Очевидно, що говорити про переслідування Собором Єпископів УАПЦеркви на еміграції „прихильників канонів 1921 р." за їх „ідеологію" просто смішно. Відлучені після їх апостазії з УАПЦеркви („Синодальної"), вони вільно утворили собі УАПЦ (Со-борноправну), і коли б всі українські православні парафії по таборах в Німеччині перейшли до їхньої Церкви Соборноправної, то як би заборонила цей перехід парафіям ієрархія УАПЦ на еміграції? Яке ж це було гоніння чи переслідування „мучеників за ідеологію"?..

Тільки ж українські православні парафії по таборах й поза таборами на еміграції в Европі не пішли в масі своїй до утвореної Ашаффенбурзьким розколом УАПЦ (Соборноправної), і це не тому, розуміється, що настрашились влади Української ієрархії 1942 р. та „переслідувань" від неї, а тому, що не признали правди за „соборноправниками". УАПЦерква на еміграції, очолена тією ієрархією, своє відношення до акції „автокефалїстів-соборно-правників" на еміграції засвідчила на „Першому Православному Українському Церковному З'їзді представників від єпископату, духовенства і мирян УАПЦеркви" в Регенсбурзі 25-27 грудня 1947 р. в наступних резолюціях:

 „З'їзд стверджує, що в церковній свідомості української православної людности, яка перебуває поза межами поневоленої Батьківщини, УАПЦерква, очолювана канонічно преємственною благодатною ієрархією, є невід'ємною частиною Св. Вселенської Православної Церкви".

 „З'їзд приймає без жадних дискусій і заперечень доповідь Голови З'їзду Архиєпископа Ніканора про Догматично-Канонічний устрій УАПЦеркви, де стисло формулюються відвічні основи Православного Ісповідання, як прадідівської віри Українського Народу, та просить Свящ. Синод про якнайскорше видання і якнайширше розповсюдження названої доповіді, як також і інших, виголошених на З'їзді, доповідей про правно-канонічні та національно-історичні підстави автокефалії УАПЦеркви".

 „З'їзд закликає всіх православних українців припинити між собою всілякі суперечки та перейнятися духом єдности і подбати про те, щоб привернути на відвічний шлях своїх православних предків усіх тих, хто через свою недосвідченість, необачність, чи надмірну довірливість відійшов від отих батьківських заповітів та ухилився від того правдивого шляху".

 „З'їзд просить Свящ. Синод звернути увагу на подиктовану вимогами поточного моменту конечну потребу видання релігійноосвітньої та церковно-інформаційної літератури, що стали б за духовну опору для української православної людности і охоронили б ту людність від зазіхань ворожих руйнуючих сил та непо-кликаних церковних реформаторів".

 „З'їзд рішуче засуджує чин групи т. зв. Ашаффенбурзького З'їзду, яка вийшла з послуху Вищій Духовній Владі та своєю поведінкою розбиває єдність української православної громади і вносить в церковне життя дух незгоди, неспокою і боротьби, яка провадиться до того ж засобами, що не відповідають засадам християнської моралі. З'їзд закликає духовенство і мирян згуртуватися навколо УАПЦеркви з її Свящ. Собором Єпископів і відновити в церковному житті дух єдности і братньої любови". (Архів Синоду. І. Справа ч. 5, стор. 104-105).

Що не духом нетерпимости, переслідування, а духом правди церковної, добра Церкви, церковного порядку й збереження того скарбу, яким була й є Православна Церква для українського народу, не від 1921 р., чи від 1942 р., а з X віку по Христі, - керувався Собор Єпископів, на чолі з Владикою Митрополитом Полікар-пом, у відношенні до жалюгідного на еміграції церковного розколу, видно це й з того, як в останньому своєму Соборному Архи-пастирському Посланні з 5 листопада 1949 р. перед розселенням єпископів з Европи Собор Єпископів писав: „Уболіваючи з сумного факту розламу, що стався в Церкві нашій в р. 1947, закликаємо братів наших, які церковної єдности не тримаються, усвідомити собі нарешті, що церковний розбрат не має жадної потреби і сенсу; окрім тяжкої шкоди для нашого многостраждаль-ного народу, нічого не дає. Радіють з цього лише вороги Христа й Церкви, що всіма силами прагнуть допровадити наш народ до поділу й ослаблення. Церква Христова завжди була великою животворчою об'єднуючою силою в історії нашого народу. Особди-во ж такою вона повинна бути в ці тяжкі для України часи. Закликаємо всіх братів і сестер наших, які вважають себе православними, об'єднатися навколо Єдиної Української Автокефальної Православної Церкви"...

А митрополит Полікарп своєю резолюцією на листі, в справі цього розколу, Керівника Ресорту Культури, Освіти й Віроіспові-дань В. О. при Укр. Націон. Раді вказав простий шлях примирення і об'єднання церковного: „Українці, які в свій час відійшли в розкол, приймаються до УАПЦеркви по заяві їх місцевому священикові, який про це повідомляє правлячого єпископа. Ті з духовенства й мирян, що персонально осуджені в 1947 р., мають подати прохання митрополитові й одержать прощення провини. Долю п. Огійчука, як бувшого єпископа, вирішить Собор Єпископів УАПЦеркви, коли п. Огійчук подасть до Собору Єпископів покаянного листа".

З тих, що персонально були осуджені постановою Собору Єпископів УАПЦеркви 23-24. X. 1947 р., оо. Олександер Попов і Григорій Антохів померли; прот. Демид Бурко давно залишив УАПЦ-Соборноправну і ревно працює в УАПЦеркві під юрисдикцією митрополита Ніканора; оо. Петро Стельмах, Іван Чумак і Костянтин Даниленко-Данилевський теж залишили УАПЦ-Соборноправну і мають парафії в УПЦеркві в США, і єдиний о. М. Явдась залишається поза трьома Українськими Православними Митрополіями, молитовно об'єднаними, відійшовши одначе й від УАПЦ-Соборноправної, очоленої єп. Григорієм. З мирян, осуджених Собором Єпископів УАПЦ в р. 1947, проф. Іван Бакало, який був головою Ашаффенбурзького З'їзду, кілька років вже є активим працівником в УАПЦ на еміграції, як і митр. прот. Демид Бурко.

5. Церковний З'їзд УАПЦ в Регенсбурзі 25-27. XII. 47. Апробата його постанов Собором Єпископів в Аугсбурзі 19-20. IV. 48 р. Справа поєднання УАПЦ на еміграції з Америк. Укр. Православною і УГПравославною в Канаді Церквами; труднощі цієї справи. Обрання Надзвичайним Собором УГПЦеркви в Канаді єпископа Мстислава на архиєпископську катедру в ній. „Окружне Інформаційне Послання" Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції, в справі молитовного єднання з Автокефальними Православними Церквами; листування в цій справі з митрополитом Рос. Зарубеж-ної Церкви Анастасієм. Похорон митрополита Поліського Олександра ієрархами і духовенством УАПЦеркви в Мюнхені 12. II. 1948 року. Справа взаємовідносин ієрархії УАПЦ з ієрархами Православної Автокефальної Церкви в б. Генерал-Губернаторстві (Польща)

Ще на II Соборі Єпископів УАПЦ в березні 1946 р. порушено було питання про скликання Церковного З'їзду УАПЦеркви на еміграції з єпископів, представників духовенства та мирян. Доручено було тоді Свящ. Синодові докладно вивчити та опрацювати це питання і представити внесок Соборові Єпископів. Синод утворив „Комісію в справі скликання Передсоборного Зібрання (Церковного З'їзду)", під головуванням архиеп. Михаїла, справоздан-ня з діяльности якої було принято до відома на Соборі Єпископів 12 травня 1947 р. Після того була покликана Синодом УАПЦеркви ,,Організаційна Комісія в справі скликання Українського Православного Церковного З'їзду УАПЦ на еміграції", під головуванням архиєп. Ніканора. Після закінчення підготовчої до З'їзду праці постанова Собору Єпископів про скликання З'їзду була при-нята на засіданні 23 жовтня 1947 р. Український Церковний З'їзд на еміграції відбувся 25-27 грудня 1947 р. в місті Регенсбурзі.

В Церковному З'їзді взяли участь: Голова З'їзду - Заступник Митрополита архиєп. Ніканор; члени Синоду - архиєп. Ігор, архиєп. Генадій, єп. Платон, прот. Борис Яковкевич, адвокат Євген Тиравський; з єпископату по бажанню - архиєп. Михаїл і єпископи Сильвестер, Володимир, Вячеслав. Делегатів, обраних по єпархіяльних провінціях, було від духовенства 12 протоієреїв, З священики і 1 диякон, від мирян - 18 осіб і 19-ий делегат, полковник Олександер Кузьминський з Австрії. Представники установ і українських організацій, запрошені Синодо'м: проф. П. Ковалів і проф. В. Петрів - від Богословсько-Педагогічної Академії; проф. В. Гришко - від Богословсько-Наукового Інституту; проф. Л. Білецький - від Академії Наук; проф. Б. Іваницький і проф. В. Доманицький - від Укр. Техн.-Господ. Інституту; генерал М. Садовський - від Братства Милосердя; проф. І. Коровицький і полк. М. Рибачук - від Військових Комбатантів; проф М. Вєту-хов - від Центр. Предст. Укр. Еміграції; проф. І. Розгін - від УПРади в Мюнхені; Людмила Івченко - від Жіночої Організації в Мюнхені; проф. Іван Власовський, проф. Філімон Кульчинський і прот. Артемій Селепина - як дорадники теольоги.

Членів З'їзду з рішаючим голосом було 60; Гостей на З'їзді - 88; серед них - архиєп. Паладій Краківсько-Лемківсько-Львів-ський і протопресв. Павел Калинович, як представник митрополита Поліського і Пінського Олександра. Заступниками Голови З'їзду було обрано прот. Ф. Білецького і проф. А. Котовича, секретарями - прот. В. Варварова і проф. І. Коровицького. Мандато-ва комісія була в складі: прот. Юрій Пелещук, суддя Віктор Соловій і проф. В. Завітневич. Резолюційна комісія - в складі: прот. В. Вишневський і професори - В. Завітневич, А. Котович, Б. Лисянський і О-дер Юрченко.

Серед зачитаних і усно виголошених на З'їзді привітань, привітання митрополита Поліського Олександра, зачитане протопресвітером П. Калиновичем, було вислухано присутніми стоячи. В ньому Владика Олександер м. інш. писав: «Мене дуже зворушили теплі слова запрошення Свящ. Синоду, який признає щире й любовне відношення моє до св. Української Церкви. Дійсно, я всією душею преданий священним інтересам Української Церкви. Моє відношення до неї таке, що я, за Апостолом Павлом, можу сказати: ,.Радуюсь у стражданнях моїх за вас" (Колос. І, 24); „Хто знемагає, чи ж і я не знемагав? Хто спокушається, чи ж і я не горю?" (2 Кор. XI, 29) ... На столі, за котрим сидить Президія Церковного З'їзду, безумовно лежить Св. Євангеліє, Хрест і Книга Правил свв. Апостолів, Всесвітніх і Місцевих Соборів і свв. Отців. Все це дає утворити Правний Канонічний чин устрою Української Церкви, як частини Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви».

На з'їзді були виголошені доповіді і переведені по них дискусії 25 грудня на слідуючі теми: „Догматично-канонічний устрій Святої Православної Вселенської Церкви" -- доповідач архиєпи-скоп Ніканор; „Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української Православної Церкви" - доповідач проф. Іван Власовський; „Внутрішній устрій Української Автокефальної Православної Церкви на еміграції" - доповідач Іван Власовський. 26 грудня: „Духовна освіта на еміграції" - доповідач проф. Філі-мон Кульчинський; співдоповідь про „Богословсько-Педагогічну Академію" проф. П. Ковалів; „Організація місіонерства на еміграції" - доповідач прот. Артемій Селепина; „Релігійне виховання сучасної молоді в школах і поза школою" - доповідач прот. Василь Варварів. 27 грудня: „Українські Православні Церковні Братства" - доповідач адвокат Євген Тиравський; „Церковно-видавнича справа УАПЦ на еміграції" - доповідач Іван Власовський; „Фінансово-господарчі справи УАПЦеркви на еміграції" - доповідач єпископ Платон. З цих доповідей були надруковані: „Догматично-канонічний устрій Святої Православної Вселенської Церкви" - Архиєпископа Ніканора і „Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української Православної Церкви" - Івана Вла-совського в „Богословському Віснику" ч. 1 - 1948 р. (остання видана й окремою брошурою); „Релігійне виховання сучасної молоді" - прот. В. Варварова в „Богословському Віснику" (орган УАПЦ на еміграції) ч. 2 - 1948 р.

Церковний З'їзд УАПЦеркви на еміграції в Регенсбурзі 25-27 грудня 1947 р. не був, очевидно, законодавчим собором для УАПЦ на еміграції; з церковно-правного боку в його резолюціях по доповідях, які обїй'мали, як бачттм'о, м^яже всі' дшгршґ ц'ерляжлзш життя, треба вважати дорадчий голос Церкви для Собору Єпископів там, де вимагалось перевести в церковному житті, на практиці, те чи інше з церковних завдань для розвитку того життя. Але, на нашу думку, найбільше значення того Церковного З'їзду в Регенсбурзі було в тім, що представники Церкви на ньому - єпископату, духовенства і мирян ісповідали своє сгейо, відповіли на питання: як вірує УАПЦерква на еміграції, що було необхідно з огляду на злосливу агітацію по таборах відлучених від Церкви „автокефалістів-соборноправників". Перші три доповіді 25 грудня були викликані цією потребою церковного життя.

І представники Церкви, цілком авторитетно, в складі обраних делегатів і запрошених теольогів, відповіли на питання „сгесіо" Церкви ясними резолюціями, найголовнішим в яких було наступне: „Український народ при Володимирі Святому прийняв хрещення від Грецької Православної Церкви. Разом з вірою Христовою прийняв він і устрій Православної Вселенської Церкви; її догмати, канони, чин Богослуження. Це надбання, як скарб дорогоцінний, переховав народ впродовж тяжких століть його історичного існування незмінним і непорушним. Вірність канонам Вселенської Церкви, як запоруку свого єднання з Єдиною Святою Вселенською Церквою, додержує непорушне УАПЦерква до часу теперішньої вогненної спроби і молить Бога, щоб допоміг Він дотримати до Другого Пришестя Господа нашого Ісуса Христа... Схиляючи в побожній пошані свої голови перед світлою пам'яттю всіх тих, що за Христову віру й рідну УПЦеркву життя своє положили, як в давні часи історії України, так і в двадцятих та тридцятих роках поточного століття впали жертвою безбожного комунізму, а в сорокових його роках безбожного націонал-соціялізму, Український Церковний З'їзд УАПЦеркви на еміграції закликає всю укра-їнську православну людність як на рідній землі, так і в розсіянні сущу, твердо й непохитно стояти далі на догматично-канонічних основах Вселенського Православія, як віри наших дідів і прадідів від часів охрещення України . .. З'їзд стверджує, що в церковній свідомості української православної людности, яка перебуває поза межами поневоленої Батьківщини, УАПЦерква, очолювана ка-нонічно преємственою благодатною ієрархією, є невід'ємною частиною Святої Вселенської Православної Церкви ... З'їзд просить Президію З'їзду передати Владиці Митрополитові Полікарпові вислови своєї найглибшої пошани, синовнього послуху та безмірної відданости, а водночас закликає всіх вірних УАПЦеркви ще тісніше об'єднатися навколо ієрархії Рідної Церкви, очоленої Ви-сокопреосвященнішим Митрополитом Полікарпом". (Протоколи І Православного Укр. Церковного З'їзду 25-27 грудня 1947 р. в Регенсбурзі). Резолюції З'їзду щодо Ашаффенбурзького розколу приведені нами вище.

На V Соборі Єпископів УАПЦеркви на еміграції, що відбувся в Аугсбурзі 19-20 квітня 1948 р., архиєпископ Ніканор, як Голова Церковного З'їзду в Регенсбурзі, звітував про перебіг З'їзду, після чого були відчитані всі постанови З'їзду, які Собор Єпископів прийняв до відома, скликання З'їзду, що „об'єднує складові частини Церкви во єдине", признав дуже корисним і затвердив на становищі членів Синоду УАПЦеркви обраних на З'їзді - другого представника від духовенства митр. прот. Юрія Пелещу-ка і ще одного представника від мирян - проф. Анатолія Котовича.

Ідея утворення єдиної Української Православної Церкви у вільному світі, тобто поза поневоленою Батьківщиною, була порушена, як ми бачили, вже на Соборі Єпископів в березні 1946 р. в Еслінгені. Серед постанов Церковного З'їзду в Регенсбурзі знаходимо на цей предмет постанову: ,,З'їзд щиро вітає ухвалу Собору Української Греко-Православної Церкви в Канаді з дня 13. XI. 47 р. в справі поєднання Українських православних церков, як новий вияв прагнень православних українців до створення єдиної УАПЦеркви".

Майже два роки пройшло між порушенням на Соборі Єпископів в Еслінгені великої проблеми „об'єднання українських православних осередків в світі поза Батьківщиною в єдину Українську Автокефальну Православну Церкву" і Церковним З'їздом УАПЦеркви в Регенсбурзі, який вітає ухвалу в справі цього об'єднання, приняту на Надзвичайному Соборі Української Греко-Православної Церкви в Канаді 12-13 листопада 1947 р. Складна проблема такого об'єднання, не здійснена, як відомо, й до цього часу по майже 20 роках від таборового життя УАПЦ на еміграції, в часі того життя, мала, в головному, такий перебіг.

В половині 1946 р. починаються листовні пертрактації поміж архиєпископом Іоаном Теодоровичем, який мав тоді в своїй юрисдикції Американське-Українську Православну Церкву в США, Українську Греко-Православну Церкву в Канаді і Українську Православну Місію в Бразилії, і митрополитом Полікарпом, Первоієрархом УАПЦеркви на еміграції. З листа архиєп. Іоана до митр. Полікар-па від 6 червня 1946 р. видно, що митр. Полікарп звернувся до архиєп. Іоана листовне ще 22 січня 1946 р., але листа того архиєп. Іоан отримав тільки недавно перед 6 червня. Це вказує на те, оскільки була утруднена в тих часах по війні комунікація поштою, а тим самим утруднені й переговори в справах.

В листі від 6. VI. 1946 р. архиєп. Іоан, „ведений розумінням, що УАПЦерква повинна бути, особливо поза кордонами Рідної землі, лише одна, неподільна і неподільністю своєю сильна", - сповіщає митрополита, що недавно вислав він на п'ять відомих йому адрес єпископів УАПЦеркви листи одинакового змісту з проханням започаткувати справу висвітлення відношення УАПЦеркви в Европі до УАПЦеркви на континенті Америки в його проводі.

В комплексі питань при рішенні, як дійти до поєднання українських церков, до утворення єдиної УАПЦеркви поза кордонами Рідної землі стало найперше питання ієрархічне: походження єпископату УАПЦеркви на еміграції, або, як принято означати, ієрархії 1942 року, на підставі діючих канонів Вселенської Православної Церкви і - відмінна висвята в єпископи архиєпископа Іоана на Київському Соборі 1921 р. хоча й довершена двома єпископами, Василем Липківським і Нестором Шараївським, але хіротонія яких самих відбулась на тому ж Соборі незгідно з діючими канонами. Це те ієрархічне питання, про яке ми вище писали, що до рішення його вмішалась на еміграції група непокликаних „собор-ноправників" на чолі з Іваном Гаращенком супроти позиції самого архиєпископа Іоана, який не вважав можливим питання це піддавати загальній дискусії. Архиєп. Іоан в листі від 6. VI. 1946 до митр. Полікарпа, стверджуючи, „що Церква (під його духовним проводом) ніколи не погодиться на те, щоб її Архиєпископа пе-ресвячувано", далі писав: „Яким актом піднесення до сану Митрополита (Архиєпископа Американсько-Української Православної Церкви) буде переведено, чи це буде акт хіротезії, благословення, чи це буде акт повної архиєрейської хіротонії, це вже буде залежати од нас, єпископів Церкви"...

Тільки через 9 місяців після цього листа архиєп. Іоана до митр. Полікарпа був лист від нього ж митр. Полікарпові і той же Соборові Єпископів з датою 28 лютого 1947 р. Лист починається повідомленням, що архиєп. Іоан „отримав нарешті копію листа митроп. Полікарпа на свій лист від 6. VI. 1946; оригінала ж не отримав, десь затратився". В цьому листі від 28. II. 47. архиєп. Іоан дякує митрополитові за „погодження в принципі на ті пропозиції, які були зроблені Архиєпископом в листі від 6. VI. 46.

Далі йдуть цінні відомості про ухвалу Сьомого Собору Американ-сько-Української Православної Церкви, якою той Собор „доручив Архиєпископові в імени Церкви провадити переговори, зносини, кореспонденцію з єпископатом УАПЦеркви на еміграції в цілі утворення Єдиної для всього українського православного народу УАПЦеркви". Одночасно з цією ухвалою Собор, з нагоди 25-ліття єпископства свого Архипастиря, просив його приняти титул Митрополита, за яку честь Архиєпископ подякував, але відклав приняття титулу митрополита до часу, коли це буде більш відповідати інтересам Церкви".

Друга відомість - про інше ставлення щодо проблеми поєднання церков і ієрархічного питання при цьому Української Гре-ко-Православної Церкви в Канаді, властиво адміністративного проводу її. Не на Соборі Церкви, а на Передсоборній Конференції духовенства провід Канадійської Церкви не знайшов можливим погодитися з думками архиєп. Іоана відносно компетенції лише єпископів в рішенні ієрархічного питання. Наслідком цього розходження, коли „Канадійська Церква не вважала за можливе довіритись в цій справі компетенції свого Архипастиря" - пише архиєп. Іоан, він „не бачив іншого виходу, як лише просити Церкву відпустити його з миром і попрощатись з нею, що він і зробив". Собор Канадійської Церкви 28-30 липня 1946 р. просив, одначе, архиєп. Іоана доглядати Церкви ,,до часу знайдення і покликання їй нового Архипастиря".

В головній цілі знайти кандидата на катедру Архипастиря УГПЦеркви в Канаді серед єпископів УАПЦеркви на еміграції відбув подорож до Німеччини в другій половині січня - на початку лютого 1947 р., Адміністратор УГПЦеркви в Канаді о. С. В. Савчук. Про цю подорож теж згадує в листі від 28. II. 47. архиєп. Іоан: „Прибуття до Вас Впр. о. С. В. Савчука, Адміністратора Канадійської Церкви, було з його власної ініціятиви. Можливо, що він мав для того підставою певну ухвалу Консисторії, але до мого відома така ухвала не була доведена. Я вважаю, що це дуже добре, що о. С. В. Савчук міг зо всіма Вами познайомитись і представити особисто розуміння провідних кол Канадійської Церкви". Це „розуміння" торкалось способу поєднання Церков через урочисте співслуження Божественної Літургії митрополита Полікарпа і др. єпископів, чи єпископа УАПЦеркви на еміграції з архиєпископом Іоаном, для чого митрополит Полікарп з єпископами, чи з одним єпископом, мали б відбути подорож до Америки. (Лист о. С. В. Савчука до митр. Полікарпа з дня 10. II. 1947 року).

Архиєпископ пише Собору Єпископів, що приняттю Собором такого способу поєднання він буде „звершено радий". „Я в цім буду бачити упрощення переведення нашого поєднання в Єдину Церкву, упрощення, яке ми всі тут радісно привітаємо". Вразі не-приняття цих „представлень о. С. В. Савчука", Архиєпископ просить, як і в листі від 6. VI. 46, рішати точно і ясно про довершення акту поєднання „чи то через повну хіротонію, чи то лише порядком хіротезії". В кожному разі Архиепископ знову повторює, що „процес будучих переговорів має йти лише через Архи-єпископа Церкви", а не поза Головою Церкви, і кінчає: „В однім лише я дав Канадійській Церкві! повну незалежність діяння, а це в справі запросин до неї єпископа чи єпископів. Рішення її я прийму до відома і зустріну її Обранця чи Обранців, як Архиепископ Церкви, з радістю".

Канадійська Духовна Консисторія, листом з дня 7 березня 1947 року до митр. Полікарпа, звернулась до Собору Єпископів УАП-Церкви з проханням відрядити до УГПЦеркви в Канаді єпископа, назвавши, як бажаного кандидата, єпископа Мстислава.

 12-15 травня 1947 р. відбувся в Мюнхені III Собор Єпископів УАПЦеркви при участі всіх 12 єпископів Церкви і запрошеного митрополита Олександра Поліського, який хіротонісав з Владикою Полікарпом перших двох єпископів УАПЦ в лютому 1942 р.; митр. Олександер був на першому засіданні Собору. В слові при відкритті цього Собору митр. Полікарп казав: „Нинішня сесія Собору має вирішити дуже поважні справи і утворити єдину на цілому світі УАПЦеркву на славу Божу і на славу нашого Народу Українського"... На засіданні 12 травня, вислухавши листи Архи-єпископа Іоана від 6. VI. 1946 р. і 28. II. 1947 р. та Канад. Дух. Консисторії від 17. III. 47., Собор Єпископів, після належного обговорення порушених в листах справ, ухвалив: „З радістю вітати намір і бажання Канадійської Греко-Православної Церкви злити в єдино дві галузі Української Автокефальної Православної Церкви для добра й слави Православної Церкви і Українського Народу" та „Благословити для архиєрейського служення в Канадійській Церкві, згідно її бажання, Преосвященного Мстислава, Єпископа Переяславського. Далі: „Радісно вітати звернення Собору Української Американської Православної Церкви про потребу об'єднання в єдиній Українській Православній Церкві поза Батьківщиною окремо діючих сьогодні в Злучених Державах Америки і в Европі Українських православних церковних організмів ... До-конання акту об'єднання, згідно з обов'язуючими канонами Вселенської Православної Церкви, доручити митрополитові Полікар-пові і Архиєпископові Ніканорові... Приєднання Архиєпископа Іоана Теодоровича довершити чином архиерейської хіротонії. (Ап. прав. 1. Карф. 60. І Всел. 4. VII Всел. 3. Антіох. - 10. 23. і Лаод. 12)". (Протокол засідання III сесії Собору Єп. УАПЦеркви 12 травня 1947 р. - Архів Св. Синоду. Розд. І. Справа ч. 1.).

Як показали дальші події, радість єпископів щодо „злиття в єдино галузів УАПЦеркви", цілком зрозуміла тоді, була передчасною. Через три місяці відбулась в Майнц-Кастелі VI сесія Синоду УАПЦеркви, на засіданні якої 5 серпня 1947 р. заслухано було „листа Архиєпископа Іоана Теодоровича, одержаного 17. VII. 47 р., в справі поєднання УАПЦ на еміграції і УАПЦ в Америці, в якому Архиєпископ Іоан Теодорович, повідомляючи що він рішення Собору Єпископів УАПЦ з 12. V. 47. у цій справі не вважає за можливе прийняти, просить Свящ. Синод поновно розглянути і вирішити її в згоді з попередньою практикою УАПЦ згідно з ухвалою Свящ. Собору Єпископів у Пінську 10. II. 1942 р. Постановили: Свящ. Синод цілковито погоджується з пропозицією Архиєп. Іоана Теодоровича про вирішення справи поєднання його з УАПЦ на еміграції на підставі ухвал Пінського Собору 1942 р. Свящ. Синод стверджує, що постанова Пінського Собору, оперта на 52 ап. Правилі, при умові доконання його, однаково має на увазі приєднання як пресвітерів, так і єпископів. До єпископів не застосовано її лише тому, що в тому часі їх на Україні не було. Отже Архиєп. Іоан Теодорович може бути приєднаний в сущому сані по чину, встановленому Св. Вселенською Православною Церквою. Тайну приєднання довершити згідно з постановою Собору Єпископів з 12. V. 47. на місці, згідно з доданою до цього інструкцією. Свящ. Синод рівно ж уважає, що вказаний церковною практикою спосіб прийняття належить до компетенції єпископів Церкви, яким одним лише подано від Духа Святого владу вирішити того роду питання. Про цю постанову повідомити Архиєпи-скопа Іоана Теодоровича". (Архів Свящ. Синоду. Розд. І, Справа 1, стор. 136-137).

Як видно далі з листів Архиєпископа Іоана до Митрополита Полікарпа від 18. X. 47 р. та від 20. X. 47 р., в провідних колах Американсько-Української Православної Церкви, після отримання цієї постанови Синоду УАПЦеркви, стали підсилюватися думки, які виникали ще й раніше, що коли Архиєпископ їх Церкви „має стати на путь канонізації його єпископського сану, то це треба перевести в спосіб найбільш корисний для цілої Української Церкви в Злучених Державах Америки". А таким кориснішим способом мало б бути отримання „канонізації єпископського сану" від Царгородського патріярха, при чому прийшло б до об'єднання Американсько-Української Православної Церкви з Українською Православною Церквою єпископа Богдана Шпильки в Америці ж, що була, як дієцезія, чи єпархія, в юрисдикції Екзарха Царгородського патріярха. На чолі об'єднаної УПЦеркви в США був би Архиєпископ Іоан, а єпископ Богдан був би вікарієм. Здійснення цього проекту, - доводили, - мало б велике значення і для признання Царгородським Патріярхом УАПЦеркви на еміграції. Цю концепцію поділив і архиєп. Іоан. В цьому напрямку і розпочата була акція провідними колами на чолі з Архиєпископом Іоаном і супроти бажань єп. Богдана. Справа об'єднання Церкви Владики Іоана з Церквою єпископа Богдана надовго застрягла в Царгоро-ді; справа ж поєднання з УАПЦерквою на еміграції відтоді залишилась без руху, тим більше, що скоро почалось в 1948 р. розселення з Европи по ріжних країнах, в тім і до Канади та США, українських скитальців, так само і духовенства та єпископів УАП-Церкви.

Що торкається Української Греко-Православної Церкви в Канаді, то, як видно з редакції ухвали Собору Єпископів УАПЦер-кви в Мюнхені 12. V. 47, Собор в зверненні Консисторії тієї Церкви з просьбою відрядити єпископа Мстислава в Канаду для духовної обслуги тієї Церкви вбачив вже „намір і бажання" Української Греко-Православної Церкви в Канаді „злитися в єдино" з УАПЦерквою на еміграції. Благословивши ж для архиєрейського служення в Канадійській Церкві Преосвященного Мстислава, єпископи УАПЦеркви вважали, що тим самим УГПЦерква в Канаді увійшла під юрисдикцію ієрархії УАПЦеркви на еміграції. Це видно, напр., з ухвали Синоду УАПЦ від 21. X. 1947 р. - „Доручити Голові Свящ. Синоду митр. Полікарпові зажадати від єпископа Мстислава докладного звіту з його праці в Америці й Канаді", також з ухвали Собору Єпископів УАПЦ від 4. XI. 49 р. про „порозуміння з Архиєпископом Мстиславом в справі надсилання офіційних повідомлень про життя УГПЦеркви в Канаді".

Розуміння ж самої УГПЦеркви в Канаді про взаємовідносини її з УАПЦ на еміграції ясно висловлене було в ухвалах на Надзвичайному Соборі тієї Церкви 12-13 листопада 1947 р.: Собор „обі-рає і просить Преосвященного Владику Мстислава (Скрипника) стати правлячим Єпископом УГПЦеркви в Канаді з титулом „Архи-єпископ Вінніпегський і всієї Канади" з осідком в місті Вінніпегу. Одночасно стверджує, що Українська Греко-Православна Церква в Канаді лишається надалі самостійною і незалежною у внутрішньому житті і управлінні церковною організацією в Канаді. Надзвичайний Собор УГПЦеркви в Канаді вважає УАПЦ на еміграції Церквою-Сестрою, рідною їй по духу і стремлінням, головною прикметою яких церков є основне бажання заховати свою незалежність від чужих церковних центрів і впливів й бути одночасно, як і інші Автокефальні Православні Церкви, частиною Вселенської Православної Церкви".

На цьому ж Надзвичайному Соборі УГПЦеркви в Канаді прийнято й постанову в справі церковного поєднання православних українців в світі поза Батьківщиною, яку постанову привітав Церковний З'їзд УАПЦ в Регенсбурзі, а саме: „Надзвичайний Собор УГПЦеркви в Канаді уважає, що реальною формою єдиного духовного проводу і символом церковного об'єднання всіх православних українців у світі було б визнання одного Митрополита, як Духовного Провідника всіх православних українців у світі, при якому діяла б Митрополича Рада з представників зорганізованих і діючих самостійних Українських Православних Церков. Для осягнення цього Собор вважає за конечне, щоб в найкоротшому часі відбувся Всесвітній Український Православний Собор ... Надзвичайний Собор вважає за доцільне, щоб ініціятиву скликання такого Собору взяла на себе УГПЦерква в Канаді, а тому поручае

Проводові УГПЦеркви в Канаді увійти в порозуміння з проводами УАПЦ на еміграції в Европі і Амер.-Української Православної Церкви в ЗДА і спільно з ними устійнити час, місце, програму Всесвітнього Собору".

В актах Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції знаходимо, що лист Архиєпископа Мстислава з дня 7. VI. 49 р. в справі скликання „Всесвітнього Церковного Собору православних українців поза Україною сущих" заслухано було на засіданні XI сесії Синоду 17. VI. 49 р. В своїй постанові Синод ідею скликання такого Собору признав „цілком приємлемою і потрібною", одначе висловився, що „таку поважну справу, як скликання Всесвітнього Церковного Собору православних українців поза Україною сущих, можна відбути тільки (?) з благословення Святішого Вселенського Патріярха". Ухвалено було покликати й Передсоборну Комісію в складі митр. Полікарпа, архиєп. Ніканора і єп. Платона, з „правом кооптації відповідної кількости членів Комісії від духовенства і вірних УАПЦеркви". На VI Соборі Єпископів УАПЦеркви, що відбувся 3-5 листопада 49 р., була принята ухвала: „Нав'язуючи до питання скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору, Собор Єпископів УАПЦеркви освідчує, що УАПЦ на еміграції прийме участь в діях Всеукраїнського Собору, коли буде він скликаний. Коли б благословення Вселенського Патріярха, про яке була мова в постанові Синоду з дня 17. VI. 49, не зважаючи на всі ужиті заходи, не було б уділено, то Собор Єпископів УАПЦ вважає з необхідности можливим скликання того Собору і без того благословення". (Протоколи засідання сесії Синоду УАПЦ в Мюнхені 17. VI. 49 р., засідання VI сесії Собору Єпископів 4. XI. 49 р. в Ділінгені. Архів Свящ. Синоду УАПЦ. Розд. І, ч. 1, стор. 201, 59).

Коли приймалась ця ухвала Собором Єпископів УАПЦеркви на еміграції, останнім з доби таборового життя православних українців в Европі, то в Сполучених Штатах Америки проходив з великими труднощами процес поєднання Американсько-Української Православної Церкви, очоленої архиєпископом Іоаном, з Українською Православною Церквою в Америці, очоленою архиєпископом Мстиславом (до Надзвичайного Собору цієї Церкви 8-9 грудня 1948 р. в Аллентавн - єп. Богданом Шпилькою в юрисдикції Царгородського Патріярха). Події того процесу, в яких УАПЦ на еміграції участи не брала, закінчились Собором Поєднання двох названих Церков в одну Українську Православну Церкву в США - 14 жовтня 1950 р. В Соборному Посланні, з нагоди цієї історичної події, єпископату об'єднаної УПЦеркви в США читаємо: „Історична вага наших Соборних постанов полягає ще і в тому, що вони є першим етапом до Всесвітнього Собору всіх частин Української Православної Церкви, поза межами поневоленої України існуючих".

Ієерархія УАПЦеркви на еміграції, очолена митрополитом По-лікарпом, радісно вітала події в церковному житті православних українців в США, зв'язані з утворенням однієї УПЦеркви в цій державі, головне ж, що на шляху до церковного поєднання не стало вже ієрархії УАПЦ двох „формацій", як тоді називали, „формації 1921 року" і ,,формації 1942 року", стала тільки одна українська православна ієрархія, що без всяких догматично-канонічних перешкод може мати молитовне об'єднання між собою. Але ж до Всесвітнього Церковного Собору всіх частин УПЦеркви поза Батьківщиною так досі й не прийшло; скликання його, а тим більше для утворення єдиної УАПЦеркви в світі поза поневоленою Україною, так і залишається ідеєю.

Ідеєю залишилось і досі такою залишається й стремління єпископату УАПЦеркви на чужині увійти в молитовне єднання з іншими Автокефальними Православними Церквами-Сестрами, чужонаціональними. „Окружне Інформаційне Послання" до „Святійших Патріярхів, Блаженнійших Митрополитів, Високопрессвященних Архиепископів і Преосвященних Єпископів усіх Автокефальних Церков Східньої Вселенської Православної Церкви Христової", приняте, як подано про це вище, на Соборі Єпископів УАПЦ в Еслінгені 17 березня 1946 р., було вислано патріярхам: Максимові Царгородському, Олександрові Антіохійському, Христофорові Олександрійському, Тимофієві Єрусалимському, Никодимові Румунському, Архиєпископові Афінському Дамаскину, митрополитам: Зарубежної Російської Церкви Анастасію, Латвійської, Естонської Церков, архиєпископові Білоруської Автокефальної Церкви Філофею. (Протоколи засідань Синоду УАПЦ 17. VI і 24. VIII. 1946 р.). Невідомо навіть, чи в тих часах невпорядкованого по жахливій другій світовій війні життя і ненормальної міжнародньої поштової комунікації дістали те „Окружне Інформаційне Послання" Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції Голови названих Автокефальних і не-Автокефальних Православних Церков; відповідей на „Послання", опріч відповіді від імени Архиєрейського Синоду Зарубежної Рос. Церкви митрополита Анастасія, - не було. Між митрополитом же Анастасієм і митрополитом Полікарпом виникло, з приводу „Послання", обширне листування (митр. Анастасія листи від 17/30. VII. 1946 і 7/20. І. 1947, - митр. Полікарпа - від 17. X. 1946 і 17. V. 1947 р.), дуже повчаюче і характеристичне, що заслуговувало б на опублікування цілком.

Архиєрейський Собор Зарубежної Рос. Церкви в постанові від 8 травня 1946 р. висловив погляд на УАПЦеркву на еміграції, що це є „безблагодатне сооб.щество", утворене українськими націоналістами в політичних цілях, від якого „належить всіма засобами боронити православну паству". Але після докладної аналізи цієї постанови Архиєрейського Собору в листі митрополита Полікарпа, де показано якраз політичний характер самої постанови Собору і ряд тверджень, що підходять під поняття „подвига лжи", - нема вже в другому листі митрополита Анастасія кваліфікації УАПЦеркви на еміграції як „безблагодатного сообщества", а при признанні благодатности ієрархії і священства, питання зведено Архиєрейським Синодом тільки до того чи другого „ступеня від-пО'ВІдальности в порушеннях канонічних правил кожного єпископа чи клирика юрисдикції УАПЦеркви", коли хто з них „побажав би з'єднатися з Зарубежною Рос. Церквою зосібна". На це митрополит Полікарп відповів: „Як Собор Єпископів Української Православної Церкви, ми не просили і не просимо про приняття нас з нашим духовенством і паствою в юрисдикцію Російської Зарубежної Церкви, у випадку якої просьби тільки й можна зрозуміти відповідь Архиєрейського Синоду, що буде розглядати справу кожного прохача окремо . . . Ми звернулись до Вас, як до одної з православних церковних організацій, незалежної в управлінні, з просьбою подати нам братерську руку молитовного єднання як Церква Церкві ж, Церкві українського православного народа. При цьому ми не входили в міркування про канонічне положення Вашої Церкви, хоч і відомі канонічні санкції накладені на її пред-стоятелів Московською патріярхією ... Для нас церковна правда не в цих розділеннях і канонічних суперечках, джерело яких в земних інтересах і мудрощах віку цього. Ми бачимо у Вашій церковній організації найперше братів по вірі, що ісповідують нелицемірне науку Святої Православної Східньої Церкви, яку ісповідує і наша Українська Православна Церква".

 9 лютого 1948 р. нагло помер у Мюнхені Владика Митрополит Олександер Поліський. При сумній вістці про несподівану смерть Митрополита Олександра не виникало серед українців сумніву, що ховати спочилого Владику будуть українські єпископи, найперше висвячені ним і Владикою Полікарпом в єпископи 9-10 лютого 1942 р., архиєпископи Ніканор і Ігор. Але ж в день виносу тіла Покійного до домової церковки, яку мав в Мюнхені Владика Олександер, стало відомим, що літургію і похорон 12. II мають відправляти російські ієрархи, які поставили вимогу, щоб єпископи й духовенство УАПЦеркви не відправляли заупокійної літургії в церкві Митрополита навіть напередодні, в середу 11. II. Глибоко схвилювала ця вістка православних українців, а особливо, коли довідались, що тепер, по смерти Владики Олександра, Синод Зарубежної Рос. Церкви анулював і свою постанову від 26 березня 1947 р. про припинення з ним молитовного єднання; така Синодальна постанова була викликана відправою Служби Божої і Богоявленського Великого Освячення води 19 січня 1947 р. Владикою Олександром в сослуженні з ним духовенства УАПЦеркви для двох українських парафій таборів в Шлясгаймі і Фрайма-ні під Мюнхеном, де молились на „Йордані" тисячі народу. Очевидно, що над труною Владики Поліського мала бути переведена політична гра: не допустити ієрархію УАПЦеркви відправити Божественну Літургію і похорон Архиєрея, благодатність і канонічність єпископства якого понад всякий сумнів стоять в очах і всієї Російської Церкви.

Українська делегація, організована автором цієї праці, негайно з'явилась на авдієнцію до Митрополита Анастасія, як Голови Архиєрейського Синоду Рос. Зарубежної Церкви; на аздієнції було з'ясоване повне моральне право і святий обов'язок УАПЦер-кви поховати Покійного її Добродія Митрополита Олександра, який, з благословення свого Кіріярха Митрополита Діонисія, взяв участь в хіротонії єпископів для православних українців. Митрополит Анастасій цілком, видно, поділив справедливі домагання делегації, моральні її інтенції та зрозумів помилку й нехристиян-ський крок Синоду, казав нам, делегації, їхати до церкви покійного, де він, митрополит, скоро сам буде. Приїхав митрополит Анастасій до церкви, куди з'явились також єпископи бувшої Автономної Церкви на Україні архиеп. Пантелеймон Рудик, Федор Ра-фальський, Євлогій Марковський, що прийняті були в юрисдикцію Зарубежної Рос. Церкви; Владика Анастасій відправив панахиду над гробом Спочилого, після чого закликав мене і сказав, що вони поступаються, не маючи молитовного єднання з УАПЦер-квою, ієрархії якої й віддають церковні відправи, зв'язані з похороном Митрополита Олександра.

Похорон Владики Олександра відбувся величаво. Заупокійну Службу Божу відправив Архиєп. Ніканор з численним духовенством, а в одпіванні й проводах в останню путь на цвинтар „В а л ь д ф р і д г о ф" у Мюнхені взяли участь Владики Ніканор, Ігор, Ми-хаїл, Генадій і Володимир з великим числом священиків. Жалібна процесія, в якій труну з тілом спочилого несли священики, роз-тяглась понад кілометр, при співі двох хорів, один співав в українській мові, другий в церковно-словянській. В надгробних і надмогильних промовах яскраво виступив світлий образ покійного Владики Олександра, як Архипастиря з глибоким християнським світоглядом, далекого від яких-будь почувань шовіністичного характеру, з високою інтелігентною душею: зокрема ж освітлена була роля Спочилого Владики в історії відродження Української Православної Церкви. („Богословський Вісник". Чч. 1, II. 1948. К. М. - І. Власовський. Митрополит Олександер Іноземцев. Стор. 68-75; 64-66).

В справах церковного поєднання знаходимо в актах Синоду УАПЦеркви й порушення взаємовідносин між УАПЦ та ієрархами-українцями Православної Автокефальної Церкви в б. Генерал-Гу-бернаторстві - митрополитом Іларіоном і архиєпископрм Паладієм. В зв'язку з замірами цих владик організувати свої парафії в тих оселях, де є вже парафії УАПЦ, Синод ухвалив: „Звернутися з предложенням до митрополита Іларіона і архиєп. Паладія, як до архипастирів-українців, увійти в склад Собору Єпископів УАПЦ для спільної праці на користь Св. УПЦеркви і українського народу". (Прот. ч. 4 засідання Синоду УАПЦ VI сесії 8. VII. 1947 р.).

На це предложення архиеп. Паладій відповів, що коли ієрархія УАПЦ постала з благословення митр. Діонисія, а він є в його юрисдикції, то тим самим є в молитовному єднанні з ієрархією УАПЦ. Натомість, митр. Іларіон зажадав ріжних відомостей про постання ієрархії УАПЦ і працю її в Україні і поставив передумову, що, розібравшись в тому, він скаже своє останнє слово. (Прот. ч. 2. Прав. Укр. Церк. З'їзду в Регенсбурзі 26. XII. 1947.) Як видно з Прот. ч. 2 засід. Синоду УАПЦ 16 квітня 1948 р. в Аугс-бурзі, цим останнім словом в тому часі був лист митрополита Іла-ріона з Вінніпегу від 1. XI. 1947 р. з заявою про „перервання зносин з Свящ. Синодом УАПЦеркви до ліпших часів". Синод ухвалив - цього листа Владики Іларіона ,,приложити до діла". (Архів Синоду. Розд. І, ч. 1, стор. 170).

 

• ВКонтакте