8. Судові позови польського єпископату до Православної Церкви за парафіяльні церкви. Новоунійна акція Риму і спроби через позови за церкви повести „навернення". Обурення православного населення і устремління до єдности в обороні проти наступу Риму. Деклярація д-ра А. Річинського Св. Синодові; повернення його в лоно Православної Церкви 22. НІ. 1930 р. Засадниче рішення Найвищого Суду у Варшаві 20. XI. 1933 р. в справі ревіндика-ції церков адміністративним розпорядженням, а не по суду

В літі 1929 р. в житті Православної Церкви в Польщі сталася подія, яка глибоко схвилювала Церкву і викликала в її житті прагнення духа єдности і згоди проти наступу на Православіє давнього його ворога в Польщі - римо-католицького клиру. Розуміємо масові позови польського єпископату до Православної Церкви, скеровані до округових судів в Луцьку, Рівному, Пінську, Бересті, Білостоку, Гродні, Вільні і Новогрудку з домаганнями масового (всього було 724 позови) відібрання від православних їхніх церков, а також і православних манастирів (на Волині), в тім і Поча-ївської Успенської Лаври. Підставою позовів було те, що церкви і манастирі, повернення яких Католицькій Церкві домагався лати-но-польський єпископат, були неправно захоплені Російським урядом і передані православному духовенству від унії, коли та була насильно ліквідована тим урядом після листопадового польського повстання 1831 року.

Виникнення цих позовів, по десяти роках існування відродженої Польщі, представляється так. Ми вже у вступі до цього розділу вказували на особливі умови життя Православної Церкви у відродженій Речі Посполітій Польскій, обтяженій „традиційним католицьким насліддям", і ставили питання, чи за державною польською владою не встане знову понура тінь Риму з його жадобою „навернення" людей всякими способами „асі таргегп Оеі £Іогіат"? Логічним було б припущення, що Рим найперше скористає з того, що в межах його вірної доньки, відродженої Польщі, опинились разом Уніятська (чи Греко-Католицька) Церква Галичини з українськими вірними до 3 з половиною мільйонів і біля двох з половиною мільйонів православних українців (1931 р.) Західної Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя, що разом творили Захід-ню Україну, в історичному минулому якої церковна унія відогра-вала таку значну ролю.

Берестейська унія, цей „акт нечуваного насильства над свободою віри українського народу, довершений польською державною владою в союзі з Римом в кінці XVI ст.", що ним була „знищена релігійна єдність українського народу" (див. т. І цієї праці, стор. 275), - тепер, здавалось декому, мала б послужити якраз навпаки - приверненню тої єдности, не в ім'я, правда, церковно-релігійних, догматичних міркувань, а в ім'я „національної єдности", в почутті „обов'язків українського патріотизму" (Див. „Послання митрополита Андрея Шептицького до української віруючої православної інтелігенції" - Ст. Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Мюнхен. 1947. Стор. 130-131). Бо ж унія в Галичині за минулі її історичні часи стала „національно-українською", і Греко-Католицька Церква Галичини „єдиною національною українською церквою" (про москвофільство в рядах уніятського духовенства Галичини не згадувалось), тоді як на Великій Україні колишнє „українське пра-вославіє" стало „московським" і з тим же характером є воно на північно-західніх українських землях тепер під Польщею. Отже „ламати релігійний сокальський кордон" між українцями Галичини з одного боку і українцями Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя з другого, - цей вираз означав перехід на „українську унію" православних українців під Польщею. Очевидно, що в унійні плани митрополита Шептицького входила ця патріотична акція, коли він висвячував на єпископа Луцького на Волинь Йосифа Боцяна.

Але ж митрополита Шептицького з його унійними плянами, побудованими на патріотично-українських почуттях, Рим зовсім не підтримав, більше того, - зовсім виключив і його, і всю Греко-Католицьку Церкву Галичини з нової унійної акції у державне відродженій Польщі, на що гірко жалувався ще й в кінці 1935 р. уні-ятський з'їзд у Львові, виносячи таку постанову: „Зібрані вважають, що Греко-Католицьке духівництво Галицької землі, національне й обрядово пов'язане з нез'єдиненими братами, що замешкують в Польщі, найперше всіх має право трудитися для з'единення своїх братів. Тому, висловлюючи свій глибокий жаль, що саме цьому духівництву поставлено перепони для унійної праці посеред рідних братів, З'їзд звертається до Апостольської Столиці, аби в ім'я успіху посеред нез'єдинених братів, було: 1) допущено Греко-Католицьке духівництво до унійної роботи на тих землях Польщі, де мешкають православні, і 2) поставлено окрему ієрархію ві-зантійсько-словянського обряду з повною юрисдикцією на теренах унійної праці" (К. Н. Николаев. Восточний обряд. Париж. 1950, стор. 254).

Чому ж Апостольська Столиця замкнула стару унію в межах Галичини і не допустила греко-католицьких місіонарів до унійної праці по „наверненню нез'єдинених" братів їх українців на Волині, Поліссі, Холмщині і Підляшші під Польщею? Можливо, що причиною того була боротьба в українському греко-католнцизмі проти латинизації, за чистоту свого східнього обряду, а можливо, що й цілком навпаки: латинізми так за століття попсували православний обряд в уніятстві, що йти старій унії з тими латинізмами до братів-православних українців для навернення їх признано було безнадійним. Але найголовнішою причиною був, на нашу думку, спротив в даній справі польського уряду, для якого небажано було ані ширення унії з національно-українським її характером на терени з православним українським населенням, ані, евентуально, й об'єднання 6 мільйонів українців в Речі Посполітій Польській в „українському православії". Політичне вигіднішим наразі залишався „релігійний сокальський кордон", з чим мусів погодитися і Ва-тикан. Єпископ Йосиф Боцян, висвячений на Луцьку катедру, до Луцька не був пущений, а в Конкордаті Польщі з Римом, заклю-ченім р. 1925, коли при владі в Польщі були ендеки („народова демократія"), була ст. 18, згідно з якою - „Духівництво і вірні всіх обрядів, що знаходяться поза своєю єпархією, підлягають владі місцевого правлячого єпископа, згідно з канонічними правилами". Це означало, що й над греко-католиками, які мешкають поза трьома уніятськими, по Конкордату, єпархіями (Львівська, Ста-ніславівська, Перемиська), канонічною владою є польська католицька ієрархія.

Виключивши з унійної акції ісповідників старої унії, Рим повів в Польщі неоунійну акцію, яка мала в тім часі різні назви: „нова унія", „урядова унія", „унія східнього обряду", „унія східньо-словянського обряду", „унія візантійсько-словянського обряду". З них закріпилась в історії назва „унія східнього обряду", або просто - „Східній обряд" (в католицтві). Історія в новітній Польщі цього „Східнього обряду", як „нової унії", не є завданням нашої праці. Докладна монографія про цю „неоунію", якої, на нашу скромну думку, „неоунія" навіть не заслуговувала по її мізерних наслідках, написана К. Н. Николаєвим, б. юрисконсультом при Синоді Православної Автокефальної Церкви в Польщі, під титулом: „Восточний обряд" (у виданні УМСА в Парижі, р. 1950, стор. 335). Така історія не є нашим завданням тому, що новоунійна акція „східнього обряду" в українському національно-церковному русі в Православній Церкві в Польщі не відогравала, можна сказати, жодної ролі; з нею цей рух мав стичність властиво тільки у випадках спільного для всієї Православної Церкви в Польщі наступу польського католицького клиру на Православну Церкву, як було те й з згаданими вище позовами за церкви р. 1929.

Новоунійна акція Риму не мала національно-українського характеру і під цим оглядом не була конкурентом українському церковному рухові в православії. Нам невідомо ні одного випадку, щоб перейшла на унію „східнього обряду" парафія, в якій бого-служення стало відправлятися в живій українській мові. Національно-церковному українському рухові в православії не доводилось боротися з унією „східнього обряду" і як з акцією ніби „полоні-заційною". Коли доводиться читати, що „полонізація українського населення Волині через урядову унійну акцію мала йти скорим темпом", то треба тільки дивуватися чи незнайомству авторів з даною справою, чи тенденції справу ту викривлювати. Що новоунійну акцію римо-католицького клиру називали в Польщі на початках її „урядовою", - то правда, але було це непорозумінням, викликаним самою польською адміністрацією на місцях, яка уважала за свій обов'язок підтримувати у всяких починах свій католицький клир. Коли на Волині з'явився в квітні 1925 р. перший „перельот" о. Евгеній Сльозка, свящ. с. Озера Луцького пов., який, боячись відповідальности за неправне розпоряджування церковним майном, вдався до Луцького біскупа Дубовського і перейшов на католицтво, діставши від Дубовського доручення організувати в с. Озері парафію „східнього обряду", то польська адмінстрація вважала своїм обов'язком підтримати Сльозку в дорученій йому акції. Але селяни не пішли за Сльозкою, коли довідались правди про перехід його на католицтво і позбавлення його сану православною епархіяльною владою; церква залишилась за православними. Тоді Сльозка дістав від католицької місії засоби на побудову каплиці для „східнього обряду", на посвяту якої р.-к. біскупом-вікарієм Годлєвським прибув представник від воєвідського уряду і повітовий староста. Цією „моральною1' підтримкою власне і обмежилась підтримка польською владою першої спроби організувати парафію „східнього обряду" на Волині. Скоро не стало в с. Озері й Сльозки (він попав під суд, відбув в'язничу кару та й вернувся з покутою на православіє), а збудована ним каплиця „східнього обряду" на церковній землі Озерянської парафії, з колодкою на дверях, продовжувала стояти без ужитку, як символ „успіхів" ново-унійної акції на Волині.

 „Все, що виникало в Римі в зв'язку зі Східнім обрядом (Комісія „Рго Киззіа"), поляки засуджували і виступали досить різко", - пише знавець унії „Східнього обряду" К. Н. Николаєв (Ор. сії., стор. 187). „Новоунійний рух, - пише він же, - признає східній обряд з церковно-словянською мовою Богослуження і з проповіддю також в російській мові. Іронією долі і збігом трагічних обставин єзуїти на Волині боронили ті вартості православія, яких не зміг зберегти митр. Діонисій. З цих міркувань ново-унійний рух зустрінув спротив з боку українських політиків, правда, не стільки з поглядів церковних інтересів, скільки політичних. На тій же точці погляду стояли польський уряд і польське громадянство. Унія - річ не погана, але коли ця унія скріплює словянську мову Богослуження і проповідь на місцевих мовах, а в тім і на російській, то це зовсім не те, чого бажає уряд". (Стор. 203. Підкр. наше.). Чи може бути більш авторитетне свідоцтво про унію „східнього обряду", що вона не була „полонізаційною" акцією, як свідоцтво К. Н. Ніколаєва? На підставі польської преси і полемічної навколо новоунійної акції Риму польської літератури автор ясно показує, (стор. 203-208), що унія „східнього обряду" не знайшла підтримки ні в польському громадянстві, ні в польському уряді, особливо з переворотом Пілсудського, бо та унія, на погляд поляків, зовсім не служить полонізації, а провадить на „кресах" русіфікаційну роботу, і, як така, „сумнівну користь має для римо-католицької церкви, а польській державі надзвичайно шкодить".

Так унія „східнього обряду", з її російсько-словянською мовою Богослуження, наївно розрахована скорше на прозелитизм в по-большевицькій Росії, не мала підстав для успіху в Польщі, де Православна Церква досить мала ще в духовенстві й своїх русіфі-каторів. Р. 1929 Східній обряд в Польщі мав під юрисдикцією польських католицьких єпископів всього 26 парафій, 22 церкви, 25 білого духовенства і 7 чорного, а вірних 16.504 (К. Ніколаєв. (Стор. 169). Що це за місійний успіх на більш ніж 1400 парафій в Православній Церкві в Польщі? „На Волині в 1928 р. було 4 уніят-ських парафії. По совісті кажучи, жодного результату і жодної надії" ... (К. Ніколаєв. Стор. 169). Коли автор цієї праці займав становище секретаря Волинської Духовної Консисторії (1934-39), то в єпархії Волинській, з її 689 парафіями, числилось 9 парафій східнього обряду; перейшли вони на нього до призначення на Волинську катедру архиєпископа Олексія Громадського р. 1934, хоч Східній обряд вже від 1931 р. мав свого єпископа українця з Галичини Миколая Чарнецького в характері Апостольського Візітатора парафій Східнього обряду в Польщі.

Та ще жалюгідніше, ніж кількісно, представляється акція унії Східнього обряду в Польщі якісно. „На унію, - каже К. Ніколаєв, - переходили просто авантурники, що тягли за собою морально ослаблену селянську масу, яка, подаючи заяву католицькому біскупові, з'єднувала собі симпатії поліції та дрібних урядовців польських на місцях, а іноді й деякі матеріяльні вигоди ... За допомогою унії зводились порахунки з небажаними настоятелями парафій" (стор. 132). Під такою характеристикою неоунійного руху в Польщі можемо підписатись з тією тільки поправкою, що не можна, на нашу думку, говорити про „селянську масу", бо ж авантурники з православних пан-отців, які ставали „апостолами єднання", - а не було їх, відомих у всій Православній Церкві в Польщі, й 10 осіб - „потіпа зіті осііоза", - підбирали собі до помочі такі ж авантуристичні елементи в парафії, а не „маси". У випадках, коли, за словами К. Н. Ніколаєва, „зводились за допомогою унії порахунки з небажаними настоятелями парафій", часто була вина Духовної Консисторії, що своєчасно не звертала належної уваги на скарги парафіян і не полагоджуваля виниклих в парафії загострених відносин між священиками і парафіянами. Так було в парафії села Жабче на Волині, трагічна унійна історія якого полагоджена врешті самим президентом Речі Посполітої (повернення церкви), зовсім могла не бути, коли б Консисторія в свій час призначила в Жабче іншого священика; „українство" в тій історії не грало жодної ролі. Дуже й дуже слабенькі осягнення католицької пропаганди нової унії були до того ж ще й не певні, бо як священики з православних, прозвані „перельотами", повертали з унії назад до православія, так і парафії кидали унію, будучи облудно до неї заведені, бо ледве чи можна назвати хоч один випадок в Православній Церкві в Польщі, коли парафія свідомо, з релігійно-ідейних переконань, залишила православіє і перейшла на унію Східнього обряду.

Історія Церкви Христової, як і історія релігій взагалі, багата на приклади того, як релігійні вчення були ширені не тільки проповіддю їх, за якою сприймалися вони в переконанні їх правди-вости чи вищости та спасенности для людини, який спосіб ширен-ня відповідав би самій істоті релігії, - ай засобами недостойни-ми правдивої віри в Бога, різного роду засобами примусового характеру, включно до насильства над життям людини. Примус застосований був і при пропаганді унії Східнього обряду в Польщі. „Невдача широкої пропаганди Східнього обряду, - пише К. Ніколаєв, - цілком вияснилась на початок 1929 р.; отже для того, щоб змусити православне населення більш поважно поставитись до цієї пропаганди, римо-католицька духовна влада заявила претензії до передачі Католицькій Церкві того церковного майна, з якого населення користало, будучи в минулих часах в унії. Більше ста років тому назад населення вернулось до віри батьків, і тепер воно повинно було віддати церковне майно тільки з-за того, що колись-то була тут унія" (Ор. сіt., стор. 170).

Така була ґенеза 724 позовів за храми Православної Церкви, скерованих до судів польських польським єпископатом в 1929 р. Хто був ініціятором цього „місійного" кроку, сам Рим, чи польські біскупи, не можемо сказати, але Рим не залишався нейтральним в цій справі, бо ж папський нунцій у Варшаві Мармаджи, на підставі інструкцій від Апостольського престолу, видавав польським ординаріям посвідчення для судів, за якими вони, ордина-рії, мають право захищати в порядку цивільному майно, яке колись належало католицькому духовенству всіх обрядів (ІЬid., стор. 173-4). Очевидно, судові позови за церкви, посеред яких зовсім мало було римо-католицьких костелів, а були це церкви по-уніятські, т. зв. греко-католицького обряду, - розраховано було на те, що в страху залишитися без святинь православне населення валом повалить в „Східній обряд", богослуження якого тільки тим будуть відрізнятися від православних, що за ними наразі будуть поминати римського папу. Але інціятори позовів забували, що був вже ХХ-ий вік. Жодного страху позови не викликали в населенні, жодна парафія не пішла на нову унію, щоб тільки залишили за нею її церкву. Навпаки, повстало надзвичайне обурення православного населення Польщі і з'єднання його, як вище вже сказано, на захист своїх церков. Ці настрої православних яскраво передані в інтерв'ю того часу митроп. Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького з співробітником часопису „День Польський":

«Я думаю, - казав митрополит, - що народові не треба давати навіть зовні відчути, що над ним твориться нове насильство. Бо ж, за Східнім правом, ці сільські церкви належать самому народові. В них він хрестився й молився, біля них ховав своїх померлих. В їхніх стінах скупчене те, що в народі найсильніше, а часто найбільш спасенне перед лицем рознузданої агітації, - це - „віра батьків"... Вона виведе його на путі кращі, ніж усякі судові позови, в яких народ буде бачити тільки ворожі до нього наступи. Я чув вже, що народ готовий реагувати на них вороже ж. Греко-католицькі духовні кола не приймають жодної участи в ре-віндикаціях. І я радий, що можу це сказати. Мені здається, що наша позиція відповідає римській поміркованості» ... (ІЬіd., стор. 175-6). Остання фраза додана, очевидно, тільки для Риму, що провадив новоунійну акцію без участи греко-католицького духовенства.

В час цього наступу на православіє польського католицького клиру наступило й полагодження відносин поміж проводом українського церковного руху та Вищою церковною Владою Православної Церкви в Польщі. Ініціятива встаановити внутрі Церкви загальний мир" в лихі часи наступу на неї вийшла з українського боку, коли відлучений від Церкви 15 квітня 1929 р. д-р Арсен Річинський подав Синодові Церкви 20 лютого 1930 р. слідуючу деклярацію:

 „Успішна оборона прав і майна Православної Церкви, - особливо під час збільшеного натиску на неї з боку польського кли-ру, - можлива тільки спільними зусиллями нашого громадянства і церковної влади. Одначе у багатьох випадках серед українського громадянства справа моєї анафеми стоїть на перешкоді до такого з'єднання наших оборонних церковно-народніх сил; без сумніву, ця справа буде порушена і на Церковнім Соборі, хоч це може розбудити пристрасті у невідповідний момент. Отже, щоб не стояти на заваді у так грізний час, та з огляду на заяву премієра Бартеля з 11 січня 1930 р. про те, що унормування правного положення Православної Церкви в Польщі Уряд ставить у залежність від стабілізації внутрішніх церковних відносин, - бажаючи по мірі сил і знання причинитися до зміцнення Церкви, яка в історії українського народу під Польщею була міцним заборолом проти його денаціоналізації, - прошу Св. Синод, по-батьківськи, минаючи дотеперішні незгоди, ухилити свою постанову з 15 квітня 1929 року ч. 14 і прилучити мене знову до громади вірних. Щоб ця моя деклярація зайвий раз вказала польському клирові, як до його зазіхань ставиться українське населення в Польщі, я згідний на її опубліковання. Св. Синодові вгодно буде надіслати мені відповідь за посередництвом тільки Парляментарної Комісії для захисту Церкви, евентуальне через її секретаріят".

Деклярація д-ра А. Річинського була заслухана в засіданні Синоду 22 березня 1930 р. і задоволена ухвалою: „Доручити митрополитові Діонисію прийняти лікаря Арсена Річинського в лоно Св. Православної Церкви, згідно з його просьбою".

Деклярація А. Річинського згадує про Церковний Собор Православної Церкви в Польщі, бо ж в зв'язку з розпочатими польським католицьким єпископатом судовими процесами за православні церкви в церковно-православному житті, схвильованому цими процесами, було підняте питання про невідкладне скликання Краєвого Церковного Собору; про це ми розповімо далі. Судові позови польського католицького клиру, підняті для успіху ново-унійної акції, а в дійсності тільки сприяючі провалу цієї акції, не мали далі значення в історії соборного питання в Православній Церкві в Польщі, і тому можемо з цими позовами покінчити, навівши остаточне засадниче в справі їх рішення польського Найвищого Суду від 20 листопада 1933 року. Згідно з цим рішенням Найвищого Суду Речі Посполітої, признано діючим Розпорядження Генерального Комісара Східніх Земель від 22 жовтня 1919 р., на підставі якого передача святинь від православного духовенства римо-католицькому духовенству може наступити в кожному окремому випадкові на підставі адміністраційного розпорядження Начальника Округи (цими начальниками округ були тепер в Польщі воєводи). Відшукання ж права власности на ці святині судовою дорогою Найвищий Суд ухилив. Розпорядження Генерального Комісара Східніх Земель від 22 жовтня 1919 р. відносилось до передачі бувших римо-католицьких костелів, що за Росії стали православними церквами, і не торкалось бувших колись уніятських церков. „Таким чином, - пише К. Николаєв, - умивши руки в цій тяжбі, Найвищий Суд ліквідував ту загрозу, що нависла над Православною Церквою в Польщі р. 1929" (Ор. сіt., стор. 177).

Не трудно бачити, що рішення Найвищого Суду від 20 листопада 1933 р. мало цілком політичний характер, подиктовано було Урядом Польщі, який шукав виходу з тяжкої ситуації, яку витворював в державі католицький клир, коли б йому вдалось по суду відібрати половину церков у православного населення. Урядова політика, при настирливості Риму, мала бути „від Анни до Каіяфи". Аджеж ще недавно інакше задивлявся Уряд на справу ревіндикації святинь. Католицький Луцький біскуп звернувся 14. V. 1930 р. до Міністерства Ісповідань і Освіти з просьбою передати православну церкву в с. Краска, Ковельського пов. на Волині, уні-ятам „східнього обряду". Міністерство рескриптом з дня 31 травня 1930 р. ч. VI. С. 365-27 доручило Волинському Воєводі повідомити Луцького біскупа, що „обов'язуюче нині право не дає адмі-ністраційній владі можливости розпоряджатися храмами та забу-дованнями, що до них належать, а також видавати які-будь, хай навіть тимчасові, розпорядження щодо користання ними. Розв'язання питання про право власности, що є тут рішаючим моментом, підлягає компетенції судової влади" („Духовний Сіяч". Ч. 20. 1930 р., стор. 247). Цієї компетенції в даній справі зріклась найвища судова влада рішенням Найвищого Суду 20 листопада 1933 року, признавши „обов'язуючим ще правом" розпорядження, видане в переходові часи творення держави неіснуючим тепер урядом Генерального Комісара Східніх Земель. І на підставі цього рішення, „від 1933 року по день польської катастрофи, як пише К. Н. Николаєв, адміністрація могла відібрати тільки одну церкву, у Вишгородку на Волині, яка в своїм часі була католицьким костелом. У всьому ж іншому всі діяння адміністрації по розібранню І закриттю церков носили характер сваволі, і з наслідків цієї сваволі уніятська акція скористати не могла" (Ор. сіt., стор. 178).

 

• ВКонтакте