8. Дальша церковна боротьба в Україні. Автономісти і німецька влада. Втягування німецькою владою в політику ієрархів і духовенства Автокефальної Церкви. Меморіяли до влади. Вбивство 7 травня 1943 р. митрополита Олексія; послання митр. Полікарпа про тяжкий гріх вбивства ієрарха; хто забив митр. Олексія. Терор німців на Західній Волині. Перерва відносин поміж владою і митр. Полікарпом; переговори німецького уряду з єпископом Платоном. Відносини до Автокефальної Церкви поза Волинню. Палення церков на Волині; жертви терору посеред духовенства; мученицька смерть о. Миколи Малюжинського. Німці у відношенні до Церкви в Україні в час висвяти єпископів і виборів патріярха в Москві. Евакуація ієрархів Церкви з України при відступі з України німецьких армій. Висновок

Здавалось би, що людям побожним, в переконаннях і серцях яких панують над усім християнський Бог і Церква Христова, належало залишити поміж собою усякі суперечки і боротьбу, коли так ясним стало, що німецька сторона, у виді гітлеризму, не представляє собою жодного християнського світу в боротьбі з безбожним комунізмом, що обидві ці воюючі сторони чужі й ворожі християнському світоглядові й християнській моралі. Особливо ж після останнього розпорядження німецької влади, що однаково відносилось до обох Церков, Автокефальної і Автономної, і свідчило про непризнання тією владою Церкви як Божої установи, яка має своє власне церковно-канонічне право, належало б думати, що ієрархи обох Церков зрозуміють поважність моменту і фактично, коли не допущено було німцями до церковного єднання формально-правно, заперестануть у ворожнечі й боротьбі.

Дійсність показала інакше. Далеко не всі князі Церкви були пройняті християнським духом. Роз'єднані, як церковні одиниці, по генерал-комісаріятах, в межах останніх автономісти, шукаючи підтримки і маючи підтримку з боку німецької влади, продовжують боротися з автокефалістами. Населення ж, значно національне усвідомлене, зокрема на Волині, все більше залишало Автономну ієрархію і переходило під юрисдикцію Автокефальної. В такій ситуації автономні ієрархи і священики звертались зі скаргами і проханнями помочі до тієї самої німецької адміністрації, яка так нівечила права Церкви і гідність її служителів. Скаржились автономні архиєреї владі на насильне видалення по сільських парафіях священиків Автономної Церкви, при чім видну ролю в цій справі відограють голови районів і сільські старшини, які, писав митр. Олексій в скарзі до Генералкомісара для Волині-Поділля (лист 15. IV. 1943 ч. 782), - ,,в релігійних питаннях цілковито згоджуються з Луцьком" (себто з митроп. Полікарпом).

Мабуть, що й німецькій адміністрації було ясно, чому голови районів та сільські старшини в церковній боротьбі тримаються сторони Луцька, а не Кремянця; бо ж на цих становищах були звичайно свідомі українці, а вони, очевидно, не могли підтримувати священиків-москвофілів, прихильників автономного напрямку. Підтримувала їх, одначе, німецька влада, як ворог усього національ-но свідомого в Україні, вбачаючи в ньому велику небезпеку для себе. „Автономна Церква співпрацює більш лояльно з німецькою владою, ніж Автокефальна Церква", - заявляв єпископові Рівен-ському Платону начальник політичного відділу в Генералкомісарі-яті Волинь-Поділля Краузе. (Акт від 16. VIII. 1943 р.). Одначе неправдою були скарги про насильства з боку церковної влади Автокефальної Церкви при призначеннях священиків на парафії, де сидів вже священик Автономної Церкви. Призначались священики нові тільки на ті парафії, від яких поступали заяви, що вони бажають бути в Українській Автокефальній Церкві, а священик не погоджується з цією волею парафіян, противиться їм і ,,тягне до автономії". Насильство в таких випадках бувало часто з боку якраз німецької влади, яка тримала проти бажання і волі парафіян священика-автономіста.

Підтримка Генералкомісаріятом для Волині-Поділли автономістів на Волині пішла аж так далеко, що навіть до катедри самого митрополита Полікарпа, Св.-Троїцького собору в Луцьку, прийшов наказ Допустити священика Автономної Церкви для відправи богослужб для автономістів в соборі (способом чергувань по неділях і великих святах), хоч автономісти і мали в Луцьку свою Покровську церкву (на Луччині це була єдина автономна парафія), цілком достатню для кількости автономістів-росіян в Луцьку. Були ґебітскомісари, як, напр., в округах Шепетівський, Старо-Константинівській, що зовсім не допускали на парафії в тих округах автокефальних священиків, так що не було там жодної парафії в юрисдикції Автокефальної Церкви. Зате ґрасували там темні особи з духовенства, як о. Хведір Гайденко, що його мали позбавити священого сану ще за Польщі. Тепер він, на становищі „окружного місіонера", невідомо ким призначеного, „візитував" в названих округах і на Заславщині парафії, наказуючи священикам зустрічати його „зо славою", як зустрічають архиєреїв. Підтримування Автономної Церкви німецькою владою, до чого, як видно, був даний наказ з Райхскомісаріяту, мало місце по всіх генерал-комісаріятах. Про Київ, з цього погляду, ми вже раніше казали. В Миколаївському генералкомісаріяті, особливо після того, як німецька влада не визнала „Акту поєднання церковного з 8 жовтня 1942 р." і цілком почала сприяти автономістам, парафії з мішаним населенням в Миколаївській та Одеській областях стали хилитися до Автономної Церкви. (Лист Архиєп. Михаїла від-25 травня 1964 р.). Архиєп. Автономної Церкви в цьому генералкомісаріяті Антоній Марценко, підтримуваний німецькою адміністрацією, почав навіть пересвячувати священиків з Автокефальної Церкви, коли знаходились тут такі, що прохали у нього парафію.

З весною 1943 р. почало кипіти кругом. Відворот зі Сходу німецьких армій посилив в запіллі партизанський рух, що набирав великої сили з проголошенням мобілізації певних річників для вивозу на роботи до Німеччини. Молодь тікала в ліси. Лісисті простори наповнились насельниками, що не переховувались тільки, а виступали активно і спричинили великі шкоди окупантові, роблячи небезпечним перебування ночами німецької адміністрації навіть по повітових містах. Будучи не в силах справитись з наростаючим партизанським рухом, з актами саботажу і т. п., німецька влада звертається тепер до влади Автокефальної Церкви, яку тільки принижувала та розбивала, звертається з вимогами, щоб Церква, - її єпископат і духовенство, - вплинули на розбурхане море, заспокоювали людність, переконували в необхідності виконувати зарядження німецької влади, зосібна щодо виїзду молоді на роботи до Німеччини. При цьому недвозначно давалось до зрозуміння, що коли не вплинуть - ієрархи, духовенство, українська інтелігенція, то понесуть консеквенції...

Владика митрополит Полікарп найперший повинен був, на замовлення кожноразове з Генералкомісаріяту, випускати послання й відозви до духовенства і пастви, наперед знаючи безсильність цих закликів, бо ж основна причина була не в злій волі населення, а в злому відношенні самих німців до населення, в дурному засліпленні їх своєю вищістю і непомильністю в політиці. Представляючи в Адміністратурі проекти цих послань і відозв, не раз доводилось бачити, як при вістках про страшні події кругом душу Владики Полікарпа глибоко тривожила доля народу, що винищувався і крівавився при застосуванні німецькою владою методи кругової поруки, загальної відповідальности населення. З другого боку страшним ставало і те озлоблення, та ненависть, що зростали в народі на ґрунті сучасних подій і відносин та отруювали християнську душу народу. Тому у відозвах і посланнях митрополита, хоч як німецька цензура завжди контролювала їх, не раз проходило засудження жорстокостей не тільки большевицьких, але разом і німецьких.

Втягування Церкви в політику йшло не тільки через накази ієрархам послання та відозви видавати; духовенству ще й проповіді по церквах за підтримання злих окупантів виголошувати. За відсутністю національно-політичних організацій чи інших установ українського народу в Райхскомісаріяті України (позакриваних окупантами), Церква стала в очах німецької адміністрації єдиною установою і центром, який репрезентує народ і який відповідає за відношення українського народу до німців-окупантів. І було дуже вимовним фактом, що ця вимога стосувалась німцями тільки до Автокефальної Церкви. Німці добре, видно, розуміли і знали, що Автономна Церква, підтримувана ними для поборювання Автокефальної, не має жодної ваги й популярности під оглядом національної її вартости в українському народі. Митрополит Олексій не мусів писати послань і відозв політичного характеру.

Не зверталась німецька влада до митроп. Олексія і в справі переведення громадських зібрань, які тепер влада, що раніше заборонила всякі зібрання, признала потрібними. На жадання Гене-ралкомісара для Волинь-Поділля, такі зібрання української інтелігенції мусів скликувати і головувати на них митрополит Полікарп в Луцьку, єпископ Автокефальної Церкви Платон - в Рівному. На зібраннях обмірковувалась тяжка ситуація в краю та способи виходу з неї. Результатом зібрань були меморіяли, подані Генерал-комісарові Шене від імени українського громадянства, підписані митроп. Полікарпом в Луцьку, єп. Платоном в Рівному. В меморі-ялах, в формі обережній, але недвозначній, подавалось, що теперішня ситуація в краю є вислідом німецької політики на Україні, що не таке було відношення населення до німецького війська, як воно вступало на українські землі в літі 1941 р.; вказувалось далі на необхідність залишити систему масової відповідальности сільського населення за окремі акти саботажу, на необхідність ряду міроприемств з боку німецької влади в ділянці адміністрування правного посеред населення, в сільсько-господарчому житті, змін в шкільній та церковній політиці, більшому використанні українських місцевих сил при обсадженні урядів; все це, на думку інтелігенції, могло б більш-менш заспокоюючи вплинути на розбурхані настрої, коли годі вже було думати про повернення колишньої віри більшости населення в німців, як '„визволителів народів" від большевизму і комунізму.

 7 травня 1943 р. в Луцьку, під проводом митр. Полікарпа, відбувалось зібрання української інтелігенції, на якому відчитувалась відповідь Генералкомісара Шене на Луцький меморіял. Під час читання відповіді, що містила в собі гостру критику думок меморі-ялу, нападала гостро на українське автокефальне духовенство та свідчила зухвалим своїм тоном про безнадійність поправи відносин до німців, увійшов до помешкання, де відбувалось зібрання, б. посол до польського сейму інж.-архітект С. П. Тимошенко, який був затруднений в генералкомісаріяті, і тихо щось промовив до Владики Полікарпа. Владика піднявся і оголосив одержану в генералкомісаріяті вістку про вбивство по дорозі з Кремянця до Дубна, в лісі біля м-ка Смиги, митрополита Олексія Громадського. Ця вістка потрясла присутніх. Не до нарад було вже над тим, які ще далі думки подавати окупантській владі...

Владика Полікарп, з приводу трагічної смерти Голови Автономної Церкви, митрополита Олексія, звернувся з посланням до архипастирів, духовенства і вірних Української Автокефальної Церкви:

 „Улюблені во Христі брати і діти. 7 травня 1943 р. по дорозі з Кремянця до Дубна, біля Смиги, впав жертвою, разом з сопут-никами своїми, від стрілів скритовбивчої руки, митрополит Олексій. Історія Православної Церкви в СССР від 1918 року, коли перший впав від большевицької руки у Києві митрополит Володимир, знає багато вбитих і замучених большевиками вищих достойників Церкви. Але на землях з православним населенням на захід від СССР Православна Церква за 25 років була тільки раз зворушена нечуваним злочином вбивства бл. пам'яти митрополита Юрія у пристрасті боротьби проти автокефалії Православної Церкви в межах б. Польщі. Радіова (німецька) передача про вбивство митрополита Олексія оповіла про цей злочин, як про справу большевицької руки. Та яка б не була та скритовбивча рука, самий факт замаху і вбивства вищого служителя Церкви свідчить про оску-діння віри в Бога і правду його та про здичавіння моральне. А тому факт цей повинен викликати в християнській громаді тугу велику і роздум глибокий. Бо ж Церква Христова і служителі її безборонні перед матеріяльною зброєю, їхнє покликання, їхня зброя - меч духовний, слово переконання, слово правди, проповідь. А коли і в історії були випадки фізичного насильства, як засобу переконання, неперебірливість в засобах для осягнення цілей, неморальність заходів в церковній боротьбі, то це є викривлення самої ідеї Церкви Христової, це є відступлення від засад Євангельської правди.

8 ім'я цієї правди, бачачи оскудіння в наші часи правдивого духа Євангельського (Лук. IX, 51-56), не раз я закликав в своїх посланнях до залишення суперечок в церковнім житті, до єднання вірних, до спокою і ладу, особливо ж. з цим закликом звернувся я, радісно вітаючи у свій час акт поєднання церковного 8. X. 1942 р., укладений було і підписаний також нині покійним митрополитом Олексієм. І тепер, у прияві трагічної кончини його, приходять на думку Господні слова: „Чи думаєте ви, що ці Гали-леяни грішніші від всіх Галилеян були, що так постраждали? Ні, кажу вам; тільки ж коли не покаєтесь, то всі так загинете. Або чи думаєте, що ті вісімнадцять чоловік, на яких впала башта Си-лоамська і побила їх, більш винні були від усіх, що живуть в Єрусалимі? Ні, кажу вам; тільки ж, коли не покаєтесь, то усі так загинете" (Лк. III, 2-5). Знак часу - трагічна смерть ієрарха Церкви. Господь кличе нас, синів Православної Церкви, визволеної від ярма большевицького, до каяття, до правдивої християнської братської любови. Господь кличе нас всіх бути християнами не тільки по імені.

Спочилий митрополит Олексій став тепер перед Престолом Христовим, щоб прийняти, згідно з тим, що в тілі вчинив він, чи добре, чи зле (2 Кор. V. 10). Обов'язок наш, як християн православних, помолитись за нього, щоб відпустив йому Господь усі провини його, а за те добре, що дано було вчинити йому за життя як Архипастиреві на ниві Христовій, зокрема ж на катедрі Архи-єпископа Волинського і Кремянецького (1934-39), щоб упокоїв його Господь в оселях праведників Своїх. До теплої молитви за спокій душі убієнного раба Божого митрополита Олексія кличу я архипастирів, пастирів і всіх віруючих Святої нашої Православної Автокефальної Української Церкви".

Після смерти митрополита Олексія генерал-комісар для Волині й Поділля зарядив Собор Єпископів Автономної Церкви в ге-нерал-комі'саріяті, яких було шість (єпископи Дамаскин Малюта, Іван Лавриненко, Мануїл Тарнавський, Феодор Рафальський, Іов Кресович і Никодим) для вибору „старшого єпископа" Автноном-ної Церкви на Волкль-Поділля. Обрано було на „старшого" Да-маскина, єп. Камянець-Подільського. Другий кандидат на „старшого єпископа", єп. Володимиро-Волинський Мануїл, що його хотіла на це становище німецька влада, невдовзі після того Собору єпископів, у одну вересневу ніч 1943 року, був забраний з соборного будинку у м. Володимирі-Волинському українськими партизанами до лісу, де відбувся над ним партизанський суд, як виявилося пізніше, і єпископа партизани повісили. („Літопис Волині". Вінніпег. Ч. 3. 1956 р. Протопр. Тит Яковкевич, 1939-1943 рр. на Володимирщині. Стор. 115-116). Українські ж партизани забили й митрополита Олексія; тільки це вбивство було припадковим, а не злонаміреним. Партизани стріляли з кулемета з лісу під Смигою по дорозі на Дубно по авто-машині Кремянецького ґебітскоміса-ра Міллера, а виявилось, що машиною ґебітскомісара їхав не ґе-бітскомісар, а митрополит Олексій з секретарем прот Федором Юркевичем і перекладником Жихаревим; їхали до Луцька, до ге-нерал-комісаріяту. Усі троє і четвертий шофер понесли смерть від стрілів. Про це оповів Вл. Платонові один з учасників тієї стрілянини. Поховано було митрополита Олексія на цвинтарі біля дзвіниці Кремянецького Богоявленського манастиря.

Неспокій на Волині все далі зростав. Терор збільшувався. Горіли села, церкви. В червні 1943 р. розпочались арешти чільних людей з інтелігенції, що брали участь в нарадах під проводом митрополита Полікарпа з доручення ж влади. Пішли чутки про скоре масове закладництво української інтелігенції в надії влади цим спинити зріст української партизанщини. Дійсно, в ніч з 15 на 16 липня 1943 р. по повітових містах Західньої Волині Гестапо виарештувало масово українську інтелігенцію; арештовували чоловіків і жінок; останніх, правда, того ж дня 16 липня надвечір відпустили. В одному Луцьку було арештовано до 70 мужчин. Арештовані були й найближчі співробітники митрополита Полікарпа - члени Адміністратури Української Автокефальної Церкви прот. М. Малюжинський і І. Власовський, а також член Консисторії прот. А. Селепина. До самого Владики Полікарпа, розбивши в покоях вікна, вдерлися п'яні гестапівці і кричали йому, що він переховує у себе злочинців, але митрополита залишили. Владика Полікарп повідомив генерал-комісара про випадок, протестуючи проти такого поводження з митрополитом, якому, при призначенні його на „старшого єпископа" в генерал-комісаріяті 11 січня 1943 року урочисто запевнена була „охорона з боку самого генерал-комісара". Після цього відносини поміж генерал-комісаріятом і митрополитом Полікарпом були перервані.

Через місяць після масового арешту української інтелігенції, яка була звезена і замкнута у в'язниці переважно в Рівному, місці осідку Райхскомісаріяту для України, було викликано 16 серпня 1943 р. до Луцька єпископа Рівенського Платона до Генерального комісара на Волинь-Поділля. Розмову з єпископом відбув заступник генерал-комісара Ляндрат, у присутности й начальника політичного відділу в генералкомісаріяті Краузе. Після розмови на тему німецько-українських відносин на початку війни й тепер, коли зростає український партизанський рух, заступник генерал-комісара, не признаючи в зміні відносин вини німецької адміністрації, зажадав від єпископа Платона, аби вплинув на духовенство, щоб воно заспокоююче впливало на населення: „коли переможно скінчиться війна з большевиками, тоді український народ все одержить по своїй заслузі, а тепер перш за все мусить заспокоєння наступити на місцях".

Єпископ Платон відповів, що розвиток партизанського руху так далеко пішов, що при даних обставинах ані єпископ, ані духовенство нічого не можуть самі вдіяти для заспокоєння людно-сти. Єпископ не має аргументів для заспокоєння людей: коли горять села, паляться церкви з людьми, арештовується масово українських селян, інтелігенцію і навіть духовенство, то якими аргументами має промовляти єпископ для заспокоєнння людей? Мусить німецька влада засадничо змінити своє відношення до люд-ности, свої методи заспокоєнння, відкинути застосування відпові-дальности батьків за синів, сіл за окремих селян і т. под.

Заступник генерал-комісара відповів на це запитанням: „А що ж ми маємо робити, коли при переході наших жовнірів через село по них з вікон хат і з клунь стріляють, коли по церквах знаходимо зброю? Не маємо часу шукати винних, бо - війна, а караємо всіх, де поповнено злочин"... Єпископ радив для заспокоєння людности видати від міродайної особи, чи влади, декляра-тивно-маніфестаційну відозву, в якій закликати людність до спокою, до співпраці для побідного закінчення війни з большевика-ми і виразно вказати, що матиме український народ по закінченні війни. На це була відповідь Заступника, що „нема потреби звертатися до всього українського народу, бо по інших генерал-комісаріятах України спокійно, а тільки тут, на Волині, панує неспокій".

Єпископ Платон зазначив, що причиною існуючого неспокою є не тільки агітація залишених большевиками агентів, але й певні помилки німецької влади, які робились і далі робляться, що спричинюється до наростання незадоволення й неспокою в народі. Тоді Заступник генерал-комісара в підвищеному тоні зажадав вказати, в чому є помилки німецької адміністрації. А коли владика Платон вказав на сваволю по селах всяких „зондерфірерів", ,,ляндвіртів", на палення церков, мордування духовенства, на ворожу українському народові церковну і шкільну політику влади німецької, то Заступник генерал-комісара закричав: „То ми вас визволили, а ви ще маєте проти нас якесь незадоволення?" Єпископ Платон подякував за визволення німецькою армією, але висловив думку, що для налагодження спокою в населенні і співпраці з німцями було б дуже доцільним, коли б Генерал-комісар перевів ширшу конференцію з представниками усіх верств українського населення Волині, з якими докладно можна обговорити всі справи, щодо сучасного ненормального положення та устійнити план співпраці, допоміжної для перемоги у війні з большевиками. Заступник генерал-комісара обіцяв цей внесок єпископа про скликання ширшої конференції предложити Генеральному Комісарові й передбачує, що внесок буде узгляднений. На цім авдієнція скінчилася.

Того ж дня 16. VIII. 1943 р., по обіді, єпископ Платон мав розмову з начальником політичного відділу в генерал-комісаріяті Краузе. В розмові Краузе казав, що було багато випадків, коли в церквах знаходили кулемети, рушниці, амуніцію всяку, а священики навіть ховали вбитих партизанів й зпід церков стріляли на проїзджаючих німців. Єпископ Платон рішуче заперечив, щоб в самих церквах могла бути переховувана зброя; коли ж партизани використовують церкву, як военнооборонний об'єкт, то їм байдуже, яка то буде церква, чи автокефальної, чи автономної юрисдикції, і священика в таких випадках не питаються. На це Краузе замітив, що були випадки стрілянини й з під церков в парафіях Автономної Церкви, але назагал Автономна Церква співпрацює з німецькою владою більш лояльно, ніж Автокефальна.

На запитання владики Платона, як довго будуть перервані зносини з митрополитом Полікарпом, начальник Краузе відповів, що так довго триватиме цей розрив, доки не наступить зміна в поглядах священиків Автокефальної Церкви, видна з наслідках співпраці їх з німецькою владою, особливо щодо поборювання партизанів. Шеф Краузе зауважив далі: „Митрополит Полікарп на штампі своїх паперів закреслює тепер слова: „на визволених українських землях", а натомість не закреслює слова „Адміністратор"; чи це означало б, що „українські землі не визволені?" Єпископ Платон пояснив, що викреслювання слів „на визволених українських землях" наступило в наслідок розпорядження Райхскоміса-ра Коха про обмеження влади митрополита Полікарпа тільки ге-нералкомісаріятом Волинь-Поділля, де одначе Адміністратором митрополит Полікарп і зостається; гідности „Адміністратора" в Генеральному Комісаріяті Волинь-Поділля його ще ніхто не позбавляв. На закінчення шеф політичного відділу Краузе сказав, що буде видано розпорядження гебітскомісарам про нечинення перешкод в праці єпископові Платону.

Як видно було з допитів на слідстві в гестапо ув'язнених священиків і членів Адміністратури Української Автокефальної Церкви, в тім і автора цієї праці, їх, а також митрополита Полікарпа, німецька адміністрація обвинувачувала в співпраці й тісному контакті з українськими партизанами. Хоч Заступник генералкоміса-ра для Волині-Поділля в розмові з єп. Платоном і казав, що по інших генерал-комісаріятах в Україні спокійно, але ж в житті Автокефальної Церкви і там не було спокійно, бо влада скрізь ставилась до неї підозріло. Архиєпископа Михаїла в Миколаєві теж викликали у травні 1943 р. до ґестапо та гостро допитували, хто він, які цілі переслідує Церква Автокефальна, якого змісту проповіді він виголошує, чи добре відомі йому усі священики єпархії та чим вони удержуються, чи існують при церквах церковні ради і т. інше. Відпускаючи, давали суворий наказ не втручатися йому й духовенству в громадське життя віруючих.

В час жахливого, особливо на ЕЗолині, 1943 року було німцями спалено на Волині церкви по селах: Малин, Велика Городниця, Мала Городниця - Лубенського пов.; Кортеліси - Ковельського пов.; Деражно, Губків, Бистричі - Костопільського пов.; Антонівці, Фільварки, Лішня, Молотьків - Кременецького пов.; Лаврів - Луцького пов.; Більов, Новожуків, Симонів, Тесів, Шубків - Рівенського пов. Спалено цілі села з церквами, а людей виморду-вано: Лідавка, Борщівка - Гощанського району; Даничів, Копитів

 - Межигірського району; Ромель - Олександрійського району; Сінне, Пустомити - Тучинського району; Ясеничі, Колоденка, Тай-кури, Старожуків, Новостав, Оржів - Рівенського пов.; Дермань

 - Здолбунівського району. Поданий список спалених церков і сел зовсім не претендує на повноту.

В „Літопису Волині" (вид. „Інститут дослідів Волині" - у Вінніпегу, Канада, ч. 2. 1955 р.) подано список осіб з духовенства Волині й Холмщини, що „згинули трагічною смертю в часі другої світової війни". З 83 осіб сумного цього синодику, який теж не можна вважати повним, 43 священики було розстріляно (іноді й спалено) німцями; 20 було замордовано польськими партизанами. Посеред закатованих німцями був один з найвидатніших пастирів Української Православної Церкви протоієрей Микола Малюжин-ський, член Адміністратури, як представник духовенства, Української Автокефальної Церкви при митрополиті Полікарпі. Про мужню участь о. Миколая Малюжинського, як декана Лановецької округи Кремянецького пов., в акції спротиву полонізаційно-като-лицькій роботі військових чинників на Волині за Польщі (с. Гринь-ки) ми згадували раніше (розд. III цього т. IV, ч. 2, підрозд. 13). В добу німецької окупації о. Малюжинський працював спочатку в Холмі, де був членом Духовної Консисторії, а потім на Волині, де на його долю випала тяжка роля репрезентувати особу Владики Митрополита Полікарпа у всіх особистих зносинах по справах Автокефальної Церкви з урядом Генерал-Комісаріяту. Він добре володів німецькою мовою; в обороні прав і престижу Церкви стояв завжди гідно, але непотрібно казав німцям багато гіркої правди, що все рівно не впливало на зміну їхньої церковної політики, - та це вже виникало з палкої вдачі о. Миколая, щирої його натури там, де потрібувалась дипломатія. 15 липня 1943 р., о год. 7 вечора, заїхало авто під помешкання о. Малюжинського в Луцьку; його запрошено було для сповіді й причастя о. прот. Гловаць-кого з с. Седьмярок, який вже довший час сидів в Луцькій в'язниці. Але не до в'язниці гестапо повезло о. Малюжинського, а до будинку б. за Польщі „Мацежі Школьної", де він під сторожею провів безсонну ніч; на світанку ж 16 липня його, блідого, як полотно, вивели з того будинку і всадили до тягарового авта, де нас немало вже сиділо, арештованих того світанку по наших помешканнях. Коли над вечір 16 липня з Луцької в'язниці перевезені були ми до Рівенської, то, очікуючи на ранок 17 липня розстрілу, майже всі ми, в передсмертному настрої, у великій камері на 60 осіб, вночі висповідались у о. Миколи Малюжинського ... Рівно через три місяці після арешту під претекстом „напутствія" хворого у в'язниці священика, 15 жовтня о. Миколай Малюжинський, у розквіті сил і праці, скінчив своє життя мученицькою смертю. На світанку цього дня, німці, мстячись за атентат партизан на одного з урядовців Райхскомісаріяту в Рівному, розстріляли 33 в'язнів Рівенської в'язниці; серед них і о. Миколая Малюжинського разом з о. Володимиром Мисечком (член Церковного Управління при Владиці Платоні). Не тільки розстріляли, але й тіла їх спалили ... (Докладно про о. Миколаля Малюжинського - „Богословський Вісник". Орган УАПЦеркви на еміграції. 4.2. 1948. І. Власовський. „Пам'яти Пастиря-Мученика". Стор. 157-163).

Ми не будемо вже вичисляти, скільки з духовенства і церковних діячів сиділо в арештах по в'язницях і концентраційних таборах, під постійною загрозою розстрілу, а яких Господь спас від наглої смерти. Були випадки, як гестаповці, під час Служби Божої, вскакували до церков, хапали мужчин і вивозили їх на роботи до Німеччини, як було це навіть на перший день Різдва в с. Симонові, Рівенського повіту. І в приявности таких жахливих фактів терору німецької влади, якими, дійсно, аргументами могла промовляти до народу для його заспокоєння Церква, її ієрархія, духовенство?

Брутальне порушення прав Православної Церкви і наруга над св. її канонами в підпорядкуванні єпископів і духовенства генерал-комісарам та ґебітскомісарам, зондерфірерам та різним ляндвіртам, втручання до справ богослужбових, роздмухування пристрастей в церковному житті, підтримування церковного розколу і недопущення до церковного поєднання, заборона всякого церковно-релігійного видавництва, палення св. церков, брутальне обходження з священиками по селах, переслідування, арешти, тримання по тюрмах і розстріли духовенства, - все це мала Православна Церква від німецької адміністрації в час окупації німцями України ... А тоді ж в Московській патріярхії призначаються і висвячуються на катедри нові єпископи, в кількости до ЗО, коли на початку німецько-совітської війни 22 червня 1941 р. в цілій Московській Церкві на обшарі СССР було чинних ієрархів тільки 4-ох; врешті в Москві ж, в серпні 1943 р., Собором єпископів переводяться вибори патріярха після 18 років вакансії патріяршої катедри по смерти патріярха Тихона; патріярхом обрано дотогочасного Заступника місцеблюстителя патріяршого престолу, митрополита Сергія Старогородського.

Нехай це відновлення Церкви з боку большевицької безбожної влади було облудною, нещирою грою, але в часі війни було це зручне політичне потягнення, що вважало на релігійні почуття народу, коли треба було його подвигнути всіма патріотичними, ідеалістичними кличами до рішучої боротьби з чужинцем, який займав східні землі, нічого не даючи на них народові. І коли німецький відділ пропаганди розсилав з Рівного по українських часописах, з приводу вибору на патріярший престол у Москві митрополита Московського Сергія, репортаж під наголовком: „Православний світ осуджує Сталінову церковну комедію", то він глибоко помилявся, думаючи, що Український православний світ (та й не тільки український) не свідомий був „церковної комедії" німецької влади на Україні. „Гротескові намагання московських можновладцш очиститися перед своїми союзниками від вини винищення цілого православного духовенства та оправдатися перед своїм власним населенням з винищення Православної Церкви в Совітському Союзі - здемасковано вже в світовій громадській думці як безличний маскувальний маневр", - так писали з німецького бюро пропаганди в Рівному, далі подаючи про вибори в Москві „в блюзнірський спосіб" патріярха з наказу влади, що „викликало в цілому православному світі найглибше обурення і святий гнів"... Все це правильно, але ж не німцям на Україні, з їхнім збезчещенням тут, в часі окупації, Церкви випадало писати про „обурення і святий гнів"...

„Між молотом і ковадлом" - так можна б окреслити положення Української Автокефальної Церкви і її ієрархії в описувану нами добу. І одначе, коли наступив історичний момент вибору, чи наблизитися до „ковадла", яке сунуло на Україну слідом за відступаючими німецькими військами на захід, то єпископат і немало духовенства Автокефальної Церкви зовсім не бажали цього наближення. Правда, що й можливість вибору була обмежена, бо ж німці при відступленні застосували вимоги примусової масової евакуації. Але ж і без того, - історія нищення Церкви безбожною совітською владою, особливо ж Українськой Автокефальної, як Церкви національної, в роках перед другою світовою війною не залишала ні в кого сумніву, що совітські деклярації про теперішню свободу релігії в СССР ніколи не обіймають Української Автокефальної Православної Церкви. Більше того, навіть єпископат Автономної Церкви в Україні, який, боронячи церковно-канонічний примат Москви, Московської Патріярхії в Україні, мав заслуги перед Москвою і теперішньою її безбожною владою, не повірив одначе, в значній його більшості, „релігійній толеранції" в СССР і на чолі з архиєпископом Пантелеймоном Рудиком, в Москві ж р. 1941 висвяченим в єпископи, подався на Захід.

З єпископату Української Автокефальної Православної Церкви залишився в Україні, в Харкові, при відступленні німецького війська на захід, тільки митрополит Харківський і Полтавський Феофіл Булдовський, який, будучи в престарілому віці, невдовзі помер. По від'їзді 13 січня 1944 р. з Луцька митрополита Полі-карпа, на Великій Україні, занятій совітськими військами, не залишилось ні одного єпископа Української Автокефальної Православної Церкви. В українській Холмсько-Підляській єпархії, як було сказано вище (підрозд. 1 розд. IV), евакуація почалась весною 1944 р., а в липні того року виїхав з Холма і митрополит Іларіон. Таким чином на українських землях не залишилось українських православних єпископів, і православне духовенство, що позоста-лось на тих землях з своєю українською паствою, все опинилось під владою Московської Патріярхії. Пам'яткою окремішности Української Православної Церкви в добу від революції 1917 р. залишився додаток до титулу митрополита Київського і Галицького - „Екзарх України", якого додатку не мали київські митрополити в Російській Православній Церкві в історії її до революції 1917 року. Нині митрополитом Київським і Галицьким, Патріяршим Екзархом України і членом Св. Синоду при Московському Патрі-ярхові е митрополит Іоасаф (в світі Віталій Лелюхін, з Смоленської губ. родом, нар. 1903 р., вчився один рік в Смоленській Дух. Семінарії, закритій з революцією; священиком з 1942 р. в Дніпропетровській (Катеринославській) єпархії; в серпні 1958 р. висвячений в єпископа Сумського), на катедру Київького митрополита призначений, в сані архиєпископа Вінницького, постановою Синоду Московської Патріярхії з дня ЗО березня 1964 року.

В часі другої світової війни 1939-1945 рр. найвидатнішою подією в історії Української Православної Церкви треба признати, без сумніву, здобуття під час тої війни національного українського православного єпископату: висвята єпископа Іларіона (20. X. 1940 р.), довершена митрополитом Діонисіем, архиєпископом Пражським Саватієм і єпископом Тимофієм, єпископа Паладія (9. II. 1941 р.), довершена митроп. Діонисієм, архиєп. Іларіоном і єп. Тимофієм; потім висвята єпископів Ніканора і Ігоря (9 і 10 лютого 1942 р.), довершена, з благословення митрополита Діони-сія, архиєпископами Олександром і Полікарпом та єпископом Юрієм, - були священними актами єпископської хіротонії, які дали Українській Православній Церкві Собор її єпископів канонічних, назавжди канонічно діючий в тій Церкві і гарантуючий преємство в ній Божественної Ієрархії.

 

• ВКонтакте