12. Приватна ініціятива в перекладах на українську мову книг Св. Письма і чинів Богослужбових. Комісія для перекладу Св. Письма і Богослужбових книг на українську мову при Св. Синоді в р. 1925. Така ж „Комісія" при Українському Науковому Інституті у Варшаві р. 1932; Кремянецька і Луцька її підкомісії. Видання її перекладів УШнститутом, Св. Синодом і Т-вом ім. м. Петра Могили. Видання друком Напрестольної Євангелії в українській мові. Ліквідація Комісії при УНІ та її підкомісій. Справа українізації церковного Богослуження в парафіях Волинської єпархії, Поліської єпархії і на Холмщині та Підляшші. Українська церковна преса в Православній Церкві в Польщі; припинення її з „незалежних причин". Православні календарі в українській мові. Окремі видання церковних казань, богословських і церковно-історичних праць в українській мові. Навчання релігії по школах в українській мові і підручники Закону Божого

Ухвалами Св. Синоду Православної Церкви в Польщі від 16 червня і 14 грудня 1922 р. та 3 вереесня 1924 р. було благословлено вживання живої української мови в церковно-релігійному житті: в церковному Богослуженні, в церковній проповіді, в поза-богослужбових бесідах в церквах, при навчанні Закону Божого по школах. Переклади на цю мову текстів Св. Письма, молитов, богослужбових чинів повині бути благословлені вищою церковною владою, як передумовою до їх вживання в церковно-релігійному житті. Але в часі тих же ухвал, викликуваних національним відродженням українського народу, яке охоплювало і його церковне життя, не було відразу поставлено церковною владою питання про те, хто ж подбає про переклади, хто буде робити ті переклади, благословляти які для вжитку має Св. Синод. Переклади ті, як засвідчив в квітні 1925 року сам митрополит Діонисій, „були до цього часу справою приватної ініціятиви, я поблагословив вже кілька таких перекладів, але що було можливим на перший час, те при дальшому розвиткові церковного життя неможливе"...

Приватна ініціятива, про яку згадує тут митрополит, належала найбільше проф. І. Огіенкові. Митрополит Донисій, ще як єпископ Кремянецький, благословив для вжитку в церквах його переклади на українську мову „Служби св. Іоанна Золотоустого", „Святої Великодньої Відправи", „Святої Відправи на Зелені Свята", „Святої Відправи Вечірньої і Ранньої". 28 серпня 1924 р. Св. Синод, за підписами Голови його митрополита Діонисія, і членів - архиєпископа Віленського Феодосія і єпископів - Олександра Поліського і Олексія Гродненського, видав проф. І. Огієнкові грамоту такого змісту: „Благословенна Грамота. Св. Синод Православної Церкви в Польщі уділяє від своєї мірности благословенства з видачею цієї грамоти Вельмишановному професорові Івану Івановичу Огієнкові за корисну діяльність для Православної Церкви взагалі й особливо за працю по перекладу богослужбових книг на українську мову". З приватної ж ініціятиви була видана року 1924 „Свята Служба Божа св. Василія Великого" в перекладі свящ. Петра Табінського; Євангелію укр. мовою в тексті, благословленім Рос. Св. Синодом, видав В. А. Сочинський. В кінці квітня 1925 р., як вище було нами вже сказано (підрозд. 3), справу перекладу на українську мову Св. Письма та Богослужбових книг перейняла на себе Комісія при Св. Синоді Православної Церкви в Польщі, на першій сесії якої 27-29. IV. 1925 р. митр. Діонисій заявив: „Хоча українську мову я знаю лише теоретично, але, як Архипастир, відчуваю свій обов'язок взяти справу перекладу Св. Письма та Богослужбових книг на українську мову під свою опіку. Маючи до того добру волю, я охоче уділю на цю справу, що можу, з свого досвіду. Справа перекладу є справою людей компетентних, - справою їх ума і серця". На цій же сесії Комісія прийняла проект її Статуту, вироблений проф. І. Огіенком та свящ. П. Табінським; Статут Комісії мав затвердити Св. Синод. Комісія ухвалила тоді ж негайно приступити до друкування Євангелії українською мовою за текстом, апробованим і виданим Російським Св. Синодом, в богослужбовому форматі, кирилицею; в першу чергу Комісією мали бути переглянуті і перевидані тексти Літургій, далі - Требника, Часослова, Акафістів і Синаксарів. („Дух. Бесіда", ч. 9. 1925 р.).

Що було виконано цією Комісією з цих ухвал, не маємо відомостей. „Енциклопедія Українознавства" (Словникова частина) („Наук. Т-ва ім. Шевченка" в ст. „Богослужбова мова, стор. 146) зовсім не згадує про цю „Комісію для перекладу Св. Письма і Богослужбових книг при Св. Синоді Православної Церкви в Польщі". Нема згадки про цю перекладчеську „Комісію при Св. Синоді" в Польщі з 1925 р. і в історичній доповіді про справу перекладу Св. Письма і Богослужбових книг на українську мову, яку доповідь виголосив проф. В. Біднов на першому засіданні новоутвореної весною 1932 року „Комісії перекладу Св. Письма та книг богослужбових при Українському Науковому Інституті" у Варшаві. („Тризуб". 10 квітня 1932 р., стор. 6-7.). На цьому першому засіданні названої Комісії були митрополит Діонисій, який прийняв на себе головування в Комісії, проф. О. Г. Лотоцький,.Директор УНІн-ституту, як Заступник Голови Комісії, проф. В. О. Біднов, секретар Комісії, і члени її - о. архимандрит Полікарп Сікорський, свящ. Іван Губа, проф. М. П. Кобрин, посол Є. С. Богуславський, проф. П. І. Зайцев, О. Ф. Лапинський і В. В. Якубрвський. Своє вступне слово на першому засіданні Комісії митр. Діонисій кінчив словами: „Запрошення мене до участи в Комісії й уділення мені чести ЇЇ відкриття та головування в ній самі по собі говорять і свідчать про те, що члени Комісії віддають себе під захист Св. Церкви та перейняті найгарячішим бажанням трудитись на славу Божу, на пожиток Св. Церкви та на зміцнення душ побожного й боголюбивого українського народу".

Комісія перекладу Св. Письма і Богослужбових книг на українську мову при Українському Науковому Інституті у Варшаві провадила свою працю за широкою допомогою організованих на Волині підкомісій - в Кремянці і Луцьку. Кремянецька підкомісія працювала в складі професорів Духовної Семінарії М. П. Кобри-на, Л. К. Данилевича, Ф. У. Кульчинського і Н. О. Вишневського та редактора А. В. Котовича. Проф. М. П. Кобрин, він же й член центральної Комісії, маґістер богословія Московської Дух. Академії, співкурсник по Академії митрополита Рос. Зарубежної Церкви Анастасія, перевів найбільшу працю, переклавши на українську мову всі Апостольські Послання, Об'явлення Іоанна Богослова, книгу Псалтир і Октоїх. Луцька підкомісія зорганізована була членом Комісії єпископом Луцьким Полікарпом р. 1932, скоро по прибутті його до Луцька, як катедрального його міста. Членами цієї підкомісії, під головуванням владики Полікарпа, впродовж її праці :в рр. 1932-39 перебували протопресвітер П. Пащевський, прот. Н. .Абрамович, директор Луцької укр. гімназії Б. М. Білецький, генер. секретар Т-ва м. Петра Могили проф. І. Власовський, проф. В. К. Федоренко, проф .Є. С. Богуславський, В. А. Сочинський, М. Ф. Тележинський, М. П. Тиравський (секретар підкомісії). Луцька підкомісія за час свого існування відбула 72 засідання. Колегіяльно на засіданнях підкомісій заслухувались і редагувались вже зроблені переклади текстів, які в принятій підкомісією редакції пересилались для остаточної редакції і видання Комісії при Українському Науковому Інституті у Варшаві.

Волинське Єпархіяльне Зібрання представників духовенства і мирян, яке відбулось 12-13 лютого 1936 р. в Кремянці, прийняло слідуючу ухвалу в справі відправи Богослуження в українській мові: „Привітати з радістю та з глибоким задоволенням праці Комісії під головуванням Його Блаженства, митрополита Діонисія, при Українському Науковому Інституті, на добрий пожиток Церкви та православних українців і просити Його Високопреосвященство, Високопреосвященнішого Олексія, переклади на українську мову літургії св. Іоанна Золотоустого, чину заручин та шлюбу, чину хрещення, акафисту Господу Ісусу та Псалтиру, апробовані названою Комісією, благословити також до вжитку по тих церквах Волинської єпархії, де Богослуження відправляється в українській мові. Просити Високопреосвященнішого Олексія, в порозумінні з Вищою церковною владою та Українським Науковим Інститутом, як можна скоріше видати напрестольну Євангелію, Апостола, паремійні читання на великі свята, а також молитви перед св. Причастям. Просити також Владику Олексія видати збірники нот церковних піснопінь Літургії, вечірні та ранньої, а також збірок релігійних пісень та колядок" („Церква і Нарід", ч. 5 за 1936 р.). Так праця Комісії для перекладу на українську мову Св. Письма і Богослужбових книг при Українському Науковому Інституті у Варшаві, з її підкомісіями в Кремянці і Луцьку, багато прислужилась українізації церковних богослужб в Православній Церкви в Польщі і для всієї УПЦеркви. У виданні апробованих Комісією перекладів, помимо видань їх самим УНІнститутом, має заслуги Т-во їм. митрополита Петра Могили в Луцьку.

Заходами самого Українського Наукового Інституту були видані такі Богослужбові книги: Літургія св. Йоана Золотоустого (р. 1936), Псалтир (р. 1936), Божественна Літургія св. Василія Великого (р. 1939), Божественна Літургія Раніш Освячених Дарів св. Григорія.Двоєслова (р. 1939). Синодальна друкарня р. 1942, з благословення митрополита Діонисія, видала в українському перекладі, зредагованому раніше Комісією Перекладу Св. Письма та Книг Богослужбових при УНІнституті, - Малий Требник, Служебник і Господа нашого Іисуса Христа Новий Заповіт; остання книга була першим православним виданням цілого Нового Заповіту на українській мові; переклад Послань свв. Апостолів та Об'явлення св. Іоанна Богослова в ньому був виконаний проф. Михайлом Коб-риним. Богословська Секція Товариства імени митрополита Петра Могили в Луцьку, що була р. 1937 організована і керована єпископом Полікарпом, видала слідуючі переклади: „Чин Таїн св. Хрещення і Миропомазання", „Чин Тайни шлюбу", „Чин Тайни Сповіді", „Літургія св. Іоанна Золотоустого", „Чини молебнів", „Чин Панахиди", „Октоїх" (коштом архиєпископа Волинського Олексія), „Апостол", „Акафісти", „Часослов", „Вечірня і Рання", „Православний молитовник для молоді", „Малий Богогласник", „Партитура співів Панахиди", „Партитура співів Літургії св. Іоанна Золотоустого". Матеріял у цих збірниках церковних співів, солідно» опрацьований о. Михайлом Тележинським, містить в собі, поруч: співів т. зв. „звичайних", композиції відомих церковних композиторів - Дм. Бортнянського, О. Кошиця, К. Стеценка, М. Леонто-вича, М. Лисенка, Н. Римського-Корсакова, Завадського, Гр. Ло-макина, А. Архангельського та інш. Внесено також сюди, як додаток до співів Літургії, співи з архиєрейської відправи Служби Божої, релігійні псальми, канти та концерти.

„Напрестольна Євангелія" українською мовою, ухвалу про-друкування якої ще в квітні 1925 р. прийняла Комісія для перекладу при Св. Синоді, про видання якої просило Волинське Єпар-хіяльне Зібрання потім в лютому 1936 р., була видрукована кирилицею у Варшавській Синодальній Друкарні тільки після того, як подбали про це архиєпископ Олексій і Волинська Духовна Консисторія, асигнувавши на цей друк сім тисяч золотих. Складав Напрестольну Євангелію в Друкарні побожний ієродиякон Сидорчук; закінчена була друком і брошуровкою незадовго перед Великоднем 1939 р. Була це перша в історії Української Православної Церкви Напрестольна Євангелія великого формату живою українською мовою. Архиєпископ Мстислав, будучи ще Канадій-ським, перевидав цю Напрестольну Євангелію фотостатом, і вона покоїться на престолах багатьох українських православних церков в Канаді і США.

В січні 1939 р. проф. О. Г. Лотоцький, який від повстання, на підставі розпорядження Ради Міністрів Польщі з дня 7 лютого 1930 р., Українського Наукового Інституту у Варшаві, був його організатором і директором, - зложив заяву про уступлення з членів Інституту; заява була принята Міністром Ісповідань і Освіти Свєнтославським до відому з висловом подяки проф. О. Ло-тоцькому за велику працю на чолі Інституту впродовж 9 років. В зв'язку з виходом з УНІнституту проф. О. Лотоцького, зложив з себе обов'язки Голови Комісії перекладу Св. Письма і Богослужбових книг при Українському Науковому Інституті митрополит Ді-онисій. Тоді ця Комісія фактично припинила своє існування, а за тим припинили своє існування і її підкомісії на Волині. Ліквідаційне засідання Луцької підкомісії, під головуванням єпископа По-лікарпа, відбулось 2 березня 1939 р. На ньому вшановано було пам'ять члена підкомісії, перекладчика акафіста Препод. Іову По-чаївському, Василя Сочинського, який упокоївся 27 лютого 1939 р.

Круг річного церковного православного Богослуження в перекладах на українську мову, який був виданий в Православній Церкві в Польщі, далеко не був, розуміється, повним, як не є в Українській Православній Церкві й досі, бо ж важлива та справа великою є й трудною, але ж, користаючи з тих перекладів, як і з перекладів на Великій Україні (Святочна Мінея), впровадження української мови в Богослуження, де того бажали парафіяни, не зустрічало вже поважних перешкод у відсутності українських перекладів.

Як же стояла справа українізації церковного Богослуження в українській Волинській єпархії? Вище, в підрозділі 5-ім, писали ми про надзвичайно повільний поступ в цій справі, так що перед Луцьким церковним з'їздом, який відбувався 5-6 червня 1927 р., ледве чи можна було нарахувати й 20 парафій, в яких вживалась українська мова в Богослуженні. Впровадження живої української мови Богослуження в Луцьку зв'язано було, як подано в підрозд. 9, з переходом в українське керівництво Луцького Чеснохресного Братства. По довгому зволіканню легалізації цього Братства з його нерухомостями, що походили ще з XVII століття, воно було легалізоване врешті дня ЗО липня 1935 р. затвердженням його статуту Волинським воєводою Г. Юзевським. Текст цього Статуту Луцького Братства, що спірався на грамоті-привілею з р. 1619 Братству польського короля Сигизмунда III, був узгіднений з нормами сучасного права Речіпосполітої і принятий на загальному зібранні членів Братства. Архиєпископ Олексій благословив працю легалізованого Братства написом на його Статуті: „Пам'ятаючи, що братства впродовж найтяжчого періоду історії нашої Церкви на Україні безперечно відограли домінуючу ролю в боротьбі за Віру та Церкву, вели провід в громадському й культурному житті, з твердою вірою, що Уряд Найяснішої Речіпосполітої, згідно з його приреченням, оточить своєю опікою відновлене Луцьке Братство у відродженій державі Польській, - молитися буду, щоб Господь Милосердний новообраній Управі Братства допоміг сповняти обов'язки, на неї наложені, та попровадити працю Братства згідно з славними традиціями з XVII віку та заповітами й інтенці-ями головного його провідника св. п. митрополита Петра Могили на славу Православної Автокефальної Церкви в Польщі". Новообрана Управа Братства в складі - голова архітект і посол до Сейму, С. П. Тимошенко, члени: протопр. Павло Пащевський, адв. С. І. Богдановський, проф. В. К. Федоренко, інж.-агр. М. Г. Чирко, інж. Ю. Константинів та інж. А. Голосюк - провадила працю Братства до окупації Західньої Волині в першому місяці другої світової війни, в вересні 1939 р., військом большевицької влади СССР.

Керуючу ролю в справі українізації церковного Богослужен-ня, яку для Луччини мало Луцьке Братство з його Чеснохресною церквою, для Ковельщини на Волині відогравала Благовіщенська церква в Ковлі (пам'ятка деревяної архітектури українських церков з XVI-XVII в.) з своїм довголітнім настоятелем о. Іваном Губою (нині архиєпископ УАПЦ Ігор), диригентом хору Я. Бартком і церковним старостою, б. послом до Сейму, лікарем Миколою Пироговим. У Володимирі-Волинському, після того, як в кінці двадцятих років старовинний Мстиславовий собор, за настоятельства прот. Г. Боришкевича (помер р. 1957 в сані архиєпископа Чікаґ-ського Рос. Зарубежної Церкви), став у виключному користанні „словянистів", - осередком для Володимирщини в справах церковних богослужб в українській мові стала у Володимирі Миколаївська церква з настоятелеми (послідовно) о. Миколаєм Ше-роцьким, о. Борисом Яковкевичем (нині єпископ Борис УГПЦер-кви в Канаді) і о. Євгеном Миляшкевичем, при диригенті укр. хору Іларіоні Вижві. В Кремянці, з призначенням на Волинську ка-тедру архиєпископа Олексія, привернена була українська відправа в Чеснохресній церкві, настоятелем якої був тоді о. В. Ваське-вич. В Рівному, найбільшому місті Волині під Польщею, Богослуж-би в українській мові зустрічали довго завзятий спротив, як і в м.Дубні, з боку соборного духовенства. Настоятель Рівекського собору прот. Н. Рогальський був взагалі одним з головних посеред рновських діячів в поборюванні українського церковного руху на Волині; загострення ним національно-церковної боротьби спричинилось до переводу його Св. Синодом з Рівного до м. Вільни. Наступник по ньому на становищі настоятеля Рівенського собору прот. Дм. Сайкович так само був перенесений до м. Вільни після нетакту, допущеного ним в часі архиерейської відправи в Рівен-ському соборі Служби Божої українською мовою Владикою Полі-карпом в р. 1934 з нагоди 10-річчя Рівенської Української гімназії. З ім'ям тієї ж Української гімназії пов'язана й організація в Рівному постійних Богослужень в українській мові. Спочатку, по довгих переговорах Дирекції гімназії і за допомогою Української Парламентарної Репрезентації Волині, дозволено було „соборяна-ми" відправляти для гімназистів Української гімназії Служби Божі українською мовою в підвальній Св.-Михайлівській церкві Рівенського собору; відправляв законовчитель гімназії о. Юрій Шу-мовський. Було це р. 1935. Робились знову й перешкоди: учні й учениці гімназії, прийшовши до церкви, знаходили, бувало, її замкненою. Пізніше, на інтервенцію громадянства, сеймових послів та Дирекції гімназії, було відведено церковний будинок, що належав до собору, по вул. Бармацькій, який і перероблено було на домову церкву. Посвячення гімназійної церкви відбулось в травні 1936 р. на честь св. вмч. Юрія Переможця. Іконостас для неї був взятий з військової церкви, що була за царських часів у військових касарнях, а за польської влади була закрита. Настоятелем гімназійної української церкви був законовчитель гімназії о. Євген Барщевський. Хор в церкві співав гімназійний, з участю й .аматорів співу з громадянства, під дириґентурою гімн. уч. співу Кальмуцького. Гімназійна молодь дуже любила свою церковцю; вся вона була розмальована орнаментом силами гімназистів; хоругви вишиті були гімназистками; гарна плащаниця намальована була гімназійними мистцями, а гімназистками були вишиті художні написи довкруги. Заслуговує уваги, що за часів існування гімназії, тобто до другої світової війни, всі приписані уставом читання на всенічних і літургіях читались гімназистами ж, що мали й свого уставщика-гімназиста. Парафіянами були вся учнівська православна молодь, батьки її, які мешкали в місті, та свідома частина українського громадянства, що їй дорога була Богослужба в рідній мові.

Р. 1937 мною, як секретарем Волинської Дух. Консисторії, заряджена була анкета по Волинській єпархії відносно вживання в церквах на Богослужбах живої української мови. Надіслані оо. благочинними відповіді по питаннях цієї анкети дали такі підсумки: 1) правилось Богослуження виключно в мові українській - в 124 церквах єпархії; 2) час від часу правилось по-українськи в 126 церквах; 3) чергувалась відправа в українській мові з відправою в мові ц.-словянській - в 40 церквах; 4) правилось в мові ц.-сло-вянській, але з читанням за літургією Апостола та Єванглії і співом „Вірую" та „Отче наш" в мові українській - в 99 церквах; 5) правилось з українською вимовою словянського тексту - в 26 церквах. Таким чином, за цими даними анкети, в 415 церквах Волинської єпархії р. 1937 в той чи інший спосіб вживалась при Бо-гослуженні українська мова. Всього в тім часі Волинська єпархія, найбільша в Православній Церкві в Польщі, мала 689 парафій; отже виключно церковно-словянська мова з російською вимовою залишалась при Богослуженні в 274 парафіях єпархії.

Ширення українізації Богослуження у Волинській єпархії припадає, очевидно, на роки по висвяті в єпископа Луцького архи-мандрита Полікарпа (1932 р.) та з призначенням на Волинську ка-тедру архиєпископа Олексія (1934 р.), особливо ж по Волинському Єпархіяльному Зібранні 29-30 січня 1935 р. Значення ухвал цього Зібрання, як подано нами вище, сучасна преса вбачала і в тому, що вони послужать заохотою до змін, яких вимагає саме життя, і в інших єпархіях, до українізації Церкви там, де її паства є також українською. Такою єпархією з більшою кількістю українського православного населення була сусідня на ,,кресах" Поліська єпархія.

В Поліській єпархії в кінці грудня 1928 р. відбувся в Пінську Єпархіяльний з'їзд з участю делегатів від духовенства і мирян. За кілька часу перед цим з'їздом Владика Поліський Олександер мав у Бересті нараду з представниками українських організацій, об'єднаних в „Громадському Комітеті", та з чільними особами з-поміж духовенства, як військовий капелян прот. Орест Мільків, прот. Ст. Жуковський, прот. К. Зноско, прот. П. Наумов. У вступному слові на цій нараді Владика Олександер заявив, що Православна Церква в Польщі не повинна культивувати традицій Російської Церкви, або переховувати державну спадщину Росії, що живучи в умови-нах Польської держави та шануючи її інтереси, Православна Церква повинна спиратися на почуваннях і прив'язанності місцевої православної людности до своєї мови, давніх звичаїв та питомен-ностей. Тому духовенство повинно уважно ставитись до бажання вірних чути науку релігії в церкві і школі в їх рідній мові, до навчання молитов та читань Св. Письма в тій мові тощо. З присутнього на нараді духовенства лише прот. Ст. Жуковський злегка опонував владиці, закликуючи до обережности при „нововведеннях". Але ж той самий прот. Жуковський проводив потім обрання на Єпархіяльний з'їзд від Берестейської округи українського кандидата В. С. Соловія.

На Єпархіяльному з'їзді делегат від Берестейщини В. С. Соловій мав доповідь, в якій розвинув і узасаднив українські постуляти щодо вживання живої української мови в церковно-релігійному житті єпархії. Владика Олександер заявив, що він благословляє вживання української мови в проповідях, в науці молитов та в читаннях Євангелії і Апостола, де того побажають вірні. З'їзд, мимо спротиву частини делегатів, на чолі з росіянином князем Ли-щинським-Троєкуровим, схвалив тези доповіді В. Соловія, після чого Поліська Консисторія видала по єпархії відповідні обіжники. Так виглядали ,,українізаційні плани" в церковному житті на Поліссі початком 1929 року.

Як бачимо, „українізація" Церкви, в згоді й з постановами Св. Синоду від 16 червня 1922 р., 14 грудня 1922 р. і 3 вересня 1924 р., мала переводитися тільки там, де того бажали самі пара-рафіяни. В переведенні ЇЇ на Поліссі застосовувалась й при бажанні парафіян обережність і постепенність: в благословенні Владики Олександра на вживання української мови при Богослуженні накреслювано - читання Євангелії і Апостола в українській мові, проповідь в тій же мові, по школах навчання молитов дітей в українській мові. Очевидно, що від цієї частинної українізації був далі перехід до відправи Служби Божої (Літургії), а далі й цілого Богослуження та Треб в українській мові, в залежности також від появи перекладів богослужбових текстів. Така поступовість „українізації" Церкви, що її можна було спостерігати й на Волині, в Поліській єпархії обмежилась тільки .парафіями в Сарнен-ськім повіті, який в поділі державної адміністрації належав від 1 січня 1931 року до Волинського, а не до Поліського воевідства, залишившись в складі Поліської єпархії.

Поліщук дуже обережно сприймав щось нового у своє консервативне життя. «Коли ви з ним говорите, - пише мені священик б. Поліської єпархії, - то він киває головою на все те, що ви говорите. Вам здається, що ви його переконали, і він цілком погоджується з вами. І при кінці розмови ви запитаєте його: „Ну, то як, Кирило, добре?" Тоді він голову схилить донизу і каже: „Я об тім, татку, подумаю, Ваші справи говорити, а мої справи - послухати про що Ви говорите, - я подумаю, пораджуся з жінкою, дітьми"... І більше говорити в ту хвилину про те саме йому не слід. Дарма. Тому й українізація, навіть в Сарненському повіті, проходила дуже поволі, з великою обережністю. Мені в одній парафії на Різдво діди повиходили з церкви, коли дяк заспівав по-українськи „Вірую" та „Отче наш". Чому? Вина була моя, що я з тими дідами не поговорив. Вони думали, що то поляки наказали так співати. „Ляхи з віри нашої сміються, Татку!" - казали діди».

Та головною причиною того, що в Поліській єпархії, поза Сар-ненщиною, й „постепенна українізація" церковних богослужб не мала місця, був не консерватизм поліщуків. Спричинилось до того нахабне втручання польської адміністрації до справи богослужбової мови православного населення Поліської єпархії. Але перше, ніж про це втручання, скажемо знову, що сам архиєпископ Поліський і Пінський Олександер, російський сибіряк з походження, вихованець митрополита Юрія Ярошевського по Петроградській Дух. Академії, зовсім не був противником української мови в Бо-гослуженні, як посуджували, бувало, в тому владику Олександра дехто з доморощенних українських політиків, що бажали б запроваджувати українську мову в церкві проти волі і бажання самих віруючих. Він був проти насильної революційної зміни, що завжди викликує в церковному житті спротив і розділення, а це „використовують чорнокрилі ляхи та сектанти, - треба помалу"... Коли я їхав на парафію, - оповідає один з священиків, що був під юрисдикцією архиєпископа Олександра, - владика дар мені таке гарне батьківське наставлення, таке сильне національно-патріотичне слово, якого я не чув від наших єпископів до сього часу: „Тебе покликав Господь для праці на ниві Його на добро твого мно-гостраждального народу. Не жалій себе. Дай все для нього. Я гор-жусь вами, молодими священиками-патріотами. Я дякую Господе-ві, що Він посилає вас. Ми повинні створити разом, посеред чорних ляхів, з себе Запорізьку Січ, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрі Січі. Чести української не продавай за шмат, як ви кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є. Люблю вас, молодих і сильних духом та багатих любов'ю до своєї Батьківщини. З Богом в путь, на праве, Боже діло!"

В Сарненському повіті Поліської єпархії, за свідоцтвом бувших там на парафіях пан-отців, майже не було „чисто словян-ських" парафій. Служба Божа відправлялась там по парафіях або тільки українською мовою, або чергуючись з відправою в ц.-сло-вянській мові, або частинне в українській мові, як читання по-українськи Апостола, Євангелії, спів „Вірую", „Отче наш" в українському перекладі. Чому такий ступневий процес українізації церкви, проти якого нічого не мав владика Олександер, не міг бути і в цілій Поліській єпархії, в міру зросту національного усвідомлення українського Полісся, 60% населення якого в час перепису в Польщі 1930 р. назвало себе за національністю (бо так було записано) „тутейшими"? Тому, що така була двулична національна політика в Польщі й пілсудчиків, коли в одному її українському воєвідстві - Волинському - воєвода Г. Юзевський міг провадити (від 1928 до 1938 р.) українофільську політику, а в сусідньому українському воєвідстві, Поліському, воєвода полковник Януш Костек-Бернацький, страшний українофоб, провадив україножер-ську політику, поводився як „кацик", знущаючись над „тутейшими" в переробленні їх на поляків.

Задуми українських діячів щодо поступового розмосковлен-ня церковного життя на українському Поліссі зустріли рішучий спротив Поліського воєводи Костка-Бернацького, і в корні були знищені його екстермінаційною полонізаторською політикою. За словами одного з пан-отців в тодішній Поліській єпархії, „на Поліссі, коли урядував там Костек-Бернацький, тим попам ребра б ломали, хто з них насмілився б правити в церкві по-українському. Там було заборонено говорити до парафіян місцевою мовою, а тільки „єнзикем польським альбо російським", про українську мову й згадки не було; ніби такої й не існувало"... Так Сарнен-ський повіт в Поліській єпархії, що був адміністративне віднесений, як сказано вище, з 1931 р. до Волинського воєвідства, став місцем-,,убєжищем" для духовенства, переслідуваного Костек-Бернацьким. Владика Олександер присилав сюди молодих священиків, як українців, так і білорусів, що робили тут українську роботу; з ними солідарізувалися тепер й кілька старших священиків-українців. Для кого свідоцтв українських священиків тодішньої Поліської єпархії про позитивне ставлення владики Олександра до українського церковного руху було б замало, нехай задумаються ті над фактами відмови владики Олександра від подорожі до Москви до митр. Сергія в часах cовєтської окупації Полісся в 1939-41 рр. та висвячення ним, разом з архиєпископом Полікарпом, єпископів для Української Православної Церкви Ніканора та Ігоря в лютому 1942 р. в часах німецької окупації України. Про що говорять ці факти? ..

Яскравим прикладом того, що витворював воєвода Костек-Бернацький з українським духовенством, може бути трагічна доля о. Вірослава Тхоржевського, про якого й на Волині знали, як про єдиного, може, поза Сарненщиною, в Поліській єпархії, що він править Службу Божу українською мовою. Був о. Вірослав з весни 1928 р. настоятелем парафії в с. Камень-Шляхетськ. В цьому селі почав він з проповіді в рідній мові парафіян, після чого вони самі просили його читати Євангелію по-українськи, а далі, як розучив дяк з хором співи Служби Божої, то завжди відправляли цілу літургію в мові українській. Як настав уряд воєводи Ко-стка-Бернацького, то наприкінці літа 1932 року воєвода, посилаючись на п. З „Тимчасових правил від ЗО січня 1922 р." міністра Поніковського (небезпечна діяльність духовної особи для держави), запропонував Поліському Архипастиреві негайно звільнити з становища настоятеля парафії Камень-Шляхетська о. Вірослава Тхоржевського і дяка парафії Леонтія Квартирука. Пісяя звільнення о. В. Тхоржевський виїхав на свій хутір, де мав 12 гектарів землі, при м-ку Висоцьку над річкою Горинем. Але й на власному хуторі Костек-Бернацький не залишив в спокої душпастиря. В січні місяці 1938 р. поліція зробила трус на хуторі у о. Вірослава, відібрала документ про польське горожанство, після чого дістав він наказ опустити Поліське воєвідство. Від'їхав о. Тхоржевський з свого хутора на Волинь, до Луцька; за підтримкою послів до-Сейму, отримав він дозвіл від воєводи Юзевського замешкувати на Волині, а трохи згодом архиєпископ Олексій призначив о. Вірослава настоятелем парафії в с. Листвини на Дубенщині. Але, коли весною 1938 р. на Волинь після воєводи Юзевського, перенесеного на становище воєводи до Лодзі, прийшов воєвода Гавке-Но-вак, поглядами на українців подібний, видно, до Бернацького, то він не дозволив о. Тхоржевському проживати на Волині, і тоді митрополит Діонисій притулив о. Вірослава у себе у Варшаві. З початком другої світової війни, в якій скоро впала Польща, о. Тхор-жевський подався на своє рідне Полісся, до власної хати в м-ко Висоцьк. Тут він і скінчив своє життя 16 травня 1943 р. мученицькою смертю; замордували народнього українського душпастиря совєтські партизани разом з місцевими бандитами, на чолі яких був Бужинський.

В особливих умовах, ніж на Волині та й на Поліссі, стояло питання українізації церковного Богослуження через впровадження живої української мови в церквах на многостраждальних землях Холмщини і Підляшшя. Умови ці походили від того Історичного факту, що на цих українських землях віками йшов наступ польсько-католицьких панів і підпанків на душу українського селянства, щоб його покатоличити і спольщити. Православний архи-єпископ Холмський Євлогій (помер в сані митрополита, керуючого Західньо-Европейськими російськими церквами), з ім'ям якого, як члена Рос. Державної Думи, зв'язано приняття Думою р. 1911 Закону про виділення Холмщини із складу „Царства Польського" і утворення окремої Холмської губернії, в своїх споминах пише: „Мені довелось служити (16 років) там, де йшла найгострі-ша боротьба за православ'я. На Холмщині я уперше пізнав, що таке систематичне пониження нашої Церкви і нашого народу з боку поляків-католиків. Я бачив там розкішні костели і рядом наші старенькі похилі бідні церковки. З запалом молодости кинувся я в боротьбу" ... („Путь моей жизни", стор. 653).

Отже, коли Холмщина й Підляшшя, з революцією 1917 р., опинились в межах відновленої Польської держави, то вже в р. 1918 поляки кинулись на цих землях замикати й руйнувати православні старенькі похилі бідні церковки, відбирати й пересвячу-вати на костели більші церкви, у першу чергу між ними захопивши (оо. єзуїти) православну святиню на Даниловій горі Холмський старовинний катедральний собор. До часу урочистого проголошення у Варшаві 16-18 вересня 1925 р. автокефалії Православної Церкви в Польщі, на Холмщині й Підляшші з 388 церков, що були тут до відновлення польської державности, залишилось в користанні православних тільки 63; 59 було зруйновано, 111 було закрито, 150 обернено на костели. (К. Николаев. Ор. сії., стор. 263). Так фанатики в католицтві, спільно з польськими шовіністами, відразу надзвичайно загострили на Холмщині релігійну проблему, сполучену з національною. „Хоч православ'я на Холмщині, - пише автохтон останньої, - й підлягало Російській Православній Церкві, то тут на місці воно було в українських руках і не витворило жодного табору людей, які уважали б себе за москалів. Навпаки, хто оставався православним, тільки той і зберігся українцем ... Хто став уніятом, той уже був більше поляком, ніж українцем (на Підляшші уніяти так і до другої світової війни вважали себе за поляків) ... Через своє православя український народ

ніколи не вважав себе за московський. Натомість, коли хто з українців ставав римо-католиком, той автоматично переходив до поляків". .. (І. Марчак. З мучеництва Холмщини на Білограйщині. Вінніпег. 1957. Вол. Вид. Фонд, стор. 20).

Так в обставинах страшного наступу на православ'я на Холм-щині з боку католицької акції у відновленій Польщі оборона православним населенням своєї віри, своєї Церкви, при якій обороні вимагалась, очевидно, єдність православних, - чи не ускладнювалась би та оборона питаннями про заміну церковно-словянської мови, як мови богослужбової, на живу українську мову в церковному Богослуженні? Думається, що так. Згадаймо, що й на Великій Україні сам митрополит Василь Липківський найважливішою причиною спротиву в народі проти УПАЦеркви вважав живу мову Богослуження (т. IV, ч. 1 цієї праці, стор. 157); на Волині в Православній Церкві в Польщі, при всій повільности впровадження української живої мови в Богослуження, ця зміна богослужбової мови теж напотикалася на сильний спротив традиційної консервативної побожности, хоч там і не було ще таких обставин в церковно-релігійному житті, як на Холмщині-Підляшші від самого початку відновленої польської державносте. Перечитайте „сторінку зі споминів" д-ра Тимоша Олесіюка про делегацію у Варшаві від села Спас, Холмського пов., в році 1920, вислану громадою до вищого польського уряду клопотатися „щоб не допущена була кривда над ними через відібрання і пересвячення на католицький костел їхньої прадідівської православної церкви", з якої „сусідній ксьондз з кракусами вже викинули на двір і спалили церковний іконостас і оголосили в короткому часі пересвячечня церкви на костел". На чолі делегації був дід за сімдесятку, давній титар церкви, знавець церковного богослужбового уставу, який, коли замкнули поляки церкву, провадив спільними молитвами парафіян під церковними стінами на цвинтарі; мав він богослужбові книги і читав з них за порядком і за священика і за дяка. Привіз він з собою до Варшави й тяжелезну рукописну Євангелію на церков-но-словянській мові з першої половини XVI стол. Цю Євангелію возили з собою спасівці й на Урал в часі біженства з рідної Холмщини за першої світової війни; в цій Євангелії, на заголовній сторінці, був напис, ким і коли була уфундована до церкви с. Спас ця Євангелія, що була „непорушним і найголовнішим доказом права православних парафіян на цю церкву"... („Як за Діоклетіяна". 1960, друк. УПЦ в США). Не трудно уявити, як би такий дідусь, а за його авторитетом і побожні парафіяни, в боротьбі їх за прадідівську православну їхню церкву, поставились до заклику залишити ц.-словянську мову в Богослуженні й молитвах та перейти на живу українську. Але ж події в церковному житті с. Спас, Холмського пов., не були виключними на Холмщині, а радше типовими.

Що торкається церковної проповіді, то проповідь в українській мові не була для Холмщини новиною, бо ж ще й до революції, за часів Росії, могли там священики проповідувати українською мовою, особливо в часі урочистих церковних відпустів перед масами побожних прочан з усієї Холмської і Підляської землі. Очевидно, що в цілях місійних, з огляду на значення на цих землях Православія для збереження населення від окатоличення і польщення, Синод Рос. Православної Церкви не переслідував тут і вживання в проповіді для її зрозуміння рідної мови населення. В часах „Холмсько-Варшавських" владик кінця XIX і початків XX віку, як архиєпископи Леонтій, Флавіян, Ієроним, вікарних при них єпископах „Люблинських", як єп. Тихон (пізніше Московський патріярх), єп. Герман і нарешті єп. Євлогій, за котрого Холмська єпархія р. 1905 виділена була з Холмсько-Варшавської і стала самостійною, - в часах цих „обрусителів" проповідь в церквах Холмщини й Підляшшя „завсігди говорилась народньою мовою, навіть за часів Євлогіянських", як свідчать про це пан-отці з вихованців Холмської Духовної Семінарії. Протопресвітер Ананій Са-гайдаківський писав мені, що він, будучи ще семінаристом, проповідував в церкві рідного села Сєдліски (пов. Замостє), де священиком був його тато, українською мовою. Те ж чув я про проповідь по-українськи ще семінаристом в рр. 1903-4 від митрополита Олексія Громадського. Отже не трудно уявити, яке обурення повстало на Холмщині й Підляшші, коли повітові старости польські на цих землях р. 1938 почали вже наказувати православним священикам говорити по церквах проповіді польською мовою, як державною, тобто посягнули на віковий тут звичай проповідувати в церкві до народу його мовою. Пригадували, що навіть архи-єпископ Євлогій, коли до нього приїхав його племінник, священик Тульської єп., і хотів залишитися священиком на Холмщині, відмовив йому, сказавши: ,,Ти тут не можеш бути священиком; тут цілком інший побут, інший народ, інша мова". . .

Прот. Дмитро Павелко, про діяльність якого на ниві національного усвідомлення Холмщини широко відомо було й на Волині, один з видатніших українських проповідників на Холмщині, переслідуваний польською адміністрацією за свою національну серед народу діяльність, коли дістав наказ про проповідь польською мовою в церкві, рішив залишити краще свою довголітню душ-пастирську працю, ніж промовляти з церковного амвону чужою мовою і тим потоптати в народі свою попередню боротьбу за права рідної мови. І він, творець відомої побожної пісні „Волинь По-чаєвом сливе" і других поезій про многостраждальну Холмщину, звернувся до Варшавської Консисторії з проханням про звільнення його з посади настоятеля і почислення за штат, що й було Консисторією задоволене.

Видання української церковної преси в Православній Церкві в Польщі починається з видання двохтижневика „Православна Волинь", як органу Волинського Єпархіяльного Управління; про видання „Православної Волині" була ухвала Волинського Єпархіяльного З'їзду у Почаеві в жовтні 1921 р. Виходила „Православна Волинь" р. 1922 в Кремянці; редактором її був проф. В. О. Біднов, що у вересні 1921 р. приїхав з Тарнова до Кремянця, запрошений на виклади в Духовній Семінарії. Але через рік проф. В. Біднов був виселений польською адміністрацією з Кремянця до Макова (Варшав. воевідства), у зв'язку з чим скоро, здається, припинилось і видання „Православної Волині".

З 15 вересня 1924 р. почала виходити у Варшаві „Духовна Бесіда", редактором-видавцем якої (перших трьох чисел) був Є. Ю. Сакович, канд. богословія Петрогр. Дух. Академії, але той факт, що „Духовна Бесіда" друкувалась в Синодальній друкарні Православної Церкви і в першому числі її було уміщено благословен-ство митроп. Діонисія в словах: „Благослови, Господи, се нове слово Церкві Православній на славу, пастві українській на користь", свідчить про те, що цей „церковно-народній двохтижне-вик" виходив в порозумінні і з допомогою вищої церковної влади. Редактором-видавцем „Духовної Бесіди" після Є. Саковича й до кінця видання її (в грудні 1925 р.) був відомий холмський церковно-громадський діяч і письменник В. П. Островський, який деякий час видавав тоді ж літературно-науковий часопис „Наш Світ". На початку січня 1926 р. редактор-видавець В. П. Островський, об'єднавши „Духовну Бесіду" з часописом „Наш Світ", почав видавати двотижневик „Наша Бесіда". В редакційній ст. „Об'єднаними силами" (ч. 1. „Нашої Бесіди" за 1926 р.) В. Островський пояснює, чому „Духовна Бесіда" перестала існувати як самостійний орган, а власне - „під пресією обставин": Міністерство Ісповідань і Освіти „зажадало від церковної влади припинення цього органу або усунення його з Синодальної друкарні на тій засаді, що ця друкарня є для власного вжитку й не має права друкувати приватного органу. Друкарні загрожувало втрачення концесії". З цих причин, „не бажаючи наражати церковну владу на неприємности", рішено було перенести друк „Духовної Бесіди", об'єднавши її з „Нашим Світом" під назвою „Наша Бесіда", до приватної друкарні.

Тільки ж польському Міністерству Ісповідань та Осьіти не вдалось на цей раз замкнути уста українському друкованому слову в церковних справах; воно, навпаки, залишивши Синодальну друкарню, одержало можливість куди більшої свободи вислову, і на сторінках „Нашої Бесіди" політика польського уряду у відношенні до Православної Церкви не раз знаходила гостру заслужену критику. Вже в першому числі її за 1926 р. в ст. „Становище Православної Церкви в Польщі" В. Островський писав: «у той час, коли для урегулювання інших сторін життя в Польщі через законодавчі тіла переведені ті чи інші „устави", Православна Церква стоїть як би поза правом. Досі вона не має жадних правних норм, не має на що спертися, як у регулюванні свого внутрішнього життя, так і в обороні своїх інтересів і своєї гідности ... Те, що діється в житті Православної Церкви в Польщі, не має прикладів в інших ісповіданнях і сектах: за сім років ми не чули про відбирання євангелицьких церков, жидівських божниць та сектантських домів молитви, ні про примусове „скорочення парафій", чи громад, ні про таке перекидання з місця на місце їхніх духовних осіб на вимогу місцевої влади, як це діється з православними священиками . .. Вища церковна влада, Собор Єпископів, на своїй сесії в січні 1922 р. зайнялася опрацьованням конкордату. Робота була перервана тодішнім міністром ісповідань Поніковським ... Міністер ісповідань Поніковський глянув на Православну Церкву, як король на своїх підлеглих, і відмовившись від обостороннього порозуміння, милостиво дав Церкві свої „Тимчасові Правила" з дня ЗО січня 1922 р. (що „діяли" до кінця листопада 1938 р., І. В.) за його власним і одиноким підписом. Ці „правила" православні віруючі слушно вважали і уважають за образу для їх Церкви, бо „правила" пана міністра Поніковського п'ятимільйонову громаду віруючих поставили нижче кожного найменшого товариства, яке само для себе виробляє статут... Конкордат чи закон заступлено адміністративним актом виконавчої влади, які звичайно видаються для підлеглих інституцій» . . . (стор. 9). „Наша Бесіда" виходила впродовж 1926 р.

На початку 1927 р. у Варшаві, з благословення митрополита Діонисія, почав виходити „Духовний Сіяч", церковно-народній двотижневик, присвячений справам Православної Церкви. До квітня 1927 р. редактором його був В. П. Островський, а в квітні митрополит призначив редактором А. В. Котовича. Р. 1928 видання „Духовного Сіяча" було перенесено з Варшави до Кремянця, де видавцем його стала Волинська Духовна Консисторія, а фактичним редактором був А. В. Котович. В Кремянці „Духовний Сіяч" виходив в рр. 1928-1931 (до серпня місяця), коли видання його було митрополитом припинене в зв'язку з уміщеною в двотижне-ку, видаваному Духовною Консисторією, статтею про випадок на Великдень 1931 р. в церкві м. Клеваня: парафіяльна молодь прибрала під Великдень в церкві образ Почаївської Божої Матері жовто-блакитними стрічками, а настоятель, він же благочинний округи, прот. Євсевій Марковський ті стрічки здер; тоді люди вийшли з церкви і не святили пасок. Справа ця секретарем Консисторії В. Покровським була використана відповідним представленням: ЇЇ митрополитові, щоб припинити видання Консисторією українського церковно-народнього двотижневика.

В рр. 1932-35 у Луцьку виходив, з благословення митрополита Діонисія, як неперіодичний орган Т-ва ім. митрополита Петра Могили, журнал „За Соборність"; редактором його був генеральний секретар Т-ва І. Ф. Власовський. Усього вийшло „За Соборність" девять чисел. Журнал був присвячений в основному собор-ницькій ідеології церковного устрою і життя Православної Церкви в Польщі; при великій більшости статтей в мові українській,, були в ,,3а Соборність" статті і в мові білоруській та російській. Останнє число „За Соборність" присвячене було Волинському Єпархіяльному Зібранню 29-30 січня 1935 р., коли редактор журналу був вже секретарем Вол. Дух. Консисторії, в зв'язку з якою зміною припинилось і видання журналу „За Соборність".

Волинське Єпархіяльне Зібрання 29-30 січня 1935 р. привітало пропозицію Вол. Дух. Консисторії щодо видання єпархіяльного органу - двотижневика, який під назвою „Церква і Нарід" і почав виходити з 15 березня 1935 р. У „Вступному Архипастирсько-му Слові" до цього видання Владика Олексій писав: „З великою радістю даємо наше благословенство на вихід у світ нашого єпархіяльного органу під назвою „Церква і Нарід". Однині Православна Волинь зможе висловити в наші лукаві дні про себе, як вона вірує, як любить свою св. Церкву, як вона дорожить своїми св. звичаями і традиціями ... Однині вона зможе дати належну відповідь і тим, хто, не знаючи духа Волинського народу і його духовних проводирів, є готовий звести вогонь з неба і попалити у нас все те, що нас духовно окормлює і підтримує, але декому не подобається". .. („Церква і Нарід", ч. 1 за 1935 р., стор. 3). В ст. „Наші цілі" головний редактор органу І. Власовський писав: „Приступаємо до видання нового церковного органу в час нелегкий, в час перехідний, якого назвою характеризується життя нашої Церкви в Речіпосполитій, а зокрема й нашої Волинської єпархії, не перший уже рік... Для нас, у нашому посильному служенні Церкві через друковане слово в оцей перехідний і підготовчий до унормування її устрою час являється нероздільною задачею і ціллю послужити великій справі відродження соборних форм устрою церковного і церковно-єпархіяльного життя й одночасно співді-лати у піднесенні й оздоровленні релігійно-морального духа пастирства і цілої церковно-народньої громади... Будемо прямувати до оздоровлення й унормування відносин поміж пастирями і паствою, приймаючи під увагу увесь складний комплекс сучасних умов церковно-суспільного, національного і політичного життя"... (ІЬid., стор. 11-12).

Двотижневик „Церква і Нарід" виходив без перерви впродовж 1935-38 рр., вийшло 91 число. В останньому числі за 1938 р., з дня 15 грудня, уміщено повідомлення Вол. Дух. Консисторії до духовенства єпархії, яке одержувало журнал безплатно (на видання його в річному єпарх. бюджеті асигновувалось 10 тисяч злотих), що з цим числом, 24-им за біж. 1938 р., видання єпарх. двотижневика „Церква і Нарід" нею припиняється. В статті після цього „Кілька слів останніх від редакції "Церква і Нарід" припинення журналу пояснюється тим, що кінчилася, мовляв, з виданням „Декрету Президента Речіпосполітої Польської з дня 18 листопаду 1938 року про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви", „переходова і підготовча до унормування устрою Православної Церкви в Польщі доба"... „Як в цій добі журнал служив Церкві і народові, не редакції, розуміється, про те судити, а в яких умовинах проходив своє служення, час є засвіжий, щоб об'єктивно про те говорити. Тому, нехай і цей четвертий, а разом І останній, річник журналу, слідом за першими трьома, йде спочивати на полицях бібліотечної шафи, доки історик не розкриє його сторінок, шукаючи в них образ нашого церковного життя та його змагань в цю затяжну (впродовж майже 17 років) перехідну добу" (Ц. і Н. ч. 24 за 1938 р., стор. 1043). Так пояснювати закриття журналу треба було. На ділі, артк. 78 названого „Декрету Президента з дня 18 листопада 1938 р." наказує, що „органом урядовим Польської Автокефальної Православної Церкви є „Відомості Православної Митрополії", а окремих єпархій - „Відомості (назва) Православної єпархії", „видавані в ензику польськім". Отже „Церква і Нарід", як єпархіяльний орган, та ще в мові українській, заперечувався арт. 78 Декрету Президента. Але ж ні в „Декреті Президента", ні в „Статуті Внутрішнім Польської Автокефальної Православної Церкви", признанім Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р., нема заборони Православній Церкві видавати що інше, крім урядових „Відомостей" в мові польській, як рівно ж нема мови й про те, що Церква, видаючи що інше, повинна видавати тільки в мові польській. Отже і з кінцем перехідної доби в житті нашої Церкви в Польщі, журнал „Церква і Нарід", коли перестав бути офіційним органом Волинської єпархії, міг залишатися церковно-народнім двотижневиком в українській мові, так бажаним і в духовенстві і в народі. І тут „вилазить", як то кажуть, „шило з мішка"... Заборона далі видавати „Церква і Нарід" послідувала від Департаменту Ісповідань в Міністерстві Ісповідань і Освіти, на чолі якого Департаменту, по увільненні гр. Фр. Потоцького, став молодик Дунін-Борковський; він і дав це розпорядження Архиєпископові Олексію. Очевидно, що „Церква і Нарід" була великою перешкодою в полонізаційно-му наступі на Православну Церкву Департамента Ісповідань та й всього „Обозу Зєдночення Народовеґо". „Православна Волинь", „Духовна Бесіда", „Церква і Нарід" - були жертвами насильства над українською православною пресою в Православній Церкві в Польщі польської адміністрації.

Т-во ім. митроп. Петра Могили в Луцьку почало з травня міс. 1937 року видавати, з благословення архиєпископа Волинського Олексія, релігійно-громадський православний часопис для народу „Шлях". Волинська Дух. Консисторія обіжником до духовенства єпархії закликувала духовенство до широкої передплати „Шляху" для парафіяльних бібліотек, як „популярного для народу православного часопису в українській мові"; виходив часопис як місячник; редактором його був б. посол до Сейму проф. Є. С. Богу-славський. Т-ву ім. митр. Петра Могили п. Дунін-Борковський з Департаменту Ісповідань не міг наказати припинити видання українського „Шляху"; припинила його видання друга світова війна відразу з приходом у вересні 1939 р. безбожної большевицької влади на Волинь, коли припинило своє існування й Т-во ім. мит-роп. Петра Могили.

В богословському журналі - річнику „Елпіс", видаваному з 1926 р. на кошти Синоду і Міністерства Ісповідань митрополитом Діонисієм, при співпраці професорів Студії Православного Бого-словія Варшавського Університету, статті друкувались в мовах польській і російській, і, тільки як дуже рідкий виняток, в мові українській.

Православні календарі в українській мові почали виходити в Польщі в 20-их роках, як--Холмські Народні К а л е н д а р і під редакцією М. Ваврисевича, „Духовний Сіяч" в рр. 1926, 27, 28 під редакцією В. Островського, „ Холмський К а л е н д а р " на 1929 р. під редакцією А. Котовича. Волинський Єпар-хіяльний Місійний Комітет на ювілейний 950-ліття хрещення Укра-Їни-Руси 1938 рік видав великий „Український Православний Календар" під редакцією А. Котовича, секретаря редакції „Церква і Нарід".

З окремих видань, що вийшли при співпраці редакції „Церква і Нарід", належить вказати на важливіші: Алексій, Архиепископ Волинський. С л о в а. В й п. І. На великі свята й ріжні випадки. Слова. В й п. II. На дні воскресні й святочні.

Були це казання в живій українській мові, друковані впродовж 4 років в журналі „Церква і Нарід"; поява їх була особливо цінна з того погляду, що була це перша в друку збірка проповідей в сучасній українській мові, виголошених єпископом.

Прот. Анастасій Абрамович. Методика Закону Божого. (Виклади 3. Б. в початковій школі). І. Власовський. Сучасний Українське-Є вангелицький рух. Євген Сакович. Пінський Собор 1791 р. Євген Сакович. Історія приєднання Київської Митрополії до Московського Патріярхату. Михайло Кобрин. Про Святе Передання. .Михайло Кобрин. Про Святе Письмо або Біблію. Прот. М. Тучемський. Життя й діяльність св. кн. Володимира та схрещення при ньому Руси-України. С. Антонович (Жук). Короткий історичний нарис По чаї в -с ь к о ї У с п е н с ь к о ї Л а в р й. О. Цинкаловський. С л і д й х р й стиянства на Волинідо кн. Володимира Великого. У видавництві Українського Наукового Інституту у Варшаві вийшли дуже цінні праці проф. О. Лотоцького: Автокефалія, т. І. Засади Автокефалії. Варшава. 1935. Автокефалія, т. II. Варшава. 1938.

Том другий „Автокефалії" має своїм змістом історію канонічного устрою і розвитку окремих автокефальних православних церков на Сході. В плані проф. О. Лотоцького було намічено т. III присвятити історії Української Православної Церкви, та невблаганна смерть професора, на початку 2-ої світової війни, 22 жовтня 1939 р. обірвала ці задуми.

У Володимирі-Волинському, де, як подано було вище, д-р А. Річинський видавав в рр. 1924-26, а потім р. 1929, журнальчик „Н а Варті", видано було при цьому ж видавництві брошуру „Походження єпископату в зв'язку з питанням про бла-годатність ієрархії УАПЦеркви"; автором ЇЇ був, як нас інформовано, прот. П. Табінський; була вона передрукована, як стаття, в журналі Всеукраїнської Православної Церковної Ради „Церква і Життя" ч. 1 за р. 1927, стор. 58-83, з ім'ям, як автора, В. Волинський. Р. 1953 у видавництві ж „На Варті" вийшла праця А. Річин-ського: „Проблеми української релігійної свідомо с т й ". Слід ще згадати про „Релігійно-НауковийВіс-н й к ", що його в рр. 1921-23 видавало, з ініціятиви українського військового священика о. Петра Білона, Братство Св. Покрови при 6-ій Січовій Стрілецькій Дивізії українського війська в таборі інтернованих в Польщі в Олександрові Куявськім (потім в Щипіор-но). Братство це не вважало себе в складі Православної Церкви в Польщі, визнаючи центральною церковною владою для українського військового духовенства на еміграції владу УАПЦеркви в Києві. Ч. 1 „Релігійно-Наукового Вісника" вийшло ЗО вересня 1921 р.; по семи місяцях тільки, зза відсутности грошових засобів, змогли видати ч. 2, після чого журнал виходив більш-менш регулярно; у 1923 році що два місяці, коли він був підтриманий передплатою з боку Волинського духовенства. Останнє число 13/15 вийшло в жовтні 1923 р. Гарним додатком до журналу був „Проповідницький Листок". Припинено було видання РНВісника зза від'їзду до США основника журналу і відповідального редактора його о. Петра Білона, що дістав призначення на парафію від Української Православної Духовної Консисторії в США.

Конституцією Речітіосполітої Польської з дня 17 березня 1921 року постановлена була обов'язковість науки релігії для учнів у всіх початкових народніх школах Польщі (арт. 12 Конституції). „Тимчасові Правила" про відношення Уряду Польщі до Православної Церкви від ЗО січня 1922 р. постановляють (т. 18), що наука Закону Божого для учнів православної віри в прилюдних школах має провадитися на рідній мові учнів. „Внутрішній Статут" Православної Церкви в Польщі, признаний Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р., в розд. XII - „Навчання релігії", ні слова не каже про мову того навчання. Але впродовж 1922-38 років обов'язуючими були „Тимчасові Правила" міністра Поніковського. Ясно було, що українські діти мали вивчати Закон Божий в українській мові, а не в російській, що практикували в перших роках відродженої Польщі деякі пан-отці російської ідеології, і не в польській, що почали пізніше практикувати інші, запобігаючи перед польською владою. Волинські Єпархіяльні Зібрання 1935 і 1936 років виносили постанови з пригадуванням духовенству, щоб виклади Закону Божого по школах відбувались тільки в матірній мові учнів, а до вищої церковної влади зверталось з просьбами про видання відповідних підручників по Законі Божому в рідній мові учнів. З Синодальної друкарні вийшли в українській мові такі підручники Закону Божого для всенародніх шкіл: Православний Молитовник. Початкова наука Закону Божого для се-миклясових шкіл. О. Білоусенко (проф. Лотоцький). - Старий Заповіт. Його ж - Новий Заповіт. Наука про Богослуження Православної Церкви. Катихизис. - Підручник релігії для шкіл народніх. Священна історія Старого Заповіту. Священна історія Нового Заповіту.

• ВКонтакте