5. Внутрішнє церковне життя Української Автокефальної Церкви; духовна опіка над нею митроп. Діонисія. Устрій і керівництво Церкви на підставі „Тимчасового Статуту Св. Прав. Автокеф. Української Церкви". Церковні Ради. Організація церковного управління в Києві і по др. єпархіях. Спроба прихильників „канонів 1921 р." привернути ті канони в житті Церкви. Висвята нових єпископів. Приєднання до Автокефальної Церкви митроп. Феофіла Булдов-ського в Харкові. Склад єпископату Автокефальної Церкви та території їх управління. Відбудова людністю храмів на Сході; енту-зіязм церковно-релігійного відродження. Св. Антимінси для церков. Про кількість парафій Автокефальної Церкви в Східній Україні. Матеріяльне положення духовенства. Пастирські і дяківські курси; церковно-релігійне видавництво. Перешкоди і курсам і видавництву з боку німців. Тяжке втручання у внутрішнє життя Церкви німецької адміністрації після видання розпорядження Райхс-комісара України Коха з дня 1. VI. 1942 р. про свободу релігії і Церкви в Україні

Невідрадні обставини, серед яких мала переходити християнська місія по відродженню Церкви Христової на українських землях звільнених від безбожної комуністичної влади, утворюючи великі труднощі для тої місії, не могли, одначе, припинити церковно-релігійного руху в народі. Розуміється, що у внутрішньому церковкому житті Української Православної Церкви на Західньо-українських землях, що перебули під безбожною владою тільки рік і 9 місяців, і на Східньо-українських землях, де безбожна та влада за 20 років знищила церковне життя, були великі різниці: на Заході українське церковне життя потребувало тільки оживлення і унормування по часовім в часі большевицької влади занепаданні, на Сході стояло завдання Відродження церковно-релігійного життя, знищеного безбожною політичною владою.

Як ми вище писали (підрозд. 3), німецька окупаційна влада, заборонивши митрополитові Діонисію канонічно-ієрархічні функції поза межами Генерал-Губернаторства, спричинилась до появлення і поглиблення розколу в Українській Православній Церкві, а тим самим не допустила й до належної організації в цей перехідний час церковного життя та церковного управління в Україні. Юрисдикція митрополита Діонисія, в якій продовжували бути архиепископ Олександер з Поліською єпархією і архиєпископ По-лікарп з Луцько-Ковельською єпархією та з ново-висвяченими єпископами, які вважались вікаріями арх. Полікарпа, як Адміністратора Православної Церкви на визволених українських землях, - ця юрисдикція, по призначенні Владики Полікарпа Адміністратором і благословенні Владикам Олександрові і Полікарпові висвятити українських єпископів, зводилась властиво до духовної опіки над Українською Автокефальною Церквою.

Скоро після признання німецькою владою на конференції 4 травня 1942 р. в Райхскомісаріяті в Рівному двох „напрямків" в Православній Церкві в Україні - автокефального і автономного, Адміністратурою Автокефальної Православної Церкви одержано було розпорядження Райхскомісара з дня 1 червня 1942 р., згідно з яким Адміністратурою надіслано було до Райхскомісара 28 липня 1942 р. „Тимчасовий Статут Святої Православної Автокефальної Української Церкви". Статут, в останній 32-ій точці якого зазначено, що він діє до першого Помісного Собору (Всеукраїнського в складі єпископату, представників духовенства і вірних - тт. 4-7 Статуту) Св. Православної Автокефальної Української Церкви, встановлює, що „до скликання цього Собору вищими органами ЇЇ являється Собор єпископів та тимчасовий Адміністратор Церкви, призначений на це становище канонічним зверхником Церкви Блаженнішим митрополитом Діонисієм декретом з дня 24 грудня 1941 р." Собори єпископів відбуваються під головуванням Владики-Адміністратора (відповідно - його заступника - т. 11), або старішого з єпископів по хіротонії (т. 9).

При Владиці-Адміністраторові існує Церковне Управління, під назвою „Адміністратура Св. Православної Автокефальної Української Церкви", в складі Владики, як Голови, його Заступника і двох членів, одного від духовенства і одного від вірних (т. 12). Єпископів Церкви обірае Собор єпископів з кандидатів, виставлених членами Собору, як рівно ж церковно-громадськими організаціями в складі духовенства і вірних (т. 15). Єпархіяльний єпископ, як канонічний наступник свв. Апостолів, є зверхником-репре-зентантом своєї єпархії, відповідно дорученої йому території (встановлення постійних єпархій в Східній Україні мав перевести По-місний Собор, т. 14) і управляє нею на підставі свв. канонів (т. 16). Єпархіяльні єпископи в усіх важніших справах своєї єпархії звертаються до Владики-Адміністратора по раду і апробату (т. 11). При єпископові існує церковне управління з представників клиру і вірних від 3-х до 5 членів, як помічний і виконавчий орган при управлінні єпархією (т. 17). При єпископові існує, як орган дорадчий, Єпископська Церковна Рада з представників духовенства і вірних, яка збіраеться на засідання в міру потреби (т. 18). З погляду адміністративно-територіяльного єпархії поділяються на округи (благочинія), на чолі яких стоять призначені єпископом благочинні (т. 19), під головуванням яких відбуваються, в міру потреби, окружні соборики, чисто пастирські і загальні з участю представників і від мирян (т. 21). На чолі парафій стоять настоятелі, які управляють ділами парафій при участі членів клиру, церковного старости та при допомозі Парафіяльної Ради, яка складається з настоятеля, як голови, членів клиру, церковного старости і представників від вірних, делегованих парафіяльними зборами (тт. 22, 24). Св. Православна Автокефальна Українська Церква, як цілість, її єпископії, манастирі, парафіяльні святині і др. установи мають право, згідно з обов'язуючими приписами церковними і державними, володіти, набувати і збувати нерухоме і рухоме майно (т. ЗО).

Такі в головних рисах були устрій і керівництво Православної Автокефальної Церкви в Східній Україні на підставі „Статуту", „основаному на канонічному кодексі Східньої Православної Церкви, принятому у цілому православному світі", як писав Вла-дика-Адміністратор Полікарп в листі до Райхскомісара України з дня 25 грудня 1942р. ч. 460. В Західній Україні єпархіяльні церковні управління при єпископах залишались, як і за Польщі було, під назвою „Духовна Консисторія"; така була організована і в Луцьку, коли митр. Діонисій декретом з 11 серпня 1941 р. поділив Волинську єпархію на Кремянецько-Рівенську і Луцько-Ко-вельську, на останню призначивши єпископа Полікарпа в сані ар-хиєпископа. Але на Волині, з увільненням її від большевицької влади в літі 1941 р., стали організовуватись, як бачили вище (під-розд. 3), і церковні ради. Але вже в січні 1942 р. стали вони переслідуватись деякими з ґебітскомісарів. Так Кремянецький ґе-бітскомісар видав розпорядження від 22 січня 1942 р.:

 „На підставі загальної заборони зібрань, забороняю з днем оголошення творити церковні ради та подібні організації. Існуючі церковні ради негайно розв'язуються. Хто, не дивлячись на це розпорядження, бере уділ в церковних радах, або таємно підтримує ці ради, буде, як підбурювач спокою, негайно арештований. Гебітскомісар Міллер, Державний радник". Це закриття німецькою владою вже в січні 1942 р. церковних рад на Кремянеччині наступило явно в наслідок інтервенції архиепископа Олексія. Бо ж церковні ради, які на Волині не входили в систему церковного управління, а були органами церковно-громадського життя і виявляли в своїй діяльності і постановах організовану церковно-громадську думку, були прихильниками Автокефальної Церкви і скрізь боролись проти Автономної, що була в юрисдикції Московської Патріярхії. Впродовж першого півріччя 1942 р. діяльність тих церковних рад, що були переважно повітовими, все завмирала під репресіями ґебітскомісарів. Останнє зібрання центральної Волинської Церковної Ради в Луцьку відбулось 23 серпня 1942 р. Генералкомісаріятський уряд Волинь-Поділля затребував тоді списки її членів, що вже було небезпечним, і вона припинила свою діяльність.

В Східній Україні, коли до Києва прибули 13 березня 1942 р. висвячені в Пінську українські єпископи Ніканор і Ігор, українська Церковна Рада в Києві, яку іноді називають „Всеукраїнською", була вже на домагання, очевидно, автономно-московського напрямку в Церкві, в Києві очоленого висланцем архиєпископа Олексія єп-ом Пантелеймоном, німецькою владою розв'язана. (Прот. А. Дублянський. Ор. сії., стор. 31-32). Хоч „Тимчасовий Статут Св. Православної Автокефальної Української Церкви", головні правила якого подані нами вище, був укладений Адміністра-турою Церкви пізніше і в кінці липня 1942 р. був представлений владі цивільній на вимогу Райхскомісара, але Владика Ніканор, як Заступник Владики Адміністратора, вже скоро по приїзді до Києва організував церковне управління не на засадах „канонів 1921 р." з їх „радоправством" при „рівних правах в управлінні Церквою всіх її частин - єпископів, духовенства і мирян" (див. т. IV ч. 1 цієї праці стор. 126-136; 254-260), а на засадах канонів Православної Церкви, що ними керується і згаданий вище „Тимчасовий Статут". Розпорядженням єпископа Ніканора з дня 1 квітня 1942 р. утворено було в Києві „Вище Церковне Управління" під дійсним, а не „почесним" головуванням самого єпископа, що складалось, як з ядра, з розв'язаної владою Української Церковної Ради та доповнено було фаховими силами. Поділялось Вище Церковне Управління на чотири відділи: Адміністративний, Освітній, Юридичний і Господарчий з підвідділами при них.

З боку прихильників „канонів 1921 р." була спроба внести заколот в нормально організовуване єпископом церковне життя УАПЦеркви. Група їх, на чолі з одним „професором", вдаючи з себе уповноважених від населення Києва, з'явилася до Владики Ніканора і запропонувала повернутися до канонів 1921 р. та примиритися з ролею дорадника в церковних справах, а керівництво Церквою віддати в руки мирян. „Ми, - казали уповноважені, - об'являємо Вас почесним головою, а самі будемо керувати; Ви нам можете радити, як захочете, а ми будемо слухати, як захочемо". - „А хто буде відповідати за Церкву?" - запитав Владика. „Ви, як єпископ. Бо для нас Церква має найперше національне значення, а не релігійне; посеред нас є незацікавлені в релігії" - „Наші єпископи на це не підуть" - відповів Владика і рішуче відкинув пропозицію „уповноважених". Загал віруючих, довідавшись про цю „делегацію", висловив глибоке обурення втручанням цих мирян в справи церковного управління. (З усної доповіді Архиєп. Ніканора в Адміністратурі УАПЦеркви в Луцьку. - Прот. А. Дублянський. Ор. сіt., стор. 43).

На тих же канонічних засадах, що в Київській єпархії, зафіксованих і в згаданому вище „Тимчасовому Статуті Православної Автокефальної Української Церкви", будувалось церковне життя і в інших єпархіях, чи на територіях, куди були делеговані но-вовисвячені єпископи Автокефальної Церкви. Скрізь на чолі Єпар-хіяльного церковного управління ставали єпископи; благочинниць-кі округи очолювали оо. благочинні чи благовісники; парафії - їхні оо. настоятелі. Відомостей про вимоги місцевих людей запровадити в управлінні Церкви „канони 1921 р." більше від єпископів до Адмністратора Церкви Владики Полікарпа не поступало.

Єпископат Української Автокефальної Церкви, після висвяти в Києві 6 єпископів, ще збільшився на 4 ієрархи, висвячених в такому порядку: 24 травня 1942 р. в свято Св. Тройці в Луцькому соборі був висвячений архиєпископом Полікарпом і єпископом Мстиславом архимандрит Генадій (Шиприкевич) в єпископа Січославського (Дніпропетровськ, кол. Катеринослав); 23 червня 1942 р. в Андріївському соборі в Києві був висвячений єпископами Ніканором, Мстиславом і Сильвестром архимандр. Володимир (Малець) в єпископа Черкаського; 2 серпня 1942 р. в Андріївському соборі в Києві був висвячений єпископами Ніканором і Мстиславом архимандр. Платон (Артемюк) в єпископа Заславського (Волинь); 13 вересня 1942 р. в Луцькому соборі був висвячений архиєп. Полікарпом, єпископами Мстиславом і Платоном архимандр. Вячеслав (Лісицький) в єпископа Дубенського. 27 липня 1942 р. в Харкові складений був акт приєднання до Православної Автокефальної Української Церкви митрополита Харківського Фе-офіла Булдовського (про єпископа Феофіла Булдовського див. т. IV. ч. 1 цієї праці стор. 194-198). До Харкова прибув єпископ Мстислав і перевів нараду, в якій взяли участь, крім нього, митрополит Феофіл, члени Харківського Єпархіяльного Управління - протопресв. О-др Кривомаз, прот. К. Певний, прот. М. Васьків-ський і Василь Потіенко (голова Всеукр. Прав. Церк. Ради в рр. 1924-26) та Голова Полтавського Єпархіяльного Управління прот. Олексій Потульницький (в Полтаві не було єпископа Автокефальної Церкви). На цій нараді, після інформацій про стан церковного життя на Україні, поданих єпископом Мстиславом, було ухвалено: „Визнати, що парафії, підпорядковані Високопреосвященнішому Владиці Феофілу на терені Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей, становлять складову частину Української Православної Автокефальної Церкви на чолі з Адміністратором Архиєпископом Полікарпом".

У вересні 1942 р. Адміністратурою Української Автокефальної Церкви було одержано розпорядження з Райхскомісаріяту України про припинення дальших єпископських хіротоній з тих мотивів, що кількість єпископів визнана німецькою адміністрацією достатньою для обслуг тої Церкви. Таке ж розпорядження отримав і митрополит Олексій; єпископат очолюваної ним Автономної Церкви мав тоді в своїм складі 15 єпископів.

Справа церковного управління, очолюваного ієрархами Української Автокефальної Церкви, представлялась в тому часі так:

Архиєп. Полікарп, він же Адміністратор цілої цієї Церкви, керував єпархією Луцько-Ковельською на Волині; вікарій Адміністратора на Волині єпископ Платон був призначений від 25 серпня 1942 р. керуючим Рівенсько-Кремянецькою єпархією та став іменуватися єп. Рівенським; другим вікарієм на Волині був єпископ Вячеслав Лубенський, якому доручено було відати православними парафіями чеськими на Волині в юрисдикції Автокефальної Церкви. Архиєпископ Олександер Поліській, почислений було Московською Патріярхією ,,за штат" зза непокірливости до неї, продовжував керувати єпархією Поліською. Київською єпархією керував єпископ Ніканор, обслуговуючи й сусідні терени, як Заступник Адміністратора; вікарієм його був єпископ Переяславський Мстислав. Єпископ Уманський Ігор, виїхавши з Києва до Умані, керував парафіями частини б. великої Київської єпархії; до Полтави, на яку катедру він був призначений, не міг виїхати, бо німецька влада не дала на виїзд туди дозволу. Єпископ Михаїл, з місцем осідку спочатку в Єлизаветграді (Кировоград), потім Миколаєві, керував Миколаївсько-Єлизаветградською єпархією, маючи до помочі вікарія Черкаського (потім Новомиргородського) Володимира. Єпископ Січославський Генадій керував Січославською (Катеринославською) єпархією. Єпископ Чернігівський Фотій, побувши трохи в Ніжині на Чернігівщині, вернувся і був делегований Владикою Адміністратором до Вінниці Подільської єпархії. Таким чином Правобережжя України було обнято архиєрейським управлінням Автокефальної Церкви досить повно, крім Східньої Волині (катедра в Житомирі); висвячений на Житомирську катедру єп. Григорій Огійчук не обняв катедри спочатку з причини хвороби, а потім 25 вересня 1942 р. був німцями арештований і сидів у в'язниці до 16 березня 1943 р.; про арешт єпископа і з яких причин Адміністратура зовсім не була повідомлена німцями. На Лівобережжі України було тільки два українських єпископи: митрополит Харківський Феофіл і єпископ Лубенський Сильвестер; Єпархі-яльне Управління Полтавської єпархії очолювалось протоієреєм О. Потульницьким. Таким чином єпископат Автокефальної Церкви на українських землях під німецькою окупацією у вересні 1942 р. числив 14 архиєреїв, а 15-ий, висвячений у Києві в травні 1942 р. в єпископа Білоцерковського єп. Мануїл Тарнавський, у липні того ж року покинув Автокефальну Церкву і перейшов до автономістів.

Розповідаючи про внутрішнє церковне життя під час німецької окупації на „визволених" українських землях та про його здобутки, історик не повинен забувати, що той історичний процес, який названо „стихійним рухом відродження релігійного життя в Україні" (митроп. Ніканор), продовжувався дуже коротко в Східній Україні, всього два роки, а коли рахувати від прибуття до Києва нововисвячених українських єпископів Ніканора та Ігоря, то буде тільки півтора року, бо - 24 вересня 1943 р. архиеп. Ніканор з Вищим Церковним Управлінням вже залишили Київ перед наступом большевиків. (Прот. А. Дублянський. Ор. сіt., стор. 51-52). При такому короткому часі для відродження Церкви й церковного, знищеного большевиками, життя в Україні, не треба далі забувати, що й цей короткий час був часом страшної нищівної війни, часом, на превеликий жаль, не тільки відродження церковного життя, але, як вже бачили і далі побачимо, - церковної боротьби між тими самими, хто відроджувався для життя церковного по роках його переслідування й нищення безбожною владою, часом врешті, в другому році німецької окупації України, такого відношення німців до Церкви в Україні, зосібна ж до Української Автокефальної Церкви, яке з боку цих „визволителів" не було кращим від того, що його мали „визволені", будучи під безбожною комуністичною владою.

Приймаючи це все до уваги, не можна не подивляти того енту-зіязму, з яким людність на Україні бралась за відновлення церковного життя по кількох роках нищення його антирелігійною пропагандою, арештами, засланнями і вимордуваннями єпископів, духовенства, закриттям і руйнацією церков. „Одночасно з придбанням священиків, - пише Є. Н. Чигиринський, - парафії наполегливо взялися ремонтувати уцілілі церкви або пристосовувати помешкання під відправу Служб Божих там, де храми було поруйновано. Здебільшого з храмів пороблено було „сільбудинки", які тепер знову повернуто на храми. В багатьох випадках як утварь, так і церковна одежа, переховувались вірними, хоч за це больше-вики й жорстоко карали. Переховувались навіть святі антимінси .. . На визначений час для посвячення церкви - храми блищали як малюнки, очищені, обмиті, прикрашені й оздоблені квітами, аж до самого хреста на бані . . . Ніколи церкви так не відвідувались, як після повороту цієї можливості! знову молитися і єднатися з Богом. Священиків люди оточували небувало теплою опікою. Люди масово приступали до виконання св. Таїн, що були ними пропущені. Вінчались, схрещувались, справляли християнський похорон для рідних, що давно одійшли з життя. З'явилися дбайливо приховані св. образи, буйно зріс попит на молитовники. Люди жадібно всією істотою всисали Слово Боже, як спрагнена земля цілющу росу"... (Ор. сіt. Рідна Церква, ч. 49, стор. 10).

 „Тріюмфом духовної радости народу, - пише другий очевидець прот. Демид Бурко, - були в містах і селах дні свячення церков, тих будівель, в яких починалися богослуження. Людність, що нонад 20 років жила під режимом, який намагався скувати її душу льодовою корою матеріялістичної ідеології, та більше десяти років не чула церковних відправ, була позбавлена таїнств і треб своєї предківської віри, тепер в духовному пориві доходила до екстази"... Правда, як пише далі о. Бурко,- ,,той людський духовний здвиг, що „прагнув до Бога Живого", як казав пророк (пс. 41, 2), складався переважно з людей старшого віку, молоді приходило на богослуження значно менше ніж в досоветські часи; комсомол, антирелігійна пропаганда в школі і у всіх виховальних закладах СССР таки встигли затруїти багато молодих душ безбожністю, - один з найбільших злочинів совєтського режиму". .. („Відродження Української Церкви в 1941-43 роках". Рідна Церква. Жовтень-грудень. 1963. Ч. 56, стор. 6). Але митрополит Ніка-нор в листі до автора цієї праці від 6. VIII. 1956 р. пише: „Заслуговує уваги ентузіязм людности, з яким вона взялася за улаштування церков. Особливо виявила старання молодь, що під керуванням старших людей усіх сил докладала для упорядкування церковних будинків ... У системі „обезвірювання" людности больше-вики, як видно, перебрали мірку, бо в той час, як старе покоління горнулося до Церкви з побожного сантименту, молодь стала горнутися з протесту перед брутальним насильством над душею людини". .. Також архиєпископ Генадій свідчить про Дніпропетровщину (Катеринославщину): „Майже скрізь було помітно, що молоде покоління хилиться до нас (нам помагав в цьому певний світський елемент), а за молодими поволі схилялися й старички. Багато парафій, приймаючи від нас священика, своїм словяністам пропонували до вибору чотири сторони світу"... (Лист до автора праці від 27 травня 1964 р.).

З відбудовою церков повстала необхідність наділювання їх св. Антимінсами, без яких священики не могли відправляти Божественної Літургії. Вище наведено було свідоцтво Є. Н. Чигиринського, що віруючими переховувались через часи большевицької влади, разом з церковною одежею, навіть святі Антимінси. У Києві було одержано велике число старих Антимінсів, що переховувались в музеях. У Полтаві, під час огляду музею, виявилось, що на горіщі були складені Антимінси, які безбожна влада позабирала з церков Полтавської єпархії. На прохання Голови Полтавського Єпарх. Управління прот. О. Потульницького, директор музею К. К. Мощенко, який взагалі багато допомагав у відбудові Церкви на Полтавщині, дозволив вибрати гідні для вжитку Антимінси; їх було взято кілька сот; частина була з св. Мощами, частина без Мощів; о. Потульницький передавав їх для посвяти митр. Фе-офілові, митр. Полікарпові, архиєп. Ніканорові, єп. Мстиславу. У Дніпропетровську (Катеринослав) Єпархіяльна Рада (єпископ Генадій прибув на цю катедру в червні 1942 р.) увійшла в контакт з румунськими військовими частинами, які були вкраплені в склад німецького гарнізону Дніпропетровська, а наслідком цього було надіслання Патріярхом Румунським в дарунок для Української Автокефальної Церкви в Дніпропетровську ЗО Антимінсів, які були роздані Єпархіяльною Радою (десять) і владикою Генадієм (двадцять).

„Труднощі з придбанням св. Мощів до св. Антимінсів з Божою поміччю були також щасливо подолані", - пише до автора цієї праці митр. Ніканор. „Після невдалої спроби дістати св. Мощі з Печерської Лаври, де монашество за намовою „добрих людей" так зустріло арх. Ніканора і єп. Мстислава, що ледве цілі вибралися, привіз велику частину св. Мощів преподобної Анастасії Узорішительниці з Таврії архиєп. Російської Церкви Вікентій Таврійський та Азово-Чорноморський; досить Мощів св. Афанасія Лубенського прислав митр. Харківський Феофіл Булдовський. Поза-тим, в наслідок розголосу про „нефортунне прийняття монахами в Лаврі нових єпископів, єп. словянської групи Пантелеймон сам запропонував архиєп. Ніканору потрібну йому кількість св. Мощів св. Вмч. Варвари ... Знайшлося також і св. Миро. Вірні принесли до архиєп. Ніканора великий відерний шкляний збан св. Мира, що був закопаний під землею, правдоподібно запас митрополитів Київських ще царського часу". (Лист від 6. VIII. 1956 р.).

Не маємо стислих даних, скільки в Східній Україні в часах окупації її німцями було відкрито парафій як в Українській Автокефальній Церкві, так і в Автономній; брак даних також щодо кількости священиків в Східній Україні в тих церквах в тому ж часі. Митрополит Ніканор подає, що коли приїхали вони з єпископом Ігорем до Києва, то „застали в Києві всього нашого духовенства 8 душ - 2 священики і два диякони в Андріївськім соборі, один священик і один диякон на Деміївці, один священик та один диякон на Солом'янці". У єпископа ж Пантелеймона (Автономної Церкви) - „разом в Києві було 26 парафій з 71 душ. священиків, не лічивши дияконів та дяків". (Лист до автора праці з дня 25 липня 1956 р.) При такій кількости святинь, - Андріївський собор, Покровська церква на Солом'янці і Вознесенська церква на Деміївці, - Українська Автокефальна Церква в столиці України Києві так і залишалась до кінця німецької окупації Києва. У Полтаві, хоч комендантом її був зросійщений німець генерал Бродов-ський, який особливо протегував москвофілам-автономістам, українці спромоглися одначе відкрити і обслужити українськими пастирями церкви: Миколаївську, Троїцьку, Покровську, Самсонівську на Шведській Могилі й на передмістях Полтави - св. Юрія в Нижніх Млинах і св. Андрія за Південною станцією. Автономна ж Церква, за проводом прот. Біневського, а потім єп. Венія-мина, мала у Полтаві три церкви, з них історична пам'ятка Спа-ська церква, в якій найперше правили Службу Біжу по визволенні їх від большевиків священики Автокефальної Церкви, була, з наказу коменданта Бродовського, відібрана від українців і передана через гестапо автономістам.

Особливо на провінції побожне українське населення горнулося до Автокефальної Церкви. Кількістю парафій в Українській Автокефальній Церкві переважала, як було то і в 20-их роках, за митрополитів Василя Липківського і Миколая Борецького, Київщина. Митрополит Ніканор подає, що ,,по 1 вересня 1942 р. організовано було 513 парафій; з них 298 припадає на властиву Київщину, а 215 на інші області, де ще не було наших єпископів. За цей же час було висвячено священиків 136, прилучено від ієрархії митрополита Василя Липківського 93 священики і від Церкви Російської 226 священиків" (Лист від 6. VIII. 1956 р.). В Полтавській єпархії, для якої нових священиків висвячував переважно митрапол. Харківський Феофіл (до 20 курсантів висвятив в липні 1942 р. в Полтаві єпископ Мстислав), було в 1943 році до 150 парафій, без Лубенщини, яка належала до єпископа Сильвест-ра. (Лист о. прот. О. Потульницького від 28. V. 1964 р.). На Лу-бенщині ж, в юрисдикції єпископа Автокефальної Церкви Сильвст-ра, було, як подає Ф. Гейер, 102 священики. Ор. сії., стор. 206). Коли до Дніпропетровська прибув в червні 1942 р. єпископ Генадій, то зорганізованих і зареєстрованих при Церковно-єпархіяльній Раді в Дніпропетровську було біля ЗО українських парафій, але через місяць перебування і праці українського єпископа на Дніпропетровщині стало вже 70 українських парафій, а перед Різдвом Христовим 1942 р. було вже понад сотня українських парафій, зареєстрованих у архиєпископа Генадія. Зріст українських парафій затривожив єпископа Автономної Церкви Димитрія Магана, що прибув до Дніпропетровська невдовзі після єп. Генадія, і єп. Димит-рій почав з своїм духовенством слов янським, числом більшим, ніж у архиєп. Генадія, шукати підтримки з боку німецької влади, щоб припинити зріст українських парафій. Аджеж єп. Димитрію, не маючи де подіти своїх словянських священиків, доводилось са-жати їх по два, а іноді й по три, на одну парафію з церковно-слов. мовою Богослуження. Німецька влада в Генерал-комісаріяті Дніп-ропетрівщини, при загальній антиукраїнській політиці тієї влади на Україні, придумала, чим можна підсобити Автономній Церкві на Дніпропетровщині: був виданий Генералкомісаром наказ про „стабілізацію" церковних юрисдикцій на Дніпропетровщині; за цим наказом зареєстровані парафії не могли вже міняти своєї юрисдикції. Небезпеки переходу українських парафій до Автономної Церкви не існувало; натомісць єп. Димитрій домігся, що від нього не могли зареєстровані у нього парафії переходити до архиєп. Генадія. Правда,'що при натиску з весни 1943 р. зі Сходу на німців, цивільній владі їх було вже не до того, щоб пильнувати додержання того „наказу" залишатися парафіям в церковній юрисдикції часу видання „наказу". За неповне півторарічне очолювання Січославської катедри владика Генадій висвятив 83 священики; українських же парафій на день евакуації в р. 1943 Дніпропетровська було на Дніпропетровщині понад 150. (Лист владики Генадія з дня 27. V. 1964).

Архиєпископ Михаїл, що разом з вікарієм єпископом Володимиром опікувався в церковному житті українським півднем (області Миколаївсько-Єлисаветградська і Одеська), подає, що „по приблизному підрахунку у нього і у Вл. Володимира було разом понад 100 парафій". Автономісти почали діяти на тій території (архиєп. Антоній Марценко) після того, як німецька влада не визнала „Акту поєднання 8 жовтня" 1942 р., а таке становище влади змушувало парафії „хилитися до автономістів". (Лист архиєп. Михаїла до автора праці від 25. V. 1964 р.).

Матеріяльне положення самого духовенства, однаково, як Автокефальної, так і Автономної, Церкви зовсім не цікавило німецьку владу. Справу з церковно-причтовою землею, що на Західній Україні під час совітської окупації була вже відібрана, або залишалась, зза недовгого часу тієї влади, в стані невиразному, порушено було тепер Адміністратурою Автокефальної Церкви в Райхскомісаріяті України. Одначе жодної відповіді Адміністрату-ра не одержала. Справа залишалась в хаотичному стані; від самих парафіян залежало привернути попередній стан, як було за польської влади, чи ні. Для німецької влади важно було тільки дістати „контінґент", приділений з певного обшару землі; хто його платив, це їх не обходило. Очевидно, що в Східній Україні не могло бути й мови про наділення землею церков. Одначе, німецька адміністрація по округах і районах втручалася в справу утримання духовенства, коли забороняла оплату їхньої праці по селах натурою (теж було і з учителями шкіл), а в деяких парафіях на Сході були випадки, що німці забирали у священиків хліб, принесений людьми навіть на панахиди до церкви. Не дозволяла також німецька адміністрація церквам провадити харитативну діяльність. Особливо торкалось це допомоги полоненим, для яких не дозволено було збирати ані грошей, ані продуктів. Прохання духовно обслуговувати полонених відхилялись, і священикам не давали дозволу відвідувати табори полонених. Але ж не дивлячись на турботи німецької адміністрації, що до матеріяльних засобів для життя, тільки про те, як би найбільше викачати з України продуктів всяких „пиг Іііег ОеиІзсЬе", само населення, особливо на Сході, дуже турбувалось в цей час про забезпечення духовенства. „Священиків люди оточували, - пише митроп. Ніканор, - небувалою теплою опікою". „Я мусів продовжувати свячення ставленників, вони в мене не сиділи без роботи і хліба", - свідчить архиєп. Генадій.

З відродженням Церкви в Східній Україні, а навіть в церковному житті й Західньої, після совітської окупації 1939-41 рр., була велика недостача і в священиках і в дяках-дириґентах. В Києві, при Освітньому відділі Церковного Управління, Владика Ніка-нор організував Іспитову Комісію в складі кількох богословів з академічною освітою; Комісія ця перепровадила провірку знань 71 кандидата на священиків, що звертались самі до Церковного Управління, або були обрані парафіями з колишніх вихованців духовних шкіл, позакриваних безбожною владою. Головним же засобом зарадити потребу в священиках могли бути короткотермінові пастирські і дяківські курси. Такі шестимісячні курси, які скінчилися в грудні 1942 р., переведені були в Луцьку; п'ятимісячні (травень-вересень 1942 р.) відбулись в Полтаві, з них випущено було і висвячено в священики 34 кандидати; в Києві пастирські курси тривали три з половиною місяці, з тим, що висвячені на священиків по іспитах з головних предметів мали здавати заліки з інших предметів програми при проходженні вже пастирської практики; при Катеринославському Єпархіяльному Управлінні пастирські курси були організовані в м. Кам'янському, з їх курсантів висвячено було понад ЗО священиків; в Миколаївській єпархії відбулись, після довгих прохань про дозвіл, одномісячні пастирські курси, але курсантами могли бути на тих курсах люди не молодші 50 років.

Взагалі німецька влада не тільки не допомагала нічим в урядженні курсів для підготовки кандидатів священства, а ще, як бачимо з прикладу Миколаївської єпархії, утруднювала цю важливу для Церкви справу. Врешті стала просто забороняти провадження пастирських і дяківських курсів, по закінченні перших випусків курсантів в Полтаві, Луцьку (Ф. Гейер. Православна Церква в Укра-ні. 1953. Стор. 197). Мотиви заборони були ті ж, що й в закритті вищих і середніх шкіл України: „потрібні робітники для перемоги у війні". Цих робітників з молоді ловили і масово до Німеччини вивозили. В Миколаївській єпархії німецька влада навіть число хористів в церковному хорі наказувала мати не більше 20-ти.

Православна Церква на Сході, особливо ж Автокефальна з живою українською мовою Богослуження, потребувала книг Св. Письма, богослужбових, молитовників, релігійної літератури після років антирелігійної пропаганди і безбожництва. Ми знаємо, як тяжко стояла справа церковного видавництва в УАПЦеркві за радянської влади (див. т. IV. ч. 1 цієї праці стор. 211-214). В часах німецької окупації України стан цієї справи залишився той самий. Німецька адміністрація в Україні не дала дозволу дослівно ні на одно церковне видання, навіть не дозволила на надруковання церковного календаря на 1943 рік. В безконечній переписці з Райхс-комісаріятом з приводу цього календаря Адміністратура Церкви в Луцьку все одержувала відповіді влади, що для церковних видань нема паперу, хоч майже в кожному повітовому місті німці давали папір на друк українських газеток з однаковим в них змістом. Якщо вдалось що надрукувати з церковних книг, то нелегально, або на теренах, де була військова влада, а не цивільна. Так в Києві було видруковано „Літургію св. Іоана Золотоустого" за текстом видання її Укр. Наук. Інституту у Варшаві, а також друге й за текстом видання ВПЦРади (переклад митр. Василя Липків-ського); також - „Євангелію" в перекладі Пилипа Морачевсько-го, „Молитовник" за редакцією архиєп. Ніканора. Видруковано було також в Києві і „Вечірню та Ранню" в українському перекладі, але коли німцям стало це відомим, то вони увесь наклад цього видання без їх дозволу конфіскували і спалили. Полтавською Єпар-хіяльною Радою було видано ,,Євангелію" в українській мові (20 тисяч) і „Молитовник" (25 тисяч). В Луцьку р. 1941 вдалося видати „Псалтир" в укр. мові за текстом видання Укр. Наук. Інституту у Варшаві за польських часів; видання Св. Письма і богослужбових чинів УНІнституту та Богословської Секції б. Т-ва ім. митрополита Петра Могили, які були на складі при канцелярії Владики Полікарпа, транспортовані були до Києва, але ці запаси були дуже скромні, не в стані задовольнити потреб УАПЦеркви на Великій Україні. Треба признати, що церковні діячі в Православній Церкві в Польщі, зокрема й ті, що були активними учасниками українського національно-церковного руху в тій Церкві, не сподівались так скоро тієї християнської місії, до якої покличуть їх історичні події, і не були підготовлені до тієї місії ні в кандидатах на пастирське ділання, ні в запасах книг Св. Письма і богослужбових та церковно-релігійної літератури для Української Православної Церкви в Східній Україні.

 1 червня 1942 р. видано було „Розпорядження Райхскомісара України про правні відносини релігійних організацій" в Україні, згідно з яким проголошувалась свобода релігії та релігійних союзів і інституцій, з наказом представити до Райхскомісаріяту статути Церков і релігійних громад. Але, як то не було парадоксально, тільки ж від проголошення того „Розпорядження 1. VI. 1942 р." про релігійну свободу почало все ширитися і наростати втручання німецької влади у внутрішнє життя Церкви, факти якого втручання цілком суперечили засадам релігійної толеранції.

В літі 1942 р. німецька влада повсюди стала вмішуватись в церковний устав Православної Церкви щодо відправи Богослужень. Боячись, що українські селяни промоляться в жнива і не зберуть так потрібного німцям українського хліба, видано було розпорядження не відправляти Богослужень в свята поза неділями, хоч би були це й великі свята, як Преображення Господнє, Успіння Божої Матері; наказано було ці свята переносити на неділі. По багатьох місцевостях України гебітскомісари наказували селянам і в неділі працювати; щож до недільних Богослужень, то їх або зовсім забороняли, або наказували кінчать до 8 год. ранку, або дозволяли правити, хоч би й літургію, тільки від 6 год. вечора. Коли люди пробували опертися таким розпорядженням та йшли до церкви, напр., в свято Успіння Божої Матері, - храмове по багатьох селах, то зондерфірери зі зброєю в руках розганяли людей, а священикові наказували замкнути церкву. Були випадки побиття священиків за відправу Богослуження в неділю. Самому Адміністраторові Української Церкви, Архиєпископу Полікарпу, коли виїхав на день свв. Апостолів Петра і Павла (12 липня 1942 р.) до села Піддубець Луцького пов., де від віків на це свято був великий церковний відпуст, зондерфірер не дозволив правити Богослуження, а люди були німцями розігнані. Нічого не помогли скарги єпархіяльних архиєреїв на тих ґебітскомісарів та зондерфірерів до генерал-комісарів, Владики Полікарпа до Райскомісара України і навіть меморандум до Остміністерства. Німецькі верхи або не відповідали, а коли відповідали, то писали, що „тепер війна - все для перемоги, українці ж ліниві і замало працюють". Врешті самі селяни, щоб не наражати священиків на образи і небезпеки від „фірерів", казали священикам не відправляти Богослуження, раз заборонено.

Листом від 24 липня 1942 р. ч. Па-3 Райхкомісар України звернувся до Архиепископа Полікарпа з вимогою забрати єпископа Ні-канора з Києва, а єпископа Мстислава перевести до одного з міст на вибір: Ростов на Дону, Сталіно (Юзовка), Ворошиловоград (Луганск); підкреслювалось в листі, що єп. Мстислав „не може бути на території з більшістю українського населення". Вимога нічим не була мотивована, але явно скерована на шкоду Української Автокефальної Церкви і на підтримку Автономної, провід якої був у руках москвофілів; німецька гітлерівська політика явно була неприхильна національній українській справі і не шукала в українцях підтримки у війні з СССР. Рухливість єпископа Мстислава на Лівобережжі України (Полтавщина, Харків) в цілях національно-церковного усвідомлення українських мас напевно не сподобалась німцям і вони рішили виселити його з теренів, заселених в більшості українцями. Щодо єпископа Ніканора, то, опріч русофільських впливів автономістів в німецькій адміністрації, могли вплинути на вимогу забрати Владику з Києва ще й інтриги тих з українців, що домагались у Владики відновлення „народоправства" в церковнім управлінні. Це в докладі Архиєпископові Полікарпові припускав сам Владика Ніканор, бо ж на відмову відновити „канони 1921 р." „делегати", відходячи, заявили Єпископу Ніканоро-ві: „Ну, то ми залишимося, а Ви з Києва виїдете"...

Архиєпископ Полікарп, написавши єпископам, щоб залишались на своїх місцях, боронив їх перед Райхскомісаріятом, вказуючи, що не бачить причин, з яких треба було б їх забрати з ка-тедр, які займають; особливо ж підкреслював, що перенесення з Києва єпископа Ніканора, коли залишається там єп. Автономної Церкви Пантелеймон, буде явним протегуванням німецькою владою автономного москвофільського напрямку в Православній Церкві в Україні, що викличе велике незадоволення посеред українського народу. Єпископа Мстислава Владика Полікарп пропонував призначити до Харкова в поміч престарілому митрополитові Фео-філу, або на Сімферопольську катедру в Криму. З справою переміщення з Києва єпископа Ніканора, який на вимогу Ґестапо виїхати з Києва відмовився те зробити, німецька влада так і замовкла, перед тим тільки виселивши його і Вище Церковне Управління з Митрополичої палати, до приміщення в якій, відремонтованого Міською Управою Києва, перейшли було всього 10 липня, а мусіли виселитися 28 липня. Єпископ же Мстислав мусів, як побачимо далі, спокутувати свій „непослух" німецькій адміністрації.

Особливим завданням Церкви було релігійне виховання молоді. На українських землях під Польщею, як знаємо, наука релігії по школах була обов'язковою. В часах совітської окупації Захід-ньої України Закон Божий по школах було усунено, але привернено з початком шкільного року 1941-42, коли німці ще не встрявали в учбові програми по школах. Єпархіяльні Управління в Східній Україні теж почали дбати про впровадження по школах науки релігії ще в тому шкільному році. Але в другому шкільному році при німцях 1942-43 науки релігії по початкових школах (середніх і вищих не було) вже не було; німецька влада заборонила, втручаючись і в цю велику справу життя Церкви - релігійного виховання молоді. Трудно навіть сказати, чим керувалась в даному випадку окупаційна німецька влада, „заборонивши доступ релігійної науки в школу" (Ф. Гейер. Ор. сії., стор. 199), але батьки учнів все більше переконувались, що майже нема ріжниці в атеїстичному світогляді гітлерізму і комунізму. Єпархіяльні Управління, після заборони науки релігії по школах, видали інструкції священикам по парафіх, аби не менше одного разу на тиждень вони збі-рали дітей у церкві, чи у себе на квартирах, для навчання релігійного. Владика Ніканор пише, що це „приватне навчання мало свою додатню сторону, бо, окрім дітей, могли приходити на лекції також і старші".

Випадки брутального вмішування німців в національно-релігійне виховання української молоді й поза школою ілюструє такий факт. У вересні р. 1942 в Полтаві було вирішено відзначити пам'ять Батька української нової літератури письменника-полтав-ця Івана Котляревського й відправити на його могилі, на якій боль-шевицька влада зліквідувала й хреста, поставивши замісць нього маленьку пірамідку, - велику громадську панахиду. Все заздалегідь було підготовлено. Дозвіл на цю урочистість було взято від бургомістра м. Полтави й німецького ґебітскомісара. Могилу було удекоровано. Запрошено було єпископа Лубенського Сильвестра. Зібрано було до могили письменника учнів зо всіх шкіл Полтави. Зійшлись тисячі народу. Але за пару хвилин перед початком панахиди з'явилось всесильне гестапо, все заборонило і людей з школярами всіх розігнало ...

 

• ВКонтакте