4. Прибуття до Києва єпископів Ніканора й Ігоря; радісна зустріч їх українським громадянством. Висвячення українських священиків. Початок боротьби між Автономною і Автокефальною Церквами в східніх областях України. Німецька адміністрація в Києві по боці автономістів. Конференція в справах Православної Церкви в Україні 4 травня 1942 р. в центральному уряді Райхскомісаріяту в м. Рівному на Волині. Висвячення українських єпископів в Києві Собором єпископів 10-17 травня 1942 р. Постанови цього Собору. Загострення боротьби поміж Автокефальною і Автономною Церквами в Україні

Труднощі комунікації для людности в ті часи німецько-московської війни були причиною того, що єпископи Ніканор та Ігор могли дістатися до Києва тільки через місяць після хіротонії їх в єпископи в Пінську. 13 березня 1942 р. український Київ радісно вітав давно очікуваних українських православних єпископів. 15 березня оба владики, в сослуженні з духовенством, відправили Службу Божу в Андріївському соборі, в якому не могли вміститися вірні, що давно вже не чули архиєрейської Служби Божої в рідній мові. Після цього молитовного єднання наступило признання українською церковною громадою м. Києва прибулих єпископів своєю ієрархією, що входила в склад Собору єпископів Автокефальної Православної Церкви з Головою його Архиєпископом Олександром Поліськім і Адміністратором Церкви на визволених українських землях Архиєпископом Полікарпом. Назовні це признання оформлено було в акті 19 березня 1942 р., згідно з яким представники Української Автокефальної Православної Церкви, признані за таких, після розв'язання 11. II. 1942 р. Української Церковної Ради німецькою владою, протоієреї м. Києва Юрій Пеле-щук, Микола Саранча і Федот Шпаченко передали представництво і зверхність в названій Церкві, на підставі бажання віруючих. Репрезентантові Адміністратора Владики Полікарпа Єпископові Ніканору Чигиринському. В основі ж цього акту 19 березня 1942 року була ухвала Собору Єпископів в Пінську з 10 лютого 1942 р. ч. 9 про приняття цим Собором в свою юрисдикцію духовенства і вірних Української Автокефальної Православної Церкви, що її очолював з р. 1921 митрополит Василь Липківський. (Прот. А. Дублянський. Тернистим шляхом. Життя митрополита Ніканора Абрамовича. Лондон. 1962. Стор. 32-33).

Вістка про прибуття до Києва нововисвячених українських єпископів широко понеслася по Київській та інших областях України. Як пише владика Ніканор авторові цієї праці (в листі від 6 серпня 1956 р.), - „по прибутті єпископів до Києва двері архи-єрейського дому не зачинялись від безперестанних делегацій парафій, що вперто чекали на приїзд українських єпископів, які б висвятили для них українських священиків. Все те вимагало священиків негайно і не хотіло вертатися додому без священика. „Діти наші нехрещені, подружжя невінчані, батьки непоховані, у св. сповіді по 20 літ не бували. Паска наближається, - невже несвя-чену знову їстиме народ?" Так скаржилися делегати. І перед єпископами у весь зріст стала проблема, щоб якнайскорше дати людям духовну втіху, якої позбавлені були вони кілька десятиліть...

Вже на Соборі Єпископів в Пінську, коли була висвята єпископів (9-10 лютого 1942 р.), передбачались труднощі з висвятою священнослужителів на Сході України при відновленні церковного життя, знищеного безбожною владою разом з винищенням нею тисяч духовенства. Ставленників до висвяти мало бути багато і для звичайного часу в церковному році, а тут же мав наступити час Великого Посту, коли за церковним уставом не щодня можна правити Божественну Літургію, під час якої довершуються хіротонії священнослужителів. Тоді на Соборі єпископ Берестейський Юрій Коренастов, росіянин з походження (нині архиєпископ, заступник Митрополита Варшавського і всієї Польщі), пригадав Собору, що в давній Українській Православній Церкві була практика висвяти за однією літургією не одного диякона і одного священика, а й кількох ставлеників в диякони чи священики; звичай цей був засуджений на Московському Соборі 1666-1667 р., але „коли Українська Церква стала на шлях незалежности від Церкви Московської, то чи тепер єпископи тієї Української Церкви обов'я-зані дотримуватись ухвал Московських Соборів?" І Собор в Пінську ухвалив, що „в разі конечної потреби, можна відновити стару практику Української Церкви висвяти по кілька кандидатів на одній літургії". Цю практику й було відновлено Великим Постом 1942 р. в Києві українськими єпископами, щоб дати тоді Церкві конче потрібних пастирів при відновленні зруйнованого больше-виками церковного життя.

 „Маю певні відомості, -- писав в листі від 1 червня 1942 р. митроп. Олексій до архиєпископа Полікарпа, - що Ваші „вікарії" вже висвячують пресвітерів і дияконів римо-католицьким способом - по кільки ... Це ж відступство від св. Православія ... Собор (Московський в 1667 р.) назвав цю практику „беззаконіем", а Ви це беззаконіє попустили і через те перестали бути православними". .. Таких своїх грізних тверджень митроп. Олексій допустився у „відкритому листі" до архиєп. Полікарпа, не перевіривши їх ні канонічне, ні історично. Московський Собор 1667 р. втручався в даному випадку в життя Церкви йому не підлеглої (Київська митрополія була підпорядкована Московському патрі-ярхові тільки в 1686 р.), а тому в Українській Церкві продовжували держатися, коли треба, „беззаконної" практики висвяти й після постанови того Собору 1667 р.; крім того, висвята кількох став-ленників, канонами Вселенської Православної Церкви не заборонена, бувала й на Московщині. (Див. про це т. II цієї праці, стор. 237-238). Ріжниця ж в цій практиці висвяти від „римо-католиць-кого способу" була та, що в західній Католицькій Церкві висвячують кількох ставленників як одну групу, одночасно, а за українським звичаєм висвячували на одній літургії одного кандидата за другим окремо. На протязі перших трьох місяців перебування єпископів Ніканора та Ігоря на українських землях було висвячено ними 122 священиків. Священиків посилалось зразу як місіонерів, що мали своїм завданням не тільки обслуговувати доручені їм парафії, але й організовувати церковне життя в околицях. В міру розвитку церковного життя, ділено терен на церковні райони і призначувано благочинних, що мали доглядати за правильним переведенням у житя всіх заходів єпархіяльної влади.

Як було вище сказано, в Києві перебував єпископ Львівський Пантелеймон, делегований в характері керуючого Київською єпархією Собором єпископів-автономістів ще в кінці 1941 р. З прибуттям до Києва українських єпископів Ніканора та Ігоря, Православна Церква і в Східніх областях України предстала, як і на Волині, поділеною на Автокефальну Українську і Автономну - Московської юрисдикції. Між ними почалась і тут боротьба. Об'єктивно треба ствердити, що автономісти перші відкрили церковну боротьбу і в Східніх областях України. Бо як тільки 13 березня 1942 р. прибули до Києва єпископи Ніканор та Ігор, єпископ Пантелеймон вже 18 березня випустив проти них відозву до вірних. В цій відозві він писав: „Приїхало до вас, до Києва, двох єпископів, Ніканор та Ігор, котрих прислав Луцький єпископ Полікарп, не маючи на те жодного права канонічного"... А далі, сказавши, що ці єпископи увійшли в молитовне єднання з священиками ієрархічної висвяти митр. Липківського, єп. Пантелеймон наказав церквам та парафіям „згаданих самосвятських (?) єпископів не приймати ... Вони підлягають відлученню від Православної Церкви та позбавлення сану".

В дусі і змісті цієї відозви поведена була автономістами боротьба проти Української Автокефальної Церкви скрізь по Україні. Головним засобом в боротьбі була неправда щодо походження нового українського єпископату, що це ніби та сама „безбла-годатна ієрархія", яку поставив Київський Собор 1921 р., і та сама Автокефальна Церква, що заснована була при митр. Липків-ському. З метою вияснити перші і дійсні причини розколу в Православній Церкві на Україні, Владика Полікарп видав до духовенства і вірних Архипастирський Лист від 8 квітня 1942 р., в якому писав: „Істота подій в нашій Православній Церкві на визволених українських землях зводиться до питання, чи бути тут нашій Православній Церкві дійсно Українською Національною Церквою, з своєю рідною мовою в Богослуженні, Церквою, овіяною соборними традиціями минулого і всією національно-культурною духовною красою, чи навпаки, бути тій Церкві знаряддям в руках купки єпископів-москвофілів для панування над українським народом Москви і духу московського"...

Але ж самий факт розколу, існування двох ієрархій в Православній Церкві, що явилась з Західньої України на велике діло християнської місії, відродження релігійного життя після тяжких часів переслідування Церкви і релігії взгалі безбожною владою на Сході, глибоко хвилював людей, що залишились там побожними від дореволюційних часів, і підривав успіхи християнської місії посеред тих, що хотіли вернутися до Бога, або ще тільки пізнати Бога.

Неприхильне ставлення німецької цивільної влади в Києві до Української Автокефальної Церкви, яке проявилось вже до приїзду сюди українських єпископів в акті закриття тією владою 11 лютого 1942 р. Української Церковної Ради, відразу ж було проявлено німцями і у відношенні до прибулих єпископів Ніканора і Ігоря. Генерал-Комісаром Київської области, а за ним і Штадтко-місаром м. Києва було грубо відмовлено в прийнятті, до якого зголосились єпископи, як водиться, по прибутті їх до Києва, при чім було тими представниками окупаційної влади заявлено, що вони вже мають тут для населення православного російського єп. Пантелеймона, а інших не потребують. Так відразу німецька влада в Києві, яку українці прийняли було за „визволителів", стала в церковному житті столиці України Києві по стороні противників Української Автокефальної Церкви, які, під проводом еписко-па-москвофіла Пантелеймона, виявили велику рухливість в зносинах з владою, утворюючи для українців дуже несприятливі обставини. Неприязні дії німецької влади у відношенні до Заступника Адміністратора Української Православної Церкви єпископа Ніканора торкались навіть господарчих справ, як: всякі утруднення в помешканні для нього і Церковного Управління, відмова в урядженні телефону і електричного світла, в користанні з водопроводу і т. под. Що важливіше: не дано було українцям для відправи Богослужень Софійського собору та й т. зв. ,,Малої Софії". Українці в Києві мали в цьому часі для богослужб тільки три церкви: Андріївський собор, Покровську церкву на Солом'янці та церкву на Деміївці, тоді як у росіян було 8 манастирів (в Покров-ському манастирі була резиденція єп. Пантелеймона) і опрічь того, 14 церков, всього з церквами по манастирях 28 святинь. В такому стані речей велика доля вини була й самих українців, що служили у „Відділі культів" при Міській Управі Києва і не подбали про те, що хоч би на парітетних засадах удержати кіькість Київських святинь для Української Церкви. Владика Полікарп, як Адміністратор Української Православної Церкви, не раз звертався до Генерал-комісаріяту в Києві для приділений церков і манасти-рів для Української Церкви, а також предоставлення їй Софійського собору, але на ці звернення окупаційна влада навіть не відповідала.

На 4 травня 1942 р. до Райхскомісаріятського уряду в Рівному на Волині були викликані представники від архиєпископа По-лікарпа й від архиєпископа Олексія на конференцію в церковних справах. Від архиєп. Полікарпа представниками з'явились прот. Микола Малюжинський і І. Власовський; від архиєп. Олексія - єпископ Веніямин Новицький (нині архиєп. Іркутський в Сибіру Московської патріярхії) і о. Ф. Юркевич. Властиво відбулась в Рівному не конференція, а освідчення делегатам начальника Політичного Відділу Нестлера, в присутності референта релігійних справ Майнке. В цьому освідченні німецькою владою було признано, що в Православній Церкві на території Охідньої України існують зараз два „напрямки": Автокефальна Православна Церква, якою відає архиєпископ Полікарп, і Автономна, зі зверхництвом у Москві, Церква, якою відає архиєпископ Олексій. Влада не входить в суперечки канонічного характеру поміж цими церквами, не підтримує зосібна ні однієї, ні другої; приналежність до тієї чи іншої з них залежить виключно від бажання і свобідної волі церковних громад, тобто від окремих парафій, в яких „може свобід-но проповідувати і той і другий священик" (обох „напрямків"), а залишається в громаді той, кого побажає більшість членів громади. Одначе виявлення волі громади повинно переходити культурно, без замішань посеред людности, без ексцесів. Одночасно наказувалось припинити полеміку поміж двома церквами в часописах та в обіжниках до духовенства.

З такої постановки церковної справи не були задоволені автономісти, представники яких домагались було в Рівному, щоб німецька влада визнала за Православну Церкву в Україні тільки їхній „напрямок". Одначе від конференції 4 травня 1942 р. був великий плюс і для автономістів: це заборона владою освітлювати церковну справу та вести полеміку на церковні теми в пресі, бо ж автономісти все рівно й до того не мали до своїх послуг українських часописів, а автокефалісти дійсно позбавлялись друкованого слова для захисту своїх позицій і вияснення населенню москвофільських замірів автономістів. Німецька ж цензура добре пильнувала цього зарядження влади і часто навіть чисто хронікарських заміток з церковного життя не пропускала до друку.

Після конференції в Рівному 4 травня 1942 р., з якої видно було, що факт церковного розколу в Україні був вигідний для німецької влади, Владика Полікарп рішив ще звернутися до митрополита Олексія з листом (від 9 травня 1942 р.), в якому закликав його, з огляду на „повагу хвилі в житті Православної Церкви на визволених українських землях", полишити витворене ним роз'єднання в Церкві. „Невже Ви можете думати, - писав архиєп. Полікарп, - що московське зверхництво в Церкві, хоч би наразі й номінальне, може бути на добро Св. Православної Церкви і її віруючого народу українського? Не можете так думати, якщо служите правді Церкви Христової, якщо любите український народ не тільки на словах"... Кличучи приєднатися до Автокефальної Української Церкви, Владика Полікарп писав Владиці Олексієві: „Ваш крок такого поєднання без сумніву благословений буде цілим народом, благословить його і майбутній історик, як крок церковно-мудрий і патріотичний".

Не було ще на цього листа Владики Полікарпа відповіді від Владики Олексія, як в житті Української Автокефальної Церкви сталася подія надзвичайної ваги для дальшого церковного життя в Україні. В часі від 9 до 17 травня 1942 р. в Києві було пострижено в ченці, возведено в сан архимандритів і висвячено в єпископи Української Автокефальної Церкви шість осіб, на підставі доручення Адміністратора тієї Церкви архиєп. Полікарпа єпископам Ніканору і Ігорю, перед від'їздом їх до Києва, знайти відповідних кандидатів в єпископи, висвята яких в єпископи мала б бути ними довершена після порозуміння з Владикою Адміністратором. В даному випадку хіротонія єпископів була довершена раптово, без попередьного повідомлення про кандидатів Владиці Адміністраторові, з котрих тільки о. Пилип Тимощук був посланий в Київ для висвяти в єпископи з Луцька архиєп. Полікарпом.

До рішучого кроку у висвяті в короткому часі шести нових єпископів спонукала єпископів Ніканора й Ігоря одержана ними вістка, що німецька влада має замір заборонити висвяту єпископів, в той час, як дальша організація відроджуваного церковного життя на Україні потребувала єпископів, домагання висвяти яких ішли й з місць. Правдоподібність цієї вістки мала свою підставу в негативному ставленні німецької влади в Києві до Української Автокефальної Церкви і прибулих до Києва її єпископів. Отже в часі від 9 до 17 травня 1942 р. були висвячені архимандри-ти: Фотій (Тимощук) в єпископа Чернігівського, Мануїл (Тарнав-ський) в єпископа Білоцерківського, Михаїл (Хороший) в єпископа Єлисаветградського, Мстислав (Скрипник) в єпископа Переяславського, Сильвестер (Гаєвський) в єпископа Лубенського і Григорій (Огійчук) в єпископа Житомирського. Хіротонії єпископські відбувались майже потаємно в нижній церкві Андріївського собору в Києві, щоб не довідалась німецька влада. Дійсно, скоро після цих свячень архиєпископ Полікарп одержав 26 травня 1942 р. розпорядження Райхскомісара України, аби висвячення єпископів не відбувались надалі без попереднього узгіднення з Урядом Райхс-комісаріяту України, до якого належало при цьому представляти й докладні біографічні відомості про кандидата.

Собор єпископів УАПЦеркви в Києві 9-17 травня 1942 р., за постановами якого переводились названі вище єпископські хіротонії, прийняв, опріч того, наступні головніші ухвали: 1) Згідно з вказівками Блаженного митрополита Діонисія, вважати Почаїв-ський псевдособор єпископів 18 серпня 1941 р. неправним і неіснуючим, а постанови його не належними до виконання. 2) Оцінюючи розкладницьку роботу цього Собору, як виразника представників Московської церковної орієнтації, не мати молитовного єднання з його учасниками, аж доки вони не покаються і не повернуться до свого канонічного митрополита. 3) Священнослужителів на звільнених українських землях і всю віруючу людність закликати до єднання в Єдину Св. Автокефальну Православну Церкву. 4) Вважати Блаженнішого митрополита Діонисія Місцеблю-стителем Київського Митрополичого Престолу до наступного Всеукраїнського Церковного Собору. 5) Просити архиєпископів Олександра і Полікарпа прийняти титули митрополитів. 6) Просити Преосвященного Владику Ніканора, вікарія Владики Адміністратора, прийняти під своє безпосереднє керівництво Київську катедру і титул Архиєпископа Київського і Чигиринського, а також єпископа Ігоря - прийняти титул Архиєпископа.

Довершені єпископські хіротонії були апробовані Владикою Адміністратором Полікарпом; протоколи висвяти єпископів в Києві були надіслані ним до митрополита Діонисія, який з тими висвятами також погодився в листі до Адміністратора з дня 16 червня 1942 р. До інших постанов Собору єпископів в Києві також приєднались архиєпископи Олександер і Полікарп.

Вістка про висвячення в Українській Автокефальній Церкві на українські катедри нових шести єпископів денервуюче вплинула на ієрархію Автономної Церкви, хоч в ній теж все збільшувався єпископат новими хіротоніями. Митрополит Олексій, за підписом своїм і єпископа Веніямина, як секретаря, почав ширити постанову Собору єпископів-автономістів від ЗО квітня 1942 р., в якій цей Собор кваліфікував вже Українську Автокефальну Церкву, як „секту липківців", та проголосив усіх єпископів, пресвітерів і дияконів тої Церкви „безблагодатними". Одночасно з цим митр. Олексій, у відповідь на заклик архиєп. Полікарпа полишити роз'єднання в Церкві на Україні, написав на 9 сторінках великого аркушу і ма-шинового друку листа, якому надав форму „відкритого листа" та поширив його у відписах посеред духовенства, як „Митрополит Волинський і Екзарх України''.

Чутно було, що пізніше митр. Олексій шкодував, що в подразненні оприлюднив такого листа. Посеред усяких плитких історичних екскурсів про „московське православіє" і „українське пра-вославіє", посеред наклепів на Владику Полікарпа і перекручувань сучасности, в ньому єдиним хіба було цінним підтвердження і тепер митропол. Олексієм приналежносте єпископів-автономістів до юрисдикції Московської патріярхії (оцінка канонічних міркувань митр. Олексія з цього приводу в листі зроблена вище в підрозд. 3). В той же час митр. Олексій, закидаючи архиєп. Полікарпові і єпископам-автокефалістам навіть відпадіння від православія, твердить в свому листі, що й він з своїми єпископами став на „шлях автокефалії" Православної Церкви в Україні, але автокефалії, на „яку дадуть своє благословення всі автокефальні Православні Церкви, а разом з ними і Московська Церква". Очевидно, що такий лист тільки поглиблював розкол, а не вів до замирення Церкви. Для заспокоєння сумління одних, обурення других, з приводу відкритого листа митр. Олексія з дня 1 червня 1942 р., архи-єпископ Полікарп видав Архипастирське послання до духовенства і вірних 1 липня 1942 р. В ньому владика Полікарп писав, що „після пережитої шаленої бурі большевизму і безбожництва здавалось би, що особливо відчується посеред нас туга по духові Христової любови і братерства", а замісць того, з боку самих архипастирів т. зв. Автономної Церкви в Україні сиплються всякого роду „анафеми", закиди в „самосвятстві", в „єресях", „відпадінні від православія" і т. інш. на тих єпископів, духовенство і вірних, що „не хочуть перебувати разом з архиєп. Олексієм і другими „автономістами" в залежности від Московського патріярха". І далі Владика Адміністратор виказує всю неправду тих закидів, обвинувачень і наклепів, якими орудували автономісти в часах німецької окупації України в боротьбі їх з автокефалістами, кори-стаючи з несвідомости населення в церковних справах.

На закиди в „самосвятстві", „безблагодатності" вказується в посланні, що прибулі до Києва єпископи Ніканор і Ігор мають преємство єпископської благодаті з того самого церковно-ієрархічного джерела, що і архиєп. Олексій, у висвяті якого в єпископи брав участь, разом з митр. Юрієм і архиєп. ДіонисІєм, висвячений цими двома єпископ Олександер Поліський. У висвяті єпископа Полікарпа брав участь, разом з митроп. Діонисієм і др. єпископами, сам архиєп. Олексій. Отже, коли висвячені архиєписко-пами Олександром і Полікарпом єпископи Ніканор і Ігор самосвя-ти, то тоді самосвят і архиєпископ Олексій.

На закид автономістів, що єпископи Ніканор і Ігор прибувши до Києва, увійшли в Андріївському соборі в молитовне та лі-тургічне об'єднання з „ізверженними самосвятами-липківцями", а тому і Українська Автокефальна Церква, як „відновлена липківщи-на", стала „єретичною", в посланні вказується, що „ніхто ще не називав духовенство і вірних Української Автокефальної Церкви з ієрархією 1921 р., знищеної большевиками, єретиками, крім тепер архиєп. Олексія з його єпископами". Під єрессю розуміється відступлення в чомусь від самої догматичної науки Православної Церкви, а від яких же властиво догматів віри відступили українські автокефалісти? Архиєп. Олексій і його єпископи не вказують тих догматів. Вимушена раз висвята на Київському Соборі 1921 р. єпископів пресвітерами не є відступленням від догматів віри Православної і має своє оправдання в церконо-історичних актах ру-коположення єпископів пресвітерами в Єгипетській Церкві до IV віку, яких рукоположень ніколи ніхто не уважав за чини „єретичні" чи довершені „єретиками". При ріжницях Православної Церкви з Католицькою, - вказує далі послання, - в самій догматичній науці, Православна Церква приймає одначе католицьких духовних „в сущому сані", але через те зовсім не стає католицькою. То чому ж перестає бути Православною Українська Автокефальна Церква, приймючи в „сущім сані" священиків, висвячених ієрархією 1921 р., тобто б. Української Автокефальної Церкви, з якою нема різниць в догматичній науці?

І врешті Послання від 1 липня 1942 р. Адміністратора УАПЦер-кви вказує на лицемірство єпископів-автономістів, коли вони, закидаючи всякі „єресі" автокефалістам, ухвалили в той же час приймати в „сущому сані" духовних осіб т. зв. „Живої Церкви", яка на соборі 2. V. 1923 р. „скасувала анатему проти большевиць-кої безбожної влади патріярха Тихона, скасувала, патріярхат, закликала до підтримки радянської влади, впровадила жонатий єпископат, дозволила другий шлюб для духовенства, постановила закрити манастирі, ухвалила перегляд церковної догматики і т. д."

Таким чином, в цей час, в літі 1942 р., напруження відносин в церковному житті в Україні осягло високого ступеня. Український єпископат болів душею з того, що така свята справа, як відродження Православної, незалежної від Москви, Церкви українського народу, поневіряється знову політиканством, яке стільки разів вже мало місце в історії тої Церкви.

 

 

• ВКонтакте