7. Участь проводу УАПЦеркви в переселенчій акції; меморандум до ОН. Парафії УАПЦ в Німеччині і Австрії. Новий розподіл теренів архипастирської праці поміж єпископами; благословення на виїзд до Бельгії архиєп. Михаїлові. Турботи проводу УАПЦ в справах переселення в контакті з Головною Переселенчою Радою та її Управою. Склад духовенства УАПЦ на еміграції. Організація церковних осередків УАПЦ в Франції, Бельгії, Англії, Австралії, Південній Америці. Соборне послання останнього Собору Єпископів УАПЦ 3-5. XI. 49 р. Переселення укр. православних владик до Північної Америки. Активізація, в зв'язку з їх прибуттям, проблеми поєднання УПЦерков в США. Ієрархічне питання в УГПЦер-кві в Канаді; роля у його унормованні ієрархії УПЦеркви з Евро-пи. Упокоєння 22. X. 1953 р. в Парижі Первоієрарха УАПЦеркви Митрополита Полікарпа.

Свящ. Синод УАПЦеркви в Посланні до духовенства і бого-любивих вірних УАПЦеркви на еміграції з дня 17 червня 1946 р. писав:

 „Зі справою внутрішнього скріплення нас в церковно-релігійному житті стоїть тісно й дальша доля перебування нашого на чужині. Було б великим нещастям для нас розпорошення нас, як поодиноких осіб і родин, по світі. Наші зусилля повинні бути скеровані до того, щоб при необхідності розселення могли ми компактно, групово переселятися своєю Церквою і пастирями, зі своїми учителями, з культурно-освітніми та іншими громадськими З'становами. Стоїмо перед незнаним майбутнім, знаходимося в невиразному, з боку правного, положенні. Церква є властиво єдиною нашою установою, правно на чужині признаною. І тому ще більшого значення набирає лад, дисциплінованість в житті Церкви, щоб ворожі нам чинники не могли сказати про нас, що навіть в Церкві Святій ми не маємо порядку. . . Ієрархічний провід, в почутті своєї відповідальности не тільки за доручені йому Господом душі вірних, а й за земну долю людей, що з ним на чужині перебувають, робитиме все можливе, щоб цю спільну долю полегшити. Свящ. Синод звертається до Організації З'єдинених Націй й до Високих Урядів окремих держав з проханням долею нашою ближче заопікуватися та вирішити її в дусі високої гуман-ности, справедливости і правдивої демократичности".

В меморандумі до ОН, лринятому Синодом УАПЦ на засіданні 23 серпня 1946 р. і висланому на руки Генерального Секретаря ОН, Синод писав, що ,,на еміграції в Европі опинилося 12 українських ієрархів УАПЦеркви на чолі з митрополитом Полікарпом, утворено 52 парафії з 60.000 віруючих, які зорганізовані в 7 єпархій, керованих єпископами і обслуговуваних священиками. Повернення до теренів, підлеглих або контрольованих Совєтами, для всіх віруючих членів УАПЦеркви є неможливе, зважаючи на терористичне винищування большевиками віруючих Церкви. Тому всі віруючі гнаної УАПЦ є політичними емігрантами, які нині перебувають під опікою УНРРА і під захистом демократичних держав світу. Зважаючи на те, що українці - члени УАПЦ складають суцільність з погляду національного, мовного, культурного і віро-ісповідного, звертаємось до Вас з проханням: поставити перед ОН питання і внести пропозицію, щоб гнану атеїстами - володарями Совєтського світу, УАПЦеркву було ін корпоре переселено у визначену ОН країну і розселено там організовано - єпархіями і парафіями, надавши відповідні початкові засоби для Існування й корисної праці наших селян, робітників та інтелігенції". (Архів Синоду УАПЦ. Розд. по реєстру І. Справа 3, стор. 15).

Оця думка про можливості переселення цілими парафіями, - невідомо, на яких підставах вона в 1946 р. виникла, - тривала в Синоді аж до весни 1948 р., коли виявилась її безнадійність, про що скажемо нижче.

Як зазначено в Меморандумі Синода УАПЦ на еміграції до ОН, кількість парафій УАПЦеркви по таборах і поза таборами в Німеччині, окупованій військами аліянтів, була в літі 1946 р. - 52 парафії. Така майже кількість їх залишалась і весною 1949 р., не диблячись на те, що вже в р. 1948 йшло переселення скитальців за океан на запотребовання фізичних робітників з тамтих країн. В складі парафій, в зв'язку з ліквідацією та комасацією деяких таборів (Кіль-Кориген, Батгорн, Карлсруе, Майнц-Кастель, Кауф-бойрен, Бад-Верисгофен), наступали зміни, деякі закривались, нові відкривались. Для історії подаємо список тих парафій УАПЦер-кви в Німеччині, які існували ще в квітні 1949 р.

 І. Бритійська зона.

 I. Гановер. 2. Бургдорф. 3. Фаллінбостель. 4. Кіль-Фридрихс-орт. 5. Білефельд. 6. Годенау. 7. Брауншвайг. 8. Дельменгорст. 9. Геттінген. 10. Гайденау. Ц. Галендорф. 12. Еррель. 13. Галле і Райне. 14. Зеедорф. 15. Венто"рф-Гамбург. 16. Реде.

 II. Американська зона.

Мюнхенська церковна округа: 1. Мюнхен-Дахауерстр. 9/П. 2. Мюнхен-Фрайман. 3. Мюнхен-Шляйсгайм. 4. Мюнхен-Фельдмо-хін. 5. Мюнхен-Ляйм. 6. Міттенвальд-Єгер-Касерне. 7. Міттенвальд-Піонір Касерне. 8. Вайсенбург. 9. Стефанскірхен. 10. Пфаркірхен. 11. Ляндсгут. 12. Край'бург-Піртен. 13. Бертехсгаден. 14. Дінкенльс-білль.

Регенсбургська церковна округа: 1. Регенсбург. 2. Байройт. 3. Ерлянген. 4. Райтерзайх. 5. Швайнфурт. 6. Ноймаркт. 7. Вінцер.

Аугсбурська церковна округа: 1. Новий Ульм. 2. Ляйпгайм. 3. Діллінген.

Ашаффенбурська церковна округа: 1. Ашаффенбург-Артілері Касерне. 2. Ашаффенбург-Боіс Бріль. 3. Корнберг. 4. Герсфельд. 5. Буцбах. 6. Гісен.

Віртемберг-Баденська церковна округа: 1. Етлінґен. 2. Пфорц-гайм. 3. Ельванген. 4. Цуфенгаузен. 5. Людвигсбург. (Архів Синоду УАПЦ. Розд. V. Справа 31/стор. 72).

Усього в цьому спискові парафій УАПЦеркви на еміграції Канцелярії Синоду на весну 1949 р. є 51 парафія в Німеччині, але, як видно зі „Справоздання з праці Св. Синоду за 1946 р." на III сесії Собору Єпископів 12-15 травня 1947 р., найбільше число парафій в Німеччині було 71 в церковних округах в тому часі: Гановер-ській - 12 парафій, Вестфальській - 5, Мюнхенській - 20, Аугс-бурській - 6, Байротській- 5, Гросс-Гесенській - 13, Віртем-бергській-Баденській - 8, Бад-Кісінгенській - 2. (Архів Синоду, розд. І. Спр. ч. З, стор. 64). Нема вже в р. 1949, як бачимо, таких парафій, як в Аугсбурзі, Ашаффенбурзі (Ля-Гарде), Майнц-Касте-лі, Інгольштадті, Фалькенберзі, Герренсбурзі і інш.

В юрисдикції УАПЦеркви на еміграції знаходились і парафії українських православних скитальців в Австрії. Пам'яткою про церковне життя цих скитальців в Австрії залишився церковно-релігійний збірник „Під Покровом", виданий на цикльостилі року 1947 в Зальбурзі, з благословення митрополита Полікарпа, Братством при церкві св. Покрови в Зальбурзі. Вище було нами подано, що духовна опіка над вірними УАПЦеркви в Австрії доручена була Собором Єпископів УАПЦ в Еслінгені архиєпископові Генадію, але, при утруднених тоді взагалі зв'язках між Австрією і Німеччиною, не дістав дозволу на в'їзд до Австрії і архиєп. Генадій. Так православні українці в Австрії і залишились до розселення їх без єпископа на місці; опіка над ними мала бути обов'язком самого митрополита Полікарпа, який, проживаючи в Бритійській зоні, був від Австрії найдальше всіх єпископів УАПЦ в Німеччині. Фактичним центром церковного житт,я УАПЦ в Австрії була парафія Покрови Пресвятої Богородиці в Зальбурзі з її дуже діяльним при церкві Братством [ст. М. Могильницького (проф. М. Муха) в збірнику „Під Покровом" - „З життя і діяльности парафії при церкві Св. Покрови УАПЦ в Зальцбурзі"]. Значення цієї парафії було не тільки в тому, що вона сама жила піднесеним церковно-релігійним і культурно-освітнім національним життям, а й у тому, що ЇЇ діяльність не обмежувалась самим Зальцбургом. При участи її духовенства, церковних діячів, утворюються філії її і самостійні парафії в місцях скупчення православних українців. Так постали парафії УАПЦ в Гельбруні, Бірмосі, Фек-лабруку, Вельсі Кремомюнстері; в Горішній Австрії - в Шердін-гу, Андорфу, Ріді, Лінцу, Філлаху, Вайфендорфу, Бравнав, Грацу. Багато потрудились тут оо. Фотій Дм., Стефюк П., Мельничук В., які тепер в Канаді, о. Арійчук Борис, що очолює нині Покровське Братство в Буенос-Айресі (Аргентина). Настоятель парафії УАПЦ в таборі Ляндек (Тироль-Австрія) митроф. прот. Ананія Сагайда-ківський був призначений Св. Синодом УАПЦ Адміністратором парафій УАПЦ в Австрії після того, як вияснилось, що архиєп. Генадій виїхати до Австрії не зможе. З від'їздом прот. А. Сагайда-ківського на Французьку зону, що знаходилась під опікою єп. Сергія, на становище декана її, адміністраторами парафій УАПЦ в Австрії були ступнево - о. В. Сагайдаківський (коротко, від'їхав, вийшовши з складу духовенства УАПЦ, до Канади), о. Дм. Фотій, о. П. Стефанюк.

До Собору Єпископів в Мюнхені 15. V. 1947 р. не були за-труднені в церковній адміністрації архиєпископи Ніканор і Генадій та єпископ Сергій. На цьому Соборі архиєп. Ніканорові доручена була архипастирська опіка над частиною церк. округи Вір-темберг-Баден (таборові парафії Еттлінген і Форстнер-Касерне біля Карлсруе); архиєп. Генадієві - таборові парафії в Ашаффен-бурзі - „Ля Гарде", „Артілері-Касерне" і „Ля-Бріль"; єп. Сергію - опіка над вірними, що знаходились на французькій зоні. Гросс-Гессенська церковна огруга, з приводу від'їзду її архипастиря єпископа Мстислава до Парижу для опіки над вірними у Франції, Англії і Бельгії, доручена була на тому ж Соборі опіці єпископа Платона.

На наступній IV сеії Собору Єпископів 23-24 жовтня 1947 р. в Ашаффенбурзі наступили нові зміни в розподілі теренів архипа-стирської праці поміж єпископами. З огляду на переобтяження працею Секретаря Свящ. Синоду єп. Платона, його звільнено було від адміністрування над церковними округами Гросс-Гессен і Віртембергом, залишивши під його опікою тільки таборову парафію „Штуттгарт-Цуффенгаузен". Грос-Гессенська округа була передана під опіку еп. Вячеслава; таборова парафія на Віртембергії „Ельванген" була доручена опіці архиєп. Ніканора. У зв'язку з позбавленням єпископського сану і відлучення від Церкви єп. Григорія Огійчука, усі парафі УАПЦ на Бритійській зоні стали знову під церковною адміністрацією самого митрополита Полікарпа. На V сесії Собору Єпископів 19-20 квітня 1948 р. в Аугсбурзі до цих обов'язків Владики Митрополита долучена була опіка його над вірними УАПЦеркви у Франції, Англії, Швейцарії та Італії, бо ж архиеп. Мстислав був вже у вересні 1947 р. в Канаді і на Соборі УГПЦеркви 12-13 листопада у Вінніпегу був обраний на катедру тієї Церкви.

На тій же V сесії Собору Єпископів благословлено було архиєп. Михайлові виїхати до Бельгії, куди на працю в копальнях вугілля виїхало чимало українських скитальців. Архиєпископ Михаїл мав обняти своєю архипастирською опікою також вірних УАПЦ в Голяндії і Люксембурзі. Архиєпископові Ігорю та єп. Сильвестро-ві благословлено було виїхати до Аргентини, куди теж почали, на запотрібування робочої сили, виїздити українські скитальці. З від'їздом архиєп. Михаїла до Бельгії, Мюнхенська церковна округа доручена була митрополитом Полікарпом керівництву архиєп. Генадія, яке доручення стверджено було Свящ. Синодом на засіданні 13 листопада 1948 р. в Ельвангені.

Справа розселення українських скитальців, як то видно з наведеного на початку цього підрозділу Послання Синоду УПЦеркви з дня 17 червня 1946 р., відразу ж була предметом великих турбот проводу УАПЦеркви на чужині. В цій справі засадою для ієрархічного проводу Церкви було - сприяти всіма засобами веденню пе-реселенчої акції покликаними до того загальноукраїнськими пере-селенчими організаціями. Представником УАПЦеркви на загальному „Переселенчому З'їзді", який відбувся 4-5 жовтня 1946 р. в таборі Шляйсгаймі біля Мюнхену, був єпископ Мстислав. З доповіді єпископа на засіданні Синоду 19 листопаду 1946 р. в Корнберзі виявилось, що переселенча акція набірає актуальности й організованих форм. До Переселенчої Ради, організованої на підставі ухвал З'їзду, Синод делегував своїми представниками Секретаря Синоду єп. Платона і Директора Канцелярії Синоду Івана Власов-ського. Делегатам був даний наказ: „в праці їх в справі переселення стреміти до того, щоб переселення відбулось по змозі релігійними православними громадами до тих країн, які найбільше відповідають своїми кліматичними умовами і в яких було б гваранто-вано збереження й розвиток духовно-культурних і національних цінностей українського народу".

Про стан справи переселення представники Синоду в Головній Українській Переселенчій Раді подавали звіти на сесіях Синоду і Собору Єпископів УАПЦ, а своєю співппрацею в Раді (їв. Власовський був членом Президії Ради, або Управи її, що перебувала в Мюнхені і збіралась досить часто) - допомагали, скільки могли, веденню загальнонаціональної української справи. В липні 1947 р. переселенча акція серед українців несподівано набрала іншого характеру. За ініціятивою папи римського Пія XII утворена була „Понтифікаційна Еміграційна Комісія" для праці в рямцях ІРО. Як один з комітетів цієї „Комісії", постав, під проводом Апостольського Візитатора о. Н. Вояковського, „Ватиканський Український Еміграційний Комітет", деканальні відділи якого мали до 15 вересня 47 р. перевести реєстрацію всіх українців-католиків (за виключенням фольксдойчів) по таборах і емігрантів поза таборами. Як повідомлялось, 10 липня 1947 р. у Франкфурті відбулась Конференція з участю двох американських єпископів, двох аргентинських пралатів, представників американської армії і ріжних кон-сулятів; на Конференції обговорювано справи еміграції католиків. ІРО має фінансувати еміграцію, військо забезпечити в час переїзду харчами, а Понтифікацшні Емігрантські Комітети дбатимуть про влаштування на місцях. Виїзд емігрантів сподіваний до року. („Щоденні Вісті". Ч. 46. 1947 р. Аугсбург).

Заслухавши на сесії VI Св. Синоду 5-8 серпня 47 р. в Майнц-Кастелі доповідь своїх представників про скерування серед українців переселенчої акції на шлях сепаративний, по лінії конфесіональних ріжниць, Синод ухвалив звернутися з меморіялом до Пон-тифікаційної Еміграційної Комісії. В цьому меморіялі Св. Синод, вітаючи наміри прийти з допомогою українським скитальцям - жертвам нетолеранції в часи нинішнього лихоліття, в той же час висловлює жаль, що ця допомогова акція обмежена католиками-українцями, що збуджує ворожнечу між українцями, вносить розбиття серед українців - скитальців ріжних віровизнань, а тому Синод висловлює надію, Ідо в ім'я загальнохристиянської гуман-ности буде змінена Понтифікаційною Еміграційною Комісією засада допомоги через неї виключно католикам.

Сам Св. Синод УАПЦ підтвердив тоді й надалі напрямні своєї праці в справі переселення в повному контакті з Головною Українською Переселенчою Радою та її Управою. В порозумінні ж з ними зарядив Синод через Церковні Управління по церковних округах реєстрацію в парафіях своїх вірних для переселення. Опріч того, Синод прийняв ряд постанов для посилення праці в пересе-ленчій справі, як звернення до Союзу Християнських Церков, до установ ІРО, до урядів європейських і заокеанських держав, куди виїздили вже православні українці на працю: в справі церковно-релігійної опіки над цими переселенцями духовенства УАПЦ Синод звернувся до урядів Англії, Бельгії, Бразилії, Аргентини.

На весну 1948 р., як видно з доповіді представника Синоду в Пе-реселенчій Управі, на сесії Синоду 15-17 квітня 1948 р. в Аугсбурзі, - „виявився неуспіх переселенчої акції по лінії конфесійній Понтифікаційної Еміграційної Комісії; переселенча справа йде більш по лінії національній, і з національними групами більше рахуються; всі надії звернені на Українські Допомогові Комітети по ріжних країнах. Переселенча Управа при ЦПУЕ в Німеччині увійшла вже в склад Бюра відпоручника Українського Допомогового Комітету в Америці на Німеччину д-ра Смука; взагалі ж переселенча справа стоїть зараз досить тяжко, і добре було б, щоб єпископи і духовенство вжили старань про індивідуальні виїзди". І Синод тоді ухвалив: ,,3 огляду на тяжкий стан переселенчої справи, який не подає надії на груповий виїзд, порадити духовенству і єпископам починати старання про індивідуальний виїзд до тих країн, куди виїжджають вірні нашої Церкви". (Протокол ч. 2 засідання IX сесії Св. Синоду УАПЦ дня 16 квітня 1948 р. в укр. таборі „Соммер Касерне" в Аугсбурзі). Так само і Собор Єпископів, що відбувся після IX сесії Синоду в тому ж Аугсбурзі 19-20 квітня 48 р., ухвалив, благословивши архиєп. Михаїлові відбути до Бельгії, а архиєп. Ігореві і єп. Сильвестру до Аргентини: „Решта Єпископів може старатись про виїзд з Німеччини до тої чи іншої країни, куди виїжджають наші вірні, для духовної опіки над ними і для організації там життя УАПЦеркви".

Канцелярією Св. Синоду нав'язано було в справі переселення контакти з Українськими Допомоговими Комітетами в Англії, Франції, Бельгії, Італії, США, Канаді, Аргентині й Бразилії. На вислані листи одержано відповіді від Комітетів з Англії, Франції, Бельгії, США, Аргентини, Бразилії з готовністю допомогти порадами й на місці по прибутті, при чому підкреслювалось, що Комітети не роблять „жодної релігійної ріжниці при клопотаннях про переселення скитальців". Розселення духовенства УАПЦеркви з Німеччини, почате р. 1948, впродовж 1949 р. йшло дуже інтенсивно; виїхало тоді біля 60 священиків. (,,Укр. Правосл. Церковний Календар" на 1950 р. Штутгарт. стор. 70). Коли трудно було виїздити як священикам, то виїздили й на працю як робітники.

В таборовій добі життя УАПЦеркви на чужині недостатку в духовенстві не було. Як подає „Укр. Православний Церковний Календар на 1949 р.", вид. Св. Синоду УАПЦ, на кінець 1948 р. в Німеччині та Австрії нараховувалось 103 священики й 18 дияконів; частина священиків була чинна в характері настоятелів парафій, їх заступників, законовчителів, решта - резервові, (стор. 117). Зі Звіту Секретаря Синоду УАПЦ єп. Платона з праці Синоду за 1947 рік освітній ценз цього духовенства виглядав, згідно з анкетними даними, так: 23 особи було з вищою богословською освітою, 18 - з освітою духовних семінарій, 13 - з вищою світською освітою, 15 - з загальною середньою, 9 - з освітою старих духовних учи-ЛІЩ) 4 - з нижчою освітою. (Архів Св. Синоду УАПЦ. Розділ І. Справа 2., стор. 182).

Початки організації церковних осередків УАПЦеркви по ріжних країнах слідом за переселенням до них вірних УАПЦеркви наведені були в листовних докладах митрополита Полікарпа Свящ. Синодові на передостанню його XI сесію, що відбулася в Мюнхені 15-17 червня 1949 р.

Під час короткого перебування у Франції єпископ Мстислав зорганізував в Парижі українську парафію, а інж. Созонтів збудував своїми коштами церкву, яку єп. Мстислав освятив в честь св. Си-мона. Єпископ Мстислав не встиг виклопотати дозволу на в'їзд у Францію священиків УАПЦ, бо мусів виїхати до Канади, а інжине-рові Созонтову після великіх клопотів, врешті-решт, вдалося добути дозвіл для двох священиків, які мали б обслуговувати духовно православних українців у Франції. 25 серпня 1948 р. прибув до Парижу з Німеччини прот. Володимир Вишневський, якого митр. Полікарп призначив настоятелем парафії УАПЦеркви в Парижі. 9 вересня 1948 р. прибув до Франції архипресв. Олександер Но-вицький, що почав обслуговувати, роз'їзджаючи по Франції, робітників православних українців, які працювали по фабриках. Восени 1949 р. о. Новицький виїхав до Канади, а о. Вишневський на становищі настоятеля названої вище парафії в Парижі, а одночасно і Адміністратора УАПЦ у Франції (після смерти митрополита Полікарпа 22. X. 1953 р.) упокоївся в липні 1961 р. Нині (1965 рік) у Франції 6 священиків УАПЦеркви на еміграції.

В Бельгії, до прибуття туди у вересні 1948 р. архиєпископа Ми-хаїла, організував чотири церковних громади УАПЦеркви прот. Іван Бачинський. Було в цих громадах до 200 родин робітників в копальнях вугілля. Бельгія була одна з перших країн, яка запотре-бувала до себе робітників з емігрантів в Німеччині. Цим пояснюється й місійна командировка Синодом УАПЦ до Бельгії архиєпископа Михаїла, з прибуття якого до Бельгії „наші люди, як пише митр. Полікарп, були дуже втішені, бо почули біля себе когось рідного, що йому можна розповісти свої жалі і турботи". З прибуттям архиєпископа Михаїла, який мав місце осідку у Льєжі, почалось ширше охоплення духовною опікою розкинених по копальнях православних українців, коли приїхало до Бельгії, на виклик Владики, ще три священики - о. М. Овчаренко, о. Є. Чижів і о. Тарновецький. Але умови праці й життя наших людей в Бельгії були несприятливі, і тому, як тільки кінчались контракти наших шахтарів з працедавцями, то люди вживали заходи до виїзду з Бельгії переважно за океан. Отже служення тут тяжке і архиєпископа і священиків стало часовим; з від'їздом пастви не було потреби в духовенстві. За благословенням митрополита Полікарпа, до якого звернулась Консисторія УГПЦеркви в Канаді з проханням, аби благословив кандидатуру архиєп. Михаїла на правлячого єпископа УГПеркви в Канаді, архиєпископ Михаїл, залишивши Бельгію і зобачившись в Парижі з Владикою Полікарпом, у травні 1951 року від'їхав до Канади. Отці М. Овчаренко і Є. Чижів також переїхали на служіння в УГПеркві в Канаді. Нині (1965 р.) в Бельгії, в Брукселі, в юрисдикції УАПЦ на еміграції продовжує пастирське служіння в сані протопресвітера о. Іван Бачинський, що прибув до Бельгії з першим етапом українських робітників в 1947 році.

Організація церковного життя УАПЦеркви на терені Англії розпочалась в середині 1947 р. В складі її вірних були православні українці вояки, що були в польському корпусі ген. Андерса, і дуже значна кількість робітників, які прибували з таборів для скитальців в Німеччині. Ініціятивна група серед них нав'язала зносини з проводом УАПЦеркви, і в серпні 1947 р. до Англії прибув єпископ Мстислав, духовній опіці якого доручені були осередки православних українців на теренах Франції, Англії, Бельгії постановою Собору Єпископів 15 березня 1946 р. Єп. Мстислав увійшов в тісний зв'язок з „Союзом Українців у В. Британії", на чолі якого стояв тоді Микита Бура (б. посол до польського сейму), і з Українським Допомоговим Бюром на чолі з сотником Богданом Панчуком (з Канади). Відвідавши табори полонених, в яких були й православні українці, інші місця зі скупченням українських скитальців - робітників, єп. Мстислав відбув конференції з представниками англійських суспільних організацій і започаткував організацію УАПЦеркви на терені Англії. Ним була організована перша „Церковна Рада УАПЦеркви на Велику Британію". Священиками УАПЦеркви були тут в р. 1947 ієромонах Іов Скакальський, що прибув до Англії з Італії разом з військово-полоненими, о. Л. Опока та о. О. Довгаль з Американської зони в Німеччині, о. А. Мирошниченко з Бритійської зони, - всі три приїхали до Англії як робітники.

Приїхав було до Англії, без відома і без благословення митр. По-лікарпа, єп. Григорій Огійчук, але Українське Допомогове Бюро в Англії рішуче спротивилось такій його появі, і він, побувши в Лондоні кілька днів, мусів повернутися до Німеччини. (З докладу Синодові митр. Полікарпа 10. VI. 1949 р.). В березні 1948 р. прибув до Лондону і очолив Церковну Раду прот. Ігор Губаржевський. „Коли я побачив, - писав в докладі Синодові митр. Полікарп, - що робота у прот. Губаржевського налагоджується, я замінив Церковну Раду, встановивши „Генеральне Церковне Управління УАП Церкви в Великій Британії", призначив Головою Церковного Управління прот. Губаржевського, членами ієромонаха Іова Ска-кальського, свящ. Л. Опоку і 3-х цивільних осіб, обраних З'їздом вірних УАПЦ 10 жовтня 1948 р.. .. Прот. Губаржевський буває на ріжних зібраннях і засіданнях, як представник УАПЦ, які скликає Англіканська Церква. Провадить візитації парафій і виконує мої доручення, зносячись з урядовими чинниками Англії. Я за його працею дуже уважно слідкую, і кожен раз, коли він робить не так, як слід, я йому це зауважую, і то часто в категоричній формі, але я знаю, що тільки той не помиляється, хто нічого не робить, а тому своїми вказівками я стараюсь виправити помилки'". (Архів Св. Синоду. Розд. І. Справа 4, стор. 207 на звороті). Одначе цих „помилок" у Голови Церковного Управління набралось стільки, що після візитації Владикою Митрополитом УАПЦеркви на терені В. Британі в літі 1950 р. Владика змушений був прот. Ігоря Губаржев-ського звільнити зі всіх його становищ, скреслити його зі списків духовенства УАПЦ в Англії і заборонити йому відправляти Служби Божі в Англії. А у відповідь на ці заборони о. Губаржевський підняв „бунт" проти митрополита в церковному житті УАПЦеркви в Англії, як окреслено його поведінку у виданні „Генерального Церковного Управління УАПЦ у Великій Британії" під наголовком: „Проламятна Книга Пятнадцятиліття УАПЦ в Великій Британії (1947-1962)", Лондон. 1962. До цього цінного видання, в якому мова не тільки про „бунт" і спроби розбиття церковного життя, а і вся історія цього життя з творчею працею в ньому докладно представлена, ми й дозволимо собі скерувати тих, кому дорога ідея Рідної Церкви та її доля на чужині. Таке видання робить честь Генеральному Церковному Управлінню УАПЦ у Великій Британії. Після видалення о. І. Губаржевського Головою цього Церковного Управління був прот. В. Ільчук, що на цьому становищі пробув тільки 8 місяців, - 9 липня 1951 р. о. Ільчук упокоївся. Митрополит Полікарп призначив тоді Адміністратором і Головою Ген. Церк-Управління УАПЦ в Англії митр. прот. Сергія Молчанівського, який вже 15-ий рік, нині в сані протопресвітера, керує церковним життям значного православно-українського осередку в Англії. В складі духовенства УАПЦ в Англії нині 14 осіб (1965 р.).

До Австралії виїхав на початку 1948 р. прот. Ананій Теодорович, член Церковного Управління УАПЦ в окрузі Віртемберг-Баден в Німеччині. Виїхав о. Теодорович як робітник, але митроп. Полікарп переслав йому уповноваження на право організувати в Австралії парафії УАПЦеркви і духовно опікуватися там православними українцями, що він, працюючи одночасно як робітник, ревно почав виконувати, ставши Адміністратором УАПЦеркви в Австралії. Наприкінці червня 1949 р. прибув до Австралії єпископ УАПЦеркви Сильвестер, який одержав дозвіл іміґрувати до Австралії при родині, зобов'язаній до його утримання. Уповноваження на архипастирську працю в Австралії єпископ Сильвестер не мав; навпаки, постановою Синоду УАПЦ на засіданні 16 червня 1949 року, в складі - митр. Полікарпа, архиєпископів Ніканора, Ігоря і Генадія, єп. Платона, єп. Сильвестер був „тимчасово завішений в його архиєрейських чинностях" до часу розглянення його справи на черговій сесії Собору Єпископів. Справа ж єп. Сильвестра полягала в тім, що він ще до від'їзду до Австралії подав до преси („Українські Вісті" 12 травня 49 р.) широке „Архипастирське повідомлення" за своїм підписом, в якому, як і в листах до Собору Єпископів 23. IV., 10. V. і 14. V. 1949 р., „неправдиво, - сказано в постанові Синоду, - освітлює де-які факти з життя УАПЦеркви, як, напр., „тимчасовість" головування в Синоді митр. Полікарпа - ієрарха „сусідньої церкви" (Польської), а також загрожує, що „духовно-культурну роботу в Австралії вестиме „Незалежне єпископство УАПЦ" під проводом єп. Сильвестра, як на Американському континенті „Митрополія трьох ієрархів" (м. Іла-ріона, єпископів Богдана і Ореста) та вважає себе вибувшим зі складу єпископату УАПЦ". Собор Єпископів, що відбувся 3-5 листопада 1949 р., цю постанову Синоду признав слушною, але єп. Сильвестер ще листом до Синоду з дня 21. IX. 49 р. свої листи в квітні-травні, а також нові образливі з дня 9. VII. і 15. VIII. 49 р. відкликав, уважаючи їх „неіснуючими", та висловив уболівання, що такий „конфлікт" стався. Собор єпископів прийняв це каяття його до відома, але зажадав від єп. Сильвестра, щоб він уневаж-нив через пресу і свої писання в пресі та листовно прирік би, що „на будуче нічого подібного більше чинити не буде, а дбатиме, щоб зо всіма своїми собратами жити в згоді, любові та спокої". По виконанні цього, „можна буде остаточно зліквідувати конфлікт, що постав з вини єп. Сильвестра, і зняти завішення та опре-ділити канонічні компетенції єпископа Сильвестра". (Архів Синоду УАПЦ. Розд. І. Справа ч. 1., стор. 199. 53. Розд. IV. Справа ч. 27).

Як подавала преса („Єдність" 16. IV. 50 р.) „Австралійське Міністерство Іміграції дало свою згоду на приїзд до Австралії Архиепископа УАПЦеркви Ніканора". „Згідно з останніми повідомленнями з Европи, - подано було і в журналі „Церква і Нарід" (ч. 7-8. 1950 р. Канада), - Архиєп. Ніканор, Заступник Митрополита УАПЦ, в кінці липня ц. р. переїздить до Австралії, де й очолить духовенство й вірних УАПЦеркви". На переїзд цей не дозволено було Владиці Ніканору лікарями". „Лихий стан здоров'я Архиєп. Ніканора став цьому на перешкоді, а Боже Провидіння зняло з нього цей тягар та зберегло його до іншої важливішої праці", - читаємо в органі Консисторії УАПЦ в Австралії. („Наш Голос", ч. 4. 1963. Стор. 7). У вересні 1952 р. був висвячений для Австралії митр. Полікарпом і архиєп. Ніканором єпископ Іоан Данилюк, який зміг прибути до Австралії тільки 1 квітня 1953 року. Розпочав він, в сані Архиєпископа Сиднейського і Австралій-сько-Новозеландського, творчу архипастирську працю, але вже через 7 місяців його не стало: 7 листопада 1953 р. несподівано, на серцевий припадок, спочив у Бозі. Бурхливі події в житті цієї „автономної" церковної провінції УАПЦеркви, які наступили кілька часу по смерті архиєп. Іоана і тягнуться до цього дня, дійсно являються тягарем і для теперішнього єпископа Варлаама, висвяченого для Австралії в США ЗО листопада 1958 р. (Див. „На шляху до єдиної УАПЦ на чужині". Сідней-Мельборн. 1957 р., а також „Наш Голос", церковно-громадський квартальник, вид. Консисторії УАПЦеркви в Австралії). Нині (р. 1965) в юрисдикції митрополита УАПЦ на еміграції Ніканора є в Австралії дві єпархії, в одній - 12 осіб духовенства, в другій - 8.

На останньому, перед розселенням ієрархів, Соборі Єпископів УАПЦ в Німеччині 3-5 листопада 1949 р. єпископ Сергій (Охотен-ко) просив видати йому відпускну грамоту для переходу до Білоруської Автокефальної Православної Церкви на просьбу вірних цієї Церкви. Бо ж БАПЦерква осиротіла на еміграції; покинули її ієрархи висвяти 1941-43 рр., перейшовши до Зарубежної Рос. Церкви. Собор постановив задовольнити цю просьбу, пов'язану з просьбою православних білорусів. На тому ж Соборі Єпископів на засіданні 4. XI. 49 р. було ухвалено: „На підставі прохань від організованого православного білоруського громадянства про висвяту для БАПЦеркви єпископа з представленням кандидата на це високе духовне становище - ієромонаха Василя Томащика, - допомогти братам-білорусам у відродженні їх рідної ієрархії". З благословення митроп. Полікарпа, хіротонія архимандрита Васи-лія (Томащика) в єпископа Віденського була довершена 19 грудня 1949 р. в м. Розенгаймі єпископами УАПЦ Платоном, Вячеславом і Сергієм. (Архів Синоду УАПЦ. Розд. III. Справа ч. 23). Єпископ Сергій (нині архиєпископ) р. 1951 переїхав до Австралії, як Голова БАПЦеркви. (Церква і Нарід. 1951, ч.5, стор. 16).

Останній перед розселенням з Европи Собор VI Єпископів УАПЦ на чужині, що відбувся в Ділінгені 3-5 листопада 1949 р., звернувся до духовенства і вірних з чулим Соборним Архипастир-ським Посланням, підписаним учасниками того Собору: Митрополитом Полікапом, Архиєпископами Ніканором, Ігорем і Генадієм і Єпископами Володимиром, Платоном, Вячеславом і Сергієм.

В цьому Соборному Посланні Єпископат УАПЦеркви писав: ,,Звертаємось до Вас в той час, коли, з допусту Божого, терном заростають для нас усіх шляхи на Україну, а стелиться тернистий невідомий шлях у далекі заморські чужі землі... Де б Ви, з волі Божої не опинилися, не забувайте, що Ви - сини й дочки нашої Матері-Страдниці - України, нащадки побожного українського народу, який в найтяжчі часи своєї історії не забував Бога, не втрачав надії на Нього, гуртувався довкола своєї Церкви, шанував її пастирів і завсігди рятував у непригоді свого ближнього. Як найдорожчий скарб, бережіть нашу віру Православну і любіть свою Рідну Церкву... Як отруї лихої стережіться матеріялізму і безбожників, бо вони породжують насильство, неволю та неправду... І ще Собор Єпископів благає Вас: не шматуйте живого тіла Матері-України партійними незгодами і сварками, не творіть розламів у Святій Церкві, не роздирайте Христової ризи на радість ворогам . ... Уболіваючи з сумного факту розламу, що стався в Церкві нашій в р. 1947, Собор Єпископів закликає братів наших, які церковної єдности. не тримаються, усвідомити нарешті, що церковний розбрат не має жодної потреби і сенсу, окрім тяжкої шкоди для нашого многостраждального народу, нічого не дає ... Кому судив вже Господь знайти собі нову Батьківщину на землі чужій, не забувайте Матері-України, розбудовуйте на новому місці рідне церковне життя, організуйтесь в парафії, гуртуйтесь у Братства,'Сестрицтва, впорядковуйте .святині, будуйте св. Храми, закладайте для дітей Ваших Рідні школи. У своїх храмах моліться за Україну, за Рідну Церкву, за тих, що в неволі тяжкій по Вас тужать, за весь Народ Український. Не забувайте й про тих немічних, що неспроможні за море дістатися, допомагайте їм, як порадою, так і чином, щоб сльози їх сушити . .. Передаємо наше Архипастирське благословення усім вірним синам і дочкам нашої Великої Батьківщини, як тим, що тягар поневіряння несуть на вигнанні, так і тим, що на Батьківщині залишились, та тим, що жертву своєї крови на вівтар любови до Батьківщини несуть. „Покоріться під сильну руку Божу, усяку Вашу журбу покладіть на Нього, бо Він піклується за вас" (1 Петр. V, 6-7). („Церква і Нарід". Ч. 1. 1950. Стор. 24-25).

В січні 1950 р. митрополит Полікарп дав розпорядження про ліквідацію Канцелярії Свящ. Синоду УАПЦеркви; впродовж 1949 року йшло вже інтенсивне переселення українців з Німеччини в заокеанські краї, як США, Канада, Австралія, а також частинно до Аргентини, Бразилії, Венецуели; священиків УАПЦеркви виїхало біля 60. Коли Канцелярія Синоду УАПЦ на чужині була в стані ліквідації, ЇЇ заступила Митрополича Канцелярія УАПЦ, що знаходилась при Владиці Митрополиті в таборі Гайденау, окр, Гар-бург, Брит. зона. У квітні 1950 р. митрополит Полікарп залишив Німеччину і переїхав до Франції. 22 квітня прибув він до Парижу; тепло зустріло Владику українське громадянство, очолене інж. С. В. Созонтівим. „Спасибі інж. Созонтову, - писав Митрополит по прибутті до Парижу авторові цієї праці до Канади, - я зараз все потрібне маю. Він опікується мною, як рідним батьком". Разом з Владикою Полікарпом приїхав і Директор Митрополиталь-ної Канцелярії УАПЦ п. Юрій Коваленко. Для резиденції Владики Полікарпа була винаймана вілла в мальовничій околиці Парижу, в 10 клм. від цієї столиці. У Великодньому Архипастирському Посланні перед від'їздом з Німеччини митр. Полікарп писав: „Не один з вас, в далекому розпорошенні по світу, спогадає тепло, - та може й з жалем, що того вже нема, - спогадає Великодні Бого-служення наші по таборових церквах в Західній Европі. Не гріш-ни.й цей смуток в це радісне Пасхальне Свято, бо ушляхетнює він душу, підносить нас і гріє в любові між собою, а ця любов є джерелом тихої й постійної радости, що ми, хоч і в розсіянні по світі, творимо одну родину"... („Церква і Нарід". Ч. 4. 1950. стор. 2).

Останній в Німеччині Собор Єпископів 3-5. XI. 49 р. на засіданні 4 листопада постановив: „Підтвердити свою постанову з дня 20 квітня 48 р. про виїзд архиєпископа Ігоря до Аргентини, поширивши терен його Архипастирського опікування на всі країни Південної Америки" (Протокол VI сесії Собору Єпископів УАПЦ ч. 2 Архів Синоду. Розд. І. Спр. 1, стор. 58).

Зв'язки проводу УАПЦеркви з Південною Америкою, найперше з Аргентиною, почались з осени 1946 р., коли до митр. Полікарпа звернувся прот. І. Ярославський, який, за допомогою якоїсь добродійної організації, дістався р. 1946 до Аргентини з Швай-царії. На просьбу о. Ярославського, митр. Полікарп видав йому 14. IX. 46 р. уповноваження опікуватися православними українцями, які мешкають в Аргентині і належать до УАПЦ. Прот. І. Ярославський правив Богослуження в Буенос-Айресі, в залі місцевої „Просвіти", почав збірати кошти й на будову церкви, виїздив на Богослуження і до Парагваю, але про його діяльність почали скоро надходити до митрополита несприятливі відомості, чому митрополит стримався призначити його Головою Адміністратури УАПЦ в Аргентині, про встановлення якої до приїзду архиеп. Ігоря просило місцеве Братство Св. Покрови. Р. 1949 прибули до Аргентини з Австрії прот. Б. Арійчук і свящ. Симон Шумаков. Митр. Полікарп о. Бориса Арійчука призначив Опікуном Братства і Настоятелем Свято-Покровської церкви в Буенос-Айресі. Архиеп. Ігор до Аргентини так і не прибув, а переїхав до США. УАПЦер-ква в Аргентині знаходилась в юрисдикції митр. Полікарпа, але в р. 1953 вийшла з-під його юрисдикції зза нефортунної висвяти в Парижі в єпископи для Південної Америки о. Пилипенка. Тоді Братство Св. Покрови звернулось до архиєп. Ігоря прийняти їх під свою юрисдикцію, тобто до УАПЦ в екзилі перебуваючої; просьба була задоволена. В р. 1962 наступила зміна. З огляду на затяжну недугу архиепископа Ігоря, Головна Управа Братства Св. Покрови запитала його, як їм далі бути. Архиеп. Ігор відповів, що нехай рішають про це самі вірні. Тоді Заг. Збори Братства ухвалили просити духовної опіки над ними митрополита УПЦ в США Іоана. 11 травня 1962 р. була прийнята УАПЦ в Аргентині в склад УПЦ в США. Митр. Іоан благословив тій церкві поминати після нього за Богослуженнями: ,,і Отця нашого болящого архиєписко-па Ігоря". („Дзвін". 1962. Вересень, стор. 1-6; червень стор. 2). Нині (1965 р.) в Аргентині - Адміністратор УПЦеркви протопресвітер Б. Арійчук і 2 священики.

З Бразилією почались зносини в серпні 1948 р., коли Владика Полікарп наказав своїй канцелярії вислати на адресу полковника Долуда, прибулого до Бразилії, „Богословський Вісник" і Календар на 1949 р. Полк. Долуд надіслав тоді просьбу дати певні уповноваження свящ. О. Буткову для організації парафій для УАПЦ в Бразилії. Для Бразилії УАПЦерква не була новиною, бо ще в 30-их роках (з 1931 р.) працювала тут „Українська Православна Місія", очолена прот. Дмитром Сідлецьким, прибулим з Північної Америки з благословення архиєпископа Іоана Теодоровича. Діяльність цієї місії, оо. духовних в ній і мирян, як сл. п. Прокіп Моркотун, при ворожому наставленні до УАПЦ місцевих оо. Василіян і виниклій з того боротьбі, - списано докладно у „Пропам'ятній Книзі УАПЦеркви в Бразилії з нагоди її 25-го ювілею (1930-1955). До 1938 р. було вже засновано до 20 парафій і місійних пунктів УПЦеркви в Бразилії. З ріжних причин прийшло, одначе, до занепадання деяких парафій, особливо після смерти о. Дм. Сідлецького (р. 1945), коли в рр. 1945-47 обслуговував українські православні парафії та місінні пункти в Бразилії одинокий священик ієромонах Василь Постолян.

Оживлення церковного життя наступило з прибуттям нової еміграції, між нею і священиків УАПЦеркви на еміграції, особливо ж з призначенням митрополитом Полікарпом на становище Адміністратора УАПЦ в Бразилії прот. Філімона Кульчинського, який прибув до Бразилії з Канади у вересні 1951 р. Ні архиєпи-скоп Ігор, ні єпископ Сильвестер, який до Бразилії призначався було Собором Єпископів УАПЦ, до Південної Америки не змогли виїхати. В грудні 1951 р. до митрополита Полікарпа звернувся архиєпископ Російської Церкви Миколай Соловій, який від 1924 р. мешкав в Уругваю (Монтевідео), з проханняям прийняти його до складу УАПЦеркви. На підставі, після запиту, згоди всіх єпископів УАПЦ, митр. Полікарп декретом з дня 15 січня 1952 р. прийняв до складу єпископату УАПЦеркви архиєп. Миколая з титулом „Архиєпископ УАПЦеркви на всю Південну Америку". Архиєп. Миколай зорганізував ,,Південно-Американську Консисторію УАПЦеркви" в складі: архимандрита Олексія (Пилипенка), протопресв. Б. Арійчука, протопресв. Ст. Рихлицького і пп. П. Бульби, П. Ящен-ка і М. Горленка. („Рідна Церква". Ч. 1. 1952. стор. 10). Це призначення членом Консисторії архимадрита Олексія Пилипенка, а скоро потім висвячення його ж в єпископи УАПЦ в Парижу стало причиною виходу духовенства і вірних УАПЦ в Бразилії, як те сталося і в Аргентині, з-під юрисдикції митрополита Полікарпа. Тільки православні українці Бразилії відразу рішили на Надзвичайному З'їзді 28 червня 1953 р. вернутися до юрисдикції митрополита Іоана Теодоровича, під якою були й раніше до 1948 року. Архимандр. Олексій Пилипенко дійсно був дуже активним діячем новоунійної акції в Православній Церкві в Польщі і єдиним деканом „східнього обряду" в унії з Римом на Волині, але ж не в тім була „одіозність" його особи (ректор Кремянецької Дух. Сем. о. П. Табинський теж пішов на унію); перед переходом на унію о. Пилипенко незаконно продав церковну землю православної парафії в с. Цеговій, допускав зловживання з метриками, шлюбними розводами, сидів за те у в'язниці... (К. Н. Николаєв. Восточний обряд. Париж. 1950, стор. 149). Тільки ж в оповідання про цю сумну подію з висвятою в єпископи о. Пилипенка на сторінках „Про-пам'ятної Книги" Ген. Церк. Управління УАПЦ в Бразилії не можемо не внести однієї поправки. Там написано: „не визнав цього призначення (єпископа Олексія вікарієм архиєпископа Миколая) і архиєпископ Миколай, що також був вносив протести проти ар-хиєрейської висвяти Олексія" (стор. 23). Митрополит Полікарп в листі до мене з дня 1 грудня 1952 р. писав:

 „Ви зовсім не уявляєте, як стоїть справа нашої Церкви в Аргентині ... Правлячий УАПЦ в Південній Америці Архиєпископ Миколай сам персонально приєднав О. Пилипенка до Православної Церкви, постриг його в ченці і возвіз в сан Архимандрита. Після того він повідомив мене про це, зазначивши, що о. Пилипенка він хтів би мати своїм помічником в сані єпископа. До того часу я не знав, що Пилипенко мешкає в Аргентині і про нього ніхто мені не писав. Коли ж тамошні Василіяни підняли ґвалт з приводу повороту Пилипенка до православної віри і стали про нього розпускати ріжні негідні чутки, то Владика Миколай писав мені, як це все виглядає на ділі, і просив мене призначити о. Пилипенка в поміч йому, як Єпископа-Вікарія, бо немочі його одолівають, і він потрібуе мати помічника єпископа для полагодження церковних справ"... (Підкр, мої.)

 „Пропам'ятна Книга УАПЦ в Бразилії" містить в собі не тільки загальну історію нашої Церкви в Бразилії, але й окремих парафій Церкви, як і „Пропам'ятна Книга УАПЦ у Великій Британії". Очевидно, що обидві вони мають велику цінність для історії Української Православної Церкви. В Бразилії є нині (1965 р.) 6 священиків УПЦеркви. В Південній Америці є ще українська православна парафія в столиці Венецуели Каракасі, заснована р. 1949 заходами Управи Української Громади, листування від якої в справі відрядження священика до Каракаса вів з проводом УАПЦ в Німеччині в р. 49 лікар Л. Стаховський, діловий секретар Управи. Нині та парафія в Каракасі теж знаходиться вже в юрисдикції митрополита Іоана Теодоровича.

В ст. „Під знаком переселення" в Українському Православному Календарі вид. Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції на 1950 рік писали, що „більшість священиків, як і вірних, переселюється з Німеччини до СШАмерики й до Канади, де в своїй душпастир-ській праці вливаються в склад духовенства існуюючих там Українських Православних Церков, допомагаючи місцевому духовенству в його праці при опіці над старою й новою православною українською еміграцією та приймаючи під свою опіку цілі осередки". (Стор. 71). Як сталось вже після видання цього календаря, то й більшість ієрархів УАПЦеркви на еміграції теж переїхали до СШАмерики і до Канади. Як ми знаємо, то ще в році 1947 до Канади прибув Владика Мстислав на виклик проводу Української Греко-Православної -Церкви в Канаді. На виклик також тієї Церкви прибув до Канади в половині травня 1951 р. Архиєпископ Ми-хаїл. Інші єпископи УАПЦеркви прибули з Німеччини до Північної Америки приватне: Архиєп. Генадій до США в серпні 1950 р., єпископ Володимир до США 25 січня 1951 р., єпископ Платон до Канади 18 лютого 1951 р., архиєпископ Ігор до США 26 лютого 1951 р. і єпископ Вячеслав в травні 1951 р. до США. Прибули до Північної Америки з Европи і два ієрархи бувшої „Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві" (б. Річпоспо-літа Польська): митрополит Іларіон, спроваджений українською громадою Собору Св. Покрови у Вінніпезі („Ювілейна Книга на пошану митрополита Іларіона". 1958. Вінніпег. Стор. 213), що не була тоді в складі УГПЦеркви в Канаді, прибув до Канади одночасно з приїздом Владики Мстислава ще у вересні 1947 р., і Архиєпископ Паладій, який останнім з українських православних єпископів приїхав до США 22 лютого 1952 р.

Прибуття стількох українських православних владик до Північної Америки само со'бою мало б знову зактивізувати проблему об'єднання усіх українських православних осередків в світі поза Батьківщиною, на якій УАПЦеркви не стало, як повернулась туди безбожна комуністична влада. Про порушення на початку еміграції ієрархії УАПЦ справи об'єднання і перебіг її писали ми в підрозд. 5-ому цього розд. Там було сказано, що „ієрархія УАПЦ на еміграції, очолена митрополитом Полікарпом, радісно вітала події в церковному житті православних українців в США, зв'язані з утворенням одної УПЦеркви в цій державі, головне ж, що на шляху до поєднання церковного не стало вже ієрархії УАПЦ двох „формацій, як тоді називали, „формації 1921 року" і „формації 1942 року", стала тільки одна Українська православна ієрархія, що без всяких догматично-канонічних перешкод може мати молитовне об'єднання між собою".

Хоч в цих подіях, як сказано там же, УАПЦ на еміграції участи не брала, але не треба забувати, що брав участь, - і то найактивнішу, - архиєпископ Мстислав, Собором Єпископів УАПЦ благословлений для праці в УГПЦеркві в Канаді. Подіями, що привели до „Собору Поєднання Української Православної Церкви в ЗДА" 14 жовтня 1950 р., були: 1) Надзвичайний Собор УПЦеркви в Америці (канонічне - укр. єпархії в юрисдикції грецької архидієцезії Екзарха в Америці Царгородського патріярха) в Аллентавн, Па., 8-9 грудня 1948 р., на якому обрано було єпископом тої Церкви архиєп. Мстислава. 2) Канонічне оформлення архиєпископа Іоана Теодоровича, довершене під час Св. Літургії дня 27 серпня 1949 р. в сослуженні митрополита Петаполісу Христофора - Екзарха Олександрійського Патріярха, архиєпископа Вінніпегу і Канади Мстислава і архиєпископа Іоана, в „послідовності молитовних актів, опреділених канонами Св. Вселенської Православної Церкви". Цим актом „були усунені раз-на-все ті утруднення, які перешко-джували поєднанню Українських православних церков". („До подій 26-28 серпня 1949 р. в УПЦеркві в Америці". „Церква і Нарід". ч. б-7. 1949. стор. 16-19). 3) Надзвичайний Собор УПЦеркви в Америці 18- 19 квітня 1950 р. у Вилминґтон, Дел., скликаний Консисторією тої Церкви; на цьому Соборі було підтверджено обрання правлячим в Церкві архиєп. Мстислава і уповноважено його негайно увійти у виконання всіх архипастирських обов'язків в УП Церкві в Америці, не очікуючи вже далі рішення Патріяршого Синоду Царгородської патріярхії по актах Собору Церкви в Аллентавн, Па., від якого Собору пройшло рік і 3 місяці. („Укр. Правосл. Вісник", ч. 3. 1950 р.).

Протидіянням цим подіям, підготовчим до акту поєднання УПЦеркви в ЗДА, був „епізод утворення „Української й Карпато-руської Митрополії всієї Північної й Південної Америки" трьома ієрархами - митрополитом Іларіоном, єпископом Богданом Шпилькою та єпископом Орестом, що знаходився, як і Богдан, в юрисдикції Царгородського Патріярха. „Епізод" цей тягнувся яких півтора місяці, бо ж після архиєрейського Богослуження трьох названих ієрархів 13 березня 1949 р. в катедрі єп. Богдана в Нью Йорку, яке Богослуження було інтронізацією на митрополичу ка-тедру УПЦеркви всієї Північної та Південної Америки митрополита Іларіона („Український Вісник". Церковно-народній часопис, ч. 4. 1949 р.), - Рада трестів і Консисторія Американо-Карпато-руської єпархії, зібрані 28 квітня 1949 р., під головуванням єпископа Ореста, відкинули й засудили створення Української й Карпа-торуської Митрополії митр. Іларіоном, єпископами Богданом і Орестом, як „поглочення Карпаторуського народу та його підчи-нення цій ново-зліпленій митрополії без відома народу". Єпископ Орест висловив жаль, що його доброчинний акт, зроблений для більшої консолідації православних ієрархів, був навмисне перекручений, щоб скріпити захитані позиції українських єпископів", і заявив, що він зриває з митрополією"... (Укр. Правосл. Вісник, ч. 6. 1949. стор. 14). Найбільше цим „епізодом" був доторкнутий єп. Богдан, що участю в цій митрополії покинув був свою УПЦерк-ву чи дієцезію в юрисдикції Царгородського Патріярха, що слушно й поставлено було йому духовенством і вірними в провину.

З українських православних владик, які прибули з Европи до Північної Америки після цих всіх подій, архиєп. Генадій був учасником останнього вже акту в поєднавчій акції двох УПЦерков в ЗДА, то'бто „Собору Поєдання" 14 жовтня 1950 р. Ухвалою цього Собору архиепископ Генадій був принятий до складу єпископату УПЦеркви в ЗДА. Відтоді УПЦерква в ЗДА, в складі митрополита Іоана і архиєттискошв Мстислава і Генадія, уперше в своїй історії мала повну ієрархію, необхідну для незалежности Церкви, щоб Церква сама ставила собі нових єпископів, а не позичала для себе єпископа, чи шукала за тим, хто б поставив для неї єпископа. (Прав. 1 св. Апостолів; пр. 8. III Всел. Собору). До єпископату УП Церкви в США увійшов далі єпископ (нині архиєпископ) Володимир, що прибув до США після „Со'бору Поєднання"; другий Церковний Со'бор 1953 р. визначив йому катедру в м. Дітройті.

Інше становище у відношенні до об'єднаної УПЦеркви в США зайняли архиєпископи Ігор і Паладій та єп. Вячеслав, - владики Ігор і Вячеслав, не дивлячись на те, що постановою на Соборі Єпископів УАПЦ 4 листопада 1949 р. в Ділінгені, разом зо всіма членами Собору, „вітали з приводу радісної події 27. VIII. 1949 р. (канонічне оформлення) Владику Архиепископа Іоана і висловлювали молитовне побажання, щоб доконаний тоді акт спричинився до зміцнення Св. Української Православної Церкви" (Протокол засідання VI сесії Собору Єпископів УАПЦ на еміграції 4 листопада 1949 р. - Архів Св. Синоду. Розд. І. спр. 1, стор 59 і 61).

Невдовзі по приїзді, 27 травня 1951 р., архиєп. Ігор і єп. Вячеслав відправили з єп. Богданом в Аллентавн Службу Божу, в співслуженні з ними й протосінклера К. Казанаса, як представника Екзарха Царгороду архиєп. Михаїла. Після Богослуження був на честь трьох владик бенкет; промови, виголошені на бенкеті трьома владиками, скеровані були проти проводу УПЦеркви в ЗДА. Єп. Богдан промовив: „Вітаю щиро моїх сослужителів і со-братів владик Ігоря і Вячеслава. Годжуся вповні з їхніми промовами, бо ми є віднині спільних думок і спільного діяння. Наші вороги загинуть скоро, бо з нами Бог". (Український Вісник. Єпар. орган УПЦ в Америці, ч. 4. 1951 р., стор. 11-13). Звідсіля виходило б, що архиєп. Ігор і еп. Вячеслав єдність Української Православної Церкви вбачали тоді в підпорядкуванні її Царгородському Патріярхові.

Але ж єп. Вячеслав, що служив, як канонічний архиєрей, по церквах, підлеглих юрисдикції Екзарха Царгородського Патріяр-ха, через 5 місяців після „урочистої архиєрейської служби" 27 травняя 1951 р., стає архимандритом і пересвячується 28 жовтня 1951 р. в Покровському соборі в Нью-Йорку Російської Православної Митрополії в єпископа (Пітсбургського). Сенат і Професорська Рада Богослов. Академії УАПЦ в Мюнхені на засіданні 17. II. 1952 р. позбавляють його за це ступені „доктора богосло-вія попогіз саиза (невідомо, правда, за що йому даного), а Церковний Собор УАПЦ 15-16 вересня 1952 р. викреслює єп. Вячеслава зі складу УАПЦеркви. Помер єп. Вячеслав в США 14 грудня 1952 року.

Архиєпископ Ігор, не об'єднуючись з УПЦ в США, до якої багато вже увійшло вірних, духовенства і три ієрархи УАПЦ, прибулих з Европи, утворює кілька парафій з новоприбулих під своєю юрисдикцією. Архиєп. Паладій, по приїзді до США, приєднався 5 травня 1952 р. до Української єпархії, очолюваної єп. Богданом, як сам пише про це у „Відкритому листі", а принятий до тої єпархії, подає таку думку: „Є цілком натуральним і під оглядом канонічним вказаним, щоби все українське єпископство і священство, що прибуває з Європи, включалось власне в цю Українську Єпархію. Таким чином далося б розбудувати Українську Церкву в Америці". (Укр. Вісник. Єпарх. орган УПЦ в Америці, ч. 3. 1952. стор. 6. Підкр. наше). Але через пару років, в жовтні 1954 р., архиєп. Паладій, титулуючись архиєпископом Краківським, Лемківським і Львівським, спільно з архиєп. Ігорем, видає послання, в якому сповіщають вони, що ,,з Божої милости та благословення Святішого Патріяршого Престолу Царгородського", вони „для зміцнення УАПЦеркви та її ієрархії об'єднуються в одно церковноканонічне єство, яке віднині матиме імя: „Єпископат Св. УАПЦеркви, в Екзилю перебуваючої", що знаходиться в канонічному єднанні з Вселенським Царгородським Престолом". („Голос Церкви", ч. 1(2) 1954-55. стор. 11). Автори цього „Послання", посилаючись на благословення Царгородського Патріярха, зовсім не подають акту Патріярха, яким би була визнана їх УАПЦерква, в екзилю перебуваюча, що ЇЇ почав творити архиєп. Паладій, залишивши вже „Українську єпархію" єп. Богдана, включатися до якої кликав перед тим „усе українське єпископство і священство". Та цей новотвір ще однієї УАПЦеркви на еміграції (в „екзи-лю перебуваючої") формації архиєп. Паладія буде, видно, мати долю „Української й Карпаторуської Митрополії всієї Північної і Південної Америки". Бо в р. 1961 парафія св. Тройці в Нью-Йорку - катедра немічного нині архиєпжжопа Ігоря - повернулась разом з своїм Владикою Ігорем в юрисдикцію Первоієрар-ха УАПЦеркви на чужині митрополита Ніканора, після судового процесу, що його вів з тією парафією архиєп. Паладій. („Укр. Прав. Слово". Липень-Серпень. 1961. стор. 20). Врешті належить, щодо долі прибулих до США ієрархів УАПЦ на еміграції, подати, що архиєпископ Генадій, по 12 роках архипастирського служен-ня в складі єпископату УПЦеркви в США, вийшов з днем 1 вересня 1962 р. зі складу тої Церкви і нині, від 15 листопада 1964 р., разом зі своєю парафією Св. Тройці в Чікаго, знаходиться в юрисдикції, як архиєпископ-вікарій, єпархіяльного архиєрея Богдана Шпильки під омофором Царгородського патріярхату. („Голос Православного Братства Св. Тройці в Чікаґо. ч. 2-3. 1965).

В часі прибуття до Канади ієрархів УАПЦеркви - єпископа Платона і архиєпископа Михаїла УГПЦерква в Канаді була без єпископа, бо ж на Соборі тої Церкви в Саскатуні 18-19 червня 1950 р., 96 голосами проти 91 членів Собору, була принята резиґнація з катедри єпископа тої Церкви архиєпископа Мстислава, що очолював УГПЦеркву від 12 листопада 1947 року. Ієрархічне питання в Українській Греко-Православній Церкві в Канаді завжди було, так мовити, „п'ятою Ахилла", тим болісним місцем, торкаючись якого, годі було твердити про „незалежність" УГПЦеркви ні від кого, що вона утворена самими „горожанами" Канади і через те „автокефальна" і т. інше, які, кажучи м'яко, „канонічні недоро-зуміння" й досі повторюються в органі тієї Церкви „Вісникові". (Див. „Вісник" за 15 січня 1965 р., ст. „УПЦ в США домагається привернення їй прав").

 „Першими основоположниками й організаторами Української Православної Церкви в Канаді були самі світські люди. На Церковному З'їзді 1918 р. не було ні одного священика, ні одного теольога, ні одної особи, що могла б уважатися за авторитет у церковних, догматично-канонічних справах", -говорить прот. С. В. Савчук. („Основні засади Української Греко-Православної Церкви в Канаді". Вініпег. 1950. стор. 3). Чи в цих словах довголітнього о. Адміністратора УГПЦ в Канаді, одного з основоположників її, тоді теж людини світської і в молодому віці, не криється причина смутности поняття про Церкву, як Божу Установу для спасіння людей, а звідсіль і неполагоджености в УГПЦ в Канаді впродовж 33 років (1918-1951) ієрархічного питання, так ніби церковна ієрархія не є істотною річчю в організації й житті Православної Церкви?

Отже в рр. 1946-51, в зв'язку з появою на еміграції в Европі численної ієрархії УАПЦеркви, з нав'язанням стосунків між нею і архиєпископом Іоаном Теодоровичем, зреченням його від опіки над УГПЦерквою в Канаді та обранням на Соборі УГПЦ в Канаді архиєпископа Мстислава на катедру Архипастиря тієї Церкви, наступив перелом в історії УГПЦеркви в Канаді, головне в справі унормований в житті тієї Церкви ієрархічного питання, як „переломом" і названо було події того часу в житті УГПЦ в Канаді в українському православному місячнику „Церква і Нарід", що з благословення архиєпископа Мстислава виходив в Канаді в рр. 1949-51. (Див. ст. „На переломі" в чч. 7-8, стор. 10-25 та чч. 9-10, стор. 17-22. „Церква і Нарід" за 1950 р.)- Конфлікти між архиєпископом Мстиславом і Консисторією УГПЦеркви, про які пішов широкий розголос в духовенстві й пастві, поява журналу „Церква і Нарід", в якому стали проводитись думки про ролю і значення канонічної ієрархії в науці і історії Православної Вселенської Церкви, а далі й відкрита полеміка з неправославними поглядами „Вісника", праця Статутової Комісії над переробленням Статуту УГПЦеркви (проект нового Статуту представлений був в опрацьованні, з доручення Консисторії, І. Власовським, проф. Колегії св. Андрея) з дебатами в Комісії і Консисторії на тему „єпискофобії" в УГПЦ в Канаді, - усе це змусило, ще перед Собором УГПЦ в червні 1950 р., задуматися над ієрархічним питанням в Канадійській Церкві і менш радикальну частину в проводі УГПЦеркви, і багатьох православних українців на провінції, що завжди цінили свою Церкву і боліли тепер за нелади в її житті.

У висліді - роля правлячого єпископа чи архиєпископа в УГПЦ в Канаді була підвищена в новому Статуті Церкви, який запропонований був в проекті Статутової Комісії на Собор 18-21 VI. 1950 р. і принятий на Соборі; в декотрих точках його ще більше підкреслено було Собором значення єпископа в Церкві.

Питання про кількість єпископів не раз підіймалось на засіданнях Статутової Комісії і Консисторії, а також і в пресі, автором проекту Статуту УГПЦ 1950 р., коли він доводив, що „автокефалія" УГПЦ в Канаді не є жодна автокефалія, раз Церква та не має власної ієрархії, яка забезпечувала б в ній ієрерхічне пре-ємство, для чого потрібно б чотири єпископи, а найменше три, бо коли вмирає, чи вибуває один, два позосталих можуть висвятити, по прав. 1 св. Апостолів, третього.

В наслідок цих розмов і переконань і в названому вище інавгураційному викладі прот. С. В. Савчука читаємо: „Слід зазначити, що Канадійська Церква ще ані разу не зверталася до других православних церков за порозумінням чи молитовним єднанням з ними. Не зверталася не тому, що може вона з засади є проти такого порозуміння, а просто тому, що вона ще лише в стадії формації; отже передчасно було б вже тепер нав'язувати з другими церквами зносини. Мусимо перше себе збудувати, мусимо мати свій повний єпископат з трьох-чотирьрх єпископів"... (Ор. сії. стор. 15. Підкр. наше). Що в цій „стадії формації" 32 роки робилось, щоб придбати власний єпископат, невідомо. Фактично від 1924 до 1947 р. обслуговував хіротоніями священиків і візитаціями святочними парафій архиєп. Іоан Теодорович, що очолював властиво іншу Церкву, Американсько-Українську Православну в Сполучених Штатах Америки.

• ВКонтакте