Як бачимо, Відозва до духовенства і вірних ВПЦРади, з нагоди тірьохріччя від Собору 1921 р. і відновлення на ньому ієрархії, наводячи ряд сумних проявів з стану духовенства УАПЦ, вину за такий стан складає найбільше на саме ж духовенство нижче по селах, яке було й, за виразом митропол. В. Липківського, „тяжкою болячкою на тілі УАПЦ". «Безумовно, - читаємо ще в тій Відозві, - ми тепер переживаємо той час, про який казав Предтеча Христов Іоан, коли „лопата в руках Господа", і Він віє на Свому току, одвівує полову від пшениці (Мтф. III, 12). Ця лопата для нашої Церкви дуже навіть корисна» ... Чи потреба в такій „лопаті" для відвіяння полови від пшениці в духовенстві УАПЦ ще збільшилась за три роки від осінньої Відозви 1924 р. ВПЦРади, коли ВПЦРада на Велик. Мик. Зборах 1927 р. затверджує Інструкцію для перевірки персонального складу духовенства УАП-Церкви ?

Не маємо відомостей, чи ця перевірка була переведена до кінця, і які були висліди її, але матеріяли з церковного життя УАПЦ після 2-го Всеукр. Церк. ІСобору в жовтні 1927 р. підходять з іншого боку до справи стану духовенства в УАПЦ, освітлюють цю справу сумних проявів в житті й діяльності духовенства інакше, беручи в оборону нижче духовенство в його гіркому правному, моральному й матеріяльному стані, в якому винувате далеко й далеко не само духовенство.

В доповіді про духовне керівництво УАПЦ на Малих Зборах ВПЦР, що відбулись 6-8 березня 1928 р., митрополит Миколай Борецький доповідав, що єпископські наради і наради пастирські, які переводив митрояолит, змалювали йому сумне положення в Церкві цих працьовників її. <^Це слуги за все, без догляду й допомоги. Самотність, знесилення, безпорадність, байдужність. Закинуті в глухі села, відірвані від світла й тепла культурного життя, а найбільше так званим „правом соборноправности", яку в уявленнях людських із дорогоцінного дару Христового злі елементи нашої Церкви перетворили в безмежну сваволю, - от стан нашого ідейного священства, змальований устами самого священства" („Церква й Життя, ч. 1/6 за 1928 р., стор. 38).

 «Що скажу дро місце священика в парафії? - ставить собі запитання архиєп. К. Малюшкевич (в доповіді на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1928 р.) і відповідає, - колись говорили наші люди: „Попові є спокій і сите життя". Велика доля правди у цих словах була. Частина духовенства жила надто єитно й надто спокійно. Яке ж прислів'я складе наш нарід тепер про життя священика? Ось що пише мені про своє становище один з священиків Київщини: „На протязі року білого борошна в хаті не бачив, бо купити нема за що; по тижнях нема хліба чорного в хаті, а то й картоплі. Пішов по хатах з молитвою, а люди кажуть: „Он дивись, пішов старцювати". Про утримання парафії не говори, а за треби дають - по ЗО копійнок за похорон, за схрещення 5 коп., а шлюб і даремно. Гине священик, гине з ним його дружина, гинуть і діти з ними". А ось другий лист більш загального характеру, але про те ж саме „життя неможливе". Ніхто не був готовий до того, що доводиться переживати. Священики продають останні корівки, залишають дітей без молока, продають останні речі. Допомоги нема ні від кого. Окр. Ц. Ради в біьшості умивають руки, відмовляються допомогти своїм священикам. Що далі буде? Невідомо, а наслідки вже тепер є. Всі священики зажурені, нема бадьорости, повішали голови. Отакий матеріяльний стан, така „ситість".

Який же моральний стан, який спокій? О:сь про цей стан пише в листі до ВПЦРади сам священик: „Що ви порадите священикові такої парафії: село має 290 дворів, з них 52 безвірницьких і 60 сектантських. ІСело п'яне, самогон варять через одну хату, п'яні не тільки дорослі, а й діти ... Церкву відвідують раз або два на .рік, а то й зовсім не бувають ... Нема ні одної сем'ї в селі, до якої б священик міг би піти і поділитися з нею думками своїми, де міг би одвести душу і хоч трохи заспокоїтись. І жахаєшся і з розуму сходиш"...

Що ж далі буде? що робити священикам? Хотілось би думати, що це виключне явище, але, на жаль, листів приблизно з такими скаргами я маю немало. Додайте до цієї ,,ситости" й „спо-кійности" особливий громадянський стан священика, його безправність, пригадайте, як тяжіко священикові віддати дітей своїх до школи, а коли всіма правдами й неправдами це навіть і удасться, то як тяжко цим дітям затриматись у цій школі через високу платню, перевірку соціяльного складу учнів і т. ін. і т. ін.; пригадайте, скільки через це буває родинних драм, коли дружина розлучається з чоловіком, щоб урятувати дітей, коли діти відрікаються батьків, аби скінчити школу, то, здається, - картина стану священика буде ясною. Але ж ні, ця картина далеко не повна. Як це не дивно, найбільш темні фарби накладає на цю картину положення священика в самій парафії, відношення до нього парафії, місце його в парафіяльному житті,..

Яке ж дійсне ставлення парафії до священика? То є ставлення господаря до наймита. „Це наш наймит" - ось що знає парафія. Як наймитові, йому можна наказати, як наймита, його можна найняти на певний час; з ним можна поторгуватись, наймаючи; його можна, коли захочеться, без суду, без обвинувачування звільнити. Та священик ще й не звичайний наймит, бо звичайний наймит знаходиться під охороною закону і своєї спілки, його не можна окривдити безкарно. А це наймит, що стоїть поза законом, Йому можна платити, можна й не платити: ніхто нічого за це не скаже. А коли він сам покине -парафію, на його місце хутко другий найдеться. Коли священик наймит, то ясно, що він не має права втручатись у парафіяльне життя, не має права бути членом Окр. Ц. Ради, Парафіяльних Зборів, втручатись у справу фінансову, свічкову, взагалі в церковне господарство, бо це діло хазяйське. Повна безправність у парафії - ось його місце за думкою частини членів Церкви. На 'Київщині ця думка засвоєна парафіянами більш, ніж на теренах інших Округових Церков. Цим відношенням до нього, як до наймита, опреділюються до де-якої міри і вимоги парафії до священика, як до пастиря і учителя. Ясно, що наймит не може бути й не повинен бути пастирем і учителем. Гарно, голосно служити, хрестити, вінчати, навіть говорити промову - це він повинен, але не вчити, не наставляти, не докоряти, не втручатись у життя своїх парафіян, не виправляти моральних хиб, бо хазяї цим можуть образитись. У нас витворився навіть особливий термін - „дати промову". Це значить сказати щось гучне, блискуче, тріскуче, цікаве.

Хто винен у такому становищі священика? Певне, найбільше винна наша загальна некультурність, бо подібного явища ви не знайдете в народів 'культурних. Певне, винне становище Церкви, - а, значить, і священиків, - у минулому, коли Церква була частиною держави, державним апаратом, а священик урядовцем, а в парафії господарем і паном, через те тепер тяжко йому знайти своє належне місце» ...

Доповідач вважає одначе, що посилатись на такі загальні причини значить відмовитись від виправлення хиб. Треба шукати причин фальшивого стану священиків УАПЦ десь ближче, десь „коло нас, а може і в нас самих". Завинило в цьому, за словами архи-єпискола К. Малюшкевича, само вище духовне керівництво Церкви, з уст якого на Зборах ВПЦР не раз доводилось чути людям: „Ви хазяї, а ми слуги; що ви скажете, те й буде, те ми й будемо робити". Винні й самі єпископи, бо ніколи, ні на одних Зборах не запротестували, не сказали, що це не християнське розуміння взаємовідносин між священиком і Церквою. Винні і самі священики, бо де-хто з них і сам дивиться на себе, як на наймита, та по суті й був наймитом. ІНе один з них говорив громаді: заплатите, то зроблю. І коли парафія просила його допомогти, напр., в справі реєстрації, то він казав: я найнявся у вас в церкві служити, а не за писаря. Оце „найнявся" і виявляло в ньому наймита. Має значення в положенні священика й нерозуміння державних законів. Держава обмежила священика в громадських правах, а це обмеження за нерозумінням де-які -парафії перенесли й на парафіяльне життя. А „найважнішою причиною (сумного стану священика на парафії) безумовно являється нерозуміння соборноправности", але про цю причину мала бути на тих же Вел. Мик. Зборах 1928 р. окрема доповідь.

В кінці своєї доповіді архиєп. К. Малюшкевич подає накази про служіння священика, приняті в УАПЦеркві:

 1. Пресвітер, себто священик, є перший слуга Божий у своїй парафії і духовний крівник-пастир її; 3. Священик, як обірається, так і звільняється парафіяльним церковним собором, згідно з наказом цього собору, з відома і за згодою Окр. Церк. Ради; 10. Священик, як почесний голова і перший порадник, працює в Парафіяльній Раді й, допомагаючи їй у праці, користується правом голоса, нарівні з усіма її членами; 19. Вся Рада вживає всіх заходів, щоб могло виявитися у всій повноті служіння всіх священодіячів парафії; 22. Парафіяльні собори й ради дбають, щоб члени причету, замісць платні за треби, одержували постійну що-місячну допомогу для життя; 24. Парафіяльна Рада мусить забепечити священодіячів помешканням, паливом, а також виплачувати за причет державні податки.

«Переведіть у життя ці пакти наказів, - казав доповідач, - освітлюйте це питання на ваших зборах, у нашому журналі, в наших інформаціях, і ви зробите велике діло Церковне». На закінчення архиєп. К. Малюшкевич висловився, що подані ним в доповіді сумні явища з стану священства в УАПЦ не є загальною нормою для всіх. «Є в Українській Церкві немало світлих, чистих, натхнених благодаттю Божою пастирів Церкви; немало й парафій, де люблять і шанують своїх пастирів і дають їм змогу здійснювати їх служіння». (,,Церква й Життя". Ч. 7/2 1928 р., стор. 103-108).

Впродовж цього оповідання нашого про внутрішнє життя УАПЦеркви ми нераз вже в наших джерелах зустрічались з закидами супроти засади соборноправности, яка в практиці церковного життя, при неналежному розумінні її, вела часто до сваволі, анархії і хаосу в церковному житті на місцях. Так, митрополит Василь Липківський, що був найбільшим посеред ієрархів УАПЦ прихильником „всенародної соборонправяости", відчувши на собі, як ми бачили, владу „ляїка" М. Мороза, прийшов в своїх мемуарах до висновку, що УАПЦ не мала можливости „досягти справжньої всенародньої соборноправности, а досягла лише хіба „радоправія", та й то куцого, та й ще під постійною небезпекою антихристово-го меча» ... Митрополит Миколай Борецький в своїй доповіді про духовне керівництво УАПЦ на Малих Зборах 'ВПЦР в березні 1928 року застерігає проти неправдивого розуміння соборноправности і використання її не на благо, а на зло, і кличе до рішучої боротьби з тим церковним свавільством і тою церковною розбещеністю духа, коли великий дар Божий повертається в зброю і засіб до панування в Церкві Х|ристовій цілком не церковних елементів. „Ви погляньте, - казав митрополит, - які наслідки дає со-борноправність в тих округах і тих парафіях, які в розв'язанні церковних питань використовують не думку церковної громади. Ви погляньте, до чого зводиться право еоборноправности, коли в обранні парафіяльного священика чи округового єпископа керуються «е християнськими принципами, шукають і обирають собі не пастиря доброго, що душу свою покладе за овець своїх, а людину виключно від „світу цього", бравого і горластого, щоб далеко було видко, було чути» ... („Церква й Життя". Ч. 1/6 за 1928 рік, стр. 38).

Єпископ П. Ромоданів в доповіді, як Голова Президії ВПЦРа-ди, про стан УАПЦ на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1927 р. казав: «Президія ВПЦР мала багато клопоту з виявленням розуміння соборноправности, бо нарід наш ще не досить уявляє ці підвалини со-борнолравности, і сам здебільшого перейняв владу колишніх єпископів до себе. Коли громади вносили мент примусового елементу, всі члени ВПЦР, на чолі з о. митрополитом, оберегали Церкву від неправдивого тлумачення цієї соборноправности. У випадках приниження духовенства до положення наймитів ВПЦР підіймала їх до належного положення священослужителів. Порушення соборноправности священству з періферії досить відоме: як воно гальмувало справу нашу церковну, скільки приходилось Президії ВПЦР відогравати ролю сватів між священодіячами і представниками ла-рафій. Тяжка ця роля. Завдяки тому, що ще не переведено планово в життя цих чистих принципів, ми маємо факт неупорядко-ваности церковного життя в багатьох округах, як Кам'янеччина (5 парафій в цій окрузі не визнавали ніякого керуючого над ними органу), Могилівщина та інш. Захоплення висвячуванням якнайбільше єпископів, щоб вони зайнялися своїми роздрібленими округами, не дає бажаних наслідків. Ті великі колективні одиниці, що їх очолював відповідний єпископ, й зосталися великими, і навпаки - малі залишились „малими". Дріблення не має ніякої рації - це значить знесилювати життя сильних округ на менші і слабші» (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР з 11-13 травня 1927 р., стор. 30-31).

В своїй доповіді єп. П. Ромоданів свідчить, що порушення соборноправности священству з періферії досить відоме; звідсіль можна бачити, що викривлення ідеї „соборноправности"' мало місце по церковних громадах переважно на провінції, і тоді причиною його могла б бути низька ступінь церковної свідомости. Але ж ми вже бачили (підрозділ 5, розд. II), яке розуміння „всенародної соборноправности" було у Голови 2 ВПЦР Михайла Мороза, від імени якого постала навіть назва зле зрозумілої соборноправности „морозовщиною". Автор цієї праці уперше почув цей термін з уст єпископа Сильвестра Гаєвського на одному з засідань Собору єпископів УАПЦеркви на еміграції; думаємо звідсіля, що цей термін був в ужитку посеред церковних діячів УАПЦ вже й на Україні в 20-их рр. Дійсно, приходить на думку, що й при „всенародній соборноправності" УАПЦ мала обер-прокурора в особі світського голови ВПЦРади, тільки вже не з призначення влади, а з народнього вибору.

А ось і другий яскравий приклад розуміння соборноправности теж не десь «а .періферії, а в самому осередку, в парафії при митрополичій катедрі св. Софії - Премудрости Божої в Києві. Архи-єпископ Нестор Шараївський на Соборі 1921 р. був другим, після митр. В. Липківського, обраний на єпископа УАПЦ, висвячений на архиєпископа Київського і обраний заступником Всеукраїнського митрополита. Йому не було Собором визначено спеціяльно ка-тедральної церкви в Києві, але, як заступник митрополита, він цілком слушно, лроживаючи і працюючи в Києві, уважався в заступ-стві митрополита при катедрі митрополичій св. Софії. Одначе Парафіяльна Рада собору св. Софії, - нам не вдалося вияснити, з яких причин, - ігнорувала архиєпископа, заступника митрополита, і старалась не допустити його до служення в св. Софії. Справа такого поступовання Софійської Парафіяльної Ради не раз була на розгляді Президії ВПЦРади. Ось в засіданні Президії ВПЦР 8 квітня 1927 р. заслухано було заяву Голови еп. Ромоданова про те, що його запрошено Софійською Парафіяльною Радою для служення в Софії 9-10 квітня замісць о. Митрололита. Не вважаючи для себе можливим приняти це запрошення без згоди Президії ВПЦР і без порозуміння з заступником митрополита, архиєп. Н. Шараївським, єл. Ромоданів просив винести з приводу цього відповідну ухвалу. Архи'єп. Н. Шараївський заявляє, що він нічого не має проти служення всеч о. П. Ромоданова в соборі св. Софії, але вважає себе зневаженим з боку Софійської парафії, що ігнорує його систематично, як Заступника о. Митрополита, і тому він в таке велике свято, як Благовіщення Пресвятої Богородиці, мусів залишитися без служіння. Президія ухвалила: „Вважати сумним фактом в житті УАПЦ тактику Софійської Парафіяльної Церковної Ради до особи Заступника о. Митрополита Архиєпископа Не-стора Шараївського і питання про стан служіння його внести на чергу дня Всеукраїнського Церковного Собору; до того часу, аби не залишати храм св. Софії без єпископської служби, погодитися на служіння в св. Софії єпископів по запрошенню Парафіяльної Церковної Ради, що вважає себе правомочною розпоряджа-ся катедрою Митрополита всієї УАПЦеркви" (Прот. ч. 28/48 за-сід. Президії ВПЦР за 8 квітня 1927 р.).

Як бачимо, ані о. Митрополит УАПЦ, ані Президія ВПЦРади не вважають себе компетентними дати вказівки Парафіяльній Церковній Раді св. Софії, хто є правомочний ропоряджатися службами в катедрі Митрополита всієї УАПЦеркви. Через три місяці, 8 липня 1927 р., в засіданні Президії ВПЦРади архиєпископ Н. Шараївський робить заяву, що в катедрі св. Софії 3-7 цього липня, за хворістю о. Митрополита, не було єпископських відправ; є відомості, що й на ту неділю не передбачається єпископської служби, і це в той час коли до Києва взагалі й до св. Софії зокрема приходить багато прочан і екскурсантів з далеких країн; Парафіяльна Рада собору св. Софії не вважає потрібним запросити будь-кого з єпископів для служення в соборі св. Софії, а тому архиєп. Н. Шараївський просить Президію ВПЦР довести до відому Парафіяльної Ради Софійської парафії, що він, як Заступник о. Митрополита, буде служити в цю неділю 15 липня в храмі св. Софії, що не є зичайним парафіяльним храмом, а катедральним собором о. Митрополита. Заслухавши цю заяву архибп. Н. Шараївського, Президія ВПЦР ухвалила: „Зауважити Раді собору св. Софії про потребу в інтересах УАПЦ, щоби в соборі в дні свят і неділь завжди відправлялися єпископські служби" (Прот. зас. Президії ВПЦР ч. 53/73 за 8 липня 1927 р.). Невідомо, чи після такої „дипломатичної" ухвали вищого центрального уряду УАПЦ архиєпископ Н. Шараївський був допущений Парафіяльною Радою св. Софії до відправи в катедрі 15 липня.

З-посеред численних прикладів нерозуміння правдивої собор-нолравности наведемо ще один, що теж мав місце не в глухій провінції, а в Дніпропетровську (б. (Катеринослав), де, як ми вище писали, були комплікації з обсадженням єпископської катедри та існували в церковному житті різні угруповання (за словами мит-роп. Миколая Борецького, - пивоварівці, ромоданівці, морозівці, орликівці). В січні 1927 р. до ВПЦРади поступила від вірних осередкових парафій Дніпропетрівсько-Запорізької Крайової Церкви (б. Катеринославської єпархії) заява, в якій писалось: «Нам відомо, що ВПЦР через свого Голову зробила одвод щодо переїзду єп. Юр. Жевченка на нашу країну (з Полтави). Ми вбачаємо в цьому роботу попередньої бувшої ВПЦР, й сучасна ВПЦР так само ставиться до унормування нашого життя й не хоче допомогти й ствердити наше обрання. Ми ще раз звертаємося до ВПЦР й благаємо стати на твердий шлях, ствердити наше обрання, бо ми про це раніше дбали від Одеси, і коли єпископ Жевченко видав акції раніше нам, то ми прохаємо їх виконати. Інформаціями Голови ВПЦРади ми не вдоволені й вимагаємо надіслати тільки Жевченка, бо це є топтання ухвал нашого собору й соборнолравно-сти з чийого боку це не було б. З другими кандидатурами не погоджуємося. ІНе надсилайте нам. Цим ви внесете розклад, коли не ствердите нашого обрання і не вплинете на єп. Жевченка». В листі до одного з членів Президії ВПЦР ініціятори цієї заяви писали: «(Нашим архипастирем повинен бути єпископ Жевченко. Другого нікого краще не надсилайте, бо не гарно з ним може статися. Хай Ю. Жевченко бере нас під свій догляд. Це крайня міра. Другому буде скрутно, а для Ю. Жевченка все буде зроблене». Президія ВПЦР ухвалила: «(Вважати вище наведене листування тенденційним і тому неприпустимим і шкідливим для Дніпропетровської Окр. Церкви; закликати Дніпропетровську Окр. Ц. Раду прискорити справу з набуттям духовного керівника для округи. Незалежно від цього, з метою попередити в майбутньому дезоргані-заційні виступи осіб, гуртків, парафій та церковних органів, просити Дніпропетровську Окр. Ц. Раду взяти на себе обов'язок виховати вірних Дніпропетровської Церк. Округи в напрямку виконання ними канонів та правил діяння УАПЦеркви щодо правних зносин з керуючими церковними органами» (Протокол ч. 5/25 за-сід. ВПЦР за 25 січня 1927 р.).

Викривлеяня ідеї соборнолравности в УАПЦ творило не тільки „морозовщину", коли світський елемент в Церкві переймав на себе в управлінні владу колишніх єпископів, а підривало урівнян-ням в правах складових частин Церкви і авторитет єпископства в очах духовенста, священиків. Спостерігається не раз, що там, де в Округових Ц. Радах керму управління перебрали в свої руки священики, воли теж, бувало, починали свавільничати і виступати в „соборноправності" супроти навіть заслужених єпископів. Єпископ Конон Бей немало потрудився для упорядкування церковного життя в Роменській і Прилуцькій ц. округах на Полтавщин, так що ВПЦРада вважала справедливим „висловити єп. Кононові Бею щиру подяку за його невтомну і корисну працю по благовістю й організації церковного життя на Прилуччиїні й Роменщині" (Прот. зас. През. ВПЦР за 25 лют. 1927 р.). Але Президія Роменської Окр. Ц. Ради, головою якої був прот. Л. Терлецький, а правою рукою його в Раді свящ. Г. Язвінський, завзялися вижити єпископа Коно-на Бея з Роменської округи. Непорозуміння, які трівали місяцями, набули гострої форми, коли в засіданні Президії Роменської Окр. Ради 15 червня 1927 р. було ухвалено, що єл. Конон Бей „за час перебування на Роменській катедрі вносив лише дезорганізацію в життя округи в наслідок небажання 'працювати у контакті й порозумінні з ОЦРадою, присвоював собі адміністраційні функції, що негативно відбивалося в житті церкви, і що єп. Бей не задовольняє Роменську церкву, як єпископ УАПЦ". Тому Президія Роменської Окр. Ц. Ради „подає до відому ВПЦР, що вона надалі не може працювати в контакті з єп. К. Беєм, як з своїм Округовим єпископом". Сам єпископ К. Бей в листі до ВПЦР просив, або „захистити його від безсоромної навали оо. Терлецького та Язвін-ського, або звільнити його від єпископського служіння в УАПЦ, бо, коли він не задовольняє Роменську церкву, як єпископ УАПЦ, то не зможе задовольнити й ніякої іншої Округової церкви в УАПЦеркві".

Розглянувши всю цю справу, Президія ВПЦРади в своїй ухвалі „з сумом констатує всю безпідставність обвинувачень, що їх закидає Роменська ОЦРада свойому єпископові, обраному Округовим Собором, і тому вважає своїм обов'язком закликати Роменську ОЦРаду до церковної дисципліни. Єпископ УАПЦ всеч. о. К. Бей бездоганно працює на користь УАПЦ більше п'яти років; як відомо Президії ВПЦР, поніс немало праці в цьому році й на організацію Роменсьької та Прилуцької церковних округ; він € обранець Округової Церкви, і Округова Рада не мала права без волі Округового Собору кваліфікувати свого єпискола, як не задовольняючого всю Округову церкву. Тому то питання про єпископа мусить бути поставлене на обговорення Округового Собору, що має відбутися в найближчому часі, а до того часу ніякий інший єпископ не може втручатися в духовне керівництво Ромен-ською Церковною Округою, і такого права не може надати нікому з єпископів і Президія ВПЦРади, бо вона цим порушила б права Роменського Округового ІСобору, що обрав своїм єпископом всеч. о. К. Бея" (Прт. ч. 63/83 засід. Президії ВПЦР за 9 серпня 1927 р.).

Численні факти неправдивого розуміння соборноправности в церковному житті викликали потребу в окремій доповіді на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 29 травня - 1 червня 1928 р. на тему: „Соборноправність в сучасному церковному житті". По цій доповіді (єп. Петра Ромоданова) була принята Вел. Мик. Зборами 1928 р. наступна резолюція: «А). Визнати соборноправність невідмінним організаційним началом (засадою) УАПЦ. Б). Констатувати, що в УАПЦ мали місце зрозуміння й виявлення соборноправности яко сваволі й визначення цієї сваволі: 1) в справі проведення в життя євангельської етики (моральність); 2) в зловживаннях моментом і засобами нецерковної боротьби в справі визволення Церкви; 3) зловживання в справі церковної українізації .приводили в окремих випадках до прояв шовінізму в різні боки, 4) в затемненні автокефальносте порушенням церковної аполітичносте, 5) в безсистемності вживання вільної творчосте в церковно-богослужбовій практиці (вільні служби, штучна драматизація і т. ін.), 6) в порушенні організаційної єдности Церкви нехристиянськими настроями церковних угруповань; В). Вел. Мик. Збори визнають неприпустимим пертворення соборнопрвности в сваволю й ухвалюють виправити неправдиве розуміння соборноправности такими засобами: 1) усвідомити віруючу людність в догматичних і етичних основах Церкви Христової; 2) звільнити Церкву від нехристиян-ських виявлень українізації та автокефалії; 3) провадити визволення УАПЦ суто-християнськими засобами; 4) урегулювати вживання в церковно-богослужбовій практиці УАПЦ здобутків вільної творчости; 5) рішуче попереджувати та припиняти відповідними впливами керівних органів порушення церковної єдности через утворення та виступи церковних угруповань; 6) доручити керуючим церковним органам конкретизацію цих ухвал та переведення їх в життя УАПЦеркви" („Церква й Життя". Ч. 2/7 за 1928 р., стор. 86).

В цій ухвалі Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 1928 р. про боротьбу в УАПЦ з „перетворенням ідеї соборноправности в сваволю" звертає на себе увагу те, що лершим засобом в цій боротьбі визнано Зборами „усвідомлення віруючої людности в догматичних і етичних основах Церкви Христової". Очевидно звідсіля, що викривлення ідеї соборноправности вважалось Великим Мик. Зборами вислідом несвідомосте віруючої людности, що таке Церква Христова, як догматично-канонічне поняття. Але затемнення дог-матичіно-канонічної православної науки про Церкву Христову допущено було на самому Київському Соборі 1921 р. в ухвалах про внутрішній всенародньо-соборноправний устрій „Всеукраїнської Спілки православних парафій".*) Ті ухвали були відступленням від давньої української церковности, яка будувала церковне життя на засадах соборности (термін ,,'соборноправність" в джерелах нашої давньої церковної історії майже не зустрічається), але інакше розуміла ці засади, ніж потрактовано їх під формою „всена-родньої соборноправности" в канонах Собору 1921 р.

В давній українській церковній соборності містилося не 'Стільки поняття права, скільки поняття, свідомість обов'язку, - будучи членом Церкви, брати активну участь в її житті, виходячи не з якого свого формального права, а з морального закону любо-ви до ближнього, яким законом повинно пройматися християнське життя, життя Церкви Христової. Цим моральним обов'язком лю-бови, а «е свідомістю свого права „соборноправности", пройняті були в своїй широкій діяльності давні українські православні братства. З другого боку, давня українська соборність, кличучи до соборної активної участи в церковному житті й ділі спасіння душ людських всіх членів Церкви, завжди визнавала і в соборному житті Церкви за ієрархією Церкви спеціяльні її ієрархічні уповноваження не тільки в області священодіяння і учительства, але й управління в Церкві, не урівнювала всіх в керуванні всіма церковними справами ,в ім'я всенародньої собориоправности, розглядаючи знову таки і спеціяльні в Церкві ієрархічні повновласті не як привілеї які, правну владу для панування, а як високий в Церкві моральний обов'язок священства людей, покликаних церковною громадою і висвячених для того. Отже ми можемо сконстатувати, що відступлення від ідей соборности традищійно-українських і заміна їх „всенародньою соборноправністю" не вийшли на добре для Української Православної Церкви. Новий лад в Церкві, названий в „Діяннях (Собору 1921 р." всенародньо-соборноправним, в сумній же практиці церковного життя того часу окреслений митрополитом В. Липківським як „радоправіє", не оправдав себе. Не оправдав якраз в тяжкі, люті часи лихоліття для Церкви, коли, з огляду на ворожість до Церкви і взагалі релігії безбожного державного апарату і переслідування тим апаратом, підтримка й оборона Церкви лягала на цілу соборну церковну громаду. І хоч „очевидці" пишуть, що „свою церковну життєздатність безприкладне довела соборноправність УАПЦ в часи митрополитів 'Василя Лип-ківського і Миколи Борецького" (Данило Святогорський. Головні Засади Української Автокефальної Православної Церкви. На чужині. 1946. Стор. 9), то історик, супроти таких „очевидців", повинен, на підставі першоджерел, наведених частинно тільки вище, свідоцтв митрополитів 'В. Липківського і М. Борецького, архи-єп. К. Малюшкевича і др., - ствердити якраз протилежне. Ще одним доказом цього протилежного нехай послужить в кінці коротке освітлення матеріяльного стану УАПЦеркви в ті часи „життє-здатности" всенародньої соборонправности в УАПЦ.

При розв'язанні в історії Православної Церкви питання про участь в церковному управлінні світського елементу, роля і значення цього мирського елементу в керуванні церковним господарством у всі часи найменше зустрічала сумнівів і суперечок. В основі лежала здорова моральна ідея увільнити духовні особи в їх високому служінні Церкві від матеріяльних турбот і охоронити їх від можливих нарікань, так часто пов'язаних з завідуванням громадським добром. В державах, де Церква не відокремлена від держави, державні світські уряди дбають в тій чи іншій мірі про ма-теріяльний стан Церкви та її служителів. При відокремленні Церкви від держави турбота про матеріяльні засоби для неї і її служителів цілком лягає на плечі церковної громади, яка цілком слушно й керує через своїх представників церковним господарством. В УАПЦ, відокремленій від держави згідно з Декретом Рад-влади „про відділення церкви від держави і школи від церкви", виданим нею в Росії 23 счня/5 лютого 1918 р., а в березні 1919 р. поширеним Радвладою большевицькою й на Україну, - турботи про матеріяльне удержання Церкви, її установ і служителів тим більше цілком лягли на церковні громади, що Радвлада, одночасно з відокремленням Церкви, дощенту ограбувала Церкву зо всіх її маєтностей, сконфіскувавши ие тільки церконі землі, доми і капітали, а навіть самі храми Божі. Отже й Собор 1921 р. в своїх ухвалах про внутрішній устрій УАПЦ постановляє щодо „коштів і матеріяльних засобів Української Церкви": «Потрібні на утримання Божих храмів, церковних працівників і організацій кошти й матеріяльні засоби Українська Церква здобуває шляхом добровільних членських внесків, пожертв і т. інш.», збірку ж цих засобів, завідування ними і взагалі керування церковним господарством покладає на ради - парафіялні, волосні (районові) церковні, повітові (округові) і ВПЦРаду (Діяння ВПЦСобору 1921 р., розд. XI. Організація Укр. Церкви і церковного урядування. Ґ. Кошти й матеріяльні засоби Української Церкви, пп. 87-94).

Митрополит В. Липківський в не раз вище цитованому листі його до о. П. 'Корсуновського в СІІІА з дня 23 липня 1922 р. писав: „Признатися, праця дуже тяжка, коштів майже ніяких не маємо ... Не все, безумовно, в нас іде плавно та ладно; найбільш гальмується господарська справа, бо нема над чим господарюва ти, але б'ємось до кращого"... Ці зусилля добитись кращого в церковній господарці так і не здійснилися з багатьох причин. І коли пізніше, після звільнення з катедри, митр. В. Липківський писав історію відродження УПЦеркви, він казав те саме: „Господарчий відділ це було місце найбільш болюче другої ВПЦРади від початку до кінця її життя, не тому запевне, що не було кому го-сподарити, а тому, що не було над чим. Матеріяльний стан другої ВПЦР був завжди, як кажуть, катастрофичний"... Ми можемо додати до цього, що не в кращому матеріяльному стані для праці знаходились Президії і всіх наступних, після другої, ВПЦРад.

В доповіді про фінансовий ста-н ВПЦРади на Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. скарбник П. М. Антипчук з'ясовував, що за 5 років існування УАПЦ провадила велику працю відродження нового церковного життя при надзвичайно тяжких умовах. Особливо тяжко довелось працювати членам ВПЦР та її співробітникам. Голодні, без усякого майже утримання, працювали вони весь час для загальної справи, не звертаючи уваги на обставини, в яких доводилось працювати: холодне помешкання ВПЦРади і т. інш. Недостатки матеріяльні були страшенною перешкодою в справі підготовки нових кадрів духовенства, друку богослужбових книжок і задоволення інших необхідних потреб Церкви. Заборженість ВПЦР за 'помешкання, за друк богослужбових книжок і т. ін. була величезна, до тисячі карб, в золоті. Всі кошти, які поступали до скарбниці ВПЦР, в першу чергу йшли на виплату боргів. Ще й досі борг за друк богослужбових книжок не погашений, що не дає можливости друкувати ті книги далі. Рятуючи матеріяльний стан Церкви, ВПЦРадою було розіслано обіжника до Округових Церков та інших об'єднань з закликом допомогти ВПЦР добровільною підтримкою, але бажаних наслідків від цього ми й до цього часу не бачимо. Впродовж 5 останніх місяців Округові Ц. Ради майже нічого не прислали на утримання ВПЦРади. Доповідач вносить пропозицію, аби по всіх церковних радах заведена була грошова відчитність і вжиті заходи до надіслання місцевими радами добровільних внесків на утримання осередкового уряду ВПЦР що-місяця. Збори ухвалили: закликати місцеві ц. ради, аби щомісяця, не пізніше 15 числа, надсилались від них до ВПЦР за минулий місяць грошові допомоги осередкові в розмірі загального розрахунку не менш, як по одному карбованцю в місяць від кожної парафії; за своєчасним виконанням цієї ухвали мають стежити Округові Ц. Ради з єпископами (Прот. Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 25-30 травня 1924 р., стор. 18, 45).

Заслуговує на увагу, що Вел. Мик. Збори ВПЦР 1924 р. до відповідальности за збір грошей на утримання Церкви притягують вже і єпископів, тих самих єпископів, що не могли бути дійсними головами Округових Ц. Рад. В недавно ж наведеній нами Відозві ВПЦРади з осени 1924 р. (з нагоди трьохріччя від Собору 1921 р.) праця по впорядкуванню матеріяльного хаотичного стану в парафіях покладається вже й на священиків, про яку-будь ролю яких на зібраннях волосних (районових) і парафіяльних церков та у волосних і парафіяльних радах - постанови Собору 1921 року про внутрішній соборноправний устрій УАПЦ зовсім нічого не кажуть.

Вел. Покр. Збори ВПЦР 25-30 жовтня 1926 р., що унормували життя УАПЦ після погрому його радвладою в літі того року, в резолюції про внутрішнє життя Церкви, наказали новообраній Президії ВПЦР „неухильно боротися з рознузданістю, відступництвом і недбальством як у виконанні духовних вимог церковного життя, так і в задоволенні матеріяльних вимог Церкви". Новообраній же Ревізійній Комісії доручено було Зборами обревізувати фінансову справу б. Президії ВПЦР за 1925-26 рр., зробити доповідь Малій Раді, а Малій Раді зробити певні висновки щодо ведення фінансової справи (Прот. Вел. Покр. Зборів ВПЦР з 25-30 жовтня 1926 р., стор. 27).

Нова (четверта) Президія ВПЦРади розпочала свою працю, прийнявши скарбницю ВПЦР з готівкою на 1 листопада 1926 р. в 1 карб. 54 копійки. Тому, при розпреділенні обов'язків між членами Президії та технічним персоналом ВПЦР в засіданні Президії 3. XI. 1926 було ухвалено: „Всі члени Президії ВПЦР і технічні робітники її несуть вільне служіння УАПЦ, одержуючи матері-яльну добровільну допомогу від Церкви в залежности від стану скарбниці ВПЦРади" (Протокол ч. 2 засід. Президії ВПЦР 3 ли-стоп. 1926 р.). На засіданні Малої Ради ВПЦР, яка мала свій пленум в кінці 1926 р., в доповіді про видавничу справу чуємо, що працьовниками у відділі видавництва є члени Президії, якими опрацьовуються й другі відділи - освіти, благовістя, перекладу книжок, Передсоборної Комісії і других. В кожному відділі працюють одні й ті ж особи. Тими ж майже самими особами приймаються ухвали по кожному відділові, які мусять вони ж виконувати. Бо де ж узяти других сил без коштів? Недобре ж кооптувати осіб, не маючи чим їм подякувати за працю. Тому такий вихід найможливіший і порадив Найпочесніший о. Митрополит. Другого знайти - річ неможлива (Протокол Пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р., стор. 15).

Дійсно, технічний персонал вищої центральної установи УАП-Церкви ВПЦРади складався тоді всього з п'яти осіб: бухгалтера, діловода, помішника діловода, друкарщиці (машиністки) і завідуючого книжковою коморою. Перед нами кошторис ВПЦРади на 1927-28 церковно-господарчий рік (з 1 вересня 1927 по 1 вересня 1928 р.), схвалений Малою Радою 28-30 грудня 1926 р. Нужденність, вбогість кошторису надзвичайна, принявши ще під увагу вартість в тому часі карбованця (рубля). В прибутках і видатках кошторис зведено до 23.850 карб. Головним джерелом прибутків являються внески від парафій (по карбованцю в місяць від парафії), які дають по кошторису 14.436 карб., а коли виключити 1620 карб, від парафій в Канаді і США, то парафії в Україні повинні б дати на рік на утримання і діяльність центральних установ УАПЦ в Києві 12.816 карб. По стороні видатковій в 23.850 карб, на винагороду працівникам, називану в кошторисі „допомогою", асіґновано 8.520 карб.; з них Митрополит і Голова ВПЦР мали отримувати по 70 карб, місячно, Заступ, митрополита, заступники Голови ВПЦР, секретар і скарбник ВПЦР по 50 карб, місячно, три члена Президії ВПЦР по 40 карб, місячно і працьов-ники по найму - -бухгалтер, діловод, друкарщиця і зав. книжковою коморою по 40 карб, місячно, а помішник діловода - 20 карб, на місяць. ЇВ ухвалі до цього Кошторису Мала Рада ВПЦР ствердила надзвичайно тяжкий фінансовий стан В'ПЦРади, а причинами його: а) ненормальний стан життя УАПЦ; б) неналаго-дженість фінансової справи по парафіях і Округових Ц. Радах; в) недбайливість в цій справі церковних діячів, переважно священиків (?). Доручено Президії ВПЦР: а) клопотати перед держаь-ним урядом, аби не ставлено було перешкод на місцях до покращання фі'нансово-господачого стану парафій; б) вивчати матері-яльну заможність Округових церковних Рад, в залежності від якої ставити до Рад свої вимоги; в) вимагати від Рад їхніх кошторисів і фінансових справоздань на 1 березня і на 1 вересня (ІЬіd., стор. 11).

Мізерні квоти винагороди за працю працьовникам ВПЦРади не виплачувались одначе своєчасно зза стану бідного скарбниці ВПЦР. В березні 1927 р. Голова Президії єп. П. Ромоданів доповідав на засіданні Президії ВПЦР: „Від листопаду 1926 р., за браком коштів, де-хо ще нічого не одержував, де-хто одержував частину від 10% до 50% допомоги, що призначена по кошторису; життя кожного з працьовників ставить свої вимоги; матеріяльні злидні негативно відбиваються на продуктивності праці; робітники знесилюються, доходять до нервовости, або й зовсім падають, як це сталося з бр. М. Кобзарем, що вже другий місяць лежить хворий; його обов'язки перейняв на себе секретар, що теж стоїть під загрозою від «перевтоми надмірною працею; інші члени Президії, що 5 місяців одержують по 20 карб, на місяць, не можуть далі продуктивно працювати. Тому слід виявити спроможність скарбниці ВПЦРади і задовольнити членів Президії і співробітників по справедливості, згідно з кошторисом". І далі прийнята була ухвала про це „задоволення" за минулих 5 місяців в розмірі від 50% до 100% по кошторису, відповідно матеріяльно-го стану індивідуально кожного працьовника (Протокол ч. 24/44 зас. Президії ВПЦР за 26 березня 1927 р.). Вел. Мик. Збори ВПЦРади, що відбулись 11-13 травня 1927 р., заслухавши фінансовий звіт скарбника ВПЦР бр. М П. Кобзаря, ухвалили: „Звернутись від Зборів через Округові Ц. Ради до всіх парафій про виконання обов'язків щодо внесення членських внесків і боргів" (Недобору в поступленнях по кошторису на 1 травня 1927 р. було 8.491 крб. 80 коп. Книжкового боргу за Округовими Радами і парафіями 3.775 крб. 5 коп. - Протокол Вел. Мик. Зборів 1927 р., стор. 48-44).

Не був би такий кепський матеріяльний стан центральної установи УАПЦ, її ВПЦРади, коли б фінансова справа стояла на місцях добре, по церконих округах і парафіях. В доповідях з місць на Великих Зборах ВПЦР постійно чути було в устах делегатів: „фінансовий стан надзвичайно тяжкий", „фінансова справа кепсько стоїть", „фінансова справа не може налагодитися", „духовенство в надзвичайно тяжкому матеріяльному стані" і т. д. Такі церковні округи, як Волинська (Житомир), Камянещька (Камя-нець Подільський), Д'НІпропетрівсько-Запорізька (Катеринослав), не могли утворити матеріяльної бази, щоб утримувати постійно єпископа. Безпорадний стан Камянецької округи був такий, що бр. В. М. Чехівський запитував на Вел. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 р., чи не могла б Харківська церква, сильна матеріяльно, хоч мала вона тоді всього 12 парафій, взяти під свою матеріяльну опіку Камянецьку церкву? Відповідь Харківського архи'єп. Павловського була: „Це може вирішити тільки сама Харківська церква" (Прот. Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1927 р., стор. 26). Київська Окру-гова Ц. Рада (сільська), що мала більше сотні парафій, догоспо-дарилась до того, що в червні 1927 р. звернулась до Президії ВПЦР з проханням позичити їй п'ять карб., які „буде повернуто при першому одержанні будь-яких грошових сум". З довідки при розгляненні цього прохання на засіданні Президії заборгованість Київської Окр. Ради перед ВПЦРадою членських внесків, за книжки і інш. на 1 липня 1927 р. була 1.063 карб. В своїй ухвалі Президія ВПЦР констатувала „повну нездатність і небажаність сучасного складу Київської Окр. Ц. Ради впорядкувати життя Округо-вої Церкви", запропонувала Раді підготовити документи і справи до ревізії, а прохання про позику 5 карб, ухвалила „залишити без наслідків" (Прот. засід. Президії ВПЦР ч. 51/71 за 1 липня 1927 р.).

Розуміється, що не було й без винятків, хоч би й рідких округ, як от вже названа була Харківська, в яких фінансова справа була впорядкована, чи навіть добре поставлена. Зразковою могла бути Лубенська Церковна Округа. Архиспископ її Йосиф Оксіюк доповідав на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 1927 р.: „Округа почуває себе міцно поєднаною з усією УАПЦ та її вищим керівництвом. Термометром любови та єднання є жертва, а не вислови при-хильности та лойяльности. Лубенська Церква боргу за минулий рік не має; за цей рік внесено членського 300 карб., боргу за книжки не має ... На сьогоднішній день Лубенська церква передала під всіма титулами до ВПЦР 1054 крб. 34 коп." (62 парафії). Тут якраз було розуміння соборноправности в дусі давньої української соборности. „Взаємовідносини духовенства і мирян, - казав в тій же доповіді архиєп. Йосиф, - ще не дають в нас підстав для сумних узагальнень про перестановку, перенесення панування, влади з одного боку на другий; з найменшими проявами цього ОЦКерівництво бореться і спиняє так само, як ліквідує і спадщину старих нецерковних форм життя, намагаючись і свою працю будувати на основах любови й служіння, а не холодного розрахунку, права та зверхництва" (Протокол Велик. Мик. Зборів ВПЦР 1927 р., стор. 18-19. Підкр. наші.).

В „Огляді праці Малих Зборів ВПЦР", які відбулись 6-8 березня 1928 р., знову читаємо невтішні речі щодо матеріяльного стану Церкви: „Сумною була доповідь завідуючого фінансово-господарчим відділом М. П. Кобзаря. Покриття боргів, оплата помешкання, господарчі видатки не дозволяють видавати допомогу працьовникам Президії ВПЦР навіть в тому розмірі, що вона визначена по кошторису. І член Президії, що веде відповідальну роботу завідуючого видавничою чи освітньою справою, одержує допомогу з запізненням на цілі місяці в розмірі 30-40 карб. А Президія хоче дотриматись ствердженої 2-им ВПЦСобором системи витрат, аби на допомогу працьовникам не витрачали того, що положено на видавництво чи на що інше. Ревізійна комісія нагадує про те ж саме. Що робити? Де взяти коштів? Стан парафій, що є основним дежерелом для поступлення коштів до Президії, теж тяжкий. Ще тяжший матеріяльний стан священодіячів. Як візьмеш з них, коли й самі вони не мають? І всеж таки приходиться ще й ще нагадувати їм, що то їх обов'язок підтримати загальну церковну справу, ще й ще звертати їх увагу на дотримання певної системи ведення церковного господарства, відчитности, недопускання заборогованости і т. д." (Церква й Життя. Ч. 1(6) 1928 р., стор. 45).

• ВКонтакте