Собор УГПЦеркви в Канаді 18-21 червня 1950 р., принявши резиґнацію з Канадійської катедри архиєп. Мстислава, ухвалив просити Владику Митрополита Полікарпа в Парижі духовно заопікуватися УГПЦерквою в Канаді до часу обрання нею власного єпископату. Владика Полікарп уважив просьбу, а листом з дня 23 серпня 1950 р. поставив на обговорення Консисторії УГПЦ пропозицію про утворення в названій Церкві власного єпископату щонайменше з трьох єпископів. Консисторія на засіданні свого пленуму 24-25 жовтня 1950 р. постановила просити митр. Полікарпа благословити кандидатуру архиєпископа Михаїла (Хорошого) на правлячого єпископа УГПЦ в Канаді, а єпископа Пла-тона (Артемюка) на одного з єпископів-вікаріїв. На другого єпис-копа-вікарія рішено підшукати кандидата з-посеред теперішнього священства в УГПЦеркві в Канаді. Владика Полікарп цілком позитивно поставився до такого пляну унормовання ієрархічного питання в Канадійській УГПЦеркві.

Намічені кандидати прибули до Канади, як вже вище сказано, - єп. Платон в лютому 1951 р. до Торонто, де зупинився у своїх доньок, архиєп. Михаїл в травні 1951 р. до Вініпегу. Надзвичайний Собор УГПЦеркви для обрання власного єпископату Консисторія скликала на 8-9 серпня 1951 р. у м. Вініпегу. Та майже напередодні цього Собору сталася подія, яка в корені змінила намічений Консисторією план утворення ієрархії в Канадійській УГПЦеркві. 5 серпня 1951 р. несподівано, по короткій недузі, упокоївся в Торонто св. п. єпископ Платон; похований був 16 серпня прибулими до Торонто владиками УАПЦеркви Михаїлом, Мстиславом, Генадієм і Володимиром. В зв'язку з цією сумною подією Головою й Заступником Консисторії УГПЦеркви були розпочаті переговори з митрополитом Іларіоном в справі поставлення Консисторією його кандидатури на правлячого єпископа УГПЦеркви на Соборі тієї Церкви 8-9 серпня 1951 р. Як ходили чутки ще й до наглої недуги св. п. єпископа Платона, акція за кандидатуру на правлячого архиєрея УГПЦ в Канаді митр. Іларіона була ведена; зв'язували її найбільше з іменами тепер покійних - судді Михайла Стечишина (автор книги „Апостольські канони", 1963 р) і проф. Леоніда Білецького, колеги митроп. Іларіона по Київському Університеті.

Але ж митр. Іларіон пробував в Канаді від вересня 1947 р., без місяця 4 роки до Собору 8-9 серпня 1951 р., і за цей час провід УГПЦеркви, залишений без єпископа і після відходу архиєпископа Іоана і після резиґнації владики Мстислава, не вважав за вказане звернутися до митрополита Іларіона з пропозицією бути кандидатом Консисторії на катедру правлячого єпископа УГПЦеркви. Очевидно, що Консисторія УГПЦ мала на те свої погляди й причини. Головною з них, як видно з переговорів, було негативне ставлення митроп. Іларона і до УАПЦеркви „формації 1921 р", як тоді називали, і до УАПЦеркви „формації 1942 р.", хоч походження останньої точнісінько було, щодо преємственно-сти свячень єпископських, те саме, що і митрополита Іларіона, - від ієрархії Православної Автокефальної Церкви в Польщі. Таке ставлення явно видно було в ряді артикулів „Слова Істини", часописьма, видаваного митрополитом Іларіоном в Канаді.

Переговори з митр. Іларіоном, в яких мусів взяти уділ і намічений кандидат на правлячого єпископа архиєпископ Михаїл, при участи протопр. С. В. Савчука, прот. Є. Грицини, прот. Г. Ме-тюка і проф. Л. Білецького, скінчились на тому, що митрополитом Іларіоном були підписані „Засади приєднання Високопре-освященного Митрополита Іларіона до Української Греко-Право-славної Церкви в Канаді".

З точки погляду прагнення єдности Української Православної Церкви в світі найголовнішими в цих підписаних „Засадах" було признання митрополитом Іларіоном канонічности ієрархії УАПЦеркви на чолі з митрополитом Полікарпом і звідсіля згода його без будь-яких застережень, творити ієрархію УГПЦеркви в Канаді разом з архиєпископом Михаїлом, який походить з тієї ієрархії, та з іншими єпископами, яких Собор УГПЦ може вибрати, при чім митроп. Іларіон стає правлячим єпископом, а архиєп. Михаїл заступником правлячого єпископа (точка II „Засад"), а також далі й признання митроп. Іларіоном канонічности усіх священиків УГПЦеркви в Канаді, з якими і входить митрополит в молитовне єднання (т. III „Засад"). Таким чином прийшло до зречення від писаного раніше про УАПЦеркву (обох „формацій") в „Слові Істини" і до признання священства оо. духовних в УГП-Церкві в Канаді, чийого б святительського ставлення вони не були.

Ці зобов'язання, виложені в „Засадах", підписаних, крім мит-ропол. Іларіона, також Головою Консисторії о. С. В. Савчуком і його Заступником о. Є. Грициною, зачитані були перед духовенством і Консисторією, а потім повторені перед членами Собору, після чого Владика Михаїл склав свою заяву на Соборі про резиґнацію його з кандидатури на правлячого єпископа УГПЦеркви в Канаді, бо, як такого кандидата, його було запрошено до Канади Консисторією Церкви. Надзвичайний Собор УГПЦ одно-голосно після цього обрав на катедру правлячого Владику Іларіона з титулом „Митрополита Вінніпегу і всієї Канади", а на Заступника митрополита і архиєрея Східньої Канади - Владику Михаїла. На третього єпископа УГПЦ в Канаді було обрано Собором прот. Василя Кудрика, хіротонія якого в єпископи так і не відбулась з причини відмови о. Кудрика прийняти чернечий постриг, без якого Владики Іларіон і Михаїл відмовились дати йому архиєрейське свячення. Так в серпні 1951 р. була утворена в УГПЦеркві в Канаді власна ієрархія покищо з двох єпископів, які могли висвятити третього (прав. 1 св. Апостолів).

Через 8 років після того, за ухвалою Надзвичайного Собору Церкви 4 липня 1959 р., було висвячено в єпископа Едмонтон-ського архимандрита Андрея (Метюка) 5 липня 59 р., а за ухвалою Надзвичайного Собору в травні 1963 р., висвячено архимандрита Бориса (Яковкевича) в єпископа Саскатунського 19 травня 1963 р. Так УГПЦерква в Канаді, як року 1950 УПЦерква і в США, одержала врешті повну ієрархію, потрібну для признання і в цілому Православному світі автокефалії тої Церкви. Кінчилась „стадія формації" УГПЦеркви, що тягнулась від 1918 року...

І науково-об'єктивна історія тієї Церкви не може не ствердити, що в цьому великому осягненні УГПЦеркви Канадійської рішаючу ролю відограла ієрархія Української Православної Церкви з Європи. Хто знає, чи не перебувала б і досі УГПЦерква в Канаді в „стадії формації", без власного єпископату? Господеві вгодно було тяжкий хрест вигнання з Батьківщини українських православних ієрархів і духовенства обернути на добро новоутворених Українських Православних Церков поза Батьківщиною, в Канаді і США, що знаходились в стані організаційному, і за допомогу їм вийти з цього стану напевно завжди залишаться вдячними Божому Провідінню. Одночасно є це велике Боже добродійство і для всієї Української Православної Церкви в світі, яка нині має і зберігає свою Канонічну Благодатну Преємственну Ієрархію, Собор Українських Православних Єпископів.

Правда, на останньому XIII Соборі УГПЦеркви в Канаді 22-24 травня 1965 р. виявилось, що недуга „єпискофобії" в тій Церкві не стала пережитком і до цього часу, про що свідчить така соборна ухвала: „Собор постановляє, що з уваги на соборноправ-ний устрій нашої Церкви, в усіх нарадах чи конференціях Українських Церков (Православних?) повинні брати участь, крім ієрархів, також члени Консисторії як духовні, так і миряни". („Вісник". 15 червня 1965 р. стор. 2). Коли цю ухвалу розуміти як заборону єпископам, та не тільки своєї Церкви, але й з єпископами інших Українських Православних Церков, мати Собори Єпископів, то така ухвала є грубо антиканонічна; вона порушує 37 прав. св. Апостолів, 19 прав. 4 Вселенського Собору, 8 прав. 6 , Вселенського Собору, а разом з тим суперечить і Статутові УГПЦеркви, в ріжних редакціях якого завжди говорилось про визнання цією Церквою постанов 7 Вселенських Соборів. На ділі наведена вище ухвала XIII Собору УГПЦ є визнанням одного з канонів Київського собору 1921 р., в якому сказано: „Собори з одних єпископів, як це було досі і є, не відповідають істинному духові православної Христової віри, не дають змоги Церкві жити повним життям і їх необхідно надалі замінити Соборами з представників від усієї православної української людности" (Діяння Все-укр. Правосл. Церк. Собору в Києві 14-30 жовтня 1921 р. Франк-фурт-Майн. 1946. Стор. З").

Очевидно, що існування Соборів Єпископів зовсім не заперечує скликання й переведення Соборів Помісної Церкви мішаних, в складі єпископів, духовенства і вірних, як ріжні види соборів, щодо складу їх учасників, були в давній нашій Православній Церкві (про це - І. Власовський. Як відбувались собори в давній Українській Православній Церкві. Ню-Йорк. 1954). На превеликий жаль, присутні на XIII Соборі УГПЦ ієрархи тієї Церкви не вияснили членам Собору неправди тієї ухвали; не видно, щоб протестували проти неї, до того ж зовсім несприятливої для признання Автокефальної УГПЦеркви в Правословному світі.

З від'їздом в травні 1951 р. до Канади архиєп. Михаїла, в Европі залишились з ієрархії УАПЦеркви тільки митрополит По-лїкарп у Франції і архиєпископ Ніканор у Німеччині. Архиєп. Ні-канор, піднесений за велику працю для УАПЦ до сану митрополита на церковному соборі УАПЦ 15-16 вересня 1952 р. в Ольней су Буа під Парижем (Воскресенський скит-резиденція митр. По-лікарпа), - керував всіма парафіями УАПЦ, які ще залишились в Німеччині. Владика митрополит Полікарп мав в своїй духовній безпосередній опіці церковні осередки УАПЦеркви у Франції, Бельгії, Англії, Австрії, Австралії і др. заокеанських країнах. Церковний Собор УАПЦ 15-16 вересня 1952 р. за великі заслуги перед УАПЦерквою Владики Полікарпа підніс йому титул „його Блаженство, Блаженніший Митрополит Полікарп". З Франції Владика Полікарп виїздив на візитацію парафій УАПЦеркви в Англії; перша візитація відбулась в часі від 20 липня до 20 серпня 1950 року; друга - від 15 липня до 26 серпня 1952 р. Докладно роз-повіджено про ці архипастирські візитаційні подорожі митрополита Полікарпа в згаданій вище „Пропам'ятній Книзі 15-ліття УАПЦеркви у Великій Британії".

До Англії ж Владика Полікарп мав переїхати з Франції на постійний побут. Після великих клопотів Генерального Церковного Управління УАПЦ у Великій Британії, дозвіл уряду на переїзд Владики був здобутий, і митрополит Полікарп мав прибути на лето-вище в Лондоні 28 жовтня 1953 р. Та Господь судив йому інакше. У четвер 22 жовтня 1953 р. в год. 12.30 по полудні його Блаженство, Первоієрарх УАПЦеркви на чужині, Владика Митрополит Полікарп несподівано упокоївся в Ольней-су-Буа під Парижем, на 79-ому році його многотрудного життя, з них 31 рік (від 27. VII. 1922) в священно-чернечому стані ієромонаха і архиманд-рита (1922-32) та Архипастиря Церкви Христової - 21 рік. Похований був Митрополит Полікарп митрополитом Ніканором в со-служенні численного православного духовенства на цвинтарі Пер-Ляшез у Парижі 27 жовтня 1953 р.

Боже Провидіння покликало Владику Полікарпа на чоло Національної Православної Церкви Українського народу в тяжку добу історії нашого народу. За роки 1941-51, на Україні, в часи страшної війни та в час великого ісходу народу на Захід, поневіряння його по німецьких землях, - Український православний народ зжився з своїм Митрополитом Полікарпом. Як Голова УАП-Церкви, стояв Владика Полікарп поза всякими партіями і партійними галузями української еміграції, молячись у Престола Господнього за кращу долю всього Українського народу та завжди в своїх Архипастирських і Соборно-Єпископських посланнях закли-куючи його до едности, згоди, братерства.

Рідко коли Владика Полікарп угинався під тягарем огірчень чи недуги, не любив скаржитися. Дуже й дуже рідко були моменти, коли казав, що хотів би вже спочити, або ось так писав: „І за Україну молитись старий чернець пошкандибав („Чернець" Шевченка). .. Це тільки мені й залишилось". Співпрацюючи з Владикою Полікарпом на ниві церковній впродовж всього його Архи-пастирського служення від 1932 року, автор цієї праці означив би світлий оптимізм Владики Полікарпа, як найхарактернішу рису в його духовному складі. Оптимізм нашого Владики не був ви-слідом якого волевого імпульсу „сопіга зрет зрего", ні, Владика Полікарп завжди був дуже скромної про себе думки і далекий від великого нещастя в українській дійсності - перебільшення особистих амбіцій. Підписуючись під посланнями чи протоколами засідань „Смиренний", Владика Полікарп не лукавив з собою. Оптимізм його був збудований на глибокій його вірі в Боже Провидіння над світом. „Все йде, все минає на цьому світі. Один Господь Невмирущий, і ласці Його до нас дійсно нема кінця", - писав до мене Владика в одну з найтяжчих хвилин мого життя. „На все воля Божа" - було постійним висловом Владики Полікарпа. „Спочатку мого висвячення в священицький сан (1922 р.) я нічого високого для себе не бажав, але воно все до мене саме прийшло. Така, видно, воля Божа", писав Владика в листі після піднесення йому Церковним Собором титулу „Його Блаженство". Джерелом оптимізму щодо долі Українського народу і його Св. Православної Прадідньої Церкви, в утворення якої, як Єдиної Української Автокефальної Православної Церкви не тратив до кінця віри, була та ж глибока віра Владики в Справедливість, Правду Божу в світі. „Ми віримо, що настане час, коли безбож-ницька хвиля пройде і безбожники щезнуть з лиця землі, як тане віск від вогню", - це було постійне сгесіо похилого віком Владики Полікарпа. Цією вірою Владика жив, цю віру кріпив в серцях вірних на чужині, з цією вірою відійшов і у вічність, заповіт українському народові залишивши з Св. Письма: „Якщо слухатимеш голосу Господа Бога твого, то Господь Бог змилосердиться над тобою; Він знов позбірає тебе зміж усіх народів, між котрими розсіяв тебе Господь Бог твій". (Второзак. XXX, 2-3).

Після смерти Владики Митрополита Полікарпа до керування УАПЦеркви на чужині приступив, згідно з п. 5 Статуту УАПЦер-кви, Заступник митрополита Архиєпископ Ніканор, митрополит УАПЦ в Німеччині. 28 жовтня 1953 р. відбувся в Парижі Надзвичайний Собор УАПЦ, в складі членів Синоду, Митрополичої Ради та репрезентантів УАПЦ в Бельгії, Вел. Британії, Німеччині і Франції. На цьому Соборі обрано було Первоієрархом Української Автокефальної Православної Церкви Митрополита Ніканора з титулом „Митрополит УАПЦеркви на еміграції". Нині (1965 р.) в юрисдикції Митрополита Ніканора є три ієрархи УАПЦ - архи-єпископ Сильвестр, єпископ Варлаам і єпископ Донат, всі три в Австралії; духовенство УАПЦ в Австралії, Англії, Франції, Бельгії, Німеччині (в останній - 16 священиків і 2 диякони).

• ВКонтакте