9. Світла й тіні у внутрішньому житті УАПЦеркви (продовження): церковне життя в округах; округові церковні собори; роля єпископів в округах. Характеристика духовенства УАПЦ митрополитом В. Липківським. Громадський стан священослужителів УАПЦ в ідеології її діячів. Засоби підготовки духовенства УАПЦ: школа і учительство, пастирські наради. Перевірка персонального складу духовенства. Правне положення й матеріяльний стан духовенства. Соборноправність в практиці церковного життя УАПЦ. Матеріяльний стан УАПЦеркви

Архиєпископ Константин Кротевич писав: „У всі віки християнської Церкви фактом великої законодавчої вартосте був Єрусалимський Апостольський собор. Він мусить служити мірилом, зразком, ідеалом для майбутніх часів... Принципові соборноправно-сти у нас завжди віддавалось досить значне місце. Ми мусимо боротися за цей принцип, обороняючи право активної участи народу в нашому церковному житті, коли розрішаємо всі головні питання, особливо питання про вибори наших священнодіячів; в той же саме час ми мусимо цю народню працю ставити в площину чисто церковну... Треба, одначе, зо всією щирістю сказати, що не так легко буде використовувати соборне начало в нашому житті; багато зусиль треба вжити, Іщоб вирівняти напрямок нашого церковного життя, оздоровити його відповідним соборним порядком. Царство правди на землі, по великому заповіту Христа, береться зусиллями і, видимо, зусилля нам найбільше прийдеться виявити, призиваючи нашій віруючій людності цей принцип собор-ноправности. Тому й не дивно, що вживання цього принципу найбільше викликає змагань, непорозумінь і тертя" (Церква і Життя, ч. 1/6 1928 р. „До ідеології УАПЦеркви", стор. 17-18).

Про "тіні", і часто великі, від зле зрозумілої засади собор-ноправности в церковному житті УАПЦ буде мова нижче. Світлим проявом засади соборноправности були в церковному житті по округах (єпархіях) УАПЦ Округові церковні собори. Вони відо-гравали велику організаційну ролю в житті Церкви і пробуджували життя церковної округи, коли воно занепадало. В часі від Вел. Покров. Зборів 1926 р., на яких була обрана нова Президія ВПЦРади, й до кінця грудня 1926 р. відбулось 13 Округових ц. соборів, на яких було обрано 8 єпископів по округах. Стільки соборів в такому короткому часі було викликано необхідністю організації церковного житя УАПЦ пгсля погрому його радвлдою в літі 1926 р. На переведення Округового ц. собору вимагався кож-норазовий дозвіл осередкового уряду в Харкові. Що такий дозвіл не був простою формальністю, можна бачити з випадку скликання в тому ж часі після Вел. Покр. Зборів 1926 р. Лубенського Округового Собору на 25-26 січня 1927 р. Голові Президії ВПЦР єп. Ромоданову було зауважено представниками уряду в Харкові, що дозволу на «цей собор не дано урядом з огляду на те, що на те-рені Лубенської округи де-якими священнодіячами (особи зазначені) переводиться агітація проти напрямку сучасного складу Президії ВПЦРади, що не може сприяти заспокоєнню й налагодженню нормального життя Лубенської Церкви. Єп. Ромодановим було посвідчено представникам уряду документально про цілком лойяльне відношення до ВПЦР архиєп. Йосифа Оксіюка, а тому нетактовні виступи окремих невідповідальних осіб, хоч і священнодіячів, не можуть стояти на 'перешкоді до скликання Округового Собору, що має налагодити церковне життя й увести його в нормальне русло, обравши для цього відповідні округові керівни-чі органи (Окр. Церк. Раду, Окр. Ц. Суд, Іспитову 'Комісію, Ревіз. Комісію). Після цього представники уряду погодилися дати дозвіл на скликання Лубенського Собору з умовою, що на тому Соборі буде присутнім представник Президії В'ПЦР і що Президія ВПЦРади ручається за спокій і лойяльне відношення членів Собору до Уряду. На Лубенський Собор Президія ВПЦР делегувала, як свого 'Представника, архиєп. Нестора Шараївського (Протокол заеід. Президії ВПЦР ч. 3/23, з дня 21 січня 1927 р.).

Округові Церковні Собори, як прояв засади собарноправно-сти в УАПЦеркві, з участю особливо представиків від ВПЦРади, відогравали, як сказано, велику позитивну ролю творчу в житті Церкви на періферіях, 'по округах. Але Собори ці були спорадичним явищем, залежним також, як бачили, від дозволу на них рад-влади; постійним же органом управління церковного на засаді соборноправности були по округах Округові Церковні Ради, про діяльність яких, беручи загально, історик не може винести такого позитивного враження, як від діяльности Округових Соборів. Сам митрополит В. Липківський пише: „УАПЦерква не встигла ще і не мала зовнішньої можливосте досягти справжньої соборноправ-ности, а досягла лише хіба „радоправія", та й то куцого, та ще під постійною небезпекою антихристового меча" („Відомості Ген. Церк. Управл. УАПЦ «а Вел. Британію". Грудень 1951 р., стор. 13).

Архиєп. К. Кротевич писав: «Першохристиянство дає нам дві головних підпори церковної організації - церковну громаду та її єпископа: „Як нема Церкви без єпископа, так нема єпископа без Церкви". Наприкінці вже III віку на фоні церковного життя виявилося ясно два цих основних церковних елемента - єпископський і громадський з єпископами, на яких лежало духовне керівництво і навіть обов'язок давати напрямок всім церковним справам; виступала разом і церковна громада, яка була теж діючою силою і подавала так звану церковну рецепцію (згоджування клі-ру і вірного народу» (Ор. сії., стор. 17. Підкр. наше). До цих слів архиєп. К. Кротевича треба додати, що ці дві підпори церковної організації - церковна громада і її єпископ - існували і в давній історії Української Православної Церкви від початків її в X в. і, з де-якими перебоями (в XVI в.), впродовж ряду віків до підпорядкування нашої Церкви Московській церковній владі, узалеж-неній скоро після того цілком світській владі (цезарепапизм) при царі Петрі І.

З відродженням УПЦеркви в революційні часи з 1917 р., видна в процесі цього відродження явна тенденція принизити стан єпископа, кваліфікуючи його, як „єпископське самодержавіє", „єпархолачаліє" і т. под. презирливими назвами. Але само життя спротивилось такому відступленню від нашої церковної традиції, основаної на першохристиянській традиції. Історик, студіюючи це церковне життя УАПЦеркви в 20-их рр. біж. століття, не може не ствердити великої ролі єпископа в справі організації, упорядкування і розвитку цього життя, перед якою ролею єпископа на дур-гому плані стає ославлена „соборноправність" через церковні ради, що мала б по канонах Собору 1921 р. заступити ієрархічну засаду в церковному управлінні.

Історик має всі підстави найперше ствердити, що в тих церковних округах УАПЦеркви, де були видатні єпископи, ширились ці округи в кількості парафій і в церковному житті їх тримався порядок, кріпла церковна дисципліна, йшло до розквіту в різних галузях церковно-релігійного життя народу. В доповідях з місць на Великих і Малих Зборах ВПЦРади, про які ми маємо відомості, завжди виступають як організовані, свідомі і кращі по розвитку церковного життя частини УАПЦеркви - Округові Церкви: Лубенська, Уманська, Вінницька, Черкаська, Полтавська. Але свій стан такий ці Церкви мали завдяки керівництву в них таких видатних єпископів, як Лубенський (62 парафії) - архиєп. Йосиф Оксіюк, в Уманській - (125 парафій) архиєп. Константан Малюшкевич, у Вінницькій (126 парафій) - спочатку архиєп. Іоан Теодорович, потім архиєп. ФСонстантия Кротевич, в Черкаській (110 парафій) - єпископ Юхим Калішевськйй, в Полтавській (42 парафії) - єпископ Юрій Жевченко. Залишення такими єпископами, керівниками організованих ними їхніх церковних округ, відразу ж загрожувало підупадом церковного життя в тих округах. В „Огляді праці Малих Зборів ВТТЦ'Ради, що відбулись 6-8 березня 1928 р.", читаємо: „Єдина небезпека для Лубенської Церкви - можливість залишення її архиєп. 'Йосифом, що його запрошує до себе Полтавська Церква... Полтавська Церква живе без єпископа після від'їзду до Одеси всеч. єп. Юрія Жевченка. На Полтавщині характерним церковним явищем є Булдовщина", яка ... „заставляє Президію Окр. Церк. Ради стежити за її заходами щодо руйнування наших парафій і прискорити справу запрохання до Полтави єпископа". .. „Уманська Церква, ослаблена цього церковного року відсутністю єпископа (архиєп. К. Малюшкевича було обрано на катедру Київську, сполучену з мійської й сільської Київських в одну Київську, найбільшу в УАПЦ Округову Церкву), ослаблена і змінами в складі Президії; є сама настирлива потреба допомюгти цій Церкві, надавши їй єпископа"... (Церква і Життя, ч. 6. 1928 р., стор. 36,38).

З тих же доповідей з місць на Малих і Великих Зборах ВПЦ-Ради, як і з протоколів засідань Президії ВПЦР, бачимо, що головну причину занепаду, дезорганізації, а часом і анархії в церковному житті тієї чи другої церковної округи сучасники вбачали у відсутності в окрузі єпископа. Ось декілька тільки з багатьох прикладів такої церковної свідомосте щодо ролі єпископа в Церкві.

 23 лютого 1927 р. в м. Житомирі відбувся Округовий собор Волинської Округової Церкви, з участю представника від ВПЦРа-ди еп. Уманського К. Малюшкевича; на ньому були арх. Степан Орлик, єп. Григорій Мозолевський, 12 священиків і 15 мирян. Загальний стан Волинської церковної округи виявився „тяжкий і сумний"; єдиною особою, що тримала життя округи був прот. В. Авушев, але й він залишив Житомир. Округа потрібує духовного керівника, який би зібрав і об'єднав всі активні сили округи й підніс духовне життя. Але коли прийшлось обговорювати питання про обрання кандидатів на заміщення єпископської катед-ри, то таких не знайшлося, і Собор ухвалив просити ВПЦРаду допомогти Волинській Церкві в справі набуття єпископа. Президія ВПЦР ухвалила: „З сумом констатувати занепад Волинської Округової Церкви й віднести такий тяжкий стан Округи за рахунок відсутносте в ній протягом останніх років духовного керівника, а тому визнати потрібним, аби Волинська Округова Церква мала свого окремого єпископа"... (Протокол засід. Президії ВПЦР від 1 березня 1927 р.). А через рік, в доповідях з місць на Малих Зборах ВПЦР, 6-8 березня 1928 р., знову чуємо: „Волинська Церква, перебуваючи без єпископа, занепала організаційно"... (Ц. і Ж., ч. 6 - 1928 р., стор. 35).

На Чернігівщині Собор Ніжинської Церковної Округи, що відбувся 22-23 грудня 1926 р., „констатував сумний занепад життя Ніжинської Округи (40 парафій) через відсутність постійного духовного керівника і керуючого округового органу і тому ухвалив обрати постійного єпископа"... На такого було обрано єпископа Глухівського Олександра Червінського, обрання якого було стверджено Президією ВПЦР, з дорученням йому керування і Чернігівською Округою (всього 5 парафій), яка після переходу архиєп. Івана Павловського до Харкова залишалась теж без єпископа (Протокол засід. Президії ВПЦР за 25 лютого 1927 р.).

На Чернігівщині, крім Чернігівської 1 Ніжинської церковних округ, були Глухівська й Конотопська церковні округи, сусідні між собою. З них Конотопська округа майже увесь час, була без власного єпископа, бо в самому Конотопі не мала церкви1 для катедри єпископа. Наслідком відсутносте єпископа була боротьба в Конотопській окрузі поміж духовенством, прояви анархії (справа прот. Д. Карпенка - Проток, зас. Президії ВПЦР від 1 вересня 1927 р.), як явище хронічне, що сконстатовано в часі Малих Зборів ВПЦР 6-8 березня 1928 р..„Конотіпська Церква після 2-го Всеукраїнського Собору не вжила нічого, щоб зробити свій стан кращим. Президія Округової Ради не діє зовсім. Організоване життя завмерло". .. (Церква і Життя, ч. 6 - 1928 р., стор. 37).

На Поділлі в Гайсинській і Тульчинській церковних округах^ як повідомляла Гайсинська Округова Церковна Комісія по унормуванню церк. життя на Тульчинщині Президію ВПЦР, запанува-ла „цілковита анархія поміж духівництвом, дисципліна зовсім занепала, справа вимагає єпископа, який би об'єднав і підніс життя УАПЦеркви". З довідки, поданої при обміркуванні в засіданні Президії ВПЦР питання про стан церковного життя в Тульчинській і Гайсинській церк. округах, видно, що єпископ Микола Борецький повідомив В'ПЦРаду 15 грудня 1926 р., що по хворості своїй він не може прийняти на себе духовне керівництво на Тульчинщині, а листом з дня 21 січня 1927 р. просить звільнити його від обов'язків доглядача за Тульчинсько-Гайсинською округою і числити його тільки настоятелем Св.-Миколаївської церкви м. Гайси-на. Було ухвалено - доручити еп. М. Карабіневичу перевести підготовчу працю по скликанню Тульчинського Округового Собору (Протокол зас. Президії ВПЦР 25 січня 1927 р.). Цей собор відбувся 14-15 лютого 1927 р.; на ньому обрано було на єпископа Тульчинсько-Гайсинської округи єп. Володимира Дахівника-Дахів-ського, з перебуванням його в м-ку Ладижині, бо в Тульчині не було церкви в користанні УАПЦ (Прот. зас. През. ВПЦР 25 лютого 1927 р.).

На Поділлі ж, з причини відсутносте чи яких неладів в положенні єпископа в церковній окрузі, був сумний стан церковного життя в округах - Могилівсько-Подільській, Кам'янецькій, Про-скурівській. З обслідування стану церковного життя УАПЦ на Мо-гилівщині Вінницькою Округовою Комісією при кінці 1926 р. виявилось, що „українська справа на Могилівщині ледве держиться, вона потрібує єпископської підтримки, бо старо-словянські священики ведуть агітацію проти УАПЦ, і малодушні священики падають духом, а благовісники недбайливо ставляться до своїх обов'язків". Президія ІВПЦР ухвалила: просити архиєп. К. Кротевича при першій змозі завітати до укр. парафій Могилівщини для піднесення їх морального стану і для всебічного з'ясування умов щодо утворення на Могилівщині окремої єпископської катедри. (Прот. зас. ВПЦР 25 лютого 1927 р.).

В 'Камянецькій окрузі „часта зміна єпископів на Камянецькій катедрі надзвичайно негативно відбилася в житті Камянецької Церкви як в моральному, так і в матеріяльному відношенні". Єп. Дахівник-Дахівський змушений був там застосувати чистку духовенства усуненням від праці найбільш аморальних осіб, а також виключити зі складу УАПЦ чотири парафії, що не бажали підлягати ніяким розпорядженням керуючих органів. Але ж і сам єпископ В. Дахівник-Дахівський не міг втриматися на Камянеччині і просив ВПЦРаду вирядити його на єпископську працю в іншу округу, мотивуючи свою просьбу головним чином цілковитою відсутністю матеріяльних засобів до утримання єпископа в Камянецькій окрузі. (Прот. зас. През. ВПЦР 9 лют. і 25 лют. 1927 р.). Був він обраний, як вже сказано, на Тульчинську 'єпископську катедру.

ІНа Проскурівському Округовому Соборі 14 грудня 1926 р., що відбувся в присутності делегата від ВПЦР єп. Я- Чулаївсько-го, було сконстатовано, 'що єп. Максим Задвірняк, проживаючи в с. Іванькові, де настоятельствує в парафії, не має жодного зв'язку з Проскурівською Окр. Церк Радою, а це „викликало анархію в окрузі, повну дезорганізацію в її житті". Єп. Чулаївський вважав, що вийти Проскурівіщиеа з цього тяжкого стану зможе тільки тоді, коли вдасться влаштувати єпископську катедру в самому Проскурові та зосередити там працю Округової Церковної Ради. З цим погодилась і Президія ВПЦР (Прот. зас. През. ВПЦР 8 лютого 1927 року).

Великі комплікації з обсадженням єпископської катедри УАПЦ були увесь час в Дніпропетровську (Катеринославі), від чого так терпіло в свому поширенні і розвитку на Катеринославщині українське церковне життя. В своїй доповіді на Вел. Мик. Зборах ВЦПР 29 травня 1928 р. митрополит М. Борецький казав: „Погляньте ви хоча би на Дніпропетровську округу, і ви прийдете в жах від тої шаленої боротьби церковних угруповань, які там всі, під прапором Церкви, безперервно воюють одно з одним і в бажанні перемоги заливають одно одного найтяжчими обвинуваченнями і наклепами. Пивоварівці, Ромоданівці, Морозівці, Орликівці та інші на Дніпропетровщині існують як легальні в нашій Церкві угруповання, і вас не повинно не скільки дивувати, коли при зустрічі почесного гостя ви почуєте, що хліб-сіль підноситься від пивова-рівців, або ромоданівців, або яких інших"... (Церква і Життя, ч, 2/7 1928 р., стор. 94).

З наведених тут прикладів бачимо, як саме церковне життя УАПЦеркви 'Привертало правдиве розуміння ролі й служіння єпископів в християнській Церкві. Архиєп. К. Малюшкевич в своїй, згаданій вже вище, доповіді на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 1928 р. „Служіння єпископа в УАПЦ і місце священика УАПЦ в парафії" стверджує цю думку. Вія казав: „Перший ВПЦСобор 1921 р. не багато зупинявся на цьому питанні (єпископського в Церкві служіння). Він добре знав, що єпископи потрібні як носії Божої благодаті; він знав, що єпископи старої словяно-ро'сійської Церкви зайняли неправдиве, неналежне для «осителїв сугубої благодаті місце в церковному житті, але яке місце 'повинні зайняти єпископи в УАПЦ, щоб воно було правдиве, цього Собор не сказав. Накази УАПЦ, прийняті лише другим Всеукр. Прав. Церк. Собором, і до цього часу не надруковані і через те невідомі всій Церкві. Значить, життя Церкви само визначило це місце... Що зробила наша Церква, що зробила ВПЦРада, щоб встановити правдиве відношення членів Церкви і керівни'чих органів Церкви до єпихжпо-пів? Щоб воно було неправдивим, - зроблено багато. Вихована думка, що єпископів треба багато, щоб не тільки в кожній окрузі, а й у кожному районі був єпископ. І єпископів дійсно святили. Може це викликалось потребами часу для збільшення благо-вістя. Але разом з користю це спричинилось до надто сумних явищ в житті Церкви (зречення єпископів, приниження і заплямування імени єпископів і т. ін.). Виховували думку, що єпископи хотять захопити владу в Церкві у свої руки, через те за ними треба стежити і не давати їм змоги це зробити. В Катеринославі група активних діячів Церкви одному з єпископів, що не виявляв таких захватницьких намірів, ще й не знаючи його добре як особу, зразу заявила, що „ми будемо за вами стежити". Єпископських нарад боялись і вперто їх переслідували... Обмежили єпископів у правах виборів. Великі Збори ВПЦР, здається 1923 р., поставили під великий сумнів право єпископів бути членами Президії ВПЦР і ще під більший сумнів право бути головою Президії (Мова, очевидно, про дійсне головування, а не про „почесне". З приводу того, що в Черкаській Округовій Церкві єпископ Юхим Калішев-ський став дійсним головою Округової Церковної Ради, Президія ВПЦР ухвалила „визнати неприпустимим сполучення в особі Окру-гового єпископа обов'язків дійсного голови Округової Церк. Ради" - Повідомлення Лубенської Округової Церк. Комісії про життя УАПЦ, ч. 2. 1927 р. Автор). Тільки тоді, коли Церква опинилась у надто тяжкому стані і треба було її з цього стану вивести, тоді мовчки погодились на те, щоб за цю роботу взялись єпископи ... Ставлення Округових Рад до єпископів мало теж багато неправдивого, ненормального. Без суду, без Собору Окр. Церк. Рада усувала єпископа з катедри, або не давала йому змоги здійснювати фактично його єпископське служіння. Запрошуючи єпископа на катедру, не утворювали матеріяльної бази для можли-вости його перебування на катедрі, і збудування цієї бази залежало від господарських здібностей самото єпископа. В наслідок такого ставлення керівничих оранів, ми мали таке ж ставлення до єпископів і з боку окремих парафій: де-які парафії не запрошували єпископа до себе на Службу, а звертались до ОЦРади і просили прислати їм єпископа; інші парафії вважали, що єпископа вони можуть привезти до себе, а відвезти вони не обов'язані і т. д. і т. д. Все це може й надто дрібне й негідне того, щоб про нього багато говорити, але це дрібне змальовує стан єпископів у нашій Церкві, це дрібне показує, з чим нам треба боротись, щоб зробити цей стан гідним служіння єпископського в Церкві».

«Звичайно, - продовжує архиєп. К. Малюшкевич, - що не всі єпископи були в такому стані. Звичайно, що не всі Округові Ради і не всі члени Церкви так ставились до єпископів; звичайно, що бачили єпископи й виявлення чистої, безкорисної любови до себе, яка рідко кому випадає на долю, і поваги до служіння свого, і турбот про добробут і допомоги в праці... Звичайно, що й вся Церква в своїх положеннях, зафіксованих у Наказах (на 2-му Всеукр. Церк. Соборі), не припустила зневажливого ставлення до єпископів і визначила місце єпископа в Церкві як найбільш відповідальне і почесне» ... «Коли й тепер формула „єпископ є вжций духовнний керівник" дає комусь з єпископів думку про „право" лише, а не про обов'язки, коли й тепер є ті зловживання правами, що мали місце раніше, то ясно, що треба боротися із зловживаннями. Але як боротись? Не зменшенням прав єпископів взагалі, не утворенням „радоправства", не приниженням авторитету і значення єпископів в Церкві, а точним і ясним визначенням їх прав і обов'язків; постійним усвідомленням самих єпископів в тому, що вони не над Церквою і не над Радою, а з Церквою і з Радою; Іщо з Радою вони розділяють всі права і обов'язки... Читайте пакти наказів про єпископське служіння в Церкві... Дотримуйтесь лише цих пактів, аби вони не на папері лише були записані, а втілювались в житті й діяльності єпископа, і тоді єпископи будуть творити своє служіння з радістю, а не зідхаючи». (Церква і Життя. Ч. 2/7 1928 р., стор. 103).

«Коли вже в вищих представниках УАПЦеркви (єпископах), - пише митрополит В. Липківський, - більше виявились людські немочі, ніж сила Божа, то що вже казати про нижче парафіяльне духівництво»? І далі подає характеристику цього духовенства УАПЦ, досить невідрадну, ближче не зостановляючись над причинами такого сумного стану. «Треба визнати, - пише митрополит, - що УАПЦ після оголошення автокефалії залишилась не тільки без єпископів, але й без священиків. З тихонівського духівництва дуже мало приєдналось до УАПЦ, і вона завжди відчувала великий брак пан-оцтів і мусіла приймати всіх, хто тільки виявляв бажання. В пан-отці пішло багато учителів і просто грамотного селянства, переважно молоді, що мало ще мала спільности з церковним служінням; короткотермінові курси чи приватна підготовка - могли надати їм лише поверхові знання, потрібні для церковного служіння.,. Хоч би як вони щиро ставились до свого служіння і ним захоплювались, їх мала підготовка тяжко відбивалась на їх церковній праці. А багато ж пішло Іще просто за шматком хліба, чи з інших земних міркувань; такі зразу робились лише механічними виконавцями треб. Пан-отців - свідомих працівників, організаторів своєї церкви-тгарафії, пастирів своєї отари - було мало. Крім того, пан-отці УА'ПЦ теж в більшості не були обранцями парафій, бо не було з кого й обірати, а хоч би якого-не-будь мати; були надіслані від Повітових (Округових) Рад, чи й так самі заблукали, а тому з парафіями не мали ніякого зв'язку. Плинність, як тепер кажуть, духівництва теж була великою хибою УАПЦ; рідко який лан-отець засиджувався на парафії більше року, а то побуде місяць-два і плине далі».

 «Мала спільність українських тгаїн-отців зі своїми парафіями і взагалі з УАПЦ, - продовжує митроп. Липківський, - особливо сумно виявилась, коли припекло сонце комунізму, і по'плило на духівництво проміння всяких обмежень. Тоді духівництво УАПЦ найбільше стало писати в часописи заяви про зречення сану, часто навіть ганебні й безсоромні, самі себе звали шахраями. Це була тяжка спокуса для УАПЦ, яка показала, що свого справжнього духівництва, як представництва церкви-парафії, УАПЦ ще не встигла утворити, а користалась в більшості ,,нальотчиками"... Правда, безмірно тяжкі умови праці церковної на селі могли примусити до зречення і чесних працівників. З задоволенням треба сказати, що все-таки е пан-отці, які самовіддано працюють, а немало зазнало і тяжких страждань на .засланні і навіть мучеництва під розстрілом. Утворити справжнє духівництво, зосередити на ньому церковну благодать - це для УАПЦ справа майбутнього. Досі вона не мала ні сили, ні змоги цього зробити, і це безумовно була велика хиба в житті УАПЦ досі; нижче духівництво УАПЦ було тяжкою болячкою на її тілі» (3 розд. VII Історії Церкви. - „Відомості Ген. Церк. Упр. УАПЦ на Вел. Британію". Грудень 1951 р., стор. 14).

Трудно сказати, що розумів митрополит Липківський під „утворенням справжнього духівництва УАПЦ, на якому була б зосереджена церковна благодать". Вище у нас була мова про „Прилюдну Заяву до всіх церков ВПЦРади УАПЦ", автором якої був В. М. Чехівський і яка була зачитана на Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. та ними стверджена з ухвалою вжити всіх заходів до її поширення. В цій „Прилюдній Заяві" висловлено погляди, що в УАПЦ нема зовсім духівництва, а є тільки священодіячі. Розвиток цієї думки знаходимо на тих же Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. в доповідях на тему „Громадський стан священо-служителів УАПЦ" прот. М. Хомичевського і В. М. Чехівського та в дискусії по заслуханні цих доповідей і принятих резолюціях Зібрання.

З-посеред туманних фраз і недомовленостей, зрозумілих в умовах обміркування поставленого питання при безбожній державній владі, справа духівництва в ідеології діячів УАПЦ представлялась в основному так. УАПЦерква прагне до визволення трудящих від усякого роду гноблення. 'Священодіячі в ній не є жодним професійним станом, чи кастою, яка прагнула б до визиску вірних на свою користь. Священодіяння їх в Церкві не являється матеріальним засобом для їх існування, не являється певною професією, а „лише найвищим піднесенням творчого морального християнського життя людини". Як кожен віруючий міряний УАПЦ, - так і „священ'ослужителі її, діючи в межах Церкви на підставі закону про відокремлення Церкви від Держави, являються в той же час свідомими громадянами УСРР, що, згідно з ідеологією УАПЦ, непохитно прагнуть до оновлення громадського життя всесвіту на підставі законів соціялістичної правди для визволення несвідомої людности від усякого затемнення розуму лжерелігійним суевірств'Ом, а тому повинні бути визнані корисними культурними працівниками у всесвітньому маштабі". Через те і священодіячі, як кожний член УАПЦ, а одночасно громадянин УСРР, повинні користуватись рівними 'правами з усіма громадянами Укр. Республіки, бо приналежність до тої чи іншої релігійної, чи антирелігійної, течії, згідно з пролетарським законом, є правом лише особистого морального переконання кожного громадянина. В той же час в справі практичного переведення в життя побажання, щоб служіння священика не було професією і джерелом матеріяльно-го його існування з родиною, пропонувалось, аби священики участю в кооперативній праці» культурно-о світній, ремісничій включались в трудовий елемент держави і не вважались владою елементом нетрудовим. В дусі такого розуміння положення священодія-чів в УАПЦеркві і в УСРР мала Президія ВПЦРади скласти меморандум до Радвлади, тези якого ухвалено було, крім того, поширити посеред Округових церков до відома і керівництва священо-діячам в їх праці. (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР 25-30 травня 1924 р., стор. 40-43).

Очевидно, що ідеологам УАПЦ, які в утворенні ідеології УАПЦ взагалі звертались до неповторних часів первісного християнства, вставали в уяві образи перших апостолів, особливо в посланнях Апостольських ап. Павла, який не раз писав про утримання себе власною фізичною працею: „Срібла та золота або одежі ні від кого не жадав я. Самі ж ви знаєте, що потребам моїм і тих, хто бував зо мною, служили оці мої руки (Діян. XX, 33-34. Порівн. Діян. XVIII, 3; 1 Сол. II, 9; 1 Кор. IV, 12; 2 Кор. XI, 9; 2 Сол. III, 8). Але у самого ж апостола Павла маємо оправдання й незатруднен-ня священодіяча іншою якою професією, чи працею. „Чи не знаєте, - каже він, - що хто править служби Божі, ті .від храму живляться; і хто доглядає жертівника, ті від жартівника одержують частину. Так і Господь наказав тим, що проповідують Євангелію, жити з благОІВІствування" (1 Кор. IX, 13-14). В історії християнської Церкви у різних народів ця засада щодо удержання духовенства Церквою запанувала, але це зовсім не було рівнозначним з утворенням в Церкві духовного стану, як якоїсь професійної касти.

Без сумніву, концепції діячів УАПЦ про громадський стан священослужителів УАПЦ викликували тільки усмішку у Баліцького, Карина і др. службовців ДПУ: Церква з її ідеалістичним світоглядом була найпершим ворогом режиму з його матеріялістичним світоглядом марксизму-ленінізму. Отже утворення „справжнього духівництва" в УАПЦ залишалось мрією її ідеологів, а дійсне життя революційної доби топтало ці м,рії, ставлячи одначе свої вимоги в задоволенні насущних церковних потреб.

Першою такою потребою, як би не розуміти служіння священика в Церкві під сучасну пору, потреба в кандидатах священства, брак яких відчувався бо лі он о увесь час, про що пише й митрополит Липківський. І церковна влада мусіла дбати лро підготовку цих кандидатів. В перших часах після Київського Собору 1921 року існувала в Києві пастирська школа УАПЦ, яка „випустила, - доповідав на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 1924 р. В. М. Чехівський, - значну кількість священодіячів, але скрутний матеріяльний стан не дав можливости розвинуть справу підготовки священодіячів на належну височінь" (Протокол Зборів, стор. 38). Не знаємо докладно, коли ця школа припинила своє існування з причини недостатків засобів на її удержання, але думається, що вона, виникнувши ще в часі неорганізованосте Радвлади на Україні, все одно не утрималась би без дозволу на неї влади. В дальнішому ми все бачимо клопотання Президії ВПЦР перед Урядом в Харкові про дозвіл на відкриття в Києві пастирсько-богословської школи УАПЦ. На 'Придбання і утримання помешкання для цієї школи встановлено було ВПЦРадою переводити окрему збірку пожертв по церквах УАПЦ тричі на рік: в неділю Вербну, на Великдень і в день св. Тройці; з цих пожертв, надсиланих до ВПЦР, складався освітній фонд, який Президія ВПЦР «е мала права витрачати на інші потреби, як тільки на організацію пастирсько-богословської школи. Старання перед урядом про дозвіл на відкриття пастирсько-богословської школи осягли того успіху, що „Осередковий Уряд в Харкові дав свою принципову згоду на відкриття такої школи Голові Президії ВПЦР єп. Ромоданову і казав надіслати докладну програму дисциплін в школі та 'пообіцяв увійти в зносини з Київським місцевим урядом, щоб останній допоміг ВПЦР в справі підшукання помешкання під школу" (Проток, зас. Президії ВПЦР 21 січня 1927 р.). Зустрічаємо потім відомості з грудня 1927 р., що дозвіл на відкриття школи був даний, але не на ім'я ВПЦР, тільки на приватний якийсь комітет на чолі з єп. Я. Чулаївським. Чи ж була врешті відкрита до ліквідації УАПЦ ця пастирсько-богословська школа в ній, даних не маємо.

Одночасно з клопотами про дозвіл на відкриття богословської школи, Президія ВПЦР виступала з просьбами до Уряду про дозвіл на організацію по церковних округах УАПЦ коротко ер очних богословських курсів для підготовки кандидатів священства, а також про дозвіл друкувати на шапірографі і розсилати по парафіях богословські лекції і проповіді церковні (для заочної пастирсько-богословської освіти). На це була урядова відповідь: „При наявності пастирсько-богословської школи, на відкриття якої буде дано дозвіл, не .вбачається потреби в оюругових ластирсько-бого-словських коротоксрочних курсах, а проповіді й лекції можна друкувати в журналі Церква і Життя" (Ibid).

При таких скрутних обставинах щодо шкільної підготовки кандидатів свяіщенства, виникла думка про „учительство", як засіб підготовки на священика, по зразку Христа і 'апостолів. Про-паґатором цієї думки був особливо В. М. Чехівський. Єпископи по своїх округах, священики в парафіях мали б шукати побожних учеників, що мають иахил .присвятити себе служінню Церкві, брали б таких під свою духовну опіку і керували б в їх освітній підготовці до пастирства, практично-літургічній - до священо-ді'йства. Для переведення такого „учительства" треба розподілити між єпископами працю по складанню популярних матеріялів з богословія й інших церковних наук, які були б підручними в керуванні учениками; треба скласти каталог книжок для богословської самоосвіти, видати збірник проповідей. На пленумі Малих Зборів ВПЦРади 28-30 грудня 1926 р. була дискусія в церковно-освітній справі підготовки до священства і підвищення освіти вже діючого священства. В цій дискусії чути було й критичні голоси щодо успіхів з учительства в справі здобуття кандидатів на свя-щенство. Прот. Пухальський ('Конотоп) казав: „Школа в першу чергу. Учительство нічого не дасть. Без школи через 25 років не буде ні одного освіченого священика". А коли В. М. Чехівський сказав, що у цього зневіреного промовця „нема підстав і досвіду для таких тверджень", то о. Пухальський заявив: „Я й другі священики підготовляли по принципу учительства священиків; тепер і вони плачуть, і ми плачемо від них. Одна школа дасть реальні наслідки; заклик до учительства цього не дасть". Збори, визнавши в резолюції по церковно-осітній справі за першу вимогу заснування богословської школи УАПЦ, ухвалили: „Крім того, доручити ВПЦР подати конкретного наказу Округовим Радам звернути особливу увагу на підняття до вищого ступня учительства по Округах у виді короткосрочних богословських курсів, лекцій, бесід на ріжні теми й з'ясування Євангелії, утворення коротких до-повідів, підручників, видання промов і т. інше. Для провадження цього завдання в життя закликати всі інтелектуальні сили центрів і періферій" (Протокол Пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р., стор. 18-19). Як ми вже бачили, на короткосрочні богословські курси по Округах не було дано згоди Радвладою.

 25 жовтня 1923 р., під час поширених Зборів Малої Ради УАПЦ, відбулась перша Всеукраїнська нарада священодіячів, яка винесла свою ухвалу про доцільність систематичного функціонування пастирських нарад в УАПЦеркві. Ця ухвала підтверджена була Вел. Мик. Зборами ВПЦРади 25-30 травня 1924 р., які визнали пастирські наради доцільними і корисними для самоосвіти священиків (Протокол назв. Зборів, стор. 47). Оскільки пастирські наради духовенства бували корисними в житті УАПЦеркви, за приклад може послужити пастирська нарада духовенства Вінницької Церковної Округи, що відбулась 13-14 грудня 1926 р. (в час подорожі архиєп. Вінницького 1К. ІКротевича в цілях місійних до далекого Семіріччя). Нарада духовенства Віницької Округи звернула особливу увагу на .взаємовідносини поміж священиками, на де-зорганізаційні виступи де-яких священиків, на моральний і мате-ріяльний стан духовенства й т. ін. й виннесла такі головні резолюції: 1. Визнати неприпустимим факт відсутносте на нараді більшосте духовенства й запитати через оо. 'Благовісників кожного зокрема священодіяча про причини такой відсутности; 2. Звернути пильну увагу всього духовенства на те, що, дякуючи відсутності зв'язку з центром і недисциплінованості самих священодіячів, вноситься певна дезорганізованість в справу, від чого страждає в першу чергу само духовенство, й закликати всі здорові церковні інтелектуальні сили прийняти найактивнішу в церковному житті участь для впливу й підтримки слабших і похитних своїх собратів; 3. З'ясувати в доступний для віруючого населення спосіб надзвичайно тяжке матеріяльне становище священодіячів нашої Церкви, з залишенням навіть де-якими діячами своїх посад з причини відсутности найнеобхідніших засобів до життя їх родин, і просити віруючу людність більш уважно поставитись до добровільних внесків на утримання причетів; 4. Признати неприпустимим, анти церковним, нехристиянським, надзвичайно шкідливим для церковної справи свавільне одвідування священиками, без відома о. Благовісника, парафій УАПЦ з метою захопити їх; в разі допущення цього, притягувати до відповідальносте і в самий суворий спосіб карати, включно до усунення з посад і виключення зі списків духовенства УАПЦ; 5. Визнати обов'язковим, аби по всіх парафіях Округи було заведено в церкві загальні співи. Нарада виробила план розподілу Округи на 14 благовісницьких районів і відзначила віддану працю Голови Комісії по унормуванню життя Вінницької округи 6р. Ю. М. Машкевича, якому висловида щиру подяку. Президія ВПЦРади всі ухвали Наради духовенства Вінницької Церковної Округи ствердила, а 6р. Ю. М. Машкевичу, що „в тяжких умовах життя Вінницької Округи зберіг її від занепаду й розпорошености", ухалила видати грамоту від імени ВПЦРади (Прот. за-сід. Президії ВПЦР з 11 січня 1927 р.).

Мимо того, що пастирські наради духовенства були такі корисні, а відбувались, як бачимо, часом і з ійіціятиви мирянина, хворо'бливий страх перед „кастовостю" духовенства та порушення засади „соборноправности" викликував, бувало, акцію в УАПЦ проти улаштування окремих пастирських (і єпископських) нарад. На Вел. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 р., при обговоренні доповідей з місць і членів Президії про сучасний стан церковного життя УАПЦ, бр. В. М. Чехівський в промові казав: «Доповідачами з •місць, а також Президії ВПЦР, поставлено ті гасла, що сприяли б піднесенню нашого церковного життя. Де-хто говорив про дисципліну, але навіть не з'ясовано, що треба розуміти під тим фетишем - дисципліною. Що ж треба розуміти під дисципліною церковною? Захоплення нашою справою, творча праця - головніша умова успіху праці. Ніякий примус і ніякі накази не піднесуть нашого церковного життя. „Будь образом, будь прикладом для вірних" е Альфа і Омега нашого життя. Є в нашому Статуті інший пакт про збори духовенства; він не з'ясований. Раніш цього не було, а зараз ця форма зборів, Наради духовенства набі-рає сили. Треба з'ясувати: що ці Наради можуть дати нашій Церкві? У нас нема касти, й Наради духовенства не мають жодних привілеїв; в них виявляється нахил до утворення кастовости, замкнутої корпоративносте Напр., єпископські наради перед самими Вел. Мик. Зборами відібрали той час, який треба було б дати Малим Зборам ВПЦР (Пленуму Президії ВПЦР) ... Відчувається загроза кастового партійного панування, бо в минулому Церкви провід верхів завжди переходив в панування та захоплення волі цілої Церкви. Що ж у нас духовенство? Самі вирази „духовенство і миряни" не є вірні вирази; вони безпідставні; ці розподіли не є навіть християнські, бо всякий християнин живе духовно. (Чи не є це наближення до науки про загальне свячценство християн? І. В.). Раніш в це поняття „духовенство" входили дочки, матушки, родини священо діячів; треба берегтись кастового угруповання, що омертвило життя Церкви в минулому». Тут предсідник Зборів єпископ К. Малюшкевич зупиняє промовця, але В. Чехівський протестує, і Збори просять його продовжувати далі. Промовець вимагає, щоб наради єпископські й пастирські були відкритими для всіх вірних, бо «особливо треба дбати про розвиток самодіяль-ности Церкви, розвиток участи в церковній діяльності всіх членів Церкви» . .. Думки В. Чехівського знайшли свій вираз в наступній ухвалі, 'Принятій Вел. Мик. Зборами в засід. 13 травня 1927 р.: «Єдність і суцільність в керівництві церковним життям не можна порушувати подвійністю органів керівництва; отже наради церковних діячів того чи іншого звання не являються формою кастового відокремлення духовенства, але лише сприяють піднесенню творчости його, і тому ие повинні вести рівнобіжної роботи з органами церковного керівництва й засвоювати собі їх функцій; ці наради не повинні бути замкненими, крім справ персональних, переживань соромливости. На нарадах можуть бути присутніми члени Церкви, що й не належать до кола діячів, які чинять нараду» (Протокол назв. Зборів, стор. 56).

Коли відбувалась Всеукраїнська Нарада УАПЦ 1-3 вересня 1926 р., скликана з дозволу Радвлади єпископами для рятуванн17 УАПЦ після погрому її керівничих органів державною владою, то вже на тій Нараді принята була (треба думати, що на вимогу ДПУ) ухвала тіро необхідність перевірки 'персонального складу священодіячів УАПЦеркви. Цю ухалу ствердили Вел. Покр. Збори УАПЦ 25-30 жовтня 1926 р., доручивши Президії ВПЦРади розробити ясну інструкцію для переведення перевірки складу духовенства УАПЦ. На Малих Зборах ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. ця справа перевірки персонального складу духовенства розглядалась як «накреслення засобів до оздоровлення духовенства УАПЦеркви». (На засіданні Президії ВПЦР 2 березня 1927 р. було заслухано проект інструкції для переведення перевірки складу духовенства УАПЦ і ухалено: «Протягом більш п'яти років до складу УАПЦ приймалося, або з-посеред вірних висвячувалося служителів Церкви іноді без уважного відношення до них з боку керуючих органів УАПЦ, без перевірки відомостей про їх минулу діяльність, про їх придатність до церковної /праці, без належних іспитів і навіть без персональних документів. 'В наслідок цього УАПЦ стоїть перед фактами не завжди задовольняючого стану духівниц-та УАПЦ з боку: а) Морального (піяцтво, розпуста, нечесність з собою та інші форми аморальносте); б) Освітнього (повна відсутність богословських знань, непідготовленість до діла захисту віри й Церкви, до служіння Церкві словом); в) Ц ер -к о в н о - і д е о л о г і ч н о г о й ц е1 р к о в н о - а д м! і«(і с т ^> а -т й в « о г о (нерозуміння ідеології УАПЦ, байдужість до Церкви та її вимог, непідлягання церковній дисципліні, використовування Церкви для завдань нецерковних - антирелігійних, власницьких, політичних). Все це шкідливо відбивається на УАПЦ, зменшує в очах віруючих її ідейну височінь і чистоту, зменшує її авторитет взагалі. Для піднесення життя УАПЦ і авторитету її свяіщенодія-чів визнати потрібним перегляд всього сучасного персонального складу духовенства УАПЦ. Підставою для цього вважати: а) вчення Христової Церкви про служителів її, зокрема слова ап. Павла (1 Тим; III, 2-Ю, 12-16; 2 Тим. Й, 15; Тит. І, 7-9; 1 Кор. V, 13); б) канони УАПЦ; в) ухвалу Всеукр. Наради представників УАПЦ 1-3 вересня 1926 р.; г) ухвалу Вел. Покр. 'Зборів 1926 р.». Далі в ухвалі говориться про те, що перевірка проводиться на всій Україні, обіймає єпископів, священиків і дияконів та повинна закінчидо Вел. Покр. Зборів 1927 р., або до 2-го ЇЗсеукр. Церк. Собору. Визнаючи за цією перевіркою велике значення для УАПЦ, Президія вважала потрібним ще раз почути в цій справі голос Округових Церков, а тому рішила проект інструкції розіслати на розгляд Округових Церкоівних Рад, з тим, що остаточне затвердження інструкцій для перевірки складу духовенства відбудеться на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1927 р., а підготовча робота по перевірці повинна -бути вже тепер розпочата (укладання списків свя-щенодіячів і затребування від них та зібрання потрібних персональних документів) Окр. Церковними Радами (Протокол засід. Президії ВПЦР ч. 20/40, з дня 2 березня 1927 р.).

Справа перевірки персонального складу духовенства УАПЦ викликала велике заворушення в житті Церкви, як свого роду „чистка" посеред духовенства, яку мали перевести церковні органи. Дійсно, п. 11 проекту інструкції встановляв: «Перевіривши свя-щенодіяча УАПЦ у всіх .відношеннях (з боку релігійного, морального, освітнього, церковно-ідеологічного, церковно-адміністрацш-ного й церковно-громадянського), Церковно-Перевірочна Комісія зараховує 'його до одної з трьох категорій. До першої категорії - осіб бездоганних і цілком придатних до праці в УАПЦ, до другої категорії - осіб, що потрібують допомоги з боку Окр. Ц. Ради й духовного керівництва для виправлення й піднесення, до третьої категорії - осіб зовсім не придатних до праці в УАПЦ і підлягаючих усуненню зі складу духовенства УАПЦ». На Малих Зборах ВПЦР 10 травня 1927 р. і Вел. Мик. Зборах ВПЦР 11-13 травня „Інструкція для перевірки персонального складу духовенства УАПЦ" стала предметом критичного обговорення. П. 11 про розподіл працівників на категорії був скреслений, як такий, що „тяжко впливає на душу людини"; замісць нього вказано було робити індивідуальний підхід при перевірці кожного діяча. Було постановлено, що перевірка повинна відноситись тільки до церковної діяльности священодіяча, а не всього попереднього його життя, що не є завданням церковних органів; признано також, що не є справою Церковно-Перевірочної Окр. Комісії накладати кари, для чого існують церковні суди, до яких і скеровуються такі справи Комісією, раз вона знайде потрібні матеріяли і факти для передачі церковному судові. Включено було до перевірки і „штатних дяків", себто таких дяків, що „спеціально виконують свої дяківські обов'язки, обрані -парафією і стверджені Окр. Церковною Радою". Слід зауважити, Іщо в тих часах дяка, а особливо дяка-дириґента тяжко було діставати. Статистичні дані, які наводить архиєп. К. Малюшкевич, говорять, що в 1914 р. дяків на Україні було 10.793, а в 1927 р. - 4.574; зменшення на 6.219; легше було найти два священики на парафію, ніж одного дяка („Церква й Життя", ч. 7, 1928 р., стор. 106). З такими поправками Вел. Мик. Збори 1927 р. ствердили Інструкцію для перевірки персонального складу духовенства УАПЦ. (Проток. Вел. Мик. 36. ВПЦР з 11-13 травня 1927 р., стор. 63-65).

У треті роковини після Всеукраїнського Церковного Собору 1921 р. Президія ВПЦРади видала відозву „до всечесних єпископів, чесного священства та всього у Христі братерства", яку підписали - Почесний Голова митр. В. Лштківський, Голова - протод. В. Потієнко й члени; архиєп. Н. Шараївський, прот. М. Хомичевський, прот. Я. Кавушинський, прот. Д. Ходзицький, П. Ан-типчук, Г. Вовкушівський, М. Свідерська і П. Гордовський. В цій Відозві ВПЦРада, пригадавши коротко шлях визволення Української Православної Церкви з революцією 1917 р. і як дійшли борці за це визволення своєю твердістю, непохитністю, одностайністю в праці до Всеукр. Церк. Собору 1921 р., після якого почався розквіт і зріст УАПЦеркви, впадає далі в сумний тон і каже: «Але і в нашій святій Церкві, що заснована на чистій науці Христовій, на щирій вірі народній, і своїм устрієм та своїми канонами життя рішуче порвала з ріжними мирськими звичаями владолюбства, хитрощів, особистих рахунків, прислужництва, шпигунства та зради, на великий жаль і сум, стали вже за цей час виникати темні випадки всіх цих земних звичаїв, занадто шкідливих для життя нашої Церкви... Отже на всі ці випадки ухилень від принципів і ідеалів нашої Церкви ми повинні й зараз уже звернути саму пильну увагу, поставити їх перед власні очі, бо доки ще вони малі, легше буде їх лікувати». Далі ВПЦРада вказує у Відозві ці сумні прояви в житті УАПЦеркви, надзвичайно для неї шкідливі. Це - зречення від праці в УАПЦ і взагалі від Церкви і віри священиків і дияконів УАПЦ, що подають про це і в часописах для всенародньої публікації, при чім додають часто і виправдання свого чину, що, мовляв, «думав знайти в УАПЦ щось нове, світле, а знайшов багато того самого темного». «Інші, як справжні іуди-предателі, не задовольняючись цим виправданням, не соромляться прилюдно заявляти, що вони ніколи й не вірили в Бога, а увесь час свого священства обманювали народ за попівські прибутки, надалі ж вже не хотять обманювати й прилюдно заявляють себе безвірниками». «Велику шкоду, - за словами Відозви, - приносить УАПЦеркві і звичайна у працьо.вників ЇЇ байдужість, роз'єднаність, самотність, відсутність спільносте в праці та взаємної допомоги в біді. Може б не було таких випадків зречення наших працівників від Церкви і віри, коли б наші священики й церковні працівники не були такими самотніми, коли б в братерстві жили, спільно працювали, один одного підтримували... Самим звичайним приводом для зречення від церковної праці це є скрутний матеріяльний стан наших працьовників... Але ж, брате, - звертається до священика ВПЦР у Відозві, - коли ти не дбаєш навіть про впорядкування матеріяльного стану своєї парафії, не хочеш хоч трохи прикласти праці, щоб вивести її з хаотичного безпораднього стану, ти перш за все підриваєш свій власний добробут, рубаєш гіляку, на якій сам сидиш. Але ж, крім свого добробуту, коли ти дійсний церковний діяч, ти повинен дбати і про керуючі церковні осередки і твою парафію робити твердою матеріяльною базою й для допомоги своїм керуючим органам. Отже дбайте, брати, про впорядкування матеріяльного стану своїх парафій, про підтримку керуюючих органів - Рад, своїх єпископів, про виконання фінансових завдань своїх керуючих органів, старайтесь про своєчасні й систематичні внески на них, і цим ви підтримаєте й свій матеріяльний стан. Вже 5 років наша Церква бідкається в цьому матеріяльному хаосі, пора вже взятись за утворення в ньому певної системи і порядку».

• ВКонтакте