13. Смерть маршала Иосифа Пілсудського. Боротьба по його смерти двох течій в „санаційному" таборі пілсудчиків. Перехід влади в руки шовіністичної течії військовиків в союзі їх з польськими клерикалами. Ревіндикаційна акція навернення на католицтво українських селян на Волині. Боротьба з нею представників Церкви і українських парламентаріїв. Проводи українцями на Волині воєводи Юзевського, переміщеного до Лодзі. Пробудження духа єдности ієрархії, духовенства і вірних в Православній Церкві при наступі на неї. Польська преса про насадження „польськости" через окатоличення. Масове нищення поляками православних святинь на Холмщині і Підляшші в літі 1938 р. Собор єпископів Православної Церкви 16. VII. 1938. Послання митр. А. Шептицького. Святкування ювілею 950-ліття схрещення України-Руси; значення цього свята. Відгомін в світі подій переслідування Православної Церкви в Польщі

 12 травня 1935 року помер йосиф Пілсудський, Перший Маршал відродженої Польщі, якого президент Речіпосполитої Польської Ігнатій Мосціцький у відозві, з приводу смерти Маршала, назвав „найбільшою впродовж всієї історії Польщі людиною", як воскресителя державности Польщі та її Будівничого. Будівничим державного життя Польщі Пілсудський став власне від довершеного ним, на чолі відданої йому армії, травневого перевороту 13 травня 1926 р. Від того часу Пілсудський займав в Уряді Польщі становище міністра військових справ, генерального інспектора збройних сил та декілька разів був прем'єром Ради міністрів, маючи одночасно найбільший вплив на напрямок цілого державного життя Польщі та її закордонної політики. Від травневого перевороту 1926 р. до смерти Маршала Иосифа Пілсудського пройшло рівно дев'ять років, впродовж яких, при так званому „санаційному" уряді Маршала Пілсудського, український церковний рух в Православній Церкві в Польщі мав, як ми бачили, значні здобутки. Виходячи з фактичного стану цих здобутків і в задумі перед тим, що очікує надалі православних в їхньому церковному житті при наступниках Пілсудського, Волинське Єпархіяльне Зібрання, перше по смерті Пілсудського, яке відбулось 12-13 лютого 1936 р., приняло ухвалу, вдячну нам'яти Маршала Пілсудського, офірувало 2000 зл. на пам'ятник Першому Маршалові і вислало для доручення ухвали, підписаної всіма учасниками Зібрання на чолі з Архиєп. Волинським Олексієм, і офіри - делегацію до Волинського Воєводи. Делегація, в складі Владики Луцького Полікарпа, про-топресв. Павла Пащевського, митр. прот. Степана Грушка і секретаря Вол. Дух. Консисторії І. Власовського, справу вшанування пам'яти Пілсудського Волинським Єпархіяльним Зібранням представила Воєводі Г. Юзевському 21 лютого. У відповіді делегації довшою промовою Воєвода Юзевський підкреслив, що Єпархіяльне Зібрання Православної Волині, як видно з його ухвали, виявило високе зрозуміння історичної ролі Маршала в стосунку до Православної Церкви в Польщі, бо ж ті засади для устійнення життя Православної Церкви в Польщі, які проголошено було в грамоті Президента ЗО травня 1930 р. про скликання Собору тої Церкви, були апробовані в своїм часі самим Маршалом Пілсудським. Нам було відомо, що за такою ж апробатою Маршала підтримував і домагання українського церковного руху на Волині Воєвода Г. Юзевський, як „муж довір'я", в справах церковної політики на Волині, Пілсудського.

Міркування діячів, які близько стояли до української церковно-православної справи в Польщі, над тим, чи не прийде, після смерти Маршала Пілсудського, до яких змін в церковній політиці „санаційного" уряду, зокрема у відношенні до українського церковного руху в Православній Церкві, не були безпідставними. Не прийшло до таких змін відразу, але, пам'ятаю, як архиєпископ Олексій, повертаючись з Варшави з засідань Св. Синоду, чи Мішаної Передсоборної Комісії з участю представників Уряду, приїздив все більше в сумному настрої і попереджав, що треба бути готовими до наступу на Православну Церкву в ріжних формах, зокрема ж до змін в сучасній її ієрархії. У згаданій вище відозві Президента Речіпосполітої, по смерті Маршала Пілсудського, до громадян Польщі сказано, що Пілсудський „давно відчував, що його фізичні сили напружують останні посунення" і тому він шукав і до самодіяльної праці заправляв людей, на котрих мав би лягти по черзі тягар відповідальности".. .

Як виявилось скоро після смерти Пілсудського, посеред цих „заправлених до самодіяльної праці людей з тягарем відповідальности державної", тобто посеред самої верхівки пілсудчиків не було єдности, однодумности щодо прав в Польщі національних меншин, зокрема понад 6 мільйонів українського народу. Року 1936, в часі бюджетової сесії Польського Сейму, Українська Парлямен-тарна Репрезентація Волині мусіла звести напружену боротьбу за всі три приватні українські гімназії, які існували на Волині (в Луцьку, Рівному, Кремянці), як і взагалі в справі українського шкільництва на Волині. Заміри до ліквідації цих гімназій проявляв той самий шкільний куратор на Волині Фіревич, про якого була вище згадка, як про одного з ліквідаторів Кремянецької Духовної Семінарії. В цій боротьбі українські посли Волині, опріч меморіялів до Міністра ісповідань і освіти, опріч виступлень в сеймових комісіях і на пленумі Сейма, висилали делегації від Посольської Репрезентації до прем'єр-міністра і до міністрів освіти і внутрішніх справ. Прем'єр-міністром був тоді полковник Валерій Славек; на авдиєн-ції у нього посольська делегація знайшла повне зрозуміння й обіцянку, що він вплине на міністра освіти, аби українських гімназій на Волині не рушили. При відході делегація підняла питання про зміну на становищі Волинського Шкільного Куратора; погоджуючись з слушністю такої зміни, В. Славек радив послам „з'єднати собі міністра внутрішніх справ, бо без його згоди нічого не вдасться зробити".

Міністром внутрішніх справ був тоді М. Косцялковський, з іні-ціятиви і за допомогою якого була переведена перед тим Безпартійним Бльоком Співпраці з Урядом угода з найбільшою українською партією Галичини УНДО (Укранїське Нац.-Демокр. Об'єднання), яку угоду названо було „нормалізацією українсько-польських взаємовідносин в Галичині". Делегація від Української Пар-ляментарної Репрезентації Волині відвідала й міністра Косцялков-ського. В розмові з делегацією міністр Косцялковський висловив погляди на „нормалізацію" польсько-українських відносин в Польщі цілком протилежні від поглядів прем'єра В. Славка. Наводимо ці погляди в передачі учасника делегації, голови тоді Української Посольської Репрезентації Волині, посла Петра Певного. На зауваження останнього, що коли Польща входила в склад Росії, то й поляки вимагали шкіл для себе в польській мові, міністр відповів: „Перше - українців ніяк не можна порівняти з поляками. Росіяни загарбали Польщу, а ми відвоювали частину того, що до нас належало здавен-давна, а по-друге - Волинь ніколи не мала українського шкільництва. Я не буду дискутувати про Волинь, як землю українську, чи про свідомість національну населення Волині. Це ні до чого не приведе, і ми тут з вами спільної мови не знайдемо. Це воєвода Юзевський будує на Волині „потьомкинські деревні" і думає, що тим робить корисну для держави справу. Не заперечую, що на Волині існує етнографічна маса, яку Ви називаєте українцями. Зрештою я вже в цілях куртуазійних вживаю назви „українець" замісць „русин". Але зрозумійте й Ви, Панове, що край є польський. Отже єдина дорога - це асиміляція Волині, як і взагалі всіх українців у Польщі. Не можна щоб воєвода Волинський думав одними державними категоріями, а Станіславський, скажемо, іншими. А у нас, на жаль, так є. І Ви, Панове, замісць того, щоб допомогти урядові, роз'ятруєте справи, які вже мохом віків поросли. Але прошу не вважати мене україножером; я не є ворогом українського народу, але той народ живе поза границями Польської держави ... Я розумію куратора (Фіревича) і тому шаную його працю, бо вона йде на користь Державі"... (Літопис Волині. Вінніпег. Ч. 4. 1958 р., стор. 59-63. Підкр. наше.).

Очевидно, що міністер М. Косцялковський, який належав, здавалось, до правовірних пілсудчиків, про українське питання в Польщі думав такими ж „державними категоріями", як і Поліській воєвода Костек-Бернацький, та уважав ці „категорії" за „ІІШтпа га-їіо" державної політики Польщі у відношенні до мільйонів її українських горожан. Правда, за урядування на становищі міністра вн. справ п. Косцялковського такі україножерські погляди ще не переважили в центральному уряді, і голова Ради міністрів В. Славек з міністром ісповідань та освіти В. Єнджеєвичем підтримали і українські гімназії на Волині і усунули з становища шкільного куратора Волинської округи п. Фіревича. Але боротьба двох течій в стані пілсудчиків щодо державної політики відносно українців продовжувалась. В половині 1937 р. українські парляментарії Волині, в складі голови Репрезентації посла С. Тимошенка, послів о. М. Волкова і М. Бури та сенатора М. Маслова, були на авдиєнції у віце-міністра вн. справ Ю. Пацьорковського. Піднято було питання про загальний напрямок політики на Волині, і віце-міністер освідчив, що незалежно від тих чи інших неприхильних для українського громадянства чинників, що в останні часи виступили на арені політичного життя, він стверджує, що політика нормального співжиття й співпраці польського й українського населення, що провадиться на Волині воєводою Юзевським, залишиться без змін, бо ж є наочні докази того, що цей напрямок політики є корисний як для цілої держави, так і для українського населення. „Цілий комплекс волинських справ, - сказав наприкінці віце-міністер, - що нині чекють на розв'язання, буде вирішено місцевою волинською владою, яка має до того цілковиту апробату Уряду" („Шлях, ч. 4. 1937 р., стор. 10.).

Ми зостановились на цьому факті боротьби двох течій державної політики у відношенні до українців, яка (боротьба) наступила в Польщі після смерти маршала Пілсудського в самому „санаційному" таборі, з тої причини, що ця боротьба, з перемогою далі в ній полонізаторської течії, найбільше відбилась саме в церковному житті православних українців у Польщі і скерована була в цій полонізаторській течії проти українського церковного руху. Запевнення віце-міністра вн. справ Пацьорковського про продовження політики нормального співжиття і співпраці польського й українського населення були мильними.

Замісць політики „нормального співжиття і співпраці" почався наступ на свободу віри й Церкви Православної в Польщі, сильніший від проявів нетерпимости до православія в перші роки відродження польської державности за часів ендецьких („Народова Демократія") урядів в Польщі. Президентом Республіки І. Мос-ціцьким в листопаді 1936 р. надана була гідність „маршала Польщі" генералові Едварду Ридз-Сміглому. З маршалством сполучуючи становище „генерального інспектора сил збройних", маршал Ридз-Смігли, „людина, за характеристикою К. Миколаєва, дуже обмежена", став „фактичним диктатором" Польщі (Ор. сіt., стор. 246). Круг нього скупчилось сім генералів, з яких ген. Фел. Сла-вой-Складковський став прем'єром і міністром внутр. справ, ген. Скварчинський головою політичної організації О2М („Обуз З'ед-ночення Народовего"), ген. Сморавинський командуючим Люблин-ської військової округи, і ця військова влада повела шовіністичну політику в Польщі, з якої скоро почала користати католицька реакція в Польщі: спадкоємці маршала Пілсудського опинились в союзі з польськими клерикалами.

Краківський митрополит Сапєга в р. 1937 переніс з королівської усипальниці на Вавелі в Кракові труну з останками похованого там маршала йосифа Пісудського до башти „Срібних дзвонів". І хоч круг цієї події приниження пам'яти великого маршала пілсудчики учинили були великий шум, - одначе без наслідків. Свідчило це про поворот сильних впливів в державній політиці Польщі католицької ієрархії, з чим пов'язано було й наступлення трудних часів для Православної Церкви.

Справи Православної Церкви, що правно належали найперше до ресорту Міністра Ісповідань і Освіти, були тепер, в поході на Православіє, фактично „розпарцельовані" по трьох міністерствах - Ісповідань і Освіти, Військових Справ та Внутрішніх Справ, що почали разом „опікуватися" Православною Церквою з великою небезпекою для неї. Ця „опіка" стала відступленням від основ державної політики в стосунку до Православної Церкви, положених від часів урядів в Польщі Маршала Пілсудського, основ, що мали своє найяскравіше ствердження в Грамоті Президента Речіпо-сполитої від ЗО. V. 1930 р. на імя митрополита Діонисія. Ця Грамота, що нею проголошено було відродження історичних традицій соборности в свободному внутрішньому управлінні Православної Церкви в Польщі і скликання Собору тої Церкви, була загублена, більше того, потоптана тими спадкоємцями маршала Пілсудського, які прийшли до влади в Польщі в останніх роках перед блискавичним падінням її під наскоком полчищ Птлера. Були це політики, які, за кваліфікацією їх польським публіцистом, „не доросли до розв'язання державних завдань" (Віленське „Зіол^о" ч. 307 за 1936 р.).

Польско-католицька акція навернення на римо-католицизм православних українців Волині в місцевостях прикордонної смуги з Східньою Волинню, що була під владою совєтською, розпочалась в останніх місяцях 1937 р. Цю акцію навернення на римо-ка-толицтво повели найперше чини Корпусу Охорони Пограниччя, скорочено КОП, повели, розуміється, не проповіддю місійною про єдину спасенну віру католицьку, а всякого роду репресіями і переслідуваннями місцевої православної людности, обмеженням її в громадянських правах. Селянам відбирають пашпорти, без яких не можна рухатися в прикордонній смузі, забороняють виходити з хат увечері, світити вечорами світло в хатах, відвідувати сусідів, читати українські часописи та книжки під загрозою кари в'язницею; почали ширити чутки, що КОП буде виселяти з прикордонної полоси всіх православних українців, як елемент непевний; перехід же на католицтво дасть цим неокатоликам різні вигоди і привілеї, як, напр., кращі наділи землі при комасації земель, яка мала переводитися; православні ж дістануть гірші кавалки, або й зовсім будуть позбавлені землі та виселені. В цій акції тероризування православного українського населення чинами КОП'у взяли уділ осадники-поляки, що за відновленої Польщі дістали земельні ґрунти на українській етнографічній території, працівники гмін-ного самоуряду, між ними сам війт гміни Ланівці Кремянецького повіту Ян Стадницький, і навіть кілька вчителів-поляків початкових народніх шкіл.

Без сумніву, що ці „місіонери" не з власної ініціятиви почали т. зв. „ревіндикаційну акцію" на Волині. Думка боронити від сходу Польщу „католицьким валом" шляхом примусового навернення на католицтво, а тим самим і на „польськість", цілі українські села по пограниччю з СССР, - творців (думки цієї) мала дальше й вище, ніж пограниччя Крем'янецького повіту; про це ще будемо говорити. В цій „ревіндикаційній акції" дуже голосною стала не тільки в Польщі, а й далеко поза межами її, в цілому, можна сказати, культурному світі, справа невеликого села „Гриньки", приналежного до парафії Грибова, Кремянецького повіту. В цьому селі, як і по других, в жовтні 1937 р. було переведено свято КОП-у; після програмової урочистости коло шкільного будинку, була уряджена шкільна танкова забава. З нагоди цієї урочистости зовнішня фронтова стіна школи була удекорована і оздоблена портретами найвищих достойників Держави, а також святими образами. Портрети і святі образи не були чомусь-то по урочистості зняті, а залишені на ніч завішені на дворі Рано дру-го дня виявилось, що ці портрети і образи вночі було спрофановано невідомими злочинцями. З арештованих при доходженні цієї справи 5 осіб чотирьох з них скоро увільнили, а одну, що ніби призналась до вини, посаджено до в'язниці.

Ця подія, що виглядає на велику провокацію, спричинилась до ще більшого занепокоєння і без того заляканих селян с. Гри-ньок і сусідніх сел. Без вини винуваті очікували ще більших репресій, а це саме і творило психічний ґрунт для успіхів „місіонерів". Тяжкі тривожні переживання православних українців с. Гри-ньок довели їх до того, що 19 грудня 1937 р. опинились вони, 35 родин в кількості 116 душ, в м-ку Ланівцях, в римо-католицько-му костелі, де місцевий ксьондз Адольф Яросевич, теж один з „місіонерів", приєднав їх до Римо-Католицької Церкви. „Місійна" заслуга о. Яросевича була відмічена відразу в органі Луцького католицького біскупа „2усіе Каїоіісісе" (ч. 52 за 1937 р.). Але скоро після перших вибухів радости з приводу масового переходу православних селян в Гриньках на католицизм, усіе Каїоіісісе змушене було розв'язувати питання: добровільний чи не доровіль-ний був перехід тих селян у віру католицьку? Ряд фактів поставив це питання для кожного, хто мав християнське сумління.

Голова Української Парляментарної Репрезентації Волині інж. С. Тимошенко через два тижні після „навернення", діставши перепустку від влади в район прикордонної смуги, прибув до Гриньок довідатись про справу переходу на католицтво від самих навернених, але через п'ять хвилин по прибутті вже був випрошений посол до Сейму чинами КОП-у і змушений залишити Гриньки. Духовна Консисторія, отримавши донесення від декана Лановецької округи про події в Гриньках, делегувала туди члена Консисторії о. А. Бриниха і епарх. місіонера о. С. Казновецького, але тими ж чинами КОП-у вони не були допущені і повернули до Кремянця. Декан Лановецької округи, до якої належало с. Гриньки, о. Мико-лай Малюжинський, маючи постійну перепустку для подорожі по своїй окрузі, змушений був тепер просити кожноразового дозволу КОП-у на відвідування села Гриньки, а коли після такого дозволу появлявся в Гриньках, то його екскортував капрал КОП-у, що надзвичайно пригноблювало селян. 26 січня 1938 р. прибув до села Гриньки з архипастирською візитацією архиепископ Волинський Олексій, повідомляючи попередньо про візитацію, як звичайно Волинський Воєвідський Уряд. АрхиєпискО'Па Волинського КОП не посмів не пустити в прикордонну полосу до Гриньок.

Владика Олексій в проповіді до народу в церкві с. Гриньок, пригадавши старшим парафіянам покійного їхнього настоятеля о. Діонисія, що не міг нахвалитися ними, як добрими в житті християнами, продовжував в проповіді: ,,І ось чую, що ви, в значному числі, зрадили свою прадідівську віру і відпали в інше іспові-дання. Моєму здивованню і тузі не було границь, що ви дійсно впали в нещастя, хоч і в надзвичайних обставинах вашого життя. І ось я серед вас, що плачете і ридаєте. Але і мені не легко, бо ж мене поставив Господь ,,стражем дому нового Ізраїля, щоб вро-зумляти вас від імени Божого". Ви плачете І ридаєте увесь час, як я з вами, від зустрічі зо мною і до сього часу не перестаєте плакати. Це добра ознака. Я бачу і відчуваю, що не своєю волею ви впали в найбільше нещастя - відпадіння від Рідної Церкви. А коли не по своїй власній волі, то кому це потрібне, кому захотілось ваших сліз і ридань?" І в недовгому часі після архипастир-ської візитації в Гриньках більше ста осіб з „навернених" повернуло назад до Православної Церкви.

Прибувши в сусідні Ланівці, Архиєпископ Олексій в тамошньому храмі проповідував: „Нині, друзі мої, усі ми знаходимось якби напередодні Страшного Суду, бо нині часи апокаліптичні, події страшні. В недалекій від вас країні антихрист вже розкрив пащеку свою, щоб пожерти віруючих. Нині найвищий час об'єднатись всім християнам, щоб дати сильну відсіч ворожим силам. Але це не значить, що треба нам православним, покидати своє, комусь підпорядковуватись і до когось приспособлятися. Ні, далеко, ні" („Церква і Нарід". 1938 р., чч. 4, 6.).

До наведених фактів з життя на місці „місійної дії навернення" долучилось скоро перенесення цієї справи на терен парламенту в інтерпеляціях в Сеймі до Міністра Вн. Справ 1 лютого 1938 р. посла Степана Скрипника (нині Архиєпископа Мстислава УПЦер-кви в США) і 11 лютого 1938 р. посла Степана Барана, греко-католика. Посол Ст. Скрипник, розповівши про акцію навернення на римо-католицизм православних українців в Гриньках, стверджує в інтерпеляції продовження цієї акції і в інших місцевостях гмін Ланівці й Білозірка Кремянецького повіту, що „викликає велике занепокоєння серед місцевої православної людности, загроженої в основному своєму праві - свободі визнання". Інтерпеляція передає слова одного з господарів с. Гриньки, присутніх при ґвалтовному відібранні представниками КОП-у перепустки у посла С. Ти-мошенка: „Тепер Ви, п. После, бачите, як нам тут живеться, коли навіть послові не вільно з нами поговорити. Але запевняємо Вас, що католицьку метрику можуть нам видати, але душі наші зостануться православними і українськими". (Текст інтерпеляції посла Ст. Скрипника в час. „Шлях", ч. З за 1938 р., стор. 13-14. Підкр. наше.).

Коли з ряду усіх наведених фактів, - а їх можна б навести ще й більше, - було очевидним, що акти переходу православних українських селян на римо-католицизм не були добровільними, то захисники акції „навернення", яка на ділі суперечила конституційне заґарантованій свободі віровизнання у відновленій Речіпоспо-літій, висунули теорію (і практику насильства в її впровадженні) „ревіндикації душ", при якій акція навернення одержувала вже не тільки релігійний, а ще більше національний характер. Почали виписувати, що акція є внутрішньою польською справою, що це порахунок поміж поляками і російським царатом, який „навертав примусом на православіє", що в цій акції „казав поляк до поляка: ти жертва насильства, вернись, коли перешкоди зникли, до своїх". І „місійну" діяльність осіб, що займали урядові становища, чи то в КОП, чи в цівільній адміністрації, почали оправдувати тим, що в них „ділали головно переконання національні".

На цю теорію „ревіндикації душ" (польських) при акції навернення доводилось писати: „Неправдою є, що в католицькій акції, піднятій зараз на Волині, промовляє тільки поляк до поляка, католик до потомків колишніх родів католицьких. Вже поминувши навіть теорію про виключну ніби польськість прізвищ на ський, цький, ич, - викази прізвищ багатьох з навернених, серед яких є атрихайлови, богданови, маркови, седельникові, - зовсім не з Волині навіть, а волинські: дацкжи, марчуки, савчуки, якимчуки, пивоварчуки, климчуки, луцюки, микитюки, цимбалюки, мельни-чуки, ковальчуки, отченаші і т. д. - свідчать про це" (Церква і Нарід, ч. 6. 1938 р., стор. 249). Польський посол до Сейму, історик Я. Гофман в промові під час дискусії над бюджетом Міністерства Вн. Справ сказав: „Знаходжусь акурат в тому щасливому чи нещасливому положенні, що працюю над певним історичним еля-боратом, який торкається костела, і маю тут метричні дані парафії Ланівці (римо-католицької), з яких виявляється, що в тих Гриньках було тільки дві родини польських: одна Бейзима, яка нотується від року 1732, а друга Реконвальд, яка при дітях змінила трохи прізвище і нотується від року 1803 до 1813. Є то тільки дві родини на протязі метрик від 1732 до 1846 р. Потім тих поляків напевно там не прибуло. Аналогічне є в інших місцевостях в тім пограничнім пасі, які (місцевості) було називано в певній частині польської преси: докладні маю дані, скільки там проживало поляків. Не буду порівнювати Гриньок і того, що там робиться, ані до Холмщини, ані до Вжесні. .. Але апелюю до Пана Прем'єра, щоб до того таємничого „я" людини, до душі його, до віри, не вла-зилось, вульгарно кажучи, з кальошами". „Вважаю, що з погляду польської рації стану і нашої традиційної толєрантности справу Гриньок не можемо вважати за таку, яка приносить честь кому б то не було", - сказав в засіданні другий польський посол, Голова Бюджетової Комісії в Сеймі і бувщий прем'єр Уряду Л. Козловський (Ц. і Н. ч. 6 за 1938 р., стор. 250).

Такі голоси в справі католицької акції примусового „навернення", як наведені посла Якова Гофмана і б. прем'єра, посла Л. Козловського, були польськими голосами тої течії в санаційному таборі після смерти маршала Пілсудського, яка прагнула здійснення конституційних свобод і нормального співжиття і співпраці в Польщі різних національних груп її населення. Представником другої течії в тому таборі, шовіністичної, був генерал Славой-Склад-ковський, прем'єр і міністр вн. справ в його відповіді від 31. III. 1938 р. на інтерпеляції, про які сказано вище, послів Ст. Скрипника і Ст. Барана. Розуміється, що він заперечив правдивості всіх фактів, що їх посли представили в інтерпеляціях; на доказ додержання Урядом конституційних засад свободи віри виставляв Архи-пастирську візитацію Кремянеччини 25-29 січня 1938 р. Архиєпи-скопом Олексієм, що відбулася без перешкод і навіть з „тріюм-фальною аркою" для в'їзду Архиепископа, збудованою поляками КОП-у, як вияв „пошани для достойника Правослвної Церкви". В кінці представник Вищого Уряду потрактував інтерпеляції послів як спроби „надавати нормальному і зрозумілому (?) релігійному рухові характер недозволеної акції адміністративних чинників", які спроби робляться, мовляв, в цілях політичних. Видані досі зарядження в справі Гриньок міністер Складковський вважав за „цілком вистарчальні" (Ц. і Н., ч. 8. 1938).

28 березня 1938 р. в Кремянці, під головуванням Архиєписко-па Олексія, відбулось зібрання Волинського Єпархіяльного Комітету з участю, крім постійних його членів, представників Української Парляментарної Репрезентації Волині і Т-ва їм. митр. Петра Могили. У вступному слові при відкритті зібрання архиєп. Олексій, визначивши головну ціль зібрання - обговорити святкування ювілею 950-ліття схрещення князем Володимиром Великим України-Руси в 988 р., казав: „У Києві зовсім не може тепер наш народ святкувати цієї 950-ої річниці приняття християнської віри від греків, тому на нас тут лежить особливий обов'язок найурочистіше відсвяткувати цей ювілей всенародній 950-ліття православної віри і Церкви в українському народі від часів Рівноапостольного князя Володимира. Це наше зібрання, маючи такий високий в історії народу предмет до обговорення, носило б цілком радісний характер, коли б радість ця не була захмарена тими вістками та повідомленнями, що йдуть майже щодня до єпархіяльної влади з приграничних, в повітах Кремянецькому, Здолбунівськобму і Рівенському, парафій православних про широко тепер вже відому акцію римо-католицьку по наверненню православних на католицизм. Тому належить цьому надзвичайному зібранню Місійного Комітету і цю акцію та протиакцію їй обговорити, як нам, гідно своєї віри і свого народу, зберегти і захистити насліддя від Великого Володимира - св. Православну віру".

На зібранні Місійного Комітету було ухвалено головну урочистість 950-ліття схрещення України-Руси відсвяткувати в днях 12-14 серпня ц. р. у місті Володимирі-Волинському та Зимненсько-му, біля м. Володимира, Святогорському жіночому манастирі. Після відсвяткування у Володимирі, ювілей 950-ліття відсвяткувати ухвалено по всіх повітових містах, містечках і селах в дні, залежно від місцевих обставин, впродовж місяців серпня, вересня і жовтня 1938 року. Виконавчий Комітет по організації свята ювілею утворено було в складі члена Консисторії о. Юрія Григоровича, посла С. Тимошенка, посла С. Скрипника, секретаря Консисторії І. Власовського, голови Т-ва ім. митроп. Петра Могили М. Ханен-ка, настоятеля Володимирського собору Є. Коноплянки і вик. об. єпарх. місіонера о. С. Казновецького.

В справі акції навернення українського православного народу на римо-католицтво зібрання було ознайомлене головою Укр. Пар-лам. Репрезентації Волині послом С. Тимошенком з тою обороною інтересів Православної Церкви і прав православного населення, яку в останньому часі перевела названа Репрезентація на терені Сейму і Сенату, в комісіях бюджетових і на пленумі Сейму і Сенату, а також на авдиєнціях у представників державної влади. Заслухано було і апробовано виготовлені меморіяли в справі „навернення" на римо-католицтво до Голови Ради Міністрів і до Міністра Ісповідань і Освіти. Міністер Ісповідань і Освіти В. Свєнто-славський мав бути в Луцьку 28 березня, з огляду на що Зібрання постановило доручити меморіял Міністрові Свентославському особисто череє делегацію від православних українських організацій міста Луцька і околиць. На закінчення зібрання Владика Олексій закликав до єдности усіх членів Церкви, духовенство і вірних, бо, "крім Бога і самих себе, трудно нам на кого надіятись в так ускладнені часи нинішнього нашого життя".

Делегація православних українців, на чолі з оо. протопресв. Павлом Пащевським та митр. прот. Ст. Грушком, в кількості по над ЗО осіб - представників від різних українських організацій Волині, була принята у Луцьку міністром ісповідань і освіти В. Свєнтославським 29 березня 1938 р., в присутності воєводи Волин ського Г. Юзевського та послів до Сейму С. Тимошенка і Ст. Скрипника. Від імени делегації промовив до п. Міністра о. протопресвітер Павло Пащевський. Вітаючи прибулого на Волинь Міністра, о. Пащевський навів з поезії Шевченка („Брониславу Залєському") погляд Великого Шевченка на ту сумну ролю, яку відіграла релігійна боротьба в історії польсько-українських взаємовідносин в давнину, та його заклик до польського поета:  „Подай же руку козакові І знову іменем Христовим І серце чистеє подай, Возобновим наш тихий рай"...

„Відповідь на цей заклик, - говорив о. Пащевський, - почули ми в наші часи, коли перший маршал Польщі Йосиф Пілсудський подав руку Вождеві українського народу Симонові Петлюрі, з яким пішов р. 1920 на Київ"... Зазначивши, яку видну участь в подіях того часу брали українці, о. Пащевський підніс далі ті жалі, якими боліє зараз українське серце на Волині спеціяльно в області церковно-народнього життя, а саме: звернув увагу міністра на не-скликання до сього часу (8 років від грамоти Президента ЗО. V. 1930 р.) Церковного Собору Православної Церкви, неунормований досі правий й стан Православної Церкви, на позбавлення Волині духовної школи для підготовки пастирства народнього і на свіжий наступ на православя католицької акції, яка користає в цілі навернення на католицтво зі всяких прикрих засобів насильства. На закінчення о. Протопресвітер доручив Міністрові два меморіяли, один в справах загально-церковних православних в Польщі, а другий - в справі, зокрема, акції примусового навернення на католицтво, принятий на зібранні Волинського Єпархіяльного Місійного Комітету 28 березня 1938 р. У відповідь на ці жалі, міністер Свєнтославський освідчив делегації, що підготовчі прати по унормуванню правного стану Православної Церкви є на викінченні і незабаром наступить це унормування правними актами; що ж до інших порушених справ, то Міністер обіцяв звернути на них увагу по зазнайомленні докладнім з ними в поданих йому меморіялах.

Не пройшло й місяця після цієї розмови в Луцьку української делегації з п. міністром В. Свєнтославським, як Волинь, 24 квітня 1938 р., на Великдень прощала довголітнього (від р. 1928) Волинського воєводу Г. Юзевського. В факті перенесення з Волині воєводи Г. Юзевського на становище воєводи до Лодзі, а призначення воєводою Волинським воєводи Лодзького А. Гавке-Новака - цілком яскраво виявилась зміна політики теперішнього Уряду Польщі у відношенні його до українського населення Польщі, зокрема до православних українців. До широко зарисованої католицької акції „навернення' на „кресах", сполученої з полонізацією православного населення, воєвода Юзевський зовсім не надавався. На урочистих проводах воєводи Юзевського громадянством цілої Волині в переповненій воевідській залі від українців промовляв посол С. Тимошенко. В своїй промові С. Тимошенко з натиском підкреслив, що до воєводи Юзевського, впродовж 9 років, як За-хідня Волинь знайшлась в межах відродженої Польщі, аж 12 його попередників, волинських воєвод, прикладали свою працю до цієї „найбільшої дільниці в Державі, але справжній належний напрямок життя надав їй лише воєвода Юзевський". „Як представник українського населення Волині, - казав С. Тимошенко, - я щасливий підкреслити той момент Вашої волинської праці, на який Ви, знавець ідей Першого Маршала Польщі, клали особливий натиск. Ви з повним сумлінням виконали заповіт його про чесну кре-сову політику... Ви знайшли до цього правдивий і єдиний шлях, а саме шлях особливо делікатного відношення до релігійних і національних потреб українського народу Волині, який назавжди залишиться безмірно Вам за це вдячний"... („Шлях", ч. 6. 1938 р., стор. 9-Ю). Того ж дня, 24 квітня 1938 р., Воєводу Юзевського і дружину його Юлію Юзевську провожало окремо українське громадянство в клюбі „Рідна Хата". Були представники українців різних колись політичних течій і організацій, - з Луцька, Рівного, Кремянця, Володимира, Дубна, Ковля, Здолбунова, Сарн, Косто-поля, Горохова. Учасники цих проводів згадували не раз потім, яким сумом і непокоєм пройняті були настрої тоді в передчутті наступлення якихось великих подій і змін на Сході Европи, які охоплять і Волинську землю.

 9 травня 1938 р. була принята Головою Ради Міністрів генералом Фел. Славой-Складковським у Варшаві делегація православної Волинської людности, на чолі з архиєпископом Волинським Олексієм, в складі послів до Сейму С. П. Тимошенка, С. І. Скрипника, благочинного Лановецької округи на Кремянеччині п-о. Миколи Малюжинського і селянина с. Гриньки Юстина Нички. Делегація докладно поінформувала прем'єра про католицьку акцію примусового навернення на римо-католицизм православних в при-граничних з Совітами селах Волині і доручила в цій справі Голові Ради Міністрів меморіял, принятий на зібранні Волинського Єпархіяльного Місійного Комітету. Вислідом цієї делегації у генерала Славой-Складковського було хіба те, що розпорядком Міністра внутрішніх справ від 10 червня 1938 р. було у Волинському во-євідстві поширено прикордонну полосу з командою КОП-у на цілі повіти Кремянецький, Здолбунівський, Рівенський, Костопіль-ський і Сарненський, а з повітів воєвідства непограничних на ряд гмін в повітах Дубенському і Луцькому; член делегації, благочинний в пограничній полосі на Кремянеччині о. Микола Малюжинський, на вимогу воєвідського уряду, був перенесений з Ланівців на парафію в с. Кримно, Ковельського повіту.

Велика загроза Православній Церкві в Польщі з боку католицької акції навернення та ,,ревіндикації душ", підтримуваної високими польськими достойниками, головно на військових становищах, повела у внутрішньому житті Церкви до сильного пробудження духа єдности складових частин її - ієрархії, духовенства, вірних.. Вщухли в обличчю великої небезпеки для віри народу розходження на національному ґрунті. Митрополитові Діонисію, який на свята Вознесений Господнього і св. Тройці їхав з Варшави до Почаївської Лаври, уряджена була на Волині небувала зустріч на двірці в місті Рівному 31 травня 1938 р. На зустріч прибув з Кремянця архиєп. Волинський Олексій, багато духовенства, численні представники українських організацій, української молоді, до тисячі православного громадянства. Посол Ст. Скрипник виголосив при виході Митрополита привітальну промову, в якій висловив в імени всіх зібраних велике задоволення й почуття радости, що Митрополит прибув на Волинь, щоби своєю присутністю й авторитетом Первоієрарха Православної Церкви в Польщі зміцнити серця вірних, дати їм потіху й надію, сцементувати їх душі в любові та відданості до прадідньої православної віри, до рідної Православної Церкви ... Привітання промовця було вкрите гучними окликами зібраних - „Слава! Слава Владиці Митрополитові!" В Почаївській Лаврі на Вознесення і в перший день св. Тройці урочисту Службу Божу правили Митрополит Діонисій і архиєп. Олексій в сослуженні численного духовенства, як лаврського, так і прибулого з процесіями прочан з Волині, Полісся, Холмщини, Гродненщини; за богослуженням багато проповідників виголошували проповіді, що їх вислухували прочани з великою увагою і потім сердечно дякували п.-о. проповідникам за їх зрозумілу й задушевну науку, за підкріплення віри й приготовлення до подвигу за неї. На день св. Тройці прибули з Варшави до Почаєва, в супроводі протопресв. о. Т. Теодоровича, студенти IV курсу Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті; вони перед св. Чудотворним Образом Почаївської Божої Матері дали урочисту обітницю стояти за віру Православну до кінця". („Шлях", ч. 7. 1938 р., стор. 11). 9 червня 1938 р. в митрополичому домі Почаївської Лаври, під головуванням митрополита Діони-сія, відбулась нарада в справі оборони Православія перед наступом католицько-польської акції на Волині, а також в справі святкування ювілею 950-ліття схрещення України-Руси в серпні 1938 р. В нараді брали уділ Архиєпископ Олексій, посли до Сейму С. Тимо-шенко, Ст. Скрипник, М. Бура, сенатор М. Маслов, секретар Консисторії І. Власовський, юрисконсульт Консисторії адв. В. Первен-цев і церк. староста Кремянецького собору Н. Мінаков.

Вище ми вже писали, що релігійна політика польського уряду у відношенні до Православної Церкви в роках після смерти маршала Пілсудського стала протилежною до тих засад, що їх яскраво було проголошено в Грамоті Президента Річипосполитої від ЗО. V. 1930 р. Про ці засади і польський історик писав в тих часах: „Що раз загальніше зміцнювалося переконання, що єдине поворот до історичних традицій, до засад соборности дасть зовнішній автокефалії (Православної Церкви) належні основи внутрішні" ..., що після видання названої Грамоти Президента - „Православна Церква в Польщі стала перед лицем переломового моменту, який вирішує усю її будучність" ( стор. 143-145). І ось, в цьому „переломовому" моменті в житті Церкви політичні чинники міняють, як бачимо, напрям політики у відношенні до Православної Церкви; не „поворот до засад соборности" в житті тої Церкви для оживлення її життя, а властиво неґація тої Церкви, поборювання її, як перешкоди для державних інтересів Польщі, - почали кермувати чинами військових і невійськових спадкоємців влади в Польщі по смерті Пілсудського.

Освітлення цієї зміни в програмі релігійної політики в стосунку до Православної Церкви знаходимо досить в тодішній пресі, особливо в зв'язку з негативним ставленням польського уряду і польського громадянства до неоунійної акції в Польщі Риму.*) Санаційний „Кигіег Рогаппу" писав: „Досьогочасна неоунійна акція гамує процес ширення на кресах західньої культури і штучно, для невідомих цілей, хіба що не релігійних, утруднює кресовій людності зв'язання з державою і з польською культурою ... Польське суспільство, яке в більшості глибоко прив'язане до релігії й культури католицьких, не має причин до фаворизування православія на кресах. Але ж досьогочасна політика чинників, що керують нео-унійною акцією, ставить польське суспільство в непомірне трудне становище. Ті, що провадять неоунійну акцію, повинні зрозуміти, що рація стану польської держави, тісно пов'язана з завданням оборони, вимагає зміцнення польсько-російської границі границею культурною, і зараз є то тим більше потрібне, що зі сходу йде руйнуюча пропаганда комунізму. Повинні також зрозуміти, що людність на наших східніх кресах виказує готовність до стислого сполучення з цілістю державного життя та до повільного принят-тя основ польської культури. Недопустимим є, щоб тій еволюції протиставились з якої-будь сторони". (Підкресл. наші). Ендецький (партії „польської народової демократії") „Сопіес ^агзгахузісі", солідарізуючись з цими думками санаційного „Кигіега Рогаппе^о", висловив їх ще одвертіше: „В з'єдинення Православної Церкви з Католицькою Церквою за посередництвом католицької церкви східнього обряду, твореної на польських землях, не віримо. В поважний розвиток тої Церкви коштом Православної також не віримо. Признаємо вповні наш обов'язок пропагувати правдиву віру, але на тривалий успіх може числити тільки Римо-Католицька Церква. Та пропаганда в повних ста відсотках згідна ? інтересом польського народу і держави. Отже може числити на повне зрозуміння і гаряче попертя всіх". („Церква і Нарід", ч. 6. 1938 р., стор. 226-227.).

Як бачимо, в підтриманні католицької акції навернення православних на римо-католицизм певні спадкоємці влади Пілсудського в Польщі знайшлися в одному таборі з польськими ендеками. Ціль цієї акції для перших і других однакова: насаджувати польську культуру, основним елементом якої є католицизм, посеред православних українців і білорусів - громадян Польщі, в інтересах польського народу і польської держави, іншими словами - провадити (всякими способами) асиміляцію і релігійну (католицизм) і національну (польськість) православного українського і білоруського населення. Польська культура уявляється при цьому як західня культура, а поляки її репрезентанти: польсько-російську границю треба зміцнити границею культурною, насаджуючи „польськість". Українські греко-католицькі органи преси в Галичині, як „Мета", „Нова Зоря", як же помилялись в ті часи в розумінні цілей католицької акції навернення православних. „Мета", напр., писала в ч. від 13. II. 1938 р. „Про відомі події в Гриньках заговорили в Сеймі українські посли, і щойно при тій нагоді український загал мав змогу з преси довідатися дещо про цю таємну справу. Ми вже підкреслювали, що того роду „місійна" пропаганда на латинський обряд, як це мало місце у Гриньках, глибоко шкодить справі св. З'единення на Волині, яке дасться успішно перевести лише при активній участі українських греко-католицьких кол". (Підкресл. моє). „Нова Зоря" теж писала: „По кількох літах великих зусиль поляки стверджують, що вислід неоунії рівняється майже зеру. І, мимо того, польські шовіністи за сокальській кордон не дають доступу нашій уніятській церкві, яка має вироблені форми і 300 літ традиції за собою. Власне тому не дають їй доступу. Двадцять літ минуло надармо"...

З приводу такого наївного „мрійництва" українських греко-католицьких кіл, нам доводилось в тім часі писати: „Очевидно, що греко-католицьку церкву, не вважаючи на 300 літ традиції, не признається за здібну ширити західню культуру на кресах... Мрійники продовжують твердити своє, що успіх „св. З'єдинення" залежить на Волині від участи в унійній акції „українських греко-католицьких кол", продовжують домагатися, щоб їх пустили на Волинь, ніби не бачучи, що „велика унійна ідея" не має, як така, попиту на політичному сьогоднішньому ринкові, викликує навіть зогидження" (Ц. і Н., ч. 6. 1938 р., ст. „Чи сумерки унійної ідеї?"). В перспективі 25 років від подій того часу, тепер і згаданим мрійникам, мабуть, цілком ясно, що польським політичним чинникам, які ініціювали і підтримували акцію „Гриньок" і других теренів „апостольства" над „мильно охрещеними", зовсім не ходило про „св. З'єдинення", яке до того ж далеко не спольщило за 300 літ українців в Галичині, так що й за відродженої Польщі треба було в інтересах „польськости" вести там широку пропаганду за перехід на латинський обряд.

Меморандуми до центральних влад, делегації православних у прем'єра уряду і міністрів, протести і інтерпеляції з трибун сейму і сенату в справі католицької акції „навернення" трохи стримали її розгін, але далеко не припинили. Бо попертя її йшло, як вже сказано, від найвищих тоді польських достойників на військових становищах. Сам Президент Республіки проф. Ігнатій Мосціцький, що був проти цієї нетолеранційної та в засобах антиконституцій-ної акції, не в стані був її припинити; приймав у цій справі православного митрополита увечері, ніби як потаємно, на приватній авдиенції. Про це митрполит Діонисій розповідав на згаданій вище нараді в Почаївській Лаврі 9 червня 1938 р.

Ослабивши трохи „культурно-місійну" акцію польських капралів на пограниччю Волині з Совєтами, польські культуртреґери кинулись на многостраждальні Холмщину і Підляшшя. які не знаходились на пограниччю і, здавалось, не потрібували тут інтереси держави в її обороні „зміцнення границею культурною". А „культура" ця там була ще гіршою, ніж проявлена була на пограниччю Волині в акції навернення православних селян страхом на католицизм. Ми вже писали вище (підрозд. 12), що до часу проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі р. 1925, тобто за урядів ендецьких, було на Холмщині й Підляшші в різні'способи ліквідовано для православних 320 церков (59 зруйновано, 111 закрито і 150 обернено на костели); за урядів санаційних маршала Пілсудського де-кілька з цих закритих і одібраних церков удалося населенню відкрити і повернути; кілька побудовано було також молитовних домів. Коли по смерті Пілсудського в санаційному уряді опанувала владою течія прихильників ендецької політики в справах релігійних і національних в державі, то вернулась знов католицька акція „навернення" й до ліквідації православних святинь в Холмсько-Підляському краю. Ліквідація ця була переведена, ніби на свідоцтво вищости польсько-католицької культури, саме напередодні святкування Православною Церквою в Польщі ювілею 950-ліття схрещення України-Руси.

Вже в квітні 1938 р. закрито було польською адміністрацією, без всякого приводу і правних підстав, 23 церкви, напередодні Великодня. (К. Николаев. Ор. сії., стор. 263). Масове нищення православних церков переведено було на Холмщині й Підляшші в червні і першій половині липня 1938 р., переведено організовано, не тільки без перешкоди і припинення цих варварських актів органами державної адміністрації на місцях, а навпаки - з їх участю і допомогою. „Координаційний Комітет у Люблині (Католицької акції) безпосередньо кермував нищенням церков, бо Холмщина й Підляшшя належали до Люблинського воєвідства", а на чолі „Координаційного Комітету в Люблині стояв військовик, генерал Смо-равинський,,, командуючий Люблинською військовою округою. („З історії мучеництва Холмщини й Підляшшя". - Календ. ,,Рідна Нива" на 1958 р., стор. 83-84). Варварська акція нищення православних святинь на Холмщині й Підляшші не свідчила, ясна річ, про вищість польсько-католицької культури, якою треба було, на думку „Кигіега Рогаппе^о", пройняти православне населення „кресів" в обороні Польської держави перед комунізмом зі Сходу, а саме наближала рівень такої „культури" до варварських чинів в переслідуванні релігії та в руйнуванні церковних святинь на Сході безбожною большевицькою владою.

Посол до Сейму Ст. Баран (українець-католик), що в справі нищення православних церков на Холмщині й Підляшіиі вніс до голови Ради міністрів дві інтерпеляції на пленарному засіданні Сейму 6 і 21 липня 1938 р., пише: „Остаточний білянс православних церков на Холмщині й Підляшші такий: дня 1. VIII. 1914 р. було там усіх православних церков 389, а дня 1. IX. 1939 р. всього 51. Поляки забрали для себе 149 православних церков і перемінили їх на римо-католицькі костели, а 189 православних церков зовсім збурили, або просто спалили. Бурення церков (в літі 1938 року) відбувалось планово і систематично при помочі спроваджених польських робітників та під доглядом і охороною польської державної поліції. Діялось це при розпучливому плачі і голосних лементах місцевої української православної людности. Польські робітники виносили з церкви церковні образи, книги, ризи та іншу церковну утвар, скидали те все на купу і щойно тоді приступали до бурення церкви. При цьому нищили не раз старий цвинтар біля церкви та церковну огорожу, зрізували дерева і всю площу зрівнювали з землею та засівали травою, щоб по церкві не залишити ніякого сліду. Бували випадки, що робітники приїздили не тільки з поліцією, але ще й з поліційними псами, щоб відганяти православних селян і селянок від церкви. При нищенні церков не щаджено і тлінних останків православних, що їх викиду-вано з найбільшою наругою з могил ... У божевільному буренні поляками православних святинь на Холмщині не було стриму. В одному тільки 1938 р. збурено або спалено 115 православних церков. Православним не дозволено ставити ні каплиць ні молитовних домів на місце забраних, замкнених або знищених церков. Під охороною польської державної поліції такі нові будівлі негайно бурено, а на тих, що займались їх будовою, як теж і на православних священиків, що відважувались в них відправляти, накладано кари грошеві, або їх арештовувано". (Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Вид. Вернигора. Мюнхен. 1947, стор. 107-108). У цю ж надзвичайну сесію польського сейму та сенату в липні 1938 р. виступили на засіданнях законодатних установ з інтерпеляціями та протестуючими промовами в справі католицько-урядової акції бурення православних церков в Холмсько-Підляській землі українські посли та сенатори: православні - Ст. Скрипник, прот. о. Мартин Волков, сенатор Микола Мас-лов, сенатор греко-католик Остап Луцький; польський посол - католик Я. Гофман (від Волині).

Страшні події масового нищення польською адміністрацією православних українських святинь на Холмщині й Підляшші спричинились до скликання митрополитом Діонисієм давно вже небувалого Собору всіх Єпископів Православної Церкви в Польщі, який відбувся у Варшаві 16 липня 1938 р. В рішеннях Собору уло-жено ,,Соборне Діяння", яким: 1. Записано готовність Православної ієрархії в Польщі скупчитись біля свого Первоієрарха та бути вірним йому до смерти в спільному служенні Православній Церкві в Польщі. - 2. Постановили відбути 1, 2 і 3 серпня 1938 р. трьохденний піст по всій митрополії, з богослуженнями по всіх церквах двічі в день в чорних жалібних ризах. - Ухвалено звернутись до пастви з Архипастирським посланням в цю тяжку годину для ,.скріплення у вірі й любові". - 4. Принято „Меморандум Святого і Священного Собору Єпископів Св. Православної Церкви в Польщі", з приводу зруйнування православних церков в Люблинському воєвідстві, для представлення його Президентові Речипосполитої Польської, Головному Інспекторові Збройних Сил Маршалові Ридз-Сміглому і Голові Ради міністрів ген. Славой-Складковському. В посланні до пастви єпископат писав: „Розуміємо, як вам тяжко тепер, бо нема більш тяжкого на землі нічого, як на власні очі бачити нищення й поругання не тільки своєї, але й прадідньої святині. За те як чисте і спокійне сумління ваше християнське, що ви постраждали не як вбивці, злодії і загарбники чужого, а як вірні своєму доброму ісповіданню християни". Уряд відразу наклав конфіскату на послання єпископів, і воно не могло появитись у пресі, ширилось у відписах. Посол о. Мартин Волков в своїй парафії в м. Сарнах відчитав його з церковного амвону; після розпуску Сейму з виборів 1935 року, коли й прот. М. Волков перестав бути послом, адміністрація потягнула його за оголошення послання до суду, який відбувся восени 1938 р. в Сарнах: суд покарав о. Волкова в'язницею на місяць і гривнею 100 золотих польських.

У неділю 17 липня 1938 р. у Митрополитальному домі у Варшаві, на запрошення митрополита Діонисія, відбулось приняття, в якому взяли участь 22 особи, в тому всі православні єпископи, кілька протоієреїв, посли С. Тимошенко і о. М. Волков, сенатор М. Маслов, Голова Ради Т-ва ім. митр. Петра Могили М. Ханенко та інші. В обміні думок присутніх порушувано різні актуальні питання з тяжкого сучасного церковного життя; однозгідною була думка про те, що в нинішні часи всі віруючі Православної Церкви в Польщі повинні уникати всього, що могло б їх роз'єднувати, оминаючи найперше всякі національні й політичні розходження. Висловлені були також побажання звернутися делегацією до найвищих чинників Речипосполитої з меморіялом про скоре скликання Генерального Собору Православної Церкви в Польщі та видання закону про унормування правного й матеріяльного положення в державі Православної Церкви.

З датою 2 серпня 1938 р. вийшло „Послання в справі Холм-щини", адресоване Преосвященним Єпископам, Високопреподоб-ним Капітулам і Всечесному Духовенству Галицької Провінції, Анд-рея, Львівського і Галицького Митрополита. Послання це, як і Послання Православного Єпископату, було польською владою сконфісковане. Повний текст його маємо в цитованій вище монографії посла до Сейму Степана Барана „Митрополит Андрей Шептицький" на стор. 108-110. В свому „Посланні" Митрополит Шептицький, на підставі інтерпеляції в Сеймі посла Ст. Барана, пише: „Коло сто церков (на Холмщині) розібрано і розвалено. Много замкнено. Де-які спалено рукою незнаних злочинців. У замкнених церквах і каплицях заборонено Богослуження, і в них і поза ними. Часто нищили і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру в латинському обряді. Священиків ... виселювали та діймаючи карали грошевими гривнями або в'язницею. Неповинних людей бито нераз та видалювано з їхніх осель. Навіть невільно там вчити катехизму і проповідувати в матерній мові людей. Православна Церква покрита жалобою"... Стверджуючи ці факти з явним співчуттям до переслідуваних і мучених цими діями і подіями православних українців Холмщини, Підляшшя, Волині і Полісся, митрополит Шептицький уболіває з приводу цих нехристиянських чинів і від тієї думки, що „події на Холмщині нищать в душах православних, не-з'єдинених наших братів, саму гадку про можливість з'єдинення, представляють Вселенську Церкву (тобто Католицьку) ворожою і небезпечною для православного народу. В очах кількамільйоно-вого населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення"...

Таке представлення, на наш погляд, було цілком логічним і фактами оправданим, бо ж в католицькій акції „навернення" способами не релігійно-ідейного переконання, а всякого роду насильницькими та терористичними брали участь і оо. духовні католики і світські католики, а не які-будь безвірники чи безбожники. І головне: представники Римо-коталицької Церкви, чи то польські єпископи, чи сам Апостольський Нунцій у Варшаві, жодним словом не відмежувались від варварських чинів своїх духовних синів, які нищили християнські святині, і не засудили нехристиянських способів, способів середньовіччя, в поширенні католицької віри різного роду інквізиціями. І коли митрополит Андрей питає в свому „Посланні": „Хто ж посмів у католицькій державі, на очах представника Апостольського Престолу - Нунція, на очах многочис-ленних католицьких єпископів завдати Вселенській (тобто Католицькій) Церкві такий страшний удар? Хто ж посмів, усупереч інтересів Держави, з потоптанням традицій Маршала Йосифа Піл-судського, виконати таке безприкладне діло?" - то на ці питання нема відповіді в „Посланні" Митрополита. Бо натяк на якихось ,,ворогів Церкви", „ворогів християнства", „масонів", які, виходило б, опанували державною владою в Польщі, в „Католицькій Польщі", цей натяк в „Посланні" залишається нічим не доведеним, непереконливим та скорше ухиленням Митрополита від правдивої відповіді на ним же поставлені питання. Близькі, навпаки, до правдивої відповіді на ці питання слова самого ж Митрополита Шептицького наприкінці його „Послання": „Сьогодні може католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні ще багато католиків не дає собі справи з того, що сталося, та що є і лишиться грізним мементо для Католицької Польщі".

Хоч митрополит Шептицький в „Посланні" прямо і не назвав тих, що „потоптали традиції Маршала Йосифа Пілсудського" та покрили Католицьку Польщу вічною ганьбою через свої нехристи-янські вчинки, одначе вони самі об'явили себе, сконфіскувавши „Послання" Митрополита: був то тодішній польський Уряд, як правильно і написав К. Николаев: „Митрополит Шептицький оголосив послання, яким засуджувались дії Уряду, і послання його було сконфісковано" (Ор. сіt., стор. 264). А Православна ієрархія склала митрополитові Шептицькому подяку за виступ його, єдиного католицького ієрарха, що виступив в обороні Православної Церкви, переслідуваної в Польщі. Був ще один виступ з боку католицького клиру, не ієрарха, а о. духовного, приналежного до ордену оо. єзуїтів, редактора журналу „Огіепз", органу Східньої місії оо. єзуїтів в Польщі. Старенький о. Ян Урбан відріжнявся незалежністю думки, і його статті в журналі „Огіепз" читались завжди з великим інтересом, живо написані і пройняті в більшості знанням і розумінням справи, про яку автор пише. За підрахунком о. Урбана, знищено було 120 православних церков на Холм-щині-Підляшші. А ставлячи питання про наслідки понтіщення православних церков, о. Урбан каже, що, розуміється, „пейзаж Холм-щини, так характерний своїми численними церковцями, часто закинутими і покритими мохом, змінився"...., але ж були й інші наслідки, яких „напевно не сподівалися ліквідатори", а саме: українці примирились з росіянами, православна ієрархія стала близькою народові, а до цього всі дії ці (ліквідацію церков) зараховано католикам; у кожному разі робилось це на очах Нунція і польського єпископату, а звідсіля треба думати, що „справа навернення православних до Церкви Католицької зостала утруднена на довгі часи"... („Огіепз" за 1938 р., стор. 150).

Новий воєвода Волинський, поляк німецького походження, п. Гавке-Новак прислав на початку літа 1938 р. архиєпископові Олексію листа, в якому пропонував йому добровільну віддачу 14 церковних святинь Волинської єпархії, колишніх римо-католицьких костелів, російською владою забраних і перероблених на православні церкви; пам'ятаю: між цими об'єктами муровані собори в Луцьку, Кремянці, Острозі. Владика Олексій не тільки святинь не віддавав, але й нічого не відповідав воєводі на цього листа, маючи за правило на неприємні урядові листи ніколи не відповідати, бо ж „може що зміниться", так казав він. В липні місяці того 1938 року, коли я перебував на вакаціях в одному волинському селі, приїхав туди комендант поліції і доручив мені негайний виклик до начальника безпеки Волинського воевідства. Цей начальник, яким був тоді п. Стефаніцький, в піднесеному поденервованому тоні зажадав від мене, щоб я вплинув на архиєпископа Олексія щодо негайної ревіндикації тих 14 „об'єктів", бо ж „для чого інакше пан (тобто я) сидить там в Консисторії"? На його жадання я відповів йому, що на службу в Консисторію пішов я не для того, щоб віддавати православні святині, а архиєпископ Олексій не є легкий на „впливи" тай такого важного питання, як віддача церков, не буде рішати і задовольняти без Митрополита і Св. Синоду. Розмова на тому скінчилась.

В липні ж з тих 14 „об'єктів" була ревіндикована воєводою Гавке-Новаком в порядку адміністративного поступовання (див. про це підрозд. 9) церква з ґрунтом при церкві в с. Старий Оле-ксинець, Кремянецького пов.; рішенню цьому надано було ригор . негайного виконання з огляду на „інтерес публічний". Архиєп. Олексій все ж таки вніс відклик на це рішення воєводи до Міністра Ісповідань і Освіти. 19 серпня 1938 р., в свято Преображення Господнього, єпископ Луцький Полікарп, в слові на це свято в Луцькому соборі порушив і справу, що так хвилювала лучан, про ревіндикацію катедрального собору в Луцьку, на яку ніби погодилася ієрархія і духовенство. „Не вірьте чуткам, - казав Владика, - всю ту клевету на єпископа й духовенство ширять ті, кому хочеться, щоб було роз'єднання між нами, щоб потім лекше було взяти у свої руки православних овець, які залишаться без пастиря. Пам'ятайте, що єпископи знають свій обов'язок до Бога і до вас! Пам'ятайте, що тільки в єдности всіх є сила!" („Шлях", ч. 9, 1938, стор. 14). Лист воєводи Гавке-Новака про повернення римо-католикам 14 православних святинь так і продовжував лежати в течці архиєпископа Олексія; здається, що владика не зробив офіційного представлення цієї пропозиції воєводи ні митрополитові, ні Св. Синодові.

Події нищення в Польщі православних церков, з явною участю в тім самого Уряду, і взагалі католицька акція „ревіндикації" православних душ і церков в Польщі знайшла широкий відгомін в світі. По православних церквах Югославії, Болгарії, Канади, США, по манастирях св, гори Афон відправлялись спеціяльні богослу-ження з молитвами за православних в Польщі. В атмосфері такого неспокою й напруження в житті Православної Церкви в Польщі прийшло до святкування ювілею 950-ліття охрещення України-Руси при св. князі Володимирі Великому р. 988.

Головні ювілейні урочистості відбулись, згідно з ухвалою Волинського Єпархіяльного Місійного Комітету, як сказано вище, в Зимненському манастирі і в м. Володимирі Волинському, - місцях, зв'язаних з пам'ятю князя Охрестителя, - а головним днем святкування був день 14 серпня, за старим стилем - 1 серпня, здогаданий день охрещення при князі Володимирі киян; в цей день, називаний в нашім народі святом Маковіїв, з, глибокої давнини положено в нашій Православній Церкві винос хреста за ранньою службою і мале освячення води. Урочистості почались в п'ятницю 12 серпня в Зимненському манастирі, віддаленому 5 км. від Володимира, де відправлена була увечері всенічна, а на другий день, в суботу 13 серпня, архиерейська Служба Божа і велика панахида за всіх спочилих православних від охрещення України і по сей день. Правили, в співслуженні численного духовенства, архи-єпископ Олексій і єпископ Полікарп. В проповіді перед панахидою архиєпископ Олексій говорив про глибокий зв'язок сучасного покоління з Волинською землею й місцями, де перебували й працювали великі українські князі й єпископи, подвижники православної віри. Вже й до Зимненського жіночого манастиря наплинула сила прочан; серед них звертала на себе увагу група прочан з Холмщини: своїм зовнішнім виглядом, глибоко побожними холмськи-ми співами і дубовим хрестом з терновим вінцем, що принесли його з Холмщини, відзеркалювали вони сучасне життя Православної Церкви. Прочани, що на ніч під 13 серпня не змістились в ма-иастирських забудованнях, цілу ніч слухали з скупченням та ува-'ою побожних пісень холмщан.

О годині 4 пополудні 13 серпня у всіх церквах м. Володимира $адзвонили усі дзвони і вирушили з тих церков - Катедрального Успенського собору, Св.-Василівської і Св.-Миколаївської церков - хресні ходи назустріч величавому хресному ходові, що йшов 4О Володимира з Зимненського манастиря; по дорозі прилучився хресний ход з Устилужської парафії. Біля побудованої за Володимиром брами зустрінулись ці процесії і після традиційних привітань вишикувались в один величезний похід, який повернув до міста, під спів побожних пісень в напрямку до Катедрального собору. При зустрічі хресних ходів у багатьох на очах були сльози. Так буває тоді, коли засмучене серце, відчувши, що воно не одиноке б'ється у грудях, а що відгук його відбивається в тисячах свого народу, починає вибухати назовні сльозами радости. В Ка-тедральному соборі відбулась архиєрейським чином, - правили Владики Олексій і Полікарп, - урочиста Всенічна з виносом після Великого Славослов'я уквітчаного квітами хреста, а безпосередньо по закінченні Всенічної з собору вирушив о год. 10 ночі хресний хід на місце „Старої Катедри" (на передмісті „Федорів-ка"), де було відправлено Вселенську панахиду за спокій душ усіх від віку спочилих отців і праотців.

 

• ВКонтакте