8. Світла й тіні у внутрішньому житті відродженої УАПЦеркви. Справа українізації Церкви. Богослужбова галузь церковного життя: переклади і видавництво книг Св. Письма і Богослужбових в укр. мові; церковна музика, українські духовні композитори. Церковна проповідь. Видання ВПЦРадою журналу „Церква і Життя"

В доповідях церковних діячів, сучасних церковним подіям, про які пишемо, зустрічаємо характеристику часу від 1-го до 2-го ВПЦСобору (1921-1927), я!к доби „надхненого будівництва", „над-хненої творчої праці, що, не зважаючи на те, хто приймав участь в будівництві і чи відповідав матеріял будівлі", „будувала перший поверх рідної нам УАПЦеркви". „З часу 2-го ВПЦСобору почали будувти другий поверх"... (Церква і Життя, ч. 6. 1928 р., стор. 41). Ця характеристика, дана всього чотири місяці після 2-го ВПЦСобору, нам тепер, на віддалі часу, й при відомій дальшій долі Церкви на Україні, не представляється влучною. Як ми вже бачили, мало було умов для надхненої творчої праці і після Собору 1921 р., щоб збудувати основне перший поверх Рідної Церкви, ще менше таких умов для будови другого поверху на неокінчено-му першому.

Історик повинен на'йскорше ствердити, що відродженню Української Православної Церкви суджено було проходити в надзвичайно складних умовинах історичного життя українського народу. Можна сказати, що ні одна з існуючих автокефальних православних церков не виходила на шлях своєї автокефальности, незалеж-ности в таких тяжких обставинах народнього життя, як Церква Українська. І цей історичний факт ніколи не треба спускати з ока при розгляненні внутрішнього стану Української Церкви в часі її відродження, - однаково чи в її досягненнях, розвитку, чи в помилках і хибах, в тяжких недостатках...

В ідеалістичному розумінні завдань УАПЦеркви у відродженому стані ЇЇ кращими представниками цього відродження бачимо накреслення двох головних завдань відродженої УАПЦеркви: перше - УАПЦерква, як кожна національна православна автокефальна Церква, в розвитку свого церковно-громадського життя проймається національним характером на ґрунті рідної мови, рідного побуту, рідної церковної історії, взагалі на ґрунті здавен побожно-ліричної душі українського народу; друге - це національно-церковне відродження народу повинно бути, одначе, тісно сполученим з загально-християнськими стремліннями Церков до християнізації людства, до будови Царства Божого між людьми, ідея якого є центральною ідеєю 'християнського ідеалістичного світогляду (Архиєп. Н. ШараївськИ'й. „Діло Церкви Христової". Церква і Життя, ч. 2-3. 1927 р., стор. 133-139; Архиєп. К. Кротевич. „До ідеології УАПЦ". Церква і Життя, ч. 1 (6) 1928 р., стор. 14-24). Не треба доводити, що обидва ці великі завдання УАПЦеркви були контр-революцією в очах матеріалістичної доктрини марксіз-му-ленінізму, яка була офіційною доктриною комуністичної партії, в руках якої була держвлада в Україні.

Українізація, або краще сказати розмосковлення, церковного життя в Українській Церкві повинно було торкнутися найперше мови церковного Богослуження, громадського і приватного (т. зв. „треби"), а також і церковної проповіді до народу. На жаль, ми не маємо досі праці, ані докладної, ані короткої, в якій були б зібрані дані, що торкаються перекладів на українську живу мову і видання тих перекладів книг Св. Письма, чинів і книг богослужбових, а рівно ж і видання проповідей в українській мові, їв роках відродження Української Православної Церкви в Україні за часів української влади і потім 'під владою большевицькою. Очевидна річ, що в часах, коли і друкарні і друковане слово, після „націоналізації" їх, опинились в руках безбожної комуністичної влади, тяжко було Церкві, а може й зовсім неможливо, щось для потреб храму Божого і богослужбового культу друкувати.

Ми вже вище згадували про те, що на Поділлі в де-яких церквах почали, було, після реферату проф. І. Огієнка про читання і спів словянського тексту з українською вимовою в давній Україні, впроваджувати таку вимову в Богослуження на словянській мові. Не знати, чи такі спроби були на Наддніпрянщині, але загалом треба сказати, що цей спосіб розмосковлення богослужбової мови в Українській Православній Церкві не втримався; пок. митрополит Полікарп казав, що люди наші не бажають відправи з українською вимовою словенського тексту тому, що вбачають в такій відправі заміри перевести їх на унію. В ст. „Роля і значення Камянця на Поділлю в історії відродження УАПЦ" (Ц. і Ж., ч. 7 - 1928 р., стор. 136-138) подано, що в наслідок праці спеціяльної комісії при Богословському факультеті Камянецького Державного Університету (в складі проф-ів: прот. Є. Сіцинсь'кого, прот. П. Табінського, В. О. Біднова, а також київ, прот., пізніше митроп. УАПЦ, Василя Липківського) було видано: „Біблійна історія", „Молитовник", „Літургія Івана Золотоустого", „Книга Діянь Апостольських", „Часословець" і „Тайна шлюбу". Часу видання цих перекладів, на жаль, не подано.

Вище, за свідоцтвом митроп. Липківського, ми писали, що перша літургія св. Іоана Золотоустого цілком в мові українській була відправлена 10 липня 1919 р. Цей переклад був працею самого прот. Василя Липківського; його уважно, як пише митроп. Липківський в мемуарах, було переглянуто В'ПЦРадою і вирішено надрукувати. І от в червні 1920 року вийшла перша друкована богослужбова книга живою українською мовою: „Чин Літургії Св. Іоана Золотоустого". Роком 1922 помічено видання „Святої Служби Божої св. отця нашого Іоана Золотоустого мовою українською", перекладу проф. І. Огієнка, яке видання вийшло з благословення єпископа Кремянецького Діонисія Валединського, що не вважав, очевидно, доброю постанову т. зв. Всеукраїнського Собору 1918 р., переведену митроп. Антошєм, про церковно-слов. богослужбову мову на Україні. Через рік митрополит всієї Православної Церкви в тодішній Польщі, єпископ Діонисій в рр. 1920-22 керував тією частиною Волинської єпархії, яка була окупована польською владою, та підпала під Польщу по договорах Варшавському і Ризькому. Не маємо відомостей, оскільки на Великій Україні поширювані були переклади українських богослужбових книжок, виданих поза нею. Рівно ж за кордоном був надрукований і переклад проф. І. Оггєнка - „Ранішня і всеношна служба". Були це, як бачимо, окремі частини „Служебника", видання якого в українському перекладі повністю в 20-их рр. нам не € відомі.

Переклади і видання книг Св. Письма і 'Богослужбових в живій українській мові для потреб УАПЦеркви становили, ясна річ, важливий 'предмет турбот В'ПЦРади, як центрального адміністративного органу УАПЦ, за часів всіх різних складів Президії ВПЦР. Не була ця справа легкою вже по самій суті її, з огляду і на об'єм того, що підлягало перекладу, і на вимоги від перекладу творів не звичайних, а святих, призначених для Богослужбового православного культу. Про трудність справи по суті її може свідчити той факт, що й досі, після 40 літ відродження національної Української Православної Церкви, справа з перекладами на живу українську мову Богослужбових книг та вжитком тих перекладів в Церкві далеко не скінчена і зовсім не унормована. Але будемо казати про труднощі тогочасні.

Хто мав перекладати книги Св. Письма і Богослужбові? Духовні школи були закриті, церковно-богословська наука в радянській державі припинена. Кадри вчителів духовних шкіл пішли по школах світських. В своїй національній державі знайшлись би фахові сили для церковних перекладів. В даних умовах перекладо-ва справа лягла на плечі самих членів Президії ВПЦРади, бо ж оплатити працю перекладачів поза Президією ВПЦР зовсім, як побачимо, не було звідкіль. В доповіді про працю Видавничого відділу при ВПЦР на пленумі Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. єп. Марко Грушевський казав: „Працьовниками у Видавничому відділі, опріч керуючого відділом (єп. Грушевський), є другі члени ВПЦР: о. Митрополит, його Заступник, керуючий відділом благовісти, керуючий відділом освіти, керуючий правничим відділом - і тільки. Цими самими особами опрацьовуються й другі відділи: освіти, благовісти, перекладу книжок, Передсоборної комісії та других. В кожному 'відділі працюють одні й ті ж особи ... Бо де ж узяти других сил без коштів? Не добре ж кооптувати осіб, не мючи чим їх подякувати за працю"... (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30" грудня 1926 р., стор. 15).

Головою Перекладової Комісії при ВПЦР був архиєпиокоп <Не-стор Шараївський; він же, як і митрополит В. Липківський, найбільше 'попрацювали над перекладами Богослужбових книг. Після Собору 1927 р. ближче до праці по впорядкуванню богослужбового чину в УАОЦ став, на запрошення митрополита борецького, архиеп. йосиф Оксіюк (Ц. і Ж., ч. 1(6) 1928 р., стор. 39). В мемуарах митроп. Литовського відмічено, між і іншим, що до друку було підготовлено Псалтир в перекладі диякона, потім прото-єрея, Федота Хорошого (нині архиєпископ Михаїл Торо«тський і Східньої Канади в УГПЦеркві в Канаді), який переклад був перевірений митр. Липківським, архиеп. Шараївським, прот. М. Хомі-чевським і протодияк. В. Потієнком, після чого видрукований р. 1926. Митрополит же Липківський про самі переклади зазначає, що вони робились „переважно з словянського", бо „грецьких оригіналів не можна було дістати" (мова, очевидно, про Богослужбові книги). Тому, - пише митрополит Липківський, - ВПЦРада „завжди уважала свої переклади лише початком вільної творчо-сти". Тієї „вільної творчости". в роді - „Слава на небі Богові, і на землі спокій, над людьми Боже змилування" (замісць: „на землі спокій, між людьми благовоління", або „доброї волі") не мало є в богослужбових перекладає, виданих ВПЦРадою.

Гіршою була ця „вільна творчість", коли з браку перекладів, авторизованих вищою владою Церкви, на місцях виникали аматорські переклади Богослужб. З самих місць, як, напр., з Лубен, надходили до ВПЦР протести щодо такої „аматорщини"; в засіданні Президії ВПЦР була заслухана одного разу заява єп. В. Да-хівника-Дахівського з проханням звернути увагу на переклади церковних служб і молитов взагалі, зокрема «а переклад „Покаяння", де вживаються такі вирази: ,,бо ганебним", „опоганив", „від усякої нечисти" і т. п. Президія ВПЦР ухвалила: „Визнати бажаним аби всі переклади Божих служб, молитов, кантів і нових творів обов'язково надсилались на розгляд Перекладової Комісії при ВПЦРаді і допускалися до вжитку в церквах лише після перегляду їх Перекладовою Комісією. Всю перекладову справу зосередити в руках архиєп. Н. Шараївського, який і відповідає за правдивість перекладів, а для цього ніяких церковних перекладів не друкувати без попереднього розгляду їх архиєп. Н. Шараївським" (Протокол засідання Президії ВПЦР від 25 лютого 1927 р.). Аналогічна ухвала була прийнята Президією ВПЦР відносно нот і богослужбових книжок, заготовлених на шапірографі поза ВПЦ'Ра-дою: ,,Рішуче заборонити прийом будь-яких нот та Богослужбових книжок, що їх надруковано поза 'ВПЦРадою, і розповсюджувати лише ті ноти й книжки, що їх виготовлено в канцелярії В'ПЦ-Ради" ('Протокол засідання від 11 лютого 1927 р.).

Бували випадки, що Округові Церковні Ради, з більш діяльних, лроявляли ініціятиву в справі видання Богослужбових чинів, як, напр., Вінницька Ц. Рада листом з 28. «II. 1927 р. звернулась до ВПЦР в справі видання Вінницькою Радою акафістів Спасите-лю, Божій Матері і св. Миколаю Чудотворцю. Президія ВПЦР ухвалила: „Принципово погодитись на видання Вінницькою Окр. Радою повного „Акафістника", зібравши в ньому всі акафісти, що вже маються в перекладі на укр. мову, і просити Вінницьку Окр. Раду виробити й надіслати до Президії фінансовий проект видання Акафістника, зазначивши розмір авторського гонорару, відсоток видання, що поступає в розпорядження В'ПЦР, і взагалі розробити плян погодження з ВПЦРадою в справі видання Він. Окр. Ц. Радою Богослужбових книжок.

Як бачимо з „Каталогу книжок і нот", що були в коморі ВПЦР (Київ, вул. Короленка 24, 5а) на продаж для вжитку в українських храмах, книжки і ноти поділено на „друковаані в друкарні" і „друковані на шапірографі". Це й були два способи ширен-ня ВПЦРадою необхідних для українізації Богослуження книжок і нот церковного співу. Очевидно, що на місцях служив до того і передрук на машинці і переписування від руки. З Св. Письма і Богослужбових книжок, поданих в „Каталозі" 1927 р., 14 були видруковані в друкарням, а 8 иа шапірографі; з нот же тільки „Літургія ч. 1 Стеценка" була надрукована в друкарні, всі інші (ч. ч. 35) - на шапірографі. Характеристичним є, що замісдь „ціна" проставлено - „пожертва", з зазначенням - скільки на книжку чи ноти; очевидно, що Церкві, відокремленій від держави, не вільно було щось продавати.

Щодо друків церковних на шапірографі, то ми не знайшли в наших матеріялах слідів про цензуру тих друків радвладою; припускаємо, що без неї не обходилось. Але на друки в друкарнях вимагався дозвіл держвлади. Тільки раз в мемуарах митр. Липків-ського відмічено, що „щасливий випадок (?) дозволив ВПЦРаді надрукувати українською мовою „Часословець", „Требник ч. 1", „Молитовник" (переклади митр. Литовського). Чим далі від зміцнення большевицької влади на Україні, тим справа з церковно-ре-лігійними друками в націоналізованих радвладою друкарнях ставала, видно, тяжчою. Справа з дозволом на друк „Мінеї" тягнулась місяцями, і коли цей дозвіл на початку .1927 р. ВПЦРадою було одержано, при чому з тим, щоб друкували „Мінею" в Харкові, то про Іцю радісну „подію" подано було ВПЦРадою в позачерговій інформації її Окр. Ц. Радам 22 січня 1927 р. Під час друку укр. Богослужбових книг в Харкові виявилось, між іншим, що ні в одній з харківських друкарень нема вже черенків з літерами давньої грецької мови.

Що з книг Св. Письма і Богослужбових мала в ті часи УАПЦ для провадження Богослуження -в українській мові на Україні? Подаємо за каталогом книжкової комори ВПЦРади в Києві.

 А. Надруковані в д р у к а р я і : Св. Євангелія (вид. Київ) мале, в оправі (50 коп.) і без оправи (25 к.). Св. Євангелія (вид. Херсон) менш, розміру (1 карб.), в оксамитовій оправі для треб (12 карб.), теж виносне (25 карб.). Псалтир (1 кар'б.). Чин Літургії св. йоана Золотоустого (1 карб.). Чин Всеношної (1 карб.). Часословець (1.25 «оп.). Требник. 1 ч. (Тайна хрещення, шлюбу, похорон.), в оправі (1 карб.). Октоїх в оправі (1 крб. 50 к.). Мі-нея (на свята великі, середні й малі, і загальна), в простій оправі (4 крб. 20 к.). Служба в Стр. Четвер, Пятницю і Суботу, Служба Великодна (1 крб.). Літія (велика старовинна - 20 коп.). Акафіст Покрові БМ. Молитовник (40 коп.). Молитовник слов. український (старе видання - 10 к.).

 Б. Друковані на шапірографі: Збірка служб Великого Посту ('Канон св. Андрея Кр. Літургія раніш осв. Дарів. Літургія Вас. Вел. Молитви перед і після св. Причастя. Пасія. Акафіст Страстям Хр.) в опр. 2.50 карб. Служба в Стр. Понеділок, Вівторок і Середу (75 коп.). Требник II ч. (1.75 крб.). Акафісти. Збірка 1-ша (1.50). Збірка 2-га (1.50). Збірка 3-тя (1.50). Чин Маслосвятія (1 карб.). Канон св. Андрея Критського (1 карб.).

За свідоцтвом ар'хиєп. Константина Кротевича, „величезна більшість церков на Україні користується ще й досі (писано р. 1928) древнє-болгарською (церк.-слов.) мовою" (Ор. сіt, стор. 19). Одною з важливих причин гальмування українізації Богослуження в українських храмах був брак і недостаток Богослужбових книжок в українській мові. А такий стан з книжками, ломимо вказаних вже причин, як: необхідність здобуття дозволу на друк Богослужбових книжок від атеїстичної влади, недостаток відповідник сил для перекладів, найголовнішу мабуть причину мав у відсутності коштів для друку книжок ВПЦРадою, як про це маємо цілий ряд свідоцтв. Вже в листі з 23 липня 1922 р. митроп. В. Лип-ківський пише до о. П. Корсуновського в Америку: „Через відсутність коштів, головним чином, у нас дуже кепсько стоїть справа з друком, і в нас мало надруковано навіть Богослужбових книжок ... Багато є вже перекладів, але друк страшенно трудний. От, коли б там, за кордоном, як налагодити друкарську справу і видавничу, - це для нашого руху була б велика допомога". Доклд-чик в справі видавництва ВПЦР на Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. В. М. Чехівський констатує в доповіді, що видавнича справа в УАПЦ „стоїть надзвичайно кепсько; є і зараз великі борги за книжки, є книжки, які вже належать до видання, але коштів на це нема. ВПЦРада надалі давати в борг книжки не має змоги, але коли священик їде в Київ і має на меті одержати книжки, він повинен наперед зібрати серед вірних кошти для купівлі книжок"... (Протокол назв. Зборів, стор. 38). За часів Третьої ВПЦРади, коли Головою її був протодиякон В. Потієнко (1924-26), була зорганізована для видвничої справи в УАПЦ окрема Фі-нансо'во-Видавнича Комісія, яка, видно, була в значній мірі уне-залежнена від Президії ВПЦРади. Ця Комісія для поширення видавничої справи робила позики грошей у приватних осіб. Головою Комісії був сам Голова Президії ВПЦР 'В. Потієнко, членами бр. Подолянко, Крижанівський, Демидів і інші. На позичені гроші .переведено було друк Октоїха, Псалтирі, Часословця, молитов, вінчиків і т. інш. З арештом В. Потієнка і розгромом Третьої ВПЦРади в літі 1926 р. припинилась і діяльність цієї Видавничої Комісії при тій ВПЦР.

Згадку про неї знаходимо в доповіді про стан видавничої справи на пленумі Малих Зборів 4-ої ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. Єп; Марко Грушевський говорив: „Головне зашкодження у видавничій справі - це видавничі кошти, їх абсолютно немає. Все, що видано було ВПЦРадою до відчитного часу, видавалось на кошти осіб міста Києва. Була Фінансово-Видавнича Комісія, якій залишилась якась кількість боргу і від ВПЦР. Вірю, що стан цієї Фінансово-видавничої Комісії буде остаточно зясовано й незабаром, але цього всього замало буде для належного постачання й поширення Богослужбової книжки для всеї УАПЦеркви. Потрібно, щоб і вся периферія взяла участь у видавничому фонді. Справа друку - це справа всієї української віруючої людности". В дискусії над цією доповіддю Голова ВПЦР єп. Ромоданів казав: „Видавнича справа широка. Периферія вимагає поширення видавничої справи, але пальцем не вдарить, щоб допомогти матеріяльно. До піднесення видавничої справи в УАПЦ є багато матеріальних можливостей і розумових сил. Малі Збори хай рознесуть по периферії заклик про матеріяльну й розумову допомогу. Видавнича справа - засіб самовизнання народу" (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р., стор. 16).

Справа Фінансово-видавничої Комісії була зясована і зліквідована в засіданні Президії ВПЦР 16 лютого 1927 р., в якому взяв участь звільнений у грудні 26 р з в'язниці б. Голова тої Комісії і Президії ВПЦР о. Потієнко з другими членами Комісії. Президія ВПЦРади прийняла на себе борг 815 крб., що їх Комісія залишалась винною 'приватним особам і Харківській Окр. Ц. Раді (280 крб.); Комісія передала Президії книжки, які ще були в неї і у приватних осіб. Згідно з бажанням членів б. Видавничої Комісії, Президія ухвалила - вважати Видавничу Комісію надалі неіснуючою (Протокол зас. Президії ВПЦР ч. 13/33, 16. II. 27 р.).

Провадження видавничої справи далі ВПЦРадою супроводить все та ж біда - відсутність в УАПЦ коштів на видання книжок. З докладу секретаря Президії ВПЦР прот. X. Говядовського на Вел. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 р. довідуємось, що з 180 ухвал на засіданнях Президії від часу її обрання в жовтні 1926 р. 32 ухвали присвячено було видавничій справі. Доводилось, дійсно, більш побірати словесні ухвали, ніж видавати, коли нова, 4-та Президія ВПЦРади, обрана на Вел. Покр. Зборах 26 р., прийняла в касі попередньої Президії всього готівки один карбованець 54 кол. „Не було жодних коштів, - стверджує прот. X. Говядов-ський, - на видання Богослужбових книжок". На тих же Вел. Мик. Зборах 1927 р. архиєп. Нестор Шараївський, як Голова Пе-рекладової Комісії, доповідав: „Є Мінея в перекладі, є й дозвіл на друк її, треба грошей і грошей. Може там, на місцях, знайдуться засоби. 'Є й Апостол, Тріоді Цвітна і Постова. Пропозиції ее даю, - її повинні дати Збори, або Президія ІВПЦРади, що в цьому має досвід". На пропозицію митрополита 'В. Лилківського, було ухвалено Зборами, щоб кожна парафія надіслала до ВПЦРади п'ять карбованців, як передплату за Ікнижку, на друк Мінеї. Зі звіту Голови Господарчого Відділу ВПЦР М. Кобзаря видно, що на 1 травня 1927 р. книжкового 'боргу за Окр. Церк. Радами й окремими особами лічилось 3775 крб. 05 Ікоп. (Протокол Вел. Мик. Зборів 1927 р., стор. 27, 29, 35-36, 44). Великим постом 1927 р. надруковані вже служби на Стр. Четвер, П'ятницю і Суботу та Великодна лежали, одначе, в друкарні, бо не було грошей заплатити за друк друкарні. Президія ВПЦР, з приводу того, ухвалила: „Тимчасово, на один місяць, взяти позичкове в скарбниці Редколегії 600 крб. і звернутися до всіх Окр. Ц. Рад з проханням надіслати негайно всі борги за продані книжки, попередивши, що затримка з висилкою боргів позбавляє Президію ВПЦР можливо-сти використати дозвіл на друк Мінеї, Панахидника та інших книжок" (Протокол зас. з 12 квітня 1927 р.).

В проекті програми 2-го Всеукр. Ц. Собору у розд. „Богослужбова галузь церковного життя" одною з точок його була точка - „Перегляд Богослужбового уставу в службах воокресних, святкових і буденних; складення нових чинів". Не маємо даних, чи на Соборі була обговорювана ця точка, як і взагалі розділ програми про Богослуження. Скорше треба думати, що до неї не дійшло. Новими відправами вже й до 2-го ВПЦСобору були такі відправи, як: молебень «а свято праці 1 мая, укладений митроп. В. Лгажівським; „Визволення" і „Слово Хресне", укладені В. Че-хівським. Свідомість того, що такі новини в Богослужбових чи-наїх потрібували соборної ухвали, бачимо в наступній ухвалі Лубенської Окр. Ц. Ради, яку вона надіслала до ВПЦР: „Звернутися (до ВПЦР) з проханням всякі удосконалення Богослужбових відправ і спроби надавати їм більш містичного змісту, а також і но-воскладені відправи подавати на обговорювання місцевих церков і на підставі цього обговорення робити остаточний висновок, а до цього не допускати до прилюдного церковного вжитку ні нових служб, ні радикальних змін в них, щоб не повторювати сумних випадків, що ще свіжі в пам'яті УАПЦеркви''. Президія ВПЦР ухвалила: „Заувагу Лубенської Окр. Ради прийняти до відому" (Протокол засід. През. ВПЦР з 1. Й. 1927).

Митрополит Миколай Борецький в доповіді на Вел. Мик. Зборах 1928 р. „Духовне керівництво УАПЦ" казав: „Кому з нас невідома церковна служба, що призначена на 2-гу Покрову і вміщена в нашій святочній Мінеї? І хто не читав там віршів на честь Пречистої Діви Марії, що їх автор узяв безпосередньо з поеми Т. Г. Шевченка „Марія". Нам безумовно ніяково не тільки про цю службу тут доповідати, а навіть про себе згадувати ... € в нас і інші збочення - це недотримка церковного уставу і та свавільність, яка часами набуває за тими, чи іншими, церковними службами і загрозливих форм ... Треба також нам ознайомитись і сказати свою думку щодо спроби нових церковно-проповідницьких відправ, я.ких ми зараз маємо дві: „'Визволення" і „Слово Хресне" - твори В. М. Чехівського ... Ніхто не може зрікатися вислухати голосу Церкви, голосу Зборів, як вони самі думають про різні Богослужбові зміни" ... (Церква і Життя, ч. 2/7 1928 р., стор. 95-96).

Як бачимо на підставі документальних даних, пекуча потреба в перекладах на живу українську мову головних церковних відправ задовольнялась в умовах тяжких з самим друком, а також і в ідейній боротьбі за святе діло і право кожного народу християнського звертатися до Бога з молитвою в своїй рідній мові. Бо ж на Україні найбільша може боротьба в тих часах в житті церковному йшла на грунті мови богослужбової, поміж автокефалістами з українською богослужбовою мовою і „словянистами", що тримались, під впливом російського і зросійщеного духовенства та такого ж дяківства і книжників з мирян, мови церковно-словян-ської, як Іколись на Московщині старовіри книг „до-Ніконовської печаті". Як проходили роки, і люди, слухаючи відправу, співи в рідній мові, звикали до такої зміни, і, навпаки, починала різати вухо мова словянська з московською вимовою, то слабла боротьба на тлі мови церковної, про що знаходимо свідоцтва сучасників. «Народе український, споконвіку щирий до віри й побожний, - писав єп. Микола Карабіневич, - дорогоцінну перлину, пилом припалу, ворогами притоптану - мову рідну твою піднесла й освятила Божою службою Церква наша Українська. Правда, зараз всі ті, що топтали її, сміялись з неї, звали „базарною", вже благословляють для вжитку в Божих службах. Не забувай же, що до цього примусила їх наша свята Українська Церква, і тільки вона. Боролись - і були переможені в цій боротьбі, а тепер лицемірно „благословляють» (Ц. і Ж., ч. 4. 1927 р., стор. 286).

В досягненням УАПЦеркви сучасники, поруч з впровадженням української живої мови в церковне Богослуження, відмічали й той факт, що в час відродження національної Української Церкви „широко й могутньо розгортають свою працю церковні композитори України". З глибоким жалем історикові доводиться тут одначе подати, що вже на початку пробудження до нового життя національної Української Церкви вона понесла тяжкі втрати в рядах творців її національної релігійної музики.

Ще перед Київським Собором, в жовтні 192) р., не стало композитора Миколи Леонтовича, що на першій українській Службі Божій в Києві 9/22 травня 1919 р. сам керував хором в Миколаївському соборі, співаючи літургійні співи власної композиції. Трагічно загинув М. Леонтович 23 січня 1921 року.

Микола Дмитрович Леонтович народився 1 грудня 1877 р. в с. Манастирьок на Поділлі, в свяіщеницькій родині. Вчився в „духовному училищі" в Шаргороді, по скінченні якого перейшов до Ка-мянець-Подільської Дух. Семінарії; в семінарії диригував церковним хором; під час вакацій записував по селах народні пісні. Скінчивши курс семінарії, Леонтович вчителює в с. Чукові, в м-ку Тив-рові, потім в залізничій школі при ст. Гришино на Катеринослав-щи'НІ; пізніше займає посаду вчителя співу і музики в жіночій єпархіяльній школі і 'В приватній гімназії в м. Тульчині на Поділлі. З Тульчина М. Леонтович їздив до Птетрбурґу, де брав приватні лекції теорії музики у проф. Бартоміна, пізніше у проф. С. Танєєва і Б. Яворського. З революцією 1917 р. М. Леонтович, широко знаний своїми обробками українських народніх пісень, а також і оригінальними композиціями, був запрошений до співпраці в Музичному відділі при Міністерстві Освіти. Працюючи тут, М. Леонтович викладав спів р. 1918 в Київській Дух. Семінарії та в Музично-Драматичному Інституті ім. Миколи Лисенка. У вересні 1919 р., коли Київ був під денікінською владою, М. Леонтович залишає Київ і переїздить на вчительську посаду знову до м. Тульчина на Поділлі. Але ж від небезпек розшалілої громадянської війни М. Леонтович втікає з Тульчина до села Марківці, Гайсинсько-го пов., в якому старий батько його був тоді священиком. В часі перебування М. Леонтовича у батька-священика зайшов над вечір 22 січня 1921 р. до священницького дому невідомий подорожній у військовій уніформі й попросився переночувати. З старовинною гостинністю прийняли подорожнього, нагодували вечерею, вели бесіду з ним і поклали відпочивати на ніч в однім покої з М. Леонтовичем. Над ранок 23 січня цей невідомий бандит пострілом у груди забив на смерть славетного українського композитора Миколу Леонтовича і зник... Тяжкий злочин і причина його доконання залишились не розслідуваними і невиясненими. На 44-му році життя, в розквіті музичної творочости, відійшов з цього світу знаменитий творець ніжно-ліричних мелодій, основаних «а українській народній ліричній пісні. Українська церковна музика, в якій Леонтович залишив свою „Літургію", понесла на зорі її відродження тяжку втрату. Один вже всюди звісний кант „Почаївській Божій Матері" („Ой, зійшла зоря вечеровая") може творити славу Миколи Леонтовича, як великого лірника посеред побожних українських лірників народніх з давніх часів.

Через рік і три місяці після трагічної смерти М. Леонтовича УАПЦерква понесла другу, найтяжчу втрату: 29 квітня (16 кв. ст. ст.) помер протоєрей Кирило Григорович Стеценко, якого вважають основоположником, в наших часах відродження Української Православної Церкви, нової української національно-церковної музики (В Завітяевич. „Протоєрей Кирило Григорович Стеценко". Укр. Календар на 1957 р. вид. УПЦеркви в США, стор. 124).

Народився К. Г. Стеценко 24 травня 1882 р. в с. Квітках, Канівського пов. «а Київщині. Батько К. Г. - Григорій Михайлович був селянин-маляр, а мати Марія Іванівна - дочка диякона з того ж села, о. Івана Горянського. Сім'я Стеценків була велика (11 душ), а достатки дуже мізерні (2 з половиною десятини землі). Змалку Кирило Стеценко допомагав батькові при розмальовуванні ним сільських церков, а дідові в церковних співах «а кли-росі. Велику ролю в житті К. Г. і взагалі цілої родини їх, як пише брат славного композитора Петро Григорович, відограв їх дядько по матері, старший брат мами - о. Данило Горянський, який мав вищу богословську освіту (іКиїв. Дух. Акад,) і був на посаді „смотрителя Київо-Софійської Духовної Школи" (посада смотрителя в „духовних училищах" рівнялась посаді о. ректора в духовних семінаріях). Цей дядько допоміг родині сестри„як то кажуть, - вийти в люди".

На здібності малого Кирюші о. Данило звернув увагу, перебуваючи літом 1892 р. в рідному селі у сестри, і коли від'їздив по вакаціях, то взяв з собою Кирила до Києва, де віддав його в науку до відомого маляра Мурашка, а разом з тим і до підготовчого клясу духовної Київо-Софійської школи. Під час навчання в цій школі (5 років) живе К. Г. на повному утриманні у свого дядька, а в час літні'х вакацій заробляє, щоб допомогти батькам: ходить до панської економії збірати кузьки на буряках, стає за поганяча волів; батькові фарби розтирає та в малюванні церков допомагає, на роботу ходячи пішки до тих церков перегонами верстов від 20 до 40 (Шпола, Водяна, Кавунівка, Козацьке, Стебне, Звенигородка і інш.). В с. Стебному К. Г., вже по закінченні семінарії, сам розписав образами церкву всю, взявши „підряд". Але найбільше замилування К. Г. було все ж таки в мистецтві музичному, і особливо церковному. В своїй Київо-Софійській бурсі він в церковному хорі співає (при духовних училищах скрізь були домові церкви); в 3 клясі будучи, вже часто й диригує цим хором, навіть робить першу спробу в церковній композиції, пише концерт на текст лсалма 33 - „Благословлю Господа на всякеє вре-мя"... Як тільки має можливість, спішить на Богослуження до св. Софії (Київо-Софійська бурса знаходилась в тій же митрополичій садибі, де й катедра), і там не зводить оченят своїх від великого маестро Я. С. (Калішевського, як він керує знамените катедральним хором. Перейшовши восени 1897 р. до Київської Дух. Семінарії, Стеценко перший рік ще жив у свого дядька о. Д. Горянського, а на другий рік вступає співаком і помічником диригента в Михайлівський архиєрейський хор і живе вже на власні кошти. Диригентом архиєрейського хору в Михайлівському манастирі був в той час І. І. Аполонів, дуже музична людина, а меценатом хору вікарний єпископ Сергій, що вельми любив спів і до свого хору збірав все, що було найкращого тоді в дух. семінарії. Під час навчання в дух, семінарії К. Г. брав участь в хорі Миколи Лисен-ка, як співак і я« субдириґент, і в знаменитих концертових подорожах цього хору по Україні в часах перед революцією 1905 р. Після скінчення в 1903 р. курсу Київ. Дух. Семінарії К. Стеценко дістає посаду вчителя співів в Київській Церковно-Вчительській Семінарії, завідувачем якої був тоді прот. В. Липківський. В той же час К. Стеценко вступає до відкритої р. 1904 музично-драматичної школи М. Лисенка, де удосконалює свої знання з теорії гармонії і контрапункту у проф. Любомирського.

Репресії, що почались після перемоги режиму над революцією 1905-06 р., зачепили і К. Стеценка, який за поширювання національно-визвольних українських ідей посеред шкільної молоді був висланий з Києв до Олександровська-'Грушевського (обл. Війська Донського), де пробув два роки. Повернувши на Київщину, був рік викладачем співів в гімназіях м. Білої Церкви, а діставши дозвіл на замешкання в Києві, став за вихователя і викладача співів в Київській медичній школі. В цей час закладає К. Г. в Києві, разом з проф. В. Петрушевським і О. Кошицем, музичне товариство. Але недовго пробув К. Г. в Києві; знову був адміністративно висланий за скомпоновану ним музику на текст „Ще не вмерла Україна" та „Прометей", виданих поетом О. Коваленком. Р. 1910 К. Г. повертає до Києва, але посади ніде не може дістати і примушений був з матеріяльних обставин покинути Київ, цей музичний центр, так потрібний йому для поповнення музичної освіти. Тоді виїздить на Поділля, до м. Тиврова, на посаду вчителя церковних співів в Тиврівській духовній школі, смотрителем якої був тепер дядько його о. Данило Горянський. Р. 1911 К. Г. приймає сан священика з призначенням на парафію с. Голово-Русава, Подільської єпархії; на цій парафії служив до революції 1917 р. З вибухом революції в лютому 1917 р., о. Кирило залишає село і їде спочатку до Вінниці, яка не дає йому задоволення; він рветься до Києва, куди скоро й переїздить на посаду вчителя співів і законовчителя Церковно-вчительської семінарії.

В той час до Києва злетілись видатні молоді музичні сили українські, які, за виразом П. Г. Стеценка, „горіли українською музичною справою" (Церква і Життя, ч. 4. 1927 р., стор. 345). Вироблялися проекти різних музичних інститутів, зразкових національних хорів, а також державної капели й симфонічного оркестру. На початку 1919 р., з доручення Голови Директорії С. Петлюри, прот. К. Г. Стеценко, разом з Ол. Кошидем, організовує Українську Республіканську Капелу, яка була виряджена, під диригуванням О. Кошиця, для концертового турне за кордон, в цілі поширення на Заході свідомости про українську духову культуру. Перебуваючи впродовж 1919 р. в Камянці-Подільському і ще більше в Галичині, о. Стеценко організовує національні хори, пише музично-вокальні твори (між інш. - музична картина з поеми Шевченка „Гайдамаки" - „Молітесь, братіє"). Повернувшись до Києва після залишення його в кінці 1919 р. деникінцями, о. Сте-ценко організує при „Дніпро-Союзі", де він був на посаді, другу національну капелу, з якою, за допомогою „Дніпро-Союзу", відбуває концертову подоріж майже по всій Україні в 1920 р. Ця по-доріж була одночасно, ще перед висвятою української ієрархії на Соборі 1921 р. в Києві, благовістям відродження національної Укранїської Церкви. <В Одесі довго з захопленням згадували, як о. Стеценко, викликавши велике зворушення концертами своєї капели, в одну неділю в св.-Дмитрівській церкві сам відправив над-хнено в українській мові Службу Божу при співі своєї капели; цією відправою була заснована в Одесі! украніська парафія. Такою ж відправою, з участю української капели, при проповіді українською мовою, були засновані о. Стеценком українські парафії в Єлисаветграді, Черкасах та інших містах.

Коли з своєї подорожі з капелою повернувся в лютому 1921 р. о. Стеценко до Києва, то мусів скоро залишити з родиною Київ, тікаючи від тої біди й голоду, які весною 1921 р. запанували в столиці України. Виїхав з родиною К. Г. на село Веприк (на Київщині, біля м. Фастова), на становище парафіяльного священика. Тут і спіткала його невблагана смерть. Пошесть плямистого тифу прийшла в с. Веприк; о. Стеценко, причащаючи одного хворого селянина, сам від нього захворував на тиф на Великодньому тижні 1921 року. Тиф був в тяжкій форім, і .за яких десять днів згорів в боротьбі з страшною недугою, проживши 40 років всього, славний український композитор.

Поховали прот. Кирила Стеценка на цвинтарі біля церкви в с. Веприку, згідно з бажанням парафіян, які не хотіли віддати тіла свого „батюшки" для похорону в 'Києві, чого домагались кияни. Осиротив покійний дружину і трьох діток; старша з двох доньок в оповіданні „Сирітство" залишила на пам'ять про татка надзвичайно чулі спогади про останні дні і смерть о. К. Г. Стеценка. (Hадрук. в журн.: „Церква і Життя", ч. 4 - 1927 р., стор. 346-349).

„За два з половиною роки свого життя і праці, як народилась Українська Автокефальна Православна Церква, - писав брат композитора Петро Стеценко, - К. Г. стільки написав церковно-музичних творів, що передивляючись тільки написане ним, дивуєшся силі й могутності його надхнення, творочості й просто фізичній витривалості цієї малої, слабенької зовні, але великої й могутньої в своїй творчості людини, а разом з тим уявляєш собі, скільки міг би написати К. Г. за свого життя, коли б безжалісна й нагла смерть так рано не скосила його" (Ор. сії., стор. 345). Скарб цер-ковно-музичйої творчости о. 'Стеценка представляється нині так: 1. Всенощна (на мішаний хор). - 2. Літургія (для народнього співу). - 3. Літургія (на мішаний хор). - 4. Панахида (на мішаний хор). - 5. Шість „херувимських". - 6. Чотири „Милість спокою". - 7. Девять „Хваліть ім'я Господнє". - 8. Гармонізації на-півів Київо-Печерської Лаври - 9. „Христос воскрес" (3). - 10. „Ангел вітав". - 11. Задостойники. - 12. „Розбійника благора-зумного". - 13. Канон у Страсну Суботу. - 14. Колядки. - 15. Духовні канти (<В. Завітневич. Ор. сіt., стор. 123).

Коли, з впровадженням в Богослужби української живої мови, Богослуження в Українській Православній Церкві стало пройматися національним українським характером побожної душі українського народу, то тій же цілі виявлення особливостей душі нашого народу мали служити в Богослуженні й забарвлені національним характером церковні співи, церковні мелодії; українізація, коли не боятися цього, для де-кого страхітливого, терміну, повинна охопити й ділянку церконого співу, як проходив той процес в давній нашій старовині, з приняттям нашими предками християнства (див. т. І цієї праці, стор. 92, 159; т. II, стор. 298; т. III, стор. 106, 108). Проф. В. Завітневич пише: „К. 'Стеценко добре знав і відчував національну українську природу старих церковних напі-вів, але разом з тим він відчував у них втрату зв'язку з українською пісенністю, створеною українським народом в наступних віках ... Український народ, творець старого церковного православного співу, був позбавлений можливосте оживляти і поповнювати свій первотвір новим елементом пісенної творчости. Тонкий музичний ум Стеценка відчував той розрив між церковним і новим народнім співом і з перших кроків своєї композиторської діяль-ности починає він заповнювати цю прогалину" (Ор. сіt., стор. 124).

Трохи старший віком з-посеред славетної трійки українських музик доби відродження українського народу (О. Кошиць, М. Ле-онтович, К. Стеценко), яка вийшла з школи Миколи Лисенка (1842-1912), Олександер Антонович Кошиць народився 12 вересня 1875 року в родині старовинного українського духовного роду Коши-ців на Київщині, в с. Тарасівці, Звенигородського пов., де батько його був священиком. Освіту загальну й богословську одержав О. Кошиць в Богуславській бурсі, Київській Дух. 'Семінарії й Київській Дух. Академії; музичну освіту - в Київській школі М. Лисенка, ло клясу композиції у проф. Г. Л. Любомірського. Вже студентом Дух. Академії О. Кошиць вславився як знаменитий дири-ґент академічного хору в Богоявленському Братському манастирі (хор був мішаний, в якому дисканти і альти набірались з учнів Київо-Подільської бурси). Слухати концерти А. Веделя у виконанні цього хору в „Братстві" під диригуванням О. Кошиця збірав-ся, як висловлювались насельники манастиря потім, „увесь православний Київ", і слава про О. Кошиця, як про неперевершеного мистця-дириґента церковного академічного хору, залишилась в анналах Академії до кінця її існування (1919 р.).

Після скінчення Академії О. Кошиць був де-який час вчителем історії в гімназіях м. Ставрополя і Тіфлісу на Кавказі, а від року 1904 оселився у Києві і віддався музичній та педагогічній праці. Вчителював по різних середніх школах Києва і диригував хорами (серед них славним хором студентів Київського Університету і Вищих жіночих курсів), був капельмайстром в українському театрі М. Садовського і в Київському оперному театрі. З національним відродженням України в революцію 1917 р., О. Коши'ць, разом з другими українськими музиками, розпочав велику працю по організації музичних інституцій, зразкових українських хорів. На доручення Гол. Отамана Петлюри, при кінці 1918 р. К. Стеценко (голова Музичного Відділу при Міністерстві Освіти) і О. 'Кошиць (голова Етнографічної секції того Відділу), взялись за організацію Капелі, яка мала, в кількості до ста найкращих співаків і співачок України, виїхати за кордон в концертову подоріж по головних центрах європейської культури. З Українською Республіканською Капелою, як названа була ця установа, виряджена Урядом Директорії УНР за кордон з місією (пропагувати там ім'я нашого народу й багатство його душі в народній пісні, вирушив О. Кошиць, як диригент Капели, з України весною 1919 року та вже й не повернувся на Батьківщину, опановану большевиками. В рр. 1919-1927 О. Кошиць, на чолі Української Республіканської Капели, а з припиненням її існування як української держеної установи (зимою 1921 р. з причини, головним чином, фінансової скрути) на чолі Українського Національного Хору, як їх диригент, об'їхав, даючи з надзвичайним успіхом концерти, такі краї: Чехословаччи-на, Австрія, Швайцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Англія, Німеччина, Польща, Бспанія, США, Канада, Куба, Мексіка, Бразилія, Урагвай і Аргентина. Після цієї світової подорожі кояцертової Українського Національного Хору О. А. Кошиць мав поодинокі виступи на чолі українських хорів, проживаючи в США в Ню-Йор-ку; в ряді років приїздив О. Кошиць з НкиЙорку до Канади на Літні Освітні Курси у Вінніпегу, що їх організовував щорічно „Осередок Культури" при Українському Нац. Об'єднанні. Ці курси закінчувались звичайно концертами їх учасників під знаменитим проводом О. Кошиця. Після таких курсів в літі 1944 р. О. А. Кошиць несподівано захворів і помер у Вінніпегу на Різдво Пресвятої Богородиці 21 вересня 1944 р. Поховано його на цвинтарі .(11 миль за містом) в мавзолеї м. Вінніпегу. В церковно-музичній спадщині по славному диригентові й композиторові залишились церковні композиції О. Кошиця: 5 літургій (4 для міш. хору і 1 на три муж. голоси), догматики 8 голосів, піснеспіви Всенічної (в манускрипті), багато кантів і колядок. Про канти і псальми казав О. Кошиць, що вони є найкращим свідоцтвом щирої релігійности українського народу. „Чудова, щира, як саме народне серце, мелодія, з відгуком старовинного українського церковного співу; прекрасний, ви'сокопоетичний вірш народньої поезії з її наївними чарівними образами, загальний, трохи перевищений, релігійний настрій - це все ті риси, які ставлять нашу релігійну пісню на височенний художній л'єдесталь".

В області церіковно-релігій'ної музичної творчости доби відродження національної Української Православної Церкви треба назвати ще імена українських композиторів: Якова Яциневича (1869-1945), П. Демуцького (1860-1927), П. Кознцькото, о. Хомичев-ського, Гайдая, о. Г. Павловського, Гончарова, о. М. Тележинського, А. В. Річинського і інш. Як в ділянці перекладів богослужбових Ікииг на українську мову і ширення їх великою перешкодою було відношення до Церкви в Україні радянської безбежної влади, таке ж відношення не сприяло, без сумніву, й розвиткові цер-ковно-музичної творчости в лоні УАПЦеркви, особливо як посилилась антицеркювна і антирелігійна робота партії і уряду. Цер-ковно-музична творчість мусіла заглохнути в Україні під атеїстичною владою, позбавленою засад релігійної толеранції. Собор 1921 року визнав необхідним, щоб ВПЦРада, для збагачення церковно-співочого матеріялу, подбала про обслідування всіх матеріялів по старовинному церковному співу, які переховуються по церковних архівах, організувала запис старовинних церковних співів від дяків, священиків, старих співаків, подбала про науково-художню обрібку зібраного матеріялу, витворення на його ґрунті українського церковного обіходу; скористала б для церковного вжитку з кращих творів композиторів інших православних церков. Для організації церковно-співочої справи 'Собор 1921 р. ухвалив також, аби ВПЦРада „поставила підготовку диригентів та дяків на сталий грунт" і „подбала про організування в храмах загальних церковних співів".

Не маємо даних, щоб судити, що і в якій мірі могла ВПЦРада з цих постанов Собору 1921 р. про „Українські церковні співи" („Діяння" Собору 1921 р. Ор. сіt., стор. ЗО) виконати; на це потрібні були і кошти, з якими у ВПЦРади був „завжди, - як свідчить митроп. Липківський, - стан катастрофічний", і інші умови-ни від тих, в яких знайшлася Церква по відокремленні її від держави одночасно з ограбуванням її урядом тої держави. Є фактом, засвідченим в доповіді архиєп. Константина Малюшкевича на Великих зборах ВПЦРади весною 1928 р., що дяка-дириґента тяжко було дістати парафіянам, і то не тільки в УАПЦркві; архиєпископ Малюшкевич наводить статистичні дані, що на Україні в 1914 р. було 10793 дяків, а в 1927 р. тільки 4574, зменшилось на 6219, або на 57,6%; легче було знайти другого священика, ніж дяка на парафію (Церква і Життя, ч. 2 - 1928 р., стор. 105-106). Очевидна річ, що в УАПЦеркві питання дяків-дириґентів ускладнювалось вимогою співів в українській мові, що не було легким для дяків, вивчених і навиклих в мові ц.-словянській, при тому стані, до того ж, перекладів богослужбових книг, про який сказано нами вище.

Великого значення набула в УАПЦеркві церковна проповідь, коли з церковної катедри та проповідь стала виголошуватися рідною мовою українського народу. Український народ по селах за часів до-революційних властиво був позбавлений живого слова з церковного амвону пастирів Церкви. Київський митрополит Флавіян долю .пастиря, палкого проповідника, в Рос. Церкві характеризував в кінці XIX - «а початку XX стол. словами, що такого „відставляють подальше" (т. III цієї праці, стор. 252). Але ж на Україні, поза зросійщеними її містами, до цього треба додати незрозумілість сільськими парафіянами (в яких 80-90%) російської мови проповіді, хоч би й охочого до проповідництва священика. Тому проповідь пастирів по сільських церквах України була, беручи загально, рідким явищем. Не можемо твердити про всі духовні семінарії на Україні, але про свою Харківську автор цієї праці, як її вихованець, може засвідчити, що нас не вправля-ли в проповідницькій практиці. В роках учоби в духовних школах Харківської єпархії (1893-1904) не пам'ятаю жодної проповіді в церквах і Духовного Училища і Дух. ІСемінарії, виголошеної духовником або о. ректором; в семінарії мали ми добрих учителів гомілетики, як, напр., С. (В. Булгаков, автор відомої „Настольної книги для священнослужителів", але ніколи семінаристи не виголошували проповідей в семінарській церкві; вивчаючи теорію і пишучи за нею .проповіді, не набували практики у виголошенні проповіді, з тим і «а парафію виходили. Проповідницька практика набувалась де-котрими з нас щасливим випадком, що від ідейних священиків м. Харкова, як о. Миколай Жебунів, о. Петро Фомін, вийшла ініціятива притягнути кількох семінаристів до проповідництва в їхніх церквах і в поза-богослужбових зібраннях і бесідах релігійних.

Безумовно, що не було легким, як почалось відродження Української Православної Церкви, розпочати благовістя Слова Божого з церковної катедри в українській мові. Мусіла вироблятися сама проповідницька українська мова, богословська термінологія (досі не устійнена) в українській мові. За це взялись національне свідомі пастирі та й світські з богословською освітою, набутою в школах російських, в духовних академіях і семінаріях. Яке велике значення надавали проповідництву в УАПЦеркві, видно з того, що ВПЦРада, скасувавши в Церкві адміністративні становища окружних „Благочинних", які в давній нашій Український Церкві іменувались „протопопами", замінила їх, як пише митр. Липківсьїкий, „благовісниками", що мали бути в кожній повітовій, чи районо-вій Церкві, з функціями, очевидно, бути зразковими проповідниками в районі та порадниками священиків в ділі проповіді. В самому Києві, при Софійському соборі, було організовано „Братство робітників слова", на чолі якого стояв кандидат богословія Київ. Дух. Академії Володимир Чехівський, б. прем'єр Уряду Директорії УНР.

„Мистецтво проповіді в Українській Церкві, - писав р. 1927 В. Чехівський, - визнають навіть її супротивники. За короткий час відродження Українська Церква дала кілька видатних могутніх проповідників. І форма, і зміст проповіді удосконалюється. Повнота життя, що в проповіді захоплюється, широта, що одкри-вається, глибина, що дається живим словом, служать за ознаку розвитку проповіді в Українській Церкві... Нові форми відправ церконих, т. зв. проповідницькі відправи, з особливим змістом і текстом, як, напр., відправа „Визволення", „Слово Хресне", святкові повечір'я-концерти, повечір'я колядкове й інші, розвиваються невпинно в творчості Української Церкви" („Церква і Життя". 1927, ч. 1, стор. 8-9). На жаль, про мистецтво проповіді в тих часах в Українській Церкві заховались виключно майже спогади слу-хачів-сучасників, що з великим пієтизмом згадують про сильні вражін'ня від проповідей ряду проповідників-ієрархів УАПЦеркви, як: митропол. Василь Липківський, архиєп. Олександер Ярещенко, архиєп. Нестор Шараївський, архиєп. Йосиф Оксіюк, митроп. Ми-колай Борецький, архиєп. Іоан Теодорович, архиєп. Константан Малюшкевич, архиєп. Константан Кротевич і др.; з світських проповідників вславився сам голова „Братства робітників слова" Во-лод. Чехівський, прозваний „всеукраїнським благовісником".

Але ми не знаємо, чи в друку появлялися ті проповіді; в журналі УАПЦеркви „Церква і Життя" «е знаходимо жодної проповіді, хоч в програмі журналу й подано було посеред відділів її - відділ „релігійне навчання і благовісти" (Ч. 1 1927, стор. 126). Може бути, що тих проповідей «е допускало до друку в журналі цензурне око безбожної влади. В постановах зібрання духовенства Хіарківської округової церкви 26 березня 1928 р. знаходимо таку постанову: „Прохати ВПЦРаду своєчасно надсилати промови". Видно, що ВПЦРада надсилала проповіді, хоч і несвоєчасно, - очевидно не видавництвом з друкарень, націоналізованих радянською владою. В каталозі книжок Книжкової комори при ВПЦР значаться на продаж „Промови за червень і липень" митроп. В. Липківського, друковані на шапірографі; треба думати, що таким же способом друкувались і поширювались промови митрополита і за другі місяці, а можливо і інших архиєреїв. Президія ВПЦРа-ди в засіданні 23 березня 1927 р. ухвалила „порушити клопотання перед Урядом про дозв'іл на видання окремим додатком до журналу „Церква і Життя" збірника церковних промов під назвою „Проповідь" (Протокол зас., стор. 2). Чи було порушено таке прохання, і які були наслідки його, - слідів ми не знайшли.

В рр. 1934 і 1936 о. П. Маєвський видав у Вінніпегу (Канада) ротаторним способом (не зовсім читким друком) дві збірки проповідей Василя Липківського, перша р. 1934 під наголовком „Слово Христове до Українського народу", на теми євангельських читань за Службою Божою (160 проповідей), друга р. 1936 - „Слово Апостольське до вірних Христової Церкви", на теми читань з Апостола (50 проповідей). Видавець, свідчачи в передмові , що ці проповіді надіслані йому о. Митрополитом прямо з Києва, при чому ЗО з надісланих не дійшло („невідомо з яких причин"), висловлює надію, що „може Церква найде змогу випустити обі ці збірки звичайним друкарським способом для вигідного і загального користування ними". Так здавалось би, що вже з пошани до особи першого митрополита УАПЦеркви належало видати його проповідницькі труди як слід, ділом шануючи, а не „многорічи-вими" і часто порожніми фразами. Це є дуже важне для характеристики також змісту і форми проповідництва тих часів відродження «ашої Церкви. Може, знайшлись би й проповіді в манускриптах інших проповідників видатних в тім часі. В цій справі належного видання проповідей проповідників УАПЦ в Україні е ще одна дуже важлива річ. Це питання автентичности тої чи іншої проповіді, приналежносте ЇЇ вказуваному авторові.

На сторінках української церковної преси у вільному захід-ньому світі зустрічаємо проповіді з 'поданням імени митрополита Липківсько<го, як їх 'автора, але без подання джерела, звідкіль редакція взяла цю проповідь, як проповідь митроп. В. Липківського. Отже завжди може .повстати сумнів: та чи дійсно та чи інша проповідь належить митрополитові В. Липківському? Історик може допуститися великих помилок в характеристиці митроп. В. Липківського, як проповідника, в характеристиці проповідництцва того часу взагалі в УАПЦерві, коли буде безкритично приймати за автентичні казання відсутніх чи вже й померлих проповідників УАПЦ, не звертати уваги на ту чи іншу документацію їх авторства. Особливо стосується це митрополита В. Липківського з огляду на його ролю у відродженні Української Православної Церкви. Тут би ні в якому разі не повинно було мати місце приватне видання окремої особи, що й відчув о. П. Маєвський, апелюючи до Церкви (треба думати, що до УГПЦеркви в Канаді), чи не буде в спроможності вона видати збірки проповідей митроп. Липківського.

Тільки що сказане можемо ілюструвати таким яскравим прикладом. На сторінках часопису „Відомості Генерального Управління УАПЦеркви у В. Британії" ч. 2/29 за 1953 р. видруковано було „Слово в Неділю Мясопустну" митропол. В. Липківського „Страшний Суд і Український Народ". Прочитавши цю проповідь, ми особисто впали в сумнів, чи може вона належати митрополитові Липківському; потім одержали запити й від де-яких священиків на предмет тої проповіді, сумління яких було стривожене наукою про Страшний Суд, поданою в „Слові" митроп. Липківського. Дійнсно, та наука не має підстав в Св. Письмі і суперечить православній науці з християнської есхатології, як вона викладена в Символичних книгах Вселенської Православної Церкви; а як суперечна з наукою Церкви, то не може бути віднесена й до т. зв. „теологумен", тобто окремих богословських думок, богословських поглядів там, де нема ясно висловленої науки Церкви. За змістом тої проповіді, український народ (як, очевидно, і кожний народ) на Страшкому Суді має відповідати колективно за те, чи боровся за утворення незалежної рідної Церкви і чи молився та Богослуження правив в своїй живій мові? Коли цього не робив, то „опиниться не між вівцями, а між козами"... Названі речі проповідник вважає „нашим найпершим обов'язком перед Богом, за який наш народ повинен буде дати відповідь на суді ІБожому" („Відомості" Ор. сіt., стор. 3). Поперше, наука нашої Православної Церкви не знає колективної відповіді на Страшному Суді (в складі нації, народу, кляси, союзу і т. п.), а тільки особисту кожної людини (Римл. XIV, 12); подруге, автокефальність Церкви, мову Богослуження, молитви треба розглядати в області права, а не морального обов'язку людини. За розумуванням проповідника, усі наші прадіди, від схрещення України, що не мали автокефалії Церкви і молились в церковно-словянській, а не в живій народній мові, повинні будуть відповідати за це на Страшному Суді Христовому. іВіра в 'Бога, особисте моральне удосконалення і добрі діла (Мт. XXV, 31-41) то є найістотніші речі для оправдання людини на Страшному Суді і для її спасіння, а не те, чисто земне, а не вічне небесне, про що в названій проповіді говорить проповідник. І тому, така проповідь, на нашу думку, не могла вийти від митроп. В. Липківського, особи з вищою богословською освітою.

Думаємо, що такі залякування православних українців відповідальністю на Страшному Суді Христовому за те, що не приєднуються всі вони до УАПЦеркви, не могли виходити не тільки з уст митрополита Церкви, але й взагалі з уст освічених проповідників того часу в УАПЦеркві. У самого митрополита Липківського знаходимо, супроти науки про колективну відповідальність окремих народів на (Страшному Суді, ясне вчення, на підставі бла-говістя апостола Павла, що „кожна людина відповідальна перед Богом за всі свої вчинки і таємниці свого життя, і настане день, kоли всі люди стануть перед Судом Божим" („Слово Апостольське до вірних Христової Церкви". Вінніпег. 1936, стор. 4).

Отже, не маючи, крім проповідей митроп. Липківського, автентичність яких належало б перевірити нашим науково-богословським установам, казань інших проповідників УАПЦеркви, трудно аналізувати зміст і форму проповідництва тих часів відродження нашої Церкви. Одначе, на підставі змісту проповідей митроп. ЛшІ-.ківського, історик може ствердити, що з церковної катедри УАПЦеркви в 20-их рр. в Україні під безбожною комуністичною владою сміливо велась боротьба з безвірництвом і матеріялізмом, ідеологією марксізму-ленінізму, яку пропагували „партія і уряд". В проповідях митрополита сумна сучасність часто стає предметом докорів проповідника. Наведемо приклади. «Браття! Якою ганьбою закидають тепер слово р а б ті, що вважають себе тепер найбільшими панами. „Ми розбили кайдани всякого рабства і панства, - галасують вони, - ми не хочемо бути нічиїми рабами, навіть рабами Божими! Розірвемо кайдани релігії"... Так вони викрикують, але мабуть і самі бачать, а тим більше з боку видно, що ніхто не був в такому тяжкому рабстві, ніхто ее брязчав такими кайданами, як вони. Єдиний шлях визволення від рабства у людей це є рабство у Христа» ... („Слово Апостольське до вірних Христової Церкви". Написав о. Вас. Лштківський, митрополит Київський і всієї України. Вінніпег. 1936, стор. 12). «Вже перш' люди, Адам та €ва, захотіли бути, як боги. Та й сусчасні матер: ялісги галасують: не треба нам Бога, ми самі хочемо бути, як боги! Чим ця охота їхня скінчиться, ще не відомо, може вона не краще скінчться, як у Адама і Єви ... А коли справді сучасні ма-теріялісти досягнуть того, що стануть богами, то це будуть боги подібні до паганських - Юпітера, Бахуса, Венери та інших, з усіма примхами людського еґоїзму та розпусти, чи з погляду хри-стиняського це будуть витвори темряви світу цього, сил диявольських» ... (ІЬіd., стор. 76-77). «Зараз провадиться ще більш вперта боротьба християнства з прапорами безвірства, яке намагається не тільки знову хрест в землю загнати, а й зовсім із землі знищити, щоб прапор спасіння ніде не стояв на шляху до загибелі. Якже, браття, безмежно важливо тепер, щоб усі християни одностайно стали під свій прапор і спільно вийшли на цю боротьбу зі „зброєю Божою", себто в святості правди і любови перемагати людську неправду і насильство» (Іbid., стор. 43). «В наші часи особливо гостро й фанатично повстали проти відбитку в собі Христа керівники Ігролетаріяту. Пролетар, кажуть, неодмінно мусить бути безвірник і у всякому разі відкинути всякий відбиток на собі Христа, щоб зберегти свою „клясову єдність". Чи ж справді відбиток Христа в народі усуває всі його національні й соціяльні відміни? Ні в якому разі» (Ibid., стор. 81). «Нас хо-тять запевнити, ніби Христа й зовсім не було, й апостоли в більшості вигадані, і все християнство не більше, як чиясь вигадка, для людей непотрібна. Але ні. Страждань та крови не вигадаєш. Це жахливий, але дійсний факт. Християнство засновано на крові Христовій, на крові свв. апостолів, на крові безлічі 'святих мучеників» (ІЬіd., стор. 25). «Браття! Є віра і є безвірство. Але чи є ж безвірств'О? На мій погляд, його нема. У безвірників віри навіть більше, ніж у вірних. Хіба безвірники не вірять Марксові, Енгельсові та іншим своїм ідеологам, як ми Євангелію? Твори цих безвірницьких „євангелистів" це для безвірників св. письмо. Навіть в релігійному безвірстві они керуються вірою» (ІЬіd., стор. 100). Про нео'сяжні заслуги християнства в історії людства митрополит проповідує: «Християнство величезну жертву поклало на вівтар підвищення загального життя людности, на його науку, мистецтво, культуру. Але воно завжди є й залишиться живим закликом до всіх людей і народів: будуйте з себе гідний храм Бога живого. Бо це лише є гідне завершення всякої людської праці, що надасть їй вічної ваги. Все інше: і великі фабрики і заводи, і безліч літаків та пароплавів, і величні міста і держави, - все це минеться. Для найвищого життя незабутні слова апостола Павла: ви є храм Бога живого» ... (Ibid., стор. 47).

Архиєп. Константин Малюшкевич в своїй доповіді „Служіння єпископа в УАПЦ і місце священика УАПЦ в парафії", виголошеній на Великих Зборах ВПЦРади весною 1928 р., казав, що від єпископа в УАПЦеркві завжди вимагалось значною частиною її членів, щоб він був блискучий промовець. Що ж до змісту проповіді, то казання суто церковного змісту, віронавчальні, моральні багатьох не задовольняли на печатках, були не популярні. «От коли 'Проповідник говорить так, що в кожній його промові можна було знайти певний політичний натяк, тоді це промовець, тоді ним задоволені, його хвалять, його слухають». Та в таких вимогах від проповіді наступила далі зміна, коли найперше самі єпископи „залишили цей легкий спосіб здобуття популярности", і проповіді їх стали набувати церковного, переважно загально апологетичного характеру. „ІБоятись за стан єпископів, як проповідників, тепер не приходиться. Ухили від правдивої норми церковного проповідництва, коли бувають і будуть, то це лише ухили, і боротись з ними треба, як з ухилами. Не доводиться боятись і за оцінку таких суто-церковних промов з боку дійсних вірних нашої Церкви. Вони вже слухають ці промови й починають їх любити, а за них 'починають поважати й самих проповідників" (Церква і Життя, ч. 7 - 1928 р., стор. 99-100).

Сучасники українського церковного життя 20-их рр. XX стол. в Україні свідчать, що „український церковний визвольний рух викликав в Церкві піднесення й життя духовного, морального, переборов в собі невірство, індеферентизм до Христової віри. Християни, що раніш були напівбайдужі до справи 'Божої, у визвольному русі перероджуються, виявляють глибоку й повну самовідданість"... (Ц. і Ж., ч. 1. 1927, стор. 9). Очевидно, що такі факти спостерігались найбільше посеред української національне свідомої інтелігенції та півінтеліґенції, раніш в значній частині до Церкви байдужої, а то й ворожої, з огляду на її політичну ролю в до-революційній царській Росії. Без сумніву, що для багатьох з навернених до справи Божої немале значення мав національний момент в житті УАПЦеркви, але ж, як подано було нами на початку цього підрозділу, другим, не менш важним завданням відродженої Української Православної Церкви було в ідеології її діячів, оздоровлення сучасного церковного життя в світі, задоволення духовних стремлінь тих вірних, що в Церкві шукають найперше правди Божої, шукають Христа, прагнуть виконання Його заповітів. Такі настрої підсилювані були страхіттями ревілюційного часу, громадянської війни. Про ці настрої і звернення Церкви назустріч їм знаходимо прекрасне місце в доповіді митрополита Ми-колая Борецького „Духовне керівництво УАПЦ" на зборах ВПЦ-Ради весною 1928 р.

• ВКонтакте