В п'ятій добі історії Української Православної Церкви, яку добу ми називаємо добою „Відродження Української Православної Церкви", першорядне значення, як бачили ми вже в чотирьох розділах історії цієї V доби, мало ієрархічне питання в житті нашої Церкви. Це питання, злегковажене в його значенні для національно-церковного життя українського народу державними урядами України в рр. 1917-18, стало в центрі діянь Київського Церковного Собору 1921 року, коли на Україні була вже безбожна комуністична влада. В тих обставинах Собор змушений був розв'язати ієрархічне питання в Церкві настановленням перших двох єпископів у відродженій Церкві з відступленням від діючих канонів Православної Церкви. Та коли по терорі і нищенні Церкви взагалі безбожною комуністичною владою, не стало в Українській Автокефальній Православній Церкві й цього єпископату 1921 року, не стало й тої Церкви. Бо де лише сама паства, а нема Богом встановленої в ній ієрархії, там немає й Церкви (Посл. Східніх Патріярхів, чл. 10. Див. про це т. IV. ч. 1. цієї праці, стор. 341).

В часах другої світової війни (1939-45 рр.) найвизначнішою подією в історії Української Православної Церкви було здобуття нею національного українського православного єпископату на підставі канонів Православної Церкви, з чим було зв'язано й відновлення на українських землях Української Автокефальної Православної Церкви. Коли ж, з відступом німецьких армій і поверненням на українські землі большевицької безбожної влади, ієрархи Української Автокефальної Церкви виеміґрували на Захід, знову не стало на українських землях тієї Церкви, як було те в Україні й перед початком другої світової війни. Духовенство, хто з нього залишився в Україні, та вірні Православної Церкви на українських землях підпали під церковну владу Московської Патріярхії. Але Українська Автокефальна Церква на цей раз не припинила свого окремого існування. Бо ж зберіглася ієрархія тієї Церкви; з нею було й духовенство, що пішло на чужину. Предметом цього V розділу т. IV ч. 2 нашої праці й буде історія церковного життя Української Автокефальної Православної Церкви на чужині в Західній Европі, куди в рр. 1943-44 виєміґрували, спасаючись від безбожної большевицької влади, єпископи, священики та у великій кількості вірні тієї Церкви.

 1. Єпископат УАПЦеркви у Варшаві. Взаємовідносини поміж ним і митр. Діонисієм. Перший на еміграції Собор Єпископів УАПЦеркви у Варшаві 11. III. - 8. IV. 1944 р. „Тимчасове Положення про управління Св. УАПЦеркви". Великоднє Послання Собору Єпископів. Недопущення німецькою владою єпископів і духовенства до обслуги вірних тієї Церкви. Українська православна парафія в Берліні. Евакуаційні переїзди єпископів і духовенства. „Богословський Семинар" в Бреслау. Різдвяне Послання 1944 р. митр. По-лікарпа. Капітуляція Німеччини 8 травня 1945 р.; ієрархія УАПЦеркви розкинена в цей час по Німеччині групами 

З евакуацією на Захід єпископату УАПЦеркви, назавжди позбавився він „опіки" тієї німецької адміністрації на Україні, яка, очолювана Райхскомісаром Еріхом Кохом, залишила по собі осоружну пам'ять в історії України і зокрема в історії Української Православної Церкви в рр. 1942-43. У Варшаві, куди направлено було в час евакуації єпископів Автокефальної (рівно ж і Автономної) Церкви з України, вони мали над собою вже німецьку владу Генерал-Губернаторства, ближче - губернатора Варшавського дистрикту. Відразу перестало діяти антиканонічне розпорядження Райхскомісара України про підпорядкування єпископів генерал-комісарам по окремих генерал-комісаріятах з унезалеж-ненням їх від центральної церковної влади Собору Єпископів на чолі з Митрополитом. Єпископи Української Автокефальної Православної Церкви знову стали єдиним канонічним цілим, як Собор єпископів Помісної Церкви, а Владика Полікарп став іменуватися в офіційних до нього листах Губернатора Варшавського дистрикту - „Адміністратор Православної Автокефальної Церкви України митрополит Полікарп".

Митрополитом Полікарпом, який з Луцька на Волині від'їхав до Варшави 16 січня 1944 р., як рівно ж і іншими, прибулими до Варшави, єпископами УАПЦеркви, заопікувався у Варшаві митрополит Діонисій. Церковно-канонічні відносини поміж його Блаженством митрополитом Діонисієм і єпископатом УАПЦеркви залишились, з переїздом єпископів до Варшави, ті ж, що були перед цим, коли єпископи діяли на Україні, а митрополитові Діо-нисію німецькою владою не дозволено було виконування його церковно-канонічної юрисдикції поза межами Генерал-Губернаторства. З тієї причини церкви Українська Автокефальна і Автокефальна в Генерал-Губернаторстві продовжували бути адміністративне різними, хоч національне це була одна Церква Українська. Канонічним Кіріярхом її був митрополит Діонисій, від якого вийшло й призначення Адміністратором Української Церкви архиєпископа Полікарпа і благословення висвяти для тієї Церкви єпископів, довершене в лютому 1942 р. архиєпископами Олександром Поліським і Полікарпом Луцьким. Отже ця, тимчасова в перехідний час, канонічна концепція тривала й надалі: митрополит Діонисій, з благословення якого повстав національний Собор Єпископів Української Православної Церкви, не в'язав цього Собору і Митропо-лита-Адміністратора Церкви, які фактично були в управлінні Церквою незалежними, а в той же час єднав їх з Православним Сходом своїм канонічним авторитетом, як признаний тим Сходом Голова Православної Автокефальної Церкви в Польщі - історично наступниці колишньої Київської митрополії ХУІ-ХУІІ віків.

Користаючи з привернення канонічного стану в Церкві, митрополит Полікарп зарядив у Варшаві сесію Собору Єпископів УАПЦеркви; сесія відбулась, з працями в комісіях, впродовж 11 березня - 8 квітня 1944 р. Був це перший на еміграції Собор Єпископів УАПЦеркви. В ньому, під головуванням митрополита-Адмі-ністратора Полікарпа, взяли участь архиєпископи Ніканор, Ігор і Генадій, єпископи Мстислав, Сильвестер, Володимир, Платон, Вячеслав і Сергій та архимандрит Досіфей, як „керуючий справами Полтавської єпархії" (Іванченко; з складу духовенства УАПЦ скоро вийшов, з 1951 р. в США в складі духовенства Московської Патріярхії; в травні 1959 р. висвячений в єпископи в Нью йорку і є заступником Патріяршого Екзарха в Америці). Архиєпископа Михаїла і єп. Григорія у Варшаві не було. Важливішою з ухвал цього Собору Єпископів була ухвала, принята в засіданнні 4 квітня 1944 р., про „Тимчасове положення про управління Святої Української Автокефальної Церкви", проект якого був вироблений в комісії. Згідно з цим „Тимчасовим положенням" від 4. IV. 1944 р., найвищим органом управління УАПЦеркви, до Всеукраїнського Помісного Собору, являється Собор її Єпископів, в складі всіх її єпископів. Скликує Собор Єпископів і очолює його Митрополит-Адміністратор, він же „Місцеблюститель Київського Митрополичого Престолу". Як виконавчий орган Собору Єпископів, встановлено Священний Синод в складі: голова - митрополит Полікарп, заступник голови - архиєпископ Генадій, члени - архиєпископи Ніканор і Ігор, секретар - єпископ Платон.

По закінченні сесії Собору, єпископат УАПЦеркви видав до вірних Великоднє Послання (р. 1944 Великдень був 16 квітня), в якому писав: „Тяжку Голгофу перейшов Український Народ на протязі своєї історичної минувшини. Останні ж 25 років його буття під ярмом червоної безбожної Москви були безперестанним „Страсним Тижнем". Що правда, були хвилини, коли Воскресення було вже недалеко від нас. Та видно, що негідні ми були його, бо знову на широких степах України запанував демон людської злоби, гордині й зарозумілости, демон насильства над усім святим душі людської, демон ненависти до всіх наших національних святощів, демон, що заперечує навіть історичне життя на землі і хресний подвиг Ісуса Христа . .. Наша скорбота безмежна. Але й вона може змінитися на радість, якщо ми станемо достойні, щоб Воскресший Христос був серед нас. Станеться це тоді, коли стрем-ління до воскресення буде загальним серед цілого українського народу... Хай же сьогоднішній Великдень нагадає нам усім про конечність самодосконалення, про конечність праці, про конечність чесного життя, про об'єднання нас коло Церкви Христової"...

Опинившись на еміграції, єпископат УАПЦеркви, а з ним і духовенство, що залишило рідну землю, скоро стало перед питанням, до чого і як прикласти тут свої духовні сили. Ясно було, що своє душпастирське покликання ієрархія й духовенство найперше повинні були виконувати й тут, на чужині, де були тисячі православних українців, насильно вивезених до Німеччини на роботи з України, також полонених, втікачів від большевицької влади. Багатьох з цих людей, що в себе дома давно забули Бога, тут, у чужому краю, перед невідомим майбутнім, потрібували духовної втіхи й шукали її. Ґрунт для релігійного відродження і оздоровлення душі людської утворювали страшні обставини військового часу з вічною тривогою і небезпеками для життя власного і близьких, тяжкі обставини також в полоні і для життя в робітничих таборах. Отже єпископат УАПЦеркви звернувся з меморандумом до Генерал-Губернатора з проханням дати єпископам і священикам УАПЦеркви можливість доступити до мас православних українців, в цілях духовно-моральної опіки над ними, релігійної потіхи Службами Божими по таборах в недільні дні, проповіддю, релігійними відчитами і т. под. Одначе німецька влада, - тяжко навіть вже додуматися з яких власне мотивів, - не вважала за вказане дозволити, а тим більше вже щоб і допомогти, єпископам і духовенству УАПЦеркви обслужити свою дуже й дуже численну паству на чужині. Центральна влада в .Берліні признавала на терені Німеччини тільки одну юрисдикцію для православних, що з тих чи інших причин тут опинились, це - російську, під керуванням митрополита Берлінського і Германського Серафима (Ляди). Винятком була єдина українська православна парафія св. Архистратига Михаїла в Берліні, яку відкрив під своєю юрисдикцією митрополит Варшавський Діонисій, а обсуговував її о. Федір Білецький, емігрант з Волині. Тільки на початку 1945 р., себто як єпископат УАПЦеркви вже рік перебував на еміграції, вдалось українській православній інтелігенції, з великими труднощами, після допитів і передопитів в Ґестапо, відкрити у Відні й Празі Чеській українські православні парафії, і то як філії української парафії в Берліні. Більше того, коли вже єпископи УАПЦеркви перебували на еміграції в Німеччині і відправляли з духовенством Богослуження в місцях свого перебування, то робітникам зі Сходу (,,ост"-ам) заборонялось вступати до приміщень, де відбувались Богослуження; про цю заборону священики мали наказ вивішувати оголошення на вхідних дверях до місць Богослуження. Настоятель української парафії в Берліні о. Білецький, користа-ючи з признання цієї парафії владою, виїздив до таборів закинутих на чужину, як робоча сила, православних українців, подаючи їм велику релігійну втіху, духовну радість. Ці подорожі о. Настоятеля в останніх часах життя тих таборів відбувались в супроводі о. протодиякона Василя Потієнка, який в рр. 1924-26 був головою Всеукраїнської Православної Церковної Ради. В часі втечі вже й з Берліну, при наступі большевицького війська, о. Василь Потієнко трагично загинув під час налету винищувачів. Належить о. Василеві Потієнку, як визначному борцеві за незалежність Рідної Церкви, вічна пам'ять в її історії.

За розпорядженнями німецької влади, єпископат і духовенство з родинами УАПЦеркви (в більшості) трималося під час війни на еміграції вкупі і, оскільки не траплялися в ці хаотичні часи ріжні пригоди, разом переїздили, чи перевозились з місця на місце. 29 липня 1944 р. опустив єпископат Варшаву і вивезений був до курорту Криниці, звідкіль скоро скеровано було його до Словаччини (Тренчин, потім Братислава); з Братислави 5 жовтня повезено було (потягом біля 600 душ) до Німеччини, прибули до Кіссінгену, але швидко повернені були назад до Австрії, до Гра-цу, а далі до Марбургу, де перебували у вагонах від 17 до 29 жовтня, майже щодня переживаючи налети бомбовиків; були тут і жертви від вибухів бомб, коли загинули - батько єпископа Мстислава гром. Іван Скрипник і сестра Зінаїда Танько (з Полтави), дружина й донька прот. Бориса Яковкевича (нині єпископа Саскатунського Бориса в Канаді). З Марбургу, де німці ешелони поділили на групи, єпископат УАПЦеркви з його оточенням був перевезений до міста Бреслау.

Перебуваючи в Бреслау майже три місяці, єпископи змогли хоч трохи зайнятися продуктивною працею. Тут переведено було „Богословський Семинар" для підвищення кваліфікації духовенства; на ньому викладались богословські дисципліни, церковна історія, історія відродження Української Церкви, історія України, українська мова й література, німецька мова. Працювала також Комісія по перекладу богослужбових чинів на українську живу мову. З нагоди Різдвяних Свят Владика Полікарп звернувся до архипасти-рів, духовенства і вірних УАПЦеркви на чужині з „Посланням", в якому підкреслив позбавлення в Німеччині у велике свято Різдва Христового православних українців духовної втіхи: „Чи багатьох з віруючого народу нашого почує в цьогорічне свято Різдва Христового зворушливе „Христос рождається, - славте!" Чи багатьох зможе поклонитися Народженому Дитяті Христу в церкві святій, чи хоч і не в церкві, але за Богослуженням? .. Тисячі народу нашого, а між ними архипастирі й пастирі, змушені були залишити рідну землю і розсіяні за границями її. Діти часто відірвані від батьків, жінки від чоловіків, родини розбиті тяжкими обставинами небувалої в історії світової війни. Тож у Святий Вечір цього року не одна сльоза проллється в народі нашім, і в ріднім краю під новим ярмом, і скрізь на чужині. Але сльоза та буде святою. Бо вона високо підіймає душу. Вона говорить про любов нашу до близьких, вона свідчить про духовний зв'язок наш з нашим народом-страдником. Ще ширше, - сльози, пролиті в цей Святвечір, є тугою по Христовому ідеалі. Спасенна ця туга, коли не є вона відчаєм в житті, а глибоким жалем до людей в падінні, є прагненням правди Божої між окремими людьми і цілими народами ... Бо ж Христос народжується тоді в душі людини, до Христа має повернути втомлене змучене людство".. .

В Різдво 1944 р. митрополит Полікарп був в Берліні, де з єпископом Мстиславом відправив Службу Божу; тисячі українців зібрались на те Богослуження. В часі цієї подорожі митрополит побував і в Східньому Міністерстві Райху, де домагався допущення до українських православних мас в Німеччині їх єпископів і священиків. Митрополитові обіцяли в Міністерстві дати УАПЦер-кві в Німеччині такі ж права, які мала Зарубежна Російська Церква в управлінні митрополита Серафима. Чи це спізнене приречення було б здійснене, - трудно сказати, але наступ союзницьких військ на Німеччину з заходу і сходу і страшні повітряні атаки англо-американських літаків вже наблизили кінець жахливої війни. При евакуації Бреслау єпископи УАПЦеркви скеровані були 25 січня 1945 р. до Дрездену. Там залишились з розпорядження німецької влади владики Михаїл та Володимир, які в ніч на 14 лютого 1945 р. пережили жахливе знищення цього міста і чудом спаслись, коли будинок, в якому містились, теж було розбито бомбами. Митрополит Полікарп, архиєпископи Ніканор і Ігор та єпископи Сильвестер і Григорій з Дрездену були вивезені З лютого до Ерфурту, звідкіль їх було евакуовано до села Вітсер-да в Тюрінгії, де вони з кількома священиками й перебували до самої капітуляції Німеччини 8 травня 1945 р. Єпископи Мстислав, Платон і Вячеслав були під цю пору в Бад-Кіссінгені (або біля Бад-Кіссінгена), а архиєп. Генадій і єп. Сергій ще з Марбургу виїхали не до Бреслау, а до Констанци.

Таким чином ієрархія УАПЦеркви перед кінцем другої світової війни була розкидана по Німеччині групами, але це сталося з причин чисто військових подій. Німецька ж влада, впродовж більш як півторарічного, до кінця війни, перебування єпископату УАПЦеркви на еміграції, не допускала його до організації церковного життя його багатотисячної на еміграції пастви, тримала його і духовенство в скупченні і в примусовій бездіяльності, що багато шкоди принесло Св. Українській Автокефальній Православній Церкві на чужині.

2. Настрої побожности посеред української еміграції по другій світовій війні. Впорядкування церковок і початки організації церковного життя з низу. Нарада 16 липня 1945 р. в Бад-Кісінгені митр. Полікарпа, архиєп. Михаїла і єпископів Мстислава, Плато-на і Вячеслава. Наради 10 листопада 1945 р. в Мюнхені архиєп. Михаїла і єп. Мстислава і Платона з участю церковних діячів, 11 листопада - самих єпископів; постанови цих нарад; розподіл для церковного управління УАПЦеркви німецької території в Американській окупаційній зоні. Собор Єпископів УАПЦеркви на еміграції в Еслінгені 14-17 березня 1946 р.; його постанови. Соборне Архипастирське Послання 17 березня 1946 року

Капітуляція німців 8 травня 1945 р. застала маси українців у втечі від большевиків, які посувались на захід, в дорозі теж на захід, на зустріч американським і англійським військам. Хто раніше вже був вивезений на роботи до Німеччини, чекав приходу тих же військ, як визволителів. Пересування вигнанців з рідної землі ще довго тягнулося впродовж 1945 р. В кінці літа і восени того року почали організовуватися більш-менш сталі для скиталь-ців табори УНРРА з реєстрацією скитальців.

Вже в мандрівці, кіньми чи й пішки, по шляхах Німеччини ски-тальці, коли зупинялись де на довший час, не забували про дні недільні й святочні, шукаючи, де б могли помолитися за Богослу-женням. Настрої побожности були надзвичайно сильні посеред людей, що пережили часи страшного терору і насильства больше-вицького і німецького, страхіття жахливої війни, яка несла руїну і смерть однаково і воякам і цивільному населенню. Тепер же, залишивши за своєю спиною большевиків, люди не знали, що буде з ними далі посеред неприязного німецького моря, та чи не почнуть повертати їх назад на схід, по договору союзників з СССР, як про це ширились вже між емігрантів не безпідставні чутки.

Треба відмітити, що українське католицьке духовенство в часі цих мандрівок українських скитальців скоро почало уряджувати для своїх вірних Богослуження. Бо католицькі німецькі священики давали тому духовенству для богослужбових відправ німецькі католицькі святині. Православним українцям в дорозі трудно було організовувати православні Богослуження також і з причини майже відсутности між ними тут православних священиків; разом з єпископами українські православні священики були вивезені далеко на захід Німеччини. Отже православні українці в дорозі теж вчащали на греко-католицькі Богослуження по східньому обряду в церковно-словянській мові, нерідко своїми силами організуючи церковні хори для тих Богослужень.

Коли скитальці почали осідати в місцях більш-менш постій-ніго замешкання по більших містах Німеччини та по організованих для скитальців таборах, почало організовуватися церковне життя й православних українців. Організація та спочатку йшла з низів. Впорядковували церкви для Богослужень миряни там, де знаходився поміж них український православний священик; іноді виписували священика з другої місцевости чи з якого табору. При церквах тих організовувались і православні церковні парафіяльні ради. Розсіяний по Німеччині єпископат УАПЦеркви на початку не брав участи в організації церковного життя. Дуже від'єм-но відбивалося для справи організації церковного життя УАПЦеркви на чужині перебування Владики Митрополита Полікарпа далеко на півночі Німеччини, в Бритійській окупаційній зоні під Га-новером (Гронау), куди Митрополит Полікарп прибув в літі 1945 року після тяжкого життя в с. Віттерда в Тюрингії через всю весну 1945 року. Помимо віддалі, не було ще й поштової комунікації двох зон, а для переїзду з Американської зони, де найбільше було українців, до зони Бритійської, чи навпаки, треба було дозволу військової влади.

Але ж тяга до Бога і Церкви українських скитальців, що опинились, після страшного світового катаклізму і розбитих мрій і надій, на Ріках Вавилонських, мусіла набрати правильних організаційних форм, раз були з своїм народом на вигнанні й архипа-стирі Церкви. Повинна була організуватися ціла Українська Автокефальна Православна Церква на еміграції. Отже вже в липні 1945 року митрополит Полікарп нав'язує зносини з декотрими ієрархами Церкви, прибувши, після великих клопотів про дозвіл приїзду та про засоби комунікації, до Бад-Кісінгену (Американська зона). Тут Владика Митрополит, 16 липня 1945 р., відбув нараду, в якій взяли участь архиєпископ Михаїл і єпископи Мстислав, Пла-тон і Вячеслав.

На цій нараді найперше було ухвалено: „Вважати й надалі, що єпископат УАПЦеркви перебуває на еміграції як організоване ієрархічне тіло УАПЦеркви, що має діяти в особах всіх єпископів на чолі з Високопреосвященнішим Митрополитом Полікарпом на добро УАПЦеркви, керуючись у своїй праці ухвалами Собору Єпископів у Варшаві в березні-квітні 1944 р. й стремлячи до єдности, згоди й любови". Прийнято було до відома вже вистосувані до цього часу листи й меморандуми митрополита Полікарпа в справі положення єпископату, духовенства й вірних УАПЦеркви на еміграції в Німеччині до ріжних достойників англо-американської окупаційної влади, до архиєпископа Іоа-на Теодоровича в США, до архиєпископа Кентерберійського в Лондоні, до Міжнароднього Червоного Хреста. Доручено було архипастирську опіку над православними українцями емігрантами, що знаходяться в Бритійській зоні, Владиці Митрополитові Полі-карпу, а в Баварії в Американській зоні - архиєпископові Миха-їлу. По докладному обговоренню сучасного положення єпископату, духовенства і вірних УАПЦеркви в нових умовах на еміграції та усвідомивши велич завдань проводу Церкви, її духовенства у відношенні до вірних на чужині, учасниками наради в Бад-Кісінгені було признано необхідним якнайскорше скликати Собор Єпископів УАПЦеркви для всебічного обговорення й упляновання праці УАПЦеркви на чужині.

Собор єпископів не так легко і скоро в тодішніх обставинах можна було перевести. В Бритійській зоні, де не було, крім митрополита Полікарпа, другого єпископа УАПЦ, Владика Полікарп відразу взяв під своє управління українські православні парафії по таборах. Архиєпископ Михаїл у вересні 1945 р. прибув з Швайн-фурту (табір) до Мюнхену, коли й приступлено було під його проводом до організації церковного управління УАПЦеркви в Баварії. Єпископові Платону в тому ж вересні загрожувало повернення „на родину", як ніби „совєтському гражданину". Довший час був він в Бад-Кісінгені під домовим арештом, але завдяки рішучому протиставленню його самого незаконній вимозі та клопотам за нього єпископа Мстислава перед військовою владою у Франкфурті, був звільнений від арешту і загрози „репатріяції". В листопаді 1945 р. єпископи Мстислав і Платон прибули до Мюнхена, де з благословенства митрополита Полікарпа, який сам не міг приїхати до Мюнхена, відбулись, під головуванням архиєпископа Михаїла, дві наради: 10 листопада, в якій взяли участь названі ієрархи, члени Церковного Управління при Архиєпископові в Баварії і представники парафіяльних рад при церквах в Мюнхені і Авґсбурзі; 11 листопада - нарада самих єпископів, при участі й секретаря Церковного Управління Івана Власовського.

На цих нарадах заслухані були доповіді про стан УАПЦеркви в Американській окупаційній зоні, з яких доповідей видно було, що поволі організація церковного життя православних українців в цій зоні поступає наперед в таборах і поза таборами; відчувається недостаток священиків; звертає увагу шкідливий переїзд священиків з табору до табору, без благословення єпископів. Предметом занять першої наради були головно організаційні питання, пов'язані з видавництвом Богослужбових чинів в українських перекладах, церковно-релігійної преси, з навчанням релігії по українських школах на еміграції, з підготовкою кандидатів в священики, з утворенням братств і сестрицтв при українських православних церквах. При ріжноманітності текстів українських перекладів Богослужбових чинів, на нараді було схвалено побажання, аби до часу унормування цього сумного явища вищою церковною владою було принято за правило вживати і передруковувати Служебник в перекладі Українського Наукового Інституту у Варшаві, Богослужбові чини Требника у виданні Товариства ім. митр. Петра Могили в Луцьку. Дискусія на тему відкриття вищої духовної школи для підготовки кадрів священства, чи, з огляду на непосильність цього завдання в даних умовах, тільки пастирських курсів, за чим стояла більшість учасників наради, - скінчилась побажанням, аби покликана була до життя і праці центральна для всієї УАПЦеркви на еміграції установа в характері „Богословсько-Наукового Інституту"; ця установа мала б розробляти і репрезентувати науково-богословську думку УПЦеркви у виданнях періодичних чи неперіодичних, виробляти проекти духовних шкіл з програмами для них; апробувати підручники для викладів Закону Божого по світських школах.

На нараді єпископів було ухвалено представити митр. Полі-карпові до відома й санкціонування та видачі уповноважень єпископам слідуючий розподіл теренів для церковного адміністрування в УАПЦеркві в Американській зоні: а) в Баварії - архиєп. Ми-хаїл, до помочі якому, з огляду на обшир провінції, призначити єпископів Володимира і Вячеслава (з невідомих причин ці єпископи, будучи запрошені, на нараду не прибули); єп. Володимир мав обслуговувати частину Баварії - Байрот-Нюрнберг-Фірт; єп. Вячеслав на заході Баварії - Бад-Кісінґен-Швайнфурт-Вірцбург; б) у Великому Гессені - єп. Мстислав; в) у Баден-Вюртенберзі - єп. Платон. На нараді єпископів признано було необхідним унормувати розподіл духовенства по таборах, щоб не було священиків кількох в одному таборі, а в іншому - ні одного; признано було необхідним застосувати негайно правило 17 VI Вселенського Собору про прийняття клірика єпископом тільки з відпускною грамотою від єпископа тієї території Американської чи Бритійської зони, на якій до того перебував той клірик. Нарада єпископів, також, як і єпископська нарада в липні в Бад-Кіссінге-ні, признала найважливішою справою невідкладне скликання Собору єпископів УАПЦеркви. Був вказаний навіть побажаний час для сесії Собору єпископів - 25-27 грудня 1945 року, місце для відбуття Собору - Франкфурт на Майні і вироблена приблизна програма його, з дорученням доповідей на Соборі й єпископам, які досі не приймали ще участи в праці по організації церковного життя УАПЦеркви на еміграції після капітуляції німців, як архиєпископам Ніканору і Генадію, єпископам Сильвестру і Володимиру.

Собор Єпископів УАПЦеркви на еміграції, другий після Варшавського р. 1944, вдалося перевести тільки весною 1946 р. Відбувся цей Собор 14-17 березня 1946 р. в Еслінгені (біля Штут-гарту), де була тоді резиденція єпископа Платона, правлячого УАПЦ в провінції Баден-Віртенберг. Під головуванням митр. По-лікарпа, участь в засіданнях Собору взяли архиєпископи Ігор, Ми-хаїл і Генадій, єпископи Мстислав, Сильвестер, Григорій, Володимир і Платон - секретар Собору Єпископів. Архиєп. Ніканор і єпископи Вячеслав і Сергій прислали усправедливлення своєї відсутности.

У вступному, при відкритті сесії II Собору Єпископів, слові, митрополит Полікарп пригадав сказане ним при відкритті І Собору у Варшаві: „Я глибоко переконаний, що єдність, однозгід-ність, солідарність і обов'язуючий всіх нас, як ченців і єпископів, послух тут на еміграції ще в більшій мірі об'єднають всіх нас, бо тільки в єдності сила". . . ,,На превеликий жаль, - продовжував Владика, - ці мої слова не дійшли до серця декого з єпископів, і сталося в гроні єпископів УАПЦеркви те, чого не повинно було статися . . . Але ми не будемо споминати все те недобре минуле з життя нашої Церкви. Ми повинні поставити на цьому хрест ... Зараз відкрилася нова сторінка життя УАПЦ при інших, я сказав би кращих, умовах емігрантського життя ... Коли німецька влада не хотіла визнавати нашої Церкви і навіть забороняла робітникам - православним українцям відвідувати Служби Божі, то зараз переможці Німеччини визнали УАПЦеркву, як окрему від інших церков церковну організацію, і от ми тут вільно зібрались для обговорення наших церковних справ. . . Отже кожний з єпископів УАПЦеркви повинен міцно подумати над тим, чи сепаратні виступи декого з єпископів корисні є для нашої Церкви й для нашого українського народу? Український народ прагне створення своєї незалежної держави, прагне з'єднання всіх українців в монолітний міцний народ. Він хоче мати на Україні й одну, незалежну ні від Москви, ні від Риму, свою Рідну Церкву, з своїм рідним єпископатом і духівництвом, яку він мав за своїх княжих часів. Я вірю, що український народ, при помочі Божій, здійснить ці свої прагнення. Отже кожного з єпископів і духовенства, хто не хоче розуміти, що корисне для Церкви й для українського народу, нехтує своїми обов'язками, які перед Богом взяв на себе відносно свого народу, своєї пастви, хоче йти самопасом, ми повинні в самий рішучий спосіб самі усунути, згідно з Словом Божим: „Злого виключіть з-посеред себе" (1 Корнф. V. 13).

„Щире" вступне слово Владики Митрополита було вислуха-не, як зазначено в Протоколі ч. 1 з діянь того II Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції, єпископами „з великою увагою".

Історичний момент, в якому зібралися після капітуляції німців уперше єпископи УАПЦ на еміграції на соборні наради, відбився в наступному закликові Собору Єпископів до християнських церков: ,,Шестирічна боротьба в обороні справедливого і згідного з християнською наукою співжиття людства не дала світові бажаних наслідків. Мільйони людських жертв і море пролитої крови впродовж 1939-45 рр. не тільки не звільнили людства від загрози перед руїною християнської цивілізації, а навпаки - підсилили диспозиційні осередки воюючого безбожництва й руїнницького матеріялістичного світогляду. Щораз виразніший виклик християнству і його цивілізації кидає комунізм. Безбожництво мобілізує в цілому світі всі темні сили для остаточної боротьби з християнським світом .. . Розуміючи рішаючу вагу координації сил для оборони Правди Христової на землі, Собор Єпископів УАПЦеркви, яка є виразником волі і прагнень многостраждального Українського Народу, звертається до всіх вільних християнських церков у світі з закликом до спільної оборони найбільшого скарбу всього людства - Христової Церкви та християнської цивілізації й культури". (Ухвала Собору ч. 3).

Виявляючи себе назовні в християнському світі в наведеній ухвалі, поданій в комунікаті до преси, Собор Єпископів УАПЦер-кви признав необхідним далі виявлення назовні своєї Церкви спе-ціяльно в Православному світі, як Національної Православної Церкви Українського Народу. В тій цілі було Собором ухвалено звернутися до Первоієрархів усіх Автокефальних Православних Церков з „Окружним Інформаційним Посланням", яке, по опрацьован-ні його виділеною комісією, було заслухане Собором і ним затверджене. „Послання" це, про яке ще буде мова далі, мало характер історичної довідки про існування у віках Української Православної Церкви, про її відродження з національним відродженням українського народу в революцію 1917 р. і про головні події на шляху відродження до кінця другої світової війни та мало своєю метою увійти в молитовне єднання з іншими Автокефальними Православними Церквами-Сестрами.

В розв'язанні організаційної проблеми Внутрішнього життя УАПІДеркви на еміграції Собор Єпископів в Еслінгені обняв організаційною сіткою ціле церковне життя від верху до низу, щоб життя те не йшло, як досі, ріжними шляхами, неорганізоване по таборах. Найвищим органом управління УАПЦеркви на еміграції залишався Собор Єпископів Церкви на чолі з Митрополитом. На Соборі в Еслінгені було постановлено не вживати вже титулу „Митрополит-Адміністратор" УАПЦеркви, як цей титул залишався ще в „Тимчасовому Положенні", ухваленому на Соборі Єпископів у Варшаві весною 1944 р. Замісць цього титулу, признано було Владиці Митрополитові Полікарпу права Обласного Митрополита в Церкві, згідно з 34 правилом св. Апостолів; від цього часу Владика Полікарп став не титулярним тільки митрополитом, а митрополитом національної УАПЦеркви на еміграції, її первоіє-рархом, Головою Собору Єпископів і Свящ. Синоду УАПЦ, цих центральних установ УАПЦ на еміграції. Виконавчим органом постанов Собору Єпископів та постійно діючим центральним органом управління УАПЦеркви на еміграції залишено Свящ. Синод в складі митрополита - Голови Синоду і трьох єпископів, з яких один е заступником голови, другий - членом Синоду, третій - секретарем Св. Синоду; всі три обираються на рік.

Членами Св. Синоду на Соборі в Еслінгені обрано було архи-єпископа Михаїла (він же заступник Голови), єпископа Мстислава і єпископа Платона (секретар Св. Синоду). На становище Директора канцелярії Св. Синоду УАПЦ покликано було проф. Івана Власовського. Собор Єпископів доручив Синодові опрацювати й видати статут Церковних Управлінь, як допомічних органів при правлячих єпископах УАПЦ на еміграції, статут церковнопарафіяльних рад під головуванням настоятелів для українських православних парафій на чужині, також для церковних братств і сестрицтв при парафіях. Переведено було на Соборі в Еслінгені новий розподіл території Західньої Европи для духовної опіки й управління парафіями УАПЦеркви її єпископатом:

Бритійська зона в Німеччині - митрополит Полікарп і єп. Григорій, як його вікарій (до Вестфалії); Американська зона: Баварія південна - архиєп. Михаїл (місце осідку - Мюнхен), Баварія північна - єп. Володимир (Регенсбурґ), архиєп. Ігор - Шва-бія (Ауґсбурґ), Віртемберг-Баден - єп. Платон, табір в Ельван-гені - єп. Сильвестер; Австрія - Зальцбург - архиєп. Генадій; Франція-Бельгія-Англія - єп. Мстислав, який до часу виїзду до однієї з названих держав опікується в Американській зоні провінцією Гросс-Гессен.

Після докладної дискусії, по доповіді архиєп. Ігоря, над завданнями місійно-освітньої праці посеред вірних і підготовки кадрів духовенства, Собор Єпископів в Еслінгені признав необхідним створення при правлячих єпископах місійно-освітніх відділів зі становищами місіонерів при них, заснування пастирських і дяківських курсів у більш відповідному місті Німеччини (названо було Мюнхен), заснування Богословського Відділу при одній з українських високих шкіл на еміграції, зорганізування Богословсько-Наукового Інституту. Виконання тих завдань доручено було Свящ. Синодові Церкви. Також при Синоді мала бути сконцентрована церковно-видавнича справа, доповідь про організацію якої виголосив на Соборі єпископ Володимир. Визнано було за доцільне видання центрального періодичного органу УАПЦеркви і по можливости - органів періодичних церковних управлінь при єпископах.

На цьому ж Соборі Єпископів в Еслінгені повстала ідея утворення єдиної Української Православної Церкви у вільному світі. Після дискусії по доповіді єпископа Мстислава на тему „Сучасне положення УАПЦеркви на еміграції та його перспективи на будуче", було ухвалено Собором: „Доручити Свящ. Синодові нав'язати контакт зо всіма українськими церковними православними осередками в цілому світі з метою об'єднання в спільній ідеї УАПЦеркви та координації практичних її дій".

В час відбуття Собору Єпископів УАПЦ в Еслінгені надійшла з Галичини вістка про ліквідацію большевиками української гре-ко-католицької Церкви, ієрархія якої була виарештована большевиками ще р. 1945 по капітуляції німців. Тепер 8 березня 1946 р. переведено було у Львові т. зв. собор, заініціований кількома духовними Греко-Католицької Церкви; на ньому, в прияві звезених з краю священиків, під безпосереднім натиском органів МВД (НКВД), проголошено було недійсність Берестейської унії з Римом р. 1596 і злуку української греко-католицької Галицької провінції з православним патріярхатом у Москві. (Д-р Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Мюнхен. 1947. Стор. 141). Собор Єпископів УАПЦеркви, на внесок єп. Мстислава, в своїй постанові засудив цю нехристиянську акцію насильницького навертання на православіє, "скеровану на осягнення політичних цілей, що мають на меті винародовлення українців", та „висловив українцям греко-католикам своє братерське, щире й сердечне співчуття'.

До духовенства і вірних УАПЦеркви на еміграції Собор Єпископів в Еслінгені видав Соборне Архипастирське Послання від 17 березня 1946 р. В ньому Собор Єпископів писав: „Нині, в умовах запакування, після перемоги Великих Демократій Заходу, святого для християнства гасла правдивої релігійної толєранції, Господь дарував з'їхатися з ріжних місць скитальницького життя і відбути другий Собор Єпископів нашої Церкви. В доповідях на Соборі владик, які вже восени 1945 р. обняли архипастирською опікою певні території перебування в Німеччині православних українців, радісно було стверджено сильне релігійне піднесення посеред нашого народу на чужині, його гарячу любов до Рідної Церкви, з її давніми звичаями, традиціями українського православія, та глибокий інтерес нашої інтелігенції до церковно-релігійних питань. В умовах загальної після великої війни руйнації, а ще більше - в умовах бідного емігрантського життя - створено і впоряджено вірними й духовенством по таборах і містах чудові православні церковки; в них несуть вигнанці свої зітхання до Бога, в теплих молитвах скріпляють себе на дусі, повчаються правд віри нашої, моляться за вічний спокій великих синів українського народу і всіх поляглих за кращу долю й волю Батьківщини та за своїх родичів і близьких. В гарячій молитві до Бога, при красних співах організованих церковних хорів, велику -втіху знаходять та кріпку надію на краще майбутнє тисячі українських вигнанців. Поглиблення своєї віри, уґрунтовання християнського світогляду, замість матеріялістичних теорій, які в останніх десятиліттях повстали на Бога і на Христа Його, шукає українська інтелігенція в доповідях на релігійні й церковно-історичні теми, в дискусіях на релігійно-освітніх зібраннях. Скрізь майже існують при церквах органи парафіяльного управління, в яких активно працюють, разом з духовенством, вибрані представники парафій.

Все це духовною радістю сповнює наші серця й кріпить в нас віру та надію з певністю дивитись на діло Боже посеред нашого народу на еміграції, що церковне життя й надалі буде квітнути та обіймати і ті місця скупчення нашого народу на чужині, де досі воно ще не організоване. Бо ж надзвичайно велике значення має для нас Рідна Церква, особливо на чужині, православна віра наших батьків і прадідів, яка не дасть нам розтопитися в чужоземному та інаковіруючому середовищі, поможе зберегти в нас і в дітях наших наше національно-релігійне обличчя". Підписано Послання 17 березня 1946 р., на чолі з Головою Собору митрополитом Полікарпом, усіма єпископами - учасниками Собору.

На Соборі ж Єпископів в Еслінгені митрополит Полікарп повідомив Собор про те, що до нього звертались в імени ініціятив-ної групи мирян представники в справі скликання на еміграції „Всецерковного Українського Собору", просячи благословення на працю „Передсоборної Конференції", яка підготовила б матерія-ли для того Собору. Митр. Полікарп порадив тим представникам порозумітися в даній справі зо всіма єпископами, і сам листовно порозумівся на цей предмет з єпископами. Усі єпископи висловились тоді за тим, щоб у першу чергу було скликано Собор Єпископів, на якому було б обговорено й справу можливости й потреби скликання „Всецерковного Українського Собору" на еміграції. Собор Єпископів в Еслінгені признав, що скликання Собору УАПЦеркви, як Помісного Собору тієї Церкви, не може бути переведено частиною тієї Церкви на еміграції, поза міліоновою її паствою на Україні. Що ж торкається скликання Собору Церкви на еміграції в складі єпископів, представників від духовенства і вірних для обміркування потреб тієї Церкви в теперішніх змінних умовах еміграційного життя, то в даний момент справа та не представляється можливою до зреалізування. Свящ. Синодові доручено було зайнятися опрацьованням потрібних для такого Мішаного Собору матеріялів, коли для скликання його наступлять відповідні передумови та спроможності.

 

 

• ВКонтакте