7. Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦеркви в жовтні 1927 р.; звільнення на ньому з митрополичої катедри митрополита Василя Липківського і обрання на митрополита єпископа Миколая Борецького

За постановами Собору УАПЦеркви 1921 р., Всеукраїнський Собор цієї Церкви має відбуватися через кожних 5 років (Розд. XI. Г. п. 32) 1/14 жовтня на свято Покрови. Отже такий Собор мав би бути в жовтні 1926 р. Та життя УАПЦ вже по трьох роках розбудови її після Собору 1921 р. виявило потербу в скликанні надзвичайного собору Церкви, чому на Вел. Покров. Зборах 1924 р. ВПЦРадою рішено було скликати Всеукр. Церковний Собор в р. 1925, і тоді ж було обрано, для підготовки матеріялів до цього Собору, Передсоборну Комісію при ВПЦРаді. Але ні намічений надзвичайний собор 1925 р., ні черговий собор в 1926 р. не могли відбутися з тої простої причини, що державний боль-шевицький уряд не дав дозволу на відбуття собору, бо УАПЦер-ква не мала зареєстрованого державного статуту, реєстрацію якого не переводив той же уряд, щоб тримати УАПЦеркву в безправному стані. І тільки, як вже знаємо, 10 грудня 1926 р. Держвла-да УІСРР зареєструвала статут УАПЦ; виходячи з запевнень єп. Ромоданова на Вел. Покровських Зборах ВПЦРади 1926 р. про скору реєстрацію статуту і дозвіл собору, ті Збори ухвалили скликати Церковний Собор на 17 жовтеня 1927 р.

Одначе Передсоборна Комісія, під головуавнням архиеписко-па Нестора Шараївсь'кого, працювала від часу її обрання в жовтні 1924 р.; тепер, після реєстрації статуту Церкви, рішено було „Проект Програми ІВсеукр. Церковн. Собору", вироблений Перед-соборною Комісією, розіслати по Округових Церк. Радах для обміркування питань програми, а можливо порушення й інших ще, не помічених в проекті Комісії. Проект цієї Програми Всеукр. Пра-восл. Церковн. Собору 1927 р., названого ,,Собором самопізнання" після Собору 1921 р., який був „Собором відродження" Української Православної Церкви, свідчить, оскільки обємисті були й різноманітні питання в області церковно-християнського і взагалі релігійного життя, що становили предмет заінтересування творців УАПЦеркви. Ось проект цієї програми Собору; в дужках подаємо прізвища наміченого доповідача.

 1. Сучасний стан релігії взагалі й християнства зокрема в світовому житті (В. М. Чехівський). - 2. Основні вимоги сучасного християнського світогляду в галузі вчення віри (архиєпископ Не-стор Шараївський). - 3. Основні вимоги сучасного християнського світогляду в галузі моралі (прот. М. Хомичевський). - 4. Огляд життя УАПЦеркви за минулих 6 літ (єпископ Петро Ромоданів). - 5. Організація УАПЦеркви, - доповідь, що мала складатись з підрозділів: основи організації Церкви, значення канонів та їх розуміння; канони УАПЦ та перегляд їх за вимогами церковного життя; кодифікація канонів УАПЦ; організація матеріяльного стану УАПЦ; засоби підтримання церковної дисципліни; визначення праці робітників Церкви; справа оновлення складу духовенства; догляд і керівництво церковним життям вірних (Митрополит Василь Липківський). - 6. Церковно-освітня справа (єпископ Яків Чулаївськи'й). - 7. Богослужбова галузь церковного життя (архи-єп. Н. Шараївський). - 8. Церковно-історично-археологічно-етно-графічний відділ (прот. М. Хомичевський). - 9. Відношення УАПЦ до інших християнських церков (митрополит В. Липківський). - 10. Відношення УАПЦ до нехристиянських об'єднань (єпископ Марко Грушевський). - 11. Відношення УАПЦ до державно-громадського життя (О. О. Левитський). - 12. Розгляд апеляцій до Собору в різних справах (прот. X. Говядовський) („Церква і Життя", ч. 1. 1927 р., стор. 114-115).

Ми не маємо відомостей, чи за цією програмою відбувся 2 Всеукр. Церковний Собор УАПЦеркви в жовтні 1927 р., бо діяння його не були надруковані, а короткі відомості про нього знаходимо тільки в Розд. VII Історії УПЦеркви митроп. Липківського. Митрополит Миколай Борецький в доповіді на Вел. Мик. Зборах 29 травня 1928 р. казав: „Не добрим явищем у нас є те, що ми чогось до цього часу, ось вже півроку, не інформуємо УАПЦ про головні акти 2-го Всеукр. Церк. (Собору і тим ніби-то щось від Церкви приховуємо. Таке явище, безумовно, не бажане, і Церкві треба сказати всю правду, інакше буде Церква неспокійна, і ЇЇ життя не унормується" (Церква і Життя, ч. 2/7 1928 р., стор. 96). Не знаємо, чи це застереження митрополита Миколая взято було під увагу Президією ВПЦРади. Треба думати, що питання зміни на становищі митрополита УАПЦеркви, яке не входило в програму занять 2-го Всеукр. Церк. Собору, а було перед Собором відразу поставлене з боку представників держвлади, настільки переплутало „порядок денний" Собору, що учасникам його було не до розв'язання широких багатьох питань ідеологічного характеру з численними доповідями, наміченими у вище поданому проекті програми Собору.

Небагато, порівнюючи з Собором 1921 р., прибуло делегатів на 2 Всеукр. Церк. Собор УАПЦ. Було 203 учасника Собору; кидалось в очі, /що посеред їх майже не було інтелігенції та робітників; переважало духовенство і селяни. Митроп. Липківський характеризує настрій на 2 Соборі вірних, як „вільний і опозиційний", особливо селянства; священики хитались туди й сюди, посеред єпископату меншість була пасивна, більшість активно виявляла себе якщо не прихильниками, то принаймні ревними виконавцями того курсу, який взяла Президія ВПЦРади під проводом єп. Ромоданова. Головою Президії Собору обрано було В. М. Чехів-ського. Скоро після відкриття Собору В. Чехівсько'го викликано було до Київського ДПУ і наказано йому, як Голові Собору, негайно поставити на обміркування (Собору справу звільнення з митрополичої катедри митроп. Василя Литовського; при цьому аґент ДПУ ІКарін загрозив Чехівському, що в разі незадоволення Собором вимоги уряду про усунення митр. Липківського, Собор буде негайно розігнаний і в першу чергу висланий буде на заслання сам Чехівський, а за ним і митр. Липківський. Ультиматум Соборові УАПЦеркви з боку т. зв. держвлади, якій співано дифірамби за „відокремлення церкви від держави", поставлений був в самій брутальній формі.

Перед вирішенням справи цієї на Соборі, який відбувався, як і Собор 1921 р., в храмі ІСв. Софії, Президія 'ВПЦРади запросила митрополита Василя Липківського до канцелярії ВПЦР з метою намовити його, аби сам подав до димісії. Голова Президії ВПЦР єп. Ромоданів запитав митрополита, чи вважає він за можливе провадити керівництво Церквою далі в таких зовнішніх умовах? Відповідь митрополита була: „Христос будував Церкву «е лише тоді, коли вільно благовістив, а й тоді, коли на хресті страждав. Отже і я мушу вважати керівництво Церквою можливим при всяких умовах, коли на те буде воля Христова, себто воля Церкви". Так митрополит хотів почути в цій справі голос своєї Церкви.

На засіданні Собору, коли вирішувалась справа уступлення митрополита Липківського, в храмі св. Софії було повно народу і внизу і на Іхорах. За оповіданням митроп. Липківського, члени Собору миряни зо сльозами висловлювались, як їм тяжко вирішувати його справу, як вони не хотіли б його звільнювати, але, мовляв, батогом обуха не переб'єш... Сам митрополит, як передають, в своїй промові на Соборі, з приводу вимог влади звільнення його, кликав ніби не боятися, не наважуватися на облудні манівці, йти відкритим і простим шляхом, але у самого митроп. Липківського в розд. VII його Історії УПЦеркви ні самої промови, ні згадки про таку промову нема; з тексту її (напр., в статті прот. Д. Бурка „Під обухом" - „Рідна Церква", ч. 31-32, 1957 р.) не ясно, до якого власне чину кликав вірних митрополит в зв'язку з поставленою ДПУ на Собор Церкви справою звільнення митрополита. На Соборі в цій справі зголошено було три пропозиції. Священик Ковбасюк виступив з юдиною пропозицією, інспірованою, очевидно, ДПУ, про звільнення митроп. Липківського з катедри „за злочинну, неправдиву й шкідливу діяльність для Церкви", невідомо, чи за цю пропозицію голосував навіть сам о. Ковбасюк. - Другий, цілком протилежний, проект резолюції в даній справі зголошений був членом Собору Іваном Грищенком, до якого після такого зголошення кинувся аґент ДПУ та відібрано було єп-ом Ромодановим мандат на Собор. За цим проектом, Собор мав висловитись в своїй ухвалі про залишення митрполита Лип-ківського на його катедрі з браку яких-будь підстав для усунення з катедри. Не дивлячись на присутність агентів ДПУ, як засобу терору на церковному соборі, проект цієї ухвали підтриманий був кількома селянами і двома жінками-делеґатками на Собор; одна з нюх скінчила свою промову на Соборі словами: „Краще з честю вмерти, ніж ганебно жити". Але, поставлений на голосування проект ухвали, яким відкидалась вимога 'безбожної влади про усунення з катедри митрполита УАПЦ Василя Липківського, зібрав лише 40 голосів. Тоді більшістю голосів була прийнята третя пропозиція, - формула ухвали, внесена Головою Собору В. М. Че-хівсь'ким: ,,3 об'єктивних причин Собор здіймає з митрополита Липківського тягар митрополичого служіння,,. В це поняття „об'єктивних причин" можна вкладати різний сенс, а найскорше треба розуміти ці „об'єктивні" причини як причини зовнішні, незалежні від волі Собору Церкви. З другого боку, підкреслено в цій ухвалі й те, що митрополиче служіння в УАПЦеркві було тягарем для митрополита Липківського.

Ми не маємо достаточно матеріялів для з'ясування причин тої трагедії, яка сталася на Соборі УАПЦеркви в жовтні 1927 р.: видалення ухвалою Собору з митрополичої катедри першого митрополита відродженої Української Православної Церкви, який був і найпершим в проводі того відродження. Звичайне для нас уявлення, що сталася ця трагедія під брутальним тиском комуністичної безбожної .влади, не може бути вичерпуючою відповіддю для історика, що досліджує причини події такої історичної ваги. Бо ж само собою постає тут питання: чи не міг Всеукр. Правосл. Церковний Собор стати на захист свого митрополита? Чи не міг дати більшосте голосів членів Собору за проектом ухвали Івана Грищенка, за яким проголосувало 40 учасників? Чому одностайно й мужньо не боронив свого митрополита? То ще велике питання, як мусів би зареаґувати в тих часах богоборний уряд УСРР на спротив цілого Собору вимогам агента ДПУ Каріна. Коли ж Ка-рін дійсно уособляв в собі цілий уряд У1СРР, то ми, зовсім не вважаючи себе в праві вимагати мучеництва від ієрархів Церкви, не можемо, одначе, не пригадати, що в цей час, до проурядової декларації місцеблюстителя Московського патріяршого престолу, митроп. Сергія, яка була видана 29 липня 1927 р., було вже до ЗО єпископів Рос. Православної Церкви, які скінчили своє життя мученицькою смертю від безбожників-комуністів, а ще більше перебувало на засланні (Протопр. М. Польський. 'Новиє мученики Російскіе. 1949, стор. 178).

Протистати вимогам аґента ДПУ Собор міг тим більше, що митроп. В. Липківськи'й до вищих представників Центрального Уряду УСРР зложив 15 серпня 1927 р. приведену нами вище заяву лояльности. Врешті на Соборі могло бути підняте питання й про церковний суд над митрополитом (згідно з постановами Собору 1921 р., розд. XI. Г, п. 50), супроти вимоги звільнення його беззаконно, без суда і слідства. Коли нічого того не сталося, а Собор, більшістю його учасників, покірно пішов за вимогою Д'ПУ і звільнив митрополита, коли митрополит димісії не просив, то таке вирішення Собору свідчить, на нашу думку, не про те, що він складався з боягузів, а про те, що на ньому була досить таки сильна течія за уступлення з катедри митрополита Липківського. Така течія, на нашу думку, мала місце в єпископаті УАПЦеркви.

Студіюючи матеріяли з історії відродження Української Православної Церкви, особливо ж за час розгрому ДПУ-ям в середині літа 1926 р. центрального управління УАПЦеркви - ВПЦРади, на чолі з її почесним Головою митрсш. В. Лишавським, й до 2-го Всеукр. Церк. Собору в жовтні 1927 р., де ми мали в свому розпорядженні майже всі протоколи засідань Президії ІВПЦРади і Великих Зборів та Малих Зборів ВПЦРади, що відбувались у вказаному часі, - ми винесли вражіння осамітнення митрополита Липківського -в центральному проводі УАПЦ. В складі Президії 4-ої ВПЦРади більшіість членів її, як знаємо, була з єпископату, а якщо взяти ще й двох протоієреїв (о. Л. Юнаків і о. X. Говя-довський), то повна перевага була -в центральному управлінні Цер квою духовного стану: з 13 членів Президії 9 належало до духовного стану (7 єпископіві 2 протоієрея) і тільки 4 було мирянина, - повне ,,єпархо«ачаліє", а не соборноправіє, як сказав би М. Мороз. Не почесним, а дійсним Головою ІВПЦРади також був єпископ Петро Ромоданів. Правда, з духовних членів Президії дуже рідко були присутні на її засіданнях єпископ ІКонстантин Малюш-кевич (1 заст. Голови Президії), прот. Юнаків (2 заст.) і архи-еп. Феодосій 'Сергієв, які не проживали в Києві, але митрополит Липківський, заступник м-та архиєп. Н. Шараївський, єп. Петро Ромоданів, єп. Я- Чулаївський і єп. М. Грушевський майже завжди творили більшість на засіданнях Президії ВПЦРади. Одначе не відчувається з засідань, діянь такої Президії в управлінні нею Церквою, щоб це була ідейна група, осередком якої був би митрополит. Митрополит рідко забирав голос на засіданнях; явно відчувається з протоколів, що ведення церковних справ знаходиться в руках Голови Президії єпископа Ромоданова. І хоч ухвалою Президії ВПЦР з дня ЗО серпня 1927 р. стверджується відсутність яких-будь приводів до взаємних непорозумінь поміж Президією ВПЦР і о. митрополитом за весь час спільної праці (див. про це вище, в кінці підрозд. 5), одначе в „Огляді праці Вел. Мик. Зборів 1928 р." архиєп. К. Малюшкевича читаємо: „Ясне порушення життя УАПЦ починається зборами Троїцької парафії (в Києві) 2 червня 1927 р. в приміщенні Президії ІБПЦР. Це зібрання було початком напружених відносин між Президією ВПЦР з одного боку та вищим духовним .керівником о. митрополитом Василем з другого, яке тривало до 2-го ВПЦСобору. Це напруження відбилось і на житті периферії, яка тлумачила його по-різному. Основною причиною цих розходжень було іменно різне ставлення духовного керівника і ВПЦРади до ухвал вересневої наради (1926 р.) і Покров-ських Зборів" („Церква і Життя" ч. 2/7 1928 р., стор. 84).

Що торкається видних розходжень поміж вищим духовним керівником УАОЦ митрополитом Василем Литовським і єпископатом УАПЦ, то причиною їх була «найбільше, здається, позиція митрополита в обороні ним „всенароднього соборноправства" в Церкві. Ось кілька цитат на оправдання такого припущення: «Хто винен у тому, що священик став наймитом? В першу чергу винне вище духовне керівництво. Нам не раз доводилось чути, як перший митрополит Української Церкви на Зборах ВПЦР і навіть на 2-му Всеукр. Прав. Церков. Соборі говорив: ви хазяї, а ми слуги, що ви скажете, те й буде, те ми й будемо робти. Коли це говорив митрополит, а 'він знав, що це де-кому з хазяїв подобалось, то ясно, що за це хватались, це запоминали і справді 'перетворювали священиків з слуг Божих у слуг людських і хазяйських» ... «Ясно, що треба перш за все, аби церковні верхи виробили правдивий погляд на священика і на його місце в Церкві Українській, аби вони самі не спокушали менших братів і не утворювали ідеології, шкідливої для Церкви. В цьому напрямку ті зміни, що відбулись в складі вищого духовного керівництва УАПЦ ;(на Соборі 1927 р.) є безумовно корисні; мають зробити свій оздоровлюючий вплив на життя Церкви» ... «Тільки тоді, коли Церква опинилась у надто тяжкому стані (в 1926 р. І. В.) і треба було її з цього стану вивести, тоді мовчки погодились на те, щоб за цю роботу взялись єпископи. Особливого пониження зазнали єпископи на 2-ому ВПЦСоборі, коли відчули, що й митрополит Василь виділив себе з серед них і не побоявся сказати на Соборі, що єпископи з'їзджаються на Збори, щоб тільки хвилювати Церкву і заколот робити» ... (З доповіді архиеп. К. Малюшкевича на Вел. Мик. Зборах 1928 р. „(Служіння єпископа в УАПЦ і місце священика УАПЦ в парафії". Церква і Життя, ч. 7. 1928 р., стор. 101, 105-106).

Нема даних, щоб на Соборі 1927 р. хто з єпископів виступив на захист митрополита Липківського; вони мовчали, або навіть,

 - про що доводилось нам чути від учасників того Собору, - виступали проти, як, напр., єпископ Н. Кротевич виступив з гострою критикою декларації, зложеної митрполитсм урядові. Чи не відгуком цих відносин в єпископаті був голос селянина на Соборі: „Батько насвятив собі синів, а вони тепер його продають" (подає митрополит в розд. VII Історії Укр. Церкви), а поза Собором

 - „зовсім несвідомі вірні надто голосно говорили про зраду єпи-скопів, про Юд і т. д." („Церква і Життя", ч. 7. 1928 р., стор. 101). Пристрасний характер, яким, на нашу думку, пройняті одзиви митрополита Липківського майже про всіх єпископів УАПЦеркви зокрема, а про цілий новий єпископат УАПЦ, як про „найтяжчу болячку на тілі своєї Церкви" (в розд. VII Історії УПЦ підрозд. „Хиби в житті УАПЦ та її керівних органів за другої ВПЦР" - Відомості Ген. Церк. Управл. УАПЦ на Велику Британію. Грудень 1951 р., стор. 12-14), - теж пояснюються безумовно неприязню поміж єпископатом і першим митрополитом УАПЦеркви.

Вище, їв підрозділі 5-му цього розділу, ми наводили з протоколів засідань Президії ВПЦРади промови членів Президії й ухвалу її, з яких видно, що Президія стверджувала якісь факти виступ-лень митрополита проти уряду, але поза Президією ВПЦР, тобто в тих фактах нема вини центрального уряду УАПЦеркви, а самого тільки митрополита, і тому, як говориться в ухвалі Президії ВПЦРади від ЗО серпня 1927 р., - „реабілітація о. митрополита залежить виключно від нього самого".

Яким чином можна було дійти до тої „реабілітації"? „Уряд не вірить словам, треба -правоту довести ділом", - казав Голова Президії ВПЦР єп. П. Ромоданів. Тими ж словами закликав церковних діячів в своїй деклярації від 16/29 липня 1927 року і мит-роп. Московський Сергій, щоб вони „не на словах, а на ділі показали себе вірними горожанами Радянського Союзу", признали „Радянський Союз своєю батьківщиною, радості й осягнення якої є наші радості й осягнення, а невдачі - наші невдачі" 'Проф. Й. М. Андреев. Краткій обзор исторіи Русской Церкви от революції до наших дней. 1952, стор. 50). Очевидно, що тої заяви лояльности, яку подав до держуряду в Харкові митрополит Липківський з дня 15 серпня 1927 р., як і попередньої „Прилюдної заяви до всіх церков ВПЦРади УАПЦеркви" в травні 1924 р., було для комуністичного уряду України зовсім недостатньо, вимагалось „діло", „чини". .. Які? Хіба що такі христопродавчі, які цілком суперечили самій ідеї Церкви Христової, а які дійсно закидає собратам в своїх мемуарах митрополит Липківський. Нам здається, що до „христопродавців" і „зрадників УАПЦ", коли були й такі, попали у митроп. Липківського й ті з єпископів та взагалі духовенства УАПЦ, які могли направду думати так, як думав сам митрополит в його Заяві до Уряду, що „за Радянської влади дано можливість і Церкві нашій і народові визволятись від чужих утисків і відновити своє рідне церковне й культурно-національне життя", та які „Радянській владі готові були у всьому коритися, як свідомі громадяни", певні в тому, що тоді й влада залишить їх в спокої і не буде чіплятися до їхньої чисто церковної діяльносте, раз вони ні в проповідях, ні в розмовах не будуть йти тероти влади, а навпаки - будуть її підтримувати. Глибока помилка тих, хто так думав і сподівався, а митрополита Липківського посуджував в тому, що своїми виступами він шкодить налагодженню співжиття Церкви з урядом, в тім була, що забувалась, безбожна природа цього уряду, що він, як безбожний, тільки розгортав ще, поруч з соціяльною боротьбою, свою антицерковну і взагалі антирелігійну боротьбу. На тому етапі тієї боротьби, в р. 1927, жертвою її мусів стати митрополит Липківський, для усунення якого влада •потрібувала ще давати аргументи, але через два роки впав і його наступник, якому жадних вже закидів політичного характеру не було зроблено, а сама УАПЦерква мусіла ліквідовуватися під тиском безбожної влади, а не співпрацювати з нею для „визволення народу", бо, за словом Апостола, „що має спільного 'праведність з беззаконством? Яка спільність світла з темрявою? Яка згода Христа з Веліяром? Або яка спільність вірного з иевірним? І яка згода храму божого з ідолами?".. .(2 Кор. 6, 14-16).

На другий день після звільнення Собором від тягару митрополичого служіння митрополит Василь Липківський зробив на засіданні Собору останню доповідь про свою 6-річну митрополичу працю в Церкві, кінчив подякою Богові за -все довершене з поміччю Божою та побажав добра Українській Православній Церкві в майбутньому.

Представники ДПУ запропонували Президії Собору негайно обрати нового митрополита на катедру і жадних інших питань не вирішувати, доки не оберуть митрополита. Було .поставлено дві кандидатури на митрополичу катедру: архиєпископа Йосифа Оксі-кжа і єпископа Константна Малюшкевича. Перший, за оповіданням митроп. Литовського, був кандидатом мирян і частини духовенства, другий - кандидатом єпископату та прихильників єпископату посеред духовенства. Але обидва ці Ієрархи, визначні по своїй архипастирській діяльності в своїх округах і авторитету в УА'ПЦеркві, рішучо відмовились. Тоді митрополит Липківський звернувся до єпископа Миколая Борецького і став його умовляти дати згоду на виставлення його кандидатури в митрополити. Як пише в розд. VII Історії УПЦеркви митр. Липківський, єпископ Борецький „стояв осторонь від передсоборних чвар" в УАПЦ; був він людиною скромною, в сані єпископа був майже увесь час, властиво настоятелем парафії Миколаївської в м. Гайсині на Поділлі, в останньому тільки часі був обраний і погодився стати духовним керівником Зинов'євської (Єлизаветград) церковної округи. І цей скромний, високих моральних якостей, єпископ рятуючи безвихідне положення Собору з виборами митрополита, дав свою згоду кандидувати і був одноголосно на митрополита УАПЦеркви 24 жовтня 1927 р. обраний. В свому слові до Собору митрополит Миколай Борецький сказав: „Тяжкий хрест поклали ви на мене, але з безмежної любови до Бога, до вас, до українського народу, я готовий на жертву. Нехай буде воля Всевишнього".

На заступника нового митрополита не було обрано на 2-ому Соборі архиєпископа Нестора Шараївського, а було обрано двох заступників митрополита - архиєпископа Йосифа Оксіюка й архиєпископа Константина Малюшкевича. Останній був обраний духовним керівником Київської церковної округи, що з двох округ, міської і сільської, об'єднались в одну, та був піднесений до сану архиєпископа.

Біля виборів Президії ВПЦРади на 2-ому ВПЦСоборі виникла значна боротьба. Тричі було голосування над кандидатурою в голови Президії ВПЦР попереднього Голови Четвертої ВПЦР єпископа Петра Ромоданова, і тричі єп. Ромоданів на виборах перепав. Обрано врешті було на Голову П'ятої Президії ВПЦРади прот. Леонтія Юнакова, „аби тільки не Ромоданова", як зазначає в своїх мемуарах митрополит Липківський. Бо ж прот. Л. Юнаків належав -в „церковній політиці" до того ж напряму, що й єп. Ромоданів, за попередньої Президії ВПЦР був 2-им заступникм Голови і проживав в Харкові як правою орадник УАПЦ для зносин з Держвладою.

До нової Президії ВПЦРади, після обрання на Голову прот. Л. Юнакова, увійшли по обранню Собором: архиєп. Йосиф Оксі-юк (благовісник УАПЦ), архиєп. Константан Малкшгкевич (заступник Голови), єп. Марко Грушевський, єп. Яко» Чулаївський (зав. книжковою 'коморою), прот. Леоиид Мізецький (секретар), прот. Леонид Карпов (зав. Відділом видавництва), В. М. Чехів-ський (зав. Відділом освіти) і М. П. Кобзар (скарбник); на 10 членів Президії, на чолі з Почесним Головою митрополитом Борецьким, 8 належало до духовного стану, мирян було тільки 2-0'х. Б. митрополитові УАПЦ В. Лшжівському і б. заступникові митрополита архиєп. Н. Шараївському 2-ий ВПЦСобор ухвалив видавати щомісячну допомогу в розмірі 50 карб, кожному.

Президія 2-го ВПЦСобору, за підписами Голови В. М. Чехівського, заступників - прот. X. Говядовського і прот. В. Левит-ського, видала від імени Собору відозву „до всіх вірних дітей св. УАПЦер'кви", в якій писала: «Відчуваючи (конечну потребу впорядкувати життя Рідної Церкви в середині, щоб дати їй заспокоєння, одвести тяжку загрозу щодо зовнішніх правних умов існування УАПЦ в Державі, щоб одкрити можливість дальшого мирного життя Церкви, - з цим ви послали нас на 2-ий Всеукр. Ц. Собор ... Не було серед нас ніяких розділень, коли обставини життя Церкви ясно визначили повну неможливість для Найпоч. отця нашого митрополита Василя продовжувати далі митрополиче служіння УАПЦеркві. Бажаючи добра Церкві й тільки про це дбаючи, Собор, як найвищий керівник життя УАПЦ, однодушною ухвалою визволив першого слугу Церкви Найпоч. митрополита Василя від тягару митрополичих обов'язків. І ми, Освячений Собор, множество вірних мали одно серце й одну душу (Діян. IV, 3'2), були воістину „одне тіло й один дух" (Єфес. IV, 4), коли вкупі з Найпоч. митрополитом Василем одноголосне поклали провід духовний життя УАПЦ на Всечесного єпископа Миколая Борецького, 24 жовтня обравши його на митрополита Київського та всієї України, а в неділю ЗО жовтня після щирої церковної молитви настановивши його на первосвятительське служіння в УАПЦеркві... 2-ий Собор з вірою сподівається, що трудні часи життя УАПЦ скінчилися, хвилювання минули» .. .

Не вважаючи на таку Відозву від Собору з запевненнями про однодушність Собору при вирішенні питання зміни на митрополичій катедрі в УАПЦ, на місцях окремими доповідачами про працю 2-го Собору подавано було інше освітлення справи з Митрополитом, як справи не для Церкви потрібної, а для Уряду. Довідуємось про таке освітлення з „Короткої інформації про життя УАПЦ після 2-го Собору", яку розсилала Президія ВПЦРади до Округових Церковних Рад, закликуючи Ради спростовувати такі освітлення, бо вони - „можуть знову поставити окремих діячів нашої Церкви і всю Церкву в тяжке положення щодо Уряду". Як бачимо, мотивація цього заклику тільки скріплювала доповідачів про усунення Митрополита з катедри не задля потреби Церкви, а на вимогу Радвлади.

 

• ВКонтакте