12. Стан церковного життя по 2 ВПЦ'Соборі 1927 р. Основні думки Інтронізаційного послання митроп. Миколая Борецького і провідні ідеї церк. проводу в розвитку церк. життя УАПЦ. Ліквідація УАПЦ в Україні в тісному зв'язку з етапами в розвитку насильством соціялізму-комунізму. УАПЦ і СВУ; безпідставність думки про їх тісний зв'язок. Надзвичайний собор УАПЦ 28-29 січня 1930 р. як ліквідаційний; суб'єктивне освітлення цієї події у митроп. В. Липківського. Другий надзвичайний собор УАПЦ 22 грудня 1930 р. для відновлення управління (упрощеного) Українською Православною Церквою. Завмірання церковного життя УАПЦ під утисками й після цього собору, як і взагалі церковного життя на всій Україні. Доля єпископату УАПЦ. Висновок.

Від імени Другого Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ Президія його, на чолі з головою бр. В. М. Чехівським, видала ЗО жовтня 1927 р. „до всіх вірних дітей Святої Православної Української Автокефальної Церкви Відозву". В ній Президія Собору, сповіщаючи вірних про „повну неможливість для Найпочесні-шого Отця нашого Митрополита Василя продовжувати далі митрополиче служіння УАПЦеркві" і одноголосне обрання на Київську і всієї України митрополичу катедру єпископа Миколая Борецького, так звертається до вірних: „Нехай же вся УАПЦерква благословляє і вихваляє ласку Бога, що Він милосердям Своїм привів нашу Церкву до великої радости соборного 'Єднання й праці, і що благодаттю Животворчого Духа Святого, невидимою присутністю Єдинородного Свого Сина Він благословив однодушну працю 2-ого Всеукраїнського Церк. Собору та заспокоєння й духовну користь УАПЦ. Собор вірить і певен, що його спокійна, дійсно соборна, поєднана Св. Духом, праця є певною запорукою того, що в своїх постановах Собор був істинними устами всієї Церкви, дійсним виразником її волі та свідомости. Другий Собор з вірою сподівається, що трудні часи життя УАПЦеркви скінчилися, хвилювання минули. І з усіма вірними дітьми УАПЦ ми єднаємось надією на те, що надалі життя її буде життям єдности, правди, миру й радости в Дусі Святому"...

Трудно не вірити в щирість ц^х настроїв і сподівань, висловлених Президією Другого Всеукраїнського Церковного Собору у цій Відозві по закінченні Собору й після всього пережитого Церквою в рр. 1926 і 27. Та й хто може сказати, що ця Відозва Президії Собору УАПЦ 1927 р. подиктована була ДПУ? В підрозд. 10 про „Міждерковне становищ е УАПЦ і взаємини її з іншими Церквами" ми бачили, як УАПЦ в часі по Другому її Соборі стала на шлях правдивого розуміння взаємовідносин поміж церква-ми-сестрами Автокефальними та поміж церковними різними орієнтаціями, що були тоді на Україні. До наведеної в тім підрозділі резолюції по цьому питанню, принятої, на підставі доповіді митроп. Миколая Борецького, Велик. Мик. Зборами ВПЦР 1928 р., наведемо тут уривок з послання архиєп. Константина Малюшке-вича до його пастви Київської церковної округи (по Другому Соборі Київські сільська й міська округи були об'єднані в одну): „Найперше й найбільше буду учити вас віри в Господа нашого Ісуса Христа, її буду охороняти в серцях ваших, як те найдорожче, що ви маєте; буду проповідувати любов до менших братів наших, до всіх бідних, немічних і обездолених усього світу, а найперше до народу українського, до його тяжкого минулого й славного прийдешнього; буду кликати вас відкинути ганебну байдужість до своєї рідної матері й любов'ю ево'єю залікувати її ра«и, обтерти її сльози; буду кликати вас до захисту вашого природ-нього лрава молитись Господу Богу на своїй рідній мові, в своїх рідних храмах. Але ж буду й стримувати вас у цій боротьбі, щоб ви з боротьбою сполучили обережне ставлення до таких самих прав братів ваших, що не з вами зараз, що ще блукають чужими шляхами; буду благати вас виховувати дух терпимости до інших церковних течій, інших релігійних угруповань, до людей іншого, ніж ви, світогляду, щоб не почути від Ісуса Триста слів докору, що почули апостоли: „Не знаєте, якого ви духа". Дух любови й прощення, а не пімсти, нехай панує в серцях ваших, бо по тому пізнають люди, що ви діти Української Церкви, що ви члени сім'ї Христової, коли любов будете мати проміж себе і коли цю любов будете поширювати навколо себе" (Церква й Життя. Ч. 1(6) 1928 р., стор. 49-50).

Глибоко християнським духом любови пройняте інтронізацій-не, - так можна назвати, - послання митрополита УАПЦеркви Миколая Борецького. «Що скажу я вам, мої рідні, що вас дав мені Господь? - читаємо в тому посланні: - Моліться за мене, брати мої, щоб у спокійній совісті я міг і тепер і завжди повторити слово апостольське: ні про що я не дбаю і не дорожу душею своєю, аби з радістю скінчити путь мою і ту службу, що прийняв я від Господа Ісуса (Діян. XX, 24). Стійте у вірі, брати. Святу віру християнську, цей великий дар Божий, що його побожною щирістю і великими жертвами своєї любови наш український народ споконвіку охороняв, своє життя і працю нею освячував, і ви зберігайте на віки вічні, як найдорожчий скарб душі нашої, як найбільшу святиню, що її дав Господь побожному нашому народові, що з давніх давен і по нині називає себе народом хрещеним. „В щирості не слабійте, духом палайте, Господеві служіть" (Римл. XI, 36), живучи по вічних заповітах святої Євангелії Його. Святу Церкву нашу Православну, Автокефальну, рідну, що з ласки Небесного Отця і Бога нашого, -благодаттю Животворчого Духа Святого, відродилася для нового, вільного і творчого життя на славу Господа нашого Ісуса Христа, на служіння правді і любові на землі, - побожно шануйте своєю щирою любов'ю і повсякчасною взаємною братньою допомогою. Відбудована чистим поривом віри і силою любови побожного народу українського до Господа Бога, в надії на Його Всемогутню допомогу, наша свята Церква і надалі незмінно будуватиме своє життя на тому ж самому ґрунті, про який каже нам св. Апостол, що ніхто не може покласти другої основи, крім тої, яку покладено, що єсть Ісус Христос (1 Кор. 'НІ, 11). Ми згадуємо, якою холодністю або байдужністю зустріли наші церковні неоднодумці і неприхильники відродження рідної Церкви. Минуло декілька років, - і якими тихими і сплутаними стали їх заперечення. Скільки того, що осуджували і проклинали, скільки того вони самі запровадили в своїм житті, бо до цього їх примусила непоборна сила правди, принесена в церковне життя відродженням УАПЦ. І тут, на рідній Україні, і скрізь, де тільки трудна доля розкидала дітей нашого народу, - всюди наш віруючий люд іде до нашої святої Церкви, як до джерела свого духовного життя, правди і світла для душі; до неї несе він свою радість і подяку, в ній він оплакує своє горе і підносить до Отця світу свої благання» ... („Дніпро". Орган УАПЦеркви в США, ч. 9 за 1928 р.).

Ми не розпоряджуємо достатніми матеріялами, щоб вповні характеризувати стан УАПЦ в рр. 1928-29 перед трагічним для неї 28 січня 1930 року. Але й те недостатнє, що маємо, говорить про „поступове заспокоєння Церкви (після 2-ого ВЦСобору), єдність членів Президії ВПЦР у своїй праці і по'вну єдність її з о. Митрополитом" (Церква й Життя, ч. 1/6 1928, стор. 40). Для раціонального використання своїх сил, Президія ВПЦР розподілила свою працю по відділах (адміністративно-організаційний, видавничий, освітній, фінансово-господарчий) і визначила певні часи засідань відділів і своїх власних. В свідомості тодішнього проводу УАПЦеркви було уявлення, що впродовж часу від І до II Всеукраїнського Церковного Собору творчою працею було збудовано перший поверх рідної УАПЦеркви; з часу ж II Собору почали будувати другий поверх. ,,Настав час, аби шляхом самопізнання, самовизначення пішла вся наша УАПЦерква, щоб надалі вона і її керівничий орган вкупі з вищим духовним керівником Найпочеснішим о. Митрополитом дбала про те, аби шляхом поступового самопізнання й самовизначення показувати віру не на словах, а в ділах наших, здійснювати основні принципи відродження нашої УАПЦеркви, не відступаючи від них і не припускаючи ні перекручування їх, ні збочення від них".

Коли б стисліше означити той напрямок, по якому прагнули тепер вести УАПЦеркву провідні діячі на чолі з митрополитом Миколаєм Борецьким, то це означення найкраще дає, на нашу думку, висновок з огляду праці Великих Мик. Зборів ВПЦРади 29 травня - 1 червня 1928 р. в храмі св. Софії, в яких взяли участь Митрополит, 19 єпископів, 46 священиків, 8 дияконів і 25 мирян. Ось цей висновок: ,,Українська Автокефальна Православна Церква є й хоче бути чистою Христовою Церквою - невісток» Христовою без плями і вади. Все зробити, аби звільнитись від цих плям, аби чистими і світлими очима дивитись на Христа - ось наш обов'язок. Може будуть нами незадоволені люди, що шукали й шукають у Церкві не лише задоволення вимог віруючої душі побожної, що шукали й шукають у нас шовінізму, політиканства, рішучого реформаторства або протестантизму, - не про них ми турбуємось, а про побожних дітей побожного українського народу. Прекрасне слово Найпочеснішого Митрополита Мико-лая перед початком Зборів і по закінченні Зборів відмітило саме цей бік життя нашої Церкви: шукати Христа і життя з Ним" (Церква й Життя, ч. 2/7 1928, стор. 92).

Прагнення вести Українську Церкву, життя її членів по шляху наближення до Христа, до ідеалів Христових сполучувалось, як бачимо з інтронізаційного послання митрополита Миколая, з прагненням мати цю Церкву, вільну від зуживання її в цілях не-релігі'йних, як Церкву Рідну, Національну Церкву українсьтго народу, що мала у віках минулих цього народу неоцінимі заслуги в творенні його національної духової культури. Але ж ці прагнення мали б прокладати собі дорогу до тої чи другої міри їх здійснення 'в надзвичайних, страшних обставинах тодішнього українського життя, які можна б прирівняти до обставин, в яких ширилась Церква Христова в перших віках християнства. Історики Церкви і богослови в боротьбі 'й перемозі християнства в Греко-римському світі не раз вбачали чудо 'Боже, довершення дивних діл домобудівництва Божого для спасіння людства благодаттю Божою, інакше не можна зрозуміти природньо в тих обставинах перемогу Церкви Христової. Такого чуда ми не були достойні в наші часи. З допусту Божого, недовідомого нам, ідеальні прагнення, які були, хоч і не у всіх, провідників 'відродження Української Православної Церкви, напіткнулися на все більше разячий „Анти!хрж:то.вий меч", по виразу митроп. В. Ліпківського.

Хоч церковний провід УАПЦеркви і говорив, як ми бачили, про „поступове заспокоєння" Церкви після 2-ого ВПЦСобору, висловлював свою віру 'в „скінчення трудних часів для життя УАПЦеркви, але і в нього самого не 'було певности в наступленні цих спокійних для життя побожних людей і їх Церкви часів. Це ми бачимо з частих застережень бути „лойяльними" до держави, яка, мовляв, „дала УАПЦ легальне існування 'в державі, але, за словами Голови Президії 'ВПЦРади, певні порушення правдивих (?) норм 'відносин до держави завжди можуть привести до небезпеки позбавлення цеї легальносте" (Церква 'й Життя, ч. 1/6 за 1928 р., стор. 40). В доповіді митроп. Миколая на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1928 р. „Духовне 'Керівництво УАПЦ" читаємо: «Час, мої любі, вже Церкві зажити тихим і гарним життям, і це можливе тільки в тому разі, коли джерело Церкви не скерується на інші джерела і коли думка Церкви не набіжить на тих, хто не без ума меч носить» (ІЬігіет, ч. 2/7 1928 р., стор. 96). Та нещастя Церкви було в тім, що державний меч носили якраз „без ума", бо ще в Старому Заповіті читаємо: „Сказав безумець в серці свойому: нема Бога"... (Пс. 13, 1).

Ми не маємо даних, чи в 1929 р. відбулись які Збори, Малі чи Великі, ВПЦРади. Скоріш можна думати, що в цьому „переломо-вому", як називають (Б. Крупницький), році розвитку совєтської України Великих Зборів ВПЦРади не було. Як ми знаємо, з кінцем 1928 року 'Єдиний друкований орган УАПЦеркви, що з таким трудом ВПЦРада добилась на початку 1927 р. дозволу у влади на його видання і друк, перестав виходити, що було вже недобрим віщуном. В цьому часі організаційний стан УАПЦеркви в Україні представлявся так. Існували такі церковні округи: Волинська, Бердичівська (архиєп. Феодосій Сергіїв), Шепетівсь'ка, Вінницька (архиєп. Константин ОКротевич), Київська (архиєп. Константин Ма-люшкевич), Лубенська (архиєп. йосиф Оксіюк), Полтавська, Білоцерківська (єпископ Юрій Тесленко), Катеринославська (єпископ Володимир Бржосньовський), Роменська (єпископ Миколам Ширяй), Прилуцька ('Єпископ Конон Бей), Харківська (архиєп. Іван Павловський), Ніжинсько-Чернігівська (єпископ Олександер Червінський), Глухівська (єп. Володимир Самборский), Конотіп-ська, Камянецька (архиєп. Миколай Пивоварів), Проскурівська (єп. Максим Задвірняк), Балтсько-Першотравнівська (архиєп. Ан-тоній Гриневич), Уманська, Коростенська, Шевченківська або Черкаська (єпископ Юхим Калішевський), Одеско-Миколаївська (архиєп. Юрій Жевченко). Як бачимо, з 22 церковних округ УАПЦ 6: Волинська, Шепетівська, Полтавська, Конотіпська, Уманська і Ко-ростенска - не мали тоді власних єпископів. З них Волинська (Житомирська), Шепетівська, Конотіпська і Коростенська, невеликі й по кількості парафій в них, перебували й до 1928-29 рр. часто без заміщення єпископських катедр в них; Уманська, з числом парафій понад 100, залишалась без єпископа, коли її довголітній єпископ Константан Малюшкевич в грудні 1927 р. перейшов на катедру архиєпископа Київської округи, обраний собором тої округи, найбільшої в УАПЦ по кількості парафій (152) після того, як наприкінці 1927 р. наступило поєднання парафій Київської округи (поза 'Києвом) з парафіями м. Києва. Полтавська округа, що довший час мала своїм єпископом єп. Юрія Жевченка, залишилась без єпископа з переходом в 1928 р. єпископа Юрія на Одеську катедру; Полтавська церква запрошувала до себе архиєп. Лубенського йосифа Оксіюка, але чи перейшов архиєпископ йо-сиф до Полтави, певних відомостей не маємо. Так внутрішньо-організаційний стан УАПЦеркви по Другім її Всеукраїнськім Соборі в жовтні 1927 р., при всіх недотягненнях в її житті, про які була мова в попередніх підрозділах, зовсім не виказував таких ознак, що УАПЦерква стоїть на порозі її ліквідації з причини „найперше внутрішніх роз'кладових елементів в УАПЦ", як хоче представити „долю УАПЦ Василя Липківського на основі історичного твору В. Липківського" о. д-р М. Соловій, ЧСВВ, в „Додатку" до мемуарів митроп. В. Липківського про відродження Української Православнаї Церкви (Ор. сії., стор. 225, 244).

Історія розв'язання УАПЦеркви в Україні стояла в тісному зв'язку з ходом всіх історичних подій в долі українського народу під комуністичною владою, а до цих подій найменше, мабуть, могли спричинюватись воля й бажання самого народу, як в позитивних, так і в негативних їх проявах, - останнє вроді, напр., роздорів і непорозумінь у внутрішньому житті УАПЦеркви. Ціле українське життя було в залежності від тих стадій, які проходив комунізм в ОССР і в яких вожді його в Московському Кремлі вели ту чи іншу внутрішню (і зовнішню) політику державної влади в СССР. Рік 1929 був переломовим, як наведено вище, в цій політиці: вожді 'комунізму, що очікували пролетарських революцій в промислово-розвинених країнах Заходу, згідно з теорією Маркса, - втратили віру в світову пролетарську революцію силами самого пролетаріяту і побудували нову доктрину про можливість впровадження соціялістичного, а потім і комуністичного, устрою в одній країні, яка прийде далі з ,,братньою допомогою" (хоч би й з совєтськими арміями) пролетаріям і других країн в їх клясовій боротьбі для побудови і в тих країнах соціялізму і комунізму. Перемога в комуністичній партії представників цієї доктрини (фракція Оталін-Молотов) повела до скінчення в ОССР доби „нової економічної політики" („Неп") й до впровадження насильницької колективізації сільського господарства. Коли не хочете соціялізму й комунізму добровільно, то ми впровадимо їх вам силою, - наступила доба комуністичного мілітаризму.

«Нова ера, - пише проф. Б. Крупницький, - стояла в зв'язку з „новою генеральною лінією" Сталіна ... Це був у першу чергу удар на неросійські національні республіки, передовсім на Українську, як найбільшу з них. Індустріялізація, якої метою було створення нових міцних індустріяльних центрів на Уралі і Сибіру, переводилася коштом саме цих неросійських республік. Знову ж і колективізацію, що мала дати засоби для цієї індустрії коштом закріпаченого селянства, почали переводити в першу чергу в Україні... Україні коштувала колективізація мільйони людських жертв, бо селяни розвинули великий спротив супроти нових форм закріпачення, а тому на них і звалилася уся сила урядових репресій (заслання, штучний голод 1933 р. і т. д.). Війна совєтського режиму проти 'селянства (в >першу чергу проти українського селянства) означала, що часи пактування з селянами минули. Тим самим стала непотрібною І українська інтелігенція в призначеній їй зверху ролі посередника між владою і селянськими масами. Вона й так не справдила покладених на неї большевиками надій. Інтелігенція дуже пильно зайнялася творенням національної української 'культури і виявила тенденції до емансипації від Москви» (Українська історична наука під Совєтами. Вид. Інституту для вивчення ОССР. Мюнхен. 1957, стор. 20-21).

В зв'язку з цим новим етапом в розвитку комунізму різко змінився й, так мовити, „українофільський" курс лідерів комуністичних в області культури в Україні, який був в рр. 1920-28 і який звався „українізацією" України. Національна українська культура в різних її ділянках - науки, релігії, художньої літератури, образотворчого мистецтва, театру проголошена була „буржуазним націоналізмом", і почався її розгром, як „контр-революції", не тільки через „большевізацію", „совєтизацію" культурних установ, але й через переслідування, фізичне винищення творців тої культури з української інтелігенції. Хто хоче фактів з страшної иартирології представників української науки в 30-их рр. нашого століття, вчених академіків і співробітників Української Академії Наук, нехай читає працю проф. Н. ПолонськонВасиленко „Українська Академія наук" в двох частинах (вид. „Інституту для вивчення ОССР". Мюнхен. 1955 і 1958). „1930 рік, - пише проф. Н. По-лонська-Василенко, - був одним з трагічних в історії України, а разом з тим - Української Академії Наук. 16-ий з'їзд ВКП(б), проголосив ,,розгорнутий соціялістичний наступ по всьому фронту". Цей наступ приніс ліквідацію непу, примусову колективізацію сільського господарства, а разом з нею нечуваний в історії України голод 1933 р. і гибель мільйонів селян. У національному житті України він приніс боротьбу проти українського націоналізму; тисячі українців гинули у в'язницях, на засланні, нібито за участь у СВУ („Союз Визволення України"). В галузі церковного життя він приніс нищення Церкви й арешти та заслання духовенства. Україну ізольовано тоді від усього культурного життя ... У всіх галузях українського життя все більш панувала комуністична партія... Цілком зрозуміло, що за таких умов, які створилися у 'всій Україні, не могла існувати та Українська Академія Наук, яка мала святкувати в 1928 р. свій десятилітній ювілей. 1930 рік започаткував переходову добу, коли швидко руйновано академічні установи, а разом з тим традиції та наукові авторитети. Це привело до незлічених втрат як у людях, так і в створених Академією наукових працях" (Ор. сії., ч. II, стор. 9). Отже не улягає сумніву, що ліквідація УАПЦ в Україні наступила б зовсім незалежно від того, чи були які внутрішні нелади, роздори, непорозуміння в тій Церкві, з яких, мовляв, скористала радвлада. Більше того, - логіка історичних подій в розвитку комунізму в СССР дає підставу твердити, що тим скорше і безоглядніше комуністична влада, перейшовши в наступ по всьому фронту, розв'язала б УАПЦ, коли б в ній, Національній Українській Церкві, сильній згодою та єдністю, вбачала політичну небезпеку для себе. Хто думає інакше, повинен би показати, з яких роздорів, внутрішніх неладів і т. д. скористала радвлада для того, щоб розпочати погром Української Академії Наук. Отже сильні підкреслення „сумної ролі внутрішнього розкладу УАПЦ для її остаточної ліквідації" треба признати, на нашу думку, не історичним висновком, а засобом антиправославної пропаганди. Ми не стали б на подібний шлях, коли б писали про ліквідацію Української Греко-Като-лицької Церкви в Галичині в рр. 1945-46.

Ліквідацію УАПЦеркви ставлять в близький зв'язок зо справою й процесом судовим „Спілки Визволення України" (СВУ). Ця конспіративна організація СВУ повстала в 1926 р., незабаром після вбивства в Парижі Головного Отамана Симона Петлюри, а попередником її було в рр. 1920-1924 „Братство Української Держав-ности" (ІБУД). СВУ почало творити конспіративні п'ятки по різних інституціях і організаціях, розкинувши сітку їх в Українській Академії Наук, по високих школах посеред професури і студентів, серед •письменників і мистців, педагогів середніх шкіл, кооператорів, в совєтських видавництвах і т. д., а в тім і посеред духовенства і вірних національної УАПЦеркви, при чому В. М. Чехів-ський був керманичем церковної секції СВУ. Із зізнань обвинувачених в процесі ІСВУ виходило, що ніби вже р. 1920 члени тодішнього БУД-у доручали Чехівському керувати церковною акціею. На доручення ніби цієї організації Чехівський, що мав великі впливи в духовенстві, провів прртоєрея Липківсь'кого в митрополити, одначе митрополит Липківський відкидав усякі спроби втягнути його до політичної акції, з огляду на його становище в церковній ієрархії (М. Ковалевський. „Спілка визволення України" - Опозиційні рухи в Україні і національна солітика СССР. 1920-1934. Вид. Інституту для вивчення ССОР. Мюнхен. 1955).

З відомої вже нам історії українського національно-церковно-го руху від 1917 року подібні уявлення про походження УАПЦеркви не мають більшої історичної вартосте за „історичні" твердження С. Раневського, який написав, що «виникнення в Малоросії, яка тепер зветься Україною, Української Церкви совпало з добою совєтського непа, а виконавцем програми „українського не-па" був .секретар українського ЦВКом-ту Микола Скрипник; він, як палкий український патріот і націоналіст, українізував установи Малоросії, школи, а головну увагу звернув на „українізацію" Православної Церкви, яка в тому часі була єдиною і сильною в складі одного цілого з Російською Церквою» (Украинская Автокефальная Церковь. Топографія прпб. Іова Почаєвського. 1948, стор. 3). Сам 'митрсш. В. Литовський в своїх мемуарах, може, найбільш всього обурюється з приводу закидів УАПЦеркві, що вона ніби брала участь в політиці, була політичною організацією. „Те, що УАПЦ за 2-ої ВПЦР була політичною організацією, - пише він, - це є суща брехня. Навпаки, УАПЦ в той час щиро і ретельно трималась повної аполітичности і її всіма силами боронила. Нігде ні на соборах, ні на засіданнях рад, ні в промовах ніяких політичних питань не підіймалось і не обговорювалось. Зрадницькі збори 1930 ро'ку нахабно брешуть, коли обвинувачують в цьому УАПЦ (мова йде запевне лише про УАПЦ до 1926 р. за 2-ої ВПЦР). УАПЦ робила лише те, що вона прилюдно виявила, боролась за українську мову в церкві, автокефалію церковну та соборноправність - більше ніякої мети і будь-яких політичних намірів не мала. Коли який окремий член УАПЦ і поза Церквою робив яку політику, чи радянську, чи анти радянську, - це запевне УАПЦ не торкалось: поза церквою кожен може бути тим в справі політичній, чим схоче, але в Церкву політики ніхто не вносив. Церква жила своїм церковним життям і збирала свої собори і ради лише в своїх церковних справах. У промовах і нарадах на соборах обговорювались державні заходи, що безпосередньо торкались Церкви, або втручались в її життя, але це не було замішання політики в Церкву, а відповідь Церкви на державні вимоги і обговорення державних вимог з огляду користи і гідности Церкви з погляду заповітів Христа. Отже ніякої політики, ніякого втручання в політику УАПЦ не робила". (Ор. сії., стор. 150-151). А про ОВУ мит-роті. В. Липківський пише: ,,ДПУ чи само видумало чи справді знайшло якийсь політичний гурток ОВУ (Спілка 'Визволення України). Цим СВУ мало ДПУ на меті зліквідувати „петлюрівщину", а загалом уже пришили до цієї оправи і УАПЦ, щоб зліквідувати і її. На суд поставили лише двох Чехівських, бувших видатних політичних діячів, але без суду зліквідували, заслали майже половину священиків та інших вірних УАПЦ, що їх треба було зліквідувати: з одното Києва .пішли на заслання найкращі священики: Кра-сицький, Карпов, Ходзицький, Хомичевський, протодияк. Пивовар-чук, що про ОВУ чи будь-яку політику і не знали нічого, і багато інших, а багато і розстріляно" (Ibid., стор. 215).

Дійсно, щодо зв'язку Української Автокефальної Православної Церкви в її, розуміється, керівних установах, чи то в центрі (ВПЦРада), чи в церковних округах, - з політичною організацією ОВУ, то історик, на нашу думку, не може не погодитися з тим освітленням цієї справи, яке дає в наведених вище словах митрополит В. Липківський. Нема жадних доказів, щоб УАПЦер-ква, як установа, провадила співпрацю з конспіративною організацією СВУ. І є фактом, що жадних офіційних представників і керівників УАПЦеркви не було посаджено на лаву підсудних в судовій розправі над СВУ, а комуністична влада напевно б це зробила, колиб були в неї будь-які дані до того. І тому митрополит В. Липківський каже: „На суд поставили лише двох Чехівських, бувших видатних політичних діячів"... З них о. Микола Чехів-ський ні разу не був і в складі ВПЦРади, а В. М. Чехівський, видатний церковний діяч і один з організаторів УАПЦ 1921 р., теж не входив до Президії 4-ої В'ПЦРади, обраної Вел. Покр. Зборами 1926 р., в якому році організовано було СВУ. Очевидно, що В. М. Чехівський, кори-стаючи з своїх впливів в духовенстві, міг проводити через окремих пан-отців УАПЦ визвольні ідеї самостій-•ности й державности України, але це була діяльність не УАПЦеркви, як такої, не єпископату її, як духовного керівництва (нікому з єпископів УАПЦ не було закинено участи в СВУ), а окремих членів УАПЦ і поза Церквою, про що й каже в своїх мемуарах митроп. Липківський.

Як політичний діяч, В. М. Чехівський, арештований 29. VII. 1929 р., був засуджений на процесі ОВУ совєтським судом до розстрілу 19. IV. 1930 р. Але кара смерти була замінена судом головним діячам ОВУ, ,,з уваги «а політичну й господарську могутність Совєтсь'кої республіки та на каяття обвинувачених", на в'язницю: В. М. Чехівський дістав 10 років ув'язнення з суворою ізоляцією. В 1933 р. його було відправлено на Соловки, а в 1936 р. подвоїли йому кару вже без суду і заслали до далекосхідніх таборів особливого призначення без права листування (Прот. М. Явдась. Ор. сіt., стор. 50).

В праці М. Ковалевського „Спілка Визволення України" питання щодо участи УАПЦеркви в конспіративній політичній організації СВУ представлено так туманно та з такими суперечностями історичним фактам, що читач дійсно може бути уведений в блуд щодо походження УАПЦеркви та тих завдань, які ставили собі діячі відродження Української Православної Церкви. Ось приклади такої плутанини та розходження з фактами: „Самостійницька акція, що її провадила СВУ, захопила також і релігійне життя. Зроблено висновок, що церква повинна відіграти велику культурну ролю в українському житті, як це бувало нераз за давніх часів. Створено отже особливу церковну групу СВУ з Володимиром Чехівським на чолі"... Чи не можна подумати, що ця група в лоні СВУ й почала творити УАПЦ з політичною метою та «аціонально-культурними цілями? Але ж національно-церковний рух на Україні почався в революцію 1917 р., а СВУ організувалось тільки після вбивства Симона Петлюри в 1926 р., про який рух пише далі (з великими нестислостями) і сам автор.

 «І духовенство і весь церковний апарат зберігали в своїй праці деяку конспірацію. ІНа зборах і конференціях (автор „загальними зборами" називає і Всеукраїнський Собор, який відбувався, мовляв, двічі на рік: 1 жо,втня, на свято Покрови, і 6 грудня в день св. Миколая), ніколи не писано протоколів, внутрішня кореспонденція завжди була законспірована. Робилось це все з огляду на різні підступи й провокації ГПУ» .. . Звідкіль автор узяв такі нісенітниці про законспірованість церковного діловодства УАПЦ, не знати.

 „Викриття СВУ допомогло сов. владі знищити УАПЦ. Заарештовано визначних її представників, з митрополитом Липків-ським на чолі, а решті запропоновано прийняти постанову про самоліквідацію УАПЦ. Характеристичне, що прокуратура двічі зверталась до Чехівського з запитом, чи він вважає за доцільне ліквідацію Церкви з приводу контр-реолюційної діяльности духовенства. Перший раз Чехівський дав негативну відповідь, а потім вдруге зазначив, що в політичному житті УАПЦ була знаряддям і складовою частиною СВУ. Можна припускати, що ця відповідь, яку Чехівський дав по першій, була вислідом закулісових (?) впливів на Чехівського"... Чи сов. владі треба було допомоги у відкритті СВУ, щоб знищити УАПЦ? Автор ніби й не знає того, що ліквідація УАПЦ переведена була в кінці січня 1930 р., а судовий процес СВУ був потім, в днях 9 березня до 19 квітня 1930 р. Митрополита Липківського ДПУ арештувало не тепер, перед ліквідацією УАПЦ, а ще в серпні 1926 р., коли про відкриття СВУ й мови не було; в жовтні 1927 р. на 2-му 'Всеукр. Соборі митроп. Лиіпківського було звільнено з катедри без всякого зв'язку з не-відкритим ще тоді СВУ. Тяжко допустити, щоб В. Чехівський зізнавав про УАПЦ, як про „знаряддя і складову частину ОВУ". А якщо й зізнавав таку неправду під примусом, то для історика Церкви подібні вимушені зізнання не мають вартости.

 „Діяльність УАПЦ, - пише М. Ковалевський, - це був ніби кульмінаційний пункт у процесі ІОВУ. Цілком зрозуміло, бо совітському урядові треба було за всяку ціну скомпромітувати УАПЦ, впливи якої ставали надто небезпечні для нього"... Зо всього того, що нам, на підставі фактів, відомо вже, як поводилась рад-влада у відношенні до УАПЦ впродовж від Всеукраїнського Собору 1921 року й до 1930 р., можна бачити всю безпідставність твердження про потребу для комуністичного уряду компромітувати (?) УАПЦ, з-за небезпек від неї, на судовому процесі СВУ, коли той уряд, до того ж, подбав про розв'язання УАПЦ, як релігійної установи, ще до самого процесу СВУ.

Не посадивши на лаву підсудних представників УАПЦеркви, „прокуратура намагалася під час процесу СВУ доказати, що 1) УАПЦ засновано з політичною метою; 2) завданням її було поширювати антисовітську і антриросійську агітацію; 3) вона об'єднувала українські активні елементи, головно колишніх військових, та висвячувала їх на священиків у місцевостях, що мають стратегічне (?) значення; 4) підготовляла кадри молоді для національної праці". „Підставою для цього були зізнання обвинувачуваних у передпроцесовому слідстві, що його провадило ДПУ. Наприклад, Єфремов, віце-президент Укр. Академії Наук, казав, що пропаганда', яку провадила УАПЦ, мала на меті не тільки дискредитувати совітську владу, але й підготовляти практично повстання. Зі слів обвинувачуваного Товкача ж виходило, що УАПЦ, в складі якої було багато петлюрівських старшин, повинна була виконати головну підготовчу працю до повстання селянства". .. „Проте, під час судового процесу де-які обвинувачувані ослабили вагу своїх попередніх зізнань. Володимир Чехівський на суді відкидав тезу, ніби УАПЦ підготовляла повстання"... Зате на суді „теза обвинувачування про контр-революційну діяльність УАПЦ знайшла опертя на зізнаннях двох свідків - Мороза і Потієнка, які брали активну участь в церковній діяльності. Мороз зазначив, що по суті він атеїст, але брав участь в церковному житті виключно з політичних мотивів, бо в УАПЦ скупчились протисовіт-ські і самостійницькі елементи... Мороз, Голова Другої ВПЦРа-ди, як виказав хід цього процесу, працював у тісному зв'зку з ДПУ, з чим він навіть не таївся ... Мимохіть виринає здогад, - каже М. Ковалевський, - що світська влада впроваджувала до різних церковних осередків своїх агентів, які мусіли про все інформувати її". І врешті знаходимо у М. Ковалевського такий висновок: „Хід Харківського процесу і виявлені під час нього де-які дрібниці дозволяють цілком обосновано твердити, що в цілій справі СВУ грала велику ролю провокація. Досить сказати, що майже все обвинувачування спирається лише на зізнаннях обвинувачуваних перед слідчими ДПУ. Ніяких документальних даних за цілих 6 тижнів прокуратура не подала".

Отже не маємо підстав в'язати близько, як те у нас прийнято, ліквідацію большевиками УАПЦ з судовим процесом Спілки Визволення України. Цією тезою, розуміється, не відкидається того, що УАПЦ, як Церква Національна українського народу, була ненависна большевикам двічі: і як інституція релігійна і як інституція національна. І тут знову не можна не погодитись з словами митроп. В. Липківського: „Що УАПЦ будувалась на національному ґрунті, підносила національну свідомість свого народу, це факт, і інакше бути не може, але ніякого шовінізму, ніякої нена-висти до інших вір чи народів УАПЦ не тільки не мала, а навпаки проповідувала братерство всіх народів. Запевне, для інтернаціональної комуни, що визнає лише пролетарів і відкидає нації, -всяка національна праця неприемлима" (Ор. сіt., стор. 151).

Ліквідація УАПЦеркви, як релігійної інституції, на Статуті, зареєстрованім радвладою 10 грудня 1926 року, сталася на Надзвичайнім соборі УАПЦ в Києві 28-29 січня 1930 р. Про цей ліквідаційний надзвичайний собор УАПЦеркви маємо надзвичайно скупі відомості; він виринає в трагічному житті УАПЦ властиво як „сіеиз ех таспіпа" (бог з машини) в старо-грецьких трагедіях на сцені для розв'язки трагедії. Нам не доводилось чути чи читати про цей собор нічого поза тим, що сказано про нього в мемуарах митроп. В. Липківського та в приватному листі митроп. Липківського до о. П. Маевського з дня 5 червня 1933 р. (Церква й Життя. Листопад-'Грудень 1958 р., .стор. 10). Властиво автори стат-тей про хресну путь УАПЦеркви, коли пишуть про „самоліквідацію" УАПЦ в січні 1930 р., то переповідають тільки те про собор 28-29 січня 1930 р., що написано в мемуарах митрополита В. Липківського.

 «Ще не відбувся суд над ОВУ, - пише митрол. В. Липків-ський, - як уже цілком своє завдання виконали ліквідатори з ВПЦРади. Січня 28-29 були зібрані єпископи УАПЦ і з 40 священиків; їх оголошено надзвичайним церковним собором, і вони винесли соборну ухвалу про ліквідацію УАПЦ, а разом з цим і митр. Борецький і всі єпископи самоліквідувались, припинили своє духовне керівництво, залишившись лише „служителями культу" при церквах, при яких зареєстровані. Самоліквідувалась і ВПЦРада і всі її Округові церк. Ради і Район. Ради і Парафіяльні Ради. Одно слово: всеукр. церковна ліквідація. ІСтоїть лише порівняти ухвалу цього „собору" з поданою на суд над ОВУ доповіддю ДПУ про УАПЦ, щоб переконатись, що ухвала „собору" є майже дослівна копія доповіді (?) ДПУ і на цьому поставити точку. Я її ставлю, прикладаючи і саму цю ухвалу (ухвала не подана. - І. В.), з якої видно, що аж ніякого церковного духу на соборі цих христопродавців - єпископату та духівництва УАПЦ, що склали цілком політичну ухвалу, виконали докраю завдання ДПУ, які інші і не могли бути, як ліквідаторські, до УАПЦ. Голосом цього собору говорив не Христос, не церква, а ДПУ. А може ці єпископи та священики наклепами на свою церкву та її діячів, починаючи з митр. Липківського, від якого і самі почалися, цією брехнею гадали спасти УАПЦ і себе самих від большевиць-кої небезпеки? Але брехня взагалі не є „кінь для спасіння", а брехня на церкву це є лише справжнє христопродавство» (Ор. сіt., стор. 215-216).

В лИ'Сті до о. Маєвського митр. Липківський писав: „Після примусового звільнення мене від церковної праці я багато де-чо-го не знаю й не зміркую в її сучасному стані, бо жадних стосунків з сучасними керівниками Церкви не маю і ніяких звісток від них не одержую"... В мемуарах йо.го так само читаємо: „Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв'язків з керівними органами ВПЦР не мав. Хоч я іще два роки жив коло св. Софії в 10 саженях від ВИЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чехів-ського, майже ніхто з 'Священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митр. Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав. Отже лише дещо і то стороною доходило до мене"... (ІЬіd., стор. 212-213). Це са-мосвідчення митроп. В. Липківського історик повинен мати на увазі при оцінці оповідання митрополита про те, що діялось в УАПЦ після 2-го Всеукр. 'Собору, а зокрема при оцінці його освітлення події надзвичайного собору УАПЦ 28-29 січня 1930 р.

Річ в тім, що митроп. В. Липківський, „багато чого не знаючи й не змірковуючи в сучасному стані життя УАПЦ" після його звільнення, а користаючи тільки з того, що ,,дещо стороною доходило до нього", дивився на все, що діялось в УАПЦ після 2-го Всеукраїнського Собору її, під кутом зору, що в наступних його словах відчитується: „Ліквідатори з ВПЦРади, коли вони взялись виконувати завдання ДПУ, цебто ліквідувати УАПЦ і мене особисто, мусіли запевне далі провдити свою працю" ('ІЬісіет, стор. 213). І тому нічого доброго в діяльності духовного керівництва і взагалі керівних органів УАПЦ в рр. 1928-29 митрополит, як свідчать про це останні сторінки йото мемуарів, не бачить, гостро засуджує все, як ХІристоІпродавство ліквідаторів", особливо ж боліс-но реагує на критику тих викривлень в ідеології УАПЦ при її відродженні, які мали місце в перших роках по ВЦСоборі 1921 р. При цьому крайньому суб'єктивізмі останніх сторінок мемуарів одержується вражіння, що і вся УАПЦ після 2-го Всеукр. Собору її пройнята стала „ліквідаторським", „зрадницьким" духом. Аджеж по доповідях, напр. на Вел. Мик. Зборах 1928 р. митроп. Мико-лая Борецького про духовне керівництво УАПЦ, „Комісії дослідження церковного життя", членів якої митроп. В. Липківський називає „зреченцями" і „ліквідаторами", а митр. Миколая, ,,що потрапляє за ними" (стор. 213-214), - Великі Збори ВПЦР приймають одноголосне такі резолюції: 1. „Заслухавши доповідь Най-почеснішого о. Митрополита про духовне керівництво УАПЦ, Вел. Мик. Збори ВПЦРади з задоволенням приймають її, як виразну спробу вищого духовного керівництва до звільнення нашої Церкви від хиб у житті її, погоджуються з основною думкою доповіді про те, що настав час не тільки говорити про ідеологію УАПЦ, а й втілювати в життя її основні принципи". - 2. „Цілком погоджуючись з наявністю в УАПЦ певних ухилів, що визначені в доповіді 'Комісії для дослідження життя УАПЦеркви, Вел. Мик. Збори доручають Президії ВПЦР вжити всіх заходів, що визначені і в доповіді Комісії, а також є в розпорядженні ВПЦРади, до 'виправлення зазначених ухилів" (Церква й Життя. Ч. 2/7 за 1928 р., стор. 73, 86). Мимохіть насувається питання: яка моральна вартість такої інституції, особливо ж церковно-релігійної, що основує напрямні своєї діяльноети надалі на неправді ніби і наклепах та ще з метою довести саму себе до ліквідації?

Отже й до освітлення митрополитом В. Липкі'вським події Надзвичайного собору, чи зборів УАПЦ 28-29 січня 1930 р., з ухвалою про ліквідацію УАПЦ треба, на наш погляд, поставитись критично. В оповіданні митр. Липківського справа ця представлена так, що вона була обоюдним ділом і ДПУ і ієрархії та священ-ства УАПЦ; про мирян, чи на тому соборі вони були, нічого не сказано. Звідсіль пішла „самоліквідація" УАПЦ головно через її єпископат, твердження, радісно підхоплене й досі повторюване ворогами УАПЦеркви, при чому це завдання ліквідувати УАПЦ, одержане від ДПУ, почалось, по думці митрол. Липківського, вже з 2-го Всеукр. Собору УАПЦ, а може й ще раніше: „ліквідаційна хвиля 3-ої (по нашому 4-ої) ВПЦР та другий собор став на ділі собором ліквідації УАПЦ"... (стор. 212). Коли мова про відношення до УАПЦ і заміри ліквідації її з боку ДПУ безбожної влади, то ми лочаток цієї акції можемо віднести ще до часів головування в Президії ВПЦР атеїста Мороза... Але чи можемо через Мороза всю Президію 2-ої ВПЦРади назвати „христопродавцями"? Чи можемо другий Собор УАПЦ 1927 р., що „став на ділі, як пише митроп. В. Липківіський, собором ліквідації УАПЦ", назвати „христопродавцями"? Та сам же митроп. (В. Лштківський про цей собор каже: „І дух церковносте в цьому соборі був досить живий і сили були, і свідомість до самопізнання, і самовизначення, та не було головного, не було волі; тяжка рука ДПУ гнітила його"... (стор. 212). То чому ж оце „не було волі", оцей гніт ДПУ, куди сильніший в 1930 р., ніж в р. 1927, в часи ще непу, не принято під увагу при осуді чину Надзвичайного собору 28-29 січня 1930 р. і названо той чин самоліквідацією, а не ліквідацією Церкви безбожною владою?

На наш погляд, острий засуд учасників Надзвичайного собору 28-29 січня 1930 р. як „христопродавців", „юд-зрадників", представлення останньої Президії ВПЦРади (збереглось її фото в складі: митроп. Миколай Борецький, архиєп. Йосиф Оксіюк, архиєп. Константан Малюшкевич, єп. Марко Грушевський, єп. Яків Чула-ївський, прот. Леонтій Юнаків, прот. Леонид Карпов, вірний Володимир Чехівський, вірний Степан Кобзар), як „зграї христопродавців", якої „почесним головою був митроп. Миколай борецький" (стор. у митроп. Липківського 218), історик не може прийняти, а повинен відкинути і з пошани до несправедливо в загальному осуді заплямованих і в обороні історичної правди УАПЦ, яка не була б тоді Церквою-Мученищею, за яку ми її слушно ісповідуємо.

Та й у самого св. пам. митрополита В. Липківського зустрічаємо цілковите заперечення отих тез про „самоліквідацію" та „христопродавство", коли він об'єктивно пише: „Радвлада утворила цю соборну ліквідацію УПАЦ запевне лише про людске око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню і невпинну ліквідацію взагалі віри і Христової Церкви за своїм комуністичним прог-рамом і в першу свою п'ятилітку взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолодшої, значить - найменш трівкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство. Комуна в останні часи повернулась лицем до села, опановує українське селянство, усуспільнює і українську землю і селянські воли і корови і самих селян лід своєю диктатурою, заводить радгоспи, колгоспи, без попів, без церквів, хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетаризовану масу. Самих попів повним унеможливленням для них та їхніх родин життя в радянській державі цілими гуртами жене вона до зрікан-ня сану, цілком унеможливила заснування релігійних шкіл, видання часописів і книг релігійного змісту і взагалі цілком нищить і релігійний і національний дух українського народу, робить духовну руїну, а коли робить, то й зробить"... (ІЬid., стор. 216). Дійсно, .в огні розвернутого наступу комуністів при насадженні силою соціялістичного устрою і нищенні дотогочасно-го життьового устрою, опинились в 30-их рр. на Україні не тільки національна УАПЦ, а й другі, вже й не „націоналістичні", церкви, які так само зазнали погрому й ліквідації, після в першу чергу ліквідації УАПЦеркви, так що перед другою світовою війною в 1939 р. не було вже на всій Україні жодного чинного православного єпископа жодної з юрисдикцій Православної Церкви.

У світлі цих безсумнівних історичних фактів, історик не може давати віри про „самоліквідацію" УАПЦеркви навіть таким очевидцям і сучасникам тої „самоліквідації", як архиєп. Харківський Іван Павловський, який, 'вже на становищі митрополита УАПЦеркви і Голови Всеукраїнської Церковної Ради в Харкові '(з грудня 1930 р.), так інформував церковний провід УПЦеркви в США і Канаді про надзвичайний Собор УАПЦ в Києві 28-29 січня 1930 р.:

 „Через нецерковну діяльність в Церкві і використання її керуючих органів в політичних цілях, про що посвідчили на процесі СВУ В. М. Чехівський, К. І. Ткач та ін., не тільки була унеможливлена праця, .а й повстала реальна загроза самому існуванню нашої Церкви. Словянщина з новою ненавистю й неприхованою зло втішністю піднялась знову на нас. Віруючий нарід переставав вірити нашому церковному слову, почався відхід де-яких парафій до словянської Церкви. Ми чули докір віруючого українського народу: куди нас заведено, до кого тепер йти? Словяни втішалися з нашого трудного становища й безсоромно всяк перед народом ганьбили нас і нашу Церкву. Церква, після свідчення В. М. Чехів-ського і інш., не мала чим виправдатися. Що ж було робити? Чекати ліквідації зовні і цим остаточно показати перед усіма, що Українська Церква була не Церква, а політична організація? Помолились Богу і вирішили: треба рятувати Церкву. Був один жит-тьо'вий порятунок при всяких умовах, це - самоліквідація церковної організації, тієї організації, яка, за свідченням самих керівних членів Церкви, використовувалась в нецерковних цілях. Така була воля всієї Церкви, що скликала (?) Надзвичайний Собор, який сам, під почесним головуванням Найпочеснішого митр. Ми-колая, після докладу Голови ВПЦР прот. Л. Юнакова, однодумне висловився й одноголосне затвердив вирішення: во імя життя Церкви ліквідувати керуючі органи УАПЦ. То значить, були зліквідовані: ВПЦРада, Окр. Ц. Ради й духовне керівництво Церквою митрополита та єпископів. Остались жити неорганізовані поміж собою парафії без керівництва та діяти їхні парафіяльні ради. Митрополит та єпископи зостались священнодіяти й працювати в межах своїх кафедральних парафій. Отже, не розпорядженням Комуністичного Уряду, як то було повідомлено в Екклезія, а сама Церква зліквідувала свою нецерковну організацію. Про ухвалу Надзвичайного (Собору була надіслана до всіх парафій інформація, підписана Найпочеснішим Миколаєм та Президією ВПЦРа-ди". .. (З листа митр. Івана Павловського, Голови ВПЦРади, до архиєп. Іоанна Теодоровича з дня 5 серпня 1931 р. ч. 81).

Ясно, що рятувати Церкву через ліквідацію самої Церкви річ не мудра, про яку треба було писати або з безпосередьного наказу комуністичної влади, або в певності, що органи влади будуть читати цю мудрість, писану для братів за океаном, про рятунок церковного життя, через ліквідацію цього організованого життя. До цього належить знову ще пригадати, що процес Союзу Визволення України, в час якого свідченням „самих керівних членів УАПЦ" відкрита ніби 'була нецерковна, політична діяльність УАПЦ, проходив в березні-квітні 1930 р., себто вже після Надзвичайного Собору УАПЦ -в січні 1930 р., на ліквідаційні рішення якого ніби мав вплинути процес СВУ.

Після (січневого 1930 р. собору УАПЦ, що під терором ДПУ і з наказу останнього розв'язав УАПЦ, як церковно-релігійну організацію з внутрішнім устроєм і управлінням, принятими на соборі 1921 р., - цією ухвалою церкви по парафіях УАПЦ не були закриті, і духовенство, в тім і єпископство, при парафіяльних церквах залишалось як „служителі культу". Як в дійсності виглядало це церковне життя УАПЦ в 1930 р., розбитої, як організоване тіло Церкви, і зведене до Богослужбових зібрань в парафіях, що мали ще „служителя культу", ми, на жаль, не маємо даних, які могли б дати тільки очевидці. Зрозуміла річ, що ліквідація органів церковного управління, припинення єпископського служіння •в УАПЦ (хто ж мав поставляти священиків?) розкладово вплинуло відразу на церковне життя й в комірках його, в парафіях, викликало паніку на місцях і без того терору, що його розпочало ДПУ проти духовенста, ніби залишеного при його праці як „служителів культу". А вже як пішов шал терору, коли в травні місяці того ж 1930 р. був арештований ДПУ і вивезений до політичного ізолятора в м. Ярославі на Московщині сам митрополит Ми-колай Борецький, масово переводились арешти священиків, розио-чаті ще в 1929 р., то як можна було сподіватись активного спро-тиву по парафіях вірних при безчещенні і закритті та нищенні по селах храмів Божих? Так, при безоглядно-жорстокому наступі на УАПЦеркву безбожної радвлади в 1930 році, після ліквідації керівних органів цієї Церкви в січні 1930 р., - нема чого дивуватись, що при кінці цього 1930 р. залишилось всього біля 300 парафій УАПЦеркви, яка перед улаштованим ДПУ Надзвичайним собором 28-29 січня 1930 р. мала, як подано вище, 22 церковних округи, в яких парафій було напевно понад тисячу.

 

• ВКонтакте