2. Спроба росіян взяти в свої руки організацію Православної Церкви в межах відродженої Польщі; протиділання тому єпископа Кремянецького Діонисія. Почаївський З'їзд представників духовенства і мирян Волині 3-10 жовтня 1921 р.; його резолюції

В той час, як церковне життя в повітах Волині, що опинились під польською владою, почало нормуватись і набирати певних організаційних форм, які мали, очевидно, місцевий характер, у Варшаві росіяни утворили вже „Православний Церковний Совєт", який взяв на себе завдання і право організовувати церковне православне життя не в столиці тільки, а в межах цілої Польщі. З дозволу польської влади, очолений Н. С. Серебренниковим, Православний Церковний Совєт мав перевести у Варшаві З'їзд представників православних парафій з цілої Польщі з широкою програмою; з'їзд мав бути в серпні 1921 р. Невідомо, хто з єпископів в межах Польщі дав згоду і благословення на скликання цього з'їзду, але спротивився цьому замірові Церковного Совєта у Варшаві Кремянець-кий єпископ Діонисій. Свій протест єп. Діонисій оголосив в часописах, де писав:

 „В програмі З'їзду я знахожу питання про правове положення Православної Церкви в Польщі, про організацію органів церковно-громадських, про організацію парафій, про засоби Право-сланої Церкви та їх розподіл. Очевидно, що ці питання поставлено не для проформи тільки, їх буде обмірковано і вирішено, а ухвали Церковний Совєт захоче надіслати, куди треба, як голос всієї Православної Церкви в Польщі. Нехай вибачить мені Варшавський Церковний Совєт, але я не можу зрозуміти, хто йому дав право бути церковною організацією для всієї Православної Церкви в Польщі, як не можу погодитися й з тим, щоб голос некано-нічного З'їзду був представлений як правдивий голос Православної Церкви в Польщі" (Час. „За Свободу", 4. VIII. 1921 р.).

Протест єпископа Кремянецького, як і його заборона духовенству Волинському прийняти участь в З'їзді, що його скликував Варшавський Церковний Совєт, були причиною того, що з'їзд цей зовсім не відбувся. На Волині ж був скликаний єпископом Діони-сієм до Почаєва Єпархіяльний З'їзд духовенства і мирян, який відбувся в днях 3-10 жовтня 1921 р.

З повітів Волині, що були досі тереном церковного адміністрування Володимирського Духовного Правління, представництво на Почаївському З'їзді, як від духовенства, так і від мирян, було організоване і досить чисельне, від інших повітів випадкове. З Луцька, напр., посланий був делегат від Луцької Просвіти (Андрій Глу-щук), але, за свідоцтвом в листі до мене митрополита Ніканора, переважно прибули на З'їзд до Почаєва свідомі українці. Почесним Головою З'їзду був єпископ Діонисій. Діючим Головою було обрано прот. Ніканора Абрамовича, заступниками Голови прот. Олександра Громадського і архимандрита Дамаскина; секретарювали прот. Петро Табінський і учитель Михайло Кибалюк.

Справа українізації Богослуження викликала на З'їзді жваву дискусію, у висліді якої було наразі ухвалено: доручити доповідачеві в цій справі, яким був Голова З'їзду прот. Н. Абрамович, відправити в Троїцькому Почаївському соборі Службу Божу в українській мові, яка б показала, чи в цій мові можна відправляти Богослуження. Було зорганізовано нашвидко український хор під керуванням о. Миколи Квасницького. Службу Божу правив прот. Н. Абрамович з своїм дияконом Іваном Залуським. Собор був набитий учасниками З'їзду, лаврськими ченцями і селянами містечка Почаєва та околиць, що, прочувши про „новину", посунули до Лаври. Все це з захопленням уважало на кожне слово молитви і співу, бо ж від вражіння мала бути залежною на вечірньому засіданні загальна ухвала для єпархії в справі уживання української мови в Богослуженні. «Все було б гаразд, - оповідає мит-роп. Ніканор, - колиб не те, що я, за звичкою, не поминав московського патріярха, а лише тут присутнього єпископа Діонисія. Зауваживши брак поминання московського патріярха, монашество підняло в соборі такий репет, що не стало чутно й відправи. Розмахуючи в розпачі руками, ченці гукали: „Церковь обезглавілі!"... Але вийшов тут старий схимник і, схопивши збанок зо свяченою водою та кропило, повиганяв з собору крикунів: „Бес вошел в тебя, брате!"

По скінченні Служби учасники З'їзду розійшлись на спочинок, а єпископ Діонисій прислав до мене прот. Громадського з попередженням, що на вечірньому засіданні монашество збирається виступити проти непоминання московського патріярха. Я просив заспокоїти владику і сказати, що все буде добре. На вечірньому засіданні від імени монашества виступив архимандрит Дамаскин з „Книгою правил" в руках і, зачитавши прав. 13 Двукр. Конст. Собору, вніс протест проти непоминання в Лаврі законного патріярха. Присутні на нараді ченці, на чолі з відомим ієром. Тихоном Ша-раповим (р. 1919 був укр. владою вивезений з Почаєва разом з архим. Віталієм до Бучача, де в уніят. манастирі перебував з мит-роп. Антоніем і архиєп. Євлогіем. І. В.), підняли знову галас, бажаючи зірвати З'їзд. Єп. Діонисій доручив мені дати відповідь на обвинувачування. Я відповів коротко: „Практика Константинопольської Церкви, якої канонічним правилом користався тут архимандрит, приписує поминати патріярха лише єпископам Церкви, а священики там, за звичаєм, поминають лише свого правлячого єпископа. Тому я маю слушність, коли не помянув того, кого не зобов'язаний був поминати. Але нехай пояснять мені монахи, на якій підставі вони самі не поминають свого правлячого єпископа, тут присутнього владику Діонисія? . ." Це зачепило за живе єпископа Діонисія, і він з обуренням почав докоряти монахам за їх лукавство і лицемір'я. Монахи змушені були покинути залю, і нарада прийняла після того діловий характер».

В справі українізації Богослуження З'їзд ухвалив: „Жива віра вимагає й живої віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти від церковно-словянської мови до народньої, живої мови української. Але перехід той має відбуватись ступнево, в міру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною церковною владою потрібні богослужбові книги. До Служби Божої на церковно-слов'янській мові з вимовою українською приступити негайно". Щодо справи перекладу Св. Письма та богослужбових книг на українську мову, необхідне утворення спеціяльної комісії з осіб філологічне і богословськи освічених, яка б приступила до праці перекладання потрібних книг". На цій ухвалі З'їзду Єпископ Діонисій поклав резолюцію: „Згоджуюсь" („Православна Волинь" за 1922 р., чч. 13-14).

Крім цієї ухвали по кардинальному питанню мови Богослужен-ня, Почаївський З'їзд прийняв ще наступні ухвали, подиктовані рухом до національно-церковного відродження українського народу:

 а) З'їзд просить відновити стародавню Луцьку єпископську ка-тедру, на утримання якої мали б іти прибутки з маєтків колишньої Жидичинської Архимандрії;

 б) приймає, що єпархіяльним органом на Волині, з резиденцією в Кремянці має бути „Єпархіяльна Рада". В основу організації єпархії мають бути положені Статути Єпархіяльного управління й повітового церковного управління, вироблені Всеукр. Собором у Києві в 1918 р.;

 в) З'їзд ухвалює приступити до видання органу Волинського Єпархіяльного Управління під назвою „Православна Волинь";

 г) З'їзд вважає необхідним парафіяльні книги, а також книги громадського стану, провадити й документи видавати в українській мові.

 д) приймає Парафіяльний статут, опрацьований Київським собором;

 е) З'їзд ухвалює просити державну владу, аби школи були національні з місцевими українцями-учителями, а де буде можливо, щоб дозволялося відчиняти церковно-парафіяльні національні школи;

 ё) З'їзд закликає духовенство: 1. Навчання релігії в школах перебрати виключно в свої руки; 2. Знайомити учнів з історією Православної Церкви, особливо з історією Церкви на Волині; 3) Видрукувати в українській мові книжки по Свящ. історії Старого і Нового Заповітів, а також об'яснення Богослуження (Іbid.).

Проф. В. О. Біднов, який незадовго перед Почаївським З'їздом переїхав до Кремянця з Тарнова, де перебував тоді уряд УНР, писав після З'їзду до о. Петра Білона, і „всієї хвальної Редакції „Релігійно-Наукового Вістника" (лист від 17 жовтня 1921 р.): «На мене З'їзд зробив гарне вражіння. Він доводить, що наша церковна справа стоїть на твердому ґрунті, що прихильники її вже є скрізь на Волині, і що проти неї виступають або через те, що незнайомі з нашими церковними завданнями, або давні вороги українського народу, що завжди ведуть проти нього боротьбу і мріють про „єдиную, недєлімую". Прихильники нашої церковної справи виявили на З'їзді свої великі моральні й інтелектуальні сили, тоді як наші противники були зовсім слабі. Вони в крайньому випадку визнавали правдивість і доцільність українізації Богослуження (протоієрей Венедикт Туркевич), тільки просили нас не спішити з нею, робити потроху, поволі, або ж галасували, що ми „вороги Росії, працюємо на кошти Берліну, деґенерати і премося стати поляками". По суті ж ніхто ні в чому не заперечував» ...

До таких „галасуючих" тоді, 40 літ назад, проти живої української мови Богослуження для українського народу „істінно-рус-ских" приєднався р. 1959 маг. богословія Александр Світіч, б. учень проф. Біднова на „Відділі Православного Богословія" при Варшавському університеті. В своїй монографії „Православная Церковь в Польше й ее автокефалія" (Буенос-Айрес - 1959) Світіч написав: „Початок всіх бід в Церкві на Волині поклав Волинський Єпархіяльний З'їзд, що відбувся восени 1921 р. в Почаївській Лаврі. На цьому З'їзді було заложено перші каміння роз'єднання Церкви (?), а саме - було признано своєчасним українізувати Церкву шляхом заміни церковно-словянської богослужбової мови, що має тисячолітню традицію, мовою українською. Потім послідувало благословення на вживання в церквах неперевірених (?) перекладів Бого-служень з масою помилок, так що скоро сам віруючий народ (?) почав звертатися до церковної влади з просьбами про виключення цих перекладів з ужитку" (стор. 67). Жодних фактів конкретних на доказ цих загальникових гомінких фраз А. Світіч не подає, а тому вони не мають історичної вартости, мають характер наклепів.

3. Митр. Варшавський Юрій Ярошевський. Організація при ньому церковного управління Правосл. Церкви в Польщі. „Тимчасові правила про відношення Уряду Речі Посп. Польської до Прав. Церкви" ЗО. І. 1922 р. Митр. Юрій і український церковний рух. Вбивство м. Юрія архим. Смарагдом Лятошенком і мотиви вбивства. Українська преса про трагічну смерть м. Юрія. Ухвали Св. Синоду 16 червня і 14 грудня 1922 р. і 3 вересня 1924 року про вживання рідної мови народів в Богослуженні й проповіді 

В згаданому вище листі проф. В. Біднова до о. П. Білона з дня 17. X. 1921 р. проф. Біднов пише: „Єпархіяльний З'їзд Волині в По-чаєві, на жаль, закрився, не розглянувши всіх намічених справ. Недостаток коштів примусив багатьох делегатів покинути З'їзд раніше, і його довелося закрити за відсутністю кворума"... Але головніші ухвали, зокрема щодо розмосковлення в церковному житті, були ухвалені З'їздом і ступнево, як бачимо з їх формулювання, мали провадитися в життя, на що в своїх резолюціях по цих ухвалах висловив згоду і єпархіяльний єпископ Діонисій. „Заповідалася, - як читаємо в сучасній нам пресі, - світла доба в історії нашої Церкви на Волині. На жаль, не так склалося, як заповідалося ... Ухвали Почаївського З'їзду пішли на затвердження в Варшаву, до Голови Православної Церкви в Польщі Архиєпископа Юрія (Ярошевського), який одним розчерком пера скреслив усі наші досягнення і згасив усі наші надії" (Н. Бурчак. Початки українського церковного відродження на Волині. Журн. „Рідна Церква" за жовтень-грудень 1960 р.).

При таких виразах, як „окреслення усіх наших досягнень" і „згашення усіх наших надій" історикові українського церковно-православного руху в Польщі залишалось би покласти перо, бо не було б про що вже далі писати. Але не в цьому гіперболізмі головна тут справа. Головне те, що з таким уявленням ролі Митрополита Юрія Ярошевського у відношенні до українського національного відродження, в тім і в ділянці церковного життя того народу, зустрічаємось уперше в нашій літературі мемуарного характеру. Досі негативне ставлення до короткотривалої діяльности в Православній Церкві в Польщі митрополита Юрія на становищі Первоієрарха тої Церкви ми незмінно бачили тільки з боку „рнов-ців" („Союза русскаго народа"), яскраво видержане (ставлення) і в згаданій вище монографії А. Світіча. Українські автори позитивно оцінювали для українства менш навіть як півторарічне (28. XI. 1921 - 8. II. 1923 р.) перебування на чолі Православної Церкви в Польщі митрополита Юрія, трагічно померлого 8 лютого 1923 р. Треба звернути увагу на те, що вище наведені твердження „сенсаційні" автора статті в „Рідній Церкві", як і дальше оповідання про ніби переслідування митр. Юрієм, а після його смерти і митр. Діо-нисієм та Синодом, протоієреїв А. Бордюговського, Даміяна Гер-штанського (зосени 1922 р. сенатора Речі Посполітої Польської!), ігумена Алексія і прот, Н. Абрамовича за їх національно-церковну діяльність в рр. 1919-1921 не підтверджено жодним документом. Це зобов'язує нас приглянутись до долі ухвал Почаївського З'їзду 1921 р. в перші ж роки після відбуття того З'їзду, бо справа не була так проста, як шабльоново представлено те в ст. „Рідної Церкви": „Розчерком пера скреслив (митрополит Юрій) наші досягнення і згасив наші надії", - та й кінець...

Ще до Почаївського З'їзду архиєпископ Юрій, за згодою польського уряду і Московського патріярха, одержав від патріярха Ти-хона призначення бути патріяршим Екзархом Православної Церкви в Польщі з правами обласного митрополита, патріярший наказ про що датований 15/28 вересня 1921 р., але до організації управління Православної Церкви в Польщі ще не було приступлено.

Короткий життєпис митрополита Юрія, до прибуття його в Польщу, такий. Митроп. Юрій, у світі Григорій Ярошевський, був син українського священика о. Антонія Ярошевського, Подільської єпархії, народився 18 листопада 1872 р. Скінчив Подільську Дух. Сем., а р. 1896 - Київ. Дух. Академію, де був однокурсником з проф. О. Лотоцьким, який тепло згадує про митроп. Юрія у своїх споминах, видання Укр. Наук. Інстит. у Варшаві („Сторінки минулого", т. МІ). Після скінчення Академії, Ярошевський присвятив себе педагогічній праці, вже року 1898 прийнявши й чернечий постриг. Науково співробітничав в духовних журналах; були його праці і в „Записках Наукового Т-ва ім. Шевченка". На становищі Ректора Тульської Дух. Семінарії архимандр. Юрій був висвячений 2 липня 1906 р. в єпископа Каширського, вікарія Тульської єп.; був потім переведений на катедру єп. Лубенського, вікарія Полтавської єп. В кінці 1910 р. єп. Юрій був призначений ректором Петербурзької Дух. Ак.; в часі його ректорства скінчив Академію Н. Іноземцев, улюблений учень о. ректора, якого митроп. Юрій висвятив в Польщі в єпископа - вікарія Люблинського (в чернецтві Олександер, потім митрополит Поліський). Від половини 1913 р. Владика Юрій проходить архипастирське служення на самостійних катедрах - Калузькій, Мінський. Р. 1918 був возве-дений в сан архиєпископа; в р. 1919 часово керував Харківською єпархією, а на початку 1920 р. емігрував за границю, до Італії, звідкіля, на запрошення польського уряду, прибув до Польщі, приблизно в кінці літа 1921 р.

 - Коли, після оформлення свого ієрархічного в Православній Церкві у відновленій Польщі становища, Екзарх Юрій приступив до організації в Православній Церкві Вищого Церковного Управління і Єпархіяльного Управління, то першим ділом закрив „Церковний Совєт в Польше", який, на чолі з Н. Серебренниковим, функціонував у Варшаві в характері „над-єпархіальной церковной організацій", об'єднуючи в собі росіян, що почали акцію в напрямку захоплення ,,вакантної" найвищої церковної влади в Православній Церкві в Польщі, з метою мати Церкву тут опорою „русско-сти", як і до першої світової війни та революції. Ми бачили, як вже раніше єпископ Діонисій дав одсіч тому ж „Церковному Совєту".

В січні 1922 р. відбувся у Варшаві перший собор єпископів православних на території Польщі, головною задачею якого було не тільки організація внутрішнього управління Православної Церкви у відновленій Польщі, а й легалізація правного положення тої Церкви в державі шляхом переговорів з польським урядом і встановлення, як тоді називали, конкордату Православної Церкви з Польщею. В соборі тому, відкритому 11/24 січня 1922 р., під головуванням Владики-Екзарха Юрія, взяли участь єпископ Кремя-нецький Діонисій, єпископ Пінський Пантелеймон і єпископ Біло-стоцький Владимир; на участь прибулого архиєпископа Віденського Єлевферія уряд не погодився, бо його єпархія не входила ще в межі Польщі. Але ж уявлення себе, Собору православних єпископів, рівнорядним партнером в переговорах з польським урядом було наївністю, - Уряд Речіпосполітої „конкордати" укладати міг тільки з Римом, - отже, після кількох засідань Собору єпископів, в час яких ішло обговорення тексту „конкордату" з представниками Уряду, раптом, 17/30 січня 1922 р., з'явились „Тимчасові Правила про відношення Уряду Речіпосполітої Польської до Православної Церкви в Польщі", за підписом міністра ісповідань і на-родньої освіти Антонія Поніковського. Ці „Тимчасові Правила" ЗО січня 1922 р. міністра А. Поніковського залишились діючими майже до кінця по-Версальської Польщі, бо ж тільки 18 листопада 1938 р. прийшов, з силою закону, „Декрет Президента Речіпосполітої про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви". В календарі на 1923 рік, виданім з благословення Синоду Православної Церкви в Польщі, читаємо: «На жаль, в наслідок якихось позасоборних сторонніх впливів, одноголосне приняття конкордата на Соборі не відбулось, а замісць того, в характері розпоряджень державної влади, Уряд видав „Тимчасові Правила ...» (стор. 49-50).

Історик Православної Церкви в Польщі, зокрема ж і українського церковного руху в тій Церкві, не може не рахуватися з тим фактом, що з виданням названих „Тимчасових Правил" ЗО січня 1922 р. почалось активне, і досить дошкульне, вмішування польського уряду у внутрішнє життя Православної Церкви, реґлямен-товане тими „Правилами". Так, напр., чи після видання цих „Правил" могло далі діяти на Волині „Володимирське Духовне Правління", закриття якого приписує митрополитові Юрію Н. Бурчак в цитованій вище статті в „Рідній Церкві"? Це „Духовне Правління" повинно було припинити своє існування вже й на підставі ухвали Волинського Єпаршяльного З'їзду в Почаеві про „Єпархі-яльну Раду" в Кремянці, як орган єпархіяльного управління, а коли б ця ухвала була у Володимирі зігнорована, то, згідно з „Тимчасовими Правилами", виданими через три місяці після Почаїв-ського З'їзду, „Володимирське Духовне Правління" закривалось з тої простої причини, що „Правила" (т. 13) встановлюють „Духовні Консисторії"в кожній єпархії (для Волинської в Кремянці), а не знають ні „Духовних Правлінь", ні „Єпархіяльної Ради". Нема в „Тимчасових Правилах" органів повітового церковного управління, як і „церковних рад" по парафіях, статути яких приняті були на Всеукраїнському Соборі у Києві р. 1918 за гетьманської влади. Залишені в управлінні церковному на місцях становища благочинних і благочинницькі округи (т. 5 „Правил"); благочинницькі зібрання відбуваються за попереднім повідомленням про них повітовому старості, епархіяльні з'їзди - за повідомленням про них відповідному воєводі, загальні церковні собори (з участю духовенства й мирян) - за згодою Міністра ісповідань і народньої освіти (т. 14 „Правил"). Собор єпископів, який в складі всіх признаних Урядом єпархіяльних єпископів „Тимчасові Правила" визнали „законним представництвом Православної Церкви в Польщі" (т. 1 „Правил"), виділив потім, на третій сесії Собору 14-15 червня 1922 року у Варшаві, для рішення звичайних біжучих справ „малий Собор архиєреїв", названий „Св. Синодом Православної Митрополії в Польщі". Такі є історичні факти щодо походження форм внутрішнього управління Православної Церкви в Польщі в часі очолен-ня її митрополитом Юрієм Ярошевським. Треба додати до цього, що „Тимчасові Правила" ЗО січня 1922 р. зовсім не знають засади виборности на духовні становища і в церковному управлінні. Скрізь при призначеннях на становища, переміщеннях, усуненнях, чи то священиків на парафії, чи благочинних, чи членів Консисторій, чи єпископів, ці акти відбуваються в порядку адміністративному, з наказу відповідної церковної влади, але за порозумінням її з представниками відповідних органів влади державної.

Що торкається мовного питання в житті Церкви Православної, то „Тимчасові Правила" нічого не говорять про богослужбову мову в тій Церкві; натомісць зобов'язують акти громадянського стану („метричні книги") парафіян провадити в державній мові польській, допускаючи, рівнобіжно з польським текстом, записувати акти й „на мові, яку вживають парафіяни" (т. 7 „Правил"). В зносинах з державними установами повинна вживатися мова польська (т. 8); офіційні документи Консисторії видають в мові польській (т. 13). Навчання релігії в школах, обов'язкове для учнів православної віри, має провадитися в рідній мові учнів (т. 8).

На засіданні Собору єпископів у Варшаві 14/27 січня 1922 р. було дозволено видання в Кремянці єпархіяльного органу в українській мові під назвою „Православна Волинь". Тоді ж було ухвалено відкрити у Волинській єпархії катедру Луцького вікарного єпископа. На засіданні першому св. Синоду, 16 червня 1922 р. у Варшаві, заслухано було рапорт Владики Кремянецького Діонисія про ухвалу Почаївського З'їзду в справі богослужбової мови (ухвала наведена нами вище), і Синод постановив: „Благословити Преосвященному Діонисію допущення в словянській богослужбовій мові народньої української вимови й читання Слова Божого за Бо-гослуженням на українській мові в тих випадках, де й коли це буде визнано ним за необхідне" („Духовна Бесіда" ч. 7 - 1924 р.). Наведені постанови Собору єпископів і Синоду, як бачимо, теж свідчать про цілком противне тому, що написано в „Рідній Церкві" лро відношення митроп. Юрія до українського церковного руху.

З вересня 1922 р. в Почаївській Св.-Успенській Лаврі довершена була митрополитом Юрієм, архиєпископом Діонисіем і єпископом Олександром хіротонія в єпископа Луцького архимандрита Олексія (Громадського). При врученні архиєрейського жезла ново-висвяченому єпископові Олексію, митроп. Юрій в своїй промові казав: „Як єпископ, ти будеш проходити своє служення тут, на Волині, серед українського народу. Це добрий, здібний до високих ідеальних переживань народ, що особливо поетично відчуває красу Божого світу й Бога, і серед нього єпископське служення може бути особливо корисне та спасенне. Цей народ легче, ніж який інший, приваблювати до Бога й приєднувати до спасіння. Особливо це повинно бути осяжне для тебе, як рідного цьому народові не тільки по вірі, але й по крові. Твоє знання народньої мови є могутнім засобом впливу на цей нарід, бо християнські ідеї, зодягнені в дорогі образи й форми рідної мови, стають особливо зрозумілими і підбивають серце. А твоє знання, як українця з походження, душі народу, чеснот і хиб, таємних струн його серця, покаже тобі, як, коли і про що говорити з ним, щоб приєднати його до Бога і правди Його, щоб вкоренити в нього християнські основи життя. Тим більше це треба сказати, що ти давно вже працюєш серед цього народу, як пастир, педагог і адміністратор. Ти вивчив усі верстви того народу й віки: духовенство, інтелігенцію й простий народ; дорослих людей, молодь і дітей. І тим більше буде корисне й успішне твоє служення серед нього" („Шлях". Вересень 1937 р., стор. 4-5). З наведеної промови митрополита Юрія до єпископа Олексія бачимо ясне розуміння митрополитом усього значення національного елемента в житті Церкви, в приложен-ні, зокрема тут, саме до церковного життя українського народу.

Найсильніше, на нашу думку, про неправду твердження, що митрополит Юрій „усяке розмосковлення церковного життя заборонив" („Рідна Церква", жовтень-грудень 1960 р., стор. 7) говорить факт вступлення ним на шлях якраз унезалежнення від Москви церковно-православного життя у відновленій Польщі. Увесь одіум в боротьбі проти відходу від Москви і за дальніше перебування „в братском единении й общении с Православной Церковью Рос-сийской, с которой связаньї неразрьівньїми историческими узами в. общецерковной жизни" (А. Світіч. Ор. сіt., стор. ЗО) - був звернений з боку „істінно-русскіх людей", - духовного і світського станів, - на митрополита Юрія. Ці люди все ще „позирали тоді в бік Москви, очікуючи, що ось-ось звідти протягнеться всевладна рука й змінить становище". . . І ця ненависть, доведена до напруження, завершилась небувало трагічно в історії Православія: смертю Владики митрополита Юрія від руки духовної ж особи, від стрілу архимандрита Смарагда (в світі Павла Латишенка) 8 лютого 1923 року у Варшаві, в митрополичому домі.

Справа автокефалії Православної Церкви в Польщі, над якою ближче зостановимось в наступному підрозділі з історичної точки погляду ваги її для Української Православної Церкви, не була закінчена за митрополита Юрія. Була вона започаткована Польським урядом, коли на конференції у Варшаві восени 1921 р. архиєпи-скопа Юрія і єпископів Діонисія і Пантелеймона (Рожновського, польської національности) з міністром ісповідань і освіти М. Ратаєм, цим останнім було рішучо заявлено, що „Польський уряд не уявляє собі іншого управління Православної Церкви в Польщі, як на засадах автокефалії (ІЬісІет, стор. 7). Чим більше виявлявся безбожний характер державної влади в Совєтській Росії, і сам пат-ріярх Московський Тихон був замкнутий спочатку в манастирі, а потім у в'язниці ГПУ (р. 1922), тим сильніші підстави мав Польський уряд настоювати в своїх декляраціях до Собору православних єпископів про скоріше проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі.

Ієрархією Церкви була принята на Соборі єпископів у Варшаві 14-15 червня 1922 р. слідуюча ухвала: „Приймаючи під увагу деклярацію Уряду і події церковного життя в Росії, в згоді з постановою своєю в Почаєві, Собор єпископів більшістю голосів ухвалив: 1. З причини припинення в Москві діяльности законного Вищого Церковного Управління, всі справи, що торкаються Православної Церкви в Польщі, має рішати на місці Собор православних Архиереїв, при чім звичайні біжучі справи рішає малий Собор Архиєреїв, або Синод Православної Церкви в Польщі, згідно з т. 1 „Тимчасових Правил про відношення Уряду до Православної Церкви в Польщі". 2. „Собор Архиєреїв ухвалює не приймати жодних розпоряджень від утвореного в Москві неканонічного Церковного Управління". 3. „Собор православних Архиєреїв, з огляду на церковну смуту і розруху в Росії, не має нічого проти автокефалії Православної Церкви в Польщі і готовий працювати в Польщі на засадах автокефалії, упевнений в добрій співпраці з Польським Урядом на основах Конституції, з тим одначе, що Польський Уряд одержить на автокефалію благословення Царгородського і других патріярхів, а рівно Голів Автокефальних Церков - Грецької, Болгарської і Румунської, а також патріярха Московського, якщо останній поверне до влади і якщо патріярхат в Росії не буде скасований" („Православная Церковь в Польше". - Православний Календарь на 1923 г. Варшава. 1923, стор. 50-51).

Ухвала була принята голосами митрополита Юрія, архиєпи-скопа Діонисія і єпископа Александра, Керуючого Поліською єпархією, а проти були архиєпископ Віденський Єлевферій і єпископ Гродненський Володимир, що були противниками унезалежнення Православної Церкви в Польщі від Московського патріярха, а тим самим не могли залишатися на своїх катедрах в Польщі, де Церква не була відділена від Держави, а державна польська влада домагалась унезалежнення Православної Церкви в Польщі від церковної влади, яка знаходилась в другій державі, де почалось, до того ж, переслідування Церкви, християнства й релігії взагалі.

Після наведеної вище ухвали Собору єпископів 14-15 червня 1922 р. що до управління Православною Церквою в Польщі, - ухвали, на нашу думку, цілком слушної в даних обставинах і канонам Православної Церкви не противної, - не було за митрополита Юрія нової на цей предмет соборної ухвали, як і взагалі не було Собору єпископів (від 16 червня 1922 р. відкрив свою чинність Св. Синод Православної Церкви в Польщі). Таким чином, стріл архимандр. Смарагда в митрополита Юрія і нагла смерть митрополита від стрілу 8 лютого 1923 року наступили через 8 місяців після ухвали в червні 1922 р. Собору єпископів про „готовність працювати в Польщі на засадах автокефалії", яку ухвалу історик Світіч кваліфікує, як „самочинне впровадження автокефалії Православної Церкви в Польщі" (Ор. сії., стор. 35). Трудно тоді повірити, що злочин архимандр. Смарагда був довершений ним в характері „твердого противника автокефальних тенденцій й поборника єдинства Церкви" (ІЬісІет, стор. 25, 38). Дійсно, у самого А. Світіча знаходимо, хоч і досить поплутане щодо хронології подій, оповідання про заборону Екзархом Юрієм архимандр. Смарагда в священнослуженні, з чим було зв'язано, що не могла ніби відбутися хіротонія його в єпископа-вікарія Слуцького (Мінської єпархії), доручена Московським патріярхом Тихоном архи-еп. Віленському Єлевферію. Отже це оповідання не дає підстави до висновку й про особисті мотиви, якими викликано було вбивство архимандритом Смарагдом митрополита Юрія. В освітленні А. Світіча, вбивство було доконане „нервно-хворим" архимандритом, який „остаточно втратив душевну рівновагу" після кількох палких розмов, в яких закидав митрополитові „неканонічність і зрадництво" (?). Такий стан привів його, одначе, до продуманого пляну дії: „Він набув револьвера і, як потім вияснилось, тайно вчився в лісі стріляти з нього". „З'явившись о 5 год. вечора 8 лютого 1923 р. на прийом до митрополита, він, впродовж двох годин, розмовляв з ним, але, коли митрополит Юрій висловив сумнів в потусторонньому житті та намовляв архимандрита „перейти до його табору" (невіруючих?), Смарагд вихопив револьвера і кількома стрілами вбив митрополита зі словами: „Оце тобі, палач (кат) православія!.." (стор. 39-40). До цього оповідання А. Сві-тіч додає, що передавали, ніби архим. Смарагд на першому слідстві заявив, що мав замір вбити також і архиєпископа Діонисія, але той знайшовся в той час в нижніх покоях митрополичого дому, про що дуже жалкує (арх. Смарагд; стор. 40). Не ясно, що власне викликало жаль у архимандрита, чи його замір вбити, чи те, що не пощастило вбити й архиєпископа. Але ж додатком про цей замір підкреслюється, що архимандрит Смарагд з'явився месником таки за ухвалу „палачів православія" стати на шлях автокефалії, унезалежнення від Москви Православної Церкви в Польщі.

Відомо, що церковна „автокефалія" не є жодним догматом Церкви, а тільки формою зовнішнього устрою Православної Церкви, як людської громади в земному, дочасному житті. Тому догматизування поняття „автокефалії", розуміння його як одної з суттєвих правд Православія, необхідних для спасіння, є неправослав-ним розумінням. А полемічне завзяття круг „автокефалії", запекла боротьба за неї й проти неї до фанатизму, пояснюється не її суттю для спасіння, а якраз її „дочасним характером", мирськими цілями, пов'язаністю з мотивами політичними, національними, (престиж народу, держави, бажання увільнитися від чужоплемен-ної ієрархії і духовенства, від денаціоналізації через Церкву; з другого боку - використання Церкви в цілях асіміліцяйних, імпе-ріялістичних...). Отже і фанатичний чин архимандр. Смарагда та гльорифікацію того чину, коли признати, що він викликаний був не чисто особистими мотивами, треба приймати не як помсту за „поругану правду Православія", а як акт політиканства в Церкві т. зв. „істінно-русских людей" в ім'я єдиної й неподільної Росії, на службі якій мала б залишатися і єдина Всеросійська Церква. Недаром архимандрит Смарагд брав участь і в „місійно-патріотич-ній" акції навернення на православіє українців греко-католиків в першу світову війну в тільки-но окупованих було областях Галичини (1914-15 р.), яка акція була очолена архиєп. Волинським Євлогієм („Путь моей жизни". Ор. сії., стор. 264-265). Митр. Євло-гій прізвище архим. Смарагда подає „Латишенко", а не „Латишен-ков", як у книзі А. Світіча. Після трагічного стрілу в митрополита церковна влада позбавила архим. Смарагда всіх духовних гідно-стей, і він, як звичайний мирянин до священства і постригу, Павло Латишенко, був засуджений Варшавським Окружним Судом на 12 років в'язниці; кару цю відбув у Варшаві, в Мокотовській в'язниці; по звільненні з в'язниці переїхав до Чехословакії.

У другі роковини смерти митрополита Юрія українська преса так освітлювала трагічну смерть митрополита: „Православна Церква в Польщі з перших днів свого окремого від Москви існування опинилася в надзвичайно тяжкому становищі. Головних причин цього явища дві. По-перше, наша Церква, як складова частина довоєнної Російської Церкви, весь час перебувала під „опікою" царської влади й до самостійного існування не була підготовлена ... Це явище вносило деяку дезорганізацію в життя Церкви, яка почала лише пристосовуватись до нових умов життя, а поодиноких осіб наштовхувала навіть на непослух вищій церковній владі. До цієї дезорганізації спричинились деякі російські емігранти, що перебувають у західніх державах, і що, по старій звичці, втручались в справи церковні в Польщі, неначе б тут була Росія; на них і падає частина вини за страшний злочин, що мав місце тут перед двома роками. Другою причиною було те, що деяка частина духовенства продовжувала жити окремим від народу життям, не розуміючи й не визнаючи його національних і духовних потреб, його стремлінь, його вимог, словом - продовжуючи лінію старих казьонних русіфікаторів; найменший замір з якого-будь боку перерізати цю злочинну лінію, або звернути її в бік, ці старі й вірні слуги винародовлення нашого народу вважали за зраду Росії, „єдинству русскаго народа", Православію і т. д. Отже на долю того, хто перший увійшов на нову митрополичу катедру, випало велике й тяжке завдання: 1. Перевести внутрішню організацію Церкви, припиняючи й усуваючи некарність, непослух і самочинство; 2. Наблизити духовенство до народу шляхом нав'язання ближчих стосунків з представниками віруючих мас - українською й білоруською інтелігенцією. Блаженної пам'яти митрополит Юрій поклав багато праці й сил на виконання цих двох головних завдань і нарешті віддав за них своє життя. Він розумів значення національного елементу в житті Православної Церкви, і в митрополичих покоях не раз відбувалися мирні, братерські обміркування потреб Церкви з представниками нашої української інтелігенції. Ось це останнє й створювало, між іншим, нерозумних ворогів небіжчикові серед тих, хто призвичаївся дивитися на українців, як на матеріял для винародовлення, хто призвичаївся не служити віруючому народові, а вбивати його духовно, себто національне. Оце відношення митрополита Юрія до національних потреб віруючих - між іншим - і керувало рукою вбивця „єдинця-неділимця" і вірного уклінника ідеї „обрусєнія" наших народніх мас" (Духовна Бесіда, ч. З за 1925 р. „Блаженній пам'яті митрополита Юрія"). До згадки в наведеній статті з „Духовної Бесіди" про обмірковування в митрополичих покоях потреб Церкви з представниками нашої української інтелігенції можемо додати від себе, що від посла до польського сейму Павла Васильчука і від архиєпископа Олексія (Громадського) чув я про щедрі пожертви українцям митрополита Юрія на виборчу кампанію у виборах до польських сейму і сенату в листопаді 1922 р., коли вибрано було по списку ч. 16 від Волині, Холмщини з Підляшшям і Полісся послів українців 22 і сенаторів - українців б. (Між сенаторами - прот. Дамі-ян Герштанський, б. член Володимирського Духовного Правління). Слід відмітити, що в розумінні значення національних елементів в житті Православної Церкви Св. Синод, за два місяці до смерти митроп. Юрія, в засіданні 14 грудня 1922 р., ухвалу свою з дня 16 червня 1922 р. про українську вимову богослужбових текстів і про живу мову в читанні Св. Письма за Богослуженням і в проповіді поширив і на таке ж вживання в церквах мов білоруської, польської і чеської в парафіях з більшістю православного населення тої чи другої нацональности і в залежности від бажання про це самих парафіян.

В зв'язку з цими ухвалами від 16 червня і 14 грудня 1922 р., принятими за життя митрополита Юрія, і в розвиток їх, принята була Св. Синодом Православної Церкви в Польщі постанова 3 вересня 1924 року про вживання рідної мови народів в церковно-релігійному їх житті, яка постанова залишалась діючою до кінця по-версальської Польщі, як і в час німецької окупації в другу світову війну. В цьому засіданні Синоду 3 вересня 1924 р. заслухано було „предложення митрополита Діонисія обміркувати питання про таку постановку в теперішній час Служби Божої і церковної проповіді, щоб і Служба Божа і проповіді впливали на душу віруючих якнайсильніше, з метою виховання в лоні нашої Св. Православної Церкви вірних її синів, відданих батьківським заповітам і міцних духом, твердих оборонців традицій і народніх звичаїв у релігійно-народньому житті православного населення в Польщі, не здібних легко піддаватися сектантській і нецерковній пропаганді". До цього предложення митрополита Діонисія було додано ряд важливих справок, між ними й ту, що „за відсутністю у величезній більшості державних шкіл навчання дітей рідної матірної мови, Церква Православна з її Службою Божою, обрядами й проповіддю Слова Божого є єдиним місцем, де може народжуватись, рости та зміцнюватись здорова церковно-народня, животворча для держави й громадянства стихія". І тоді Синод постановив:

 „В доповнення до постанов Свящ. Синоду з дня 16 червня і 14 грудня 1922 р. і в розвиток їх, - 1) допустити вживання української, білоруської, польської й чеської мов у тих богослужбових чинах, текст яких одобрено вищою церковною владою, і в тих парафіях, де того захочуть парафіяни і де це є можливе з місцевих умов; 2) благословити духовенству Митрополії зміцнити виголошування церковних проповідей на мові місцевого православного населення; 3) дозволити духовенству влаштовувати позабогослуж-бові бесіди в церквах і вести їх також рідною мовою місцевого населення; 4) в школах, де е православні законовчителі, рекомендувати їм навчання Закону Божого також матірною мовою, рідною для дітей; 5) в духовних школах зміцнити практику читання й вивчення Слова Божого й молитов, також складання й виголошування проповідей рідною мовою учнів; 6) повідомити про цю постанову Міністерство Визнань для відома і за-для належних розпоряджень. Про це послати накази Високопреосвященному Митрополиту Діонисію і всім Єпархіяльним Преосвященним".

Це засідання Синоду відбулось під головуванням митрополита Діонисія, в складі: архиєпископа Віденського Феодосія, єпископа Поліського Олександра і єпископа Гродненського Олексія. Порівнюючи наведену постанову в частині її, що торкається українізації Богослуження, з попередніми постановами на цей предмет, починаючи від постанови Почаївського З'їзду в жовтні 1921 р., слід зауважити, що через три роки залишено вже дезидерат української вимови церковно-словянських текстів (як іде відправа в українських греко-католицьких церквах), - постанова Синоду каже вже про живу народню мову в Богослуженні. (Духовна Бесіда. Ч. 7 за 1924 р., стор. 97-98).

В кінці квітня 1925 р. утворена була при Синоді Православної Церкви в Польщі „Комісія для перекладу Св. Письма та Богослужбових книг на українську мову". На засіданнях Комісії 27-29 квітня 1925 р. принято було Статут Комісії. У вступному слові до цього митрополит Діонисій казав: „Настав час, коли справу перекладу Св. Письма та Богослужбових книг на українську мову треба поставити на більш твердий ґрунт. Ухвалюючи та благословляючи той чи інший переклад, Вища Церковна Влада повинна мати для того твердіші підстави. До цього часу справа перекладу була справою приватної ініціятиви. Я поблагословив вже кілька таких перекладів, але що було можливим на перший час, то при дальшому розвиткові церковного життя неможливе".. . В склад Комісії увійшли: Митрополит Діонисій - Голова Комісії, проф. І. І. Огієнко - Помічник Голови, прот. П. Табінський - вчений секретар, сенатор М. К. Черкавськии - член Комісії, проф. П. І. Зайцев - секретар канцелярії Комісії; в члени-співробітники Комісії були обрані: проф. О. Г. Лотоцький (Прага Чеська), проф. В. О. Біднов (Прага Чеська) і укр. письменник М. П. Левицький (Подєбради).

• ВКонтакте