РОЗД. IV. УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ЧАСІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Про долю Української Православної Церкви в жахливі часи другої світової війни, коли український народ опинився між двох сил в зударі їх між собою, опинився між молотом і ковадлом, - писано мною р. 1946, на доручення пок. Владики Митрополита УАПЦ на чужині Полікарпа. Того ж року праця ця була видана, на правах рукопису, ротаторним виданням під наголовком: Сенекс. Українська Православна Церква в часі другої світової війни - 1939-1945 рр. Доручення це було викликано поголосками, що їх ширили вороги Української Православної Церкви на Заході, про співпрацю ніби ієрархії і духовенства тієї Церкви в часі війни з німецьким фашизмом. Джерелом для тієї моєї праці були архівні документи „Адміністратури Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України", секретарем якої Адміністратури я був, Архипастирські послання, листування Архипастиріь і церковних діячів, українська преса тих часів, записи і усні спогади учасників і самовидців тодішнього українського церковного життя. Очевидно, що ця праця стає основною й для розділу IV в історії п'ятої доби життя нашої Церкви, доби її відродження,, бо ж цей IV розділ обіймає події церковного життя в страшних часах другої світової війни.

Другу світову війну розпочав, як відомо, німецький фірер Адольф Гітлер блискавичним наскоком на Польщу 1 вересня 1939 року. Незадовго перед самим початком війни націонал-соціялістич-ний або фашистівський уряд Німеччини увійшов в порозуміння, близьке до поняття військового союзу, з комуністичним урядом СССР. Це порозуміння розв'язувало руки Гітлерові для військових дій на Заході, а комуністичні проводирі, відкинувши пропонований їм в боротьбі проти Гітлера союз Англії і Франції, розраховували на обезсилення у затяжній війні обидвох сторін, що утворювало б ґрунт для революцій на Заході і ширення комунізму під проводом Москви, яка залишалась би тоді єдино реальною силою на континенті Европи. Згідно з цим німецько-комуністичним порозумінням, територія Польщі була поділена між Німеччиною та СССР. Західня Україна, без Холмщини та Підляшша, і Західня Білорусія, що були під Польщею, були віддані Гітлером СССР, війська якого й окупували ці землі в другій половині вересня 1939 р. На території Польщі, окупованій німцями, було ними утворено т. зв. „Генерал-Губернаторство" з осередком влади у Кракові.

З цією окупацією Польщі, Православна Автокефальна Церква в ній теж була територіяльно розколота на дві нерівномірні частини: в Генерал-Губернаторстві залишалась тільки найменша Вар-шавсько-Холмська єпархія з митрополитом Діонисієм і його вікарним єпископом Люблинським Тимофієм; єпархії ж Волинська, Поліська, Гродненська і Віленська опинились під совітською владою. Так тривало до вибуху війни між Німеччиною і СССР 22 червня 1941 р. Відступлення військ СССР і посунення далеко на схід німецьких армій, з окупацією ними цілої України, обумовлювали дальші події і зміни в житті Православної Церкви українського народу, як і відворот потім німців на захід та поразка їх у світовій війні. Отже долю Української Православної Церкви в часі другої світової війни приходиться розглядати в тісній залежности від ходу військових подій і змін політичної влади на українських землях.

 1. Український церковний рух в Автокефальній Православній Церкві в Генерал-Губернаторстві. Організація Українських Церковних Рад. Боротьба за усунення від проводу Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві архиєпископа Серафима (Ляде) і привернення прав митроп. Діонисія. Український курс в житті Церкви. Висвята в Генеральній Губернії української православної ієрархії. Внутрішній Статут Св. Автокефальної Православної Церкви р. 1942 в Генерал-Губернаторстві. Українізаційні заходи в найбільшій єпархії Холмсько-Підляській під проводом архиєпископа Іларіона. Відношення до Православної Церкви німецьких окупантів.

 А. К. Світіч пише: ,,Після розгрому Польщі все її православне населення, що увійшло в склад новоутвореного німцями Гене-рал-Губернаторства, зійшлося в одному побажанні: можливо як найшвидше ліквідувати неправно переведену (в Польщі) автокефалію Церкви, яка (атвокефалія) принесла так багато шкоди Православній Церкві в Польській державі" (Ор. сії., стор. 186). Не маємо жодних відомостей, щоб українські церковні діячі в Генерал-Губернаторстві, де в складі православного населення було українців до 95% (Холмщина й Підляшшя, почасти й Лемківщи-на), завзялись „якнайшвидше ліквідувати автокефалію" Православної Церкви. Отже, „все православне населення", - це був гурток в російській колонії у Варшаві, який поспішив звернутися до архиєпископа Берлинського і Германського Серафима, запрошуючи його прибути до Варшави і обняти керування Православною Церквою в Генерал-Губернаторстві. Зросійщений німець, абсоль-вент Київської Духовної Академії, архиєпископ (пізніше митрополит) Серафим Ляде в єпископи був висвячений р. 1924 на Україні ієрархами Синодально-Обновленської Церкви (на чолі з митр. Харківським Піменом) як єпископ-вікарій Зміївський Харківської єпархії; р. 1930 залишив Україну; на Заході свячення його в єпископи обновленцями було визнане Синодом Російської Зарубеж-ної Церкви, і він, як німець, спочатку мав катедру тієї Церкви у Відні, а потім у Берліні. Запрошуючи архиєпископа Серафима прибути до Варшави і прийняти в своє управління Варшавсько-Холм-ську єпархію, іншими словами Православну Церкву в Генерал-Гу-бернаторстві, росіяни Варшавської колонії мали б тим самим ліквідувати автокефалію Православної Церкви тут, підпорядкувавши її Синодові Російської Зарубежної Церкви, в юрисдикції якого знаходився архиєпископ Серафим.

 10 листопада 1939 р. архиєпископ Серафим прибув до Варшави, але митрополит Діонисій відмовився передати йому в управління ту частину Православної Автокефальної Церкви в б. Польщі, що була тепер в Генерал-Губернаторстві. Архиєпископ Серафим повернувся до Берлину. „Тоді, - як оповідає А. Світіч, - церковно-громадські кола Варшавської єпархії зробили певний натиск на митрополита Діонисія і переконали його в тім, що ліквідація автокефалії та усунення його, митрополита, є однодушним бажанням віруючих єпархії" (Ор. сії., стор. 186-7). Під тиском цього „церковного народа" митр. Діонисій і написав, чи підписав, 23 листопада 1939 р. листа архиєпископу Серафимові; в цьому листі митрополит, зрікаючись дальнішого управління „тою частиною б. Автокафельної Православної Церкви в Польщі, яка знаходиться на території Генерал-Губернаторства", просить архиєпископа Серафима прибути в можливо найкоротшому часі до Варшави і прийняти в своє управління Православну Церкву в Генерал-Губернаторстві. До цього свідоцтва А. Світіча про „певний натиск" росіян на митр. Діонисія, аби він зрікся управління Православною Церквою в Генерал-Губернаторстві, треба додати, що цей натиск підкріплений був, очевидно, і певною пресією німецької адміністрації, бо ж протинімецьке послання до православної пастви в Польщі, яке митроп. Діонисій видав в перших же днях війни, було скрізь поширене. Німці не могли мати довір'я до митр. Діонисія, і він, по від'їзді його з Варшави до Отвоцка, був утримуваний там під домовим арештом. Сам митроп. Діонисій пізніше, в листі до архиєп. Олексія від 23 жовтня 1941 р., рішуче заперечив добровільне уступлення своє з катедри. Навівши, що канони церковні забороняють єпископові відмовлятися добровільно від катедри (III Всел. Собор пр. 9; Петра Олександр. 10; Кирила Олександр. 3), митрополит пише: „Тому я й не відмовлявся, і весь час, як Голова Автокефальної Церкви, знаходився в зв'язку з Святійшими Вселенськими Патріярхами . .. Мій припадковий заступник (архиєп. Серафим) теж мене поминав". .. Таким чином, жодної ліквідації автокефалії Православної Церкви в окупованій Польщі не наступило; ця Церква, як бачимо з Внутрішнього її Статуту 1942 р., стала називатись „Св. Автокефальна Православна Церква в Генерал-Губернаторстві" (Церковні Відомості. Варшава. Березень 1943 р., стор. 37).

Архиєпископ Серафим, призначений фактично німецькою владою на керівника Православної Церкви в Генеральній Губернії, вдруге прибув до Варшави по одержанні ним згаданого вище листа від митр. Діонисія і приступив до управління Церквою. Але архиєпископові Серафиму з перших же кроків його діяльности по управлінню Православною Церквою в Генерал-Губернаторстві повстали труднощі, що виникали з незнання ним попереднього життя тієї Церкви у відродженій Польщі та нерозуміння проблем, що їх належало розв'язати в церковному житті православних з падінням Польщі. Головною була, розуміється, національна проблема. В попередньому розд. III ми бачили, як український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі впродовж всього існування по-Версальської Польщі вів боротьбу за розмосков-лення тієї Церкви, що в складі духовенства і вірних національне була українською до 70%, бачили, які успіхи мала ця боротьба, і, як, в зв'язку з ними, у польських немудрих політиків повстала думка, в остатніх роках перед падінням Польщі, зужити Православну Церкву в цілях полонізації її членів, католицька польська влада почала пропагувати і насаджати „польське православіє". Це „польське православіє" відразу, як почалась війна у вересні 1939 року, стало неактуальним. Замісць „православних поляків", прийшли було знову до голосу „істинно-русскіє", що взялись тепер якнайскорше „ліквідувати автокефалію" Православної Церкви в Польщі. Але це не були вже часи 20-их років. Український церковний рух в новітній Польщі мав вже в Православній Церкві свою історію, свої немалі здобутки. І коли до падіння Польщі осередком того руху була Волинь, яка опинилась тепер під „Совєтами", то її заступила в Генерал-Губернаторстві українська многостраж-дальна Холмщина з Підляшшям.

Ще не приїздив для управління Православною Церквою в Генерал-Губернаторстві архиєпископ Серафим Ляде, як на Холмщи-ні була утворена українцями в Холмі Церковна Рада, з членів якої була обрана Управа, яку очолив о. Іван Левчук. Митрополит Діо-нисій 16 листопада 1939р. Холмську Церковну Раду затвердив, протоієрея о. І. Левчука, якому дав сан протопресвітера, призначив Адміністратором Православної Церкви на Холмщині і Підляшші. І А. Світіч пише, що „Холмська „Церковна Рада" стала виразницею побажань українських націоналістів, що з'явились тоді прихильниками автокефалії, бо в ній бачили гарантію того, що Церква в б. Польщі не підпорядкується Св. Синодові Рос. Правосл. Церкви за кордоном" (Ор. сії., стор. 188). Правним порадником Холмської Церковної Ради був тоді д-р Степан Баран, греко-католик, який, будучи за Польської держави послом до Сейму від Галичини в кількох каденціях, не раз боронив з сеймової трибуни і в інтерпеляціях до уряду права Православної Церкви.

Холмською Церковною Радою в проблемах українізації Православної Церкви в нових обставинах після падіння Польщі скоро поставлено було питання й про урядову мову в церковних установах, як на мсцях (в Холмі- „Духовне Правління"), так і в центрі - у Варшаві. Було ясним, що польська мова, з падінням держави Польської, втратила свою обов'язковість для Церкви, встановлену Декретом Президента Польщі з дня 18 листопада 1938 р. (Арт, 7). Беручи ж за підставу національний склад вірних Церкви, тепер більше навіть, ніж за польської державности, була оправдана, як урядова мова Православної Церкви в Генерал-Губер-наторстві у внутрішньому її житті, - мова українська. Бо ж коли в б. Польщі було в Православній Церкві близько 70% української пастви, тепер у Варшавсько-Холмській єпархії тієї Церкви, що залишилась в Генерал-Губернаторстві, українців було 95%. Чи ж були які правні підстави до повернення російської мови в урядах Православної Церкви та курсу, зв'язаного з тим, русифікаційного, про що з прибуттям русофіла архиєпископа Серафима почали мріяти в російській колонії у Варшаві? Не було жодних підстав. І українське православне громадянство в самій Варшаві ясно собі усвідомило повну справедливість українізації тепер і центральних установ Варшавської православної митрополії, бо була це національне Українська Православна Церква, як Автокефальна в Генерал-Губернаторстві. У Варшаві теж повстала Українська Церковна Рада, головою якої було обрано б. за Директорії УНРеспуб-ліки Міністра Ісповідань проф. І. Огіенка. Ця Варшавська Церковна Рада фактично і правно набрала значення Центральної Церковної Ради в Православній Церкві на цілу Генеральну Губернію, в якій по містах Холмщини і Підляшшя теж були організовані українські церковні ради.

Завданням українського православного громадянства, організованого в Генеральній Губернії в Церковні Ради, було не тільки продовжувати, при цілком нових політичних умовах, акцію Українського Церковного руху в Православній Церкві за б. Польщі, але й направити ті страшні кривди, які зроблено було за тієї Польщі православним українцям якраз на Холмщині і Підляшші, що в Генеральній Губернії мали найбільше православних парафій. Розуміємо тут польсько-католицьку акцію по відібранню і нищенню православних церков на Холмщині й Підляшші, закриття парафій, переслідування православного духовенства і т. п. Очевидно, що виправлення цих кривд потрібувало допомоги нової цивільної влади в краю, а також і тих українських установ, які були організовані для співпраці з тією німецькою владою. Головною такою українською установою в Генеральній Губернії був Український Центральний Комітет під головуванням проф. В. Кубійовича з місцем осідку у Кракові; сітка під ним Українських Комітетів, як Допомогових, при яких і згадані вище Церковні Ради були, була розкинена по містах з українським населенням в Генерал-Губерна-торстві. Отже Український Центральний Комітет у Кракові відо-грав важливу ролю в подіях церковного життя Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві для розбудови того життя в національному українському характері.

Комплекс українських церковних справ в Православній Церкві в Генеральній Губернії був цілком чужий архиепископові Серафиму Ляде, і він, „увійшовши, - як пише А. Світіч, - з перших же кроків своєї діяльности у Варшаві в тісне спілкування з церковною громадськістю" (ІЬіd., стор. 189), - очевидно з російською, - міг іти тільки за підтримкою та відновленням московського курсу в урядуванні й житті Церкви. Коли для проводу українського церковного руху це стало ясним, треба було розпочати заходи до усунення архиєпископа Серафима. Справа ця не була легкою. Труднощі її не йшли від самого архиєпископа Серафима, що охоче уступався від управління Православною Церквою в Генеральній Губернії, маючи замилування до богословської праці, а не до адміністрування (більші його богословські праці, видані в Мюнхені р. 1947 Місійним Комітетом Германської єпархії, - „Релігія і Наука" та ,,Догмат" виказують в ньому видатного богослова). Труднощі були в спротиві німецької влади, яка, про що сказано й вище, не могла довіряти митр. Діонисію, що кликав в посланні до своєї православної пастви „стати на захист нашої Батьківщини Польщі, 20 років тому назад визволеної жертовною кров'ю своїх найкращих синів"; не могла рівно ж довіряти й вікарному Люблинському єпископові Тимофієві Шреттеру, який, хоч був з походження (по батькові) німець, але в єпископи був висвячений з наказу польської влади в замірах її насаджувати „польське православіє". В цій ситуації українцям не було іншого виходу, як домагатися у влади привернення в правах митрополита Діонисія, який на катедрі первоієрарха Православної Автокефальної Церкви в Польщі в рр. 1923-39, хоч далеко не завжди й не послідовно, йшов на зустріч домаганням українського церковного руху. Кілька місяців 1940 р. пішло на переконання представників німецької влади в Генеральній Губернії в тім, що усунення нею призначеного (неканонічно) архиєпископа Серафима і відновлення в правах первоієрарха Православної Церкви в Генеральній Губернії митрополита Діонисія нічим не пошкодить інтересам Німеччини, навпаки, така церковна політика, зв'язана далі й з висвятою для українців національної ієрархії, тільки поширить пронімецькі настрої в українському населенні. Зацікавленість німців в тім, щоб в Генерал-Губернаторстві мати по своєму боці проти поляків, а ще більше, треба думати, плани їх дальшої офензиви на Схід, проти СССР, в тім і для „визволення" України, - спричинились до перемоги врешті українців в їх домаганнях привернення в правах митрополита Діонисія, що сталось в кінці вересня 1940 року.

В часі тимчасового адміністрування архиєпископа Серафима залежним від нього було й „Духовне Правління" в Холмі під проводом о. протопресв. І. Левчука (його помічником був талановитий маґістер богословія о. Микола Малюжинський). За цей час Духовне Правління, за допомогою Українського Центрального Комітету у Кракові, спромоглося відібрати від Римо-Католицької Церкви в Польщі до 20 православних церков на Холмщині й Підляш-ші, частину з захоплених поляками за часів польської влади. Між цими поверненими православними святинями був Холмський старовинний катедральний собор на Даниловій горі на честь Різдва Пресвятої Богородиці, що його захопили оо. єзуїти на початку відродження по першій світовій війні Польської Речіпосполітої. По довгих зволіканнях польського духовенства, воно мусідо врешті 19 травня 1940 року передати православний собор його власникам. З нагоди цієї ревіндикації відбулась в Холмі велика націо-нально-церковна урочистість, в якій участи не мав архиєпископ Серафим.

Відмова архиєпископа Серафима висвятити в єпископи двох українських кандидатів - проф. Івана Огієнка і архимандрита Па-ладія Відибіду-Руденка, рішила його відкликання німецькою владою з становища Керівника Православної Церкви в Генеральній Губернії. 23 вересня 1940 р. в Кракові, в замку Вавельському, німецький генерал-губернатор д-р Франк на врочистій авдіенції прийняв митрополита Діонисія, який прибув на авдієнцію в супроводі проф. Івана Огієнка, прот. Миколи Малюжинського і Голови Українського Центрального Комітету проф. В. Кубійовича. Генерал-губернатор оголосив митрополитові Діонисію рішення влади привернути його в правах управління Православною Церквою в Генеральній Губернії, а митрополит Діонисій, приймаючи це затвердження Уряду, засвідчив, що на території Генерал-Губернатор-ства встановить канонічну ієрархію і висвятить в єпископи проф. Івана Огієнка. Після того відбулась наступна присяга митрополита Діонисія:

 „Ми, Діонисій, Архиєпископ Варшавський і Митрополит Св. Православної Автокефальної Церкви в Генерал-Губернаторстві, як Голова цієї Церкви, обіцяємо Генерал-Губернаторові вірність і послух. Видані ним закони і розпорядження будемо стисло виконувати і будемо стреміти до того, щоб підлегле нам духовенство з такою ж вірністю і послухом ці закони й розпорядження поважало і виконувало" (А. Світіч. Ор. сіі., стор. 190). Після цього митрополит Діонисій відбув до Варшави і прийняв від архиєпископа Серафима керування Церквою.

В житті цієї Церкви тепер зазначився український курс, який за Польщі мав місце в найбільшій єпархії Православної Церкви в Польщі - Волинській в рр. 1932-38. В самій митрополичій катед-рі у Варшаві - церкві св. Марії Магдалини на Празі, богослужен-ня почали відправлятись в живій українській мові; настоятелем її митрополит призначив протопресвітера військ УНРеспубліки о. Павла Пащевського, довголітнього діяча ще з Києва на ниві відродження Української Православної Церкви; одночасно митрополит нагородив о. Пащевського саном архипресвітера. Рівно ж склад членів Варшавської Духовної Консисторії був тепер український. Синодальна друкарня у Варшаві почала друкувати книги Св. Письма і богослужбові чини в українській мові, тоді як за часів Польщі в тій друкарні було видруковано, коштами Волинської Духовної Консисторії, в українській мові тільки Напрестольну Євангелію великого формату. Але найголовнішою подією, що знаменувала український курс в Православній Церкві в Генерал-Губернаторстві, була висвята в ній українських єпископів.

В Православній Церкві в по-версальській Польщі, впродовж 20 років, було вісім єпископських хіротоній; з них тільки одна висвята, - архимандрита Полікарпа Сікорського в єпископа-вікарія Луцького, була відповіддю на домагання православних українців, числом до 2.500.000 (70% в Церкві), мати єпископа-українця. Тепер православні українці в Генеральній Губернії (до 300 тисяч) на свої домагання одержували двох єпархіяльних єпископів-україн-ців. Кандидатами були проф. І. Огієнко і архимандрит Палладій Ві-дибіда. Духовне Правління в Холмі, щоб ближче познайомити Холмське громадянство з професором Іваном Огіенком, запросило його до Холма на цілу серію викладів про Українську Церкву. „Під час тих викладів Професор мав можливість особисто познайомитись з духовенством і вірними Холмщини, а духовенство і вірні ближче приглянутись і познайомитись з професором Огієнком" („Ювілейна Книга на пошану митрополита Іларіона". 1958. Вінніпег. Стор. 178). З відчитами проф. Огієнко відвідав також і м. Грубешів. Кандидатура професора Івана Огієнка на єпископа була остаточно схвалена в Українському Центральному Комітеті і на місцях духовенством і вірними Холмщини й Підляшшя; Генерал-Губернатор д-р Франк дав згоду на його висвяту. Крім митрополита Діонисія, в Генеральній Губернії був ще тільки один православний єпископ, вікарій Люблинський, Тимофій Шреттер, який перебував не у діл в Яблочинському манастирі. Участь його в хіротонії на єпископа проф. Огієнка, необхідна з огляду на канонічне прав. 1 свв. Апостолів, була також важливою для збереження тяглости переємства автокефалії Православної Церкви в Генеральній Губернії від Православної Церкви в Польщі. Заручитись згодою єпископа Тимофія на участь в єпископській хіротонії доручив у Варшаві проф. Огієнко судді В. Соловію (нині єпископ УАПЦеркви Варлаам), який відвідав в Яблочині єпископа Тимофія і це доручення виконав. В першій декаді жовнтя 1940 р. митрополит Діонисій, разом з проф. Огієнком, прибув автом з Варшави до Яблочинського манастиря і там протягом трьох днів, 9, 10 і 11 жовтня, довершив чернечого постригу професора Івана Огієнка з ім'ям в чернецтві Іларіона (препод. Іларіона Печерського 21 жовтня ст. ст.), висвятив в ієродиякона і ієромонаха та надав сан архимандрита.

Наречення в єпископа архимандрита Іларіона відбулось в Холмському катедральному соборі у суботу 19 жовтня 1940 р., а в неділю 20 жовтня в тому ж соборі довершена була урочиста хіротонія архимандрита Іларіона в єпископи митрополитом Діони-сієм, запрошеним ахиєпископом Пражським Саватієм (чех, кандидат богословія Київської Дух. Академії вип. 1907 р.) і єпископом Тимофієм; по хіротонії, під час Великого Входу митроп. Діонисій проголосив Іларіона Архиєпископом Холмським і Підляським; надання відразу сану архиєпископа послідувало з уваги на історичну давність Холмської єпископської катедри, відкритої ще в XIII віці. По цих урочистостях архиєпископ Іларіон повернувся до Яблочинського манастиря для доповнюючого вишколу, а на початку листопада приїхав до Холма, де 3. XI відбулася врочиста інтронізація його на катедру, і він вступив в управління Холмсько-Підляською єпархією, виділеною тепер з попередньої митрополичої Варшавсько-Холмської єпархії.

Другим українським єпископом, що був висвячений в Автокефальній Православній Церкві в Генеральній Губернії, був єпископ Палладій (у світі прот. Петро Відибіда-Руденко, б. член Волинської Дух. Консисторії); хіротонія архимандрита Палладія в єпископи, довершена митроп. Діонисіем, архиєп. Іларіоном і єпископом Тимофієм, відбулась у Варшаві, в митрополичому соборі св. Марії Магдалини, 9 лютого 1941 р. З огляду на кількалітнє пастирське служіння, єпископ Палладій теж був возведений відразу в сан Архиєпископа; титул його був - „Архиєпископ Краківсько-Лем-ківський", а коли німці, розпочавши війну з СССР, зайняли Львів, до цього титулу додано було і „Львівський". Таким чином найменша по кількості парафій в Православній Церкві в б. Польщі Варшавсько-Холмська єпархія тепер, в Автокефальній Православній Церкві в Генеральній Губернії під німцями, поділена була на три єпархії: Варшавська, під керуванням митрополита, яка мала 10 парафій; Холмсько-Підляська, під керуванням архиєпископа (від березня 1944 р. - митрополита) Іларіона, що мала, по відновленні багатьох, за польської влади закритих, парафій, 170 парафій; Краківсько-Лемківсько-Львівська, під керуванням архиєпископа Палладія, що мала 35 парафій. (Ф. Гейер. Ор. сії., стор. 164). В листопаді 1942 р. Собором єпископів Автокефальної Православної Церкви в ГенералТубернаторстві прийнятий був „Внутрішній Статут" названої Церкви, який Уряд Генерал-Губернаторства прийняв до відома 19 січня 1943 р. В основу цього Статуту покладено було Собором єпископів „Внутрішній Статут" Польської Автокефальної Церкви" від 10 грудня 1938 р. з деякими змінами. Визначними змінами були: встановлення української мови урядовою мовою Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві (т. 4 Статуту), замість польської мови за Польщі; відсутність інституту Св. Синоду, з огляду, очевидно, на малу кількість єпископів і єпархій; відсутність, в порушення засад соборноправности, парафіяльних зібрань і парафіяльних рад, хоч є Помісний і Єпархіяльний Собори; в польському „Статуті" були й перші й другі. Т. 56 „Статуту" Православної Церкви в Генеральній Губернії постановляє: „Настоятель управляє парафією разом з членами парафіяльного клиру та при співучасти церковного старости". Функції Синоду перейшли до Собору єпископів, але коли в польському „Статуті" склад Собору єпископів обіймав всіх єпископів Церкви, єпархіяль-них і вікарних, то за „Статутом" Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві (т. 28) в Соборі єпископів її брали участь тільки єпархіяльні єпископи. Отже єпископ-вікарій Люблинський Тимофій Шреттер не міг брати участи в Соборах трьох єпархіяльних єпископів Православної Церкви в Генеральній Губернії. Про мову Богослуження (в польському Статуті р. 1938 замовчану) „Статут" Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві каже: „Богослужбовою мовою Св. Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві є мова церковно-словянська з українською вимовою в парафіях українських і з російською вимовою в парафіях російських. Там, де того бажає парафія, богослужбовою мовою може бути, з благословення єпархіяльного єпископа, жива українська мова", (т. 5 „Статуту").

Розуміється, що й до прийняття ще цього Статуту в кінці 1942 року вже був український курс в житті Автокефальної Церкви в Генерал-Губернаторстві, як про це було сказано вище. Увагу історика у відношенні до цього курсу найбільше притягує церковне життя на українських землях многостраждальних Холмщини і Під-ляшшя, де за Польщі українізація Церкви майже не мала місця. Відновлена Холмська єпархія, що закрита була, як окрема, за польської влади, а для якої тепер висвячено було архиєпископа Іла-ріона, - чи могла скористати з нових обставин для розвитку свого національно-релігійного життя в Рідній Церкві після років страшних знущань і утисків релігійних і національних з боку воюючого польського католицизму, який і в XX віці зайнявся вина-родовленням тут українців через віру?

Мало пройшло часу, як хрестоносна Холмщина з Підляшшям знову опинились в інших політичних обставинах, але ж і за ці 4 роки, до того ж в умовинах великої війни, церковне життя в Холм-сько-Підляській єпархії, проймаючись національно-українським характером, виявило важливі здобутки в реалізації ідей українського національно-церковного руху, як продовження здобутків того руху на Волині перед'війною і падінням Польщі.

Архиєпископ Іларіон, звертаючись до своєї пастви на початку Арихипастирської праці, казав: „Божому Провидінню вгодно було поставити мене на чолі Холмсько-Підляської єпархії, на чолі тієї землі, що за останніх 20 літ жила тяжким мученицьким життям ... Праці для повного впорядкування Святої Православної Церкви в Холмсько-Підляській єпархії так багато, що її виконати зможе тільки вся об'єднана Церква"...

Участь „об'єднаної Церкви" у впорядкуванні і розвитку церковного життя в Холмсько-Підляській єпархії під час німецької там окупації найбільше виявилась у відкритті православних парафій, масово позакриваних за 20 літ польської влади, у ревіндика-ції для тих парафій церков, загарбаних в тому ж часі католицьким клером, ґрунтовному ремонті тих церков, приверненні їм українського православного вигляду. Про відданість українського населення Холмщини й Підляшшя св. Православію, як вірі батьків, яскраво свідчать цифри: наприкінці 1943 року поіменний список парафій Холмсько-Підляської єпархії виказує 175 парафій („Холм-ський Православний Народній Календар на 1944 рік". Холм. Свята Данилова Гора. Стор. 34-35), тоді як перед війною, в часі якої у вересні 1939 р. впала по-версальська Польща, залишилось на Холмщині й Підляшші тільки 52 парафії („Слово Істини". Ч. 2. 1949. Стор. 29), поділених на 6 благочинницьких округ; тепер же, наприкінці 1943 р., були 175 парафій, поділених на 17 благочиній або деканатів. (Холмський Календар. ІЬіd.).

Духовна Консисторія Холмсько-Підляської єпархії була утворена архиепископом Іларіоном з членів б. Духовного Правління, що його обрала Холмська Церковна Рада. В складі членів її перебували - архипресвітер Іван Левчук, оо. Микола Малюжинський, Гавриїл Коробчук, Григорій Метюк, Мирон Сенкевич, Євген Бар-щевський; членом-керівником Пресово-Видавничого Відділу Консисторії була навіть особа світська - б посол до Сейму від Холмщини Семен Любарський; секретарем Консисторії був увесь час Всеволод Квасницький, який до війни працював як один з столоначальників у Волинській Дух. Консисторії. При цілком українському складі Духовної Консисторії, створений був розпорядженням Архиепископа від 7 листопада 1940 р. дорадчий орган (Статутом Церкви потім не передбачений) під назвою „Рада Архиепископа Холмського і Підляського". У склад „Архиєрейської Ради" входили члени і секретар Духовної Консисторії та кільканадцять чільніших церковних діячів Холмщини і Підляшшя; засідання її відбувались час від часу для обговорення важливіших церковних і релігійно-національних справ. Правним дорадником Архиепископа і Консисторії був з осени 1941 р. суддя В. Соловій.

Зарядженням від 19 травня 1941 р. Архиєпископ Іларіон скликав до міста Холма Єпархіяльний Собор Холмсько-Підляської єпархії, який відбувся 21-23 жовтня 1941 р. На Собор цей обрано було на місцях 51 делегата: ЗО від духовенства, 2 від чернецтва і 19 від мирян. Собор одноголосно затвердив „в імені всього Холм-сько-Підляського народу Архиєпископа Іларіона на катедрі". (Ювілейна Книга на пошану Митрополита Іларіона. Вінніпег. 1958. Стор. 195). Собор схвалив українізаційні заходи Архиєпископа Іларіона щодо богослужбової мови (про це скажемо нижче) і виробив йому докладний план праці. (ІЬіd.).

Відновлення в такому короткому часі на Холмщині й Підляш-ші більше ста парафій вимагало, очевидно, збільшення в тому ж часі кадрів духовенства для обслуговання відновлюваних парафій. Цій надзвичайній потребі в рості Холмсько-Підляської єпархії у великій мірі стало допомогою нещастя других українських теренів - окупація їх безбожною советською владою. Переслідування Церкви і духовенства цією владою змушувало священно- і церков-но-служителів залишати рідні місця і втікати на Захід. Цими збіг-цями, переважно з Волині, Полісся та Буковини, обсаджувались становища священиків, дияконів, дяків на Холмщині й Підляшші. Організовано було також короткотермінові курси пастирські і дяківські (при Яблочинському манастирі) для тих кандидатів, що їм війна перешкодила в Польщі закінчити свої студії. Таким чином небезпека залишення парафій без церковної обслуги була усунена; наприкінці 1943 р. було в Холмській єпархії, як подає член Холмської Дух. Консисторії о. прот. Г. Метюк (нині архиєпископ Андрій в Канаді), 172 священика, 20 дияконів і 105 кваліфікованих дяків, які обслуговували 320 тис. православного населення. (Холм-ський Календар. Ор. сіt., стор. 41). Що недостатка в тому часі в духовенстві для потреб єпархії не було, маємо на те свідоцтво в тому ж Холмському Календарі на 1944 рік: причет Холмського ка-тедрального собору складався з 6 штатних священиків, 7 нештатних священиків, протодиякона, 2 дияконів і дяка, разом аж 17 осіб (стор. 32). Р. 1943 була зорганізована для підготовки кандидатів священства і Духовна Семінарія в Холмі; ректором її був призначений о. д-р С. Смерека (буковинець), проректором був о. Є. Барщевський, перед війною законовчитель Рівенської Української Гімназії. Для розвитку Дух. Семінарії недоставало коштів, бо німці не бачили потреби в існуванні в Генеральній Губернії двох православних семінарій (друга була у Варшаві); недоставало також викладачів і студентів. У Внутрішньому Статуті Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві кінця 1942 р. постановлено, одначе, що ,,в кожній єпархії мусить бути богословська школа під доглядом та керівництвом єпархіяльного єпископа" (п. 57). Велике націо«ально-релігійне значення мали виклади релігії в прилюдних початкових і середніх українських школах Холмщини й Підляшшя в українській мові.

Ми вже раніше (розд. III, підрозд. 12) писали, що на Холмщині й Підляшші проблема запровадження живої української мови як мови богослужбової знаходилась в добі по-Версальської Польщі в особливих умовах, що їх породило історичне життя православних українців на землях - предмету від віків експансії католицької Польщі. Ті умови спричинились до того, що по церквах Холмщини й Підляшшя мовою богослужбовою за державности тут польської залишалась мова церковно-словянська. Не можемо погодитися з твердженням, що „запроваджувати Богослужби живою українською мовою не давав можности низький стан національної свідомости Холмщини й Підляшшя". („В обороні правди". Холм. Жовтень 1941 р. Манускрипт Т-ва Українських Богословів в Холмі). Ступінь національної свідомости не можна міряти впровадженням чи невпровадженням живої мови в Богослуження побожного народу. Чи стан національної свідомости українців католиків можемо ми кваліфікувати як ,,низький", бо ж вони, мовляв, моляться не живою українською мовою, а давньою церковно-словян-ською? Чи латинська мова в громадських Богослуженнях Католицької Церкви говорить про низький стан національної свідомости католицьких народів? З другого боку, православна віра й при церковно-словянській мові Богослуження була ознакою українства православного населення Холмщини й Підляшшя, і вже на початку відродження Польщі, як держави, це населення на виборах до Сейму і Сенату р. 1922 віддало свої голоси за українських кандидатів, а не за польських, і провело 6 послів українців до Сейму і одного сенатора до Сенату, тоді як від Полісся українці провели тільки двох послів. Очевидно, що не низький стан національної свідомости Холмщини й Підляшшя, який після 1922 р. напевно ще підвищився в роках польських насильств в національно-релігійному житті українців тих земель, - був причиною зовсім незначних успіхів в українізації Богослуження в Холмсько-Підляській єпархії через запровадження в ньому живої української мови.

Ті, хто дорікав за це Архиєпископові Іларіону, вказуючи на те, що навіть у Варшаві тепер, за німців, в митрополичій катедрі Богослуження відправляється по-українськи, не мали рації. Знаючи історію Холмсько-Підляської землі і в розумінні консервативної природи побожности взагалі, зокрема ж холмщан в їх віковій відпорності напосідаючому католицтву, яке несло й спольщення народові, архиєпископ Іларіон в питанні українізації Богослуження в єпархії українській став на становищі поміркованих в цьому питанні резолюцій Всехолмського народнього з'їзду 5-6 листопада 1939 р. і Селянського Всехолмського з'їзду 28 липня 1940 р. Першим була винесена ухвала про „впровадження української вимови в Богослуженнях церковно-словянського тексту (замісць вимови російської)" та про „читання Св. Євангелії за Богослуженням в українському перекладі". Селянський З'їзд постановив: „Служби Божі в церквах на Холмщині й Підляшші мають правитися в рідній українській мові, а в переходовий час, поки будуть друкуватися українські богослужбові книжки, Служби Божі мають відправлятися в мові церковно-словянській з українською вимовою й українськими наголосами, але Апостол і Євангеліє вже відтепер мають читатися обов'язково в українській мові".

Отже, через кілька днів по інтронізації, Архиєпископ Іларіон 12 листопада 1940 р. видав розпорядження про богослужбову мову в єпархії: „Всі Богослужби правляться в Холмсько-Підляській єпархії по церковно-словянських текстах з українською вимовою їх, тобто по старо-українськи. Вимова російська не допускається. Години, Апостола і Євангелію можна скрізь читати живою українською мовою. Де того бажає парафія, благословляється правити Служби Божі й живою українською мовою, але кожного разу за окремим благословенням Архиєпископа". З'їзд оо. благочинних єпархії, що як раз тоді відбувався в Холмі, заслухавши це зарядження Архиєпископа, висловився про цей порядок щодо мови богослужбової: він є „максімумом українізаційної праці, яку можна з користю для Церкви впроваджувати в Холмсько-Підляській єпархії". В грудні 1940 р. і в лютому 1941 р. це становище Архиєпископа Іларіона в справі богослужбової мови в єпархії одноголосне признала єдино правильним і можливим Архиєпископська Рада, яку її постанову підписали: прот. Микола Малюжинський, о. д-р Семен Смерека, о. Є. Варшавський, інж. Н. Квітко, дир. Пекарський, ред. В. Островський, інсп. Ст. Скрипник, адвок. М. Баг-ринівський, суддя В. Соловій, б. посол С. Любарський, нотар А. Павлюк, дир. І. Лютий, п. М. Волосевич, д-р Т. Олесіюк, д-р Са-гайко, проф. Гарасимкж, проф. Мацюк, інж. А. Романенко, В. Вруб-левський та інш.

Не дивлячись на те, що помірковані українізаційні зарядження архиєпископа Іларіона відносно богослужбової мови в єпархії були оперті й на ухвалах представників самого населення Холм-щини й Підляшшя на Всехолмських народніх чи селянських з'їздах, - знайшлись, одначе, і в цей час „диверсанти" з „істинно-рус-ских", які повели боротьбу навіть проти української вимови церковно-словянських текстів Богослуження по церквах Хомщини і Підляшшя. Очевидним заміром їх було затримати для холмського селянина російську вимову текстів, яку „чув в церкві дід, батько селянина, він сам змалку". Розраховуючи на цю прив'язаність до „традиційного одягу богослужбової мови", агітатори за російську вимову висунули ліберальну вимогу, аби в кожному окремому випадкові, в кожній парафії мова Богослуження була усталена на підставі бажань самих парафіян, а не з наказу єпархіяльної влади.

Митрополит Діонисій, що, як сказано вище, в своїй митрополичій катедрі у Варшаві дозволив перейти на відправи Богослуження в живій українській мові, в справі богослужбової мови на Холмщині й Підляшші визнав за потрібне, під впливом, треба думати, отих „диверсантів", звернутися навіть до німецької окупаційної влади. В листі до Уряду Генерал-Губернаторства від ЗО листопада 1940 р. (ч. 2409) Митрополит як раз виложив думку про вживання такої чи іншої мови або вимови церковно-словянської мови Богослуження на підставі бажання поодиноких парафій, а не по наказу зверху, від єпархіяльної влади. Під таким наказом ясно розумілась заборона зарядженням архиєпископа Іларіона російської вимови церковно-словянських текстів Богослуження в церквах Холмщини і Підляшшя, замісць якої наказувалась вимова українська. Уряд Генеральної Губернії поділив думку Митрополита в листі до нього від 7 грудня 1940 р., відпис якого надісланий був і архиепископу Іларіонові з супровідним листом: „Прошу мати нагляд, щоб і у Вашій єпархії було поступовано згідно з моїм засадничим становищем". Як поступати з мовою Богослуження в тих парафіях, де одна група парафіян бажала б богослужбової мови церковно-словянської з українською вимовою, друга група - церковно-словянської з російською вимовою, третя - Богослуження на живій українській мові, - Генерал-Губернатор в свому листі не вказував.

Архиєпископ Іларіон у відповідь на зарядження німецької влади в справі богослужбової мови в Православній Церкві доводив, що домагання російської вимови церковно-словянських текстів Богослуження на теренах чисто українських є прихована політична акція з метою русифікації українців; що ж до традиції, то найдавнішою на цих теренах Холмщини й Підляшшя була українська вимова церковно-словянської богослужбової мови, яку вимову з наказів російських урядів було замінено вимовою російською. „До сьогоднішнього дня, - писав Архиєпископ, - до мене не вплинуло від моїх вірних ані однієї скарги на українську вивому, а це найкращий доказ, що ця вимова - рідна всім вірним" (Лист від 21 грудня 1940 р. ч. 526).

Єпархіяльний Холмсько-Підляський Собор, що відбувся в Хол-мі в річницю хіротонії в єпископи арх. Іларіона 19-21 жовтня 1941 року, постановив: 1) Богослужбовою мовою Холмсько-Підляської єпархії є мова староукраїнська, тобто мова церковно-словянська з українською вимовою її. 2) Де того захоче більшість парафії, благословляється там відправляти Богослужби живою українською мовою. 3) Усі додаткові Богослужби (поза літургією, вечірнею й утренею), а також Євангелія, Апостол та всі читання з Псалтирі краще читати живою українською мовою. 4) Російська вимова церковно-словянських богослужбових текстів не допускається, як засіб винародовлення. 5) Мовою проповідництва є жива українська мова. Такий порядок було зафіксовано, як вище подано, і у „Внутрішньому Статуті" Автокефальної Православної Церкви в Ге-нерал-Губернаторстві 1942 р., прийнятім і Урядом Генерал-Губер-наторства.

У звідомленні Холмської Духовної Консисторії р. 1941 про церковну працю в єпархії читаємо: „Поступовим темпом іде наперед підготівна праця до запровадження живої української мови в цілій єпархії. Але невільно нам нехтувати й забувати й староукраїнської мови, якою довгі сотні літ молилися наші діди та прадіди, якою моляться в домах і церквах тисячі наших віруючих старшого покоління ще й тепер ... Діти в школах і церквах вчаться молитися й співати живою українською мовою" („Слово Істини", ч. 2 1949 р., стор. 27). Які були наслідки підготівної праці до запровадження живої української мови в Богослужбах по церквах цілої єпархії, не маємо даних. У „Ювілейній Книзі на пошану Митрополита Іларіона" (Вінніпег. 1958.) знаходимо на цей предмет за-гальниковий вислів: „А число парафій з богослужбовою живою українською мовою все збільшувалось. І все робилось спокійно" (стор. 196). Час існування відновленої Холмсько-Підляської єпархії під керівництвом Української церковної влади на чолі з Архи-єпископом Іларіоном, неповних 4 роки (евакуація з Холма наступила в другій половині липня 1944 р.), був замалий, щоб при церковному консерватизмі населення єпархії парафії почали скоро переходити на живу українську мову в Богослуженні; доводилось чути, що таких парафій було обмаль, зокрема правилось живою українською мовою в соборах Холма і Грубешова. Що торкається мови церковної проповіді, то проповідь українською мовою не була новиною для населення Холмщини й Підляшшя ще в часах до революції 1917 р. (про це була мова в підрозд. 12 розд. III праці).

Німецька влада в Генерал-Губернаторстві, як видно зо всього вище поданого, не була противна українському характерові Автокафельної Православної Церкви в Генеральній Губернії, де та Церква мала велику більшість її членів українців. Українство в церковно-православному житті не було тут страшне для німців; навпаки, здобувало їм симпатії в боротьбі їх з поляками. Українська по складу національному Православна Церква в Генеральній Губернії заховала, як інституція публічного права, усі юридичні права щодо володіння церковним маєтком; у внутрішньому житті мала право керуватися св. канонами Церкви; обов'язкове було навчання Закону Божого православних дітей по всіх школах в рідній мові; гарантована підготовка кадрів пастирства по богословських школах; утворена українська ієрархія; вільно могли відбуватись Собори Єпископів і Єпархіяльні Собори; українська мова і в церковних урядах і в церковному Богослуженні дістала повні права вжитку.

Одначе, при признанні прав Православної Церкви та Внутрішнього Статуту ЇЇ, основаному на св. канонах, в житті Православної Церкви в Генеральній Губернії теж не все було добре. Найбільше торкається це Холмсько-Підляської єпархії; німецький уряд обіцяв направити в ній всі кривди, заподіяні православним людям польсько-католицьким шовінізмом перед війною 1939 року. Але за 5 років свого урядування в т. зв. Генерал-Губернаторстві німці не виконали тих обіцянок; навіть в ділянці ревіндикації загарбаних православних церков треба було багато настирливих просьб ієрархії та вірних, щоб домогтись повернення частини святинь. Забраних за Польщі земель, садиб, церковно-парафіяльних будинків ніде не було повернено. З великими труднощами, як виняток, міг парафіяльний священик виарендувати за гроші від земського уряду 8-10 гектарів колишньої церковної землі; не повернув німецький уряд і маєтку Архиєпископської катедри (хутора) в околицях Холма. Духовенство було обтяжене великими континґентами, а за найменше невиконання їх суворо штрафувалося; мусів здавати контингент і Архиєпископ з свого невеличкого городу. Церковно-релігійне видавництво, хоч не зовсім було відсутнім, то значно, особливо в останніх часах, обмежене. Богослужен-ня в свята, поза неділями, заборонялись, щоб „не відривати людей від праці"; в неділі дозволено було правити по церквах до 8-9 год. рано, після чого люди мусіли йти на роботи. Німці кинули Холмщину у вир братовбивчої війни. Творилися партизанські відділи, які нищили німців, але часто поборювали й себе взаємно. При цій боротьбі найбільш терпіло місцеве населення, а посеред нього духовенство, бо німецька влада робила його відповідальним за спокій в околиці, від себе не даючи жодної охорони, а ще підозріваючи в контакті з партизанами. При нападах на духовенство Архиєпископ Іларіон завжди ставав в його обороні. Він не вагався казати відкрито правду в очі Люблинському губернаторові Цернеру про всі ті знущання і насильства, яких допускалися німці над духовенством, і українською людністю на території його єпархії. А на жадання владою доказів Архиєпископ представив цілу мартирологію з автентичними доказами й даними про знущання німців та їх фольксдойчів (з поляків) над нашим народом, про мордування священиків, дяків і української інтелігенції. (,,Ювілейна Книга"... Ор. сії., стор. 198). З причин винищування українського населення (як, напр., в Грубешовському повіті) та терору по відношенню до православного духовенства число православних парафій в Холмсько-Підляській єпархії, що так відновились було в рр. 1940-42, знову почало зменшуватись. В Яблочині було спалено мужеський Свято-Онуфріївський манастир; ченці мусіли його залишити; тоді переїхав з нього до Холма і вікарний єпископ Тимофій. З весни 1944 р. почалась евакуація і в Холмсько-Підляській єпархії. 18 липня 1944 року прийшов від німців наказ про евакуацію Холма, а в тому й установ Єпархіяльного Управління Хомсько-Підляської єпархії. Митрополит Іларіон (титул митрополита наданий був Архиєпископові Іларіону постановою Собору єпископів Автокеф. Православної Церкви в Генерал-Губер-наторстві 16 березня 1944 р.) від'їхав до м. Криниці в Польщі.

• ВКонтакте