14 серпня у неділю, о год. 6 рано, у всіх церквах м. Володимира були відправлені Літургії, за якими сотки прочан відговілись. Зранку до Катедрального собору почали прибувати хресні ходи з сел - Новосілок, Орань, Овадна і з дальших околиць Воло-димирського та інших повітів. Просторий цвинтар навколо собору та довга й широка вулиця, що провадить до собору, були заповнені масами народу. На соборному цвинтарі розмістилися сліп-ці-лірники й виграють та співають сумні побожні пісні і псальми про Божу Матір Почаївську, про Страшний Суд, про св. Миколая та інші. Урочиста Служба Божа в соборі почалась о год. 9. Правили владики Олексій і Полікарп в сослуженні 18 священиків, архи-диякона Гермогена і двох дияконів. Співав соборний хор під орудою вправного диригента І. Менька-Мінючка і хор дяків. Чудовий баритон архидиякона Волинської катедри Гермогена доповнював красу урочистої відправи. Після Євангелії проповідував настоятель Луцького собору митрофорн. прот. Ст. Грушко. Надзвичайним урочистим моментом Служби був спів православного симво-ла „Вірую", який почали співати у вівтарі пан-отці (було їх біля 100), а потім підхопили маси вірних в церкві й на цвинтарі. О год. 12 вирушили з собору хресним ходом на річку Лугу для посвячення води, на т. зв. „Білі Береги" (біля 3 клм. за містом). У хресному ході взяли участь архиепископ Олексій, єпископ Полікарп, 40 п.-отців в облаченнях, ЗО п.-отців без облаченій, черниці Зим-ненського манастиря, на чолі з ігуменією Марією, представники влади, церковні хори і маси вірних біля 15 тисяч. Зразковий скрізь порядок підтримували самі вірні. Коли дійшли до місця, на високих берегах річки Луги з обох її боків, як ластівки на телеграфічних дротах, розмістилися маси народу. Довга гребля через річку й долина понад річкою так само заповнені народом. По вирізаних з землі сходах виходять на гору владики Олексій і Полікарп. В долині над річкою в два ряди стало духовенство, церковні хори, з боків хрести і хоругви.

З гори владика Олексій виголосив до народу ювілейне слово, глибоке змістом і досконале формою. В ньому Архиєпископ дав величавий образ князя Володимира Великого, духовне його відродження через св. хрещення, після чого став він і духовним родоначальником свого народу; далі Архиєпископ говорив про те, що дала св. Православна віра українському народові близько за тисячоліття, зокрема й на Волині, звідкіля виникало, що нинішнє ювілейне свято є святом не тільки церковно-релігійним, а й національно-культурним. Перейшовши потім до значення цього свята в наші дні для нас самих і для нащадків наших, Владика зупинився над діями „злочинних людей, що поставили собі завдання стерти з душі народу нашого печать благодаті, яка почила над Руссю після ЇЇ охрещення; безбожна праця комуністів цілком протилежна тому, що дав нам св. Володимир". Бо сучасні безбожники „являються вбивцями душ людських, заманюючи людей оманами земного раю, сміючись над гріхом і чеснотами, проповідуючи кля-сову ненависть серед народу, утворюючи з держави організоване зло і соціяльний злочин та утворюючи нових ідолів, тонких і спокусливих, як гординя і самобогоборство людини". „Коли намагаємося підняти завісу таємного майбутнього, - говорив Владика, - страшно становиться ... А що, думається, як нинішнє хитання умів буде все поширюватися і збирати для себе все більші жнива? А що, коли гріхи наші переповнили чашу гніву Божого? А що, коли цей ювілейний рік є для нас судним, і Господь вже важить нас на вазі правди Своєї? О, горе тоді"... І кликав Владика: „Даймо ж перед лицем нашого Духовного Родоначальника, св. князя Володимира, обітницю - заховати в чистоті свою віру православну і берегти свою народність, як талант, одержаний нами, по думці Божій, звише"... (Церква 5 Нарід, ч. 15-16, 1938 р., стор. 587-593).

Скінчивши промовляти, Владика Олексій поблагословив народ, зійшов разом з Владикою Полікарпом з гори до річки і посвятили воду. По освяченню води величава процесія хресним ходом вернулась до Мстиславового собору. Народ, підкріплений на дусі в огнищах православної віри, почав помалу розходитись додому. До Його Блаженства митрополита Діонисія була вислана телеграма: „Скромно в молитовній єдності відсвяткували ми у Володимирі ювілейні урочистості. Шлемо до Вашого Блаженства від себе й від усіх учасників щирі синовні почуття любози та відда-ности Архиєпископ Олексій, Єпископ Полікарп, Митр. прот. Грушко, Прот. Коноплянко, Посол Бура, Никита Минаков". Ювілейні урочистості у Володимирі мали, як бачимо, виключно церковний характер. Проектована Волинським Місійним Комітетом на вечір 14 серпня репрезентаційна Академія у Володимирі з незалежних причин не відбулася („Шлях", ч. 9, 1938 р., стор. 7-10).

По містах і багатьох селах Волині теж відбулись ювілейні свята 950-ліття охрещення України-Руси. В де-яких повітах урочистості відбувались спільно для цілого деканату, в місцевості, вибраній оо. благочинними. В дописах про ці свята відмічалось відрадне явище, що активними організаторами цього ювілейного церковно-національного свята була українська православна молодь. Писали: „Свято дало багато. Воно піднесло віру, зміцнило її, дало доказ, що наша молодь міцно тримається своєї віри. Раділо старе покоління, бо бачило, що нащадки йдуть правильним шляхом, що веде до нового відродженого життя"... („Шлях", ч. 9. 1938. До-писи з Вишгородка, Бережанки, Залісець Вишневецьких Крем, пов., Теслугова Дуб. пов.). У неділю ЗО жовтня 1938 р. українці у Варшаві відсвяткували 950-річницю охрещення українського народу. Величава Академія, зорганізована Головною Управою Українського Центрального Комітету, відбулась у великій залі техників. Вшанували її своєю присутністю митрополит Діонисій, численне православне і греко-католицьке духовенство, представники міністерства ісповідань, української науки, репрезентанти української армії з ген. Сальським, делегати заприязнених з Україною народів, представники преси. Доповіді на Академії були виголошені проф. О. Г. Лотоцьким і проф. Дм. І. Дорошенком. Укр. над. хор, під дир. С. Сологуба, виконав „Тебе Бога хвалим" Бортнянського, могутнє Лисенкове „Камо піду" і ювілейну кантату „988-1938" Кравченко-Кудрика. Пані Н. Дорошенко деклямувала рецитацію „На Київських горах". Молитвою „Боже Великий Єдиний" закінчилась ця ювілейна Академія.

Безумовно, що ці святкування ювілею 950-ліття схрещення України-Руси багато підняли на дусі православних українців посеред сумних подій наступу і насильств з боку польсько-католицької акції „навернення" на Волині, Холмщині і Підляшші. В тім же часі доходили вістки й про те, що за океаном, в Канаді й США, в обороні православних українців під Польщею відбуваються православними українцями протестаційні віча, складаються петиції до своїх урядів з інформаціями про переслідування православних у Польщі, робляться зусилля, щоб ця справа піднесена була на форумі Ліґи Націй. Архиєпископом Іоаном Теодоровичем, що очолював тоді Українську Православну Церкву в США і Українську Греко-Православну Церкву Канади, видане було „Архипастирське послання з приводу переслідування українського народу в Поль-.щі" („Вістник", 15 серпня 1938 р.). З розголосу по світі про велику нетолеранцію польського уряду і релігійні переслідування в Польщі скористав і уряд країни, в якій були й продовжувались і в тім часі найбільші релігійні переслідування, понищено й збеще-щено тисячі церков, замучено сотки єпископів і тисячі священиків та сотні тисяч вірних, це уряд бозбожної СССР, про що посол до Сейму Ст. Баран пише так:

 «Подіями на Холмщині з літа 1938 р. зацікавився також уряд СССР, і совєтський амбасадор у Варшаві вніс гострий протест-демарш у польському Міністерстві Закордонних Справ, використовуючи відповідні постанови Ризького договору з 1921 р. про охорону релігійних і національних прав українців у Польщі. А що вже тоді грозила війна Німеччини з Польщею, то, на вимогу польського Міністра закордонних справ Бека, Міністерство Внутрішніх Справ видало наказ негайно спинити дальше бурення православних церков на Холмщині і репресії проти православних. Що більше. Наказано старостам, поліції і війтам, щоб повчили православних, які недавно зі страху перейшли на римо-католицтво, що можуть назад вернутися на православіє» (Ор. сіt., стор. 111).

 14. „Польське православіє" як урядова ідея ширення „польсько-сти" через Православну Церкву. „Комісія для перекладу богослужбових книг на польську мову" р. 1934. Богослуження в польській мові для православних жовнірів-українців; протести проти цього на терені Сейму українських послів. Урядові „Товариства православних поляків" з не-поляків. Утворення урядом „польської православної ієрархії". Висвята в листопаді 1938 р. в єпископи архи-м-ів - Тимофея Шреттера і Матфея Сємашка. „Декрет Президента Речіпосполітої з дня 18 листопада 1938 р. про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви" і „Розпорядження Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р. про признання Внутрішнього Статуту Польської Автокефальної Православної Церкви". Аналіза цих актів з погляду ідеології національно-церковного руху українського в Православній Церкві в Польщі. Неповажність задумів польського уряду про полонізацію Православної Церкви. Кінець по-версальської Польщі

Після погрому православних святинь на Холмщині в літі 1938 року і протиакції самих православних в Польщі і чинників на між-народньому форумі тій погромній акції, наступило в останньому році перед падінням по-версальської Польщі якщо не цілковите припинення, то велике ослаблення „місійної ревности" по наверненню православних на католицтво в Польщі. Зате урядові чинники Речіпосполітої заступили тепер ослаблену „ревіндикаційну акцію" посиленням акції по насадженню польського православія в Польщі. Така зміна в релігійній політиці певної течії пілсудчиків у відношенні до православних в Польщі яскраво свідчила про те, що цій течії байдужа була сама релігійна віра: на першому пля-ні стояла не релігійна віра, а „польськість". Коли полонізація православних українців і білорусів через навернення на католицтво в ревіндикаційній акції натрапила на внутрішні і зовнішні труднощі, то чому не спробувати повести широко полонізацію, не міняючи віри людей, в лоні самої Православної Церкви? Чому не спробувати утворити Польску Православну Церкву? Адже ж Російський уряд в русифікації православних українців і білорусів провадив ЇЇ двісті років і через Правослану Церкву та її духовенство ... А тепер в лоні б. Російської Церкви українці в Польщі ведуть боротьбу за її українізацію чи розмосковлення, то чому цей молодий рух не обернути на полонізаційний в інтересах Польської держави, в інтересах „польськости"? Чому замісць „українського православія" не насаджувати і ширити „польське православіє"? Що на цьому нічого не позискає Рим, що Рим незадоволений буде з фаворизу-вання польського православія, це не важно; зате позискає Польща, придбавши мільйони православних поляків, і це тим більше, що у відродженій Польщі Рим повів посеред православних ново-унійну акцію в явно „русофільському напрямку".

Така генеза „польського православія", ідея якого повстала у відродженій в наслідок першої світової війни Польщі, бо ж в історії давньої Польщі не знаємо прецедентів, щоб її державна католицька влада, чи взагалі польські політичні чинники, вмішувались в справу богослужбової мови в Православній Церкві.

В підрозд. 11-ому ми вже показали, як, всупереч твердженням тодішнього (р. 1925) ректора Варшавського Університету проф. Кржишталовича в промові при відкритті при Університеті Православного Богословського Відділу, що „Польща ніколи не знала релігійних утисків, і зараз ніхто не думає заперечувати прав інших ісповідань, бо такі є засади польської ідеології", всупереч цим підкресленим словам, польське Міністерство Ісповідань та Освіти ступ-нево прибрало до своїх рук підготовку священиків для Православної Церкви, відсуваючи від цієї першорядної для Церкви справи духовну православну владу та ізолюючи тих, що мали б стати пастирями свого народу, від національно-громадського оточення вже з отрочих років, з метою їх полонізації в польських школах і в польському інтернаті у Варшаві.

Обов'язкове в початкових і середніх школах Польщі навчання релігії учнів мало провадитися, згідно з прав. 18 „Тимчасових Правил про відношення Уряду Речіпосполітої Польської до Православної Церкви від ЗО січня 1922 р." для православних учнів в рідній їх мові. Відступлення від цього правила в законовчитель-ській практиці викликувало неодноразові ухвали церковної влади і церковних установ про навчання Закону Божого учнів по школах законовчителями в матірній, рідній мові. Така була ухвала Синоду Православної Церкви з дня 3 вересня 1924 р., Луцького церковного з'їзду 1927 р., настанова духовенству в Архипастирській відозві митрополита Діонисія з дня 1 серпня 1928 р., постанови Волинського Єпархіяльного Зібрання в січні 1935 р. і в лютому 1936 р. В полонізаційному наступі на православних через їх Православну Церкву з посиленням акції „польського православія", повітові старости починають наказувати духовенству провадити науку релігії дітям по школах в польській мові. Не знаємо, правда, випадків таких наказів повітових старост на Волині, але ж ось в повітах Новогрудського воєвідства - повітові старости викликували до себе духовенство деканатів і видавали їм розпорядок послуговуватись при навчанні релігії, також в проповідях та й при зносинах з парафіянами, тільки мовою польською. При цьому духовенству доводилось вислухувати заяви від старост, що „в разі відмови кого-будь з священиків від виконання цього розпорядку, то відносно таких буде зроблений відповідний висновок, про що кожен мусить пам'ятати". З огляду на порушення такими розпорядками адміністрації постанов Конституції і Тимчасових Правил про відношення Уряду до Православної Церкви в Польщі, Вища Церковна Влада зверталась до Центральних Державних Властей з рекурсами, аби такі неправні розпорядження були скасовані (Церква і Нарід, ч. 8. 1937 р., стор. 303). В рекурсах малось на увазі не окремих старост, а ціле Поліське воєвідство, коли там урядував на становищі воєводи Януш Костек-Бернацький, для якого властиво не було ні Конституції Речіпосполітої, ні „Тимчасових Правил" для Православної Церкви в Польщі в його поведінці до тої Церкви та її духовенства, яку поведінку можна назвати поліцій-но-полонізаторською. Про неї ми вже писали вище (підрозд. 12). Вживання польської мови в Богослуженні допущено тою ж постановою Св. Синоду Православної Церкви в Польщі від 3 вересня 1924 р., якою благословлено було вживати й мови, як богослужбові, українську, білоруську й чеську. До всіх 4-ьох мов відноситься допущення їх вживання ,,у тих богослужбових чинах, яких текст одобрено вищою церковною владою і в тих парафіях, де того захочуть парафіяни". Через 10 років, в листопаді 1934 р., організована була Комісія для перекладу богослужбових книг на польську мову під головуванням єпископа Сави Совєтова. Утворення цієї комісії мотивувалось в наказі про це митрополита „мож-ливістю приєднання до Православної Церкви осіб польської на-ціональности", а також „прикладом інших православних церков, що мали переклади православної Літургії та часто виконуваних треб на мову тієї країни, в якій церква перебувала". Щодо приєднання поляків до Православної Церкви, то випадки такого приєднання, викликуючи велике незадоволення польського клиру, дійсно все частішали, розуміється не з-посеред простої людности, і переважно з матримоніяльних міркувань: в Православній Церкві допускалось розв'язання церковних шлюбів з тих чи інших причин.

Після двохрічної праці названої вище Комісії, Св. Синод 17 жовтня 1936 р. апробував для вжитку в православних святинях, в разі потреби, переклади тієї Комісії на польську мову Літургії св. Іоана Золотоустого, Панахиди і Вдячного Господу Богові Молеб-ня. Навколо цієї ухвали Синоду счинився великий галас в тодішній пресі, якого зовсім не викликала сама ухвала з 3 вересня 1924 року про допущення рядом з українською, білоруською, чеською й мови польської в православному Богослуженні. Об'єктивно треба ствердити, що до апробати Синодом перекладу на польську мову Літургії, Панахиди і Молебня найбільш спокійно віднеслась українська православна преса і українська православно-громадська думка. Бо ж вони подивились на цю справу з точки погляду православно-канонічної, яку митрополит Діонисій делегації до нього в цій справі від РНО 9 грудня 1936 р. висловив в словах: „З погляду канонів Православної Церкви не може бути ніяких перешкод до перекладу православного Богослуження на ріжні мови, і кожний православний може молитися на любій мові за своїм вибором". Православні українці, які домагались і боролись за свою українську мову в Богослуженні, не могли ж, очевидно, відмовляти православним полякам в праві молитися в польській мові, - більше того, український церковний рух за впровадження української живої мови до Богослуження ніколи не присилював самих українців до того впровадження, ніколи не вимагав українізації Богослуження по всіх православних парафіях з українським населенням, вимагаючи такої українізації там, де її бажали парафіяни. Благословенство ж Синодом до вжитку в православному Богослу-женні перекладів на польську мову Літургії Іоана Золотоустого, чинів Панахиди і Вдячного Молебня стало „подією" і викликало галас особливо в російській пресі, тому що до цієї Синодальної ухвали підійшли не з православно-канонічної точки погляду, а з національно-політичної. Апробату польських перекладів Св. Синодом витлумачили як примусове впровадження для православних польської літургічної мови. І згаданій вище делегації рновців митрополит виясняв: „Факт благословенства перекладів богослужбових книг на польську мову було б хибно тлумачити як заохочування до переходу на польську літургічну мову. Взагалі не треба думати, що Церква буде використовувана як знаряддя полонізації населення; ніяких розпоряджень про полонізацію богослужень не давалось" („Русское Слово". 1936 р., ч. 291). Було б надзвичайно дивним, коли б такі розпорядження від церковної вляди вже виходили, але ж сам Митрополит в день державного свята проголошення незалежности відновленої Польщі 11 листопада 1936 р. відправив в митрополичому соборі у Варшаві урочисто молебня в польській мові, - очевидно, не для православних поляків, як бо-гомільців в соборі, а - можливо - надаючи цьому вдячному молебневі в державне свято чисто офіційного характеру. Кс. Ян Урбан, для якого, як і взагалі для польського католицького кли-ру, „польське православіє" не могло бути приємністю, про відправу в державне свято Польщі молебня в православній церкві в польській мові писав, що „пригадує це досвідчення з російським „Тебе Бога хвалим" і „Боже царя храни", співаними колись під примусом в польських католицьких костелах" („Огіепз" ХІ-ХІІ. 1936, стор. 188). Наводячи цю аналогію, о. Ян Урбан не двозначно прирівняв теперішній польській уряд до колишнього російського уряду в стремлінні використати Церкву в політичних цілях; в даному випадкові насаджати „польськість" серед православного не-польського населення через спольщення православного його Богослуження.

Що торкаться рновців, то вони, виступаючи проти замірів полонізації православних в Польщі і через спольщення православного Богослуження, продовжували дивитись на Православну Церкву в Польщі, як на експозитуру „російськости", репрезентантами якої себе уважали, і тому в меморандумі, поданому Митрополитові з нагоди польських богослужбових перекладів, писали, що „переклад Богослуження на живі мови являється нівеченням істоти Богослуження і, замісць молитовного настрою, викликує почуття згіршення і навіть образи", і вимагали „припинити відправу Богослуження на живих мовах до приняття в цих питаннях рішення Церковного Собору" („Русское Слово". 1936 р., ч. 291. Підкр. моє). Очевидно, що рновці в своєму політиканстві в Православній Церкві не подумали про те, що викликала б в житті Православної Церкви в Польщі заборона Синодом відправи Богослуження в українській мові в тих численних парафіях, де - на бажання вірних - вона була вже запроваджена. Синод розумів це краще російських політиканів і тому вимоги їх припинити богослужбові відправи по церквах в живих мовах не задовольнив, але поспішив все таки в інший спосіб ублажити репрезентантів 1% росіян в Православній Церкві в Польщі. Ухвалою від 27 лютого 1937 р. Синод змінив свою постанову від 3 вересня 1924 р. про вживання живих мов в Богослуженні в тих парафіях, де того забажають вірні, в тому сенсі, що одного бажання на цей предмет самих парафіян, як було досі, не досить; належить в кожному окремому випадкові звертатись аж до Синоду, який і буде розглядати просьби про впровадження в Богослуження української чи іншої живої мови й уділяти на це впровадження своє благословення.

Ця ухвала Синоду від 27. II. 1937 р., якою утруднялось впровадження живої української мови в Богослуження, викликала велике занепокоєння в українському громадянстві. Українська Пар-ляментарна Репрезентація Волині, Українське Волинське Об'єднання, Луцьке Чеснохресне Братство, Т-во їм. митр. Петра Могили, - всі ці організації звернулись до Синоду і до архиєпископа Олексія Волинського з представленням всієї небезпеки в церковному житті православних українців вище названої ухвали Синоду. В м. Рівному, де ця ухвала Синоду спричинилась відразу до того, що не відбулось щорічне урочисте богослуження в українській мові в рівенському соборі з нагоди Шевченкової річниці, переведене було 28. III. 1937 р., під головуванням посла Ст. Скрипника, віче з участю понад 1000 осіб, які приняли резолюцію жалю, з просьбою про відміну ухвали Синоду від 27. II. 1937 р., а також про бажання зібраних відправи Служб Божих в мові українській в Рівенському соборі (Ц. і Н. Ч. 8. 1937, стор. 304). Протести українського організованого громадянства, а рівно ж ті події наступу на пра-вославіє католицької акції з кінцем 1937 р. (с. Гриньки і др.), про які оповіджено нами вище, зробили синодальну ухвалу від 27. II. 1937 р. нечинною.

Ідея „польського православія" мала, як бачимо, свої етапи в по-Версальській Польщі й до посиленого фаворизування її урядом після загальмування на осінь 1938 р. католицької акції „навернення" православних українців на римо-католицизм. Плекало її найбільше Міністерство Ісповідань та Освіти в організації державного духовного шкільництва для виховання сполонізованих священиків Православної Церкви, рівно ж у викладах Закону Божого в польській мові православним учням по державних школах. Але ця ідея скоро підхоплена була і військовими колами, і Богослуження для військових православних військові капеляни стали відправляти в мові польській. Український посол С. Тимошенко на засіданні Бюджетової Комісії Сейму в лютому 1938 р. в промові своїй запитував: „Для чого й ким видані розпорядження про Служби Божі в польській мові для православних вояків-українців? Чому не має права той український вояк молитися в рідній мові? Чи ж, присягнувши життя своє, в разі потреби, віддати за Державу, він того права позбавився? Чи ж, вміраючи на полі бою, він не заслужив на те, щоб останню молитву духовний пастир відчитав йому в рідній мові? Які користі такі розопорядження приносять державі?" („Шлях", ч. 3. 1938, стор. 15). Посол прот. М. Вол-ков на пленумі того ж Сейму промовляв: „Якщо жовнір католик польської національности слухає Служби Божі в латинській мові, жовнір греко-католик в церковно-словянській мові, жид, мусульманин, караїм та інші слухають богослуження кожний у своїй традиційній мові релігійного їх культу, то православний жовнір не-польської національности позбавлений є тих можливостей і, змушений слухати Службу Божу в державній польській мові, матиме почуття браку в своїх громадянських правах і певного упосліджен-ня свого релігійного культу, бо дома літургічною мовою для нього буде або рідна мова, або церковно-словянська" (Ц. і Н., ч. 6., стор. 231).

Ці слушні протести українських послів залишались протестами тільки для історії, тим більше, коли вищі військові кола почали фаворізувати „польське православіє", як один з „плацдармів гіольськости і польської культури", і посеред цивільних мас православної людности Польщі. Було не без того, що й посеред цієї людности знайшлися одиниці, що взялись, безкорисно чи й з різних корисних побудок, пропагувати ідею „польського правосла-вія". З'являються „Товариства православних поляків" - найперше в Білостоку, потім в Гродні, Новогрудку, Слонимі, Волковиську; засновують їх, з ініціятиви місцевої адміністрації, і входять у їх склад здебільшого члени з б. російських урядовців, яких вербують на „православіє польське" під небезпекою звільнення з посад на державній службі, на залізницях, в магістратах, сеймиках і т. п. (Докладніше про „поляків православного ісповідання" у А. Світі-ча. Ор. сії., стор. 169-173). На землях українських посеред українського православного населення не було зовсім таких „Товариств православних поляків".

К. Н. Николаев в своїй монографії „Восточний Обряд", не об'єктивно представивши зустріч Волинню архиєпископа Олексія, призначеного р. 1934 на Волинську катедру по змушеному уступ-ленню з неї митрополита Діонисія, написав: „Прощаючись зі своєю паствою, в кінці свого звернення митр. Діонисій поставив слова „Слава Богові за все", але велике згірчення лишилось в його душі і на українізацію він відповів полонізацією" (Ор. сії, стор. 247. Підкр. моє.). Яких-будь доводів цієї дзвінкої фрази, підкресленої мною, з якої б виникало, що митр. Діонисій помстився українцям за домагання дати на Волинь правлячого єпископа-українця, помстився тим, що почав їх полонізувати через Церкву, ми в праці К. Н. Миколаєва не знайдемо. Бо ж осягнення саме українізації, чи розмосковлення Церкви, на Волині прийшли найбільші в роки після уступлення митр. Діонисія з катедри Волинської і призначення на Волинь архиєп. Олексія. З другого боку, які ж є факти насадження чи пропагування „польського православія" на Волині з боку церковної влади? Вище нами наведено було факт, як в часі ревіндикаційної акції в літі 1938 р. масово й урочисто зустрінутий був населенням Волині митр. Діонисій. То невже це була б подяка йому за те, що ,,на українізацію відповів полонізацією в Церкві?" Історія спирається на фактах, а не на ефектовних безапеляційних фразах.

Коли б митрополит Діонисій був таким полонізатором в Православній Церкві, як дехто представляє, то чи виникла б в польському уряді, коли взявся за втілення ідеї „польського православія", думка про утворення „польської православної ієрархії", на зміну старої? А про ці задуми не раз оповідав мені, повертаючись з Варшави з сесій Синоду, чи засідань Передсоборної Мішаної Комісії, пок. Владика Олексій. Чи вдаваним, чи дійсно щирим, прихильником ідеї „польського православія" посеред тодішньої православної ієрархії в Польщі став тільки єпископ Гродненський Са-ва Совєтов, росіянин, що скінчив прискорений курс Пажеського Корпусу в Петрограді? Будучи ще ієромонахом, був він видалений з Польщі, але одержав потім дозвіл повернутися і зробив кар'єру до єпископства включно, будучи висвяченим в єпископи р. 1932 за тиждень до висвяти українського кандидата на єпископа - архимандрита Полікарпа.

В місяці листопаді 1938 р. польський уряд дійсно приступив до утворення „польської православної ієрархії". Маючи за собою вже єпископа Гродненського Саву Совєтова, як здеклярованого на „поляка православного ісповідання", польський уряд звернувся до митрополита Діонисія з пропозицією, аби Синод доповнив склад єпископату Православної Церкви в Польщі ще двома єпископами, при чому кандидатами названо було двох військових священиків-вдівців-протоієреїв: Георгія Шреттера і Константина Семашка. Обидва були вже в чині майорів і займали становища деканів військових округ: о. Шреттер в Люблині, о. Сємашко у Львові. Виставлення Департаментом Ісповідань кандидатів в єпископи з військових священиків вказувало на спільну руку, що керувала і ре-віндикаційною католицькою акцією і акцією „польського православія". Ні о. Шреттер, ні о. Сємашко не були поляками з походження. Батько Шреттера був волинський німець, мати українка; Сємашко, син священика з дуже давнього духовного роду Сємаш-ків-Горських, був білорус. Шреттер середню освіту отримав в Острозькій на Волині російській гімназії, вищу - на Православному Богословському Відділі Варшавського Університету. Сємашко скінчив Холмську Духовну Семінарію та Ніжинський Історико-Філоло-гічний Інститут (на Чернігівщині). В часі служби військовими капелянами обидва кандидати виявили себе великими прихильниками ідеї „польського православія"; о. Шреттерові при висвяченні в єпископи було 37 років, о. Сємашкові 44 роки.

Чи міг Синод не погодитися на висвяту в єпископи оо. Шрет-тера і Сємашка? Формально, розуміється, міг, але з яких мотивів? Противитись поповненню в Церкві єпископату, коли сам державний чужовірний уряд дбає про те, це значило б викликати нарікання, що православна ієрархія не дбає про добро своєї Церкви. А що торкається кандидатур, то треба було мати дуже поважні мотиви для їх одводу, коли одвод цей явно тягнув за собою і конфлікт з державним урядом.

Постанова Синоду про хіротонії в єпископи протоієреїв Г. Шреттера і К. Сємашка була зроблена 8 листопада 1938 р., 12 листопада в Почаївській Лаврі архиєпископ Олексій довершив, з доручення митрополита, постриг обох номінатів в ченці, з наречен-ням в чернецтві о. Георгія Тимофеєм, а о. Константина -~ Матфеем; другого дня, у неділю 13. XI були вони підвищені до ступеня архи-мандритів. В Почаївській же Лаврі відбулось наречення в єпископа Люблинського архимандрита Тимофея 26 листопада і хіротонії в єпископи за Службою Божою 27. XI. 28. XI було наречення в єпископа (Браславського) архимандрита Матфея, а хіротонія в єпископи 29 листопада. Наречення відбувались в залі Архиєрей-ського дому в Лаврі; Богослуження і хіротонії в Троїцькому соборі Лаври. Наречення і хіротонії довершені були Собором Єпископів в складі митрополита Діонисія, архиєпископів Олександра Поліського і Олексія Волинського та єпископа Сави Гродненського; приводили на урочистість наречення архимандритів Тимофея і Матфея в залю, заповнену духовенством, представниками Уряду та братією Лаври, намісник Лаври архим. Пантелеймон (нині архиєпископ Канадський в юрисдикції Московської патріярхії) і протопресвітер військового духовенства о. Федоронько. На цю урочистість єпископських хіротоній архимандритів Тимофея і Матфея прибули до Почаївської Лаври з Варшави - д-р Януш Волінський, як представник прем'єра Ради Міністрів і Міністра Ісповідань та Освіти; генерал Коритовський, як репрезентант Міністра Військових Справ; радник Ф. Соха-Папроцький, як представник Міністра Внутрішніх Справ. Приїхали також урядові представники від во-євідств Люблинського, Віленського і Волинського, від військових округ Люблинської та Львівської. Православне військове духовенство з'явилось майже в повному комплекті.

Богослужбові чини в часі поставлень цих нових архиєреїв, що мали служити ідеї „польського православія", відправлялись всі в мові церковно-словянській з російською вимовою. Що торкається встановлених при поставленні в єпископи промов, то А. Світіч пише: „Обидва єпископи (Тимофей і Матфей), перед нареченням, виголосили в мові польській встановлені промови, в яких відмічали свою відданість Польській державі, яка „так само відноситься до всіх своїх громадян без різниці ісповідань; доброзичливе ж таке відношення має всі ознаки історичної традиці" (з промови еп. Матфея). В мові ж польській промовляв і митрополит Діонисій, вручаючи нововисвяченим єпископам жезли, як символ єпископської влади" (Ор. сіt., стор. 175-176). В якій мові, - тільки не „перед нареченням", а після наречення, як принято, - промовляли новонаречені, не можу твердити, але, будучи присутнім під час хіротонії єпископа Тимофея в Троїцькому соборі, можу свідчити, що митрополит Діонисій перед врученням з катедри, після закінчення літургії, жезла архиєрейського єп. Тимофієві промовляв до нього, наставляючи, яким має бути архиерей у відношенні до самого себе і своїх вірних за прикладом св. ап. Павла, - в мові російській. Будучи присутнім, як представник Волинської Духовної Консисторії, на урочистім обіді в архиєрейському домі Лаври після хіротонії єпископа Тимофея 27 листопада 1938 р., пам'ятаю, яке сумне і просто пригноблююче враження переживалось при тій „урочистості"; пригадувалось, як понад 6 років тому дійсно свят-кувалась нами, присутніми на хіротонії у Варшаві владики Полі-карпа, велика подія в житті українського православного народу, який в Православній Церкві в Польщі, становлячи в складі її вірних 70%, мав право на дальнішу висвяту єпископів з українців, а, замісць того, отримував тепер в своїй Церкві єпископів з „православних поляків" з заданнями полонізувати в Польщі православну людність. І так прикро було під час того обіду чути, як представники польської адміністрації в розмовах про подію все повторювали вислів: „наші єпископи"... Дійсно, то були їхні єпископи для політичних завдань, а не єпископи православного народу, висвяту яких ніде не було зустрінуто православними з радістю, а якщо не ворожо, то глибоко байдуже . . .

В тому ж часі, коли відбулись хіротонії „польських православних єпископів", довершено було державною польською владою унормування правного положення Православної Автокефальної Церкви в Польщі. Довершено було це унормування двома актами: „Декретом Президента Речіпосполітої з дня 18 листопада 1938 р. про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви" („Денник Устав Речіпосполітої Польської" дня 19 листопада 1938 р. ч. 88) і „Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р. про признання Внутрішнього Статуту Польської Автокефальної Православної Церкви" („Денник Устав Речіпосполітої Польської" дня ЗО грудня 1938 р, ч. 103).

Законодатні ці акти не проходили через Сейм і Сенат; були видані в часі між парляментарними сесіями. Здається, що було признано за доцільніше з політичного огляду не ставити на обміркування публічне Сейму і Сенату, в основі католицьких в своєму складі, справи унормування правного положення Православної Церкви, а тим більше Внутрішнього статуту її життя. До цього часу, як знаємо, нормували це правне життя Церкви у відновленій Польщі, впродовж майже 17 років, „Тимчасові Правила про стосунок Уряду до Православної Церкви в Польщі від ЗО. І. 1922 року", одностороннє видані міністром А. Поніковським. В половині цього часу діяння „Тимчасових Правил", а саме ЗО. V. 1930 р., з'явилась було грамота Президента Речіпосполітої, в якій читаємо: „Тепер надійшов час, щоб здійснилися стремління зверхників Православної Церкви в Польщі в особах св. п. митрополита Юрія та митрополита Діонисія, як рівно ж собору єпископів і всіх громадян Речіпосполітої православного віроісповідання, щоб у згоді зі святими канонами Автокефальна Православна Церква в Польщі відбула свій Собор, перший у відродженій Польській Державі". .. Але цей час для Генерального Собору Автокефальної, в розумінні незалежности її від іншої Православної Церкви, Православної Церкви в Польщі так і не надійшов до самого падіння по-версальської Польщі.

Здавалось би, що така справа, як обговорення і приняття підготовленого проекту Внутрішнього Статуту життя Православної Церкви в Польщі, є найперше справою Собору самої Церкви, так урочисто проклямованого Грамотою Президента Держави. Але ця Грамота найвищого достойника Держави стала „загубленою грамотою" при владі певної течії Спадкоємців влади маршала Пілсуд-ського, про що писали ми в підрозд. 13. Без соборного ж голосу Церкви в питаннях устрою і управління в ній, ієрархія Церкви, яка виробляла названі вище акти урегулювання положення і життя Православної Церкви в Польщі в т. зв. „Мішаній Передсоборній(?) Комісії" з представниками Уряду впродовж 8 років, - ця ієрархія повинна була не раз улягати „цезарепапистським" домаганням Уряду; інакше було б, коли б вона могла опертися на постановах Генерального Собору Церкви.

Аналіза усього змісту названих вище законодатних актів, що ними наприкінці існування по-версальської Польщі унормувався врешті правний стан Православної в ній Церкви, не входить в наші завдання. Ми зостановимось тільки на тому в них, що так чи інакше пов'язане з ідеологією та прагненнями національно-церковного українського руху в Православній Церкві в Польщі.

Найперше звертає на себе увагу назва і в Декреті Президента і в Розпорядженні Ради Міністрів Православної Церкви в Польщі „Польська Автокефальна Православна Церква". Так вона не іменувалась і в Грамоті Президента від ЗО травня 1930 р., де кілька разів читаємо „Автокефальна Православна Церква в Польщі", як звичайно й називалась наша Церква до видання актів кінця 1938 р., найчастіше з опущенням і прикметника „Автокефальна". Можна, розуміється, інтерпретувати назву Православної Церкви в Польщі „Польською" не в понятті національности, а в понятті те-риторіяльно-державної приналежності!, по думці 17 прав. IV Вселенського Собору, що розподіл церковний слідує за „політичним та земським порядком", - одначе, з огляду на акцію творення „польського православія" і задуми полонізувати населення православне через його Православну Церкву, в назві цієї Церкви ,,Польською" вже тепер вбачалась цілком слушно тенденція цю Церкву полонізувати. Скритикував цю назву „Польська" і орган східньої місії оо. єзуїтів в Польщі „Огіепз". „Православіє у нас, - писав о. Урбан, - не е церквою польською, але національно-мішаною, переважно російське (?)-українською; костелом Польським, бо ж обіймаючим 95% поляків, є у нас Костел Католицький. Що ж до православія, то вистарчило б назвати його „Православною Церквою в Польщі" (ХІ-ХІІ за 1938 р., стор. 186).

Ані в Декреті Президента з дня 18 листопада 1938 р., ані у Внутрішньому Статуті Православної Церкви, признанім Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р., нема постанов про богослужбову мову в Православній Церкві, про мову проповіді в церквах, про мову навчання релігії православних учнів по польських школах (розд. XII Вн. Ст.). Діючими постановами на цей предмет зостались, таким чином, постанови Св. Синоду від З вересня 1924 р. Що торкається урядової мови влад і установ Православної Церкви в Польщі, то арт. 7 Декрету Президента постановляє, що такою мовою є мова польська, але т. 2 цього арт. 7 говорить, що „у відношенні до осіб та інституцій, які звертаються до влад і урядів церковних в іншій мові, влади ті та уряди можуть послуговуватися мовою петента". Офіційні органи Церкви під назвою „Відомості Православної Митрополії" і „Відомості ..... (такої то) Православної Єпархії" видаються в мові польській (Арт. 78 „Декрету"). Метричні книги в парафіях провадять настоятелі парафій, як „урядовці цивільного стану", в мові польській (п. 26 Параф. Статуту Церкви). Протоколи засідань в установах Православної Церкви, починаючи від засідань Генерального Собору (п. 12 Реґуляміну Собору) і кінчаючи засіданнями Парафіяльної Ради (п. 77 Параф. Статуту), пишуться в мові польській, як то часто підкреслюється в залучниках до Внутрішнього Статуту Церкви, що ними були: 1) Виборча ординація до Елекційного Собору; 2) Реґулямін Елекційного Собору; 3) Виборча ординація до Генерального Собору; 4) Реґулямін Генерального Собору; 5) Правила для Головної Контрольної Комісії; 6) Статут Єпархіяльних Зібрань; 7) Реґулямін Єпархіяльної Ревізійної Комісії; 8) Парафіяльний Статут. П. 2 „Реґуляміну Генерального Собору" постановляє: „Урядовою мовою чинностей Собору є мова польська. Промови, вияснення, спростовання і т. інш. можуть бути виголошувані і подавані в мовах, які вживає православна людність в Польщі". Очевидно, що ця постанова відноситься і до всіх зібрань і засідань церковних установ Православної Церкви в Польщі.

Обійшовшись при виробленні конституції для Православної Автокефальної Церкви в Польщі без Помісного Собору тої Церкви, творці тієї конституції не зігнорували при виробленні її самої засади соборности у внутрішньому житті Церкви, засади так притаманної Православній Українській Церкві в давній Речіпоспо-літій і чужій в Церкві Російській від Петра І і до самої революції 1917 р. Засада соборности в Декреті Президента і Внутрішнім Статуті Церкви 1938 р. втілена в устрої Православної Церкви в Польщі в таких органах життя Церкви, як - Генеральний Собор Церкви в складі ієрархії, представників духовенства і вірних, Собор єпископів Церкви з виконавчим його органом Синодом (в складі митрополита і трьох єпископів), Елекційний Собор Церкви для виборів митрополита, Головна Контрольна Комісія (в складі по два представника, один духовний, другий світський, від кожної єпархії, обраних Єпархіяльними Зібраннями, і двох представників від манастирів Церкви), Єпархіяльні Зібрання представників духовенства і вірних, Єпархіяльні Консисторії (в складі чотирьох духовних членів і одного світського, обраних Єпархіяльними Зібраннями), Єпархіяльна Ревізійна Комісія (в складі двох духовних і одного світського членів, обраних Єпарх. Зібранням), Парафіяльні Зібрання і Парафіяльні Ради.

З засадою соборности в устрої Церкви, при якій втягується до активного уділу в церковнім житті загал духовенства і вірних, тісно пов'язана й засада виборности при заміщенні тих чи інших церковних становищ, яка засада мала місце і в давній Українській Православній Церкві. В Православній Церкві в Польщі, за правилами Внутрішнього її Статуту 1938 р., виборча система мала бути застосована при заміщенні катедр митрополита, єпископів, становищ членів Консисторії, деканів чи благочинних, але тим же Внутр. Статутом Церкви не надано виборчого права парафіянам при заміщенні церковно-парафіяльних становищ, членів клиру, священиків, дияконів і псаломщиків, яких, згідно з парагр. 62-64 Вн. Ст., призначає, переміщає і звільняє єпархіяльний єпископ. Очевидно, що такий порядок не виключав звичайної просьби до єпархіяль-ного архиерея представників парафії про призначення до них того чи іншого кандидата священиком, коли він відповідав іншим вимогам, головне освітнім цензом, від кандидатів на душпастирів. Колишня в старовину виборча практика в доборі священиків на парафію, при відсутности шкіл для підготовки пастирства, коли парафіям доводилось самим шукати для себе священика, не могла бути тепер зразком, і тому в програмі діячів національно-церковного українського руху в Православній Церкві в Польщі не було домагання виборного священства по парафіях. („Ц. і Н.", ч. 24. 1938 р. „Проблеми парафіяльного устрою").

Але наявність організаційних форм соборности в устрої Православної Церкви в Польщі, в актах правного унормування життя тої Церкви 1938 р., ще не говорить про дійсно соборний характер управління тієї Церкви та про її свободу у внутрішньому житті, про яку урочисто свідчить арт. 1 Декрету Президента з дня 18 листопада 1938 р. „Польська Афтокефальна Православна Церква у своєму внутрішньому житті користає з повної свободи управліня в границях державного праводавства, а зокрема цього Декрету, а також Внутрішнього Статуту, признаного Державою через Розпорядження Ради Міністрів". „Повна свобода управління", але „в границях державного праводавства" „Декрету Президента" і „Розпорядження Ради Міністрів з признанням Внутрішнього Статуту" є вже далеко не свободою управління на засадах соборно-сти Церкви, а мішаниною соборних форм управління з цезарепа-пизмом в Церкві.

Кс. о. Ян Урбан, подавши основний зміст постановлень Декрету Президента з дня 18 листопада 1938 р., робить висновки, що „зроблено великий крок на шляху демократизації устрою Православної Церкви і поширення впливів на церковне управління світського елементу. Таким чином Православна Церква, йдучи слідом за другими автокефаліями, зблизилася до устроєвих взірців протестантських, ослабляючи староправославну і з католицизмом згіднішу засаду ієрархічного управління" („Огіепз". ХІ-Х1І. 1938, ст. 186). Коли під „світським елементом" розуміти тут участь в управлінні представництва від вірних Церкви, то з цим не можна погодитися, але цілком відноситься це „поширення впливів" до світської державної влади, що не є жодною „демократизацією" в устрої Церкви.

Ось, напр., як проходять вибори Собором Митрополита Церкви. Встановлено для цього т. зв. „Елекційний Собор", який тільки для вибору митрополита відбувається і на якому жодних інших справ не може бути, як рівно ж не дозволене на ньому і обговорення осіб-кандидатів на митрополичу катедру (Арт. 20 Декрету). Засідання Елекційного Собору попереджується „Зібранням Переделекційним" з осіб, що входять в склад Собору; на цьому зібранні намічається трьох кандидатів на митрополичу катедру. Після цього це ж зібрання покликує Комісію з трьох, до якої входять: Заступник митрополита, як голова і представник єпископату, один представник від духовних учасників Зібрання і один від вірних світських. Ця Комісія відправляється до Міністра Іспові-дань і Освіти з метою упевнитися, чи Уряд Речіпосполітої не складає спротиву проти якої з намічених кандидатур. Кандидатура, не бажана Урядові, відпадає; можуть відпасти і всі. На місце тих, що відпали, Переделекційне Зібрання подає інших. Врешті, узгідне-них з Міністром кандидатур може бути й три (не більше), але не менше двох. І тільки після цього відбувається засідання самого Елекційного Собору для тайного голосування картками на узгід-нених кандидатів. Обраним на митрополита буде той з кандидатів, хто отримає абсолютну більшість голосів; коли не отримає за першим голосуванням ніхто такої більшости, голосування повторюються далі; в разі отримання двома кандидатами рівної кілько-сти голосів й після повторного голосування, вибір рішається жеребком між ними. Новообраного митрополита Міністер Ісповідань представляє Президентові Речіпосполітої „в цілі одержання признання Президента", після чого митрополит складає присягу і одержує декрет від Президента на обняття митрополичої катедри (Арт. 17-19 Декрету Президента з дня 18. XI. 1938 р.). Така „соборна елекція" митрополита, з рішаючою участю державного уряду, мало чим різниться від царського призначення на митрополичу катедру кандидата, представленого Св. Синодом і обер-прокурором Синоду, як було в Російській Церкві, хіба з тою головною ріжницею, що і цар і обер-прокурор були теж православної віри. Треба до цього додати ще й те обмеження „державним законодавством" свободи Елекційного Собору у виборі митрополита, що Собор міг його вибирати тільки зі складу єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви (Парагр. 10 і 13 Вн. Ст.). Такого обмеження не знали наші давні Елекційні Собори, коли були чинні (не чинні в Польщі в добу „права патронату" - ХУІст.; в Росії - від часу утворення Св.Синоду 1721 р.): на митрополичі катедри були обрані не єпископи, а архимандрити: священномуче-ник Макарій, Іов Борецький, Петро Могила, Варлаам Ясінський, Йоасаф Кроковський.

Єпархіяльних єпископів вибирає Собор єпископів з трьох кандидатів, яких представить тому Соборові властиве Єпархіяльне Зібрання, але без згоди Уряду (Міністра Ісповідань), на кандидата Собор єпископів не може його обрати (Арт. 26 Декрету Президента); те саме стосується і до „виборів" єпископа-вікарія (Арт. 27), і до призначення митрополитом директора Митрополитальної Канцелярії (Арт. 23). В житті окремих єпархій Православної Церкви цю обер-прокурорську ролю від польського уряду відіграє вже не міністер Ісповідань, а властивий воєвода, на території воє-відства якого знаходяться парафії єпархії, тобто Церква попадає вже під відомство Міністерства Внутрішніх Справ. Так, обраних Єпархіяльним Зібранням 5 членів Консисторії єпархіяльний архи-єрей може затвердити на становищах тільки за згодою воєводи (Арт. 32 Декрету), рівно ж і призначення секретаря Консисторії вимагає тої згоди (Арт. 34). Про замір призначення якого декана (обраного духовенством на зібранні священиків деканату), священика - настоятеля парафії або його вікарія, диякона і дяка на парафію єпархіяльний архиєрей повинен повідомити воєводу на письмі, запитуючи, чи нема яких перешкод з поглядів державних для призначення даної особи (Арт. 35, 38 Декрету). Воєвода повинен відповісти впродовж місяця; не одержання відповіді в цьому терміні дає архиєреєві право довершити призначення (Арт. 35). При цезарепапизмі в Рос. Православній Церкві архиєреї не мали таких обов'язків у відношенні до губернаторів.

Статут Єпархіяльних Духовних Консисторій не був вироблений Мішаною Комісією; цей статут мав бути ухвалений Собором Єпископів, а затверджений Міністром Ісповідань і Освіти (П. 51 Вн. Ст.), що ставився, таким чином, у внутрішньому житті Православної Церкви над Собором Єпископів. Це - теж один з прикладів застосування засади „соборности" в житті Православної Церкви в Польщі. В цьому ж відношенні вимовним є факт встановлення актами державного праводавства для внутрішнього життя Православної Церкви церковного повноліття чи церковної зрілости для участи вірних в соборному житті Церкви. Членом Генерального Собору для представництва на ньому вірних може бути обрана особа мужеської статі, яка має не менше як 35 років життя (П. 7 Виборчої Ординації до Генерального Собору). Членом Єпархіяль-ного Зібрання можна обрати від вірних теж особу, яка має не менше закінчених 35 років життя, але тут нема вже умови, що вибирається тільки мужчина (П. 13 Статуту Єпарх. Зібрань). Право-участи в Парафіяльному Зібранні належить членам парафії, без ріжниці статі, які мають закінчених 24 роки життя і мають горо-жанство польське (Пар. 45 Парафіяльного Статуту). Польське го-рожанство взагалі е передумовою для права участи в соборному житті Церкви. Член Консисторії повинен мати не менше 35 років (П. 43 Ст. Єпарх. Зібр.), член Єпарх. Ревізійної Комісії теж не менше 35 років (П. 4 Реґуляміну тієї Комісії), член Парафіяльної Ради так само повинен мати 35 років життя (П. 64 Параф. Ст.), церковний староста - ЗО років життя (П. 31 Параф. Ст.).

Трудно зрозуміти, чим керувались творці законоположень внутрішнього життя Православної Церкви в Польщі, коли для церковної правоздібности вірних щодо участи їх в соборному житті Церкви встановляли аж такий ценз віку - 35 років життя, а в той же час на священика можна було висвячувати осіб, які скінчили Православний Богословський Відділ Варшавського Університету, що цілком можливе вже в 25 років життя, і також осіб, які скінчили тільки Державний Православний Богословський ліцей (П. 67 Внутр. Ст.), що нормально мало бути в 21 рік життя, як здебільшого скінчували курс Духовної Семінарії і кандидати на священство в Рос. Православній Церкві. І в такому віці абсольвен-ти Православного Ліцею, або й Богословського Відділу Університету, призначались бути душпастирями, настоятелями парафій, що, за словами Статуту, „мають опіку над цілістю релігійного і церковного життя своєї парафії, а також турбуються про доцільне провадження церковної господарки, рахунковости. канцелярії, а також актів і книг парафіяльного уряду" (П. 14 Параф. Ст.). Отже не безпідставно в асекурації творців актів, що нормують життя Церкви, від участи молодих поколінь вірних в церковних установах соборного характеру, як Генеральний Собор, Єпархіяль-ні Зібрання, Парафіяльні Ради, вбачали один з засобів проти ши-рення ідей українського національно-церковного руху, бо ж дійсно з національним усвідомленням молоді активізувалась і праця по українізації Церкви по парафіях. Було великою помилкою ієрархії погоджуватись на відсунення молодших від участи в соборних установах, тяжкою помилкою і з огляду на полонізаційний наступ на Православну Церкву, і з огляду на повітря безбожницьке зі Сходу.

 А. Світіч пише: „Нові законоположення, що відносились до Православної Церкви в Польщі, маючи своєю остаточною метою полонізацію цієї Церкви, дуже швидко стали проводитися в життя. Центром, звідкіля виходили керівничі вказівки в даній справі, стало місто Гродно, де був заснований навіть окремий „Науковий Інститут"... Активну підтримку Інституту давав Гродненський православний єпископ Сава (Совєтов), обраний його почесним членом .. . Таким чином полонізація Православної Церкви в Польщі намічалась в розмірах величезних, і, розуміється, була б дуже скоро здійснена, коли б не розпочата 1 вересня 1939 р. польсько-німецька війна, яка поклала кінець цій полонізації" (Ор. сіt., стор. 181-183).

Але все це не історія, а гомінкі фрази. Поперше, ніщо з „нових законоположень" про устрій Православної Церкви в Польщі не було переведено в життя до самого кінця по-версальської Польщі у вересні 1939 р. Не було ні Генерального Собору Церкви, ні Єпархіяльних Зібрань в Церкві, ні деканатських зібрань духовенства для обрання деканів, ні реорганізації духовних консисторій, ні організації парафіяльних рад. Та й занадто короткий був час 8 місяців, щоб організацію церковного життя - на підставі Внутрішнього Статуту Церкви з дня 10 грудня 1938 р. - перевести. І хоч арт. 85 Декрету Президента постановляє, що „Декрет цей входить в життя з днем його оголошення", але ж Арт. 83 каже, що „впродовж двох років від того, як увійде в життя цей Декрет, Собор Єпископів, в порозумінні з Міністром Ісповідань, встановить число, а також територіяльні границі, єпархій, деканатів і парафій".

Подруге. Що за центр полонізації „Гродно", і які керівничі вказівки і кому могли звідтіля виходити? Чому не Варшава? Про-вінціяльне Гродно не було жадним церковно-православним центром, а був там єпископ - росіянин Сава, що перекинувся на поляка, і тому при ньому відкрився там „Науково-Видавничий Інститут" на засоби, відпущені Урядом, з органом Інституту „Сіоз Рга-\\\\уо5Іаича". На чолі цього Інституту стояв, оскільки пам'ятаю, єп. Сава, а не єп. Семашко, який і не проживав в Гродно, а директором Інституту був не проф. Огієнко, як подає Фр. Гейєр (Ор. сії., стор. 158), а о. Л. Касперський, з нових „магістрів св. теольогії", аматорів „польського православія". Знов таки ролю у видавничій діяльності цього Інституту відогравали ті ж військові пан-отці, як С. Федоронько, В. Романовський, А. Калинович і др. Трудно сказати, чи хто з них дійсно щиро і з переконанням трудився для ідеї „польського православія"; ніколи не сказав би я цього про самих єпископів Саву, Тимофея і Матфея, з якими зустрічався. Головне, що вони не користали з поваги і авторитету ні посеред собратів-архиєреїв, ні посеред загалу духовенства, ні посеред вірних. Владика Олексій інакше не називав нововисвячених єписко-пів-ставлеників „польського православія", як „Тимотеуш" і „Ма-теуш". І хоч А. Світіч і пише, що „обидва нових „єпископа-поляка" почали свою посилену діяльність полонізації Православної Церкви, не тільки в офіційних зносинах, але і в розмовах з духовенством і мирянами, обидва вони говорили виключно польською мовою, проповіді за Богослуженнями виголошували також тільки по-польськи" (Ор. сії., стор. 177), - то польська мова в устах їх двох далеко й далеко не була ще ,,полонізацією" Православної Церкви. І сам же А. К. Світіч в другому місці пише, як при першому архиєрейському Богослуженні єп. Тимофея у Варшавському митрополичому соборі майже не було богомольців, і декілька тільки осіб підійшло під благословення; що ж до єп. Матфея то при першій зустрічі його у Віленському Св.-Духовському манастирі богомольці ,,освистали нового ієрарха" і не дали йому говорити привітального до зібраних слова, коли він почав його в мові польській (Ор. сіt., стор. 176).

Вище ми підкреслювали вже, що на українських землях зовсім не було „Товариств православних поляків", які по деяких містах появились в Гродненській єпархії під управлінням єп. Сави Совє-това, з членів переважно б. російських урядовців, які тепер мали службу в польських установах. Можемо також сказати, що й праця „Науково-Видавничого Інституту" в Гродні з його „Сіозет Рга-шозіаіа" на українських землях була майже невідома, а посеред української інтелігенції зовсім не трактувалась як щось поважне й загрожуюче національно-церковному українському рухові. Думаємо, що такий же „успіх" мала ця праця і на півночі, в єпархіях Віденській і Гродненській. Отже писати про якісь „грандіозні" розміри полонізації Православної Церкви, припинені ніби тільки наступом на Польщу німецьких армій, значить не вірити у відпорність на насильства у вірі з боку влади православних народніх мас Православної Церкви в Польщі.

Ближче знайомство з церковно-релігійною історією тих мас, під оглядом національним українських і білоруських, що перебували під польською владою у віках минулих, збуджує у одних та скріплює у других віру у відданість тих мас прадідньому Право-славію. Не так легко і не так просто було б переводити на „польське православіє", невідоме й в давній Польщі, всіх його православних горожан, яких на 1 січня 1938 р. було в Польщі 4.165 тисяч, в тім українців 2.800 тисяч, а через „польське православіє" полонізувати їх, в перспективі далі окатоличувати. Хто жив такими мріями, діставшись до верху влади у відродженій Польській державі, той забував, що це вже був вік історії людства від Різдва Христового не XVI чи XVII, а XX. А ті з поляків, хто ясно бачив всю немудрість „державних мужів" Польщі по смерти першого маршала Пілсудського в наступі їх на Православну Церкву, називали, як ректор Віленського Університету проф. Здеховський, полонізацію Православної Церкви „божевіллям", кс. Ян Урбан - „компромітацією Церкви і дорогою до комунізму". (К. Николаев. Ор. сіt., стор. 248). Б. посол до Сейму 1928 р. і редактор консеpвативної газети „Зіол^о" (Вільно) Ст. Мацкевич писав з приводу церковної політики тогочасного польського уряду 1938 р.: „Ми всі, увесь польський народ, відчуємо наслідки помилок, що прийдуть з легкодумної і на такому низькому інтелектуальному рівні стоячої політики нинішнього Уряду. Коли б я був послом до Сейму, то вніс би пропозицію про віддачу цього Уряду під суд Верховного Трибуналу" („Слово" 11. VIII. 1938, ч. 219 - А. Світіч. Ор. сіt., стор. 162).

Та й поза церковною, у відношенні до Православної Церкви, та національною, - в стосунку до національних меншостей в державі, політикою Уряду, - у внутрішньому житті Польщі в місяцях 1939 р., перед початком другої світової війни, відчувалась якась задушлива атмосфера, було передчуття якихось грізних подій і змін. 2 квітня 1939 р. у Варшаві застрелився полковник Валерій Славек, найближчий співробітник покійного маршала Пілсуд-ського, видатний борець за незалежність Польщі. По травневому перевороті 1926 р. Славек організував „Безпартійний Блок співпраці з Урядом" і став на чолі його. Був він по виборах р. 1928 і р. 1930 Головою посольського клюбу того „Блоку", тричі був прем'єром Уряду, короткий час по смерти маршала Сейму Стани-слава Цара, був маршалом Сейму, брав видну участь у творенні нової конституції Польщі. В останніх місяцях полковник Славек цілковито відійшов від політичної праці, не поділяючи, очевидно, того напряму, який надали їй провідники з генералітету. І самогубство полковника Славека було відчуте, як „тетепіо тогі" для Польщі. Українське громадянство високо цінило полковника Славека за його українофільство і справедливе відношення до українців в Польщі.

 1 вересня 1939 р. Гітлер, без оголошення війни Польщі, кинувся на неї, як буревій, зі своїм технічно модерним озброєним військом і за який тиждень був вже під Варшавою, з якої польський уряд виемігрував до Румунії, тікаючи на південь переважно через Кремянець на Волині. Польща була блискавично розгромлена, коли в половині вересня й зі Сходу вступили, по договорі німців з Москвою, на східні „креси" Польщі, тобто землі білоруські й українські, війська СССР. Але і в час цього розгрому „мудрі" польські адміністратори на місцях, як волинський воєвода Гавке-Новак і при ньому начальник „безпеченства" Ніжанківський, вважали потрібним для „добра держави", чи просто з безсилої злоби та помсти, виарештувати в ніч на 9 вересня багато українського духовенства та українських національних діячів на Волині і залізницею вивезти їх, під налетами німецьких бомбовиків, на північ, коли на півдні в Кремянці ночували вже деякі з польських міністрів, тікаючи до Румунії. Посеред соток цих арештованих і вивезених до „славетної" Берези-Картузької, концентраку, утвореного для політичних не менш „славним" воєводою Полісся Костек-Бер-нацьким в б. російських казармах, - був і автор цієї праці, що його повезли туди скутого рука за руку з стареньким проф, Кре-мян. Дух. Семінарії М. П. Кобриним, перекладачем на українську мову Св. Письма та богослужбових чинів. Цим скінчилася, разом з кінцем по-версальської Польщі, моя праця в Православній Церкві в Польщі. Коли я повернувся з Берези-Картузької, то вже не було польської влади, не було й Духовної Консисторії, секретарем якої я був 5 років. Замісць Духовної Консисторії з оо. Членами її і штатом урядовців з 35 осіб, залишилась при Архиєпископові Олексії канцелярія з 3-4 осіб ...

 

• ВКонтакте