Події з життя Української Православної Церкви в добі національного відродження українського народу з революцією 1917 р. й до другої світової війни, про які оповіджено нами в ч. 1 т. IV „Нарису історії Української Православної Церкви" (розд. І і II), проходили на обширних теренах українських земель, що носять назви у нас „Великої України", „Східньої України", „Наддніпрянщини" (до революції губернії: Київська, Чернігівська, Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Подільська, Волинська; такі ж і православні єпархії). Але ж в цьому самому часі, поза цими теренами, були ще українські землі з православним українським населенням, що були відрізані від матірного пня і мали свою національно-церковну історію в зв'язку з пробудженням й на тих теренах національної свідомости українського народу. Цими землями були Західня Волинь, українське Полісся, Холмщина й Підляшшя.

В часах першої світової війни ці землі були на терені військових дій, з якими пов'язана була руйнація краю, руйнація й церковного життя, значна евакуація населення на Схід. А коли з кінцем тої війни і капітуляції німців в листопаді 1918 року почало там оживати життя, і біженці почали повертатися на попелища рідної землі, то назустріч вже поширювалась поволі на ці українські землі нова політична влада з Варшави, відновлювалась, в наслідок першої світової війни та мирової конференції у Версалі, давня Річ Посполіта Польська. Східні границі її були встановлені врешті по Ризькому договору польського уряду з большевицькою владою СССР 18 березня 1921 р. На українських землях з православним українським населенням було під відновленою Польщею, за переписом 1921 р., українців 2.007 тис., з того на Західній Волині (пов. Кремянець, Остріг, Дубно, Рівне, Луцьк, Володимир-Волинський, Ковель) 1.050 тис., на Холмщині 263 тис., на Підляшші 257 тис., на українському Поліссі 437 тис. (Проф. І. Шиманович. Західня Україна. Територія і населення. Статистична розвідка. Львів 1926.). Року 1931 на загальне число православних в Православній Церкві в Польщі, за офіційною польською статистикою, 3.762.500 душ, - українців було біля 2.500 тис., тобто близько 70% православних в Польщі. Величезна більшість їх проживала у Волинському та Поліському воєвідствах (Степан Баран. Митрополит Андрей Шеп-тицький. Мюнхен. 1947, стор. 104).

Положення цих українських земель, т. зв. Північно-Західньої України, на самому терені й близько терену військового фронту, а як прийшло до закінчення війни, то на терені, що його прилучу-ьала до себе відновлювана Польща, - спричинилось до того, що ці землі, при малій ще кількості на них української інтелігенції, дуже слабо були зачеплені подіями національно-українського відродження, які відбувались в рр. 1917-1918 на Великій Україні. А вже найслабшим міг бути тут відгомін національно-церковного українського руху на Великій Україні в тих часах, як з огляду на згадану вище руйнацію, дезорганізацію церковного життя, так і з огляду на специфічну ролю, яку відогравала на Волині, Холмщині, Підляшші Православна Церква, як експозитура державної російської машини в „Західньому" й „Привислянському" краях до революції 1917 року. Митрополит Євлогій Георгієвський оповідає, що коли він р. 1914 був переведений Синодом з Холмської катедри на Волинську (архиєп. Волинський Антоній Храповицький був переведений на Харківську катедру) і приїхав до Почаєва, де відбувався якраз з'їзд духовенства Волинської єпархії, то „з розмов з багатьома священиками скоро зрозумів, що єпархіяльне духовенство настроєне дуже „право". Катедральний протоєрей (о. К. Левиць-кий) прямо мені заявив: ,,Ми всі чорносотенці". Цей термін тоді означав, - додає митр. Євлогій, - те крайнє угруповання монархічного напряму, яке іменувалось „Союз русскаго народа'' (Путь моей жизни. Париж. 1947, стор. 245-246).

І одначе, коли розгойдане чотирьохрічною великою війною та прибоями хвиль всеросійської революції життя почало входити в теперішні береги й устійнюватися, то й на цих землях Північно-Західньої України, що опинилась під відновленою Польщею, національно-церковний український рух почав рости і набірати сили, в зв'язку з загальним пробудженням і зростом національної свідомости українського населення на цих землях.

В особливих умовах мав проходити цей український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі. Перед ним воскресали тут сторінки давньої церковної історії української православної людности з XVI, XVII, XVIII століть, коли прадіди тієї людности боролись за свободу своєї православної віри, - ознаки й національної приналежности української, - і знесилювались в боротьбі під натиском католицтва, підтримуваного католицькою польською державною владою в цілях асіміляції українського народу, його політичного, національного, соціяльного поневолення. В давнину православний Львів, Почаїв з його святинями, Остріг з діяльністю князя К. К. Острозького, Луцьк, Володимир, Холм і т. д. - будили спогади про релігійно-культурні великі придбання українського православного народу на цих землях. І ось тепер - історична доля судила цьому народові знову спіткатися у себе з польською католицькою владою, для якої й тепер не байдужа була ро-ля Православної Церкви в житті її громадян; важливим було також і питання, чи за державною польською владою не встане знот ву понура тінь Риму з його жадобою „навернення" людей всякими способами "асі таргет Веі £Іогіат"? Так, коли відроджена Українська Православна Церква на Великій Україні повинна була мати діло з безбожною державною владою, що тільки для ока людського декретувала відокремлення Церкви від держави, почавши відразу Церкву переслідувати, грабувати і нищити, то національно-церковному українському рухові на Північно-Західній Україні під Польщею суджено було мати діло з державною владою християнською, при якій Церква не була відокремлена від держави, але де влада та була обтяжена традиційним католицьким нас-ліддям, далеко не доброзичливим для православія і Православної Церкви. Цієї різниці не повинен історик упускати з-під уваги при дослідженні національно-церковного руху українського в Православній Церкві в Польщі. Натомісць, для Східньої Наддніпрянської України в СССР і для Північно-Західньої України під Польщею в боротьбі за національний характер Православної Церкви українського народу спільним було завдання розмосковлення Церкви, зуживаної для політичних цілей і для русіфікації через неї українського населення дореволюційною російською владою.

1. Провідна роля Волині в українському національно-церковному русі в Православній Церкві на території відродженої Польщі. По-чатки цього руху на самій Волині. Українське Братство Св. Спаса в Житомирі. Володимирське Духовне Правління. Біографічні дані єпископа (потім митрополита) Діонисія Валединського

Осередком українського національно-церковного руху в Православній Церкві у відродженій Польщі була, без сумніву, Західня Волинь, що увійшла в склад відновленої Польщі по Ризькому трактату (18 березня 1921 року) польського уряду з совєтським, а фактично занята ступнево поляками вже в другій половині 1919 року. Цілком природно, що таким осередком була Волинь, бо ж з українських земель з православним населенням під Польщею вона була найбільшою. Волинська єпархія в дореволюційному часі мала 1200 парафій (митр. Євлогій. Ор. сії., стор. 244); під Польщею Волинська єпархія, за даними 1925 року, мала 760 парафій. Отже більше, ніж половина бувшої Волинської єпархії, була тепер в складі Православної Церкви в Польщі, в якій Волинська єпархія була й найбільшою; в 1925 р. вона одна була більшою за всі інші єпархії названої Церкви разом, а саме: Поліська єпархія мала 298 парафій, Віденська - 158, Гродненська - 130, Варшав-сько-Холмська - 65, - разом 651 парафія (Православний Цер-ковно-Народний Календар на 1925 год. Йзд. Варшавской Синодаль-ной Типографіи, стор. 72-76).

Будучи майже суцільною по національному своєму українському складу, Волинська єпархія, ще до її відділення політичними подіями від своєї цілости, була в роках революції 1917-1918 зачеплена тим рухом українського національно-церковного відродження, центром якого був Київ, і який почався на Україні в зв'язку з скликуваними з революцією єпархіяльними зібраннями чи з'їздами представників духовенства і мирян. Справа розмосковлення Церкви стає предметом дискусії і на перших по революції Волинських Єпархіяльних З'їздах духовенства і мирян в Житомирі, що відбулись 14-19 квітня і 23-30 червня 1917 року. На останньому були винесені такі ухвали:

 1. „З'їзд духовенства й мирян, признаючи, що нормальне життя Волинської єпархії можливе тільки при цілковитім поєднанні духовенства з народом на грунті близького до потреб народу церковного строю, - висловлюється за вільний розвиток і самоосві-домлення українського народу". 2) „Вважаючи, що негайне, ґвалтовне переведення реформ, зв'язаних з українізацією школи і церкви, може зустрінутися на місцях з перешкодами, що повстають з загальної непідготовленности до цього населення, - З'їзд пропонує священикам і вчителям мудру поміркованість і поступовість. Але останні мають бути подиктовані любов'ю до рідного краю й мови, а не бажанням відсунути виконання цього". 3) „З'їзд категорично проголошує, що національною вірою українського народу він, на підставі історії краю, визнає Східне Православіє і разом з тим визнає за необхідне зробити такі заходи: а) повернення старих побожних обичаїв церковних і молитов, як-то молитви на освячення овочів 6 серпня, вводини молодої, молитви на ввід в Братство і молитви на благословення громниць"; б) проповідь на місцевій народній українській мові; в) виголошення тексту богослужбового на місцевій вимові й загального співу" („Православная Волинь". 1917 р., ч. 16. „Церква і Нарід", ч. 1. 1935 р., стор. 17).

В єпархіальному органі „Православная Волинь", що прийшов на зміну „Волинских Єпархіальних Вєдомостей", і сам, в основному, провадився, правда, ще в російській мові, - появляються статті з закликами до переходу в церковній проповіді на українську мову і додатки до журналу проповідей в українській мові прот. Петра Антоновича. 23 січня 1918 р. відбулось в Житомирі засно-вання Братства Св. Спаса, в якому об'єднались духовні й миряни, свідомі українці, на ґрунті завдань українського національно-церковного відродження. «По звичаю нашому стародавньому, від дідів заповіданому, - звертались братчики до громадянства з приводу відкриття Братства Св. Спаса, - в часи страшного лихоліття, знущання над Церквою нашою Православною, в часи людського недбальства про ,,єдине на потребу", засновуємо „Братство Св. Спаса на Волині", на хвалу Бога, в Тройці Єдиного і Пречистої Його Матері, на слабу Церкви нашої Святої, для з'єднання любо-вію духовною віруючих у Христа, для спільної релігійної й культурно-освітньої праці на рідній ниві» ...

В програмі діяльности Братства бачимо такі точки, пройняті прагненням до національно-церковного відродження: 1. Оборона Православної віри, яко національної, давньої віри українського народу. - 2. Відродження давнього церковного життя. - 3. Охорона стародавніх українських звичаїв церковних. - 4. Придбання власної братської церкви в Житомирі. - 5. Придбання братського казнодія (проповідника) для церков м. Житомира і Волинської землі. - 6. Заложення братського шпиталю для старих і недужих. - 7. Заснування братської початкової школи. - 8. Придбання братської друкарні. - 9. Видання церковних книг, а також інших книжок релігійного й просвітнього змісту. - 10. Охорона церковної волинської старовини й відродження українського церковного стилю. - 11. Упорядження читань і бесід для народу і шкільної молоді. - 12. Заснування братського хору. - 13. Запровадження до церковних відправ української мови.

В складі ініціятивної групи засновників Братства св. Спаса і діяльних його членів були визначні волинські оо. духовні, як Голова Консисторії прот. П. Антонович, член Консисторії прот. М. Бур-чак-Абрамович, інспектор церковно-парафіяльних шкіл Житом, повіту прот. В. Вишневський, свящ. Ніканор Абрамович (нині митрополит УАПЦеркви на еміграції), смотритель Житомирського Дух. Училища прот. Афанасій Вікторовський і др. З світських - професори Вол. Дух. Семінарії: П. Абрамович, Орест Фотінський, Євген Ненадкевич, Мих. Яневич, Голова Волинського Губерніяльно-го Земства Самійло Підгірський (пізніше посол до Варшав. Сейму від Волині) і др. Такий склад був запорукою широкої діяльности Братства св. Спаса по розмосковленню церковного життя на Волині.

Але Братству було суджено попрацювати тільки в 1918 році, коли, як знаємо, йшла в центрі гостра боротьба за незалежну від Москви Українську Церкву з реакційними елементами в Церкві, очоленими Київським митрополитом Антонієм Храповицьким (див. т. IV, ч. 1 цієї праці, розд. І, підрозд. 4). Вже на початку 1919 р. Директорія УНР, що в кінці 1918 р. перейняла владу на Україні від поваленого гетьманського уряду, змушена ^була залишити Київ перед наступом большевиків. Большевики зайняли й Східню Волинь з Житомиром. Наслідком цих політичних подій в церковному житті Східньої Волині було завмирання тут національно-церковного українського руху, про що свідчить в своїх спогадах теперішній митрополит УПЦеркви в США Іоан Теодорович. Він оповідає про Волинський Єпархіяльний З'їзд, який відбувся весною 1921 р., і в якому брав участь як делегат від своєї благочинниць-кої округи в Староконстантинівському повіті. На цьому з'їзді, посеред 300 священиків-делеґатів єпархії, один лише о. Іоан Теодорович став на захист ідей і праці ВПЦРади в Києві (було це ще до Київського Собору в жовтні 1921 року), промовляючи до того ж українською мовою. (Іоанн, Архиєпископ. Низка спогадів. Український Православний Календар на 1951 р. Ню-Йорк, стор. 90-98). Зовсім мала кількість парафій УАПЦеркви на Східній Волині після Київського Собору 1921 р., як рівно ж і те, що Житомир майже увесь час існування УАПЦ на Україні не мав у себе духовного керівника округи - єпископа УАПЦеркви, теж підтверджують занепад на Східній Волині національно-церковного руху під большевицькою владою в тій частині Волині (Див. т. IV, ч. 1. Розд. II, підрозд. 4).

Так сталося на Східній Волині, але ж - „сама організація, намічена і здійснена Братством св. Спаса у Житомирі, відродилась, - як пише авторові цієї праці митрополит Ніканор Абрамович (з дня 10 травня 1960 р.), - на польській території5', тобто на Західній Волині під Польщею. Ряд братчиків Братства св. Спаса, як сам о. Ніканор Абрамович, о. Мик. Бухович, о. Вас. Лопухович, о. Вірослав Тхоржевський, о. Феодосій Кваснецький, о. Ф. Перхо-рович, Самійло Підгірський, Мих. Черкавський і др. були з Захід-ньої Волині, і хто з них працював в Житомирі в перші два роки революції (1917-1918), той залишив губерніяльний Житомир з зайняттям його і Сх. Волині большевиками. Ідейним наступником Українського Братства св. Спаса було на Західній Волині Володи-мирське Духовне Правління.

Як виказує сама назва цієї організації, чи установи, Володи-мирське Духовне Правління мало на певному терені Зах. Волині і церковно-адміністративні функції. Цей факт був неправдиво освітлюваний в деяких історичних працях. В ньому вбачали прояв анархізму посеред волинського духовенства. „Викликані до життя війною й революцією анархістичні елементи, - писав архиєпи-скоп Олексій Громадський, - виступали проти церковної дисципліни і готові були відмовити послушенства єдиному на Волині єпископові, посилаючись на свою залежність від других єпископів, що знаходились поза Польщею" („К исторіи Православной Церкви в Польше за десятилєтнее пребиваніе во главє ея Блаженнейшаго Митрополита Діонисія (1923-1933). Варшава. 1937, стор. 12-13). В монографії Фр. Гейера утворення „Володимирського Духовного Правління" розглядається як „виповідження 85 волинських парафій послушенства свому єпископові", при чому пояснення такої опозиції духовенства свому ієрархові (єп. Діонисію), що пішов на співпрацю з Варшавою, знаходиться в факті ніби такої ж любо-ви волинського духовенства до Московської патріярхії, яка була і в других православних єпархіях Польської Республіки; виявилось це і в стремліннях волинського духовенства піддатись під церковну правну залежність архиєрейських катедр в Житомирі або Гродні, але єп. Діонисію вдалось цю опозицію зломити. (Рг. Неуег. Dіе Огіпоdохе ..., стор. 135). Про ролю в організації Володимирського Духовного Правління прагнень національно-українського характеру до відродження Української. Православної Церкви архиепископ Олексій замовчав, а Ф. Гейер, видно, і не знає.

В дійсності, Володимирське Духовне Правління, будучи, як сказано вище, на Західній Волині ідейним наступником Українського Братства св. Спаса, відкритого в Житомирі в січні 1918 р., перейняло на себе й церковно-адміністративні функції в 4-ох повітах Зах. Волині (Володимирський, Ковельський, Любомльський і Го-рохівський) не з нахилів до „анархії", а також, розуміється, і не з ,,любови" до Московської патріярхії. Було викликано це обставинами церковного життя на цих теренах по війні, при розрухах революції та при змінах політичної влади, а з погляду церковно-канонічного жодної „анархії" в цьому не було.

Володимирське Духовне Правління стало провадити церковно-адміністративні функції (призначення, переміщення і звільнення членів парафіяльних причтів, церковно-судові справи, дозволи на шлюб, розводові справи і т. под.) не свавільно, а з уповноваження від свого єпископа Володимиро-Волинського Фаддея (Успенського), 1-го вікарія Волинської єпархії. В цій великій єпархії було три вікарних єпископа (Володимиро-Волинський, Кремянець-кий і Острозький); ще в часах до революції волинські вікарії, з почину архиєп. Волинського Антонія Храповицького, не були номінальними єпископами, як було принято відносно вікаріїв в Російській Церкві, а таки керівниками в своїх областях під зверхністю Волинського Архиєпископа (Епископ Никон. Жизнеописа-ніе Блаженнєйшаго Антонія, митрополита Кіевскаго й Галицкаго. Нью-Йорк. 1957, т. II, стор. 89). До цього стану напів-незалежно-сти вікарного єпископа Фаддея у Володимирській області долучи-.лась далі та обставина, що Волинський архиєпископ Євлогій, з революцією 1917 р., дуже мало пробував на Волині, в Житомирі, будучи то в Москві на Всеросійському церковному Соборі, то в Києві на Всеукраїнському церковному Соборі, а як в грудні 1918 р. був вивезений він, з наказу Директорії УНР, з Києва до греко-католицького манастиря в Бучачу, то так більше вже й не був ,на Волині, вибувши в січні 1920 р. з півдня на еміграцію в сані, одначе, архиєпископа Волинського і Житомирського. Отже єпископ Володимирський Фаддей, як 1-ий вікарій Волинської єпархії, мусів заступати відсутнього єпархіяльного архиєрея і, переїхавши до Житомира, був керуючим єпархією. Великі труднощі зносин з Західньою Волинню, а далі й обірвання цих зносин з посуненням польського війська (13 травня 1919 р. поляками був занятий вже Луцьк) і встановленням польської адміністрації, були причиною, аби запобігти якраз анархії в церковному житті, предоставлення єпископом Фаддеем прав адміністрування в його Володимирській церковній області організованому Володимирському Духовному Правлінню.

Головою Володимирського Духовного Правління був настоятель Володимирського катедрального собору прот. Арсеній Бор-дюговський, членом-секретарем благочинний прот. Ніканор Абра-мович; в склад Духовного Правління входили ще дві духовні особи і три мирянина; між цими членами Правління був і обраний р. 1922 від Волинського воєвідства до польського Сенату прот. Да-міян Герштанський. Організація церковного життя на території чотирьох повітів - Володимирського, Ковельського, Любомльсько-го і Горохівського (останні два були утворені поляками з великого розміром повіту Володимирського) була налагоджена Духовним Правлінням і йшла безперебійно. Але ж такий стан церковного управління на частині Волині міг бути тільки тимчасовим. Як каже 17 правило IV Всел. Собору, що ,,в кожній єпархії, по селах чи містах існуючі парафії повинні незмінно перебувати під владою завідуючих ними єпископів". . . а „розпреділення церковних парафій повинно слідувати за горожанським і земським порядком", - й при унормованні адміністративно-політичного життя Західньої Волині під новою польською державною владою мусіло прийти й до нормалізації її церковно-адміністративного життя.

На терені Західньої Волині, занятої поляками, знайшовся другий вікарій Волинської єпархії єпископ Кремянецький Діонисій (Валединський), з ім'ям якого так тісно пов'язана вся історія українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі. Єпископ (потім митрополит) Діонисій, у світі Константин Валединський, був родом з Московщини, син священика м. Мурома, Володимирської губ., народився р. 1876; рано, після смерти батька, залишився сиротою і був вихований матір'ю. В часі його науки в старших клясах Володимирської Духовної Семінарії його „було приплутано, по вислову митрополита Євлогія, до скандалу в семінарії" (бунт семінаристів в 1895 р.) і звільнено, в числі 75 . учнів, з правом бути принятим до іншої семінарії; вступив він до Уфімської Дух. Семінарії, яку й скінчив блискуче, після чого скінчив Казанську Духовну Академію (р. 1900), за ректорства в ній єпископа Антонія Храповицького, яким і був пострижений в ченці, ще будучи студентом, Константин Валединський, з ім'ям в чернецтві Діонисія. Після скінчення Академії ієромонах Діонисій був короткий час учителем Тавричеської Дух. Сем. (Крим); на Великдень 1902 р. був він призначений інспектором Холмської Дух. Семінарії, а на початку 1903 р. - ректором її після ректора архим. Євлогія, висвяченого в єпископа - вікарія Люблинського. На становищі ректора семінарії в Холмі архим. Діонисій був до 1911 р., в якому був призначений настоятелем церкви рос. посольства в Італії. Через два роки, в неділю Фомину 1913 року, був висвячений в єпископа Кремянецького, вікарія Волинського Архиєпископа. Єпископська хіротонія архим. Діонисія мала надзвичайно урочистий характер: відбулась вона в Почаївській Лаврі і довершена була собором єпископів, очоленим патріярхом Антіохійським Григорієм IV, який приїздив тоді до Росії; волинським архиєпископом був митроп. Антоній Храповицький.

В часах першої світової війни єпископ Діонисій залишався на місці (Кремянець був в безпосередній близькості до фронту); з революцією і в часі її, з скликанням в січні.1918 р. Всеукраїнського Церковного Собору, відбув до Києва і був учасником названого собору, який мав свої сесії впродовж 1918 р. (до падіння гетьманської влади). В січні 1919 р. єпископ Діонисій, в зв'язку з залишенням столиці Урядом УНР перед наступом большевиків, повернув з Києва до Кремянця і вивіз з собою акти Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р., які й переховувались у нього потім у Варшаві, про що оповідав авторові цієї праці архиєпископ Олексій Громадський.

Очевидно, що, повернувшись до Кремянця, катедрального свого міста, єпископ Діонисій почав налагоджувати церковно-адміністративне життя своєї области, в повітах Кремянецькому, Ду-бенському, Рівенському, Луцькому, що були, разом з іншими повітами Західньої Волині, вільні від „совєтської" влади. Не маємо даних, чи мав єпископ Діонисій тоді які стосунки з єпископом Фаддеєм, як з керуючим Волинською єпархією; треба думати, що провадив церковно-адміністративну працю цілком незалежно від відрізаного, разом зо всією Сх. Волинню, Житомира; в квітні 1920 року організується в Кремянці Єпархіяльна Рада, як тимчасовий орган управління при єпископі. Звідсіля можна бачити, що частина Волині поза большевицькою владою розглядається вже як єпархія; „тимчасовість" переходить в стабільність, яка закріплюється Ризьким трактатом поляків з „совєтами" 18 березня 1921 р., згідно з яким Західня Волинь опинилась в межах Речі Посполітої Польської. Треба додати, що р. 1921 і єпископ Фаддей був переведений з Житомира до Твері на Московщині (Гейєр, Ор. сії., стор. 74), а Житомирську катедру патріяршої юрисдикції зайняв третій вікарій Волинської єпархії єпископ Острозький Аверкій Кедров. Врешті уряд Польщі декретом від 1 липня 1921 р. визнав за єпископом Кремянецьким Діонисієм право канонічної юрисдикції в межах Волинської єпархії під Польщею.

В зв'язку з вказаними фактами переходу в управлінні парафіями Зах. Волині від тимчасовости до стабільности стояло, очевидно, і ступневе „втручання" єпископа Діонисія в справи, якими відало в межах 4 повітів Зах. Волині Волинське Духовне Правління; наступило ширення єпископської єпархіяльної влади і на ці 4 повіти, що користали до того з автономії. Аджеж не могло далі бути стану, при якому 4 повіти Волинської єпархії в межах Польщі не підлягали б юрисдикції Волинського єпископа в цих же межах, а залишались в юрисдикції Житомира. Та полагодження цього „нонсенса" переведено було єпископом Діонисієм в обставинах тодішнього церковно-політичного життя з тактом і гнучкістю, до яких здібні були він сам і його найближчий тоді помічник в адмініструванні прот. Олександер Громадський (в чернецтві Олексій, помер в сані митрополита трагічно 7 травня 1943 р.).

Як згадує в листі до автора цієї праці митрополит УАПЦ Ніканор, - „Єпископ Діонисій одного дощевого дня приїхав з Кре-мянця, в супроводі прот. О. Громадського, до мене (о. Н. Абра-мовича) на Володимирщину в с. Сельце. Була тяжка розмова, але остаточно нам вдалось домовитися щодо координування праці. Ми погодилися, що необхідно скликати Єпархіяльний З'їзд, на якому попробувати урегулювати всякі непорозуміння та евентуально договоритися щодо канонічної зверхности. Ми розсталися тоді з вл. Діонисієм майже приятелями. Я виніс враження, що він буде щиро корисним для нас в справі, для якої ми працювали. Він прирік нам підтримку і слова дотримав" (Лист від 10. V. 1960). Порозуміння з „анархістами" торкалось, очевидно, як і побачимо далі, справи розмосковлення Церкви на Волині, яку провадило на своєму терені Володимирське Духовне Правління, тоді як Кремянець мав „тендеції русофільські", за висловом митроп. Ніканора. Так дійшло до першого Волинського Єпархіяльного З'їзду в межах відновленої Польщі, потребу в якому відчували і Єпархіяльна Рада, утворена в Кремянці при єпископі в квітні 1920 року. Цей з'їд мав виразно український характер і відограв значну ролю в українському національно-церковному русі в Православній Церкві в Польщі вже на початку ЇЇ організації.

 

• ВКонтакте