2. Українська Православна Церква на Західній Волині в часах алі-янсу СССР з Німеччиною 1. ЇХ. 1939 - 22. VI. 1941 р. Втрачений Церквою українського характеру. Розклад і нищення церковного життя на низах випробованою совєтською системою. Випадки в духовенстві залишення священства і зречення сану; втеча на Захід. Совєтський терор за національно-громадську працю в б. Польщі. „Місія" архиєп. Дмитровського Сергія (Воскресенського) по „собіранію земель" під одну владу Московського патріярха. Покаянні деклярації єпископів Московській патріярхії. Призначення на Західну Україну і Білорусь екзарха архиєп. Николая Ярушеви-ча. Висвята в Москві галицького москвофіла архимандр. Пантелеймона Рудика на єпископа Львівського. Висвята в Луцьку архим. Веніямина Новіцького (білорус) на єпископа Пінського з поставленням в стан спочинку архиєпископа Поліського і Пінського Олександра. Арешт і вивезення до Тарнополя архиєпископа Олексія в день початку німецько-совітської війни

Рік і 9 місяців совітської окупації Західньої України в часах аліянсу Гітлера з Сталіном встигли залишити немалий слід в житті Української Православної Церкви, особливо на Волині, де українці в церковному житті за Польщі мали вже, як знаємо, значні національні здобутки. Очевидно, що всякого роду „католицькі ре-віндикаційні акці", з вибухом війни 1. IX. 1939 р., відразу припинились, а люди, силою навернені на пограниччу на католицтво, повернулись до Православної Церкви. Але ж ознакою зміни політичної влади в краю було й залишення відразу по церквах Волині Богослужбових відправ в українській мові, де такі були. Мабуть, що єдиний Владика Полікарп в Луцьку в Чеснохресній Братській церковці продовжував правити в українській живій мові. Ніхто наказу якогось про мову Богослуження не давав, а тільки самозаховав-чий інстинкт казав священикам ховати тепер свою парафію як українську і вертати до мови Богослуження церковно-словянської з російською її вимовою. Зникає в церковнім урядуванні, з приїздом екзарха з Москви, й українська мова, як і польська; навіть селяни починають звертатися до архиєрея з проханнями, писаними в російській мові. В розкладі і нищенні церковного життя совітська влада скоро застосувала засоби, випробувані в себе: головний - оподаткування парафіяльних церков і духовенства непомірними податками. Відповідальність за їх вплату в першу чергу була покладена на священиків. У випадку не вплачення податку, не тільки продавалось майно „служителя культу", але переводились і арешти священиків з поставленням під суд, як „саботажників", а кара судова за „саботаж" була сувора: кілька років в'язниці. Ця міра найбільше спричинювалась до залишення священиками пастирського служення. Церковна земля, що була в користанні церковних причетів, на весну 1940 р. була одібрана від них, переходячи до колхозів, де такі появились, чи до „незаможників". Священиків, що були „невгодні" парафії, чи частині парафіян, що тепер, при „народній владі", прийшла до голосу, стали виселяти з церковних садиб, забираючи церковні будинки під „культурно-на-родні установи". Були випадки зречення священства і заяви про це в часописах у відомій формі, що, мовляв, усвідомив тепер, що дурив народ, туманив його релігією і т. інше... Але таких було дуже й дуже мало. Переважно ж залишали священство, повідомляючи про це в скорботі душі свого архиєрея, що „змушені з тяжких обставин це зробити, з болю й за недолю своїх родин, і що як далі так піде, то всі мабуть змушені будуть покинути священство".

Почали закриватися церкви, бо нікому було в них правити. Люди побожні йшли до архиєрея, молили дати священика, але архиєрей не мав кого давати і в безсиллі міг тільки сльози пролити з присланою до нього делегацією. Почались скоро політичні переслідування того українського духовенства, хто з-посеред гіьо-го за Польщі був активним на національній, громадській роботі. Хто з таких священиків не мав відразу сумніву, яке „визволення з польського ярма" несе нова влада, поспішив залишити рідний край, подаючись на Захід, до утвореного Генерал-Губернаторства; для легального виїзду декому з оо. духовних пощастило скори-стати з „Комісій" німецько-совітських, через які було організовано, на вимогу німців, переселення з Волині німецьких родин; так виїхав з Луцька, як „німець", протопресвітер о. Павло Пащевський. З тих же, хто залишився на місці, чимало зазнало совітського терору за національну, церковно-громадську працю в був. Польщі: були арештовані і ув'язнені на місці, вивезені до в'язниць на схід, доля яких зосталась невідома; заслані в далекі краї СССР.

Коли розпочата була робота по знищенню в Західній Україні Церкви і релігії шабльоновими способами, принятими в СССР (до повищого треба додати викинення науки релігії зі всіх шкіл і антирелігійну пропаганду по школах і поза школою), то на верхах церковних вжито було владою іншої політики. Великим постом 1940 р. в окупованих, по договорі з німцями, совітською владою краях появився з Москви архиєп. Дмитровський Сергій (Воскресенський), а не архиєп. Николай Ярушевич, як неправильно подає А. Світіч (Ор. сії., стор. 194). „Місія" архиєписк. Дмитровського Сергія, який був „Керівником ділами Московської Патріярхії", полягала в тім, щоб запропонувати православним єпископам і намовити їх піддатися юрисдикції Московської Патріярхії, зрікшися юрисдикції Православної Автокефальної Церкви в б. Польщі, очоленої (Церкви) митрополитом Діонисієм. Той же архиєпископ Сергій їздив потім з тією ж „місією" до всіх ново окупованих совітською владою земель: до Басарабії, Буковини, Литви, Латвії, Естонії. Розуміється, що ця „місія" не була заініційована самим місцеблюстителем Патріяршого Престолу, митрополитом Московським Сергієм (пізніше, в серпні 1943 р. патріярх Московський), а наказана безбожним совітським урядом, який і при відділенні в Совітах Церкви від держави та переслідуваннях Церкви використовував її в цілях політичних: підпорядкування православних єпископів юрисдикції Московського Патріярха по всіх ново-окупованих країнах вело до підлеглости тих країн Москві і в церковному відношенні, допомагало „собіранію земель под московскую крєп-кую руку", як було це в історії Православної Церкви на Словян-ському Сході Европи і в давніх минулих віках. (Див. т. І цієї праці, стор. 100-119).

Архиєпископ Сергій звичайно, під час подорожі до окупованих країн, мав діло тільки з єпископами, але в докладах своїх Місцеблюстителю Патріяршого Престолу писав про бажання „з'єднатися з церквою-матір'ю" (такою вважалася Московська) всього духовенства і народу. У висліді таких „возсоєдіненій" сам архи-єпископ Сергій осів врешті на катедрі у литовській Вільні з титулом митрополита Литовського і Екзарха Московського Патріярха на Литву, Латвію і Естонію. В час війни Німеччини з СССР він зрадив Москву, залишився при окупації тих країн німецьким військом у Вільні, а в р. 1944 був забитий в дорозі з Риги (Латвія) до Вільни та урочисто німцями похований, як „жертва больше-вицького терору".

В Москві вважали, що підпорядкування Московській Патріяр-хії єпископів тієї чи іншої Церкви тягне за собою підпорядкування Москві й цілої тієї Церкви, а тому не питали згоди ані духовенства, ані вірних, соборів для рішення питання про зміну церковної юрисдикції не скликували. Архиєпископ Волинський Олексій (Громадський) перший, по візиті до нього архиєп. Дмитровсько-го Сергія, поїхав в червні 1940 р., діставши дозвіл НКВД, до Москви через Київ. Там суджено було йому звернутися до Патріяршого Місцеблюстителя Сергія і просити „синовнє" прийняття його в „молитовно-канонічне поєднання з матір'ю-церквою Московською". Просьба була уважена, і Владика Олексій повинен був скласти покірливу деклярацію, в якій свідчив тепер, що „польські архиєреї підпорядковувались автокефалії під примусом Польського уряду", „разрив же с Матерью-Церковью всегда переживался им (арх. Олексієм) со скорбью й с сознанием виновности"... Таку деклярацю склав тепер архиєпископ Олексій тому самому мит-роп. Сергію, про якого в полемічних працях за Польщі, відкидаю-чи правосильність притязань Москви на Православну Церкву в Польщі, писав: „Нині митр. Сергій відпав від спасенної церковної єдности і сполучився з ворогами Христа і Св. Церкви, з мерзотними блюзнірами-комуністами ... Нині він відступив від Православної Церкви, слуга безбожництва"...

Привезені з Москви відомості архиєпископом Олексієм говорили, що на всій території СССР було в тому часі тільки 4 чинних православних єпископів в Московській Патріярхії: Місцеблю-ститель Патріяршого Престолу Московський Митрополит Сергій (Старогородський), Ленінградський Митрополит Алексій (Сіман-ський, тепер патріярх Московський), архиєпископ Сергій (згаданий вище) і архиєпископ Петергофський Николай (Ярушевич); на всій Східній Україні не було жодного діючого єпископа. На окупованій же совітським військом Західній Україні було 5 ієрархів православних, висвячених в Православній Церкві в Польщі: архи-епископи Олександер і Олексій, єпископи - Антоній (Марценко), Симон (Іванівський) і Полікарп (Сікорський); перших два - єпар-хіяльні, останні три вікарні. І одначе до цих п'яти митрополит Сергій призначає шостого з тих чотирьох на цілий СССР, архи-єпископа Николая, надаючи йому титул архиєпископа Волинського і Луцького та Екзарха Московської Патріярхії на Західні області України і Білорусі; в березні 1941 р. його піднесено було до сану митрополита (Волинського), з місцем осідку в тому ж Луцьку. Ясно, що це призначення архиєпископа Николая не викликалось потребами Церкви, а було суто політичного характеру, зроблене по наказу совітської влади. В зв'язку з цим призначенням, архиєпископу Волинському Олексію залишено було з Волинської єпархії тільки Кремянецький повіт, додано 9 православних парафій, які були в Східній Галичині, та титулуватися наказано замісць „Волинський і Кремянецький" - „Архиєпископ Тарнопольський і Кремянецький". Коли ж Екзарх Николай Волинський і Луцький, заняв Луцьку катедру, то й єпископу Луцькому Полікарпу наказано було з Москви іменуватись єпископом (вікарієм) „Володимиро-Волинським".

 20 серпня 1940 р. в Москві було висвячено в єпископи, з титулом Житомирського, архимандрита Дамаскина (Малюта), колишнього Намісника Почаївської Лаври, з того становища усуненого Синодом Православної Автокефальної Церкви в Польщі. Єп. Дамаскин по висвяті до Житомира не поїхав, а повернувся до Ков-ля, де й проживав, а далі був Московською Патріярхією делегований до окупованої Буковини.

 22-23 лютого 1941 р. екзарх Николай навістив Львів, після чого представив Патріяршому Місцеблюстителю митр. Сергію „рапорт" від 8 березня 1941 р. В цьому рапорті Екзарх писав, що „є підстави, аби продовжувати Апостольське діло з'єднання уніятів в Галичині з Православною Церквою, що про призначення в тому намірі на Львівську катедру православного єпископа просили його й представники православної парафії у Львові, яким призначенням підніметься й престіж Православної Церкви". „Найдостой-нішим кандидатом" на православну єпископську катедру у Львові Екзарх уважає архимандрита Пантелеймона (у світі Петра Ру-дика, родом з Галичини, народж. 1898 р.), намісника Почаївської Лаври, який і за часів б. Польщі „більш інших послужив ділу православної місії в Галичині".

На підставі цього рапорту Екзарха Николая й було рішено в Московській Патріярхії, постановою від 26 березня 1941 р. ч. 22, - „Намісникові Почаївської Успенської Лаври архимандр. Пантелеймону Рудику бути Єпископом Львівським..., з залишенням за ним і становища Намісника Лаври до забезпечення Львівської катедри власним утриманням". В тій же постанові додано, що як Галичина відходить (9 парафій) до єпископа Львівського, то архи-єп. Тарнопольському (Олексію) додати парафії з Рівенської обл. і титулуватись йому „Рівенським і Кремянецьким".

Висвята архимандр. Пантелеймона Рудика в єпископа Львівського відбулася врочисто в Москві в кінці квітня 1941 р., куди, на виклик Патріяршого Місцеблюстителя митр. Сергія, прибули тоді 12 ієрархів з прилучених до Московської Патріярхії Західньої України і Білорусі, Буковини, Литви, Латвії та Естонії. Не поїхали до Москви тільки архиепископ Поліський Олександер і єпископ Луцький Полікарп, які не підписали й деклярації про підпорядкування Московській Патріярхії. А. К. Світіч написав неправду, коли писав: „Усі вони (архиєпископи Олександер і Олексій, єпископи Антоній, Симон і Полікарп) покаялись у гріху „автокефалії" і були приняті в склад Московської Патріярхії" (Ор. сії., стор. 194). Прибулі до Москви на хіротонію архимандр. Пантелеймона єпископи були розміщені всі в найкращому готелі, по два в покої, але в той спосіб, щоб з одної країни не були разом; діставали багате відживлення, а коли, від'їзжаючи, запитали про рахунок, то їм було сказано не турбуватися, бо вже все урегульовано. В день хіротонії єп. Пантелеймона в патріярхії був парадний обід. Між інш., Архиєпископові Олексію в цю другу подоріж його до Москви було зменшено, на його просьбу, до 5 тисяч рублів накладений на нього державний податок в 25 тисяч рублів. (Волинський митр. Николай платив 4 тис. рублів).

В травні 1941 р. прислано було з Москви до Почаївської Лаври на становище Намісника Лаври (Священноархимандритом її був Екзарх Николай) архим. Панкратія Гладкова, а на становище скарбника Лаври архим. Нектарія. Дотогочасний же в Духовному Соборі Лаври скарбник архимандр. Веніямин (Новіцький, білорус родом) став третім з москвофілів кандидатом в єпископи. Його хіротонія в єпископи стояла в зв'язку з непокірливістю Московській Патріярхії архиєпископа Поліського і Пінського Олександра (Іноземцева), почисливши в „за штат" якого, Патріярший Синод доручив Екзарху Николаю висвятити в єпископа Пінського архимандр. Веніямина, яка висвята й відбулась в Луцьку 15 червня 1941 року за тиждень до початку німецько-совітської війни 22 червня 1941 р. Зараз же по цій висвяті митроп. Николай залишив Волинь і від'їхав до Москви, а 15 липня 1941 р. був переведений наказом Патріяршого Місцеблюстителя на давно „вакантну" катедру митрополита Київського і Галицького, Екзарха всієї України. Ново-висвячені в часі окупації західніх українських земель Совітською владою до початку наступу німців на СССР 22 червня 1941 р. православні єпископи Дамаскин, Пантелеймон і Веніямин залишились на Західній Україні, але ні єпископ Пантелеймон, ні єпископ Веніямин не приступили до виконання завдань, з якими були висвячені, і єп. Пантелеймон до Львова, а єп. Веніямин до Пінська не поїхали.

В часах большевицької окупації Зах. України в 1939-41 рр. Господь охоронив єпископа Луцького Полікарпа; коли б ця окупація потривала довше, не оминув би український Владика, давній український діяч і емігрант з Уряду УНР, тяжких репресій. З оповідань архиєпископа Олексія, після його другої подорожі до Москви, було відомо, що в Московській Патріярхії було велике незадоволення єпископом Полікарпом за нехтування ним московської церковної влади. Правда, Владика Полікарп співслужив з митрополитом Николаєм, який встановив з ним по приїзді до Луцька молитовне єднання, як авторові цієї праці оповідав про це сам митрополит Полікарп,  але декларації про зречення юрисдикції Православної Автокефальної Церкви в Польщі Владика Полікарп не склав, до Москви на виклик не їздив і не іменував себе „Володимиро-Волинським", який титул надала йому Московська Патріярхія.

Волинський єпархіяльний архйерей, Архиєпископ Олексій, що за часів цієї ж совітської окупації проявив повну лояльність у відношенні до Московської Патріярхії, спокутувавши „гріх автокефалії" і підпорядкувавшись „Церкві-матері" та двічі подорожуючи до Москви, зазнав, одначе, депресій (реквізиція в манастирі архиерейських покоїв, відібрання авто-машини), а в ніч з 22 на 23 червня 1941 р. був арештований в Богоявленському манастирі в Кремянці і вивезений до Тарнополя. Там йому обстригли волосся, відрізали й бороду та всадили до в'язниці; ставили на допит перед начальником місцевого НКВД. Коли ж совітське військо почало з Тарнополя відступати, то з тисячами в'язнів погнали на Підволочиськ і архиєпископа. Олексія з особистим його секретарем прот. Л. Петропавловським. Впавши по дорозі знесилений, архиепископ Олексій тим спасся, бо конвоїри покинули його помирати в полі. Добравшись до Кремянеччини, тобто до своєї єпархії, архиєпископ в половині липня привезений був до Кремянця.

• ВКонтакте