9. „Українська Парляментарна Репрезентація Волині" і велика її роля в історії нац.-церковного руху в Польщі. Воєвода Волинський Г. Юзевський (1928-1938) в співпраці з українським церковним рухом. Відкриття Т-ва ім. митр. Петра Могили; участь у відкритті митр. Діонисія і архиєп. Олексія. Ідея соборности в основі діяльности Т-ва ім. Петра Могили. Грамота Президента Польщі від ЗО. V. 1930 р. про скликання Собору Правосл. Церкви в Польщі. Передсоборне Зібрання, його склад і виступ проти українізації Церкви. Висвята в єпископи архим. Полікарпа Сікорського; значення цього акту в історії укр. церк. руху. Розмосковлення Луцького Чеснохресного Братства. Діяльність Владики Полікарпа на становищі єпископа, вікарія Луцького

Як не раз вже можна було бачити з попереднього зображення українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі, рух цей не міг бути суто церковним, чи рухом в області чисто релігійній; він тісно пов'язаний був з питаннями політичного характеру. Польський уряд мав свої політичні цілі у тому чи іншому відношенні до цього руху; ієрархічна влада Церкви у великій мірі пристосовується до тої чи іншої церковної політики уряду; політичне угруповання РНО, при 1% російської православної людности в Польщі, уважає себе за репрезентанта всього „православно-верующего народа" в Польщі і впливає, на ієрархію, воюючи з українським церковним рухом во ім'я зв'язку ,,не-разривними историческими узами с церковью-матерью Москов-скою" (А. Світіч). Звідсіля і на всі закиди українським церковним діячам, що вони вносили в церкву політику, належить відповідати: „Лікарю, сцілися сам". Саме життя, обставини й умовний в'яжуть в історії церковне життя з політичним, і жодна, може, з автокефальних православних церков не пройнята так політикою, навіть і до сього дня, як Церква Російська, тепер під безбожною владою.

Вище ми розповіли, як Луцький Церковний З'їзд відбувся в червні 1927 р. з дозволу польської адміністрації і всупереч суворій забороні його Св. Синодом Церкви; рівно ж і Український Церковний Комітет, вибраний З'їздом, діяв більше року за дозволом цивільної влади. Але ж в ті часи провідними діячами українського церковного руху були переважно опозиціонери до польського уряду на Західній Україні, і на Луцькому Церковному З'їзді також видну ролю відогравали посли й сенатори Українського Сеймового Клюбу з виборів 1922 р., теж опозиційного до уряду. Можливо, що й закриття владою Українського Церковного Комітету одною з причин мало неугодовий у відношенні до уряду склад його членів. Наведені вище (підрозд. 7) слова д-ра Річинського на нараді у митрополита 24 серпня 1928 р.: „Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли ми відкинули сугестію поляків, які казали нам: йдіть з нами і будете мати все, аж до низложення Діоні-зеґо", - ці слова мали, очевидно, підставу в розмовах з представниками уряду, який дав дозвіл на Луцький церковний з'їзд. В часописі „Українська Нива", характеру угодового, який, під редакцією Петра Певного почав в кінці 1926 р. виходити у Варшаві, а потім був перенесений виданням до Луцька, вже з перших чисел почався друк статті д-ра А. В. Річинського „Сучасний український церковний рух", а в ч. 1 того нового часопису була уміщена світлина архимандрита Полікарпа Сікорського, тоді настоятеля Володи-миро-Волинського собору. Вказувало це на особливу зацікавленість церковними справами органу новостворюваної політичної української угодової течії в Польщі.

Під час виборів до Сейму і Сенату в березні 1928 р. від цієї течії, з листи ч. 1 „Безпартійного Бльоку співпраці з урядом", пройшло від Волині два посли - Є. С. Богуславський і В. Я. Сегей-да; вони вже з-за своєї такої кількости, а головне непопулярности й самої течії, не відогравали, можна сказати, жодної ролі в українському церковному русі на становищах послів до Сейму в рр. 1928-30. Інакше справа стала після передчасного розпуску Сейму й Сенату та призначення нових виборів на листопад 1930 р. „Безпартійному Бльокові співпраці з урядом маршала Пілсудського" за всяку ціну треба було здобути більшість в законодатних установах Польщі, і він на виборах листопадових 1930 р. здобув її, за рахунок особливо т. зв. „кресів", де можна було не так, як в корінній Польщі, покерувати виборами на різні способи. Українці, без різниці партій, домовились на цих виборах мати одну виборчу листу на українських землях під Польщею, число якої було 11. Але на землях з українським населенням (Волинь, Полісся, Холмщина) з цієї листи пройшов до Сейму тільки один посол, а сенатора до Сенату жодного. Українське православне населення цих земель так відразу забажало „співпраці", що всі мандати віддало листі ч. 1 „Безпартійному Бльокові", в якому були кандидати різних національностей, в тім і українці, що пішли на угоду, переважно з емігрантів УНРеспубліки. Ця група українських послів і сенаторів, при-належна до „Безпартійного Бльоку", в кількості 8 осіб, обрана від Волинського воєвідства, склала з себе „Українську Парляментарну Репрезентацію Волині", органом якої й стала „Українська Нива".

В історії Українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі „Українська Парляментарна Репрезентація Волині" відограла, без сумніву, найбільшу ролю, і найбільшими здобутками, яких за Польщі осяг той рух, він зобов'язаний тій УПРепрезентації Волині, від повстання якої репрезентації українськими церковними діячами в ній, і в співпраці з нею, могла бути поведена велика робота. Головною річчю була тут, розуміється, підтримка Українського церковного руху з боку польського уряду, в співпраці з яким, а не в опозиції до якого, знаходились українські посли і сенатори Волині з „Безпартійного Бльоку". Бо без цієї підтримки ніколи рух церковний за українізацію не осяг би значних здобутків. Не без значення була й та обставина, що на чолі польської адміністрації на Волині, на становищі воєводи, після тої чехарди, коли за 9 років польської влади на Волині змінилося 14 воєводів, це становище займав з кінця літа 1928 р. і до Великодня 1938 р., без 3-4 місяців 10 років, воєвода, б. міністер вн. справ, Генрик Юзевський. Був він, як говорили, в справах Православної Церкви в Польщі „муж довір'я" маршала Пілсудського, і тому був призначений (в березні 1931 р.) представником від Уряду в т. зв. Мішаній Передсоборній Комісії з представників Православної ієрархії й Уряду; крім нього, представниками Уряду в тій Комісії були директор Департаменту Ісповідань гр. Ф. Потоцький і начальник Відділу в справах національних меншин при Міністерстві Вн. Справ Г. Сухенек-Сухецький. Але воєвода Г. Юзевський, за свідченням члена Комісії архиєп. Олексія, був серед них чоловим представником Уряду.

К. Николаєв каже: „Польський уряд також добре, як і радянський, розумів, що запорука перемоги над православієм - це ослаблення Церкви внутрішньо. Національне питання було найвір-нішим до того засобом. Віддаючи Православну Церкву українським шовіністам на Волині, уряд осягав відразу кількох цілей. Він задовольняв національні вимоги там, де інтереси уряду найменше були зачеплені, відривав Волинь від Галичини, настроєної анти-польськи, і, опріч того, розбивав єдність Церкви" (Ор. сії., стор. 244). Бачимо тут оригінальне розуміння „шовінізму": коли українці домагаються рідної мови в богослуженні й проповіді, рідної національної ієрархії й духовенства, то це - шовінізм, а коли їх русіфікують чи полонізують через Церкву, то це як назвати? Утворенням „єдности" Церкви? Галичина з розмосковлення Православної Церкви в українськім народі повинна була тільки радіти, а не почувати поглибшення розриву з Волинню через те; для Польщі ж, як ми не раз і вище казали, зовсім не в державному інтересі було підтримувати московського духа в Православній Церкві, здобувши для неї незалежність від Московської патріярхії. Отже, в ретроспективному огляді політики Волинського воєводи Г. Юзев-. ського у відношенні Православної Церкви не можемо не признати, що та політика, будучи позитивною для українців, водночас була і польсько-державною, якого характеру не мала політика у відношенні до православної конфесії в державі ні „ендецька" (народо-вої демократії), будучи „конфесіонально-католицькою" політикою, ні в останніх роках перед другою світовою війною й уряду „санаційного", який, вже по смерті Пілсудського, додумався полонізувати українців й білорусів православних через „польське пра-вославіє".

Зміну ситуації, коли провід Українським церковним рухом з рук опозиції до польського уряду перейшов до рук новообраних українських парляментаріїв проурядової партії, - відразу відчула й добре зрозуміла й вища церковна влада Православної Церкви. Весною 1931 р. УПРепрезентація Волині прийшла до думки утворити окреме церковно-релігійне товариство, що ближче б відало справами національно-церковного руху, боронило б інтереси Православної Церкви і провадило б церковно-релігійне видавництво. На генерального секретаря цього товариства запрошено було б. директора Луцької української гімназії і посла до Сейму Івана Вла-совського, з ініціятиви якого товариству дана була назва: „Товариство імени митрополита Петра Могили". За статутом цього Т-ва, зареєстрованим Волинським Воєвідським Урядом 16 червня 1931 р., членами його могли бути не тільки українці православні, але й православні інших націй - члени Православної Церкви в Польщі. До митрополита Діонисія звернулись, надіславши статут Т-ва і просячи благословенства на розпочаття діяльности Т-ва. Митрополит висловив бажання особисто прибути на відкриття Т-ва ім. митрополита Петра Могили. Відкриття Т-ва й відбулось урочисто, на установчих його зборах, 19 листопада 1931 р. в Луцьку з участю первоієрарха Церкви митрополита Діонисія і канцлера Св. Синоду архиєп. Гродненського Олексія. Історія занотувала, що посеред ряду промов, які виголошувались на зборах вже у відсутності владик, була промова одного із членів Волинської Дух. Консисторії, який закликав до великої обережности у впровадженні в бо-гослуженні української мови, бо ж на селі дівчата можуть казати: „Я таке і на буряках почую"... Звідсіль до кваліфікації раніш української мови митропол. Антоніем Храповицьким як „базарної", а тому негідної для молитви, вийшла - з уст члена Дух. Консисторії, подібна ж кваліфікація, як мови „бурякової". Мимо того, не треба великого розуму, щоб зрозуміти, яке величезне враження на Волині й поза Волинню, посеред оо. благочинних і рядового духовенства, поява митрополита Діонисія з архиєп. Олексієм на відкритті Т-ва ім. митр. Петра Могили і благословення митрополитом того Т-ва на працю.

Відгук ця подія мала, очевидно, і за кордоном в „Зарубежній Російській Церкві", глава якої митрополит Антоній, в листі до мит-роп. Діонисія, докорив свому колишньому вікарієві, що він благословив на працю Т-во українське, яке обрало своїм патроном „уніята" митр. Петра Могилу. Відповіддю на цей докір була брошура, написана архиєп. Олексієм, під наголовком: „Отношеніе митрополита Петра Могили к вопросу об уній с Римом"; в якій архиєп. Олексій удоводнює неправдивість митроп. Антонія в його наклепі на митр. Петра Могилу.

Т-во ім. митр. Петра Могили, головою якого було обрано сенатора С. П. Тимошенка, розпочало свою діяльність прилюдними відчитами запрошених з Варшави професорів Богословського Православного Відділу при Варшавському Університеті. Проф. В. О. Біднов мав відчит на тему „Київський митрополит Петро Могила", проф. О. Г. Лотоцький на тему „Церковна соборність". Докладна назва Т-ва в т. 1 його статуту була „Товариство прихильників православної освіти і охорони традицій православної віри". Отже й перші відчити, уряджені Т-вом в Луцьку, вказували основи ідеології його в культурно-освітній діяльності посеред Українського народу в XVII в. знаменитого митрополита Петра Могили (див. т. II цієї праці, стор. 196-207) та в засадах соборности, в характері й устрої Православної Церкви, так властивих саме Українській Православній Церкві в давні часи ЇЇ, як Київській Митрополії, сіє ]иге підлеглій Царгородському патріярхові, а сіє гасіо автокефальній. І просто смішно читати у А. К. Світіча, що „видвинули ідею соборности (в Православній Церкві в Польщі) в противагу автокефалії кращі церковно-громадські діячі і представники столичного і міського духовенства - протопресв. Терентій Теодорович, прот. з Рівного Н. Рогальський, о. В. Железнякович, сенатор Богданович, ред. „За Свободу" Д. Філософов і співробітник тої газети А. Світіч (псевдо Туберозов)" (Ор. сіt., стор. 61). В українському національно-церковному русі Православної Церкви в Польщі вже певно ідея соборности як одна з головних засад того руху, не з часопису російського „За Свободу" була взята, а з історії давньої Української Церкви, при відродженні якої в Києві XX століття, з революцією в 1917 р., бачимо відразу домагання і Всеукраїнського Церковного Собору. Йдучи за цими українськими церковно-соборними традиціями, названо було й неперіодичний орган Т-ва ім. митр. Петра Могили „За Соборність"; вийшло його, під редакцією генерального секретаря Т-ва, 9 чисел.

В тому часі соборне питання в житті Православної Церкви в Польщі було зактивізоване, як згадано вище (підрозд. 8), розпочатими р. 1929 польським католицьким єпископатом судовими процесами за православні святині. Православна ієрархія відчула, як ніколи перед цим, потребу опертися на народ, як це було і в українську давнину під Польщею, коли українське міщанство в братствах, українське козацтво, люд посполітий боронили право-славіє проти наступу Риму. І тому Синод Православної Церкви в засіданні 12 грудня 1929 р. ухвалив скликати на 12 лютого 1930 р. Помісний Собор Церкви, порядок виборів на який, статут Собору і програма його були в основі підготовлені Організаційною Комісією Митрополитальної Ради у вересні 1928 р. Але на підставі „Тимчасових", діючих вже 8 років, правил про відношення Уряду до Православної Церкви в Польщі від ЗО січня 1922 р., вимагалась для скликання Помісного Собору згода Міністра Ісповідань і Освіти (пр. 14). Такої згоди міністер Ісповідань С. Червинський не дав. Уряд прийшов до думки задемонструвати соборну акцію Православної Церкви в Польщі, як акт високої релігійної толеран-ції в Речіпосполітій Польській. Виборча на Собор акція була припинена. Натомість ЗО травня 1930 р. видана була на ім'я митрополита Діонисія грамота Президента Речіпосполітої Польської, в якій урочисто проголошувалось, що „настав час, аби побажання вищих керівників Православної Церкви в Польщі, як і всіх горожан Польської республіки православної віри були здійснені,, і в Польщі відбувся 0, згідно з святими канонами, Помісний Собор". Цей замірений акт скликання Собору ставиться в грамоті в історичний зв'язок з минулим Православної Церкви в давній Польщі: „15 червня 1791 р. опікою й старанням Уряду Найяснішої Речіпосполітої Польської в м. Пінську відбувся останній Собор Православної Церкви в Польщі. Нині, з волі Провидіння, Православна Автокефальна Церква в Польщі може відновити свій зв'язок з історичним минулим"...

Як бачимо, Грамота Президента від ЗО травня 1930 р. теж згадує соборну традицію Православної Церкви в давній Польщі, тим ніби підкреслюючи позбавлення цієї традиції в часах перебування Православної Церкви на цих землях під Росією. Але, розуміється, при цьому замовчувалося, що „історичне минуле" нашої Церкви в давній Польщі мало в собі куди більш такого, з чим „відновляти зв'язок'" значило б повернути Церкву на мучеництва ХУИ-ХУШ віків (чит. про це т. II цієї праці, розд. VIII, IX, XI; т. III, розд. IV, зокрема стор. 222-223), та й не „опікою і стараннями" Уряду Речіпосполітої Польської утворена була сама соборна традиція Української Православної Церкви і відбувались в давнину ЇЇ собори.

Чому власне тепер, на 12-му році по відродженні Польської державности, „настав час" для скликання Помісного Собору Православної Церкви, в Грамоті ЗО травня 1930 р. пояснення нема, але відразу ж відречення Собору на неокреслений час є, бо Собор, не вважаючи на те, що підготовка до нього йшла вже роками в Церкві, повинен бути попереджений, за наказом Грамоти Президента, працею „Передсоборного Зібрання з представників духовенства та освічених і побожних мирян". І митрополит Діонисій в своєму Посланні до духовенства і вірних, з приводу Грамоти Президента від ЗО травня 1930 р., якою, за словами Послання, „відкривалась нова й світла сторінка в житті нашої Святої Церкви", закликав членів Передсоборного Зібрання, щоб вони „пильною підготовчою працею проклали дорогу до найскоршого скликання Помісного Собору".

Цей заклик митрополита залишився без наслідків, бо Помісний Собор Православної Церкви в Польщі так і не був скликаний до самого падіння по-версальської Польщі через 9 років і кілька місяців після Грамоти Президента ЗО травня 1930 р. і урочистого відкриття Передсоборного Зібрання 29 червня того ж року. Не було в тому вини Передсоборного Зібрання, яке відбуло першу, організаційну, свою сесію в днях ЗО червня - 4 липня 1930 р., а другу потім через 5 років, 13-14 травня 1935 р., - і на цьому кінець. Впродовж тих п'яти років мали кілька засідань комісії Зібрання - релігійна, освітня, по справах парафіяльного життя і по справах православного духовенства, а дві комісії: для опрацьовання Внутрішнього Статуту Церкви і для розглянення Зовнішнього її положення у відношенні до неї державних урядів - зовсім не мали засідань. Справами Зовнішнього і Внутрішнього Статутів Православної Церкви занялась т. зв. Мішана Передсоборна Комісія, в складі митр. Діонисія і архиеп. Олексія, значно пізніше ще й архиєп. Олександра, і представників Уряду, якими були: директор Департаменту Ісповідань гр. Ф. Потоцький, воєвода Волинський Г. Юзевський і урядовець Міністерства Вн. Справ Г. Сухенек-Сухецький; в цій комісії зовсім не було представників духовенства та „освічених і побожних мирян" Православної Церкви.

Українським церковним діячам не приходилось, з приводу такого упослідження Передсоборного Зібрання, дуже жалкувати; не через противність, розуміється, соборницькій ідеології в церковному житті, - українська православна преса гаряче вітала Грамоту Президента від ЗО травня 1930 р., - аз причини тенденційно підібраного складу членів Передсоборного Зібрання. На 27 членів цього Зібрання - представників духовенства і мирян було 20, а потім і 21, росіян і тільки 7, а потім - 6, українців; 10 було духовних осіб, а 17 світських. Українці з духовенства були протопресвітер Павло Пащевський і митроф. прот. Степан Грушко; українці з мирян - проф. І. Огієнко, проф. О. Лотоцький, проф. М. Кобрин, посол до Сейму С. Хруцький і д-р М. Пирогів; коли ж проф. І. Огієнко, що був, як і проф. О. Лотоцький, делегований до Передсоборного Зібрання Відділом Православної Теології при Варшавським Університеті, вибув з складу членів Зібрання (з причини не відновлення з ним р. 1932 контракту Мін-ства Освіти на виклади в Університеті), то на його місце був призначений проф. Відділу Православної Теології при Варш. Університеті М. Зизикин, росіянин.

Передсоборне Зібрання такого „істинно-русского" складу в більшости його членів відразу ж показало своє обличчя, коли вже на першій своїй сесії пішло наступом проти українізації Церкви. Російські б. урядовці, рос. великі землевласники і т. п., що увійшли в це Зібрання, уявили собі, що вони мають право не тільки підготовляти матеріяли для майбутнього Собору, але й давати директиви до виконання в біжучому церковному житті. Отже на першій сесії більшістю російською було постановлено припинити українізацію Православної Церкви на Волині (А. Світіч. Ор. сіt., стор. 107), тобто припинити діючу силу постанов Синоду від 16. VI. і 14. XII. 1922 р. та 3. IX. 1924 р. про вживання рідної мови в церковно-релігійному житті, де того побажають парафіяни. На другій сесії Зібрання, через 5 років, представник української Волині, б. рос. суддя Мелетій Бондаренко держав промову про насильства в українізації українцями Церкви на Волині і пропонував ствердити раніш приняту ухвалу і зупинити українізаційну акцію в Церкві на Волині до скликання Собору, який остаточно вирішить це питання. Істиннорусский М. Бондаренко був підтриманий „собор-никами" Борисом Лелявським, кн. Лищинським-Троекуровим, Г. Моллером і др. Архиєп. Волинський Олексій на виступ Бондаренка заявив, що Волинь в справах богослужбової мови ні на йоту не порушує постанов Синоду, а „факти", наведені Бондаренком, минаються з правдою. На пропозицію Бондаренка і др. „соборно-правників" поступила від української групи контр-пропозиція, яку підписали архиєп. Поліський Олександер, архиєп. Олексій, прото-пресв. Пащевський, проф. Лотоцький, проф. М. Кобрин і інш. Гаряча дискусія припинена була заявою митроп. Діонисія про те, що в питаннях українізації Церкви має голос і Уряд, а тому зараз цих питань не можна вирішити. Врешті від праць Передсоборного Зібрання, мабуть, що найбільш цінним залишився обширний науково-богословський доклад у Комісії Зібрання проф. Вол. Дух. Сем. маг. Богословія М. П. Кобрина, який під наголовком „Про мову Богослуження" друкувався в „Українській Ниві" і в її видавництві вийшов окремою книжкою.

На початку 1932 р. воєвода Волинський Г. Юзевський виступив з внеском до Міністра Ісповідань і Освіти, аби порушено було Урядом питання в Синоді Православної Церкви про висвяту єпископа-вікарія на катедру Луцьку, яка залишалась не заміщеною вже 9 років після призначення єпископа Луцького Олексія на катедру правлячого єпископа Гродненського. Бажаним для Уряду кандидатом на Луцьку катедру названо було архимандрита Жи-ровицького манастиря (в Гродненській єпархії) Полікарпа Сікор-ського, який був, п'ять років тому, названий і на Луцькому Церковному З'їзді р. 1927, як перший кандидат укранїців на єпископство. Очевидно, що Синод пішов на зустріч урядовій пропозиції, але й при цьому задоволенні мрій українців мати єпископа-укра-їнця не обійшлось без торгу й уступок росіянам. Уряд погодився і на хіротонію в єпископа-вікарія Люблинського архим. Сави Со-вєтова, росіянина, при чому хіротонія Совєтова відбулась на тиждень раніше хіротонії архимандрита Полікарпа, що давало йому першенство в ієрархії перед українським кандидатом.

Архимандрит Полікарп, у світі Петро Дмитрович Сікорський, народився 20 червня 1875 р. в родині священика о. Дмитрія Сікорського, в с. Зеленках, Канівського пов., на Київщині. Духовну освіту здобув він в Уманській Бурсі (нижча духовна школа) і в Київській Духовній Семінарії, яку скінчив р. 1898. Національне усвідомлення Петро Дмитрович мав уже на семінарській лаві, належачи до нелегального українського гуртка молоді, яким керував Олександер Гнатович Лотоцький, тоді студент Київ. Дух. Академії. До середини 1922 р. залишаючись по скінченні Дух. Семінарії світським, П. Д. постійно був, можна сказати, при церкві, бо служив дяком при Воскресенській церкві на Печерську в Києві і займав різні посади в церковно-адміністраційних установах; перед революцією 1917 р. був столоначальником Київської Дух. Консисторії, а аг революцією стає на службу в Українськім уряді, будучи в Міністерстві Ісповідань начальником господарчого відділу, а потім віце-директором Департаменту загальних справ вже на еміграції Уряду УНРеспубліки. З Тарнова, місця перебування Уряду УНР, П. Д. переїздить р. 1922 до Кремянця на Волині, до архиєпископа Волинського Діонисія, який затруднює його на службі в Дух. Консисторії. 27 липня 1922 р. Петро Сікорський, на 48-му році життя, приймає чернечий постриг з рук архимандрита Олексія Громадського, ректора Кремянецької Дух. Семінарії і голови Дух. Консисторії, з ім'ям в чернецтві Полікарпа (небесний патрон - преп. Полікарп Печерський, пам'ять 6 серпня н. ст.). 28 липня був висвячений на ієродиякона і ЗО липня - на ієромонаха, після чого призначений був ігуменом-намісником Дерманського манастиря на Волині. Далі впорядковував чернече життя, як настоятель, в Мелецькому манастирі, був намісником Загаєцького манастиря і благочинним, в сані вже архимандрита, манастирів Волинської єпархії. Далі, згідно з проханням, був переведений до Віленського Св.-Духівського манастиря, якого був намісником, а одночасно й членом Віленської Дух. Консисторії. В кінці грудня 1925 р. був призначений настоятелем собору в м. Володимирі-Волинському, де був і благочинним Володимирського благочинія; 25 лютого 1927 р. був призначений настоятелем Жировицького манастиря на Гродненщи-ні, де впродовж 5 років був також благочинним Битенського благочинія. Така була довголітня, духовна й церковно-адміністративна практика, підготовча до архиєрейства в Церкві Божій, Владики Полікарпа.

Урочиста хіротонія архимандрита Полікарпа в єпископа Луцького звершена була, після наречення в єпископа 9 квітня, за Службою Божою 10 квітня 1932 р. в Митрополичому соборі св. Марії Магдалини у Варшаві, митрополитом Діонисієм, архиепископами: Феодосієм Віленським і Олексієм Гродненським і єпископами: Си-моном Острозьким і Савою Люблинським. На єпископа Полікарпа було покладено в ті часи велику місію - бути репрезентантом української православної ієрархії, носієм ідеї незалежности Української Православної Церкви. Таке розуміння історичної події хіротонії в єпископи архимандрита Полікарпа було у нас, присутніх при цьому священному акті в соборі й на приняттях, з цієї нагоди, в митрополичій палаті у митрополита Діонисія і в Українськім Науковім Інституті, директором якого був проф. О. Г. Ло-тоцький, що національне колись виховував семінариста Петра Сі-корського в українському гуртку. Була радість, було духовне піднесення, було почуття перемоги по роках боротьби в Польщі за єпископа-українця в складі ієрархії Православної Автокефальної Церкви в Польщі.

Нема мови, що висвята єпископа-українця значно сприяла ши-ренню українського церковного руху на Волині, хоч, розуміється, і не в тій мірі, як пише А. Світіч, що ,,при єпископі Полікарпі на Волині було українізовано біля 30% православних парафій" (стор. 70). Єпископ Луцький Полікарп за часів Польщі був вікарним єпископом, який не відав жодною ділянкою епархіяльного церковного управління; навіть думка про доручення йому призначення і переміщення парафіяльних дяків не була зреалізована. В перші ж два роки свого єпископського служення епископ-вікарій мав проти себе Духовну Консисторію в Кремянці, ворожу українській ідеї, ворожу розмосковленню Церкви в Польщі. В такому положенні Владика Полікарп міг мати тільки моральний вплив, пробуджуючи в духовенстві й народі національну свідомість, де вона була приспана, та підбадьоруючи тих з духовенства й свідомих національне, що оглядались на зросійщену Консисторію, чи на москвофіла о. благочинного. В цьому відношенні дуже важливими були архипа-стирські візитації Владики Полікарпа сільських парафій, переводити які теж не від нього залежало, а тільки з доручення правлячого Волинського архиєрея. Візитації ці мали національно-церковний характер і захоплювали особливо українську волинську молодь, що в національних строях урочисто завжди зустрічала свого Владику. Хлопці зустрічали Владику, як давнє козацтво, на конях, ескортуючи його при в'їзді і виїзді з села; дівчата зустрічали з квітами в ограді церковній. Урочиста архиєрейська Служба Божа українською мовою робила сильне вражіння. Нема сумніву, що в боротьбі з „сельробівством", яке в 20-их рр. досить опановувало сільську молодь Волині, немалу ролю відограв національний рух в Церкві і, зокрема, архипастирські візитації по селах свого українського Владики.

Недальновидні органи „безпеки", не враховуючи цього значення, а налякавшись зросту національної свідомости Волині, постарались припинити національно-церковні маніфестації, викликувані візитаціями парафій єпископом Луцьким. Формальною причиною до того послужив лживий донос відомого з такої „діяльносте" пан-отця Ф. Г-ка, що ніби Владика Полікарп, при зустрічі його коло збудованої зеленої брами в парафії цього пан-отця, мав запитати, показуючи на білого орла (герб Польщі) на верху брами: „А це що за півник"? На цій підставі воєвідський уряд, не даючи ходу цій справі в порядку судовому, просив правлячого Волинське архиєрея не доручати більш візитацій парафій Владиці Полікарпові.

Люди йшли до Луцька, до маленької Чеснохресної церкви, де архиєрейська Служба Божа правилась українською мовою, як на прощу, а в своїй катедрі, в Луцькому Св.-Троїцькому соборі, Владика Полікарп правив за Польщі мовою ц.-словянською, бо соборні парафіяни не погоджувалися на відправу українською мовою. Маленька Чеснохресна церква в Луцьку це була історична пам'ятка від величнього собору Луцького Православного Чеснохресного Братства; цей мурований собор згорів р. 1803; з найбільш уцілілої частини руїн його, східньої, що була в соборі вівтарем, відбудовано було потім церковку, яка стала й за російських часів Братською по відновленні року 1871 Луцького Чеснохресного Братства.

Український церковний рух в Православній Церкві в Польщі не міг не звернути уваги на долю Луцького Чеснохресного Братства, яке на російському статуті р. 1871 мало метою „вичистити ґрунт від шкідливого впливу католицтва та жидівства і скріпити дух православія і російської народности в краю", пов'язуючи в той же час своє походження від Чеснохресного Братства в Луцьку XVII в., яке існувало на підставі грамоти польського короля Си-гизмунда III, 1619 р. і статуту з 1623 р., затвердженого царгород-ським патріярхом Кирилом Лукарисом. А твердити про цей історичний зв'язок було конче потрібно з огляду на маєтності давнього Луцького Братства в численних земельних ділянках в центрі м. Луцька. На цих ділянках, що були в довголітній аренді, побудовані були житлові будинки і склепи; щорічна арендна плата становила поважні суми в прибутках Братства. Зі зміною державної влади арендарі в більшості перестали платити аренду; для удовод-нення маєткових прав Братства виникла потреба в легалізації його польською владою. Польська ж влада стала на тому становищі, що „Луцкое Крестовоздвиженское Братство" по уставу 1871 р. зовсім не є історичне Братство, якому дав грамоту р. 1619 Сигиз-мунд III, а Братство нове, з почесними членами генерал-губернаторами і обер-прокурорами Синоду, засноване в політичних цілях. Тоді заправили Братства побачили, що без участи українців їм не спасти майна давнього Братства, і тодішній голова Ради (Совєта) Братства Євген Ясінський в травні 1926 р. запросив на нараду представників українського громадянства в Луцьку. Очевидно, що на нараді була українцями поставлена вимога розмосковлення Братства і впровадження в богослуженнях в його церковці живої української мови; одночасно з цим в склад Ради Братства мали б увійти представники українського громадянства. Ці умови були при-няті. Головою Братства залишився Євген Ясінський, склад Ради поповнився представниками від Луцької Української Гімназії, Луцької Просвіти і української кооперації в Луцьку, після чого члени Ради Братства, що залишалися ще від російських часів, фактично відійшли від Братства. Настоятелем Чеснохресної Братської церкви був тоді о. Ананія Сагайдаківський (однофамилець відомого протопресвітера Ананії Сагайдаківського), який через рік перейшов на парафію Бережці, Кремянецького повіту, а настоятелем Луцької Чеснохресної церкви і одночасно законовчителем Луцької Української Гімназії був призначений в травні 1927 року протопресвітер військ УНР і учасник Зимового походу на Україну о. Павло Пащевський, який на цих становищах і залишався в Луцьку до падіння по-версальської Польщі.

З розмосковленням Луцького Чеснохресного Братства не так скоро одначе наступила легалізація його і признання маєткових прав його, як давнього українського Братства, Польською державною владою. Сталося це тільки в 1935 році.

Але в справах церковних богослужб в українській мові Луцьке Чеснохресне Братство з своєю церковкою стало від 1926 р. осередком для Луччини, особливо ж з приїздом до Луцька єпископа Полікарпа. Український хор Луцької Чеснохресної церкви, під управлінням визначних диригентів (в хронологічному порядку): Петра Куриленка, Михайла Тележинського, Олександра Колесни-ченка був взірцем для українських церковних хорів по селах Луч-чини та поза її межами. Опікою над впорядкуванням архиєрей-ських покоїв для єпископа Луцького зайнялось Т-во імени мит-роп. Петра Могили. Управа Т-ва спочатку винайняла будинок для ульокування в ньому архиєрейських покоїв, а через кілька місяців, на пропозицію воєводи Волинського Г. Юзевського, набуто було Т-вом, зі значною субсидією від Воєвідського Уряду, будинок у нотаря Мартиновича, з призначенням його для місця побуту єпископа Луцького. Для літньої ж резиденції Владики Полікарпа було предоставлено Луцьким сеймиком будинок в садибі, з садом, в с. Жидичині під Луцьком, колишньої власности давньої Жи-дичинської архимандрії.

Ізольований від зустрічі з народом по селах після припинення архипастирських його візитацій парафій, Владика Полікарп присвятив свою працю найбільше перекладам на українську мову Св. Письма та богослужбових чинів і видавництву останніх. В тій цілі Владика Полікарп зорганізував для перекладів підкомісії при „Комісії Перекладу Св. Письма та книг Богослужбових при Українському Науковому Інституті у Варшаві", одна підкомісія була в Луцьку, друга в Кремянці. Для праці ж видавничої ним була організована „Богословська Секція" при Т-ві ім. митр. Петра Могили. Докладніше про діяльність Луцької та Кремянецької підкомісій і „Богословської Секції" буде сказано далі.

З висвятою єпископа Полікарпа почала кріпнути посеред українських церковних діячів думка, чи не надійшов вже час рішучо домагатись єпископа-українця правлячого на Волині, коли митрополит Діонисій, займаючи дві катедри, Варшавсько-Холмську і Волинську, продовжує увесь час, як Волинський архиєрей, тримати церковно-адміністративний апарат на Волині, головно Консисторію, російський, який тяжить на духовенстві, що вже стало національне далеко свідомішим і розуміло всю важливість національної Православної Церкви для молодих поколінь українського народу. З цих думок виникла Почаївська українська маніфестація 10 вересня 1933 р., в день пам'яти „Обрітення мощів преп. Іова Почаївського".

 

• ВКонтакте