті українські церковні Братства, в статутах яких нема пункта про відношення їх до УАПЦеркви, вважати не належними до цієї Церкви, а тому з статутів українських церковних братств - „Церква Жива", „Церква Працюючих", „Братство Відродження" зняти своє розрішення на їх існування, а також просити Найпочес-нішого о. Митрополита зяяти своє благословенство з тих братств, яким воно було надано;

 2. Надалі вимагати, щоб всі Братства, які бажають працювати в єдності з ВПЦРадою, повинні в своїх статутах ясно зазначити своє відношення до нашої УАПЦеркви;

 3. Українські церковні братства, які бажають працювати в єднанні з УАПЦ, повинні, перш, ніж подавати статут на реєстрацію до влади, представити його на розгляд відповідних органів нашої Церкви й на затвердження ВПЦРади;

 4. Всім тим українським братствам, які вже існують на підставі зареєстрованих статутів, запропонувати, аби вони в місячний термін доповнили свої статути пактом, коли такого нема, що вони будуть працювати на користь УАПЦ і -в повному єднанні з нею. В разі невиконання ними в зазначений термін цієї вимоги, вважати їх неналежними до УАПЦеркви.

В розвиток 'Цієї засадничої щодо відкриття і праці братств в УАПЦ ухвали, - Мала Рада ВПЦР в поширеному складі на засіданні 3 квітня 1924 р., ствердивши приведену вище ухвалу, додала правила розгляду проектів статуту братств та їх затвердження в залежності від терену їх праці (парафія, район, округа, вся Україна), заключивши ці правила такою важливою ухвалою: „Братства в УАПЦеркві є організації .внутрішнього церковного життя і мають вартість з морального боку і з боку допомоги адміністрацій-ним церковним органам по різних галузях церковного життя, а тому зареєстровуються тільки для легального існування, а всякі зносини з державною владою ведуть через посредство відповідних адміністраці'йних органів, чи за їхньою згодою".

Доповідь митрополита (В. Лштківського викликала довшу дискусію, але з огляду на те, Ідо більшість лромовців, які брали слово в справі заснування Братств, засадничо приєднались до наведених митрополитом ухвал Президії і Малої Ради на поширених зборах 3 квітня 1924 р., .поставлена була на голосування резолюція такого змісту: „Визнати ухвали Малої Ради відносно Братств правильними і належними до здійснення". Ця резолюція доповнена словами: „В статутах Братств не повинно фігурувати, як додаток до назви Братств, слово „Церква", щоб уникнути того, що Братство можливо було б трактувати, як окрему Церкву", - була всіма голосами ^прийнята на Великих Мик. Зборах ВПЦРади 1924 року (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 25-30 травня 1924 р., стор. 21 на звороті до 29 включно). Слідом за вирішенням питання про Братства в УАПЦ йшли перевибори Президії (Малої Ради) ВПЦРади, які з правила мали відбуватися на Вел. Покровських Зборах ВПЦР, але в р. 1923 Ідах зборів не було. Відношення до діячів-учасників в розкладовій акції в житті УАПЦ через закладання сепаратних від ВПЦР Братств, зокрема „Церква Працюючих" або „Діяльна Христова Церква", виявилось і в цих перевиборах, коли, за словами митрол. Липківського, „прот. Янушевського навіть ніхто не виставив кандидатом, а кандидатуру прот. Мороза на голо-венство ВПЦР відхилили великою більшістю" (було за - 43, а 73 проти і 21 утрим. Іbid. стор. 34).

Після Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1924 р. не маємо відомостей про якісь інші сепаратні братства, опріч Братства ДХЦ. Т. зв. Братство „Діяльна Христова Церква" не тільки не виконало постанов щодо Братств в УАПЦеркві Вел. Мик. Зборів 1924 р., а ще ширше повело свою розкладову акцію. Як повідомляла 'ВПЦРада у своїй Відозві „до Церковних Рад і всіх пастирів і вірних УАПЦ", Братство ДХЦ випустило 11 вересня 1924 р. прилюдну відозву з наклепами на Митрополита та інших діячів УАПЦ і „приговорило до смерти всю УАПЦ, поставивши заголовком своєї ганебної відозви текст Св. Письма: „Життя і 'смерть поставлю Я перед тобою, ви-бірай же життя" (себто ДХЦ), щоб жив ти і весь рід твій". Відозва вийшла за підписом голови ДХЦ єп. Володимира Бржосньов-ського, єп. Петра Тарнавського, прот. Янушевського і „ще двох, що відмовились від Церкви взагалі". На запитання ВПЦР цих духовних осіб, чи вони вважають себе приналежними до ДХЦ, вони відповіли, що належать і до ДХЦ і до УАПЦ. Тоді справу їх Президія ВПЦР передала до 'Вищого Церковного Суду. Розглянувши справу, Церковний Суд постановив 11 лютого 1925 р. виключити єп. Бржосньовського, єп. Тарнавського і прот. Янушевського зі складу УАПЦеркви.

Але їхнє Братство ДХЦ „і далі продовжувало вести ту ганебну розкладову працю в УАПЦ, для якої воно було засноване, і в різні обманні способи стало переводити на свій статут парафії УАПЦ, наочно цим показуючи, що воно є зовсім окрема церква, цілком ворожа УАПЦ, 'хоч з юдиним лицемірством продовжувало цілування своє, поминаючи на Службах Божих і ВПЦР і митрополита Василя. В травні 1925 р. „діяльними" випустили нову відозву, повну „неправди, наклепів та лживих політичних доносів на діячів УАПЦ, а найбільше на о. Митрополита". „Спроба ДХЦ, - читаємо далі у Відозві ВПЦР, - поєднатись з ОбновленІсько-Си-нодальною Церквою через келейне рукоположення не тільки остаточно відділила т. зв. ДХЦ від УАПЦ, але й позбавила по суті ДХЦ права іменуватися церковною організацією, поскільки керівники її не вірять в повноту благодаті Духа Святого, Який перебуває і діє в Церкві". „Діяльники" кричали, ,що становище УАПЦ катастрофальне, що вона ніколи не буде зареєстрована, мусить припинитися, і тому єдиний засіб спасти УАІПЦ - це приєднатись до ДХЦ, владою зареєстрованою.

 21 жовтня 1925 р. відбулось Всеукраїнське зібрання ДХЦ. На ньому „діяльники" вирішили, що час смерти УАПЦ вже наступив, і винесли ухвалу, що вони є правні наслідники УА'ПЦ, повинні перейняти всі функції УАПЦ і обрали свою ВПЦРаду в складі осіб навіть неприналежних до УАПЦ, якій дійсна ВПЦР повинна б передати свої функції. Таким чином „діяльники" узурпували в самий ганебний спосіб владу Церкви-громади, нав'язуючи свої постанови церковній організації, до якої не належать. На цьому з'їзді так само йшли найбільші старання дискредитувати о. Митрополита, ВПЦР - обрану на Вел. Мик. Зборах 1924 р. (Третю), окремих діячів УАПЦ, при чому „діяльники", обвинувачуючи ВПЦР і Митрополита в нецерковній роботі, не зостановились навіть перед ухвалою про політичну неблагонадійність церковного проводу УАПЦ. В кінці своєї Відозви про розкладову акцію ДХЦ Президія ВПЦРади закликує „з огидою відкинути заклики діяльників про підлягання їм", каже не лякатися їхніх постійних застрашувань „державними засобами", бо ж і УАПЦ складається з зареєстрованих парафій, а Президія ВПЦР вживає всіх заходів до реєстрації Статуту УАПЦ.

Митрополит Василь Липківський від себе окремо звернувся „до священства і вірних УАПЦеркви" з посланням з приводу акції ДХЦ. Наводимо цей документ часу цілком.

 «Любі отці і брати! Ой, луче-б мені мовчати, ніж говорити те, що я мушу сказати. З біллю серця і сльозами жалю сповіщаю вас, що з-серед нас вийшли люті вороги нашої Церкви, що зєдна-лись в т. зв. Братство „Діяльна Христова Церква". І ні перед чим не зупиняються, щоб розвалити, розкласти нашу УАПЦеркву і всіма неправдами та наклепами плямувати мене й інших працівників її. Це бувші наші єпископи - Петро Тарнавський і Володимир Бржосньовський, б. наш прот. Кость Янушевський та їхні прибічники. „Але, як би це ворог ганьбив мене, - скажу словами псальми, - то я стерпів би, або коли б це ненависник мій робив наклепи на мене, то я не заважав би на нього. А то ти, чоловіче, рівня мені, мій приятелю, з котрим ми щиро сходилися і до Дому Божого разом ходили"... Псальма далі каже: „Нехай же смерть прийде на них"... (Пс. 41, 15). Я ж, як слуга Христа Опасителя, скажу до кожного з них словами Христа до Юди-зрадника: „Друже, роби те, на що ти пішов" (Мт. ХХІУІІ, 50). А вас, любі, застерігаю від їхньої омани, зрадництва та наклепів, з метою розкладу нашої Церкви, які що раз набірають більшої безсоромносте. Зібравшись на своє зібрання 21 цього жовтня, ця купка діяльників не посоромилась винести ухвалу, що Президія ВПЦР, яка обрана волею всієї Церкви, повинна вже бути зліквідована, і вирішили звернутися до державної влади, щоб нею відібрано було від ВПЦР всі функції керування УАПЦ і передано було Раді їхнього Братства. Я певний, що державна влада наша учинить правду і в цій церковній справі і дасть змогу зібратися Великим Зборам ВПЦР, які й вирішать всіх правил що до життя нашої Церкви. А до того часу, браття, будьте бадьорі, твердо стійте у вірі, будьте мужніми, непохитними (1 Кор. XVI, 13) та одягніться у всю зброю Божу, щоб змогли ви встояти проти хитрощів диявола. Дотримуйте повного єднання з сучасним складом Президії ВПР, яка, безумовно, може бути змінена тільки тією Церквою, яка її обрала, ця ВПЦРада вживає всіх заходів до найскоршого скликання Великих Зборів ВЦПР. На зухвалий же заклик ворогів нашої Церкви „діяльникїв" підлягти їхньому керуванню дайте відповідь лише ще більшим поміж собою і з ВПЦРадою єднанням, щоб не було розділення в молодому тілі нашої Церкви, а щоб всі члени ЇЇ однаково один про одного дбали. Благодать Господа Іисуса Христа і любов моя з усіма вами у Христі Іисусі. Амінь. (1 Кор. XVI, 23). Архиєпископ Василь Липківський, Митрополит 'Київський і всієї України. Року Божого 1925 10/23 жовтня. (Свято Відродження ієрархії УАПЦ)».

 24 жовтня 1925 р. в Харківській газеті „Комунист", під наголовком „Раскол в УкраинскО'й Автокефальної Церкви", уміщена була депеша, надіслана з Києва від з'їзду „автокефалістів" ДХЦ на ім'я голови ВУЦИК тов. Петровського, предсідника СОВНАР-КОМ-у тов. Чубаря і Наркомвнудел-у тов. Балицького такого змісту: «Перший Всеукр. З'їзд членів УАПЦеркви, що об'єдналась в Бр-во „ Діяльно -Христова Церква", вітає у Вашій особі селян-сько-робітничи'й уряд України за надання права віруючій людності вільного впорядкування свого церковно-релігійного життя й просить прийняти щире запевнення в тому, що УАПЦерква в особі Братства та його виконавчого органу ВПЦРади, що обрана цим з'їздом 20. X. 1925 р. і в сучасний мент являється єдиним право-мічним керуючим органом в Українській Церкві, буде прагнути до здійснення соціальної правди на Вкраїні, заповіданої Христом». Підписано Президією з'їзду на чолі з єп. П. Тарнавським.

Редакцією часопису до цієї депеші додано було замітку: «З'їзд, засідання якого проходять в Києві, об'єднує парафії, що з'єдналися проти теперішніх керівників так зв. Української Автокефальної Церкви, які викликали незадоволення своєю дворушницькою політикою щодо Радвлади та своїми зв'язками з контрреволюційними колами на Україні і закордоном».

З 'приводу цього, так небезпечного для УАПЦ, виступлення ДХЦ перед владою і прилюдно, відбулось засідання Президії ВПЦР, на якому було ухвалено надіслати до 'центральних органів влади і до газети „Комунист" спростовання лживих інформацій і депеші Президії з'їзду „діяльників", які не є членами УАПЦеркви і не мали на свому з'їзді жодних представників від парафій УАПЦ, і редакційної примітки про дворушництво політики керівників УАПЦ та про зв'язки їх з контр-революцією. Тексти спростовань, укладені прот. М. Хомичевським, були прийняті на тому ж засіданні (Протокол засідання Презид. ВПЦР ч. 129, ЗО жовтня 1925 р.). Спростовання ВПЦР в часоп. „Комунист" не було надруковано, але й держвлада не стала на шлях 'Признання „ВПЦР", обраної з'їздом „діяльників", „єдиним в сучасний мент керуючим органом в Українській Церкві", залишаючи їх і надалі при підривній роботі внутрішнього життя УАПЦ.

Хоч ми не маємо стислих даних, щоб судити про поширення розкладової акції „діяльників", але видно з дальніишх подій, що протиакція ВПЦРади відразу виявила духовенству і вірним УАПЦ справжнє лице ДХЦ. Тому в переході до ДХЦ яких осіб з ієрархії чи сященства, а також цілих парафій, трудно вбачати якісь ідейні мотиви; ці переходи можна прирівняти до тих „перельотів", які в цьому часі (з 1925 р.) мали місце в житті Православної Автокефальної Церкви в Польщі, коли була розпочата там католицька акція „нео-унії", або, як звали її, „урядової унії", унії „східнього обряду": в „перельотах" на цю унію годі було шукати морально-ідейних характерів, переходи .парафій викликувались або обманами, або незадоволеннями церковною владою слушних просьб парафіян. З єпископату УАПЦ, крім вже названих єпископів В. Бржосньовського і П. Тарнавського, перейшов до ДХЦ єп. Микола Ширяй, розійшовшись з Ніжинською Окр. Радою; став робити заколот, до 20 парафій на Ніжинщині перейшло до ДХЦ. Відомий вже нам з попереднього єпископ Пивоварів теж став в ряди „діяльників" і цілу майже Брацлавську округу (з 27 парафій 26) „в провокаційний спосіб", за словами прот. Басовола, приєднав до ДХЦ, використавши незадоволення з причини позбавлення Округи окремого існування, як округової Церкви (Протокол Вел. Покр. Зборів 1926 р., стор. 7). Викреслені з складу УАПЦ, по рішенню Вищого Церк. Суду, єп. П. Тарнавський сидів на парафії при Михайлівському Золотоверхому манастирі, єп. В. Бржосньов-ський - в Білій Церкві на Київщині (при Св.-Пантелеймонівській церкві). Опріч названих 4-ох єпископів ДХЦ, зустрічаються в актах ще імена, як єпископів ДХЦ, Хомжі (працював на Зинов'єв-щині-'Єлісаветград) і Василя Пшеничного, обидва - невідомо нам, ким були висвячені. Єп. М. Ширяй після Ніжинщини (с. Носовка) перейшов до Києва і мав там приєднану до ДХЦ Троїцьку парафію. € відомості, що ДХЦ випускала навіть свій орган „Церковне Життя".

Між тим потреба держвлади в „ДХЦ" значно ослабла, а далі і зовсім відпала, в зв'язку з подіями в церковному житті УАПЦ, про які ми оповіли вище: закриття держвладою Третьої ВПЦР, ув'язнення митрополита В. Липківського, прибуття до Києва з Харкова єп. П. Ромоданова, скликання вересневої Наради 1926 р., утворення Всеукр. Комісії ло унормуванню життя УАПЦ і скликання Вел. Покр. Зборів ВПЦР 1926 р., на яких обрана була нова Президія ВПЦР на чолі з єп. П. Ромодановим, признана Радвладою. Вже з утворенням Всеукр. Комісії для унормування життя УАПЦ даний був, видно, розказ діячам ДХЦ ліквідовуватися, і від проводу ДХЦ поданий був ВУК меморандум, з приводу якого утворено було з представників ВУК і ДХЦ комісію для спільного розгляду мемо-рандума і обговорення умов повернення ДХЦ до УАПЦ. Доповідь про працю цієї «омісії і ухвалу в цій справі ВУК-а представив на Вел. Покр. Зборах 1926 р., в засіданні 29 жовтня, єп. К. Малюш-кевич. Після дебати над цією оправою, в яких 'переважала думка, що „члени ДХЦ, як блудні сини, повинні просити прощення у митрополита і в своїх парафіях, і тоді їх приєднувати", була прийнята наступна ухвала: „Великі Покровські Збори визнають що існування в УАПЦ Братства ДХЦ в сучасних умовах життя Церкви не є потрібне. Зарахування до складу УАПЦ парафій, що рахують себе належними до ДХЦ, бажане. Для цього зазначені парафії повинні оформити справу через свої загальні збори і протокольну постанову про зарахування їх до УАПЦеркви. Зарахування священ-нодіячів теж бажане, але вони самі повинні звертатись з заявою про зарахування їх до відповідних керівничих органів УАПЦ (єпископи до ВПЦРади, священики до Окр. Церк. Рад). ВПЦР звернеться до всіх парафій і священослужителів Братства ДХЦ з закликом про повернення їх до УАПЦ" '(Протокол Вел. Покр. Зборів 1926 р., стор. 27-28).

Після того, як ВПЦРадою, на підставі цієї ухвали Вел. Покр. Зборів, визначено було шлях до поєднання ДХЦ з УАПЦ, і після ухвали про це, ВПЦР розіслала 'Округовим Церквам та до осередку Братства ДХЦ, - від останнього прийшло до ВПЦР прохання зробити спільну нараду для остаточного встановлення умов поєднання. Шрада, яка відбулася 29. XI. 1926 р., не мала бажаних наслідків. „Загальне вражіння від представників ДХЦ на нараді було таке: К. Янушевському поєднання не бажане, бо справи Церкви йому не дорогі, а роз'єднання дає йому змогу вести боротьбу з тими особами, проти кого він має злобу; єпископи поюджуються на поєднання, коли тільки буде при цьому забезпечено їх власний до'брО'бут; взагалі ж представники ДХЦ вважають за можливе тільки цілковите поєднання всього складу „Братства", тоді як ВПЦР, на підставі акту, підписаного в час Вел. Покр. Зборів 11 єпископами УАПЦ, визнала повернення до праці єп. Пивоварова за неприпустиме. Тому 10. XII Президія ВПЦР ухвалила справу ДХЦ поставити на остаточне вирішення Пленуму Малої ВПЦРади" (3 „Повідомлень Лубенської Округової Церковної Комісії про життя УАПЦ", ч. 2).

Б засіданні! Пленуму Малої Ради ВПЦР 29 грудня 1926 р. взяли участь в справі ліквідації ДХЦ єпископи ДХЦ: П. Тарнавський, В. Бржосньовський і М. Ширяй. Під час обговорення цієї справи єп. Г. Маляревський висловив думку: „Не треба ставити запитання, що побудило єпископів відійти до ДХЦ, бо Христос не питав навіть блудниці і розбійника, а простив обох". На це з боку ми-рянства було зауваження: „Христос не питав, бо знав, а ми люди й повинні знати причини відходу". Одначе, крім признання своєї помилки, причин суттєвих відпадіння так і не було подано єпископами ДХЦ, а митрополит В. Лиггківський склав заяву: „З мого боку персональної ворожости не було, й після відходу присутніх єпископів від УАПЦ я їх вперше бачу. Вони стали ворогами Церкви, і я Церкву боронив від них, тому після приєднання, поки не побачу їх в праці, що вони не вороги Церкви, я персонально утримуюсь від братерського поєднання з ними". Єпископи ДХЦ знову стояли на приєднанні ДХЦ іп согроге, але це було відкинуто. Навпаки, поставлено питання, „чи три єпископи є Гарантією, що все Братство 'поєднається?" (архиєп. Н. Шараївський).

Врешті Мала Рада В'ПЦР, вірячи в щирість винних і бажання їх увійти в члени УАПЦ, прийняла була ухвалу, згідно з якою єпископи ДХЦ Бржосньовський, Тарнавський і Ширяй приймаються персонально в число членів УАПЦ, для чого подають формальну заяву про вихід їх з спілки ДХЦ і Ради її, відпис якої заяви подається й до Держадмінвідділу. З огляду ж на запевнення названих єпископів, що й ціла спілка ДХЦ бажає зліквідувати свій статут і припинити діяльність, доручено Президії ВПЦР вжити заходів до здійснення повної ліквідації ДХЦ при участі зазначених єпископів. Щодо місця священнослужіння принятих єпископів, то справу цю передати на вирішення Президії ВПЦР (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦР УАПЦ'28-30 грудня 1926 р., стор. 11-14). В з'язку з цією ухвалою відбулось 21 січня 1927 р. засідання ліквідаційне Ради спілки релігійних громад ДХЦ (скорочена назва ВПРС), під головуванням єп. Ширяя, на якому засіданні ухвалено було припинити працю ВУРС і передати всю справу по керуванню ДХЦ до 'ВПЦР, про що оповістити всіх священиків і парафії 'Спілки та запропонувати їм негайно виконати розпорядження Вел. Покр. Зборів; про припинення праці ВУРС довести до відома Радвлади. Цікавими є мотиви до цієї ухвали „діяльникві": 1. їхній ВУРС був ніби тимчасовим керуючим органом УАПЦер-кви до обрання постійного керівн. органу УАПЦ; 2. На Вел. Покр. Зборах в жовтні 1926 р. постійна ВПЦР в УАПЦ обрана і Радвла-дою затверджена; 3. Спілка релігійних громад ДХЦ, як складова частина УАПЦ, 'повинна тепер підпорядкуватися законній ВПЦРа-ді і виконати постанову Вел. Покр. Зборів, дозволених Урядом.

Президія ВПЦРади прийняла в засіданні 25 січня 1927 р. до відома цю ліквідаційну ухвалу „діяльників" і звернулась до Київського Окрадмінвідділу з проханням повідомити ВПЦРаду про остаточну ліквідацію Статуту Братства ДХЦ; після одержання такого повідомлення ВПЦРада мала прийняти всі справи ДХЦ до архіву ВПЦР. Але, як бачимо, з Протоколу Вел. Мик. Зборів 11-13 травня 1927 р., ліквідація ДХЦ й після наведених ліквідаційних постанов не пішла так швидко. І справа була не в низах, які властиво не завинили в самому утворенні розколу ДХЦ. Парафії, заблу-кані до ДХЦ, часто й не розуміли, що вони «е в УАПЦеркві. В доповідях з місць на Вел. Мик. Зборах були заяви: „ДХЦ зліквідовано" (Проскурівщина), „Брацлавщина" зліквідована {ціла округа 'була в ДХЦ); „в нез'ясованому стані 16 парафій, що перейшли від ДХЦ" (Київщина); „невиразне відношення де-яких парафій, що приєднались від ДХЦ" (Білоцерківщина); „діяльництво лишило сумні тяж«і наслідки повної анархії... 16 парафій приєднано від ДХД" (Ніжинщина). В доповіді про стан УАПЦ голови Президії ВПЦР еп. Ромоданова ясно вказані головні винуватці затяжного процесу повернення ДХЦ до УАПЦ. „Де-хто з священства, - казав єп. Ромоданів, - бажаючи зберегти своє отаманство в ДХЦ, не зовсім погодився з тими принципами поєднання, що їх висунули Вел. Покр. Збори. Білоцерківська Олександрійська парафія - люди наші, а священнодіячі... Кепсько стоїть справа з вищими керівниками братства ДХЦ П. Тарнавським, В. Ержосньовським та іншими єпископами; особливо звертає на себе увагу небажання єпископів колиши. ДХЦ підлягати ухвалам Президії ВПЦР про неприпустимість залишення деяких священнодіячів на місцях по-передьного їх служіння"... До таких якраз належали самі П. Тар-навський і В. Бржосньовський. Голова Білоцерк. округи свящ. Дов-галенко оповідав: „Поки єп. Бржосньовський буде в Білій Церкві, поєднання щирого певно не буде; поєднання тільки на папері, а діло робиться старе, як і робилось"... І Білоцерківська округа, в особах її представників, просила Збори ухвалити пропозицію єп. Бржосньовському залишити Білу Церкву і виїхати для праці на користь нашої св. Церкви в іншу округу, якщо хоче перебувати в складі УАПЦеркви. Але Збори ухвалили тільки „просити ВПЦРа-ду вжити в цій справі відповідних заходів" (Протокол Вел. Мик. Зборів 1927 р., стор. 14, 24, 31-32, 61-62, 66). Митрополит В. Лип-ківський добре знав тих єпископів з ДХЦ, коли хотів спочатку побачити їх в праці після „поєднання", щоб мати з ними братерське єднання на підставі праці. Наші відомості про єп. Бржосньов-ського уриваються на тому, що Президія ВПЦР знайшла потрібним прийняти до відома „'повідомлення уповноваженого Олександрійської Св.-Пантелеймонівської парафії м. Білої Церкви Самофа-лова про бажання парафіян залишити своїм настоятелем єп. В. Бржосньовського" (Протокол Президії (ВПЦР, засід. 9 вересня 1927 року). Що ж до єп. П. Тарнавського, то про нього після приєднання і ухвали Вел. Мик. Зборів в травні 1927 р. зустрічаємо в актах ВПЦР відомості, як він був викликаний Президією ВПЦР для вияснень стану Михайлівської парафії при Золотоверхому мана-стирі, яка досі фактично не поєдналась з УАПЦ, хоч і живе по статуту УАПЦ. Єп. Тарнавський дав пояснення, що Михайлівська парафія вважає себе в складі УАПЦ, але, на підставі соборноправ-ности, не може визнати вимогу ВПЦРади змінити свого настоятеля" (тбото самого о. Тарнавського) Президія ВПЦР ухвалила: „Визнати помилковим і шкідливим погляд єп. П. Тарнавського на соборноп'равність УАПЦ, як на право кожної парафії жити по-своєму, не підлягаючи ніяким розпорядженням керуючих органів; таке тлумачення соборноправности приводить до невиразности стану самого о. П. Тарнавського, як і Михайлівської парафії, що уявляє зараз з себе „автокефалію в автокефалії» (Прот. засід. Президії ВПЦР 28 червня 1927 р.).

Іншого походження і іншого -характеру, ніж Братство (для роз'єднання братів) ДХЦ, була в цих же часах українська церковна течія в напрямку теж унезалежнення Української Православної Церкви, а ворожа УАПЦ, прозвана противниками цІ€Ї течії „Бул-довщиною", Іго прізвищу єпископа, «пізніше митрополита, Феофіла Булдовського, який цю течію очолював. „Багато громадян Радянської України, - пише Фр. Гейєр, - які під політичним оглядом стояли 'посеред національне -українського руху і в ідеї з ентузіяз-мом вітали заснування своєї Автокефальної Національної Церкви, були одначе так глибоко пов'язані з православними традиціями, що в них мусіла повстати глибока знеохота при такому розвиткові Церкви Липківського. бони уболівали, що так незвичайно висвячені єпископи Литовський і Шараївський стали поза канонічним апостольським переємством. Вони хотіли, аби там, де справи торкаються Церкви, церковні постуляти не затінялись, або не витіснялись, політикою" (Ор. сії., стор. 90). Про цю ж течію В. В. По-тієнко, б. голова третьої Президії ВПЦРади (1924-26), який р. 1928 мусів вийти з складу духовенства УАПЦ і зректися дияконського сану („Церква і Життя" ч. І/б 1928 р., стор. 37), писав р. 1944 так, 'протиставляючи її „найбільш реакційним церковним елементам" в Україні, що не приймали нічого з постанов Київського Собору 1921 р.: „Інші, далекоглядніші, згоджувалися, що постанови Собору пожвавлять життя Церкви, нададуть їй життєвої сили, оздоровлять її, приваблять до Церкви нові сили, що стояли до того часу осторонь Церкви, зроблять Церкву ближчою до народу й потрібною йому, - але вони хотіли б, щоб усе це було проведено законним порядком, через існуючу владу Московського пат-ріярха Тихона. Особливо сильна така тенденція була на Полтавщині, і очолював цю течію прот. Феофіл Булдовський" (В. Потієнко. Українська Автокефальна Соборноправна Церква. Кірхгайн, березень 1944. Манускрипт, стор. 7).

Протоієрей Феофіл Булдовський народився р. 1865 в священ-ницькій українській родині на Полтавщині; до революції 1917 р. належав, як прот. В. Липківський на Київщині; до визначних поступових .пастирів на Полтавщині і був українофілом. Доповідь на Полтавському Єпархіяльному З'їзді 3-6 травня 1917 р. „Про українізацію Церкви", про яку подано у нас вище (див. розд. І, 1), належала перу прот. Ф. Булдовського, як про це в згаданому вище манускрипті свідчить В. Потієнко. Коли в Полтаві старорежимну Дух. Консисторію замінило Єпархіяльне Управління, в склад його увійшов і прот. Ф. Булдовський, що очолив національно-українське оточення навколо архиєпископа Парфенія Левицького, який підтримував національно-український рух в Церкві, але в канонічних формах. Після Київського Собору 1921 р. прот. Булдовський, як і архиєп. Парфеній, був противником нової ієрархії, висвяченої соборно на тім Соборі для УАПЦеркви.

Під час Київського Собору 1921 р. екзарх Михаїл висвятив в Києві полтавського протоієрея Григорія Лісовського на єпископа Лубенського, вікарія для архиєпископа Парфенія. Єпископ Григорій і був обраний Полтавським Єпархіяльним Зібранням на катед-ру єпископа Полтавського після смерти архиєпископа Парфенія в січні 1922 р. В Єпархіяльному Управлінні й далі поважну ролю ві-догравали ті національне -українські кола Полтави, що тримались канонічних позицій в церковному русі. Від них, посилаючись на широкі успіхи УАПЦ на Полтавщині з висвятою в єпископи для Лубень Олександра Яреіщенка, а для Полтави Константина Кроте-вича (в березні 1922 р.), вийшла просьба до єп. Полтавського Григорія .висвяти на вікарія Лубенського єпископа-українця, щоб ослабити, якщо не припинити, успіхи ,,липківців". Кандидатом на такого єпископа й був прот. Феофіл Булдовський. 6п. Григорій не міг, очевидно, сам вирішити цього питання і звернувся до екзарха Михаїла. Але в тих часах і єпископи на Україні в юрисдикції Московської патріярхії здавали свої попередні позиції під впливом і ширення УАПЦ і появи в 1922 р. „Живої Церкви", що з Москви простягала свою руку й на Україну. „5 вересня 1922 р. Собор єпископів на Україні (т. зв. „тихонівців"), під проводом Екзарха України митрополита Михаїла, постановив у Києві стати на шлях автокефалії і вирішувати церковні справи самостійно на Соборі Єпископів". (З послання „До всечесного духовенства Православної Церкви на Україні" за підписами Алексія, мит-роп. Волинського - екзарха України, А н т о н і я, архиєп. Херсонського, С й м о н а, архиєп. Чернігівського і др. єпископів-автоно-мистів. „Український Голос". Проскурів 22 січня 1942 р.). Отже і думка висвяти прот. Ф. Булдовського в єпископи була зустрінута прихильно і дістала санкцію Собору єпископів під проводом екзарха Михаїла. На Новий Рік 1/14 січня 1923 р. хиротонія прот. Булдовського, при участі трьох єпископів, надзвичайно урочисто відбулась в Полтаві, де до того народ не бачив висвяти в єпископи.

В тому ж 1923 р. було висвячено, на внесення вже єп. Булдовського, другого вікарія Полтавської єпархії, Прилукського; єпископом Прилукським став архимандрит (Сергій Лабунцев, економ архиєрейського дому в Полтаві, що був представником того ж напрямку, що й єп. Феофіл. Оселившись в Лубнях, єпископ Лубенський і Миргородський Феофіл Булдовський дійсно на де-який час загальмував поширення УАПЦ, бо в тих парафіях, де була тяга до автокефалії і бажали відправи в українській мові, часто осідав священик з юрисдикції єп. Булдовського і служив по-українському. З другого боку, і для тих священиків, які стояли на ґрунті українізації Церкви, але не хотіли, або вагались, визнати постанови і чини Київського Собору 1921 р., наявність епископа-українця Феофіла Булдовського допомагала 'означити своє становище. До єпископа Булдовського такі українські священики й з других єпархій почали звертатися, щоб бути під його опікою і керівництвом. Ця „національно-сепаратистична" в церковному житті акція єп. Булдовського викликала ворожість до нього і Полтавського і сусідніх епархіяльних архиєреїв, які й подали на Булдовського скаргу патріархові Тихону, в якій закинули єп. Фео-філові втручання в життя інших єпархій, в справи інших єпископів, відокремлення в особливу єпархію парафій з священиками, сепаратизм, наміри творити свою автокефалію. Єпископ Феофіл був викликаний до патріярха Тихона в Москву.

В цьому приблизно часі прибуває до Лубень єпископ Павло Погорілко з Поділля. Був він, як знаємо (Розд. І, 6), українським кандидатом в єпископи ще перед Собором 1921 р., але не згодився з способом висвяти, принятим на Соборі 1921 р., і відійшов від УАПЦ. Потім приєднався о. Погорілко до „живо-церковного" руху в Церкві, і 'Єпископами „Живої Церкви" був висвячений в Москві в єпископи. Повернувся єп. Погорілко на Поділля і там почав провадити „церковно-обновленчеську акцію" на національному ґрунті, вимагаючи, одначе, аби парафія, що хоче українізуватися, „виявила до цього волю не менш як 2/13 голосів всієї парафії". Погорілівська акція успіху на Поділлі не мала (Протокол Вел. Мик. Зборів 25-30 травня 1924 р., стор. 8), Тоді єп. Погорілко сполучується з єп. Булдовським і переїздить на Полтавщину. У взаємному порозумінні єпископів Булдовського, Погорілка, Ла-бунцева рішено було домагатися української автокефалії на канонічних засадах; з тим єп. Булдовський і виїхав до Москви на виклик патріярха. Розгляд справи в Москві, за оповіданням В. Потієнка зі слів, як видно, самого єп. Булдовського, скінчився тим, що „Булдовський не дістав ніякої кари, зобов'язувався не втручатися в життя інших єпархій; патріярх Тихон дуже добре поставився до нього і нібито в справі автокефалії сказав, що „на блюді тобі автокефалії ніхто не піднесе", нібито, як стверджує Булдовський, патріярх Тихон згодився на автокефальний шлях Православної Церкви на Україні і дозволив організувати Собор єпископів для управління Церквою на Україні" (Манускрипт, Ор. сіt., стор. 4).

Повернувшись з Москви, єпископ Феофіл дійсно скликав до Лубень єпископів для організації управління Українською Церквою. В цьому Соборі єпископів взяли участь чотири єпископи: Феофіл Булдовсь'кий, Павло Погорілко, Сергій Лабунцев і, здається, Макар Крамаренко. Вони оголосили автокефалію Української Церкви. Собор єпископів взяв на себе функції всеукраїнського церковного керівництва, визначивши місцем осідку Собору - Лубні; за постановою Собору, було висвячено ще два єпископи.

Радвлада скоро зареєструвала статут цього релігійного об'єднання, представлений Собором єпископів під назвою „Братське Об'єднання Українських Автокефальних Церков", в скороченні БОУА'ПЦ. Бо влада радо користала зо всякого поділу і дроблення, які знесилювали Церкву. Але ця акція єпископа Булдовського і других з ним викликала рішучий опір з боку тихонівського єпископату на місці.

Собором єпископів, під проводом екзарха Ми'хаїла, єп. Фео-філ Булдовськи'й був поставлений під суд єпископів, який відбувся, як свідчить В. Потієнко, заочно. Але коли відбувся цей суд, наші джерела плутають. Фр. Гейер проголошення незалежности від Москви єпископом Булдовським і другими єпископами з ним українських парафій відносить на травень 1925 р., після чого ніби патріярх ТихО'Н віддає єп. Булдовського під суд, який відбувається, як суд єпископів на Україні, 4-5 червня 1925 р. Але ж патріярх Тихон помер 25 березня ст. ст. 1925 р. (Ор. сіt., стор. 91-92). В. Потієнко пише про суд: „Був складений акт, в якому інкримінувалося єп. Булдовському ряд злочинів церковно-канонічного порядку. Як кару, ухвалено було позбавлення єпископського і свя-щенницького сану. Цей акт був надісланий до Москви, де вже правив Церквою теперішній патріярх Сергій (тоді митрополит) ... Митр. Сергій висновок судового акту, підписаний 12 єпископами, затвердив" (Ор. сіt., стор. 5). Але ж митроп. Сергій Старгород-ський став керувати Рос. Церквою, як місцеблюститель патріяр-шого престолу, більш ніж через два роки після смерти патріярха Тихона, з липня 1927 р. Суд же був таки, в зв'язку з Собором єпископів в Лубнях весною 1925 р., того ж 1925 р., а не в 1927 р. В передачі присуду теж є розбіжність, бо у Фр. Гейера присуд єпископський був мякший, умовний: „Сектярів Лубенських віддати церковній покуті, і якщо не визнають своїх блудів і не принесуть покути, то будуть позбавлені священого сану і відлучені від Церкви" (ІЬіd., стор. 92).

Та ні присудові в цій формі, ні в тій, яка приведена вище в оповіданні В. Потієнка, єпископ Феофіл і Собор єпископів, однодумних з ним, не скорився. Очолена ним „Українська Автокефальна Церква" продовжувала своє існування. За свідоцтвом В. Потієнка, „в найбільший розквіт тієї Автокефальної Церкви до неї належало коло 200 парафій - на Лубенщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі і Дніпропетровщині" (стор. 5).

З посиленням чим далі боротьби безбожної Радянської влади з Церквою і релігією та нищенням церковного життя, і Автокефальна Церква, очолена єп. Булдовськм, поділила долю інших Церков; в зв'язку з утиском і переслідуваннями, діяльність самого єп. Булдовського була перенесена до Харкова, а далі до Луганська. Коли в Луганську була р. 1937 замкнута остання церква, єп. Булдовський повернувся до Харкова і проживав там як приватна особа (Фр. Гейєр, стор. 92). В час німецької окупації України в рр. 1941-43 єп. Булдовський, вже в сані митрополита, знову появився в церковному українському житті, але про це розповімо в своїм часі, за ходом подій.

• ВКонтакте