11. Підсилення українського церковного руху молодою генерацією духовенства в Православній Церкві в Польщі. Кремянецька Духовна Семінарія; її походження і російський характер в перших роках існування. Вплив на її учнів національного українського оточення в його відродженні; Шевченківські свята в ній. Удержавлення Кремянецької Семінарії польською владою р. 1927; утраквізм у викладі предметів. Боротьба російських кіл за ректуру в Семінарії; призначення ректором о. П. Табінського. Перемога українського курсу у вихованні семінарської молоді; його продовження в Семінарії й по звільненні з посади о. ректора П. Табінського. Заміри польської влади щодо полонізації кандидатів в православні священики і ступнева, в зв'язку з тим, ліквідація Кремянецької Дух. Семінарії. Боротьба українців з тими замірами. Відкриття Право-лавного Богословського Відділу при Варшавському Університеті 8. II. 1925 р. Поява української професури на Відділі з 1926 р. Вплив її на національне усвідомлення і виховання студентів Відділу. Інтернат для православних студентів-теологів. Чи перебування в ньому полонізувало студентів? Відкриття з 1935-6 р. у Варшаві Правосл. Митрополитального Інтернату для гімназистів з метою полонізації кандидатів в православні душпастирі змалечку

Український церковний рух в Православній Церкві в Польщі, в своєму посиленні й поширенні, залежав, як бачимо, від кількох факторів: зріст національної свідомости самого православного українського населення, те чи друге відношення до руху церковної й світської влади, відношення до нього духовенства, активність в ділянці церковного життя національного проводу, все це позитивно впливало, а в разі негації - ослабляло рух. Відносно духовенства можна спостерігати, як у багатьох з нього ставлення до українського церковного руху залежало від ставлення до нього ж церковної та світської влади, але узагальнити таке явище було б великою для духовенства несправедливістю. Як були оо. духовні, що не за страх, а за совість тримались „русскости" в Богослуженні і взагалі в церковному житті, так були і українські пан-отці, що ідейно приступили і переводили розмосковлення в церкві. До того ж треба сказати, що поступ національного усвідомлення з бігом часу ішов і посеред духовенства, що й з старих російських кадрів ставало українським не тільки по походженню. Найголовніша ж річ - це поява в складі українського духовенства молодої його генерації, що виходила з Кремянецької Духовної Семінарії та Православного Богословського Факультету при Варшавському Університеті.

Дореволюційна Волинська Духовна Семінарія знаходилась в м. Житомирі, куди ця єпархіяльна семінарія була в 1902-ому році переведена з Кремянця,але Духовна Семінарія в Кремянці за часів відновленої, по першій світовій війні й революції, Польщі походить не від тої Волинської Семінарії дореволюційної. Організація її зв'язана з поверненням з Києва до Кремянця на початку 1919 р. єпископа Діонисія Кремянецького, вікарія Волинської єпархії. Коли єпископ Діонисій почав на Західній Волині, відрізаній революційно-політичними подіями від Східньої, налагоджувати церковне управління, він подбав і про те, щоб православна єпархія на Західній Волині мала школу для підготовки кандидатів священства. Здійсненню цього задуму надзвичайно сприяло те, що в Кремянці того ж часу знайшлася Холмська Духовна Семінарія в складі учительського її персоналу. Ця Семінарія в часі першої світової війни була р. 1916 евакуована до Москви, а реевакуючись по війні і в часі революції, не могла вже дістатись до Холма, занятого поляками, які зовсім не бажали собі дальшого функціонування в Хол-мі православної семінарії, велику бібліотеку якої, переховану в Холмі, теж не повертали церковній владі (на це скаржився Синод в меморіялі до Голови Ради Міністрів Ол. Скржинського з дня 19 грудня 1925 р. - „Наша Бесіда". Ч. З за 1926 р., стор. 7). Деякі дані свідчать про те, що спочатку було ніби відкрито в Кремянці року 1919 дві духовних семінарії, одну звали Волинською, другу Холмською, але ж, якщо така ненормальність і мала місце, то, очевидно, недовго: семінарії були єпархіяльною владою злиті в одну. Згаданий вище Меморіял Св. Синоду до прем'єра Скржинського говорить про одну семінарію, яка виникла р. 1919, визнана була декретом Міністерства Ісповідань і Освіти з дня 1 липня 1921 р. і, „не зважаючи на неоднократні внески як Волинського єпархіяльного архиєрея, так і Голови Православної Церкви в Польщі, не одержувала й не одержує ні одного злотого з державного скарбу" („Наша Бесіда", ч. 2, 1926 р., стор. 9).

Учнями в Кремянецькій Дух. Семінарії були найперше ті, що вчились ще в Семінарії в Житомирі, діти духовенства Західньої Волині; ті, що покінчили духовні школи (4-х клясні) на Волині; така духовна школа, що була до революції в Кремянці, проіснувала ще до вересня 1925 р. в Дермані, коли була польським міністерством освіти закрита, а будинки її забрано на державу. Немало поступало в науку до Семінарії дітей селян і міщан. Склад учнів по національності був майже виключно український, але українське шкільництво, як відомо, на Великій Україні тільки почало виникати з 1917/18 шкільного року. Духовна Семінарія в Кремянці, з складом старих учителів, до того ж б. Холмської Дух. Семінарії, відомої з русіфікаційної ролі на Холмщині, аж ніяк не могла відкритися як українська. Була в ній тоді викладова мова російська; українська мова, як окремий предмет, була впроваджена тільки р. 1921. В боротьбі, яку зустрінув український церковний рух з боку російських кол і зросійщених малоросів, Кремянецька Дух. Семінарія, як школа майбутнього пастирства, мусіла стати одним з важливих об'єктів цієї боротьби. „Російское Благотворительное Общество" в Кремянці, РНО, російські кола у Варшаві, вкупі й з тодішньою Духовною Консисторією Волинської єпархії, вважали Кремянецьку Дух. Консисторію своїм бастіоном і боронили її зіа-ІІІ5 ^ио. Але ж і в тих часах першої половини 20-их років життя Волині в зрості національного її усвідомлення було сильніше за москвофільські мрії росіян; українська свідомість проявила свою силу вже в листопаді 1922 р., коли на виборах до польських Сейму і Сенату всі мандати на Волині одержали тільки українці. Отже і в стінах Семінарії, посеред української її молоді, ширилась свідомість національна, будились почуття національні українські. Т-во „Просвіта", Українська гімназія, українські театральні вистави, українська книгарня, книжка, часопис, український „Пласт", українська кооперація і т. п. мали на ту молодь, в добі національного відродження, напевно більше виховавчого впливу, ніж виклади семінарські в російській мові. Про цей вплив свідчить той факт, що Духовна Семінарія в тім часі ще, коли росіяни вважали її своєю, влаштовувала академії в пам'ять Шевченка. Можна думати, що Шевченківське свято з ініціятиви самих семінаристів обходилось, але ж в спогадах вихованців Семінарії того часу знаходимо свідчення, що й посеред педагогів, від яких, мовляв, залежав „московський дух" Кремянецької Семінарії, це свято викликувало шляхетне піднесення. Ось, напр., з спогадів одного з вихованців Семінарії, що вступив до неї р. 1923 (тепер о. протоєрей УПЦ в США), подаємо такий факт. Семінарія влаштувала академію в пам'ять Шевченка. На закінчення її на естраду піднявся інспектор Семінарії М. Струков і, хвилюючись, промовив до семінаристів і гостей (приблизно): «Пушкін - гордость Росії. Не знать Пушкіна - значит не знать мировой литератури. А вот что он написал в своє са-мовосхваленіе: „Я памятник воздвиг себе нерукотворний! К нему не заростет народная тропа"... А вот другой поет, с божественним огнем любви к ближнему своєму, к своей Украине милой. Он не ищет слави, он не зовет творить тропу к памятнику рукотво-ренному, а только завещает: „Как умру, то поховайте"... Где? Под памятником с тропой? Нет. На Украине милой! Почему? Чтоб било чути, як „реве ревучий". Вот любовь чистая, святая поета к родине своей. Он не требует творить тропи к его могиле. Он про-сит его когда-нибудь спомянуть. Й вот ми творим память ему. Я знаю, что ви все душой сейчас возле той дорогой могили і поете ему его священние слова: „Реве та стогне Дніпр широкий"... Господа! Нужно верить і надеяться!"... Вся заля, - кінчає оповідач, - ревла від аплодисментів; плач був на залі серед семінаристів. І це ще більше влило в наші молоді, запальні серця любови до свого народу і до тієї святої могили».

Отже, як бачимо, і в роках, коли Кремянецька Духовна Семінарія вважалась, зза викладової мови більшости її предметів, школою московською, українська стихія відродження нації, що оточувала ту школу, робила своє: москвофільство, як воно й було серед семінаристів, то в боротьбі з ним національно свідомих учнів українців мусіло зникати. Розуміється, що те москвофільство „малоросів" могло мати й не ідейні підстави, а живитися міркуваннями кращої кар'єри при московському церковному проводі. В цьому відношенні найбільшу ролю могли відогравати оо. ректори Семінарії, якими до удержавлення Кремянецької Семінарії були - прот. Олександер Громадський (потім архимандрит і єпископ Олексій), коротко сам архиєп. Діонисій, єп. Антоній Мар-ценко, єп. Симон Івановський. З них, за свідченням б. вихованців Семінарії, в боротьбу між українцями і москвофілами встрявав тільки єп. Симон (туляк з Московщини), по стороні, розуміється, москвофілів. Взагалі ж тиску з боку начальства на семінаристів-українців не відчувалось. Існував Пластовий Курінь Семінарський; була в Семінарії літературно-освітня організація під назвою „Промінь", для вивчення переважно українських письменників.

Р. 1925 „Церковний Бюлетень Православний" в ч. 65 подав: „Вже протягом двох років між Вищою Церковною Владою і Міністерством Ісповідань ведуться переговори відносно дальшої долі Кремянецької Духовної Семінарії. В наслідок цих переговорів Міністерство висунуло проект закриття Семінарії й часткового її переведення до Варшави в зв'язку з відкриттям тут Богословського Православного Відділу на Університеті. Владика Митрополит рішуче протестує, вказуюючи на нездійсненість у даний момент пляну переводу Семінарії й необхідність існування Семінарії в Кре-мянці, центрі Волинської єпархії. Одночасно митрополит Діонисій вказує, що Православна Церква в Польщі має повне право навіть на три семінарії, а тому проект відкриття семінарії у Варшаві може бути здійснений, але разом з тим Кремянецька Семінарія повинна й надалі існувати в Кремянці".

Наприкінці 1925 р., в згаданому вище Меморіялі на ім'я Голови Ради Міністрів Ол. Скржинського від 19 грудня 1925 р. Св. Синод продовжував скаржитись, що „Міністерство Ісповідань відкрито йде до ліквідації Кремянецької Семінарії, проектуючи замісць неї створення Семінарії у Варшаві". Очевидно, що церковна влада домагалась від польського уряду допомоги з державного скарбу на утримання семінарій (друга була у Вільні), або й приняття їх цілком на державні кошти. Уряд же не був від того, щоб школи для підготовки кандидатів священства в Православній Церкві були удержавлені, але в цілях полонізації майбутніх кандидатів священства хотів ізолювати духовну школу пастирства для українських Волині й Полісся від українського народнього середовища і перенести її з Кремянця до Варшави. Переворот у Польщі, довершений маршалом Пілсудським в половині травня 1926 р., спричинився до деяких змін в політиці нового санаційного уряду, після урядів ендеції, і відносно положення т. зв. „меншин" національних в тодішній Польщі. Цим можна пояснити й залишення Духовної Семінарії в Кремянці, а одночасно й удержавлення її: приняття цілком на державне утримання і наділення повними правами державних середніх шкіл з назвою - „Державна Православна Семінарія Духовна в Кремянці". Сталось це на початку 1927 р.

Семінарія, як державна, була підпорядкована Міністерству Ісповідань, а безпосередньо залежала вона від Волинської Шкільної Кураторії, яка призначала педагогів до Семінарії, тільки в порозумінні з митрополитом. Семінарія була 9-клясна, типу клясич-них гімназій, з богословськими предметами в переважній кількості годин в старших клясах, починаючи з 7-ої. Що до викладової мови, то Семінарія стала утраквістичною, - виклади провадились в мовах українській і польській. Усі богословські предмети, логіка, психологія, математика, фізика, церковно-словянська мова, розуміється й українська мова й література, спів - провадились в мові українській, решта предметів - в мові польській; пізніше прийшли, на вимогу Кураторії, зміни у викладах математики й фізики на некористь української мови. Отже неправду написав А. Світіч, що в Семінарії „замісць матірної мови викладів була запроваджена, і при тім усіх предметів, мова польська" (Ор. сії., стор. 128). Неправду також написав і далі, що „польською мовою повинні були розмовляти семінаристи і студенти (на Богословському Відділі у Варшаві) в зносинах з педагогічним персоналом і між собою" (ІЬid.).

До 40% вихованців Кремянецької Семінарії (всіх при удержав-жавленні Семінарії було до 180 учнів) одержували міністеріяльні стипендії, і їм наука й життя в семінарському інтернаті нічого не: коштували, що приваблювало батьків віддавати дітей до Семінарії. Учні жадних зобов'язань приймати священство не мусіли давати і по закінченні Семінарії, отримавши матуру, могли вступати до вищих шкіл, або відразу ставали священиками.

Реформа, з якою сполучений був перехід Кремянецької Семінарії на положення державної школи, позбавляла, як бачимо, відразу російського ЇЇ характеру у викладах учбових предметів. Це сильно вдарило російські кола, і вони кинулись до боротьби за свій „стан посідання". На становище Ректора Кремянецької Дух. Семінарії, з удержавленням її, Міністерство висунуло кандидатуру о. Петра Табінського, магістранта Петроградської Дух. Академії (вип. 1914 р.), який був в тому часі законовчителем польської державної гімназії у Володимирі-Волинському і другим священиком у Володимирському соборі; приймав дуже активну участь в українському церковному русі; був співробітником журналу ,,На варті", що його видавав А. Річинський. В російських колах повстала констернація. Посипались доноси на о. Табінського до Ку-раторії, Міністерства, Митрополії. Митрополит Діонисій теж був проти цієї кандидатури, підтримуючи російські кандидатури, - о. Венедикта Туркевича або о. Георгія Боришкевича, теж вихованців рос. дух. академії, з походження українців з Волині, тільки зрусіфікованих; о. В. Туркевич номер на становищі настоятеля Острозького собору; о. Боришкевич (в чернецтві Григорій) помер в сані архиєпископа Чікаґського Зарубежної Рос. Церкви в США. По довгих змаганнях кандидатура українська таки перемогла, і о. Петро Табінський з днем 1 січня 1927 р. був призначений Ректором Державної Православної Духовної Семінарії в Кремянці.

Росіяни добились тільки того, що інспектором Семінарії був призначений п. Квашенко, вчитель польської державної гімназії в Рівному, що національне був спольщеним малоросом ? виразними російськими симпатіями і з ворожим наставленням до всього українського. Роля інспектора в Семінарії була дуже важна, бо властиво він був відповідальний перед Кураторіею за належне навчання світських предметів, тоді як за богословські відповідав о. ректор; під оглядом же політичним цей інспектор був ,,оком і ухом" Куратори. Справою організації Семінарії займався в імені Кураторії візітатор п. Арцемонович, спольщений білорус, який в тих роках немало зла спричинив українському середньому шкільництву на Волині в його розвитку. Отже росіяни мали принаймні те задоволення, що в особах інспектора і візітатора Семінарії були у них „свої" люди, спільно з якими старались, аби якнайменше було українських впливів в новій Духовній Семінарії в Кремянці.

15-17 червня 1927 р. в Почаєві, в противагу Українському Церковному З'їздові в Луцьку, переведено було Волинське Єпархіяль-не Зібрання з повітових протоієреїв; рновських діячів, деяких церковних старостів по призначенню Консисторії. Керували тим зібранням єп. Симон і прот. Н. Рогальський з Рівного. Багато уваги було присвячено Семінарії, хоч ні о. Ректора Семінарії, ні представника від педагогічного складу її на Зібрання не було запрошено. Зібрання зайняло дуже вороже становище до Семінарії, нападали на о. Табінського, на професорів-українців в Семінарії, закидали їм, що вони „переводять на унію" Семінарію; Зібрання вимагало, щоб Митрополит подбав про звільнення о. Табінського і про те, щоб богословські предмети в Семінарії викладались в російській мові. Але єдиним, чого вдалось добитися цьому Зібранню, було - запровадження в Семінарії російської мови, як необов'язкового предмета для бажаюючих її вчити, при чім оплату вчителя рос. мови (М. Струкова) взяла на себе Дух. Консисторія. Нападів на Семінарію і український дух в ній „істинно-русскіє" одначе не припинили і через візитатора Арцемоновича та інспектора Квашенка продовжували вести „кампанію" в Куратори в Рівному і в Варшаві в Митрополії проти Ректора Семінарії. Успіху знову не мали; більше того, о. Табінському вдалось добитися того, що Ква-шенко за його руїнницьку роботу був в кінці 1928 р. звільнений Кураторією з Семінарії, а на посаду інспектора Семінарії був призначений український педагог Василь Богацький. Було це повною перемогою українського курсу з проводі Семінарії.

Здорового національного українського духа не загубила Кре-мянецька Семінарія й далі, коли наступили зміни в її проводі. Сталося це в другій половині 1931 р., коли ректор о. П. Табінський, а з ним і В. Богацький, були звільнені з своїх становищ. За свідоцтвом співробітників по Семінарії, о. П. Табінський, богослов-ськи високо-освічений, не мав організаційно-адміністративного хисту і дуже часто проявляв нетактовність в стосунку і до Митрополита і до Шкільного Куратора. У Митрополита він ніколи не користувався симпатіями, попсував собі опінію і в Куратора, в наслідок чого прийшло до задоволення ворогів о. Табінського. Ректорство в Семінарії поручено було єп. Симону, а на становище інспектора Семінарії був призначений С. Ю. Міляшкевич, до того часу Директор приватної Української Гімназії в Кремянці. Фактично єпископ-вікарій Симон був ректором Семінарії, так мовити „по-погіз саиза", жодного предмету він не викладав, рідко в будинку Семінарії й показувався, а коли р. 1934 на катедру Волинську прибув архиепископ Олексій, то Семінарія стала під його архипастир-ською опікою, еп. Симон замешкав поза Кремянцем в Дермансько-му манастирі, а повноправним керівником Семінарії, з правами директора школи, став інспектор С. Міляшкевич.

С. Ю. Міляшкевич, досвідчений педагог з університетською філологічною освітою, був дипломатом високої марки, мав добру опінію увесь час директорства в українській гімназії в Кураторії, вмів ладити і з Митрополитом, і з українськими колами, і з „Рос. Благотворительним Обществом", і з професорами українцями і неукраїнцями. За такою вдачею керівника Семінарії її професори українці могли вести далі велике діло виховання будучих пастирів посеред свого народа в національному дусі, навіть і в часах, коли польський уряд приступив вже до ступневої ліквідації Дух. Семінарії в Кремянці.

Були немалі труднощі на початках з підручниками з богословських предметів в українській мові, але протягом певного часу такі підручники були виготовлені, особливо пок. проф. М. П. Коб-риним, і друкувались на шапірографі. Міністерство асігнувало 6.000 злотих на бібліотеку при Семінарії, і ця сума була зужита найбільше на закуп українських книжок, і українська бібліотека в Кремя-нецькій Семінарії стала тоді найбільшою на цілу Волинь. Богослу-ження в семінарській церкві Богоявленського манастиря правилось тіліьки в ц.-словянській мові; петиції учнів, домагання професорського складу (українців), щоб хоч панахида по Шевченкові правилась українською мовою, не мали успіху у церковної влади. Проповіді ж, які виголошувались в церкві учнями старшої 9-ої кляси, були тільки в українській мові. Кожний з учнів цієї кляси був зобов'язаний виголосити хоч одну проповідь в церкві, а перед тим проповідь, перевірена проф. гомілетики, він же і проф. української мови й літератури, коли це пишеться, - протопресзітер-адміні-стратор УПЦеркви в Бразилії о. Філімон Кульчинський, - виголошувалась учнем в клясі і представлялась на благословення архи-єпископа. Кожна кляса Семінарії мала свого св. Патрона, переважно з українських святих, і в день його пам'яти кляса звільнялась від двох останніх лекцій, правився молебень у церкві, після чого відбувалась на честь Патрона скромна академія.

Посеред гуртків, які поза клясними викладами були в Семінарії, найбільш численним і активним був гурток українознавства, що діяв до кінця існування Семінарії, під проводом проф. Ф. Куль-чинського. Сходини цього гуртка відбувались що-тижня; присвячувались рефератам з дискусіями після них, на теми переважно з літератури та історії України. Національне українське свято Шевченка Семінарія святкувала вся панахидою і академією в пам'ять поета. Влаштування ж сходин таких, як з нагоди смерти Головного Отамана Симона Петлюри, героїв Крут, Базару, переводив завжди гурток Українознавства. Українські театральні вистави також були ділом того гуртка; „Наталка Полтавка" була навіть виставлена в театральній залі Кремянецького Ліцею спільними силами семінарського гуртка і учнів та учениць Кремянецької Української Гімназії.

Отже, як бачимо, молода генерація українського духовенства, яка виховувалась в Кремянецькій Духовній Семінарії, чимало з •якої генерації кінчало потім і Православний Богословський Факультет при Варшавському Університеті, вже в стінах Семінарії діставала основи українського національного світогляду і переживала в молодечому віці національні емоції, що залишають слід в душі часто на все життя. Таким чином Семінарія в Кремянці приготовляла далеко не таких кандидатів, яких бажав собі польський уряд, удержавлюючи Семінарію. Кандидати на майбутніх священиків Православної Церкви, вихованці Кремянецької Семінарії, не піддавались полонізації, - навпаки, у переважаючій більшості вони в старших клясах були вже зовсім свідомими українськими патріотами, не сходили на манівці, непримиримо були наставлені до ідеї й заходів до реалізування ЇЇ - „польського православія", з якою ідеєю по смерті першого маршала Польщі Йосифа Пілсуд-ського вискочили нефортунні „озоновці" на чолі з маршалом Рідз-Сміґлим.

Ліквідацію Державної Православної Духовної Семінарії в Кремянці, розпочату польською владою десь біля 1934-35 р. припиненням вступних іспитів до першої кляси її і закриттям, звідсіль, по клясі кожного року, - зв'язували з загальною реформою середньої освіти в Польській державі на підставі закону від 11 березня 1932 р. („Воскресное Чтеніе", ч. 7. 1935 р.). Але цій реформі ні мало не перешкоджало б, коли б „Православний Богословський Ліцей", до якого мали вступати бажаючі по закінченні ними загальної освіти в 4-ох клясних гімназіях, знаходився на Волині, в тому ж Кремянці. Тільки ж польській владі ходило про те, щоб при цій „реформі" середнього шкільництва взяти цілком в свої руки підготовку православного пастирства для „Польського Православного Костела", ізолювати цих „кандидатів 11-12 літніх в свя-щенство" від національного їх оточення. І ось „озоновці" переганяють навіть „ендецію", що була намірена, як ми бачили, ще р. 1925 перенести Дух. Семінарію з Кремянця до Варшави; тепер же з 1935-36 шк. року був відкритий у Варшаві „Православний Мит-рополитальний Інтернат" на державні кошти, ціллю якого було „удогіднення побирання середньої освіти тій православній молоді, з-посеред якої будуть кандидати до Православного Богословського Ліцею у Варшаві, що має повстати в майбутньому. Ці „кандидати" мали вже від 1-ої кляси, проживаючи в Митроп. Інтернаті, побірати загальну освіту в польських державних гімназіях у Варшаві.

З цими замірами полонізації кандидатів в православні священики вже від отрочих років счинена була боротьба Волині. Укра-Кнська Парляментарна Репрезентація Волині нераз порушувала справу відкриття Православного Богословського Ліцею в Кремянці і на терені Сейму і на авдиєнціях у міністрів Ісповідань і Освіти; Волинське Єпархіяльне Зібрання в січні 1935 р. винесло на цей предмет певні ухвали, а архиєпископ Волинській Олексій звернувся в цій справі з меморіялом до Міністра Ісповідань (текст мемо-ріялу - „Церква і Нарід", ч. 2, 1935 р., стор. 57-58), педагогічна рада Кремянецької Семінарії зверталась в цій справі і до шкільної влади і до митрополії; багато разів порушувала її українська преса і навіть „Огіепз" (орган Східньої місії оо. єзуїтів в Польщі, ч. 5-6, 1935 р., стор. 86-88) поплакав над православієм з приводу такого самовольства державної бюрократії в реорганізації нею виховання кандидатів священства для Православної Церкви в Польщі". „Для Волині, - читаємо там, - буде ця реорганізація великою стратою. До православного священства, замість автохтонів, вдереться більше напливового елементу російського"... Усі ці клопоти й старання не мали успіху у влади, а найближча та шкільна бюрократія, за сумної пам'яти куратора Фіревича, як би відповідаючи на всі ті домагання, почала громити Кремянецьку Дух. Семінарію, не допускаючи ЇЇ випускних учнів до матуральних іспитів та „зрізуючи" через своїх візітаторів на самих іспитах, в наслідок чого відпадало яких 50% випускної 9-ої кляси. Початок 2-ої світової війни у вересні 1939 р., коли Семінарія перестала існувати разом з падінням Польщі, припинив цю вакханалію...

Ініціятива створення в Польщі вищої православної богословської школи вийшла ще від митрополита Юрія, як свідчить про це в промові при відкритті Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті митрополит Діонисій. Митрополит Юрій звернувся з відповідною пропозицією до Міністерства Ісповідань і Освіти, одначе йому не судилось побачити наслідки свого започаткування. Тільки через два роки після його смерти, саме в другу річницю трагічної кончини митрополита Юрія, у неділю 8 лютого 1925 р. відбулось урочисте відкриття названого Відділу при Варшавському Університеті. „Дух народу, наші традиції, нарешті наша культура, - виголошував у вступному слові на цій урочистості Ректор Університету проф. Ф. Кржишталович, - робили те, що Польща ніколи не знала релігійних утисків, у нас завжди вміли регулювати відношення до інших Ісповідань. І зараз ніхто не думає заперечувати прав інших Ісповідань, бо це такі є засади польської ідеології"... („Духовна Бесіда", ч. 4. 1925 р., стор. 2).

„Відкриття Православної Теології в Польщі, - писали в тогочасній українській церковній пресі, - особливо торкається нас, українців, бо ми складаємо величезну більшість в нашій Православній Церкві. Очевидно, що й найбільша частина вихованців нового Богословського факультету буде в майбутньому служити серед нас. Отже не однаково нам, кого даватиме нам нова вища духовна школа"... А це залежатиме як від професорського складу, так і від складу кандидатів на студентів. Тому є необхідним і неминучим, щоб на частину кафедр були покликані українські професори, в чому виявилось би бажання нової вищої духовної школи дати корисних для української частини вірних справжніх пастирів"... (ІЬіd., стор. 1). Але, майже через рік після урочистого відкриття Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті, в Меморіялі до Прем'єра міністрів О. Скржинського, з дня 19 грудня 1925 р., Св. Синод Православної Церкви писав: „Сучасне становище Православної Церкви в Польщі дає широке поле для накидання церковній владі волі адміністративної влади в тому чи іншому питанню й полекшує всілякі експерименти, яких докопують представники адміністрації на живому тілі Православної Церкви. Найбільш яскравим доказом є сучасне становище духовної школи. Зверху до низу Міністерство Ісповідань доконуе якихсь експериментів, які відбуваються без всякого видимого пляну, часто без порозуміння з духовною владою, навіть всупереч з її волею. Отак, вища духовна школа, себто Православні Теологічні Курси на Варшавському Університеті, були відчинені, як відомо, завдяки заходам Університетської Ради, зовсім не підтриманим Міністерством Ісповідань. У даному часі Міністерство працює в такому напрямі, що трудно зробити висновок про його приязне відношення до згаданих Курсів ... Таким чином користь від Курсів, що мають на двох курсах усього одну теологічну ка-тедру („Пастирське Богословіє" - митр. Діонисій. І. В.), стає нереальною"... („Наша Бесіда", ч. 2. 1926 р., стор. 9).

Дійсно, як бачимо з „Пляну лекцій в зимовому й весняному триместрах 1925 р." для студентів Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті, вони мали слухати такі предмети: Старословянська граматика (проф. С. Смоленський), Історія польської літератури XVII ст. (проф. Б. Губринович), Еллінізм і юдаїзм (проф. Ф. Зелинський), Грецька історична граматика (проф. А. Крокевич), Введення в історію польської літератури (проф. Б. Губринович), Релігійні відносини в новій Польщі (проф. В. Смоленський), Пастирське богословіє Православної Церкви (митрополит Діонисій). Семінари мали бути з Пастирського бо-гословія, з вправ у латинській мові (проф. М. Гандельсман), з славистики (проф. С. Слонський), з філософії (проф. В. Татарке-вич) (Дух. Бесіда, ч. 4, 1925 р., стор. 5). Такими дисциплінами на перших двох курсах, читаними польською професурою, мала розпочатися підготовка православного пастирства для Православної Церкви в Польщі. Курс Пастирського Богословія, читаний мит-роп. Діонисієм, єдине нагадував, що це - „Православний Богословський Відділ при Варшавському Університеті".

Згодом організація студентів на цьому Православному Богословському Відділі Варшавського Університету була унормована. Чотирьохрічні студії студентів-богословів обіймали такі предмети: на першому курсі - Загальна Історія Церкви (до 1054 р.), Біблійна Археологія, Основне Богословіє, Християнська філософія, Патрологія ч. 1, Старо-словянська мова і Палеографія, Старожи-дівська мова і довільно вибрані виклади з філософії або педагогіки; на другому курсі - Св. Письмо Старого Заповіту, Св. Письмо Нового Заповіту ч. 1, Догматичне Богословіє, Патрологія ч. 2, Загальна Історія Церкви (від р. 1054), з виділенням особливо історії словянських православних церков, Церковна Археологія і Мистецтво, довільно вибрані виклади з ділянки права; на третьому курсі - Св. Письмо Нового Заповіту ч. 2, Історія Православної Церкви в Польщі, Церковне Право, Літургіка, Християнська Соціологія або Науки Суспільні і Харитативні (до вибору студента), довільно вибрані виклади з гуманістики; на четвертому курсі Моральне Богословіє, Пастирське Богословіє, Порівняльне Бого-словіє, Сектознавство, Гомілетика.

Р. 1926 був запрошений на виклади на Православному Богословському Відділі Варшавського Університету перший професор-українець, б. ректор Камянецького Державного Українського Університету, І. І. Огієнко (нині митрополит УГПЦеркви в Канаді), який зайняв катедру Старословянської мови і Палеографії. Р. 1928 був запрошений (з Праги Чеської) другий український професор, О. Г. Лотоцький, що став директором організованого у Варшаві „Українського Наукового Інституту" (Р. 1929); він на Богословському Відділі Університету був на катедрі Історії Православних Словянських Церков і Румунської. В січні 1929 р. розпочав виклади на Богословському Відділі український вчений проф. В. О. Біднов, маґістер богословія Київської Дух. Академії за працю „Православная Церковь в Польше й Литве по „Уоїитіпа Іе^ит"; проф. Біднов був екстраординарним професором на катедрах Загальної Історії Християнської Церкви і Літургіки. Посеред викладачів, що провадили на Православному Богословському Відділі Варшавського Університету т. зв. „виклади доручені", були українці - маґістер богословія О. Лапинський (Сектантство), проф. П. Зайцев (Українська мова, Палеографія), маґістер богословія І. Коровиць-кий (Старо-церковно-словянська мова). На початку академічного року 1932-33 мусів уступити з катедри Церковно-словянської мови і Палеографії проф. д-р І. Огієнко з причин невідновлення з ним Міністерством Визнань і Освіти службової умови на той рік. Ка-тедра та так і не була заміщена, закрита і, замісць неї, утворена була на Богословському Відділі катедра Патрології. („Справоздан-ня з діяльности Студії Православного Богословія Варшавського Університету за акад. рік 1933-34 при журналі „ЕЛПІС" 1934 р. зош. 2). 1 квітня 1935 р. упокоївся у Варшаві проф. В. О. Біднов. На катедру Історії Християнської Церкви, після його смерти, був запрошений український історик проф. Д. І. Дорошенко, який і займав ту катедру в рр. 1935-39.

Вище вже нами внесена поправка до неправдивого твердження А. Світіча про викладову польську мову для всіх предметів в Кремянецькій Дух. Семінарії після її удержавлення. Твердження того ж історика, що „мова польська була мовою виклядів і на Богословському Відділі Варшавського Університету" (стор. 128), теж потребує поправки. Певно, що вимога провадити виклади в державній вищій школі на мові державній була нормою, але тягнувся, так мовити, ще перехідний час, коли від норми були від-ступлення, толеровані академічною владою. Запитані мною на цей предмет б. вихованці Православного Богословського Відділу Вар-шав. Університету свідчать, що мовою викладів була мова польська, російська й українська. Один, напр., з видатніших вчених на Богословському Відділі, проф. д-р Н. Арсеньєв, не знаючи польської мови читав свої глибокі лекції з Св. Письма Нового Заповіту й з Порівняльного Богословія в російській мові; гяжко було проф. В. О. Біднову викладати польською мовою, і він переходив на українську. Взагалі професори українці, за свідоцтвом студентів Відділу перших випусків, широко користали на викладах з української мови, „забарвлюючи її польською для годиться". Треба сказати, що студенти Богословського Відділу українці вчащали ще, поза Відділом, на лекції української мови і літератури проф. Романа Смаль-Стоцького та старої Історії України - проф. Мирона Кордуби.

„Якщо говорити про вплив української професури на національне виховання і національний розвиток студентів українців Богословського Відділу, то треба сказати, що вже самі виклади в українській мові в польському університеті очевидно будили почуття української свідомости і рівновартости", - пише один з абсольвентів Богословського Відділу вип. 1933 р. Українська мова вживалась також студентами українцями в працях семінарійних; реферати писались, дискусії з них відбувались з вживанням і української мови; семестрові роботи, магістерські, хоч з правила повинні були бути писані в польській мові, подавані були також студентами-українцями професорам-українцям в мові українській, росіянами в мові російській; зза мови, тої чи другої, робота не відкидалась, і вартість її, з причини писання не в польській мові, не зменшувалась в очах професора. Заслуговує на увагу тематика магістерських праць, писаних студентами у професорів О. Лотоцького і В. Біднова з історії Української Православної Церкви: „Церква на Україні в першій половині XVIII в." (студ. П. Дубицький), „Деревляні церкви на Україні" (студ. А. Селепина), „Князь Константин Острозький як православний діяч" (студ. В. Лопухович), „Церква на Україні в другій половині XVIII в." (студ. П. Романюк), „Переговори, підготовчі до Берестейської унії" (студ. О. Улович), „Луцьке Чеснохресне Братство" (студ. І. Буль-бенюк), „Віденське Братство Св. Духа від р. 1597 до р. 1633" (студ. М. Горинович), „Шлюб по требнику митр. Петра Могили" (студ. о. М. Малюжинський), „Життя і діяльність архим. Інокентія Гизе-ля" (студ. о. М. Корецький), „Преп. Макарій Токаревський, його життя і діяльність" (студ. Й. Карпецький), „Архиєпископ Юрій Ко-ниський" (студ. о. М. Неслуховський), „Мазепа як меценат богословської науки православної і будівничий храмів Божих на Україні" (студ. В. Грицкж), „Требник митр. Петра Могили. Історія його походження, зміст і значення" (студ. Г. Штурук) і інші.

Не думаємо, щоб ця тематика магістерських праць з історії Української Православної Церкви, як і взагалі історія її під Польщею, опрацьовувалась і викладалась українськими професорами „виключно з точки погляду польського розуміння", щоб „доба, пов'язана з церковною унією, тобто XVI і XVII вв., вивчалась з чисто польської точки погляду", як твердить це А. Світіч (Ор. сіt., стор. 128). „Виклади таких професорів, як Біднов, Лотоііький, Огієнко, Дорошенко, -- пише нам вихованець Богословського Відділу, - вливали нам почуття української свідомости, не кажучи вже про виклади проф. Смаль-Стоцького, який оперував такими гаслами Шевченка, як „Борітеся - поборете!" Але ж університетськими викладами не обмежувався вплив, зносини професорів з студентами. Керуючи семінарами, беручи участь в зібраннях  по різних його секціях, чи гуртках, як „гомілетичний", „науковий", „літературний", „абстинентів" і інш., зацікавлюючись життям студентів в Інтернаті для студентів-бого-словів, а також і в загально-українськім студентськім Інтернаті у Варшаві, де теж проживали ті з богословів, що не попадали в Інтернат для богословів, або бували видалені з нього, - українські професори своєю чутливістю до розвитку національної свідомости, наукових занять студентів, часто особистої долі їх, - залишили по собі глибоко вдячні спомини в серцях їх вихованців.

Треба сказати, що взагалі спроби полонізації майбутніх православних душпастирів-студентів Православного Богословського Відділу Варшавського Університету, які прийшли на студії цього Відділу з Кремянецької Дух. Семінарії, чи з українських гімназій Волині виявились марними. Бо це була вже старша молодь, яка основи свого національного світогляду й комплекс національних емоцій дістала вже перед роками студентства на Богословському Відділі. Під час студій у Варшаві українські студенти-богосло-ви не були ізольовані від українського студентства у високих школах столиці Польщі і належали до „Української Студентської Громади", в якій творили компактну групу і відогравали значну ро-лю. Звідсиля їх близька участь в житті української спільноти на терені Варшави, приналежність до тої чи іншої політичної групи, активна участь, зокрема в українському хорі, у всіх національних імпрезах, як Свято Державности, Шевченківські Роковини, Річниця трагічної смерти Симона Петлюри, пам'яти героїв Базару, Крут та інші ювілейні урочистості, що їх улаштовував Український Комітет Варшави. Студентський хор православних богословів об'їздив з концертами Волинь, співаючи виключно українські пісні.

Очевидно, що національно-українська згуртованість студентів-богословів українців мала, так би мовити, своє гніздо в спільному житті їх в Інтернаті для студентів Богословського Православного Відділу, який (Інтернат) містився спочатку на вул. Бєлянській 9, а потім, з шк. роком 1929/30, перейшов в новий будинок на Празі, де Міністерство Ісповідань і Освіти було повним господарем Інтернату. Турботи Міністерства Ісповідань і Освіти про забезпечення майбутніх душпастирів Православної Церкви в Польщі кращими матеріяльно-культурними умовинами в їх підготовці до пастирського служення, з якою метою був улаштований і Інтернат для студентів Православного Богословського Відділу, сполучались - чим далі, тим виразніше - з замірами мати „наше", як висловлювались представники польського уряду, православне духовенство, тобто кадри сполонізованих православних священиків, які займались би, при душпастирстві, й полонізацією православного населення Польщі. Але до полонофільства посеред студентів Інтернату, вдаваного чи й щирого, не так скоро прийшло.

В Інтернаті були від початків групи українська і російська, які не були в ладах поміж собою, бо ж російська група і в складі своєму, і навіть заправилами своїми, мала здебільшого тих же українців з походження, між ними й з Волині, почасти й з Галичини (православні москвофіли), що їх українська група вважала перекінчиками. Російська група в Інтернаті в перші його роки була домінуючою, бо мала попертя і на Зигмунтовський 23 (Митро-политальний дім), що викликувало велике незадоволення студентів українців, якими було подано, з приводу фаворизування російського напрямку, меморандум-протест митроп. Діонисієві. Меморандум мав сумні наслідки: кількох з старших студентів було видалено з Інтернату, нових молодших змусили зняти свої під меморандумом підписи. Але в дальнішому інтернатському житті повело це до більшого згуртовання студентів-українців, бо „коли хтось тисне, - пише нам у споминах про Інтернат один з його вихованців, - тоді наші брати шукають один одного, єднаються, братаються й покірно виконують всі накази й розпорядження свого проводу". В студентській організації в самому Інтернаті в „Колі православних теологів", де були студенти без різниці національ-ности (українці, росіяни, білоруси), українці тоді провід взяли в свої руки. В стінах Інтернату студенти між собою розмовляли мовою, якою хто вмів; мова польська не була також обов'язковою в зносинах з інтернатською адміністрацією та вихователями. По студентських кімнатах в Інтернаті висіли портрети Шевченка, Франка, Петлюри, гетьмана Скоропадського та інш.; ніхто цього не забороняв. До бібліотеки Інтернату передплачувались також українські часописи і журнали. Польські книжки з бібліотеки Інтернату мало читались студентами, на що звернув увагу і представник від Міністерства (п. Загуровський), який казав студентам: „Якщо не читаєте, то хоч беріть, а то книги пилюкою припадають, що дуже кидається кожному ввічі". Не було охочих також писати й зачитувати в „Кулку Літерацькому" реферати в польській мові; отже від Міністерства такому „охотникові" представник виплачував нагороду 15 злотих за реферат. Але студенти такі реферати в польській мові нещадно критикували по вислуханні і відбивали охоту писати. Пізніше ж робили так: по черзі посилали своїх по ті реферати і писали їх тільки на українсько-народні побутово-звичаєві теми; тоді критика була слабенька, всі були задоволені, а отримані 15 злотих ішли на товариські потреби...

А. К. Світіч пише: „Цілком оправдались надії Уряду на співпрацю вихованого в польському дусі нового православного духовенства. Будучи ще на шкільній лавці, нові полонізатори Православія всяко підтримувались польським урядом: студентам, які виступали з докладами і рефератами про польську культур)', її значення, про перемоги польських військ над „москалями", видавались одноразові допомоги і навіть стипендії; багатьох з них безкоштовно утримувалось в державному Інтернаті. Після скінчення Богословського Відділу Університету такі студенти відразу одержували відповідальні посади Благочинних, Членів Духовних Конси-сторій з точними, розуміється, заданнями полонізувати Православну Церкву" (Ор. сіt., стор. 129). Автор не вказує, коли власне появилось ,,нове православне духовенство, виховане в польському дусі". Давати й отримувати допомоги, стипендії це ще не означає виховувати й бути вихованим в польському дусі. „Натиску з боку начальства на українців та білорусів в Інтернаті сильного не було. Розуміється, що покірні й спокійні та безхребетні користа-ли з першенства в отриманні митрополитальної, або міністеріяль-ної стипендії, або довготермінової позички. Але, щоб відмовлено було тому, що студент українець чи білорус, того не було", - так свідчить абсольвент Богословського Відділу.

Будучи на становищі секретаря Волинської Духовної Консисторії від 3 вересня 1934 р. й до 9 вересня 1939 р., коли почалась друга світова війна, тобто впродовж п'яти останніх років існування довоєнної Польщі, можу засвідчити, що у Волинській єпархії, найбільшій зі всіх єпархій Православної Церкви в Польщі, не було випадку, щоб який священик молодої генерації відразу по скінченні Богословського Відділу Університету призначався Благочинним чи Членом Духовної Консисторії; невідомі мені такі випадки й по інших єпархіях. Отже таке твердження є або байкою, або узагальненням виключного якого випадку. Більше того: у Волинській єпархії, за моїх п'ять років служби в ній, я не можу назвати жодного священика, вихованого в „польському дусі" в Інтернаті для студентів-богословів і на Богословському Відділі Варшавського Університету, що його можна було б назвати на пастирській праці в парафії „полонізатором Православія". Натомість немало можу назвати тих з абсольвентів Православного Богословського Відділу молодої генерації з титулом „магістра теології", які на парафіях ставали в ряди свідомого українського душпастирства.

Я сказав би, що душпастирями полонізаторами в Православній Церкві в Польщі в другій половині 30-их років з'явились не так „виховані в польському дусі" з молодої генерації, які ще тільки вирощувались, а з духовенства старшого, з якого ж і ієрархія повстала полонізаторська, як єпископи Сава Совєтов, Тимофій Шретер і Матвій Сємашко. Хто і коли їх перевиховав в „польському дусі", - невідомо; до них долучується і група православних військових капелянів, на чолі з о. Федороньком, в складі якої був з молодих теологів хіба один о. В. Лопухович. Не беремося судити, чи хто з тих представників і діячів „польського правосла-вія" діяв ідейно ...

Вище ми вже розповіли, як з року шкільного 1935-36 польський уряд, не вважаючи на просьби і протести православних українців, відкрив у Варшаві на окремому „Статуті" Православний Митрополитальний Інтернат для православних хлопчиків від 1-ої гімназіяльної кляси; ці хлопчики почали навчатися у Варшавських польських державних гімназіях, виховуючись тамже і в Інтернаті в ,,польському дусі" на майбутніх душпастирів Православної Церкви. В Митрополитальному Інтернаті мали вони по вечорах додаткові лекції з церковно-словянської мови, грецької мови, типікона і церковного співу, підготовляючись після закінчення загальноосвітніх 4-ьох клясів польської гімназії вступити до Православного Богословського Ліцею у Варшаві ж, а потім на Православний Богословський Відділ Варшавського Університету, хоч і скінчення названого Ліцею давало вже право бути висвяченим в священики.

Очевидно, що польській уряд з практики підготовки кандидатів священства в місцевих, „регіональних", як тоді казали, духовних семінаріях, також на Богословському Відділі Університету в Інтернаті для студентів його, переконався про даремні зусилля мати з таких кандидатів правдиво „наших" православних душпастирів, які були б „добрими поляками" і щиро, не „за страх, а за совість", не за теплі посади і дотації, а ідейно, служили б полонізації православного населення Польщі через його Православну Церкву. Щоб здобути таких, а не продажних ренегатів в рясах, і рішено було духовні православні семінарії в Кремянці і Вільні закрити, майбутніх кандидатів православного священства від рідного ґрунту відірвати і вже змалечку виховувати в них польський патріотизм, творити „обивателів польської культури", для чого мали вони з яких 10-11 років вчитися в державних гімназіях у Варшаві та виховуватися в тому часі в спеціяльному Варшавському Митрополитальному Інтернаті.

Діялось це вже на присмерку відродженої Речіпосполітої Польської. Чи вдався б план перетворити православне духовенство в Польщі на польське духовенство православної віри через кілька поколінь, - тяжко гадати. Один священик Поліської єпархії розповідав мені, як навіть поліщуки наші висловлювали йому свій жаль і острах за Православну Віру, що мов „тепер вже поляки будуть служити в наших церквах, коли наші священики повмірають".. Бо були ці поліщуки на прощі в Почаеві, коли якраз прибула туди, в останніх роках перед падінням Польщі, екскурсія до Лаври учнів Богословського Ліцею і студентів Богословського Відділу з Варшави в супроводі своїх „вихователів". Отже ці кандидати священства розмовляли поміж собою і з людьми лише по-польськи,. і не тільки на подвір'ї Лаври, але й на клиросі в соборі. Як монахи, так і інші люди показували на них пальцями і зо сльозою казали: „Дивіться! Це будучі пастирі Церкви Православної"...

А. Світіч пише: „Полонізація Православної Церкви в Польщі намічалась в самих грандіозних розмірах, і, розуміється, була б дуже скоро здійснена, коли б не почалась 1 вересня 1939 р. польсько-німецька війна, яка поклала кінець цій полонізації" (Ор. сії., стор. 183. Підкр. неше.). Таке твердження, висловлене з незвичайною „легкістю пера", нічим не підтверджене. Ще невідомо, оскільки вдалось би польському урядові витворити цілі кадри такого „польського православного духовенства" з українського та білоруського громадянства, а головне - автор не приймає до уваги ступінь національної свідомости самих православних мас, які знайшли б способи, як зареаґувати на заміри таких священиків в „польських ризах". Робити такі висновки, як наведений з історичної монографії А. Світіча, можна тільки тоді, коли вважати православне населення того часу в Польщі якимсь „бидлом".

• ВКонтакте