3. Сподівання і настрої в українських масах на початку німецько-совітської війни в літі 1941 р. Архипастирські листи митрополита Шептицького і єпископа Луцького Полікарпа про нову добу в житті українського народу. Швидке охолодження діями німецької адміністрації державницьких мрій українців. Плани церковних діячів щодо будови українського церковного життя. Собор єпископів в Почаєві під головуванням архиєп. Олексія 18. VIII. 1941 р., його ухвали і початок розколу в Православній Церкві на визволених українських землях. „Канонічні" оправдання арх. Олексієм відпадіння від Кіріярха митр. Діонисія. Роля німецької влади у виникненні церковного розколу. Діяння єпископів-автономістів; контакт їх з архиєп. Холмсько-Підляським Іларіоном. Виступлення Волинських церковних Рад. Призначення Архиєпископа Луцького і Ковельського Полікарпа Адміністратором Православної Церкви на визволених українських землях. Висвята в Пінську 8-10 лютого 1942 року українських єпископів

Західню Україну восени 1939 р. окупувала і свій режим почала заводити совітська безбожна влада в наслідок договору Гітлера з урядом СССР в Москві. Не дивлячись на це, від того ж Гітлера продовжували широкі маси сподіватись визволення від влади Со-вітів, щоб будувати затим незалежну Україну. І тому, коли 22 червня 1941 р. німецькі війська почали наступ на Схід, розпочалась очікувана німецько-совітська війна, а разом з тим полетіла вістка про утворення у Львові Українського Уряду, то ентузіязм охопив маси. Люди вітали один одного, як на Великдень, привітом - „Христос Воскрес"! З походом на Схід німецьких армій, по всій визволюваній Волині відбувались „Свята Державносте" впродовж липня і серпня 1941 р. Церква не стояла осторонь цих свят - вияву настроїв, бажань і сподівань українського народу, що організовував тоді місцеві Національні Комітети, які по містах і повітах брали владу в свої руки. Молебні, проповіді, хресні процесії на „Святах Державносте", громадські панахиди з участю тисяч народу за тисячі жертв розстріляних большевиками при їх втечі на схід, як по в'язницях в Дубні, Луцьку, Кремянці, Рівному, насипання спільних могил жертв большевицького терору по містах і селах, - все це були акти, в яких духовенство з'єднувалось в почуваннях, настроях, думках з своєю українською паствою.

Архипастирські послання того часу до українців служать документами історичними про пережите піднесення, викликане збудженою вірою у відродження Української Державности. Митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький в посланні з дня 1 липня 1941 р. писав: „З волі Всемогучого і Все-милостивого Бога, в Трійці Єдиного, зачалася нова Епоха в житті Державної Соборної, Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну подію. Повідомляючи тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю тебе до вияву вдяч-ности для Всевишнього, вірности для його Церкви, послуху для Влади ... Український Нарід мусить в тій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарности і життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім міг би розвинути усі Богом йому дані сили . . . Побідонсс-ну Німецьку Армію вітаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддамо належний послух. Узнаємо Головою Крае-вого Правління Західніх областей України Пана Ярослава Стець-ка... Бог нехай благословить усі твої праці, Український Народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам святу мудрість з неба".

Владика Полікарп, Єпископ Луцький, „до всіх українців, сущих на Волині", звертався в посланні з дня 10 липня 1941 р.: „Любі мої діти! Велике Боже милосердя і справедливість приблизилися до нас. Довгі роки терпів наш многостраждальний Український народ наруги і знущання над святою вірою православною і над його національними почуваннями, над його людською гідністю. В державі більшовицького антихриста терор і жах дійшов до нечу-ваних досі розмірів, в порівнанні з якими бліднуть переслідування християн за часів римських імператорів Нерона і Діоклетія-на... Оце на наших очах справедливість Божа сповнилася. По нашій звільненій Українській землі несеться радісний гомін: народ з наболілої душі шле щиру молитву-подяку Всевишньому . .. Перед нами в блискучому промінні сходячого сонця сяє наша велика ідея: Один Бог, одна нація і спільна краща будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами, нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною кров'ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну Українську Державу. Відроджена у вільній Українській Державі, Українська вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю... В цей великий час всі українці мусять об'єднатися, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність мусімо показати на ділі... Нехай Господь Милосердний допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати Самостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди"...

В Архипастирському листі єпископа Полікарпа звертає нашу увагу факт замовчання цілком про німців, як визволителів українського народу, і про освободительку України німецьку армію. Чи не належав покійний Владика Митрополит до тих дуже тоді небагатьох, що не забули того, що той же Гітлер Західню Україну віддав СССР, ні теорії расизму, націонал-соціялізму, надлюдини Ніцше (ІІеЬегтепзсп), „Меіп КатрР' Гітлера, а тому не мали віри, що Гітлер буде „будувати Україну". Німці не забороняли урочистих ,,свят державности", приглядалися маніфестаціям, дефіля-дам, фотографували їх і... мовчали. Військо йшло і йшло на Схід, радісно зустрічало його населення ...

Аж ось в перших днях вересня 1941 р. приїздить до Рівного Еріх Кох, призначений Гітлером на Райхскомісара України, зо своїм адміністративним апаратом. Довелось мені бути в складі української делегації, яка при фронтових дверях занятого для уряду Райхскомісара будинку (колишнє „Реальнеє Училище", а за польської влади уряд „Волинської Шкільної Кураторі?') зустрічала Ко-ха з його „оточенням". І досі пам'ятаю прижмурений погляд Ко-ха з презирством до делегації, коли слухав коротке привітання до нього голови делегації, на яке нічого не відповів і „просліду-вав" до будинку. Скоро після того і по повітах чи округах появляються ґебітскомісари з своїми апаратами для управління, а потім генерал-комісари на чолі генерал-комісаріятів, на які була поділена Правобережна Україна (Східня Галичина була приділена до Генерал-Губернаторства).

Німецька адміністрація скоро наклала свою руку на все життя увільнених від совітської влади українських територій. „Свята Державности" припинились, бо виявились передчасними. Політичне життя назовні завмерло. Сільсько-господарське життя, промисловість, кооперація, торгівля, пошта, комунікація, фінанси, - все це, що почало було організовуватись самодіяльністю українських обласних, округових, міських, районових установ і організацій, охоплене було німецькою адміністрацією. Завданням її було вивезти якнайбільше з окупованих земель різних „контингентів", в доставці яких, не довіряючи українським установам, німці використовували технічно-виконавчий апарат цих установ під контро-лею і керівництвом своїх комісарів, директорів, зондерфірерів і т. інш., за якими стояла жандармерія, різні відділи поліції, ґестапо. Робочу силу, переважно молодь, з українських земель до Німеччини почали німці теж насильно і масово вивозити.

Здавалось би, що, тягнучи ї фізичну силу і матеріяльні для себе засоби з українського народу, німці залишать в спокої культурно-духове життя того народу. Але ж і на це життя почала накладати свою руку німецька адміністрація. В шкільництві ця рука скрізь по Україні була нищівною; впродовж 1941-42 шкільного року було закрито середні загально-освітні школи, а за ними й професійні. Високі школи не могли функціонувати, бо німецька влада хапала студентів і студенток для вивозу до Німеччини на роботи. Врешті від 1 вересня 1942 р. залишились тільки народні початкові школи з об'явленим чотирьохрічним навчанням, бо для раба, призначеного працювати на вищу расу, було досить цієї освіти. Позашкільне культурно-освітне життя, - культурно-освітні організації, бібліотеки, театр, преса, - все було під суворою німецькою контролею і цензурою. Очевидно, що Церква теж повинна була стати об'єктом втручання окупаційної влади і адміністрування в ній німців. Але на Церкву прийшла черга востаннє. Цілий рік німецька адміністрація майже не вмішувалась в церковне життя, щоб потім, з літа 1942 р. і далі, наробити в ньому через своє втручання і утиски багато лиха.

В перших місяцях німецько-совітської війни, коли відбувались „свята української державносте", церковно-громадський провід на Західній Волині, - осередку українського церковного руху й за Польщі, - став на становищі, що правно-державним актом щодо Української Православної Церкви є Закон про автокефалію названої Церкви, виданий за Директорії Урядом Української Республіки 1 січня 1919 р. Ця концепція рішення автокефальности Української Православної Церкви тісно зв'язана була в той час з вірою, що наступило відродження Української Державности. Бож державний фактор у встановленні автокефальности національних православних церков завжди, як свідчить історія, відогравав першорядну ролю. Тепер, до скликання, на підставі Закону 1 січня 1919 р., Всеукраїнського Церковного Собору, вважалось потрібним утворити Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви, незалежну ні від Московської Патріярхії з Екзархом від неї на всю Україну митрополитом Николаєм, ні від Варшавської Митрополії. Тимчасова адміністрація, провадячи справи Церкви, мала б підготовити скликання Всеукраїнського Церковнго Собору в Києві.

Але ці плани українського церковно-громадського проводу скоро виявились нереальними в зв'язку з тим, що підстава їх, - віра в наступлення відродження Української Держави за допомогою німців „визволителів" виявилась нереальною: стало відомим, що вже й Українського Уряду на чолі з паном Ярославом Стець-ком, що не встиг ще розпочати своєї праці, нема, а замість нього, слідом за німецьким військом, йде німецька адміністрація, поява і чини якої цілком заперечують державницькі мрії українців. Зорієнтувавшись в такій політичній ситуації, український церковно-громадський провід змушений був опертися в даний момент боротьби за Українську Православну Церкву на суто церковних правних підставах і тому нав'язав контакт з Варшавським Митрополитом Діонисієм, як Первоієрархом Православної Автокафель-ної Церкви на північно-західніх українських землях до II світової війни. Спричинилась найбільше до цього і поведінка більшости православних ієрархів на Волині, які, теж побачивши, що німці зовсім не збираються ,,будувати Україну", повели ворожу акцію проти українізації Православної Церкви в Україні.

Очолив цю акцію архиєпископ Олексій, за Польщі Волинський, за совітської окупації - Тарнопільський і Кремянецький, потім Рівенський і Кремянецький, а тепер знову Волинський. Від архиєпископа Олексія, родом українця з Підляшшя, який на Волинській катедрі після митроп. Діонисія (з 15, IV. 1934 р.) проводив українську лінію, очікувано тепер, після пережитого ним, як сам висловлювався, „страсного тижня" в Тарнопільскій в'язниці, твердої й широкої праці в розбудові національно-церковного українського життя. Старший на Волині ієрарх по хіротонії, з вищою богословською освітою, з довголтнім пастирським стажем (з 1908 р.) і архипастирським (з 1922 р.), архиєпископ Олексій безперечно міг би повести авторитетно, без всякого спротиву з боку єпископів-вікаріїв, національно-український курс в церковнім житті, з широкою підтримкою всього українського активного громадянства. Очікування ці не справдилися. Недовго після повернення Архиєпископа Олексія з в'язниці потривала його співпраця з українськими церковними діячами, в якій намічався план організації управління в Православній Церкві на визволених українських землях без підпорядкування ЇЇ Москві чи Варшаві. „Змінились обставини", як у листі до владики Полікарпа від 1 червня 1942 р. писав тепер вже митрополит Олексій; зміною на це;й раз було головне те, що все ясніше виступила передчасність українських свят державности" на землях, занятих німецькими арміями, - з обманутими Гітлером українськими мріями можна було не: рахуватися.

Вже 18 серпня 1941 р. архиєпископ Олексій, потаємно від українського громадянства, перевів собор єпископів в Почаївській Лаврі, в якому, під його предсідництвом, взяли участь: архиєпископ Симон і єпископи Пантелеймон Рудик і.Веніямин Новіцький. Головною справою цього „Обласного Собору Єпископів Православної Церкви на Україні", як він в „Діяннях" іменує себе, було встановлення найперше канонічного положення в даному часі Православної Церкви в Україні. В рішенні цього питання цей „Український" Собор Єпископів зовсім не задумався над тим, що його паства по національности українська, нічого не згадав і про те, що його паства в Західніх областях України перебувала в юрисдикції Автокефальної Православної Церкви в Польщі, яке перебування було нагло перервано у вересні 1939 р. окупацією цих областей совітськими військами. Не задумався Собор і над тим, що було в церковному житті Східньої України після захоплення влади в ній р. 1919 большевиками. Думка Собору, керована архиєписко-пом Олексієм, відразу перелетіла до Московського Собору в революцію 1917 р., на якому „Православна Церква на Україні була признана Автономною".

Пригадавши цю постанову Московського Собору і нав'язавши до неї, що „православні єпископи Західньої України р. 1940 повернули в склад Московської Патріярхії", Собор Єпископів в По-чаєві постановляє: 1) До Помісного Собору Православної Церкви на Україні, в складі ієрархії, духовенства і мирян, уважати Українську Церкву і ЇЇ ієрархію в канонічній залежності від Церкви Російської; 2) привернути Українській Церкві права автономії і автономного управління; 3) надати старішому з паличних ієрархів Православної Церкви на Україні, Архиєпископу Олексію, стосовно до 34 прав. Апостолів, права Обласного Митрополита; 4) рахувати Екзархат в Західній Україні прикоротившим своє існування, а Екзарха митрополита Николая, що покинув свій Екзархат, єпархію Волинську і священноархимандритство в Почаївській Лаврі в час великої небезпеки, втратившим свої уповноваження як по Екзархаті, так і по Єпархії та Лаврі" („Діяння ч. 4 Обласного Собору Єпископів Православної Церкви на Україні в Почаївській Лаврі 5/18 серпня 1941 р.). Признавши себе канонічне залежними від Московського Патріярха, ці єпископи не мали права касувати Екзархат, не ними встановлений, і звільнювати Екзарха, не ними призначеного. До того ж цей Екзарх Николай, як вже вище було сказано, по залишенні ним Луцька був переведений Кіріярхом тих єпископів Патріяршим Місцеблюстителем митр. Сергієм на вільну катедру митрополита Київського і Галицького з призначенням і Екзархом всієї України, наказом від 15 липня 1941 р. („Журнал Московской Патриархии", ч. 1, 1962 р., стор. 17).

Так Собор Єпископів в Почаєві, надаючи права Обласного Митрополита України архиепископові Олексію, ставав в конфлікт з признаною ним владою Московської Патріярхії: на Україні був вже, місяць перед тим, Екзарх, що користав з прав обласного митрополита. Не знати, як би поступив Собор Єпископів під проводом архиєп. Олексія, коли б йому був відомий наказ Патріяршо-го Місцеблюстителя від 15 липня 1941 р. про призначення Київським митрополитом Екзарха Николая. Але ухвали Собору Єпископів в Почаєві, не будучи в згоді (в точках 3 і 4), як бачимо, і з зарядженням признаної цими єпископами канонічної влади, були в той же час початком розколу в Православній Церкві на землях України. Не кажучи вже про те, що єпископи-учасники Собору в Почаєві, - а до них приєднались потім і відсутні архиєп. Антоній (Марценко) і єп. Дамаскин, - ухвалили уважати Українську Церкву канонічне підпорядкованою Московській Патріяр-хії, не питаючи самої Церкви (ні духовенства, ні вірних), але й посеред самої ієрархії Української Церкви - Архиєпископ Поліський Олександер і Єпископ Луцький Полікарп не визнали цієї ухвали.

Архиєпископ Олександер зовсім не був запрошений архиєпи-скопом Олексієм, по хіротонії єпископській молодшим, на Собор в Почаєві з тих мотивів, що Московська Патріярхія почислила архиєпископа Олександра за непідпорядкування їй за штат. Єпископ же Полікарп, не явившись на Собор, в листі від 3 серпня 1941 р. прислав свою думку щодо питання про канонічне положення тепер, по визволенні від совітської влади, Православної Церкви в Україні, лаконічно висловлену в словах: „те, що було насильно накинуте, мусить бути відкинутим". Іншими словами: „Насильно накинута юрисдикція Московської Патріярхії мусить бути відкинута, і ієрархія Православної Церкви в Зах. областях України повинна повернутися до свого Кіріярха митрополита Діо-нисія". Лист цей був зачитаний на Соборі Єпископів, але за думкою єп. Полікарпа єпископи, керовані архиєп. Олексієм, не пішли. А між тим сам митрополит Діонисій, коли з увільненням теренів Західньої України від совітської влади стали можливими зносини Варшави з ними, прислав листа, датованого 11 серпня 1941 року, до архиєпископів Олександра і Олексія і єпископа Полікарпа, що ним відновлялись офіційні зносини Первоієрарха з відірваними совітською окупацією частинами Православної Автокефальної Церкви в б. Польщі.

В цьому листі митроп. Діонисій, заповівши про скоре скликання Собору Єпископів в Почаєві, встановлював на звільнених українських землях 4 єпархії: Поліська, очолена архиєпископом Олександром; Крем'янецька, очолена архиєпископом Олексієм; Луцька, очолена єпископом Полікарпом, і Житомирська, що мала б бути організована. В тому ж декреті єпископ Полікарп воз-водився в сан архиєпископа з титулом „Луцький і Ковельський". До архиєп. Олексія дістався лист, очевидно, після Собору Єпископів 18. VIII, але той декрет митрополита не стримав архиєпископа в „промосковській" лінії поступовання: обіжником до духовенства Волині від 18. IX. 1941 р. ч. 479 архиєп. Олексій повідомляв про ухвали Собору Єпископів в Почаєві і одночасно ширив неправдиву відомість, що митроп. Діонисій залишив митрополичу катедру.

В пізнішому листі (з дня 20 сінчя 1943 р.) митрополит Діонисій писав про це поступовання архиєпископові (тоді вже митрополитові) Олексію: „Ви дуже й дуже згрішили. Ви від початку пішли неправильним шляхом. Ви відріклися від свого законного Кіріярха і почали будувати церковне життя не на канонічних підставах... І що б Ви не писали, що б не говорили в своє оправдання, в якому б освітленні не представляли того, що сталося, - ясним залишається одне: Ви відійшли від свого Кіріярха, не мавши від нього на це не тільки ніякого дозволу, але навіть всупереч його ясно висловленій волі. Це Ваше відступництво і з'явилося причиною нещасть, ставши першою спонукою падіння дисціпли-ни та початком безладдя в церковному житті України"... В іншому листі (з дня 28. IX. 1941 р.) митрополит Діонисій вказав архи-єпископу Олексію на разюче протиріччя його самому собі, коли за Польщі він в брошурі „Непрошенниє радєтєлі ілі около автокефалії Православной Церкви в Польше" (р. 1929) та в монографії „К исторіи Православной Церкви в Польше за десятилєтіє пре-биванія во главє єя Блаженнейшого митрополита Діонисія" (р. 1935) стверджував, слідом „за Архиєрейським Синодом Російської Зарубежной Церкви", неканонічність влади митр. Сергія, а тепер, знаючи історію і стан справи, „відважується твердити, що знаходиться в канонічному зв'язку з Церквою Московською".

Як же архиепископ Олексій виправдував своє відречення від митрополита Діонисія, як Кіріярха його і других єпископів в За-хідньо-Українських областях Православної Автокефальної Церкви в Польщі та чим пояснював разючу суперечність в своїх канонічних поглядах? В листі до архиєпископа Полікарпа (з дня 1 червня 1942 р.) архиєп. Олексій писав: ,,Я не змінився, а змінились обставини, які вимагають для добра нашої Церкви інших шляхів .. . Коли б існувала автокефалія Варшавська, я також, як і раніше, обстоював би її незалежність від Москви. Даремно Ви думаєте, що ми не позбавлені нині тієї автокефалії, яка була в Польщі... Варшавська Автокефалія, з упадком Польщі, перестала існувати, і Вам триматися за неї не слід, щоб не пошкодити через те Церкві Українській"...

Вихідною точкою в оправдання відходу від Кіріярха є у арх. Олексія, як бачимо, факт падіння Польської держави, з якою впала і автокефалія в ній Православної Церкви. 17 прав. 4 Вселенського Собору і 38 прав. 6 Всел. Соб. говорять про зміни в церковному розпорядку в залежности від політичних змін, але православне канонічне право ніколи й ніде не вчило, щоб кожноразові зміни в житті політичному, державному (тим більше їв часі нескін-ченої війни) відразу автоматично, чи механічно, тягли за собою зміни в долі Церкви в країні та її управлінні. І тому митрополит Діонисій цілком слушно вказував на те, що „не було жодного церковно-канонічного акту, силою якого частина нашої Св. Автокефальної Православної Церкви (в б. Польщі) мала б бути прилучена до іншого церковного організму, чи іншої церковної юрисдикції". (Лист до архиєпископа Полікарпа з дня 13. XI. 1941 р.).

Як ми вже вище писали (підрозд. 2), підпорядкування Москві року 1940 частин Православної Церкви в б. Польщі сталося насильством, а не правним яким канонічним актом. Правда, у „Відкритому листі до архиєп. Полікарпа" з дня 1 червня 1942 р. митрополит Олексій писав: „Усі ми добровільно підпорядкувались Московській Патріярхії, послали туди свої деклярації, поминали митроп. Сергія за богослужбами і виконували безпрекословно зарядження Патріярхії"... За весь єпископат в Православній Церкві Захід-ньої України митроп. Олексій казав неправду, бо ж ні архиєп..Оле-ксандер, ні єп. Полікарп деклярації до Патріярхії не посилали і на виклик туди не їздили. А що до добровільности, то коли вона у самого архиєп. Олексія тоді мала місце, то, значить, він в деклярації щиро писав про насильства польського уряду в справі переведення автокефалії Православної Церкви в Польщі. І тоді - як же міг він таку насильно переведену автокефалію канонічо захищати і відкидати претенсії Московської Патріярхії в названих вище його працях за часів Польщі? Тоді облудними являються і його слова (наведені вище), що він „обстоював би, як і раніше, Варшавську автокефалію (накинуту) і її незалежність від Москви, коли б та Автокефалія існувала". . .

Непослідовність канонічної аргументації архиєп. Олексія була і в тім, що він вважав зміну церковної юрисдикції, тобто відпадіння від митропол. Діонисія і підпорядкування місцеблюстите-леві митропол. Сергію, оправданою падінням польської влади і на-ступленням політичної влади СССР на території Західньої України. Але ж, коли цієї останньої влади не стало на цій території з німецькою її окупацією в літі 1941 р., то на якій підставі мала залишатися московська влада церковна? Чи не послідовно було б і архиєп. Олексію уважати, що з наступленням на українських землях німецької політичної влади мала б вернутися і юрисдикція церковна митрополита Діонисія, що очолював Автокефальну Пра-вславну Церкву на територіях під тою ж німецькою політичною владою?

І дійсно, в „Меморандумі" митрополита Діонисія з дня 15 липня 1942 р. до німецької цівільної влади в „справі організації Православної Церкви на східніх землях, занятих німецькою армією", де Митрополит протестував проти обмежень церковно-канонічних його чинностей границями Генерал-Губернаторства - був розумний план управління Православною Церквою на тих землях в перехідний час життя на них. В основі цього плану були такі історичні та канонічні міркування. Єдиною Автокефальною Православною Церквою на звільнених українських, білоруських, а почасти і литовських, землях, є Православна Церква в б. Польщі, автокефалія якої стверджена Томосом Константинопольського Патріярха від 13 листопада 1924 р. і признана Главами Східніх Автокефальних Церков (опріч тільки Московської). Історично ця Церква є наслідницею колишньої Київської Митрополії в її канонічній ролі до 1686 р., в якому вона була підпорядкована Москві. Отже до цієї Церкви повинні церковно-правно належати тепер православні єпархії на згаданих землях до часу устабілізування життя на них, бо встановлювати автокефалії церков неможливо в час військових дій. Буде це перехідна стадія, але через голову цієї Церкви, Первоієрарха її митрополита Діонисія, збережений буде канонічний зв'язок єпархій зо всіма східніми патріярхами і другими главами Автокефальних Церков на південному сході. З огляду ж на посилення в цей мент національних аспірацій і в церковному житті на звільнених від большевизму землях, Митрополит пропонував в „Меморандумі" поставити на чолі церковного управління на тих землях ,,Собори Єпископів" - українських в Україні, білоруських на Білорусі, а можливо й литовських на Литві; всі ці єпископи знаходились би в тім часі в канонічній юрисдикції митрополита Діонисія.

Але німецька окупаційна влада не прийняла цього плану церковного управління митрополита Діонисія, спричинившись тим до смутної ролі посібника в появленні й поглибленні розколу в Українській Православній Церкві. Відразу після увільнення від совітської влади Західньої Волині, митроп. Діонисій хотів „увійти в безпосереднє єднання з тамошньою ієрархією, духовенством і народом, уклав спеціяльну відозву до пастви", мав прибути до Поча-ївської Лаври, щоб в день щорічного великого свята Преподобного Іова (10 вересня 1941 р.), на яке прибувало тисячі прочан, очолити цю церковну урочистість. Німецька влада не дала митрополитові дозволу на цю подорож. Митрополит хотів перевести Собор Єпископів Східніх земель, закликавши їх до Варшави. Німецька влада не дозволила. Архиєпископ Олександер з Пінська і По-лікарп з Луцька хотіли поїхати до митропол. Діонисія у Варшаву для наради в церковних справах; німці православних владик не пустили.

Не підлягає сумніву, що коли б керму управління Православною Церквою на звільнених українських землях, за згодою військової чи цивільної влади, взяв в свої руки Первоієрарх митрополит Діонисій, то жодного розколу в Православній Церкві в Україні не було б: ані архиєп. Олексій, тим більше ні його вікарні єпископи, не дивлячись на їх москвофільство, не сказали б ані слова ні про „канонічність" накинутої їм московської церковної юрисдикції, ні про „автономію" для Української Православної Церкви.

Ухвали Собору Єпископів в Почаєві 18 серпня 1941 р., головне про дальше перебування, з відступленням совітських військ і влади, Православної Церкви на українських землях в юрисдикції Московської ПатрІярхії, були, як сказано вище, початком розколу в тій Церкві. Бо, по-перше, Поліська єпархія, очолена архиєп. Олександром, як тільки зникла совітська влада з Полісся, вернулась в юрисдикцію митрополита Діонисія, і в тій єпархії почали за Богослуженнями поминати митропол. Діонисія. У Волинській єпархії справа була складніша, оскільки єпархіяльним архиєреем її хотів бути архиєпископ Олексій; був він Волинським архиєпи-скопом перед другою світовою війною за Польщі; в часах совітської окупації став, як бачили, Тарнопільським і Кремянецьким, потім Рівенським і Кремянецьким, а тепер, не повертаючись до юрисдикції митр. Діонисія, мав би керувати одначе, як було за цієї юрисдикції, Волинською єпархією. Тільки ж цим замірам рішучо протистала українська інтелігенція, церковно-громадські діячі її, з огляду на ухвали Собору Єпископів в Почаєві, зустрінуті з обуренням. Вся укранїська преса на Волині закликувала парафії не підпорядковуватися тим ухвалам, так шкідливим для українських національних інтересів.

Протестаційній цій акції цілком стало в допомозі розпорядження митрополита Діонисія з 11 серпня 1941 р. (подано вище); виділену на Волині Луцько-Ковельську єпархію цілком канонічне, згідно з цим розпорядженням, очолив б. вікарій, тепер архиєпи-скоп, Полікарп в юрисдикції митр. Діонисія. Але в основі церковного розколу зза приналежности до різних юрисдикцій, митрополита Діонисія чи митроп. Московського Сергія, лежав національний момент. Тому на Волині вже в цьому часі (осінь 1941 р.) повстає непорядок з погляду канонічних правил: нема границь поміж Луцько-Ковельською і Рівенсько-Кремянецькою єпархіями з б. Волинської, бо ж архиєп. Олексій не визнав розпорядження митрополита Діонисія про цей поділ, а з ним і пан-отці з Луцько-Ковельської єпархії москвофіли теж не визнають поділу та підлягають з своєю парафією арх. Олексію; з другого боку й українські пан-отці, а ще більше національно-свідомі українські парафії, з Рівенсько-Кремянецької єпархії, особливо з Рівенщини, переходять в юрисдикцію владики Луцького Полікарпа. Слід за-уважати, що в парафіях, які знаходились в керуванні арх. Олексія, поминали по церквах тільки його, а місцеблюстителя митроп. Сергія поминав за богослуженнями тільки сам арх. Олексій; так приховували від народу Московську церковну юрисдикцію. По парафіях в керуванні архиєп. Полікарпа поминали, крім нього, і митрополита Діонисія, як і на Поліссі. Але ж, в зв'язку з дальшим увільненням українських територій від безбожної совітської влади, на яких територіях починало відроджуватися церковне життя, єпископи „автономісти" теж несли ідею підпорядкування українського церковного життя Московській Патріярхії, і так само приховано, як і з поминанням митрополита Сергія на Волині.

В другій половині листопада 1941 р. архиєп. Олексій рішив побувати в Києві, де, як видно було з ст. в Київському „Українському Слові" (за 9 жовтня 1941 р. ч. 25) під заголовком „Церковне питання на Україні", віруюче громадянство орієнтувалось на арх. Олексія. Через Бердичев, де правив архиєрейську Службу Божу в присутності яких 150 осіб (з оповідання самого арх. Олексія), прибув він до Києва, де зустріч його зовсім не була урочиста, бо ж, як пише нам митрополит Ніканор (лист від 25. 7. 1956), „виявилося його (арх. Олексія) наставлення щодо підпорядкування Української Церкви Москві". Не правив арх. Олексій там і Богослуження; натомість, як оповідав сам, мусів побувати в установах німецького гестапо та невдовзі залишити Київ. Під вражінням київського приняття арх. Олексій безпосередньо з Києва, не повернувшись до Кремянця, поїхав через Житомир і Рівне, де дістав від німців перепустку, до Холма, до арх. Холмсько-Під-ляського Іларіона (Огіенка).

В Холмі був арх. Олексій на початку грудня 41 р.; з ним приїхав з Рівного і адвокат І. Ф. Корноухів, Голова Волинської Церковної Ради. По розмовах з владикою Олексієм, арх. Іларіон запросив до себе на чай адвок. І. Корноухова, д-ра Ст. Барана, суддю В. С. Соловія (нині єпископ УАПЦ Варлаам) і д-ра Т. Олесію-ка (родич вл. Олексія). За цим чаєм „владика Олексій встав та виголосив тост за господаря, додавши при цьому, що „майбутнє Української Церкви по цій зустрічі та гостині знайдеться в певних та досвідчених руках". Всі (присутні) прийняли цей виступ, як освідчення про повну домовленість владик. Перед відходом нашим з архиєрейського дому мав я та д-р Олесіюк розмову з вл. Олексієм в окремій кімнаті. Ми намовляли арх. Олексія поїхати до митр. Діонисія, але він відповів, що це противиться бажанням вл. Іларіона і їх домовленосте. Запитав владика нашої думки, який би титул надати Іларіонові при обранні його на Київську катедру. Ми рішуче висловилися проти митрополичого титулу, вважаючи це за передчасне, до Собору Української Церкви". . . (З листа-спо-гадів єп. Варлаама до автора цієї праці з дня 27. 10. 1960 р.).

Треба сказати, що в часі, як арх. Олексій вів в Холмі переговори з арх. Іларіоном про обняття останнім Київської катедри, до Києва вже прибув, очевидно з інструкціями від арх. Олексія, єп. Львівський Пантелеймон, якого представники духовенства і мирян урочисто зустріли в будинку Київської Церковної Ради; єп. Пантелеймон мав бути наразі Керуючим Київською єпархією, і в характері такого захопити в свої руки Київські святині і організацію в Києві церковного життя. Арх. Олексій вернувся з Холма до Кремянця; з ним приїхав і адвокат І. Корноухів. Зібралась Волинська Церковна Рада. Іван Корноухів зробив доповідь в тому дусі, що вже, слава Богу, наладилось: арх. Олексій став на українському ґрунті, домовився з арх. Іларіоном, все піде добре .. . Арх. Олексій зібрався навіть, як заявив делегації до нього, відійти, мати „келійку" десь в манастирі та занятися там богословською науковою працею.

Запевнення з боку архиєп. Олексія, що, з призначенням арх. Іларіона Огієнка на Київську архиєрейську катедру, будова церковного життя в Україні буде пройнята цілком українським характером, подіяло заспокоююче на українське громадянство. Але раптом довідується громадянство, що в часі цих запевнень висвячено було арх. Олексієм в Почаєві на єпископа архимандр. Іоана Лавриненка, відомого україножера, висвячено до того ж з титулом „Ковельського", який титул мав вже в своїй єпархії архиєпископ Полікарп „Луцький і Ковельський". Далі стало відомим про Собор Єпископів в Почаєві під головуванням арх. Олексія, постанови якого Собору далеко не свідчили про „нову лінію поступо-вання" арх. Олексія.

„Покликання" архиєпископа Холмського і Підляського Іларі-она на Київську катедру зафіксовано було Собором в наступній постанові:

 „Діяння Обласного Собору Єпископів ч. 34 Православної Церкви на Україні в Почаївській Св. Успенській Лаврі від 8. 12/25. 11. 1941 р. Вислухали: Доповідь Високопреосвященного Голови Собору про перебування його в Києві і о тих враженнях, які він виніс. Церковне життя в столиці України помаленьку наладжується, але помічається, що беруть верх в тому житті самосвяти. Вони засіли в Церковній Раді, вони захопили Андріївський собор і готовляться взяти в свої руки, при сприятливій нагоді, й інші історичні святині м. Києва. З розмов з представниками Міської української влади, а також і самосвятів, вдалося вияснити, що Влада не хоче церковного розламу (розколу), та й самі самосвяти пішли б на згоду, коли б на Київській катедрі тепер де сказався єпископ, пересякнутий національними почуттями у вищій мірі і відомий своєю довголітньою працею на користь Української Православної Церкви, а також з іменем вченого, знаного псій Україні. Високопреосвященний Голова Собору Єпископів вважає за найбільш відповідного для цієї ролі Високопреосвященного Іла-ріона, архиєпископа Холмського і Підляського, якого слід би негайно запросити на Київську катедру.

По довшому вислові думок, звернули увагу, що ця катедра митрополича, але понеже в серпневих нарадах Собору Єпископів вияснилось, що Митрополита Київського і всієї України вибере Помісний Собор, зложений з єпископів, духовенства і мирян України, як також приймаючи під увагу, що положення митрополита усієї України має велике політичне значення, так що вибір Вищого Достойника Православної Церкви не може відбутися без участи державної влади, - до відповідного часу Київський Єпар-хіяльний Архиєрей мав би носити титул Архиєпископа Київського і Переяславського і був би до Помісного Собору повноправним членом Собору Єпископів Православної Церкви на Україні, а згодом і заступником Голови Собору Єпископів. Понеже далі Високопреосвященний Архиепископ Іларіон знаходиться нині в юрисдикції Авоткефальної Православної Церкви в Генерал-Губернатор-стві (був. Польща), то, очевидно, покликання його до Києва могло б відбутися не інакше, як за згодою Голови тієї Церкви. Вра-зі згоди на покликання архиєпископа Іларіона, як з його боку, так і з боку Блаженнішого Митрополита Діонисія, перебуваючий нині в Києві Преосвященний Пантелеймон міг би бути призначеним на вільну катедру Полтавського єпархіяльного архиєрея, з титулом єпископа Полтавського і Лубенського.

Постановили: 1) Признати Високопреосвященного архиєписко-па Іларіона Огієнка достойним кандидатом на вільну катедру Архи-єпископа Київського і Переяславського; 2) Доручити Високопре-освященному Голові Собору покликати Високопреосвященного Іларіона на цю катедру, як також випросити у Блаженнішого митрополита Діонисія благословення і дозвіл Високопреосвященному Іларіону заняти Київську катедру; 3) Вразі згоди Владики Іларіона і дозволу з боку Голови Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві, вважати Преосвященного Львівського Пантелеймона призначеним на Полтавську Архиєрейську Катедру з титулом єпископа Полтавського і Лубенського". Підписали: Архиєпископ Олексій, Члени Собору - Єпископ Дамаскин, Єпископ Пантелеймон, Єпископ Леонтій, Єпископ Іоанн, Секретар Єпископ Веніямин". (Підкреслення у цьому „Акті", у відпису, одержанім мною від пок. митр. Олексія, скрізь мої).

В „Ювілейній книзі на пошану митрополита Іларіона" (Вінніпег. 1958) в ст. інж. А. Нестеренка „Обрання Владики Іларіона на Київську катедру" (стор. 201-210) ця постанова Собору Єпископів під проводом архиєпископа Олексія про покликання архиєпи-скопа Іларіона на Київську архиєрейську катедру текстуальне не подається. Там читаємо: „На Волині архиєпископ Олексій скликав Собор Єпископів Української (?) Православної Церкви в м. Почаеві 25 листопада (ст. ст.) 1941 р. Цей Собор, на якому було 8 єпископів (6, а не 8), прийняв до уваги загальне бажання населення України і одноголосне обрав там Владику Холмського Іларіона Архиєпископом Київським і Переяславським, - і то з тим, що коли він прибуде до свого Престолу в Києві, то зараз же буде оголошений й Митрополитом Київським та всієї України" (стор. 205). Підкреслені останні слова автора є чистою його фантазією, для якої нема жодної підстави в наведеній вище соборній постанові, де сказано, що митрополита Київського і всієї України вибере Помісний Собор та ще з участю майбутньої державної української влади. Нічого в Соборній постанові не говориться й про „загальне бажання населення України"; Владика Олексій, сказано там, розмовляв у Києві з представниками міської української влади (магістрату м. Києва) та ,,самосвятів", як іменує Собор Єпископів „Української" Православної Церкви прихильників УАПЦеркви ієрархії 1921 р. Зате зовсім замовчано в тій статті „Ювілейної Книги" той незаперечний факт, що на Київського Єпархіяльного Архи-єрея Владика Іларіон був обраний єпископами, що добровільно залишились в юрисдикції Московської Патріярхії, будучи ворожими українській церковній ідеї. Докладне й документальне освітлення усіх тих „фантазій", тепер вже для українського церковного життя неактуальних, що їх, одначе, зі шкодою для історії нашої Церкви, повторено р. 1958 інж. А. Нестеренком в „Ювілейній Книзі", - зроблено було автором цієї праці в статті „Як було з обранням на Київську Катедру Архиєпископа Іларіона (Огієнка) року 1941". (Церква і Нарід". Квітень-Травень 1949 р., стор. 17-32). В листі від 26 грудня 1941 р. ч. 5112 Владика Іларіон дякував ахиєпископові Олексію і всьому Соборові Єпископів за високу честь, яку вони йому зробили, обравши Архиєпископом на „Престольну Київську Катедру", та писав, що рветься до них і негайно, як одержить перепустку, приїде. При великих тодішніх комунікаційних труднощах, арх. Іларіон, пишучи до арх. Олексія цього листа, не знав, що за ці 18 днів від обрання його єпископами-автономістами на Київську Архиєрейську Катедру дальшими посуненнями церковної політики архиєп. Олексія і його вікарних єпи-скопів-автономістів утворена була така ситуація, при якій для національно-свідомого українського громадянства на Волині справа обрання архиепископа Іларіона для активної ролі в церковному житті України зовсім відійшла на задній план.

Вже другого дня після ухвали про Київську катедру для архиєп. Іларіона, 9 грудня 1941 р. той же собор єпископів-автономістів в Почаєві проголошує архиєпископа Олексія Митрополитом Волинським і Житомирським та Екзархом всієї України. Замісць відходу до якогось з манастирів для спокійної науково-богословської праці, архиєп. Олексій, наділений раніше (18. VIII. 1941 р.) на Соборі правами обласного митрополита, одержує тепер сан митрополита та повноту прав, як Екзарх всієї України (в юрисдикції Московської Патріярхії). До цього акту Собору доходять акти дальших призначень на єпархільяних єпископів, крім єп. Пантелеймона на Полтавську єпархію, - єп. Симона Чернігівським єпископом, єп. Дамаскина - Подільським.

Разючі факти нещирости архиєп. Олексія в його переговорах з представниками українського православного громадянства до-сягли в цих фактах „нового українського курсу" митрополита-ек-зарха Олексія кульмінаційного пункту. Рівно ж цілком ясною стала велика небезпека для українства церковної диверсії єпископів-автономістів в Східній Україні. Недоцінювати цієї небезпеки не міг український церковно-громадський провід на Волині. З Кремянця до Луцька негайно була послана делегація в складі прот. Миколи Малюжинського, б. посла до Сейму Б. М. Козубського і автора цієї праці. Там відбулася нарада з Владикою Полікарпом та Архиєпископською Радою при ньому. Багато зусиль коштувало переконати архиєп. Полікарпа погодитися на обняття становища Адміністратора Православної Церкви на визволених українських землях, про призначення на яке рішено просити митроп. Діонисія, Кіріярха Владики Полікарпа. Згоду свою архиєп. Полікарп обумовив всемірною підтримкою його на цьому тяжкому і відповідальному становищі українським громадянством. Після цього в м. Рівному, 13 грудня 1941 р., відбулась нарада представників церковних рад Волині, коли було ухвалено: „Виступити рішуче проти неканонічної і надзвичайно шкідливої для Української Православної Церкви діяльности архиєпископа Кремянецького Олексія і оточуючих його єпископів та звернутися до митрополита Діонисія з освітленням цілої справи тяжкого стану церковного життя, просячи Його Блаженство призначити Адміністратором Православної Церкви на звільнених землях України єдиного по цей бік річки Бугу єпископа-українця Полікарпа, архиєпископа Луцького і Ковельського".

На цій же нараді в Рівному було рішено „нав'язати братерський контакт з церковними радами українських східніх земель, в першу чергу з Українською Церковною Радою в Києві". До неї було вислано 15. XII. 1941 р., за підписами Уповноважених від Церковних Рад Волині - І. Корноухова, І. Власовського і Б. Ко-зубського, листа, в якому було з'ясовано сучасне положення Православної Церкви в Україні, повідомлялось про приняте рішення про призначення Адміністратором Владики Полікарпа та була просьба „підтримати це становище Волині, не приймати єпископів - висланців єп. Олексія, даючи їм належну відправу та очікувати архиєпископа Полікарпа і висвячених єпископів українських патріотів, кандидатів громадянства".

Меморандум Його Блаженству Митрополитові Діонисію від Церковних Рад Волині, з просьбою іменувати Архиєпископа Луцького Полікарпа Адміністратором Православної Церкви на звільнених українських землях доручений був Владиці Діонисію у Варшаві б. Міністром УНР Євгеном Архипенком. Митрополит Діони-сій цілковито поділив погляди духовенства і мирян, об'єднаних в Церковні Ради на Волині, та Декретом від 24 грудня 1941 р. призначив архиєпископа Луцького Полікарпа „Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України", при чому в Декреті далі зазначено, що призначення це наступило „на просьбу української громади, зорганізованої в Церковні Ради на Волині, що добре розуміє Правду Божу". По одержанні Декрету від 24. XII. 1941 р. Владика Полікарп розпочав свою працю по організації українського церковно-православного життя на звільнених українських територіях, бо до цього часу міг керувати цим життям тільки в своїй Луцько-Ковельській єпархії.

 24 січня 1942 р. архиєпископ Полікари оформив своє нове положення перед цівільною владою в краю, коли був принятий в Райхскомісаріяті в Рівному заступником райхскомісара Коха, лан-десгауптманом фон-Ведельштедтом; на цій авдієнції архиєп. Полікарп підкреслив, що призначення його Адміністратором вийшло від Зверхника церковної православної влади на цих землях митрополита Діонисія. Через місяць, 25 лютого 1942 р., був на авдієнції у того ж фон-Ведельштедта і митрополит Олексій, як голова Автономної Церкви на Україні зі зверхництвом Московського Патріярха. Приймаючи до відома заяви владик, фон-Ведельштедт запевнював їх, що німецька влада визнає в засаді повну свободу Церкви.

Епізод з покликанням архиєпископа Іларіона на Київську ка-тедру Собором єпископів-автономістів, в цілях розбиття єдности українського фронту проти них, скінчився на Волині з проголошенням Адміністратури владики Полікарпа на визволених українських землях. Але в Києві і на східніх землях України ще й у січ-ні-лютому 1942 р. „з'являються, як свідчить митрополит Ніканор (лист до автора цієї праці з дня 23 липня 1956 р.), спеціяльні емісари, що розвозять по парафіях, підпорядкованих Українській Церковній Раді (організована була в Києві 19 жовтня 1941 р.), тисячі друкованих „Прохань" про спровадження ВПр Іларіона до Києва". В цих друкованих „Проханнях" (До Церковної Ради мешканців села...) читаємо: „Завдячуючи лицарській перемозі Німецької Армії, впали політичні московські кайдани, але церковно-релігійні пута ще позостались, бо ієрархія московська, або співчуваюча Москві, ще й досі рядить нашим Українським церковно-релігійним життям на велику шкоду Українському народові. Церковно-релігійне життя на Україні потребує тепер якнайскоршого упорядкування, а впорядкування те може перевести тільки особа, яка має великий авторитет серед Українського народу і яка докладно, науково і практично знає всі потреби окремішньої Української Церкви. Такою особою є знаний всьому Українському народові учений патріот, українець архиєпископ Холмський і Під-ляський І л а р і о н (Огієнко)" . .. Закликуючи Церковну Раду „вжити всіх заходів, аби на керівника Церкви на Україні було тепер же покликано архиєп. Іларіона", мешканці села (такого то) повідомляють далі, що до них „доходять тривожні чутки, ніби певні московські угруповання, а за ними і де-які укра'інці, яким ще не злізла з очей московська полуда, уживають заходи, щоб на керівника Церкви на Україні покликати відомого полонофіла москаля митрополита Варшавського Діонисія, або його прислужника архиєпископа Паладія... Усердно просимо Ваших старань, щоб тої ганьби для Української Православної Церкви на Україні не сталось".

 „Однак, як свідчить далі владика Ніканор, ті „Прохання" парафії скеровують „до відома" Церковної Ради непідписаними, з запитом, що з тим робити. Оскільки по сути кандидатура ВПр вл. Іларіона була цілком підходяща, постільки викликав підозріння факт, що ті „прохання" розповсюджувала московська група митр. Олексія і ще нікому невідомі якісь особи. Українська Церковна Рада зразу схильна була поважно поставитись до кандидатури ВПр вл. Іларіона і в цьому дусі УЦРадою було уложено листа до Блаж. Митр. Діонисія з 22 січня 1942 р. ч. 126. Лист був підписаний Головою Ради П. Руденком, членами Президії Р. Мельниченком, Ф. Ковалем та членом-секретарем В. Марченком, але не був митрополитові висланий, а залишився в архіві, бо зайшли події, які зробили його неактуальним. А саме: на домагання групи єп. Пантелеймона 12 листопада 1942 р. Укр. Церковна Рада окупаційною владою була розв'язана (,,за розповсюднення безбожництва і непошану правосл. єпископа Пантелеймона", як стоїть в повідомленні), її майно та приміщення було сконфісковано... Прискорило закриття Ц. Ради й те, що вона вислала делегацію (П. Руденко і заст. голови прот. П. Касянчука) на Волинь до архиєп. Полікар-па, щоб придбати єпископа для звільненої території України" (ІЬid.).

Дуже важливим, історичним актом з боку митрополита Діо-нисія Валединського було його благословення, одночасно з призначенням архиєпископа Полікарпа Адміністратором Православної Церкви на визволених українських землях, висвяти єпископів для Української Православної Церкви, яке дав він владикам Олександрові Поліському і Полікарпові Луцькому. В початку лютого 1942 року архиєп. Полікарп виїхав до Пінська, катедрального міста владики Олександра, по дорозі взяв з собою в Ковлі кандидатів в єпископи волинських протоєреїв Ніканора Абрамовича та Івана Губу. В Пінську 8-10 лютого 1942 р. відбулись єпископські хіротонії. 8 лютого висвячено було архимандр. Юрія (Коренастова) на єпископа Берестейського - вікарія владики Поліського; 9 лютого - ахимандр. Ніканора, що в чернецтві заховав ім'я Ніканора, в єпископа Чигиринського (Київщина) і 10 лютого архимандр. Ігоря (ім'я в чернецтві прот. Івана Губи) - в єпископа Уманського (Київщина). Два останніх українських єпископи, постановою цього Собору єпископів в Пінську, призначені були тимчасовими вікаріями Владики Адміністратора Полікарпа з перебуванням в Києві.

Зважуючи велику трагедію в добі національного відродження Української Православної Церкви в рр. 1917-21, коли російський єпископат унеможливив організувати українську православну ієрархію на діючих канонічних підставах та призвів до висвячення на Київському Соборі 1921 р. першого єпископа прот. Василя Лип-ківського руками пресвітерів за давнім, до Вселенських соборів, звичаєм, що не втримався, в Олександрійській церкві, - зважуючи це, можна зрозуміти велику радість українського православного громадянства на вістку про історичну подію хіротонії українських єпископів в Пінську єпископами Православної Автокефальної Церкви, очоленої митрополитом Діонисієм. Архиєпископ Олександер був висвячений 4 червня 1922 р. митрополитом Юрієм і архиєпископом Діонисієм; архиєпископ Полікарп був висвячений 10 квітня 1932 р. митрополитом Діонисієм, архиепископами Феодосіем і Олексієм, єпископами Симоном і Савою. Отже укра їнським ієрархам, висвяченим тепер руками архиєпископів Олександра і Полікарпа, не може закинути „неканонічности" і „без-благодатности" жаден здорово думаючий канонічний розум, а тільки хтось зі злої волі та фанатичної ворожости до українського народу і його Православної Церкви, з причин найбільше політичного характеру.

Тому українське православне громадянство було глибоко вдячне митрополитові Діонисіеві і архиєпископові Олександрові, росіянам по походженню і вихованню, які не наслідували сумної пам'яти митр. Михаїла Єрмакова та інших російських єпископів, а стали Добродіями для Української Православної Церкви в християнському зрозумінні потреб і сподівань українського віруючого народу.

 

• ВКонтакте