4. „Ашаффенбурзький розкол" в УАПЦ на еміграції. Табір в Мангаймі - першим осередком акції „соборноправницької течії". Засоби в провадженні цієї акції прихильників „канонів 1921 р.". Викривлення ними історії Української Православної Церкви. Чи устрій УАПЦеркви на засадах 1921 р. був відновленням минулого в історії Київської митрополії до 1686 року? Сумний досвід „все-народньої соборноправности" в церковному житті УАПЦ на Україні. Ухвала Собору Єпископів УАПЦ на еміграції про скликання Передсоборного З'їзду. Соборне Послання від 15 травня 1947 року. Справа поєднання архиєпископа Іоана Теодоровича з ієрархією висвяти 1942 р. і хто мав її рішати. Втручання до цієї справи „соборноправників". З'їзд їх в серпні 1947 р. в Ашаффенбур-зі; ухвали з'їзду. Протести з місць проти ухвал Ашаффенбурзького з'їзду; протест православних українців табору Майнц-Кастель. Спроби єпископату прикликати до порядку церковного 6 свяще-ників-учасників з'їзду. Приєднання до розкольників єпископа Григорія Огійчука. Надзвичайний Собор Єпископів УАПЦ 23-24 жовтня 1947 р.; Соборне його Послання про відлучення апостатів-роз-кольників. Відмова архиєпископа Іоана Теодоровича очолити „со-борноправницький рух" прихильників канонів 1921 р. Чи відлучення розкольників було переслідуванням за „ідеологію"? Про назву розкольниками УАПЦеркви „Синодальною". Український Церковний З'їзд представників єпископату, духовенства і мирян 25-27 грудня 1947 р. в Регенсбурзі засуджує „Ашаффенбурзький з'їзд". Заклик Собору Єпископів в Соборному Посланні 5 листопада 1949 року до розкольників вернутися в лоно УАПЦеркви

 Вище ми оповідали про спробу прихильників „канонів 1921 р." ще в Києві внести заколот в життя УАПЦеркви р. 1942 домаганнями „соборноправности" в розумінні „народоправства" в Церкві, і як ці домагання були відкинуті Владикою Ніканором (див. розд. IV підрозд. 5). Після того в часах німецької окупації України не було там домагання „радоправія", по вислову митрополита Василя Липківського, в управлінні УАПЦерквою. Тут же, на еміграції, в умовах забезпечення, більш-менш, матеріяльної екзистенції біженців добродійними організаціями ІЛМКЯА, а потім ЩО, прихильники „канонів 1921 року" знайшли вчасним розпочати на вигнанні боротьбу за впровадження цих канонів в життя УАПЦеркви на еміграції. Вже в листопаді 1945 р., з ініціятиви прихильників „народоправства" в церковному управлінні - Івана Гаращенка, Микити Кекала, Аркадія Яременка та о. Олександра Попова, утворилась „Комісія в справі скликання Всецерковного Собору УАПЦ за кордоном". Головою цієї комісії був Іван Гаращенко. Опріч цієї комісії, при „Українському Центральному Комітеті", чи „Всеукраїнському Громадському Комітеті" у Франкфурті було засновано „Церковний Відділ", головою якого теж був Іван Гаращенко, а секретарем Микита Кекало. При „Українському Національно-Дер-жавному Союзі" також була „Церковна Комісія", в якій секретарював Микита Кекало.

Названі організації для справ церковних постали без зносин з вищою церковною владою УАПЦеркви на еміграції; ця влада довідувалась про їх існування розі г'асіит та збирала відомості потім, хто їх організував та з якою метою (листи Секретаря Свящ. Синоду до Укр. Центр. Комітету від 13. V. 1946; до Івана Гаращенка від 16. V. 1946; до Управи УНДСоюзу в Майнц-Кастелі від 6. XII. 1946 р.). Справа скликання на еміграції „Всецерковного Українського Собору", що нею займався Собор Єпископів УАПЦеркви в Еслінгені (ухвала про це приведена нами в підрозд. 2), вийшла від тих же комісій поза самою Церквою; в доповіді митр. Полікарпа на Соборі вони названі „ініциятивною групою мирян". Ці ініциятори, що в „Меморандумі" до Собору Єпископів назвали себе „автокефалістами" і „соборноправниками" (Архів Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції. Розд. І, справа ч. 2, стор. 72), зостались надзвичайно незадоволеними з ухвали Собору Єпископів, що нею признано було в теперішніх змінних умовах еміграційного життя справу скликання „Всецерковного Українського Собору" неможливою до зреалізування.

Перший відгук „соборноправників" на цю ухвалу був вже через яких два дні після закінчення II Собору Єпископів 17 березня 1946 р. Було це в засіданні 19 березня 1946 р. Парафіяльної Ради Св.-Миколаївської церкви в таборі в Мангаймі, що був, здається, тоді осередком акції „соборноправників". Повернувшись з сесії Собору Єпископів з Еслінгену, єп. Григорій Огійчук, який проживав у тому таборі, подав на засіданні названої Парафіяльної Ради інформаційну доповідь про „діяння" Собору Єпископів та постанови, які він сам підписав на протоколах Собору всі без жодних заперечень. Ця доповідь, як видно з ухвал Ради, проти яких не виступив єпископ, денервуючи подіяла на членів Ради. Парафіяльна Рада в таборі Мангаймі в ухвалах „констатувала, що Собор Єпископів УАПЦ не виправдав надій, які на нього покладали вірні й духівництво УАПЦ", що цей Собор „порушив основну засаду Св. Православної Української Церкви - Соборноправність, Ідо існувала впродовж віків", що він „утворив Синод - орган чужий і непотрібний в Українській Церкві", „узаконив не вибори керівників парафіяльних рад, а призначення їх в особах настоятелів парафій" і т. д. Поминаємо тут посилки в ухвалах на історію Української Православної Церкви, які свідчать про жалюгідне незнання тієї історії проводирями народоправницької течії в церковному управлінні; про це скажемо в іншому місці. Рада врешті ухвалила: 1) „Всецерковний Собор скликати конечне потрібне і не пізніше травня місяця цього року (підкр. наше); про це має подбати Церковний Відділ Всеукраїнського Громадського Комітету. 2) До скликання Всецерковного Собору і винесення його ухвал наша парафія не визнає рішень Собору Єпископів від 14-17 березня ц. р. в Еслінгені і не підпорядковується їм. 3) Устрой нашої парафії залишається, як канонічне (?), так і адміністративне, той самий, що й дотепер". Голова Парафіяльної Ради в Мангаймі інж. Т. Бондар. Секретар інж. В. Турчик. З орігіналом згідно прот. М. Явдась". (Протокол засідання Парафіяльної Церковної Ради в Мангаймі (табір), що відбулося 19. НІ. 46 р. у 19 годині).

Що табір в Мангаймі вже в листопаді 1945 р. був осередком задуманої акції „соборноправників", видно це з докладу Собору Єпископів УАПЦ єпископа Сильвестра, який в тому таборі тоді проживав. В докладі з дня 10. III. 1946 р. єпископ Сильвестер писав: „На засіданні новообраної Парафіяльної Ради (ЗО. XI. 45 р.) на запитання членів Ради, хто буде ієрархічно очолювати парафію, новообраний кандидат на настоятеля парафії священик Митрофан Явдась, дивлячись на єпископа Григорія, урочисто заявив: я визнаватиму того єпископа, який визнає ієрархію й канони 1921 р...." На засіданні Парафіяльної Ради 4. III. 46 р. один з священиків розповів: „По приїзді до Мангайму я зайшов до єпископа Григорія, який почав настоювати, шрб я служив з ним в церкві; він сказав так: тепер буде вже у нас порядок, бо я відділився від так званих канонічних чи всесвітніх ієрархів і творю свою окрему Церкву на підставі канонів 1921 р.". . . А коли єпископ Сильвестер запропонував єп. Григорію заявити по Службі Божій в неділю народові, що він „зірвав з УАПЦ 1942 р. і відновлює автокефалію 1921 р.', то єп. Григорій, подумавши трохи, сказав: „Зараз я ще того не можу зробити"... „Єпископ Григорій розвиває енергійну діяльність, роз'їзжає по таборах і служить. В деяких таборах його приймають, в інших не допускають до служби. Це вносить дезорганізацію і духовний неспокій серед вірних".. . (Архів Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції. Розд. по реєстру І. Справа 2, стор. 52).

По змісту і характерові та в стилі постанов Парафіяльної Ради в таборі Мангаймі на постанови Собору Єпископів в Еслінге-ні продовжувалась далі акція „соборноправників", ворожа ієрархії УАПЦеркви на еміграції. Поступовання ж єпископа Григорія було предметом обговорення на Соборі Єпископів в Еслінгені, у висліді якого була принята пропозиція митрополита Полікарпа приділити єпископа Григорія до Бритійської зони, як вікарія митрополита. Пізніше єп. Григорій заперечував те, що під впливом його доповіді прийняті були на засіданні Парафіяльної Ради в Мангаймі 19. III. 1946 р. зневажливі у відношенні до Собору Єпископів УАПЦ ухвали, і писав, що „справжні вірні, котрим дорога св. Церква, з великою радістю привітали ухвали Св. Собору Єпископів і висловили своє задоволення з приводу того, що єпископат дійшов до згоди"..., „я удаю собі справу, що одне - це любити митрополита Василія Липківського і його ідеологію, а друге творити розкол та ще й на еміграції, коли нам єдність потрібна, як ніколи й ніде". (З листа єп. Григорія від 13. IV. 46 р. до Секретаря Свящ. Синоду єп. Платона. Архів Синоду УАПЦ на еміґра-ції. Розд. IV, справа ЗО). Одначе Свящ. Синод в засіданні на II своїй сесії 14 червня 1946 р. постановив: „Приймаючи під увагу, що в справі неспокою в Мангаймській парафії і в зневазі Собору Єпископів Парафіяльною Радою в Мангаймі завинив головним чином єпископ Григорій, - єпископові Григорію за неправдиве поінформування членів Парафіяльної Ради, яке спричинилось до винесення недопустимих по формі й по змісту постанов на адресу Свящ. Собору Єпископів і Синоду, звернути увагу з попередженням, що при повторенні подібних виступів з його сторони, пови-щі факти також будуть приточені при скеруванні справи до Свящ. Собору Єпископів УАПЦеркви". (Протокол ч. 1 засід. II сесії Синоду УАПЦ 14. VI. 46 р.).

З від'їздом в травні 1946 р. єп. Григорія до Вестфалії (Бри-тійська окупаційна зона) та після каяття протоієреїв Демида Бурка і Митрофана Явдася в листах до їхнього єпархіяльного архи-єрея єпископа Платона (о. Бурка з дня 29. V. 46 р., о. Явдася з дня 3. VI. 46 р.) з просьбою, в ім'я спокою в Св.-Миколаївській парафії табору в Мангаймі (потім Дорнштадті) та в цілій УАПЦ на еміграції, простити їм провини їх та відкликати заборону в свя-щеннослуженні, яка просьба була єпископом Платоном задоволена, - відкрито продовжували акцію „соборноправників" світські її адепти на чолі з Іваном Степановичем Гаращенком.

Засобами в провадженні цієї акції були ,,меморандуми", з якими прихильники „канонів 1921 р." звертались до Собору Єпископів та Синоду УАПЦеркви з домаганнями невідкладно скликати „повноцінний" собор Церкви, організація ними по таборах зібрань з метою пропаганди засад „соборноправности" в житті УАПЦеркви, передрук і ширення таких видань, як „Діяння Всеукраїнського Православного Собору в Києві 14-30 жовтня 1921 р.", „Благо-датність ієрархії УАПЦеркви 1921 р.", „Всеукраїнський Громадський Релігійний Збірник", ротаторні видання летючок, збірника „Правда про УАПЦеркву - Соборноправну" з мотто: „Служити народові - служити Богові" - митрополит Іларіон, статті в українській пресі („Наше Життя", „Неділя", „Українські Вісті").

В одному з меморандумів до „Священного Собору Єпископів УАПЦ", поданому від імени „Наради Українського Православного Громадянства" з 274 підписами на ньому, посвідченими в кінці підписом: Голова Ініціятивної Групи Єднання в УАПЦ І. Гара-щенко, - читаємо „З давніх-давен устрій Української Православної Церкви побудований був на засадах соборноправности. Право вирішення спорів і керівництва в Церкві мали рівно всі члени Церкви: єпископи, священики і народ. Найвищим керівним органом були Церковні Собори, що складалися з усіх трьох частин Церкви (єпископів, священиків і представників від народу). Такі Собори відбувалися в Українській Церкві, як свідчать літописи, вже в княжій добі"... (Архів Св. Синоду УАПЦ. І. Справа ч. 2, стор. 67). Оце твердження про „споконвічність" (від святого князя Володимира Великого) „соборноправного" устрою в Українській Церкві (в Київській митрополії) знаходимо в усіх домаганнях народноправницької течії, щоб єпископат УАПЦеркви привернув цей устрій в житті цієї Церкви на еміґрації. „Сімсот літ існування в Україні Української Автокефальної Православної Церкви було, поки не поневолив її р. 1686 Московський царський уряд... Ця Церква була побудована на широких і високих народолюбних (демократичних) засадах, на засадах соборноправности", - читаємо в „Деклярації про стан УАПЦ (соборноправної) в Европі" від 16. X. 1947 р. („Правда про УАПЦ-Соборноправну". Видання Укр. Прав. Церк. Ради. На чужині. Р. Б. 1947. Стор. 5).

Не знати, на підставі яких історичних джерел оці „ляїки" не тільки в історії Вселенської Православної, але й своєї Української, Церкви, виписували (і продовжують виписувати) про „споконвічність соборноправности" в Українській Церкві в своїй „літературі" характеру „дешевої агітки", як змушений був я так її характеризувати в своїй доповіді на Церковному З'їзді УАПЦеркви 25-27 грудня 1947 р. в Регенсбурзі. („Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української Православної Церкви". УАПЦ. 1948, стор. 20). Особливо ж мав я тоді на увазі брошурку Данила Святогір-ського „Головні засади Української Автокефальної Православної Церкви", видану р. 1946 і повну, кажучи м'ягко, фантазій про „всенародню соборноправність" в давній Українській Церкві, "за-повіджену народам Св. Письмом та Св. Переданням", як аподиктичне твердить автор, хоч у вступі до брошурки повчає, що „кожен із нас повинен знати минуле Св. Православної Української Церкви". Сам Іван Гаращенко, освітні кваліфікації якого невідомі, пише велику статтю „До історії УАПЦеркви (Соборноправної)", часопис „Неділя" ч. 181 за 1949 р.; читаючи цю статтю, не знаєш, чийому неуцтву дивуватись, чи автора, Ідо взявся на церковно-історичну тему писати, чи редактора часопису, що такою статтею просвічував православних українців на чужині. Тут вам такі „перлини", як „Московська Церква своє православ'я запровадила зовсім інакше, ніж Церква Українська. В Українськії Церкві була соборноправність, яка відповідала Апостольській проповіді (?) і духові Христових заповітів (?), у московській Церкві ніякої собор-ноправности не допускалось, а панувала влада єдиної людини, офіційно - патріярха, а в дійсності самодержавного царя чи імператора. Така величезна відмінність в розумінні основних засад християнства різко відбилася і на всьому житті як московського, так і українського народів. За назвою вони були одновірцями, а щодо життя і змісту розуміння своєї віри - це були протилежно-сти (?) ..."

Чи авторові таких рядків відомо, коли появились в Московській Церкві патріярхи і яка була їх роля в історичному житті Московської Церкви, держави і народу в XVII віці? А яка ж влада „єдиної людини" панувала там до встановлення патріяршества тільки в 1589 році? Чи чув що Гаращенко про Собори в Москві і про унезалежнення тієї Московської Церкви від Царгородського Патріярха ще в половині XV віку? Про „Стоглавий Соборм 1551 року? Про „Великий Московський Собор" 1666-67 рр., на якому здеградований був сам патріярх Нікон? Чи йому відомо було, що в боротьбі проти цезарепапизму в Російській Церкві, який так розвинувся від Петра І в XVIII-XIX віках, і за відновлення в житті тієї Церкви засад соборности (але не „соборноправности", якої, в розумінні наших „соборноправників", не було і в давній Українській Церкві) найбільшу ідейну ролю відограли якраз Московські славянофіли, зокрема Алексій Хомяков, справедливо називаний „учителем Церкви"? І чи відав що Гаращенко про „Передсо-борне Присуствіє", після якого залишилось шість томів праці надзвичайної ваги для вивчення і розуміння засад соборности Церкви в дусі Вселенської Православної Церкви? Це „Передсоборне Присуствіє" (див. про нього в нашому „Нарисі історії УПЦеркви" т. IV, ч. 1, стор. 7-8) було організовано в Росії р. 1906; працювали в ньому, поділеному на кілька комісій, найвидатніші представники ієрархії й духовенства, професори духовних академій і університетів, видатні світські діячі на церковному полі, - цвіт, можна сказати, тодішньої в Росії богословської, церковно-канонічної й церковно-історичної науки, жодного поняття про яку не маючи, Гаращенко у своїй вище названій демагогічній статті іменує: „казенне богословіе"...

Проводир ,,соборноправницької" течії у житті УАПЦеркви на еміграції та по перу його співробітники стільки понаписували в своїх „довідках" про минуле Української Православної Церкви лживого, часто може і не зі злої волі, а просто по причині мало-грамотности в тій історії, що треба б кілька сторінок присвятити спростовуванню їх писань, що ними годували вони по таборах „спраглу і голодну душу українського народу", яку не могло нагодувати „казенне богословіє".. . Тратити тепер на це час не уважаємо потрібним. Тих же з читачів нашої праці, хто дійсно цікавиться питанням, які форми соборного устрою і в якому часі були у внутрішньому житті нашої давньої Церкви (Київської митрополії) в рр. 988-1686, коли також засади правдивої соборности і виборносте духовних осіб були у нас чинні, а коли ні, - сміємо відослати до відповідних розділів тт. І-ІІ нашої праці, писаної, сміємо твердити, на підставі історичних фактів з історичних джерел і поважної церковно-історичної літератури, а не з якихсь фантастичних соборноправницьких немудрих „ідеологій"; з т. IV ч. 1 радимо перечитати стор. 259-266; відсилаємо також до нашої брошури „Як відбувалися Собори в давній Українській Православній Церкві". Ню-Йорк. 1954. Якоїбудь критики цього канонічно-історичного нарису про собори в минулому нашої Церкви з боку „соборноправників", фантазіям яких в тім нарисі нема місця, - я не зустрічав.

А тепер звернімо увагу на те, що „соборноправники", які р. 1946 (Франкфурт/Майн) перевидали „Канони УАПЦеркви" в „Діяннях Всеукраїнського Православного Церковного Собору в Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р.", не вміли (і досі не вміють) читати тих канонів 1921 р. В „канонах" чи постановах Київського Собору 1921 року пр£> „всенародній соборноправний" устрій Церкви зовсім нема мови про відновлення цього устрою, який, мовляв, був в минулому Української Православної Церкви до підпорядкування її року 1686 Московській Патріярхії. Навпаки, в тих „канонах" ясно сказано: 1) Єпископсько-самодержавний устрій Церкви, що утворився під впливом обставин і державно-монархічного ладу тих часів, яким пройняті старі канони, надалі не може залишатись і повинен бути змінений устроєм церковно-соборноправним, відповідно духові православної Христової віри; 2) собори з одних єпископів, як це було досі і є, не відповідають істинному духові православної Христової віри, не дають змоги Церкві жити повним церковним життям і їх необхідно замінити Соборами з представників від усієї православної людности"... і т. д. („Діяння"... стор. 3-4. Підкр. наше.). Цей устрій Церкви був новотвором в Українській Церкві, а не відновленням минулого, тому мною було й написано: „В питаннях церковного устрою Київський Собор 1921 р. зайняв найбільш радикальну позицію, порівнюючи з розв'язанням ним інших питань, що стали перед відродженою до незалежного життя Українською Православною Церквою"... „Церковний устрій, з далеко йдучими відстушіеннями від канонів Православної Церкви, був прийнятий без примусу, як свідома реформа в житті Церкви". (Нарис історії УПЦеркви Т. IV, ч. 1, стор. 126-127. Чит. і далі стор. 127-136).

Отже творці „канонів 1921 р." краще знали історію УПЦеркви, ніж прихильники тих канонів на еміграції. Вони не кликали вернутися до „соборноправности" в давній Київській Митрополії, вони не посилались на традиції „соборноправні" впродовж 700 літ в Українській Православній Церкві, вони не притягали до цієї „соборноправности" авторитету найбільшого в нашій церковній історії митрополита Петра Могили з його знаменитим „Православним Ісповіданням Віри", признаним за символічну книгу у всій Вселенській Православній Церкві. Вони одверто заявили, що старі канони були „найбільш доцільні для свого часу і єдино можливі в той час засоби порядкування церковним життям"; тепер же вони „вважають, що ті ж вимоги життя Церкви можуть, під керуванням Св. Духа, і виключити їх (старі канони) зі вжитку". Вони стали на шлях реформаційний в устрої Церкви, і не тільки в своїй Українській, а і «в цілій Вселенській Православній (розуміється, в мріях), як то видно з канона (11, 14) Собору 1921 р.: „Всеукраїнська Православна Церковна Рада, парафіяльні об'єднання і окремі парафії спільними силами повинні йти до збудування всесвітнього православного Христового міжнароднього органу об'єднання всіх автокефальних Церков".

Засада „всенародньої соборноправности" в устрої Церкви, будучи реформаційним новотвором в історії нашої Церкви, не оправдала себе в сумній практиці церковного життя УАПЦеркви вже в перші часи по її впровадженні на підставі „канонів 1921 р.", як це показано нами на основі історичних першоджерел, свідоцтв митрополитів Липківського і Борецького, архиєпископа Малюш-кевича, єпископа Ромоданова і інш. (чит. т. IV, ч. 1, стор. 251-266). Очевидно, що про цю сумну практику „перетворення соборноправности в сваволю" мирян в житті Церкви, як то констатували Великі Мик. Збори 1928 р., ні слівця не писали „соборноправ-ники" на еміграції. Навпаки, як виписували неправду про „собор-ноправність" в минулому УПЦеркви, так орудували неправдою, славословлячи „соборноправність" і у „відродженні" її р. 1921. „Свою церковну життєздатність, - писав Данило Святогірський, - безприкладне довела соборноправність УАПЦ в часи митрополитів Василя Липківського і Миколи Борецького" (Ор. сії., стор. 9). Напевно, що Святогірський знав і читав у мемуарах митр. Липківського про „морозовщину", тобто свавільні дії голови другої ВПЦРади Михайла Мороза, а чоловий проводир „соборноправни-ків" І. Гаращенко не зупинився навіть перед тим, щоб всупереч всьому написаному про Мороза митрополитом Василем Липків-ським (Митроп. Василь Липківський. Історія УПЦеркви. Розд. 7. Вінніпег. 1961. Стор. 108-112. В моїй праці т. IV, ч. 1, чит. стор. 161-164), так охарактеризувати цього атеїста: „На чолі ЇЇ (Всеукраїнської Православної Церковної Ради) обрано Михайла Наумови-ча Мороза. Це був перед тим земський працівник, дуже тверда і енергійна людина, розумна, дипломатична і тактовна". („Неділя". З липня 1949, ст. „До історії УАПЦ Соборноправної"). Що досвід з „всенародньою соборноправністю" в житті УАПЦеркви на Україні в 20-их роках був досить сумний, свідчили про це й безпосередні учасники тодішнього церковного життя, люди авторитетні, як, напр., архиєпископ Михаїл; в сані протоієрея служив він в УАПЦеркві, мав доповіді про стан своєї церковної округи на Великих Покр. Зборах УАПЦ (Протокол Засідання Вел. Покр. Зборів ЗО. X. 1926 р.), безбожною владою був репресований і відбув впродовж 9 років заслання на Соловках.

Ієрархія УАПЦеркви на еміграції, стоячи на основах Православної догматично-канонічної віронауки про Церкву Христову, як Божу установу, як рівно ж на історичному розумінні засад собор-ности -в устрої Православної Церкви, зокрема і в давній Українській Православній Церкві від часів святого князя Володимира, а не від Київського Собору 1921 р., устроєві в Церкві канони якого були відступленням від того розуміння, приймаючи також до уваги і сумний досвід застосування на практиці в житті УАПЦеркви тих канонів, - ієрархія УАПЦ на еміграції рішуче спротивилася домаганням церковних демагогів запровадити в Церкві „все-народню соборноправність" по „канонах 1921 року", „усунути нерівність в Українській Церкві", яка „заперечує ідейний зміст (?) Української Церкви, відкидає її народьно-національну істоту (?), гальмує розвиток її життя, причинюеться до беззмістовности (?) нашого церковного життя" і т. інше, - усе це вислови у згаданому вище меморандумі до Собору Єпископів УАПЦ, поданому на провесні 1947 р. Врешті ці домагання набирають ультимативного характеру з такими загрозами в кінці того меморандуму:

 „Якщо наш цей заклик і ці пропозиції не будуть прийняті Вами, Найпочесніші і всечесні оо. до уваги, українське православне громадянство - автокефалісти, соборноправники, з Божою поміччю, само шукатиме шляхів і можливостей до перебудови устрою і керівництва УАПЦ на її історичних засадах (?), в ім'я збереження її, як релігійно-національного маєстату українського народу". (Архів Свящ. Синоду. Розд. І, справа 2, стор. 72. Підкр. наше).

Канонічний єпископат УАПЦеркви на еміграції, який нікому не накидав своєї влади й до еміграції, на Україні, коли в часах німецької окупації відновлював там, перед тим зліквідовану безбожною большевицькою владою, національну Українську Православну Церкву, за що благословляли його тисячі православних українців, не міг, розуміється, інакше, як спротивом, зареагувати й на еміграції на домагання купки „соборноправників", щоб в цій Церкві запроваджено було антиканонічний устрій. І то тим більше, що ця купка емігрантів, невідомо з якої повновласти, виступала від імени всього українського народу та в ім'я „збереження маєстату УАПЦеркви", вносячи в дійсності смуту, нелад в життя Церкви і погрожуючи розбиттям едности церковної. Єпископат мусів боронити Церкву від таких „оборонців" її маєстату.

Вище нами було вже сказано про те, що єпископат УАПЦеркви на еміграції зовсім не заперечував засад правдивої соборности в житті Церкви, при якій за ієрархією Церкви визнаються одначе спеціяльні її ієрархічні уповноваження не тільки в області свя-щеннодіяння і учительства, але й управління в Церкві, не урів-нюеться всіх в керуванні всіма справами Церкви, як було так і в давній українській церковній соборності, де на соборах, чи на засіданнях вищих церковних установ, не головував мирянин, а митрополит, чи єпископ, не сидів тільки за „почесного"... Отже єпископат, визнавши несвоєчасним в таборовому житті переведення Всецерковного Собору, доручив одначе Синодові зайнятися опра-цьованням потрібних для такого Собору матеріялів, коли для скликання його наступлять відповідні передумови та спроможності.

Виконуючи це доручення Собору Єпископів від 17 березня 1946 р., Свящ. Синод вже на сесії 14 червня 1946 р. признав за доцільне попередити переведення Всецерковного Собору з єпископату, духовенства і представників мирян скликанням Передсобор-ного З'їду. Для підготовки до цього Передсоборного З'їзду Синод покликав окрему Комісію під головуванням архиєп. Михаїла в складі трьох оо. духовних (оо. Олександер Попов, Олександер Новіцький і Артем Селепина) і трьох світських (ироф. Ф. Куль-чинський, Іван Гаращенко і Неофіт Кибалюк). І було для „народ-но-правницької" течії в житті УАПЦ на еміграції характеристичним, що прот. Олександер Попов на засідання Комісії по підготовці Передсоборного З'їзду в УАПЦеркві ні разу не явився, хоч був одним з головних діячів тієї течії; з тієї причини Синод на засіданні 23 листопада 46 р. покликав на його місце прот. А. Тео-доровича. Іван Гаращенко, хоч на початку взяв участь в засіданнях тієї Комісії, але в своїх виступах відразу показав, що прийшов сюди не для співпраці і поєднання, а для опозиції, як прихильник „канонів 1921 р". Архиепископ Михаїл, як голова Комісії, звернув йому увагу на його наперед вже вороже ставлення до інших членів Комісії, після чого Гаращенко теж перестав приїздити на засідання Комісі, а з групою своїх однодумців продовжував агітацію по таборах за впровадження в церковному устрої „всенародньої соборноправности".

На сесії Собору Єпископів УАПЦ 12-15 травня в Мюнхені заслухано було справоздання з праці Комісії в справі скликання Пе-редсоборного З'їзду УАПЦ на еміграції, яка Комісія працю свою вже скінчила і була закрита Синодом 10 травня 1947 р. Справоздання Собор Єпископів прийняв до відому і постановив: а) скликання Церковного Собору УАПЦ на еміграції вважати за потрібне і скликати його після довершення об'єднання українських православних церковних осередків поза Батьківщиною в одну УАП-Церкву, що є вже в процесі здійснювання; б) до того часу доручити Свящ. Синодові скликати для підготовки до Церковного Собору Передсоборне Зібрання з участю єпископів, представників від духовенства і вірних тієї частини УАПЦеркви, яка перебуває зараз на еміграції в Европі; в) проект виборчої ординації для виборів представників на Передсоборне Зібрання, вироблений Комісією, затвердити.

На тій же сесії Собору Єпископів заслухані були меморандуми українського громадянства в справах церковного життя, - один за підписами відомих церковно-громадських діячів - генерала М. Садовського, судді Віктора Соловія (нині єпископ УАПЦ Варлаам), проф. Михайла Вєтухова, адвоката Євгена Тиравсько-го (члена Синоду УАПЦ), д-ра Миколи Пирогова і ікш., другий за 274 підписами, зібраними уповноваженими ,,Ініциятивної Групи Єднання в УАПЦ" на чолі з Іваном Гаращенком. Основна думка першого меморандума: „Здобуття канонічної ієрархії в 1942 р. має таке далекосягле значення, що сьогодні навіть важко оцінити вагу цього здобутку, бо тільки на незаперечених канонічних підставах збудується величний храм Української Автокефальної Православної Церкви. Єдність і канонічність ієрархії мусять бути нашим святим заповітом". (Архів Св. Синода. Розд. І. Справа 2, стор. 63). Вимоги до Собору Єпископів другого меморандуму з кінцевими загрозами „соборноправників" єпископам наведені нами вище. Після докладного обміркування змісту цих меморандумів, Собор єпископів постановив: а) ,,радо вітати заклик в меморандумах до спільної праці в Церкві складових частин Тіла Церковного та в свою чергу закликати віруюче українське громадянство до твердої віри, церковної дисципліни і християнського життя; б) звернутися до духовенства і вірних УАПЦеркви на еміграції з Соборним Архипастирським Посланням, у якому виразно пригадати ті церковно-канонічні засади, на яких стояла і стоїть наша Церква, і наказати окремим особам і групам припинити всякі заміри порушення тих церковно-канонічних підстав Вселенської Православної Церкви, які то заміри проявляються у намаганні накинути нашій Церкві народоправство, під формою соборноправности, через друкування й ширення літератури, як „Діяння Всеукраїнського Собору 1921 р.", „Благодатність Єрархії УАПЦ 1921 р.", скликання ніким не благословенних з'їздів та інш., з попередженням осудження ініціяторів у випадку непослуху, - та закликати всіх до єдности, згоди і любови". (Архів Св. Синода. Розд. І, спр. 1, стор. 15).

Для виконання цієї ухвали, Соборне Архипастирське Послання й було видане з датою 15 травня 1947 р. В ньому Собор Єпископів сповіщав про свою постанову скликати Церковний Собор з представників усіх українських православних осередків поза Батьківщиною після переведення їх об'єднання, тепер же, на еміграції в Европі, про скликання Церковного З'їзду з участю єпископів, представників духовенства і вірних, який би полагодив потреби біжучого часу та підготовив би матеріяли для того Собору. „Тому» - читаємо в „Посланні", - Собор Єпископів закликає всіх вірних твердо триматися духовного проводу своєї Ієрархії та уникати всіх тих, що домагаються таких реформ в житті і устрої Церкви, яких Свята Православна Церква, як незгідних з її канонами, прийняти не може ... Бійтеся непокликаних реформаторів, які без благословення Церкви беруться реформувати церковне життя" (ІЬіd., стор. 22-23). Послання це підписано усіма 12 єпископами УАПЦеркви на еміграції, в тім і єпископом Григорієм.

Заклик єпископату УАПЦ на еміграції в Соборному Посланні до єдности, згоди і любови всіх членів Церкви не дійшов, одначе, до душі „соборноправників"; вони не захотіли очікувати й скликання проголошеного в Посланні Передсоборного Церковного З'їзду, а перейшли до здійснення своєї загрози в меморандумі, що як єпископи їх не послухають, то вони самі „шукатимуть шляхів і можливостей до перебудови устрою і керівництва УАПЦеркви"... Правда, діяння соборноправницької групи прискорила та обставина, що на тому ж Соборі Єпископів в Мюнхені 12-15 травня 1947 року, при обговоренні справи „об'єднання в єдиній Українській Православній Церкві поза Батьківщиною окремо діючих сьогодні в Злучених Державах Америки і в Европі Українських православних церковних організмів", єпископами УАПЦеркви було ухвалено „Приєднання Архиепископа Іоана Теодоровича довершити чином архиєрейської хиротонії (Апост. прав. 1; І Всел. Собору пр. 4; VII Всел. Соб. 3; Антіох. Соб. 23; Карфаген. 60; Лаодик. 12)". (Архів Свящ. Синоду. Розд. І. Справа 1, стор. 14).

Про справу об'єднання Українських православних осередків в світі поза Батьківщиною в одну УАПЦеркву, що була предметом турбот в тих часах, буде мова в іншому місці. Тут же, оскільки з тією справою тісно була пов'язана справа поєднання Архи-єпископа Іоана Теодоровича, єдиного ієрарха висвяти 1921 р., з ієрархією православною українською висвяти 1942 р., то повинні сказати, що сам Архиєпископ Іоан в ряді листів до митрополита Полікарпа, інших окремих єпископів і всього Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції, починаючи від травня 1946 р., зайняв становище формульоване ним в таких словах: „Коли в широко демократичній Церкві адміністрація її залежна од певного вибраного і поставленого колективу керування (в Канаді - Консисторія), і єпископ не може претендувати на автократичне керування, силою лишень його рішень, то все ж, в повноті церковного життя маються питання, які у всіх віках Церковного Соборного Діяння належали лише до компетенції Єпископату Церкви і входили в життя лише за його санкцією. Мислі мого листа до митрополита Полікарпа були власне такої природи"... (Лист Архиепископа Іо-ана до Собору Єпископів УАПЦ на еміграції з дня 28. II. 1947 р. Підкр. наше.). Ці „мислі", висловлені уперше в листі до митрополита Полікарпа з дня 6 червня 1946 р., торкаються способу поєднання Архиєпископа Іоана з ієрархією УАПЦ на еміґрації; отже спосіб цього поєднання Архиєпископ відносить ясно до питань, які належать лише до компетенції єпископату Церкви. На цьому канонічному погляді на дану справу Архиєпископ Іоан стояв увесь час переговорів його з єпископатом УАПЦеркви, що бачимо і в листі його до митр. Полікарпа і членів Свящ. Синоду з дня 9 вересня 1948 р., в якому писав: „Я буду чекати Вашої відповіді і нарису того акту, який Ви маєте на думці для нашого поєднання. Ні, я не забув, що це мною піднесено на рішення „нас єпископів". Коли другі питання я люблю давати до розгляду і на спільне рішення моїм співробітникам, то це питання я сам рішатиму з Вами".

Але група „соборноправників", на чолі з Іваном Гаращенком, подивилась на цю справу поєднання єпископів, а за тим і Церков, інакше. Поєднання мало б наступити тільки на тих умовах, які б акцептувала ця група. До умови, поставленої у відомому меморандумі, що „об'єднання може бути здійсненим тільки на засаді соборноправности" (в розумінні його по „канонах" 1921 р."), долучилась тепер вимога безумовного признання в „сущому сані" ієрархії 1921 року. Здавалось би, що коли стати навіть на точку погляду „собороноправників", що єпископи самі, своїм собором, не сміють рішати жодних справ без собору, як вони його назвали, „повноцінного", то вони, довідавшись про ухвалу Собору Єпископів від 12 травня 1947 р. відносно способу приєднання Архиєпископа Іоана чином архиєрейської хиротонії, повинні були б тим сильніше аргументувати невідкладне скликання такого повноцінного собору. Замісць цього, вони стали на шлях розколу в УАПЦер-кві на еміграції, поспішили скликати з'їзд своїх однодумців, який беззаконно в своїх рішеннях взяв на себе функції Всецерковного Собору.

„Соборноправники" в кількості 67 осіб, в тім 7 осіб духовенства, відбули свій з'їзд в Ашаффенбурзі 25-26 серпня 1947 р., не оголосивши про скликання цього з'їзду прилюдно і не повідомивши про нього єпископат УАПЦ. Ухвали з'їзду (в кількості 10) були розіслані єпископам і подані в часописах (повністю в час. „Наше Життя" від 22 вересня 1947 р.). Починаються ці ухвали наклепом на православних українців на чужині, що ніби посеред них „виявляється занепад релігійного почуття, особливо серед молоді, ширення сектантства та безбожництва", а причина тому, мовляв, „недостатнє церковне керівництво", треба розуміти - брак „радоправія". Вище нами було вже сконстатовано фактами велике релігійне піднесення по вічнопам'ятних церковках в таборовому житті нашого народу в Европі, і ми не потребуємо тут спростовувати злосливої неправди ,,соборноправників" в тій ухвалі. Дальші ухвали цього з'їзду, як сконстатовано було в постановах Собору Єпископів УАПЦеркви 23-24 жовтня 1947 р., теж були „побудовані н.а неправді з метою дискредитації єпископату УАПЦ і внесення у життя Церкви розбрату". (Архів Синоду. Розд. І. Справа 1, стор. 27).

Зміст цих ухвал в основному можна звести до того, що з'їзд „соборноправників" проголосив 12 єпископів УАПЦеркви на еміграції відступниками від УАПЦеркви (ухвала 5), себе ж в „духовному поєднанні з Архиєпископом Іоанном Теодоровичем" споконвічною УАПЦерквою (ухвала 3); відступництво тих єпископів-апо-статів „назрівало впродовж двох останніх років, довершилося на Соборі Єпископів в травні 47 р.", бо єпископи не послухались „передової частини української церковної громадськосте" (ухвала 6), за яку, очевидно, уважали себе „соборноправники", і з непошаною віднеслись до засад соборноправности (ухвала 7), а також спротивились, мовляв, ідеї поєднання українських „церковних формацій", ухваливши про довершення чину хиротонії над Архиєпископом споконвічної УАПЦ Теодоровичем (ухвала 5 і 3). Зваживши ж, що після апостатства єпископів „матірня" (вона ж, очевидячки, і „споконвічна") УАПЦерква залишилася без єпископа, „соборноправники" ухвалили: „просити Всечесного Архиєписко-па о. Іоана Теодоровича поширити свою опіку на українські православні парафії в Европі, що виявлять свою волю підпорядкуватися його юрисдикції" (ухвала 9). Після таких ухвал з'їзд для керівництва церковним життям споконвічної, зараз без-єпископальної, УАПЦ обрав Українську Православну (?) Церковну Раду в кількості 21 особи, на діючу голову тієї Ради Івана Га-ращенка, а на почесного голову, як було і в Києві в 20-их 'рр., Архиєп. Іоана Теодоровича, його не питаючи.

Очевидно, що Ашаффенбурзький з'їзд „соборноправників" з його ухвалами був, з погляду св. канонів Вселенської Православної Церкви, а рівно ж і „канонів 1921 р." УАПЦеркви, нічим іншим, як бунтарством в церковному житті, проявом такої ж сваволі, в яку часто перетворювали ідею соборноправности й на Україні в житті УАПЦ, як то констатували Великі Мик. Збори її р. 1928 в Києві. Це було явище того ж порядку, що і в початках праці „соборноправників" на засіданні парафіяльної ради в Мангаймі 19 березня 1946 р. Бо ж яким правом купка людей, з'їхавшись, назвала себе церковним з'їздом, засудила 12 єпископів Церкви, проголосила їх відступниками від Церкви, іншими словами відлучила єпископів від Церкви, а на місце їх обрала для керівництва церковним життям Українську Церковну Раду на чолі з мирянином? Чи ж це може був в розумінні тих людей в Ашаффенбурзі „повноцінний", „конструктивний" церковний собор?

Коли ухвали Ашаффенбурзького з'їзду подані були в українських часописах, то скоро до Владики Митрополита Полікарпа і до єпископів, керуючих окремими провінціями, стали надходити від духовенства і вірних протести проти чинів „випадкового скопища мирян і мізерної кількости духовенства, ніким не уповноважених розв'язувати будь-які церковні справи", як схарактеризовано було Ашаффенбурзький з'їзд в постанові Парафіяльної Ради Св.-Покровської парафії в таборі в Регенсбурзі.

Всебічне освітлення усієї неправди й шкідливости акції „соборноправників" та їхніх ухвал на Ашаффенбурзькому зборищі маємо в листі-протесті до Митрополита Полікарпа за підписом „Православні українці табору Майнц-Кастель", 142 підписи, в тім 10 духовних осіб. В цьому листі стверджується, що „Учасники „з'їзду", як особи, яких запрошено на нараду по індивідуальному принціпу, зокрема й з нашого Майнц-Кастельського табору, - ніякими „делегатами" не були, а тому й не посідали жодних упо-важнень до „розв'язання найважливіших питань і порядкування церковного життя"; що „при таких умовах засвоєння великозна-чучої назви „Перший Церковний З'їзд" було безпідставним й ужито цієї назви, очевидно, в цілях впровадження в блуд широкого загалу, щоб осягти віддавна уплянованої мети - розколу в Церкві"; що „ця спроба протиставлення й протидіяння акції об'єднання Церков, з точки зору національної політики, є злочином, бо добру волю ієрархії обох Церков хоче ударемнити, впроваджуючи заколот і анархію в Церкві"; що „організаторів і учасників з'їзду, з точки погляду ідеологічної церковної, належить розглядати, як сектярську групу... Участь у цьому „з'їзді" кількох священиків заслуговує особливо на осудження, бо всі ж вони (опріч о. Попова, висвяченого архиєп. Ніканором. І. В.), на підставі постанови Собору Єпископів у Пінську в 1942 р., прийняті в лоно УАПЦ в „сущому стані", в нім перебувають, а взявши участь в ухвалах сектярського з'їзду, - порушили ієрейську присягу і вірність Церкві, якій вони служили і якої членами були. Велике здивовання повстає при читанні кінцівки п. 5 ухвали „з'їзду", де учасники його зазначують, що Собор Єпископів „відступив від УАПЦеркви". Є це велике непорозуміння, бо ж Церква, очолена Митрополитом Полікарпом, не поділяла й не основувалась на канонах і постановах Церковного Собору 1921 р. Належить знати, що Церква та Ієрархія, що їх утворено в 1942 р., в ніякій залежності правно-сукцесійній від ухвал Церковного Собору 1921 р. не стоять і правну підставу мають в Декреті Директорії УНРеспубліки від 1 січня 1919 р. („Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви"), а церковно-канонічну в Томосі Царгородського Патріярха 13, XI. 1924 року. Церква та Ієрархія 1942 р., згідно з тим „Законом Українського Уряду 1 січня 1919 р." є правно-канонічною установою, яка заховує традиційну віру батьків і для якої назва УАПЦерква є властивою. - Ми не переоцінюємо, правда, наслідків ухвали повищого „з'їзду", які приймаємо, як ухвали 67 осіб. Однак забираємо голос в цій справі, та й других кличемо до цього, маючи на меті захист і оборону основ єдиної віри, святости і непорушности основ нашого тисячолітнього православія, яке досі охороняло і сцементовувало українську націю та яке обумовлює велику місійну ролю його в майбутній українській державі".

Як висновок з головних думок листа, приведених вище, підписані під ним подають наступне: 1) Признати „з'їзд" в Ашаффенбурзі не з'їздом умандатованих представників таборових православних парафій, а зборами завербованих окремих осіб. 2) Назву „Перший Церковний З'їзд" вважати невластивою для „завербованих 67 осіб", а „з'їзд" некомпетентним у справі вирішування питань церковно-канонічного порядку. 3) Вбачаючи в діях цих осіб узурпацію прав православного, об'єднаного в парафіях і єпархіях, громадянства, - осудити їхню діяльність і закликати розташовані в межах Німеччини, Австрії і взагалі в Европі православні парафії до винесення протестів і до складення підписів, стверджених парафіяльними священиками. 4) Вважати організаторів та ініціяторів „з'їзду", як рівно ж і тих, що з ними солідаризуватимуться, за сектантів, що підважують єдність і цілість Української Православної Церкви. 5) Просити Св. Синод УАПЦ про видання в цій справі Послання до вірних, а також про видання відповідних директив оо. настоятелям нарафій, з одночасним застосуванням властивих заходів у відношенні до тих священиків, що брали участь у з'їзді". (Архів Свящ. Синоду.Розд І, справа 2, стор. 107-110).

З численних відкликів на заклик православних українців табору Майнц-Кастель подамо ухвалу Єпархіяльного з'їзду духовенства і представників мирян Ганноверської области. „В зв'язку з інформацією про т. зв. „Ашаффенбурзький з'їзд", - вважати цей „з'їзд" протизаконним в нашому церковному житті явищем, яке призводить: а) до послаблення церковної і національної сили і єдности нашої Церкви; б) до послаблення релігійного почуття в серцях наших вірних і в) до дискредитації УАПЦеркви, а тому: засудити цей „з'їзд" зо всіма наслідками, що з нього випливають; схвалити заслухану в процесі інформації постанову Майнц-Кастельської парафії від 19 вересня 1947 р. в справі того „з'їзду", як слушну і своєчасну; закликати духовенство і вірних до повного єднання в лоні Св; Української Православної Церкви навколо її єпископату" (ІЬіd., стор. 121).

Ще перед Ашаффенбурзьким „з'їздом" за три тижні, Свящ. Синод УАПЦеркви на VI сесії своїй 7 серпня 1947 р., в зв'язку з одержаними відомостями про продовження акції групою „прихильників канонів 1921 р.", яка акція вносила заколот в життя Церкви, ухвалив: „Доручити правлячим єпископам зробити актив-; ним організаторам повищої акції попередження, щоб запереста-ли нарешті вносити заколот у життя Церкви, бо це може потягнути за собою покарання їх на підставі канонів св, Православної Церкви". Тепер правлячі єпископи повинні були вже не усовіщати припинити акцію, а зажадати від священиків, які взяли участь в Ашаффенбурзькому з'їзді, вияснень їх непослуху церковній владі і закликати їх до покаяння. Ніхто з них (були це протоієреї Олександер Попов, Демид Бурко-Корецький, Митрофан Явдась-Яцун, Петро Стельмах, священики Костянтин Даниленко-Данилевський і Іван Чумак) - провини своєї не визнав, покаяння не склав, а хто з них єпископом був відданий під духовний суд з забороною в священослуженні, той цій забороні не підпорядкувався, інші - попереджуючи цю заборону єпископа, - всі вони на письмі подали заяви церковній владі УАПЦеркви, - одні в пристій-ній формі, інші в брутальній (один з отців добалакався навіть до того, що Собор Єпископів в Мюнхені прирівняв до „тройки створеної НКВД"), - заяви про те, що вони не належать до юрисдикції ієрархії 1942 року, а перейшли, згідно з ухвалою ч. 9 Ашаффенбурзького з'їзду", під юрисдикцію архиєпископа Іо?на Теодо-ровича, - тому всякі розпорядження і заборони від єпископату 1942 р. їх не зобов'язують.

Відкрито врешті приєднався до „передових церковних діячів", що на Ашаффенбурзькому з'їзді утворили розкол і обрали „Головну Українську Церковну Раду" з місцем осідку в Ашаффенбур-зі ж, і єпископ Григорій Огійчук, який на початку жовтня 1947 р. надіслав до Свящ. Синоду листа-заяву про „неприпустимість для себе мати щось спільне з митрополитом Полікарпом та тими єпископами, яких він очолює". „Підпис свій на ганебному протоколі Собору Єпископів від 12 травня 1947 р. про пересвяту архиєп. Івана Теодоровича я, - додав єп. Огійчуч, - знімаю, бо зробив я його на підставі свідомо неправдивих інформацій митрополита Полікарпа"... Ці слова єп. Огійчука Собор Єпископів УАПЦ назвав в своєму Соборному Посланні з приводу Ашаффенбурзько-го розколу „нечуваною лживостю". А йшло тут про те, чи писав архиєпископ Іоан про „дві можливості акту поєднання: чи то через повну хиротонію, чи то лише порядком хиротезії". . . (Лист з дня 28. II. 1947 р. до Собору Єпископів УАПЦ). Єп. Огійчук без жодних підстав кинув закид, що лист той було сфальшовано, і таким закидом завдав глибоку образу Митрополитові-Голові Собору, який на засіданні Собору докладав того листа. 17 жовтня 1947 р. єп. Григорій прибув вже з Бритійської зони до Ашаффен-бургу на засідання „Укр. Церк. Малої Ради" УАПЦ-Соборноправної, під головуванням Івана Ст. Гаращенка; головними справами порядку денного цього засідання були:,,організація парафій; скликання II Церковного З'їзду та Церковного Собору". (Архів Св. Синоду. Розд. І. Справа 2, стор. 122). Отже праця по ширенню розбиття УАПЦеркви на чужині, розколу в ній мала продовжуватись далі.

Очевидно, що ієрархія УАПЦеркви не могла ж звернутися тепер до „Української Православної Церковної Ради" та просити, щоб та Рада прийняла й їх, єпископів висвяти 1942 року, в лоно „споконвічної УАПЦ", якою розкольники себе проголосили. На попередження від Собору Єпископів і Свящ. Синоду УАПЦеркви, на вмовлення і усовіщання Владики Митрополита єп. Григорія, а правлячих єпископів священиків - учасників з'їзду, ці порушники церковного порядку і національно-церковної єдности відповідали далі зневагою св. канонів Православної Церкви, образами єпископату і замірами розкладову працю в церковному житті православних українців провадити далі. Як ми бачили, й вірні та духовенство, що засуджували розбивацьку в Церкві акцію „прихильників канонів 1921 р.", вже нетерпляче чекали на голос ієрархії в цій справі, просили цього Архипастирського голосу. Залишалося тоді Ієрархії сконстатувати відпадіння від УАПЦеркви єп. Григорія і названих вище пресвітерів, що й було переведено церковно-правним актом позбавлення їх священного сану і відлучення від Церкви на Надзвичайному Соборі Єпископів УАПЦеркви 23-24 жовтня 1947 р. в Ашаффенбурзі.

З датою 24 жовтня 1947 р. Собор Єпископів, з приводу Ашаф-фенбурзького розколу і своїх постанов, викликаних тим розко« лом, видав Соборне Архипастирське Послання. В обширному цьому Посланні Єпископат говорить про те, як до дуже важливої справи, а одночасно й складної, об'єднання УАПЦ на еміграції з Американсько-Українською Православною Церквою на чолі з Архиєпископом Іоаном Теодоровичем, коли ця справа знаходилась в процесі пертрактацій і узгіднень поміж ієрархічним проводом тих Церков, - вмішались непокликані і незапро-шені люди, щоб цю справу „рішити їм самим без компетенції єпископів". Далі йде мова про Ашаффенбурзьке „зборище" (Лаодик. соб. пр. 13), яке „себе проголосило УАПЦерквою, а відступниками від УАПЦеркви усіх 12 єпископів, а з ними, очевидно, і все те духовенство та тисячі вірних, що не солідарізуються зі „зборищем 67-ох"... „Ми, Єпископи УАПЦеркви, не можемо дозволити групі розкольницькій на чолі тепер з єпископом Григорієм, що до неї прилучився, а вона возвела його в сан архиєпископа, -- узурпувати собі назву УАПЦ та ще іменувати себе „споконвічною УАПЦерквою". В церковно-релігійній свідомості й житті нашого побожного народу Православна його Церква від часів ЇЇ організації при св. Великому Князі Володимирі й донині творить, як Православна, одно преємственне ціле, яка б не була її історична доля в житті і устрої впродовж близько тисячі літ. Нехай нікого не туманять облудні й баламутні, свідомі чи по неуцтву несвідомі, твердження розкольницької групи в Ашаффенбурзьких резолюціях про „споконвічну УАПЦ", до якої себе та група зачисляє ... Насправді течія, що вносить оце заколот і розкол в нашій Церкві, ніяк не „споконвічна", а пов'язана всього з „1921 роком", від якого взяла не те краще, що пройняте було там ідеалізмом в шуканні правди Христової у визволеній Національній Церкві, а те гірше, що виявилось в т. зв. „канонах 1921 р.", які були відступ-ленням від православної науки про Церкву, яких не знала наша Православна Церква від часів св. Князя Володимира... Не з духа любови, не з духа єднання виникли чини ініціяторів Ашаффен-бурзького зібрання, а з духа гордині, суперечного ідеї соборно-сти Св. Вселенської Православної Церкви. Особливо цей дух гордині виявили ті священики, що замісць того, щоб утримати вірних від нерозважних кроків осудження єпископату, самі осуджують і зрікаються своїх єпископів, руйнуючи нашу Церкву в самих основах її канонічного буття та утворюючи в Церкві розкол... В почутті архипастирської відповідальности за стан Рідної Церкви і за душі пастви, дорученої нам Богом, та вірні архиєрейській присязі, даній при святій хиротонії, не можемо при такому порушенні порядку церковного, зневаженні цілого ряду св. канонів Вселенської Православної Церкви, відкиненні самої науки Православія про Церкву і ЇЇ устрій, - не можемо не прийняти необхідних заходів для того, щоб припинити той соблазн і те зло, яке шириться в Церкві лжеучителями. Не можемо буть байдужими чи поблажливими ще й тому, що ті лжеучителі, розбиваючи єдність нашої Церкви тут, провадять тим самим руйнуючу роботу в нашому загально-національному житті"...

Подавши далі до відома духовенства і вірних УАПЦеркви свої постанови, на підставі ряду канонів Вселенської Православної Церкви, про позбавлення священого сану і відлучення від Церкви еп. Григорія, пресвітерів Олександра Попова, Митрофана Яв-дася, Демида Бурка, Петра Стельмаха, Костянтина Данилевсько-го, Івана Чумака і Григорія Антохова та про відлучення від Церкви, як організаторів розколу в Церкві, мирян Івана Гаращенка, Аркадія Яременка, Василя Дубровського, Івана Бакала, Павла Яце-вича, М. Ковшуна і Андрія Макаренка, - Собор Єпископів звертався в кінці „Послання": „Улюблені! Не з легким серцем виніс це рішення Собор Єпископів. Але добро нашої Церкви і наш Архи-пастирський обовязок наказали нам так поступити. Закликуємо усю нашу паству бути вірною св. Православію. Між Вами почнеться ще більша розкольницька пропаганда. Будуть кидати кличі „со-борноправности", як вже й назвала ця група, що утворила розкол, себе „церквою соборноправною". Але знайте, що це розуміння їхнє соборноправности неправославне, це „система рад", радянського управління в Церкві, невідомого нашим православним прадідам... Почуєте знову про кров мучеників, але не тим би устам про це говорити, бо ця кров великих мучеників зобов'язувала б їх не розбивати на еміграції єдности церковної і національної. Кличемо вірних не мати молитовного єднання з відлученими бувшими священнослужителями, пам'ятаючи Правила св. Апостолів, що хто з відлученими від св. Церкви буде молитися, той сам підлягає відлученню. (Прав. 10-11). Сповіщаємо вкінці духовенство і вірних, що Собором Єпископів ухвалено скликати ще в цьому 1947 році Церковний З'їзд УАПЦеркви, в якому візьмуть участь єпископи, представники духовенства і вірних, про що послідує духовенству по парафіях окреме розпорядження". Соборне Послання це підписане Єпископатом УАПЦеркви в кількості 9 архиєреїв, на чолі з митрополитом Полікарпом; єпископ Мстислав, якому Собор Єпископів дав благословення (на III сесії Собору 12. V. 1947 р.) відбути в Канаду для єпископського служення в Українській Гр,-Православній Церкві, у вересні 1947 р. був вже в Канаді; єп. Силь-вестер не прибув на сесію Собору Єпископів з причини лікування, а єп. Григорій відступив від УАПЦ. (Архів Св. Синоду. Розд. І, справа 1, стор. 30-34).

Вже після Собору Єпископів УАПЦеркви 23-24 жовтня 1947 р. став відомим лист Архиєпископа Іоана Теодоровича від 16 жовтня 1947 р., надісланий ним Івану Гаращенкові ,,для Української Православної Церковної Ради на еміграції, обраної І Церковним З'їздом Автокефалістів-Соборноправників 25-26 серпня 1947 р. в Ашаффенбурзі". Лист цей був відповіддю на ухвалу Ашаффен-бурзького з'їзду „просити Архиєп. о. Іоана Теодоровича поширити свою опіку на укр. православні парафії в Европі, що виявлять свою волю підпорядкуватися його юрисдикції".

У „висновках-дороговказах" листа Архиєпископ Іоан подає думки, що „УАПЦ повністю втілююча в її житті, в її ідеології та практиці споконвічні ідеали нашого народу, є ціль наших устремлінь, є мрія наших прагнень, і вона повністю може бути здійснена лише на нашій рідній землі"... „УАПЦерква формації 1942 р., можливо, многими ЇЇ рисами не відповідає нашим розумінням правдивої УАПЦ", але „вона не могла провести в життя те, на що умовини війни і німецьких насильств не призволяли"... „УАПЦерква формації 1921 р. є дійсно твориво волі й серця нашого ж народу", але „з того, що воля й серце народу утворили в 1921 р., багато з того не було свобідним проявом нашої багатовікової української церковности, а проявом під примусом тодішніх обставин". До таких проявів з примусу Архиєпископ відносить „самий акт відновлення нашої ієрархії 1921 року", а також і „де-які ухвалені тоді канони", що „не витікають природно з попередніх процесів нашої церковної історії". (Підкр. наші). „З поданого ясно, - писав Архиєпископ, - що як УАПЦ 1921 р., так і УАПЦ 1942 р., мають свої дефекти і не можуть прийматись як довершені втілення ідеї дійсної УАПЦеркви. Вона, ця правдива УАПЦерква і тепер перед нами як мрія прагнення, як ідеал до наближення. Наш обов'язок стреміти доходити здійснення цього ідеалу"... В чому власне, що торкається внутрішнього устрою Церкви, основаного, очевидно на віронауці про Церкву, принятій у Вселенській Православній Церкві („Православне Ісповідання Кафолічеської і Апостольської Церкви Східньої" митрополита Петра Могили 1640 р.), - ідея чи ідеал правдивої УАПЦеркви, в листі не сказано, але Архиєпископ Іоан висловлює далі тверду думку, що „поступово доходити до утворення дійсно Української всіма ознаками такого імени Церкви - ми можемо лише спільною, а не роз'єднаною волею"... „Поза всіма цими міркуваннями, - кінчає Архиєпископ, - я ще потребую вказати на реальні потреби Церкви в Америці, на чолі якої я стою. Тут ми також маємо наші важкі проблеми; це є проблеми ліквідації наших тутешніх, колишніх розламів. Тут до цього йде. Інтереси нашої Церкви в Злуч. Держ. Америки і в Канаді рішуче виключають мою згоду очолити Вашу акцію, яка, окрім болючого чергового розламу, нічого іншого не пророчить. По вказаним мотивам я не вважаю за можливе стати на чолі започаткованого Вами руху"...

Так пресвітери, що зріклись ще перед Собором Єпископів УАПЦ 23-24 жовтня 1947 р. юрисдикції УАПЦеркви, віддаючи себе під юрисдикцію Архиєп. Іоана, були не приняті ним під його юрисдикцію, а знайшлися під „юрисдикцією" Собором Єпископів УАПЦ екскомунікованого, як і самі вони, єп. Григорія. Чи їх екс-комунікація була карою, гонінням, переслідуванням за їх церковну „ідеологію", як почали потім казати вони та їх захисники, а за ідеї, ідеологію, мовляв, не можна переслідувати? В цьому закиді Соборові Єпископів УАПЦеркви в справі засудження творців Ашаффенбурзького розколу криється багато непорозумінь, джерело яких треба вбачати в тому ж викривленні поняття про Церкву, в „омирщенні" Церкви, які породили в революційну добу на Київському Соборі 1921 р. і т. зв. „канони 1921 р." (Див. т. IV ч. 1 цієї праці, стор. 126-134). Жадного переслідування за „ідеологію" тут не було. Екскомунікація була ствердженням відпадіння від УАПЦеркви єписко'па, групи священиків і групи мирян, які самі вийшли з неї, не підпорядкуючись її віронауці та її церковній дисципліні, а одночасно й прагнучи розбити її єдність. Собор Єпископів слідував у цьому випадкові за заповітом св. Апостола Павла: „Бо що ж мені судити чужих? Чи ви не судите своїх? А чужих судить Бог. Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих". (1 Кор. V, 12-13). І проголошенням про відпадіння й відлучення Собор Єпископів застеріг свою паству (Діян. XX, 28) від розкольників. Вони ж по своїй „ідеології" утворили свою церкву, яку назвали „УАПЦ (Соборноправна)" а ту, з якої їх виключили по їх відступленні, вони стали називати „УАПЦ-Синодальна" (Див. збірник „Правда про УАПЦ-Соборноправну". Вид. УПЦРади. 1947.), надаючи цьому додаткові „синодальна" злосливий характер. Бо, мовляв, „утворення Синоду це є додержання ідеології Російської Церкви, його в Українській Церкві ніколи не було; він є некано-нічний, бо в Росії утворений за наказом Петра І, а не встановлений Вселенською Православною Церквою"... (З писань автокефа-лістів-соборноправникгв). Наводимо це для характеристики освітнього рівня проводирів розколу, яким невідомо, що „синод" властиво й означає „собор", що ми й бачимо в давніх пам'ятках українських („Дидаскалія, албо наука, которая первєй з уст священикам о седми сакраментах, албо таїнствах на Синоді Помісно-му в богоспасаємому граді Мотилеві Р. Б. 1637").

„Священні Синоди", не встановлені Вселенською Православною Церквою, як по неуцтву своєму пишуть „соборноправники" українські, існують скрізь по Православних Автокефальних Церквах: в Царгородській Патріярхії (в складі 12 митрополитів, в Олександрійській Патріярхії (в складі патріярха і 5 митрополитів), в Єрусалимській Патріярхії (в складі патріярха, єпарх. архи-єреїв і архимандритів - членів Святогробського Братства), в Анті-охійській Патріярхії (в складі патріярха і 4 митрополитів), в Єлладській (Грецькій) Церкві (в складі Архиєпископа Афинсько-го і 6 митро'политів), в Сербській Церкві (в складі патріярха і 4 архиєреїв єпарх.), в Болгарській Церкві (в складі патріярха і 4 митрополитів), в Румунській Церкві (в складі патріярха і всіх єпископів, властиво це вже собор єпископів, називаний там Свящ. Синодом). Отже всі ці Церкви треба б назвати „Синодальними", а одна Українська в Православному світі була б „Соборноправною".

Але ж „соборноправникам" невідомо й те, що по законодат-ному акту Директорії Української Народньої Республіки „Закон 1 січня 1919 р. про Вищий Уряд УАПЦеркви" було встановлено в т. 2: „Для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод в складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона і 3 мирян та одного священика від Військового Відомства. До скликання Собору, який обірає в члени Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом" (Т. IV, ч. 1 цієї праці, стор. 62-63). Отже Свящ. Синод, як постійний орган Вищого Церковного Управління, обираний Всеукраїнським Церковним Собором, а не ВПЦ-Рада (з діючим головою мирянином), мав бути і в УАПЦеркві. Порушенням св. канонів в Російській Церкві від Петра І було не те, що Вище Церковне Управління її стало зватися Синодом і було колеґіяльним, а те, що Синод цілком був підпорядкований державній царській владі, був „цезарепапизм" в Рос. Церкві, імператор вважався головою Церкви, не було зовсім церковних соборів, навіть соборів єпископів; в Синоді найбільшою владою була влада обер-прокурора, як міністра царського. Так Російська Церква, при подавленні в ній засад соборности світською владою, була позбавлена свободи у внутрішнім її житті, і тому була, по вислову словянофілів, „в паралічу" від часів Петра І. Але не була це зовсім „ідеологія" самої Церкви, в якій, з падінням старого режиму в Росії з революцією в лютому 1917 р., був вже 16 серпня 1917 р. відкритий Всеросійський Церковний Собор ...

• ВКонтакте