6. Відношення до українського церковного руху в Польщі польських урядів. Діяльність Українського Церковного Комітету. Повітові й Окружні церковно-народні з'їзди. Плебісцит по парафіях Волині в питанні богослужбової мови. Заходи церковної влади до припинення діяльности Церковного Комітету і закриття його польською владою

Вже через місяць після Почаївського рновського зібрання, 13 липня 1927 р., митрополит Діонисій запросив до себе у Варшаві деяких з українських діячів (на чолі з послом С. Хруцьким) на нараду в церковних справах, на якій заявив, що ,,чутки про незичливе відношення до українців Вищої Церковної Влади не відповідають дійсності". Але учасники наради в своїх промовах звернули увагу митрополита на те, що нема на ній нікого з членів Українського Церковного Комітету, обраного Луцьким Церковим З'їздом; „мир же і єдність в Церкві будуть лише тоді досягнені, коли Вища Церковна Влада знайде дорогу до порозуміння і зближення з українською людністю через Українськй Церковний Комітет". Висловлюючись же як приватні особи, а не уповноважені від З'їзду, учасники наради подали митрополитові в справах українського церковного руху думки, ідентичні з думками постанов Луцького церковного З'їзду („Православний Вістник". Серпень 1927 р.).

На тому „порозуміння" церковної влади з українськими діячами поки стало. Цивільна ж польська влала наразі не квапилась задовольнити прохання рновського Почаївського зібрання про заборону діяльности Українського Церковного Комітету. Історики „рновського" напрямку представляють справу цю так, що «польський уряд рішив в душі православного населення, яке спочатку вважалось руським, ліквідувати москвофільський дух і, за прикладом Габсбурзького двору у Відні, задумав спершу його „українізувати", а пізніше „полонізувати"... Для переведення „українізації православних" поляки рішили використати Православну Церкву, ієрархія якої знаходилась на послугах урядові від моменту проголошення незалежносте Православної Церкви в Польщі (від 1325 р.)» (С. Раневський. Ор. сіt., стор. 7, 8). Чому власне раніш русіфіковане православне населення Волині і других українських земель, що опинились тепер під Польщею, мало на шляху до полонізації його перейти шлях українізації через Польщу, на це ми не знаходимо у цього „історика" жодних пояснень. На ділі, польські державні чинники поставились прихильно до національно-церковного українського руху тільки після перевороту, довершеного маршалом Пілсудським 13 травня 1926 р. За часів „ендець-ких" урядів (у проводі - польська націонал-демократична партія) була переведена автокефалія Православної Церкви в Польщі з явною для Польщі політичною метою - унезалежнення православного її населення від зносин і впливів Московської патріярхії, але у внутрішньому житті Православної Церкви ендеки, тобто „народова демократія" Польщі, зовсім не симпатизували українізації Церкви, національному її українському характерові, навіть коли б такий характер сполучений був з переходом православних українців на любу Римові унію. Тому польським урядом видалений був з Волині уніятський єпископ Йосиф Боцян, якиий, в цілях унійної діяльности на Волині, висвячений був митрополитом Шептицьким на єпископа Луцького і „незабаром по видаленні помер у Львові (р. 1926) з гризоти над заподіяною йому кривдою" (Е. Вінтер. Візантія та Рим у боротьбі за Україну. Прага. 1944, стор. 206). На-ціонал-демократія Романа Дмовського, як пише Ф. Гейер, - „не визнавала існування української національности і знала тільки одну ціль: полонізацію українських мас в мові, звичаях, конфесії. Так зрозуміло, що заміри польського католицького клиру лежали в лінії націонал-демократії" (Dіе Огіпосіохе... стор. 151).

З приходом до влади маршала Пілсудського, за означенням рновців „великого русофоба", церковна політика польського уряду у відношенні до Православної Церкви стала на шлях сприяння українському церковно-православному рухові в його боротьбі за визволення православія в Польщі від характеру й духу „російсько-сти", що тримались і далі в Православній Церкві в Польщі в управлінні церковному, устрої, впливах на релігійне життя українського народу, який прагнув тепер надати своїй Церкві свого національного характеру. Підтримати до певної міри це прагнення українців уважав, очевидно, корисним в інтересах польської державносте уряд маршала Пілсудського. Адже ж справа дозволу на відбуття Українського церковного з'їзду в Луцьку, учасниками якого мали бути українці не тільки Волині, не була справою компетенції тільки Волинського воєводи, яким був тоді лагідний п. Мех (б. польський соціяліст), а й польських міністерств - Освіти та Ісповідань, Внутр. Справ. Варшавою були дані певні інструкції. Організаційний Комітет перед з'їздом, а по з'їзді Український Церковний Комітет, в разі потреби зносин з владою в своїй діяльності, мали діло власне не з воєводою, а з тодішнім віце-воєводою Пн-товт-Дзевялтовським, якому, видно, доручена була ця справа. Сам воєвода В. Мех, на одній з авдиєнцій у нього автора цієї праці, сказав, що він теж починає вже вивчати справи Православної Церкви, і подав книгу, яку в тій цілі дістав. То була „Настольная книга для священнослужителей" преподавателя Харків. Дух. Семінарії Сергія Булгакова.

У складі Українського Церковного Комітету з 37 осіб були представники Волині, Полісся і Холмщини. У Президію Комітету, місцем осідку якої був Луцьк, були обрані з представників від Волині - А. Річинський як голова, І. Власовський - заступник голови, І. Бондарук як секретар Комітету. Членами Комітету від Полісся були Павло Артемюк (завід, укр. школою в Бересті) і Віктор Соловій (дир. Українбанку в Бересті), від Холмщини посол до Сейму С. Хруцький і суддя М. Рочняк. Уповноваженими Українського Церковного Комітету у Варшаві Комітет просив бути проф. І. Огієнка, сенатора М. Черкавського і секретаря Укр. Сеймового Клюбу В. Косоноцького. Як пише авторові цієї праці б. член Церк. Комітету від Полісся В. Соловій, нині єпископ УАПЦер-кви Варлаам, „в провідних тенденціях Комітету помічалась деяка відміна між „лівою" радикально-реформистичною лінією др. А. Рі-чинського та більш поміркованою і міцніш обґрунтованою лінією І. Ф. Власовського; останній мав підтримку як з боку поліських членів, так і від холмщан" (Лист з дня 24. X. 1960).

Виконуючи постанову Луцького Церковного З'їзду про посилення освідомлюючої праці посеред українських мас, Український Церковний Комітет переводив, за дозволом польського уряду, повітові й окружні церковно-народні з'їзди, в організації яких значну ролю відогравали, з огляду на переважно вороже відношення .духовенства до національного руху в Церкві, українські „Просвіти" та українські кооперативи по містах і селах. Такий з'їзд на Володимирщині відбувся у м. Володимирі-Волинському б листопада 1927 р. І ось які, характерні взагалі для цих з'їздів, виніс він головні постанови на підставі відповідних доповідей переважно членів Церковного Комітету:

 1. З'їзд домагається призначення на Волинь українців - правлячого архиепископа і двох єпископів вікарних, з котрих один був би на прастарій Володимирській катедрі; - 2. З'їзд уважає недоцільним і несправедливим комплектування Митрополитальної Ради по призначенню; натомісць уважає вказаним організувати Митр. Раду дорогою всенародніх виборів по єпархіях; - 3. З'їзд рішучо протестує проти нав'язування церковною владою духовенству поширення в народі друків російських видавництв та ще з виразною закраскою, як вид. „Добро", „Свєт Істини" і інші, взагалі протестує проти запрягання духовенства до такої русіфікаційної політики; - 4. З'їзд уважає засадничо недопустимою надалі церковну залежність від Москви, але для остаточного вирішення тої справи і взагалі впорядкування церковного життя домагається негайного скликання Краєвого Церковного Собору; - 5. З'їзд постановляє визначити по всіх селах мужів довір'я, які б держали зв'язок з повітовими представниками Укр. Церк. Комітету і передавали б на села всі необхідні вказівки; - 6. З'їзд вимагає відправи Богослужень чистою українською мовою всюди, де тільки народ виступив з таким домаганням; - 7. З'їзд постановляє вислати Св. Синодові депешу з подякою за його постанову від 3. IX. 1924 р., якою благословена українізація Богослуження, і разом висловлює домагання сумлінного переведення тої ухвали в житті на місцях; - 8. З благочинними та іншими духовниками, що йдуть проти домагань народу і всупереч синодальній постанові про українізацію Богослуження, з'їзд постановляє вести рішучу боротьбу по всіх парафіях, а до церковної влади звертається, щоб такі ду-ховники були покарані і видалені з теперішніх парафій, як невідповідні служителі Церкви і сіячі смути; - 9. З огляду на недоцільне і свавільне провадження досі церковної господарки, належить обірати парафіяльних представників для контролі церковних прибутків і видатків; - 10. Усі постанови Почаївського зібрання повітових протоєреїв та благочинних і членів рос. політичних організацій 16-17 червня 1927 р. з'їзд проголошує неважними і нікого необов'язуючими, тим більше, що вони не затверджені ані церковною, ані цівільною владою. („Рідна Церква", ч. 2. ЗО листопада 1927 р., стор. 9-11).

 15 січня 1928 р. Окружний Церковно-Народній З'їзд відбувся, з дозволу Поліського воєводи, на Поліссі для повітів Берестейського, Кобринського і Пружанського в м. Бересті. Резолюції цього з'їзду, утримані в поміркованих домаганнях часткової українізації Богослуження, з'їзд доручив представити єпископові Поліському Олександру через окрему делегацію в складі: Голови Громадського Комітету в Бересті М. К. Крижанівського, В. С. Соловія і В. Павенського. Заслуговує на увагу, що, не вважаючи на неґатив-не ставлення до акції Українського Церковного Комітету церковного центру у Варшаві, єпископ Поліський Олександер (Іноземцев, родом з Сибіру, вихованець по Петроградській Дух. Академії тодішнього ректора ЇЇ еп. Юрія Ярошевського, який на становищі митрополита Варшавського був забитий рос. фанатиком архим. Смарагдом) поставився уважно до делегації від церковно-народ-нього з'їзду, перевів з нею кількагодинну розмову і, переконавшись в поміркованості резолюцій з'їзду, переведеного без його благословення, прирік свою апробату для постулятів з'їзду і пізніше дійсно видав відповідні настанови духовенству.

На Волині ще Організаційний по скликанню Церковного З'їзду Комітет розпочав свого роду плебісцит по парафіях Волинської єпархії в справі богослужбової мови. Приводом до цього послужила ухвала Св. Синоду Православної Церкви в Польщі 26 лютого 1927 р. про вияснення на місцях відношення народу до ц.-сло-вянської мови Богослуження, іншими словами, - чи справді народ домагається української відправи, чи це за народ кричать тільки „політикани". У відповідь на це бажання Синоду почути в цій справі голос народу, оо. благочинні поспішили скликувати де-канатські соборчики настоятелів парафій, на яких соборчиках „виявляти волю народу" мали пан-отці, підписуючи заготовлене прохання до Митрополії про недопущення українізації в церкві, як шкідливого „новшества". Розуміється, оо. благочинні, які були свідомими українцями, цього не робили і волі духовенства не насилували, але таких оо. благочинних на 55 благочиній Волинської єпархій було заледве 14-15. Були добровільці посеред духовенства, як напр., на Костопільщині о. Бушма, що їздили і збірали проти українізації підписи, погрожуючи духовенству звільненням за відмову підписатися. Акція о. Бушми в благочинії о. Миколи Бухо-вича, що належав ще до українського братства св. Спаса в Житомирі, викликала рапорт благочинного Буховича до митрополії в справі неправних діянь о. Бушми, але наслідком того рапорту було незабаром позбавлення прот. Буховича становища благочинного.

Довідавшись від священиків і дяків про підроблення на дека-натських соборчиках голосу народу в напрямку небажання української мови у вжитку церковному, Організаційний Комітет Луцького Церковного З'їзду рішив повести протиакцію і дати вищій церковній владі матеріяли, які свідчили б про дійсний „голос народу" в справі богослужбової мови. В тій цілі було видруковано й розіслано по повітах для підписування всім бажаючим „заяву" такого змісту: „Ми, нижче підписані громадяни села (такого то) повіту (такого то), приналежні до православної парафії села (такого то), згідно з наукою Св. Письма (Мтф. XXVIII, 19; Мрк. XVI, 15; Діян. Ап. II, 44-11; 1 Кор. XIV, 5-40), домагаємося, щоби в нашій церкві негайно було запроваджено відправу усіх Богослужень рідною нам мовою українською, замісць незрозумілої для нас і дітей наших словянської. Про цю нашу волю заявляємо на підставі бла-гословенства Св. Синоду Православної Церкви в Польщі від 3. IX. 1924 р. та по духу §113 Конституції Речи Посполітої Польської від 17. III. 1921 р. і доручаємо Організаційному Комітетові Українського Церковного З'їзду довести це до відома Вищої Церковної Влади".

Заяви з підписами бажаючих української мови в Богослужен-ні почали поступати до Організаційного Комітету Луцького Церковного З'їзду, а після З'їзду до Українського Церковного Комітету, у великій кількості. Підсумки цього українського церковного плебісциту були Церковним Комітетом подані до прилюдного відома з назвами всіх сільських громад, в яких зложено підписи за впровадження української богослужбової мови. Документи з домаганнями українізації Богослуження поступили від 572 сільських громад з Волинської єпархії; маленькі села надіслали від 50 до 80 підписів дорослого населення, більші ж дали пересічно по триста підписів. Це свідчило про великий зріст українського національно-церковного руху; таку достойну відповідь давав український народ на синодальну спробу вияснити відношення православного населення до питання богослужбової мови. („Рідна Церква". Ч. 2 р. 1927, стор. 17-21).

З початком діяльности Українського Церковного Комітету було припинено д-ром А. Річинським видання часопису „На варті", а замісць нього ухвалено було Церковним Комітетом видавати незалежний місячник українського церковного відродження під назвою „Рідна Церква", якого вийшло всього два числа. Але вже в листопаді 1927 р. помічаються зміни у відношенні до Українського Церковного Комітету Волинської адміністрації. Так, адміністрація зажадала, щоб відповідальність за переведення церковних з'їздів брали на себе окремі особи, а не Церковний Комітет, що вказувало вже на негативне ставлення до Укр. Церковного Комітету, як до установи, яку раніше одначе уважано було легальною. Дати дозвіл відбути церковно-народній з'їзд 4. XII. 1927 р. у Рівному Волинський уряд вже відмовив, а Рівенське староство ЗО листопада 1927 р. писало до Церковного Комітету, що староству відомо тільки, що „існує ближче незнаний світський комітет, який займається церковними справами"...

В грудні того ж 1927 р. митрополит Діонисій, на підставі постанови Синоду про „усовіщання" членів Церковного Комітету, закликав до себе, до Варшави, І. Власовського, заступника голови Комітету, і П. Артемюка, члена Комітету від Полісся, і перевів з ними довшу бесіду на тему припинення діяльности Церковного Комітету. Розмова, хоч в часі її було попередження про можливість відлучення від Церкви членів Комітету, мала характер спокійної дискусії. Закликані освідчили, що вони жодної антицерковної чи антиканонічної роботи не ведуть, боряться тільки за слушні права свого народу в церкві, за рідну його мову в Богослуженні, право на яку признає і Синод, за відродження соборних традицій в устрої Церкви й проти засилля в управлінні Церкви російських елементів з їх політиканством, коли росіян в складі вірних в Православній Церкві в Польщі є заледве 1%. „Усовіщання" не мало переконливих аргументів для припинення праці Українського Церковного Комітету, але воно спіралось, видно, вже на схильності польської влади Комітет той закрити. Подбавши про автокефалію Церкви для своїх православних горожан, про унезалежнення її від Москви, польський уряд зовсім не зацікавлений був в тому, щоб й надалі плекати московського духа у внутрішньому житті Православної Церкви в Польщі. Тому він підтримав українців в їх національно-церковному русі, давши дозвіл на Церковний з'їзд в Луцьку всупереч відмові благословення на той з'їзд церковної влади, а також дозвіл і на діяльність обраного з'їздом Українського Церковного Комітету. Але ж існування й діяльність „Православно-Церков-ного Українського Виконавчого Комітету у Річі Посполітій Польській" (повна офіційна назва Комітету) не мали підстав в „Тимчасових Правилах про відношення Уряду Річі Посполітої Польської до Православної Церкви в Польщі ЗО січня 1922 р.". Синод опротестував признання владою Церковного Комітету, що повстав і діє в лоні Церкви без згоди на те церковної влади. Треба пригадати, що в квітні і травні 1927 р. митрополит Діонисій, на бажання уряду Польщі і на державні кошти, відбув, в супроводі єпископа Гродненського Олексія і урядових радників, подорож на Схід до голів православних автокефальних церков. Подорож мала метою закріплення в Православному світі автокефалії Православної Церкви в Польщі, з огляду на непризнання тої автокефалії Москвою; з другого ж боку, і піднесення престижу відродженої Польщі, як держави „широкої релігійної толеранції". На бажання ж польського уряду і на державні кошти, митрополит Діонисій відбув навесні 1928 р. подорож за кордон на Захід. Головною метою подорожі була участь митрополита Православної Церкви в Польщі в засіданнях „Всесвітньої Конференції християнських церков по питаннях віри і церковного порядку", яка відбулась від 3 по 21 серпня 1927 р. в Льозанні в Швайцарії. А перед тим взяв участь митр. Діонисій в засіданнях Комітету Продовження Всесвітньої Стокгольмської Конференції християнських церков у Вінчестері в Англії, а в Лондоні був принятий Головою Англіканської Церкви, архиєп. Кентерберійським.

Цим подорожам митрополита, на Схід і на Захід, протеґова-ним і уфундованим урядом, польська влада надавала, очевидно, значення для відродженої держави, а Український Церковний Комітет надіслав до Президії Всесвітньої Християнської Конференції у Льозанні обширний меморіял, в якому зображав внутрішнє життя Православної Церкви в Польщі як „хаотичне", кероване „невеличким гуртком олігархів", а на закінчення писав, що „доки Вища Влада Польської Православної Церкви не визнає справедливих українських народніх домагань і не сповняє їх, доти її участь у праці над об'єднанням Христових Церков буде позбавлена змісту, як мідь дзвеняча і бубен гудячий" („Українська Нива", ч. 48, 1927 року). Здається, що цей меморіял Церковного Комітету до Всесвітньої Християнської Конференції в Льозанні, який, треба признати, далеко не був актом дипломатичної вмілости, найбільше може спричинився до того, що Церковний Український Комітет, по кількох місяцях його праці, розпорядженням з Варшави, був Волинським воєводою Мехом, незадовго до його уступлення в другій половині літа 1928 р., закритий, без подання мотивів ліквідації цієї, раніш урядом дозволеної, інституції.

 7. Налагодження відносин укр. церковних діячів з вищою церковною владою за посередництвом архиеп. Гродненського Олексія; нарада з митр. Діонисієм 1 липня 1927 р. Сесія Митрополитальної Ради 22-24 серпня 1928 р. Нарада українців з митрополитом 24 серпня 1928 р. та її сумний кінець - зірвання відносин. Праця Організаційної по скликанню Собору Комісії. Вихід зі складу членів Митроп. Ради д-ра Річинського і П. Артемюка. Відлучення Св. Синодом 15. IV. 1929 р. А. Річинського від Церкви. Реакція на акт анафеми А. Річинського з боку українського правосл. громадянства; відкриті листи до митроп. Діонисія посла І. Власовського, членів Митрополитальної Ради - М. Черкавського, ї. Власовського, С. Хруцького і В. Соловія; вихід їх з членів Митропол. Ради.

Провідники українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі, осередком якого була Волинь, при поширенні своєї діяльности після Луцького Церковного З'їзду на місцях, не могли не бачити великих труднощів для кращих здобутків руху, коли провадити його в опозиції до церковної влади.

 4 і 11 березня 1928 р. були в Польщі переведені нові вибори до Сейму й Сенату. Зі всього складу Української Парляментарної Репрезентації з виборів в 1922 р., що числила в собі 28 послів і сенаторів, увійшло до нового Сейму тільки трьох: Сергій Хруць-кий, Павло Васильчук і Максим Чучмай; останній від Волині, але вже від лівої сельробівської партії. З православних українців від Волині увійшли в склад нового Сейму - С. Жук і І. Власовський (з укр. радикальної листи ч. 22), Л. Серветник (з листи ч. 18 „Бльо-ку нац. меншостей"), Є. Богуславський і В. Сегейда (з листи ч. 1 „Безпарт. Бльоку співпраці з Урядом"). У виборах до Сейму й Сенату весною 1928 р. взяли участь і українці з Галичини, але єдиної української парляментарної репрезентації утворено не було; найчисленніший Український Сеймовий Клюб (понад 20 послів і сенаторів) складався по віровизнанню з греко-католиків; православними були в ньому С. Хруцький і Л. Серветник. До клюбу українських послів радикалів належав, залишаючись безпартійним, православний посол від Волині І. Власовський. Маючи в партійній програмі „відокремлення Церкви від Держави", але надаючи немаловажне значення церковній справі в національному відродженні української людности під Польщею, цей клюб (був він в складі 9 послів і сенаторів на чолі з послом Л. Бачинським та сенатором І. Макухом) дав „сагіе ЬІапсЬе" І. Власовському, як теологові по освіті і заступникові голови Українського Церковного Комітету, в провадженні ним церковної справи в напрямку пожиточному для української православної людности, з тим, щоб час-від-часу інформував клюб про стан даної справи.

І. Власовський, діючи і в контакті з членами Церковного Комітету, в час Великодніх Свят 1928 р. навістив в м. Гродно єпископа Гродненського Олексія (Громадського), який був співкурсником

Власовського по Київській Духовній Академії випуску 1908 р. Під час цієї гостини обговорено було ряд питань про положенння Православної Церкви в Польщі, про необхідність глибшої едности поміж ієрархією і паствою в державі, де влада має традиції церковної політики, навіяні у минулих віках Римом, про український церковний рух і про його останні події, зв'язані з Луцьким Церковним З'їздом. Після ряду вияснень щодо цілей руху та значення його для молодих поколінь в українському православному народі, владика Олексій погодився бути посередником поміж українськими церковними діячами і митрополитом Діонисієм в налагодженні співпраці. Будучи після того у Варшаві, куди часто приїздив з Гродна, як секретар Св. Синоду, єпископ Олексій переговорив з митрополитом Діонисієм, після чого була переведена цими двома ієрархами нарада з послом І. Власовським, у висліді якої була призначена в митрополитальному домі ширша нарада з представниками українського православного громадянства. Сприяв призначенню митрополитом наради з українськими представниками і лист до міністра ісповідань і освіти Добруцького, про який буде мова нижче.

Ця нарада відбулась 1 липня 1928 р. Взяли в ній участь - б. сенатор М. Черкавський, посол І. Власовський і д-р А. Річинський від Волині, посол С. Хруцький, б. посол С. Любарський і суддя Рочняк від Холмщини, члени Церковного Комітету В. Соловій і П. Артемюк від Полісся. Українці на нараді не мали потреби дискутувати на тему вживання живої української мови в Богослуженні, раз це питання було вже позитивно вирішено Синодом постановою з дня 3 вересня 1924 р. Натомість, постуляти українців скеровані були до того, як забезпечити виконання цієї постанови Синоду духовенством на місцях. А з огляду на те, що цей спротив духовенства виявленим бажанням населення корінь свій мав в підтримці такого духовенства церковною адміністрацією, то були обо-сновані домагання українців, аби в церковному управлінні, що знаходилось в руках росіян або зрусифікованих українців, зайняли відповідне місце українці, коли паства Православної Церкви в Польщі складається в 70% з українського населення. Так домаганнями українців на цій нараді стали в першу чергу - висвята єпископів українців, трьох, а принаймні двох, - єпископа-вікарія для Волині і єпископа-вікарія для Полісся. Другим постулятом була участь представників українського населення в Митрополиталь-ній Раді, яка мала виробляти проект Статуту Православної Церкви в Польщі і зайнятися підготовкою до Собору Церкви; в даний же час, як вже приходилось говорити про цю установу вище, Митро-политальна Рада мала призначену „рновську" більшість членів, при 1% росіян в пастві Церкви. Митрополит погоджувався і на висвяту вікарних єпископів-українців, обоговорюючи навіть кандидатури, прирік покликати до участи в наступній сесії Митрополитальної Ради більше українців, а також і білорусів. Ухвалено було також на нараді, що митрополит видасть до духовенства в справі української відправи по церквах Архипастирське послання з „точною і обов'язуючою інструкцією" щодо виконання постанови Синоду з дня 3 вересня 1924 р. про мову Богослуження. Протокол наради 1 липня 1928 р., на якій предсідником був сам митрополит, він потім не підписав, як голова, а надписав: „Читал" і дав свій підпис. Коли на цей предмет мав з митрополитом потім розмову І. Вла-совський, то митрополит сказав, що він тільки слухав, що казали представники українського громадянства, а не вирішував разом з ними.

Сесія Митрополитальної Ради призначена була Синодом на 2-24 серпня 1928 р. Згідно з рішенням на Нараді 1 липня, на цю :есію мали бути закликані митрополитом 7 світських українців-лредставників українського громадянства: д-р. А. Річинський, М. Черкавський, І. Власовський, С. Хруцький, В. Соловій, П. Артемкж і Є. Ясінський (голова Ради Луцького Чеснохресного Братства). Але на авдіенції 17 серпня митрополит заявив І. Власовському, що А. Річинського він не введе до складу Митрополитальної Ради з тої причини, що представники РНО („Русское Народное Об'еди-нение") домагаються введення до Ради Євгена Комаревича з Володимира. „Вони всі як вмирають, - казав митрополит, - як закохані які в Комаревича, настоюють, щоб його включити, а я не хочу цього, бо з Митрополитальної Ради вийде тоді балаган, а не запрошуючи Комаревича, не можу ввести й Річинського, як його антипода, все рівно як Хруцький є антиподом Серебряніко-ва". Власовський відповів митрополитові, що найправдоподібніше в такому разі представники українського громадянства не являться на сесію Митрополитальної Ради, раз не додержуються приня-ті вже умови.

Але на нараді українських церковних діячів, при участі і Річинського рішено було запрошеним вже представникам на сесію Митрополитальної Ради їхати, в зрозумінні великої ваги справи і в остаточно ще не втраченій надії на зміну курсу митрополії у відношенні до українського церковного руху. Сесія Ради розпочалась у Варшаві 22 серпня 1928 р. Вечером того ж дня, архиєп. Олексій, з доручення митрополита, просив Власовського викликати телеграмою А. Річинського на сесію Ради. На запитання Власовського, чим пояснюється така раптова зміна, була відповідь, що введений вже в склад Ради Є. Комаревич. Комаревича не треба було викликати до Варшави, бо вже від трьох днів був тут і ранком 23 серпня вже сидів на засіданні Ради. Власовський відмовився викликати А. Річинського за своїм підписом, а вимагав підпису Голови Ради, митрополита. Тоді Річинський був викликаний за підписом владики Олексія, але встиг приїхати тільки на останнє засідання Ради. Так Є. Комаревич, референт церковної справи в РНО, втягнув за собою до Митрополитальної Ради д-ра А. Річинського. Треба додати, що, крім Комаревича, дібрано було в Митрополитальну Раду, разом з українцями і білорусами (3 особи), „істинно-рус-ских" - Серебрянікова, Лелявського, Короля і православних москвофілів з Галичини - Бендасюка та ієромонаха Пантелеймона (Рудика), коли в складі Ради і без того було вже понад 10 росіян, або представників тієї ж „рновської" ідеології.

Головним питанням, над яким радила в цю сесію Митрополи-тальна Рада, було скликання Церковного Собору, наміченого відбути в час Різдвяних Свят 1928-29 р. Для опрацьовання порядку виборів на Собор, статуту Собору і програми його була обрана „Організаційна по скликанню Церковного Собору Комісія" в складі, під головуванням архиєпископа Олексія, шости осіб, по дві особи духовних і мирян, від українців, білорусів і росіян. Від українців були обрані до цієї Організаційної Комісії прот. Ст. Грушко і І. Власовський. Тактика українців в Митрополитальній Раді була остільки миролюбною, що позискали вони собі симпатію посеред значної частини російської групи, тоді як активісти з РНО загострювали відносини; особливо настирливими були їхні домагання мати чисельну перевагу їх групи в Організаційній по скликанню Собору Комісії.

По скінченні сесії українці були запрошені до митрополита Діонисія на чай, під час якого мала відбутися, з ініціятиви посла І. Власовського, бесіда стисло в українських церковних справах. Були на ній присутні всі українці світські - учасники сесії Мит-рополитальної Ради, архиєпископ Олексій і протопресв. Павло Па-щевський. Ця нарада скінчилася сумно. Постанова Синоду з дня З вересня 1924 р. про вживання української мови і інших мов в Богослуженні на бажання вірних завжди потрібувала, так мовити, виконавчого розпорядку, або інструкції, за якою ця постанова переводиться в житті парафіяльному. В бесіді на цю тему під час наради поставлено було запитання: яку більшість вірних треба признати достатньою для переходу у богослужбових відправах на живу українську мову? Митрополит на це питання відповів, що треба керуватися тут не парляментарною засадою більшосте, а „єди-нодушієм". Іншими словами, перехід з церковно-словянської мови Богослуження на живу українську вимагав однозгідного бажання і рішення всіх парафіян, від певного віку повноправних, в тій парафії. Ніякі резонні вияснення, що при такому ставленні справи, особливо коли священик в парафії противиться українізації, завжди знайдеться в парафії горстка шкідників чи фанатиків словян-щини, які внесуть заколот в парафіяльне життя, противлячись бажанню подавляючої навіть більшосте парафіян, - не були переконливими для Владики Митрополита. Він продовжував стояти на „единодушії" парафіян в питанні богослужбової мови. Це вивело з рівноваги д-ра А. Річинського, який мав необережність сказати: „Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли ми відкинули суґестію поляків, які казали нам: йдіть з нами і будете мати все, аж до низложення Діонізеґо". По цих словах Річинського митр. Діонисій зірвався з місця у великому поденервованні І, стукаючи по столі, викрикнув: „Что? Меня пугать? Пугать меня нечего! Пусть у меня остачется малая, но верная паства!" З цими словами Митрополит одійшов з-за столу в кут з божницею. Всі присутні також повствали з своїх місць. На цю сцену увійшов до залі відсутній в часі інцинденту архиєпископ Олексій. Митр. Діонисій, показуючи пальцем в бік входячого архиеп. Олексія, схвильовано говорив: „Вот, берите его, пусть он вам все дает, чего ви захо-тите". На ці слова архиєп. Олексій, підбігши до митрополита і благаючи його заспокоїтись, запевнював його у своїй відданості: „Що Ви, Владико? Я Ваш син по монашеству, я ніколи Вас не покину і проти Вас не піду"... Всі по цій немилій сцені розійшлись по-нервовані та розчаровані.

Розмова з митрополитом українських церковних діячів 24 серпня 1928 р., по духу й змісту цілком протилежна нараді 1 липня того ж року, була по суті речі вже зірванням налагоджених було відносин проводу українського церковного руху з митрополитом. Організаційна по скликанню Церковного Собору Комісія перевела, одначе, доручену їй Митрополитальною Радою працю і в засіданнях від 14 по 17 вересня 1928 р. виробила, під головуванням архиєп. Олексія, порядок виборів на Церковний Собор, реґу-лямін Собору і програму його, які мали поступити на обговорення і затвердження Митрополитальної Ради, скликання якої намічалось на жовтень 1928 р. Рада не була скликана; матеріяли ж, опрацьовані Комісією, послужили для Синода основою при виданні ним публікації про вибори на Собор, реґулямін і програму його, коли той собор, постановою Синоду від 12 грудня 1929 р., рішено було обов'язково скликати на 12 лютого 1930 р., з огляду на масові, в другій половині 1929 р., судові позови для відібрання у православних їхніх церков, скеровані до судів польським католицьким клиром. Митрополитальну ж Раду митрополит більше не скликав тому, що до цієї установи, не передбаченої „Тимчасовими правилами про відношення Уряду до Православної Церкви в Польщі ЗО січня 1922 р.", неприхильне поставився новий міністр ісповідань Світальський, що особливо був незадоволений, як оповідав митрополит І. Власовському, з доповнення складу Ради представниками національностей. Зрештою, в „Воскресному Чтеніи", органі Синоду, було надруковано (ч. 17 за 1929 р.), що на початку квітня 1929 р. Міністерство ісповідань повідомило митрополита, що „Митрополитальна Рада не визнається Міністерством за установу офіційно існуючу й діючу". Восени 1928 р. членами Митрополитальної Ради розіслано було з митрополії повідомлення, що заповіджена сесія Митрополитальної Ради не може бути скликана „з незалежних причин". Провід українського церковного руху був переконаний, що неможливість скликання слідуючої сесії Митрсполиталь-ної Ради не справила особливої журби вищому церковному управлінню.

В кінці листопада 1928 р. публічно заявив про свій вихід зі складу Митрополитальної Ради член її П. Артемюк, який входив в секретаріят Ради; з оголошеного ним в пресі листа видно було, що офіційний протокол серпневої сесії М. Ради в деяких пунктах не відповідав протоколові, зложеному секретаріятом М. Ради. 4 грудня 1928 р. оприлюднив заяву про свій вихід з членів М. Ради і д-р. А. Річинський, б. голова Українського Церковного Комітету, після чого приступив і до видання знову, від 1 січня 1929 р., журнальчику „На Варті", в опозиційному, як і раніше, напрямку у відношенні до церковної влади в Православній Церкві в Польщі.

Через три з половиною місяці після цього Св. Синод Православної Церкви в Польщі, на засіданні 15 квітня 1929 р., виніс рішення про „відлучення від Церкви лікаря Арсена Річинського, що проживає в м. Володимирі Волинському", а вже у неділю 21 квітня ця анафема Арсена Річинського була проголошена в княжому Мстиславовому соборі м. Володимира і надруковано про неї до відома всієї Церкви у „Воскресному Чтеніи" ч. 17 за 1929 р.

Постанова Синоду про відлучення від Церкви А. Річинського за „ворожу та шкідливу для Православної Церкви в Польщі діяльність" складена в таких загальних висловах, що нема можливости точно встановити, яких власне переступств допустився А. Річинський супроти догматів, віронавчання Православної Церкви та її основних канонів, щоб проголосити йому анафему. Наведені в постанові Синоду канони Правосл. Церкви, якими, мовляв, керувався Синод, відлучаючи від Церкви Арсена Річинського, як - 55 правило свв. Апостолів, 18 пр. IV Всел. соб. і 34 пр. VI Всел. соб., - говорять про клириків та про ченців, які досаджають свому єпископові, чи „строють кови" йому, влаштовуючи між іншим „людські скопища", за що ці канони постановляють таких клириків та ченців позбавляти їх становищ в Церкві, а не відлучати від Церкви. Синод мирянина А. Річинського підвів під „клирика", статті його в пресі в обороні національно-церковних прав і потреб українського православного населення під „досадження" свому спискові, а Луцький церковний з'їзд, що відбувся майже два роки тому назад, підвів під „скопище людське", - і ініціятора з'їзду А. Річинського, який не мав церковного якогось становища, з котрого можна було б його скинути, просто відлучив зовсім від Церкви.

В свому акті про відлучення А. Річинського Синод подає й ґе-незу цього акту: до нього прийшло, мовляв, після всіх спроб вла-дики-митрополита „смягчить окамененную душу Річинского й научить его православне пєти Богу аллилуіа". Головними моментами цих спроб постанова Синоду вважає „запросини митрополитом А. Річинського у Варшаву на конференцію 1 липня 1928 р. разом з другими українськими представниками і запросини його ж в склад Митрополитальної Ради". Але, - каже постанова, - „Рє-чинскій проявил явноє ожесточеніе й неисправимость в своих злих й вредних побужденіях й дєйствіях, не оценив милостиваго отно-шенія к нему своего архипастиря"...

На синодальний акт анафеми А. Річинського українське громадянство зареагувало вільно й рішуче. Львівський щоденник „Діло" (ч. 111, за 22 травня 1929 р.) умістив „Відкритий лист посла Івана Власовського до митрополита Варшавського і Волинського Діонисія", супроводячи друк листа редакційною приміткою, що „посол Власовський компетентний забрати прилюдно слово в цій справі (відлучення Річинського) тому, що був заступником голови Українського Церковного Комітету, головою Луцького церковного з'їзду 1927 р. і робив останніми часами заходи для наладнання мирного співжиття провідників українського православного руху Волині з варшавською митрополією".

У „Відкритому листі до митрополита Діонисія" посол Власовський стверджував найперше, що повний текст постанови Синоду про відлучення від Церкви А. Річинського не залишає сумніву в тім, що Річинського відлучено як провідника українського церковного руху в Православній Церкві в Польщі. Бо ж „досаждєніє своєму єпископу" з боку д-ра Річинського, як і ряду інших осіб і впродовж вже ряду літ, виникало єдине „з високо-ідейних мотивів здійснити незаперечене ні наукою Православної Церкви, ні її канонами право українського народу на свою національну церкву в ряді православних церков інших народів". У боротьбі з цим ідейним церковно-національним рухом противники його й використали формальну можливість церковної влади застосувати „найвищу кару" - відлучення від Церкви. Сказавши далі, що по цій своїй суті, - боротьби з українським церковним рухом, - постанова Синоду знайде собі відповідь „в дальшому житті православних українців під Польщею", автор листа подає до відома широкого громадянства ряд фактів з метою освітлити, як далеко постанова ієрархів у Синоді відходить від фактичної і моральної правди.

Ствердивши, що нарада українських представників з митрополитом 1 липня 1928 р. і введення таких представників до складу Митрополитальної Ради дійсно мали б бути „переломовим моментом в історії відносин митрополії до українського церковного руху", але такими не стали, автор листа називає „специфічною семінарською реторикою", коли синодальний акт відлучення Річинського каже про той можливо переломовий момент як про спробу „милостивого архипастиря смягчить окамененную душу Речин-ского і научить его православне пєти Богу аллилуіа". „Чи пригадуєте собі, Ваше Блаженство, - запитує автор листа, - що звернувшись до мене з проханням дати список осіб для запрошення на нараду 1 липня 1928 р., Ви висловили саме відносно д-ра Річинського своє небажання мати його на тій нараді? І тільки моя впертість і доводи, що присутність д-ра Річинського буде найкращим доказом щирости митрополії змінити своє відношення до українського церковного руху, привели до того, що д-р Річинський попав у список"... Пригадує далі митрополитові автор листа і історію, оповіджену нами вище, як був введений до складу Мит-рополитальної Ради Річинський, зовсім не тому, щоб „зм'якшити його кам'яну душу".

Показує далі автор листа неправду в постанові Синоду, коли там говориться, що нарада 1 липня 1928 р. була проявом „любви й прощенія самочинним руководителям украинскаго движенія" ... ,,Чому ці любов і прощення і старання про церковний мир прийшли аж по році після Українського Церковного З'їзду 5-6 червня 1927 року?" Автор стверджує, що переговори з ним митрополита про скликання наради з українськими представниками на 1 липня

1928 р. були розпочаті митрополитом в наслідок листа до митрополита міністра ісповідань і освіти д-ра Добруцького, в якому „мі-ністер унормування правних відносин між Православною Церквою в Польщі і державою узалежнював передовсім від вироблення церковною владою такого Статуту внутрішнього життя Православної Церкви в Польщі, що він узгляднював би місцеві традиції та звичаї, знищені Москвою (іншими словами - українські, білоруські), а також радив міністер, щоб відносно цього статуту і взагалі внутрішнього положення в Церкві митрополит засягнув думки поважних осіб і знавців місцевої церковної традиції". „Смію пригадати Вашому Блаженству, - пише автор, - що на нараду 1 липня 1928 року запросили Ви через мене не „самочинних руководителей украинскаго церковнаго движенія", а якраз тих поважних осіб, про котрих писав Вам у листі міністер Добруцький, і в котрих Ви шукали опертя при тих „політичних обставинах". ..

Згадавши про те миролюбіе, яке проявили українці на сесії Митрополитальної Ради 22-24 серпня 1928 р., автор запитує: „Та чи те миролюбіє знайшло відповідь і оправдання та зрозуміння в дальших наших відносинах? Ні... І нехай прийде й на мене анафема, але не відступлю від твердження, що представники українського народу не повинні в тому, що спроба мирного полагодження, і в еволюційному порядку, церковно-національних питань нагло була обірвана, і не вони, а зокрема не д-р Річинський, відповідальні за нарушення „церковного миру"... І далі автор, спираючись на слова самого митрополита, вказує, що спричинилась до цього сумного факту в найбільшій мірі неприхильність до акції громадянства в церковно-православному житті нового міністра ісповідань Світальського, який змінив на міністерському становищі д-ра Добруцького, а церковна влада улягла вітрові з міністерства Світальського. „У світлі наведених тут мною фактів, - кінчає автор листа, -- якже без кінця сумно виглядає отой архипа-стирський акт відлучення від Церкви д-ра Річинського! Як убога й жалюгідна в постанові Синоду ота „ляментація" про проявлені до „самочинних руководителей украинскаго церковнаго движенія" на чолі з д-ром Річинським „любовь й прощеніе", у відповідь на які вони ніби проявили „явное ожесточеніе й неисправимость"!.. І ясна річ, що подібними актами не підіймається й не скріплюється авторитет церковної влади" ...

Через місяць після „Відкритого листа до митрополита Діони-сія" посла Івана Власовського звернулись з листом до митрополита, датованим 24 червня 1929 р., члени Митрополитальної Ради від українців - М. Черкавський, І. Власовський, В. Соловій і С. Хруцький (У Львівському „Ділі" цей лист - в ч. 156, за 17 липня 1929 р.)- Автори листа, підтверджуючи усі факти, наведені в листі І. Власовського з дня 15 травня 1929 р., підкреслюють „не-чувану у відношенні Архипастиря до своєї пастви нещирість і мінливість", що так помітні у відношенні митрополита до української церковної проблеми. Вони згадують, як перемогли почування болю і жалю, що їх винесли з конференції 24 серпня 1928 р., під час якої почули таку інтерпретацію українських національно-церковних побажань, що ЇЇ „можна назвати лише глумом над дорогою нам ідеєю". Але не виступили тоді ж з Митрополитальної Ради, бо ж очікували дальшої в ній роботи, потрібної для нашого українського православного народу. Не виходили й далі, коли вже сесія Ради з „незалежних причин" була відлежена на неокреслений час". „А тим часом, - читаємо у листі, - у згоді з певною політикою на церковних вершинах ішла робота Ваших (митрополита) мужів довір'я на церковних низах. Ці мужі довір'я, імена яких усім відомі, обсіли всі впливові становища в церковному управлінні на місцях і роботою своєю глибоко деморалізували рядове духовенство і народ"... йде „аранжировка ріжних протестів проти домагань в церковному житті українських, роблена не раз по команді згори усім церковно-адміністративним апаратом; застосовується терор у відношенні до співчуваючого українським національним стремлінням духовенства".

Синодальний акт про відлучення від Церкви д-ра А. Річинсько-го, що разом з підписаними під листом працював над оздоровленням церковної громади, робить неможливим перебування цих підписаних в складі „радників" митрополита надалі. Вони заявляють, що приєднуються в цій справі до протесту, який буде внесено в справі несправедливої анафеми до патріярхів та предстоятелів інших православних автокефальних церков, і складають з себе звання членів Митрополитальної Ради. „До того часу, - пишуть вони, - доки справедливість не буде привернена, доки дух старозавітної помсти і наруги панує в чинах церковної влади, замісць духа євангельської любови, вважаємо присутність нашу серед Ваших (митрополита) дорадників зайвою. Голосу нашого Ви не послухаєте, Вадико, як не слухали його досі"...

Так з Митрополитальної Ради вийшли шість представників українського світського громадянства, що були в проводі українського церковного руху, а сьомий мирянин з українців, Євген Ясін-ський, який був введений в склад Митрополитальної Ради з рації його становища голови Луцького Чеснохресного Братства, ще в лютому 1929 р. позбавився членства в Раді, уступивши з становища голови Братства.

Протести проти відлучення від Церкви д-ра А. Річинського йшли до митрополії від окремих осіб, парафій і українських організацій. 50 представників парафії Володимиро-Волинського собору, до якої належав Річинський, в протесті проти синодального акту вимагали й їх анафемувати. „Навіть неподіляюче засадничих позицій і стремлінь д-ра Річинського російське громадянство і преса, - писали у вищезгаданому листі до митрополита б. члени Митрополитальної Ради, - солідарізувались в оцінці, як самого акту відлучення, так і його мотивів і підстав, з думкою українців".

Одним з яскравих виразів загального обурення було зібрання у Варшаві української православної інтелігенції, яке відбулось 17 травня 1929 р. в помешканні Українського Клюбу. На цьому чисельному зібранні, після відчиту п. Киркиченка, в якому детально була розібрана постанова Синоду про відлучення від Церкви А. Річинського, присутні одноголосно ухвалили: 1. Признати постанову Св. Синоду від 15 квітня 1929 р. ч. 14 про відлучення від Церкви та анафемування лікаря Арсена Річинського нікого не обов'я-зуючим актом, виданим Синодом в обороні старо-московських традицій та в запалі національно-політичної боротьби проти українського церковного руху; - 2. Визнати, що Св. Синод, видаючи зазначену постанову, надужив свого високого становища в Православній Церкві в Польщі і неслушно вжив канонічних правил Св. Всел. Правосл. Церкви; - 3. В інтересі християнської любові, порушеної цим неканонічним актом, довести про несправедливу постанову Св. Синоду до відома Константинопольського Вселенського Патріярха та всіх найвищих достойників Автокефальних Православних Церков всього світу; - 4. Відписи цієї ухвали представити Голові Ради Міністрів, Міністрові Ісповідань і Освіти Речі По-сполітої Польської та Св. Синодові Православної Церкви в Польщі, а рівно ж подати до відома лікареві Арсенові Річинському з виразами глибокого співчуття та найвищої пошани (Тризуб, ч. 26, 23 червня 1929 р., стор. 12-13).

• ВКонтакте