РОЗД. І. УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ РУХ В УКРАЇНІ В ЧАСІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 Р. ДО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ЦЕРКОВНОГО СОБОРУ В КИЄВІ 14-30 ЖОВТНЯ 1921 РОКУ.

Коли історик церковного життя в Україні в часах всеросійської революції 1917 р. візьме в руки „Книгу правил", видану перший раз р. 1839 „Святешним Правительствующим Всеросійським Синодом", та нею тільки почне перевіряти „правильність і законність" подій того життя; коли той же історик джерело своїх відо-мостів про події того життя буде мати тільки в писаннях та оповіданнях ворогів національного відродження українського народу, на зразок пашквілю С. Раневського (псевдоним) „Украинская Автокефальная Церковь", надрукованого р. 1948 в друкарні св. Троїцького манастиря Зарубежної Російської Церкви в Джорданвілі

- Ню Йорк, - то він легко прийде до таких „науково-історичних" висновків в питанні відродження Української Православної Церкви в XX віці, як К. В. Фотієв, кандидат богословських наук Православного Богословського Інституту в Парижі, який написав: «Липківщина була поотівським рухом, який тримався петлюрівською адміністрацією, так само, як через двадцять років „автокефалія" єп. Полікарпа спиралась на німецьких окупантів-розчлени-телів і поставлених ними галичан-тіоліціянтів». (Попитки Украин-ской Церковной Автокефалии в XX веке". Мюнхен. 1954, стор. 20). На подібні спроби „кандидатів богословських наук" представити національно-церковний рух в українському православному народі як якусь „шовинистическую оперетку" (стор. 29) можна було б не звертати жодної уваги, коли б не признання подібних „історич-но-критичних спроб" „цінними" з боку осіб дійсно немалої цер-ковно-історичної ерудиції і практики, як б. проф. Петербурзької Дух. Академії і міністр іоповідань в складі Тимчасового Російського Уряду в 1917 р. А. В. Карташев, що супроводив ту брошурку К. В. Фотіева своєю рекомендацією: „його (Фотієва) робота дає читачеві достатній компас, щоб орієнтуватися в хаосі утворених українських церковних фракцій, що претендують на автокефалії та автономії" (стор. 4).

Керуючись таким „компасом", „вожді Церкви" напевно не зможуть „освєдомленно й компетентне интервенировать в ход соби-тий" (А. В. Карташев), лише будуть знову блукати по стежках немудрої політики на Україні в рр. 1917-21 російських ієрархів - митрочпол. Антонія Храповицького, єп. Назарія Блінова і екзарха Михаїла ЄрмакО'Ва. Відродження Української Православної Церкви цією політикою московських ієрархів на Україні зустрінуто було, як відомо, вороже, чим відразу ж був загострений процес унеза-лежнення Української Православної Церкви, як Церкви національної, з яких церков взагалі складається Східня Православна Церква. Як зневажливо спочатку потрактовано в Петербурзі Тимчасовим Урядом національно-'політичне пробудження українського народу, так ще більш зневажливо й здивовано російські ієрархи потракту-вали український церковний рух, мовляв, „і хахли подняли нос"... („національние вожделения" у К. Фотієва, стор. 7). Тому, як це не раз бувало в історії утворення окремих автокефальних поміс-них церков в Східній Православній Церкві, так і на цей раз розпочалась запекла боротьба за і проти унезалежнення Української Православної Церкви від Церкви Московської, чи Російської, якій не підлягала Українська, як Київська митрополія, впродовж 700 років, а навпаки, Московська національна Церква до 1458 р. була в складі тої Київської митрополії, від якої одержала і свій початок.

Перший етаїп тої боротьби - це час від початку українського церковного руху в революцію 1917 р. до скликання Всеукраїнського церковного собору в Києві в жовтні 1921 р. та утворення на ньому в незвичайний спосіб української ієрархії.

 1. Єпархіяльні з'їзди 1917 р. в єпархіях України, склад їх та постанови. Організація в Києві першої Всеукраїнської Православної Ради та її діяльність

З перших же днів Великої Російської Революції в кінці лютого 1917 року, революції „безкровної", як в перших часах її на вічах і зібраннях у радісному 'піднесенні характеризовано, - церковне життя, найбільше, розуміється, по містах, теж було захоплене бурхливими настроями, бо ж горючого матеріялу багато в цьому житті накопичилося за століття поневолення Церкви державою, служіння її певному політичному режімові та бюрократизації її устрою й управління. Пастирьскі зібрання по містах, вже й без благословення єпархіяльних владик, почали відбуватися все більше й з участю мирян; гостра критика дотихчасових порядків, жалі, скарги, незадоволення підпорядкованих їх начальниками з одного боку, а з другого - справа церковного майбутнього, церковної реформи зверху донизу, були предметом доповідей, нарад, дискусій на цих зібраннях. Звичайні в революційних часах „виконавчі комітети" по різних установах, організаціях, корпораціях виникають в революцію 1917 р. і в церковному житті. В Києві на одному з пастирських зібрань обрано було „Виконавчий Комітет духовенства і мирян міста Києва", в склад якого від духовенства увійшли священики поступового напрямку, яких в Києві було обмаль, від мирян - в більшості професори Духовної Академії та Університету.

Питання церковної реформи обговорювались у згаданому .„Виконавчому Комітеті духовенства і мирян м. Києва" у всеросійському маштабі, аж доки не порушено було питання про скликання „Єпархіяльного З'їзду духовенства і мирян Київської єпархії", ©пархіяльні з'їзди в Російській Церкві в дореволюційні часи відбувались в складі представників від духовенства; тільки після революції 1905 р. допущено було представництво й від мирян (окрема курія), але предметом занять тих з'їздів були виключно майже господарчі справи по утриманню єпархіяльних установ і духовних шкіл. Тепер, ще й до видання Синодом (в оновленому складі) ряду „Тимчасових Постанов" (до Всеросійського Церковного Собору) про самоуправління в парафіях, єпархіях, про вибори духовенства, єпископів, - явочним порядком поширена була компетенція єпархіяльних з'їздів, як і представництва мирян на тих з'їздах. Так, по інструкції виборів на єпархіальний з'їзд, принятій „Виконавчим Комітетом духовенства і мирян м. Києва", представників мирян на Київському єпархіальному з'їзді мало бути вдвоє більше, ніж представників духовенства.

Весною і влітку 1917 р. відбулися єпархіяльні з'їзди по всіх єпархіях України, не вважаючи на те, бажаний чи не бажаний був той з'їзд для єпархіяльного архиєрея. Так, київський митрополит Володимир, що перебував Великим Постом 1917 р. на сесії Синоду в Петербурзі, на прохання Виконавчого Комітету духовенства м. Києва про благословенство на з'їзд, признав зї'зд невчасним, але Виконавчий Комітет звернувся до обер-прокурора Синоду В. Н. Львова, аби він вплинув на митрополита, і тоді благословенство було уділене. Не маємо даних, щоб категорично твердити, але здається, що в цю пору ні один з епархіяльних з'їздів в українських єпархіях не відбувся з участю єпархіяльного архиєрея. Тільки ж Україна не була в цьому відношенні винятковою. Проф. А. В. Карташев, який був в складі Тимчасового Російського Уряду спочатку товаришем обер-прокурора Синоду (В. Н. Львова), а потім міністром ісповідань (в серпні 1917 р. обер-прокуратура при Синоді була скасована), та-к -пише про ці часи революції: «По всіх губерніяльних містах Росії проходила ліквідація попередніх губернаторів та поліційної влади. Одночасно в багатьох містах були випадки арештів і архиєреїв, відомих з своєї активної прихильности до старого режиму або зв'язками з Распутіним. Подібно, як в Москві, в других єпархіях теж відбувались надзвичайні епархіяльні з'їзди, і нелюбі архиєреї проголошувались видаленими з катедр, про що надсилались прохання до Синоду через нового обер-прокурора. В де-яких випадках В. Н. Львов висилав за арештованими архиєреями своїх офіцерів, які виводили їх з трудної ситуації, вивозячи до Петербургу, до Синоду. Синод звільнював їх в „стан спочинку" і призначав місце перебування в певних манастирях. Чимало катедр, таким чином, стали вільними. Намічено було замістити їх в новому виборчому порядку. Довелось поставити в „стан спочинку" ще одного члена Синоду, чернігівського архиєпископа Василія, також дезавйованого з'їздом духовенства його єпархії» („Революція і собор 1917-18 р." Богословская Мисль. Труди Пра-вославнаго Института в Париже. Париж. 1942, стор. 78). В „стан спочинку" мусіли пійти тоді митрополити Петербурзький Пітирим і Московський Макарій (обидва протеже Распутіна). На Україні, крім Василія, архієпископа Чернігівського, пішов в „стан опочинку" в квітні місяці 1917 р. архиепископ Харківський Антоній Хра-пови'цьки'й, який подав прохання про це до Синоду, на вимогу ,/Комісаріяту по справах духовних", утвореного в Харкові в перших днях революції. Синод уважив просьбу архиеписксша Анто-нія, визначивши йому за місце осідку Валаамський манастир на півночі.

За оповіданням митроп. Липківського, єпархіяльні з'їзди в українських єпархіях „були надзвичайно бурхливі; миряне за довге мовчання винагородили себе тим, що висловили вже все те, що напекло їм, а найтостріше висловлювались проти хиб духовенства". Ці виступи представників пастви були головним змістом ін-формацій з місць. З усіх тих дискусій і постанов, що пройшли на цих ємархіяльних з'їздах в Україні в перші місяці революції, виразно виступили дві головні думки: 1) з падінням старого режиму, за якого Церква, змушена служити тому режимові, так принижена була в її морально-духовному авторитеті, ма€ його дістати, має наступити оживлення, перетворення „Вєдомства Пра-вославнаго Исповєданія" в Церкву Христову з представленням їй свободи церковно-громадського діяння на давніх підставах соборного устрою парафіяльного і єпархіяльного життя; 2) українські єпархії не повинні залишатися надалі відокремленими в ряді інших російських єпархій, а повинен утворитись якийсь 'всеукраїнський церковний центр.

Для нас в історії Української Православної Церкви остання думка важлива тим, що була вона свідоцтвом пробудження національне-церковної свідомости посеред українського духовенства і мирянства. Ця думка вела до привернення найперше того стану церковно-правного, в якому була Українська Церква в кінці XVII віку, коли її, як Київську митрополію, підпорядковано було, на засадах її автономії, Московській патріярхії. Про долю цієї автономії розповіджено нами в розд. І т. III цієї праці: „Київська митрополія; доля її, як автономної церковної области в складі Російської Православної Церкви, від 1686 р. до кінця XVIII в." К. Фо-тгєв наводить з „Огіепіаііа Спгізііапа" (ч. 4 р. 1923) уривок з листа московського патріярха Тихона до митрополита Миколая Ке-сарійського, місцеблюстителя Царгородського патріяршого престолу, де справа „українського церковного відродження" представляється ділом „маленької групи схизматиків", „маленької групи осіб, які не були в 'Священному сані"... (К. Фотієв. Ор. сії., стор.* 21). Щоб так'поверхово розглядати цю справу, треба або мати самовпевненість політичних асимиляторів, що, мовляв, за 200 з хвостом років український народ втратив свідомість своєї національної окремішности цілком, або бути невігласом в області церковної історії українського народу. Дивно тільки, чому ж патріярх Тихон їіішов назустріч цій „маленькій групі схизматиків" і дав, як побачимо далі, своє благословенство на скликання Всеукраїнського церковного собору?

На Київському єпархіяльному з'їзді, що відбувся на Великод-них Святах 1917 р., була внесена свящ. Я. Ботвиновським пропозиція назвати цей з'їзд „Першим Українським З'їздом Київщини". „Істінно-руські" делегати з м. Києва під час вотума за цю пропозицію покинули залю. Були 'присутні на з'їзді й єпископи-вікарії Київської єпархії, пропозиція була принята з великим захопленням. Найважливішою постановою Київського з'їзду була постанова про скликання Всеукраїнського церковного собору духовенства й мирян. Обрана була й комісія по окликанню цього собору, на чолі якої став єпископ-вікарій Уманський Димитрій (Вербицький). Малося на увазі, як писав пізніше в своїх споминах один з учасників того з'їзду (свящ. о. П. Корсуновський), привернення стародавніх прав Української Православної Церкви та її автономія. „Про автокефалію тоді ще не було думки, як не думалось в той час і про повну самостійнсть України. Гадалося, що після скинення цара ту народи український та російський будуть жити у братерській згоді у вільній Росії".... („Церковний рух на Україні в перші роки революції". Часопис „Дніпро", 1925 р.). „Думка про скликання Всеукраїнського церковного собору виникла, за словами мит-роп. В. Липківськогр, на всіх епархіяльних з'їздах України". На Полтавському Єпархіяльному З'їзді, що відбувся 3-6 травня 1917 р. (епархіяльним архиєреєм в Полтаві був тоді архиєпископ Феофан Бистров, відомий аскет, що, будучи на становищі інспектора Петербурзької Дух. Академії, представив до царського двору Григорія Распутіна), по докладу „Про українізацію Церкви", принято було ряд постанов, згідно з якими, „Церква на Україні, підлягаючи голосу життя й історії, повинна була б українізуватися в конкретних формах", як: 1) соборний устрій, що проймає собою цілу церковну організаціє; 2) служіба Божа в Українській Церкві українською мовою; 3) відновлення в богослужбовій практиці давніх українських чинів, обрядів і звичаїв; 4) будова церков в національному українському стилі; 5) національна духовна школа для виховання пастирів Української Церкви; 6) православно-богословська література українською мовою; 7) негайне припинення практики призначення на катедри єпископів в українські єпархії великорусів; 8) негайна українізація Київської Духовної Академії і др. більш детальні постанови. Ухвалено увійти в зносини з іншими єпархіяльними з'їздами українських єпархій для докладного ^розгляду питання про українізацію (точніше про розмосковлення) Церкви й для скликання Українського Церковного Собору, як „підготовчого до собору Всеросійського". Врешті з'їзд закликав духовенство єпархії взяти участь в пробудженні національної свдомос-ти серед української людности на підставі вимог національно-тери-торіяльної автономії України в федеративному зв'язку й з іншими незалежними частинами Російської Держави („Про українізацію Церкви". Доклад на Полтавському Єпархіяльному З'їзді 3-6 травня 1917 р. Лубні. 1917, стор. 10-12). Подільський Єпарх. З'їзд також висловився в дусі постанов Полтавського З'їзду. В світлі цих постанов українських єпархіяльних з'їздів вже в перших місяцях революції 1917 р. історик Української Православної Церкви ніяк не може погодитися з тенденціями патріяршого листа з Москви до Царгороду (дата листа невідома), а за цим листом і де-яких російських істориків, представити рух за відродження національної Церкви українського народу виниклим з іініціятиви я-коїсь „маленької групи схизматиків".

Комісія по скликанню Всеукраїнського Церковного Собору, обрана на Київському Єпархіяльному З'їзді, звернулась в червні 1917 року до Синоду з проханням уділити дозволу на скликання в Києві собору з представників духовенства і мирян українських єпархій, якими були: Київська, Волинська, Камянець-ҐТодільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Катеринославська і Холмська (на терені військових дій). Предсідником Синоду, після розпуску старого до-революційного його складу і призначення Тимчасовим Рос. Урядом нового складу, був митрополит Платон (Рождественський), який на початку лютневої революції 1917 р. займав катедру екзарха Грузії. Грузини в перших же днях березня, після відречення Миколая II, проголосили Грузинський екзархат незалежним від Російського Синоду, арештували екзарха від Синоду архиєті. Платона і відновили давню автокефалію Грузинської Православної Церкви, якої ця Церква позбавлена була Рос. Урядом в кінці XVIII в. при завоюванні Кавказа Росією. Синод і Тимчасовий Уряд мусіли признати довершений факт незалежнос-ти знову Грузинської Церкви, і грузини випустили екзарха Платона, який приїхав до Петербургу, до Синоду, як його член по становищу екзарха Грузії, хоч такого екзархату вже фактично й не було. Приклад Грузії не послужив одначе наукою для церковного проводу Російської Церкви. Від предсідника Синоду, б. екзарха Грузії Платона, отримана була Київською Комісією по скликанню Всеукраїнського Собору відповідь негативна з мотивацією, що „нема потреби у Всеукраїнському Церковному Соборі, раз в серпні місяці цього 1917 р. відкривається Всеросійський Церковний Собор в Москві". Після такої відповіді від Російського церковного начальства із складу Київської Комісії вийшов голова її єпископ-вікарій Уманський Димитрій, але другі члени Комісії дорученої їм Єпархіяльним З'їздом праці не залишили.

Восени 1917 р., коли почало формуватися, відокремившись від загально-російського, українське військо, відбувалися великі військові з'їзди в Києві. На третьому такому Всеукраїнському Військовому З'їзді в двадцятих числах жовтня, 'після постанови про незалежність України, була принята постанова й про незалежність Української Церкви від Російської, себто про автокефалію Української Церкви. Для переведення цієї постанови в життя, рішено було на З'їзді, а'би утворена була Українська Церковно Рада, в склад якої увійшли б представники українського національно-свідомого духовенства та світські делегати від українських військових частин та від різних українських організацій. В листопаді, після проголошення (7 листопаду ст. ст.) Українською Центральною Радою третього універсалу про Українську Народню Республіку в федерації з Великоросією та іншими народами б. Російської імперії, переведені були організаційні й установчі збори, на яких утворена була перша Всеукраїнська Православна Церковна Рада (в скороченні ВПЦР). В склад її увійшли члени Комісії по скликанню Всеукраїнського Собору, обрані на Київському Єпархіяльному З'їзді, Комітет, обраний для тої ж цілі на Третьому Військовому З'їзді, представники від українських організацій, кооптовані „членами-організаторами Української Церковної Ради" на установчих зборах. Так утворилась Українська Церковна Рада, як тимчасовий орган для скликання й до скликання Всеукраїнського (Собору. Головою першої ВПЦР був обраний військовий священик Олександер Маричів (взагалі військові капеляни в організації першої ВПЦР відограли велику ролю), товаришем голови був обраний полковник Цвічинський. На чолі цілої Церковної Ради мав бути єпископ Уманський Димитрій, який з цілого складу чинного єпископату в Києві (митрополит і 4 єпископи-вікарії) був не тільки з походження українець, але часами й маніфестував своє українство. Одначе, на просьбу Церковної Ради, аби єпископ Димитрій її очолив, він відмовився. Тоді звернулися до архиепископа Володимирського Олексія '(Дородни'цина), який 'проживав „на покої" в Київо-Печер-ській Лаврі.

Один з видатних ієрархів Російської Церкви дореволюційного часу, архиєпискоті Олексій був родом з Катеринослава; в єпископа Сумського, вікарія Харківської єпархії, був висвячений в кінці 90-их рр. XIX в.; був -призначений потім ректором Казанської Дух. Академії; революція 1917 р. застала його на катедрі архиєписко-па Володимирського на Московщині. Архиєпископ Олексій, як пише в своїх спогадах о. П. Корсуновський, „мав надзвичайно тверду волю; і в Академії, і в єпархіях, де він настоятельствував, він, як висловлювались, правив „залізним жезлом"... Очевидно, що це було 'причиною того, що „Архиєпископ Олексій був одним з єпископів, усунених з революцією їхніми єпархіяльними зібраннями" (Р. Неуег. Оіе Огіпосіохе КігсЬе іп гіег Штате уоп 1917 Ьіз 1945. К. 1953. Стор. 39). Синод дав Архиєпискотіу Олексію в літі 1917 р. відпустку для лікування (грудна недуга) на Кавказ, яку потім ще продовжив на два місяці, скоро після того почисливши його в „стан спочинку", а на катедру Володимирську призначивши архи-єпископа Сергія (Старогородського), будучого тіатріярха просо-вєтського.

Архиіепискол Олексій .з радістю погодився бути почесним головою Української Церковної Ради, після чого робота Ради в пленарних засіданнях та в комісіях „закипіла - за словами учасника - як кипяча вода в казані". Ще на першому засіданні Ради одно-дуІІІно було постановлено скликати Всеукраїнський Церковний Собор, котрий вирішить, який має бути на Україні церковний устрій: чи по-старому - підлеглість Москві, чи автономія під зверхністю Московського патріярха, чи повна незалежність - автокефалія. В цих часах стався вже в Москві жовтневий большевицький переворот, а на Всеросійському Церковному Соборі вибрано було 5/18 листопада 1917 р. на відновлену (ухвалою Собору 28 жовтня 1917 року) Московську патріяршу катедру натріярхом Тихона, митрополита Московського. В надії на братнє відношення до церковної справи в Українській Народній Республіці та мирне її полагодження, Українська Церковна Рада ухвалила вислати до новообраного патріярха Тихона делегацію, що мала завданням з'ясувати патріяр-хові стан церковної оправи в Україні та просити б нього благословення на скликання Всеукраїнського Церковного Собору. В 20-их числах листопада делегація, яку очолив о. Маричів, виїхала до Москви. З доповіді о. Маричіва в засіданні Церковної Ради, після повернення делегації з Москви, видно було задоволення з відбутої успішно подорожі. Патріярх Тихон при'йняв делегацію зараз же по її приїзді, уважно вислухав її, зрозумів, що Українська Церковна Рада хоче розв'язати й полагодити церковне питання в Україні в братній християнський спосіб. Після недовгого роздумування він сказав, що для спокою в Церкві він благословляє Церковній Раді скликати Всеукраїнський Собор. Грамоту з цим благословенням патріярх Тихон обіцяв прислати з делегацією, яка прибуде від нього і Всеросійського Церковного Собору до Києва. Така делегація дійсно приїхала до Києва в кінці листопада; очолена вона була митрополитом Платоном, і в склад її входили члени Всеросійського Собору: проф. Московського Університету кн. Євгеній Трубец-кой, проф. того ж університету і б. віце-міністр ісповідань в кабінеті Керенського Н. Котляревський, свящ. Я. Ботвиновський та учитель духовного училища на Подолі в Києві Мирович. Після зустрічі делегації цілим складом Церковної Ради, на чолі з архиєписко-пом Олексієм, розпочались конференції з нею окремої виділеної Радою комісії, які тягнулись 4 дні. Митрополит Платон, що був, очевидно, центральною особою делегації, заняв в переговорах позицію непримириму. Церква на Україні, як частина загальної Російської Церкви, не повинна мати жодних привілеїв, жодних окремих соборів, не може бути ніяких автономій церковного життя на Україні, - такі погляди митрополита Платона явно ігнорували тодішню політичну ситуацію України і національно-церковний рух в ній. Це ігнорування дійшло до того, що митр. Платон закликав навіть ту установу, до якої патріярхом було його делеговано, розв'язатися й розійтися, бо ця установа, Церковна Рада, незаконна, самочинна ... Подібні розмови й вимоги могли тільки загострювати відносини в Церкві, а не лагодити їх.

Так переговори делегації від патріярха з Українською Церковною Радою ні до чого й не привели, були митрополитом Платоном обірвані. «Вина в цьому, - пише член Ради о. П. Корсунов-ський, - пада>є на тих, хто не хотів розуміти ні духу народу, ні духу часу; хто в самоосліпленні хотів по-старому „княжити і володіти" душами вільного, прагнучого відродження народу, і володіти насильно, ломимо бажання цього народу. Церковна Рада зовсім не стреміла до роздору в Церкві і не хотіла на власну руку розривати з Російською Церквою ... І все ж ще в той час в Церковній Раді ані думалось про автокефлаію та про розрив з патріярхом. Могла бути така залежність від нього, як колись була залежність від Царгородського патріярха. А взагалі в Церковній Раді це 'питання і не вирішувалось. Завдання, яке поставила собі Церковна Рада, це було скликання Українського Собору, який, як правно обраний всією Україною, тільки і мав право рішати про церковний устрій в Україні та про взаємовідносини з Російською Церквою».

Так і залишилось неясним, чи митрополит Платон, як відпо-руч'ник патріярха Тихона, привозив з собою грамоту патріяршу на скликання в Україні церковного собору, яку грамоту патріярх обіцяв, як сказано вище, прислати з своєю делегацією. Але після зірвання митрополитом Платоном переговорів, Церковна Рада не звертається вдруге до Москви, а рішає діяти активно, взявши церковну справу в Україні в свої руки. Скликання Всеукраїнського Церковного Собору, як церковної конституанти, було головним завданням „Всеукраїнської", як стала вона тепер себе називати, Православної Церковної Ради, але ж і до собору Церковна Рада рішає брати церковну владу в Україні в свої руки часово, в цей перехідний час, активно вмішуючись і беручи під свою контролю існуючі органи церковного управління.

Першим актом тимчасового керування до Собору Українською Церквою ВПЦРади була видача нею до українського народу грамоти під гаслом: „Слава Тобі, показавшему нам світ". Грамота була розкішно видрукована в друкарні Київо-Печерської Лаври на аркушах великого розміру і в тисячах примірників розіслана по всій Україні. В цій грамоті подано до відома народу про переговори, які велись в церковній справі з російською церковною владою і як ті переговори були останньою зірвані, в наслідок чого ВПЦРа-да перебрала в свої руки тимчасове керування, до скликання церковного собору України, Православною Церквою в Україні. Наказувалось далі припинити поминання в церквах Російської церковної влади, не висилати тій владі жодних коштів, не зноситися з нею урядово, за чим, як і взагалі за урядуванням в єпархіяльних духовних >консиІсторі'Ях, будуть наглядати призначені ВПЦРадою до духовних консисторі'й в українських єпархіях комісари.

'Скоро 'після цього Церковна Рада вирядила від себе делегацію до Київського митрополита Володимира з пропозицією залишити Київську катедру і Київ. Російські джерела подають, оповідаючи з великим обуренням про цю подію, такий акт: „Девятого цього грудня, о другій годині дня, з доручення ніби Центральної Ради, з'явилась до мене комісія «а чолі з священиком о. Мариче-вим, який назвав себе головою Української Центральної Ради, і делегатами: прот. Н. Шараєвським, свящ. П. Тарнавським, свящ. С. Филипенком, дияконом Ботвиненком і ієродияконом Порфірієм та ще яікимсь-то військовим, і після промови о. Маричева було мені об'явлено усну постанову Ради, про те, щоб був видалений з Києва Преосвященний Нікодим, Єпископ Чигиринський, щоб негайно приступили до своїх обов'язків новопризначені члени Консисторії, а також запропоновано виїхати з Києва й мені. Бажаючи мати заяву про це від поіменованої делегації на письмі, я закликав особистого свого секретаря і сказав йому записати ці вимоги делегатів з тим, що останні мають під ними підписатися, але вони категорично від цього відмовились. Цей акт підписали: Володимир, Митрополит Київський; секретар А. Левков" (Проф. Й. М. Андреєв. Кратній обзор исторіи Русской Церкви от .революцій до наших дней. 1952. Стор. 13).

В споминах чіро „церковний рух на Україні в перші роки революції" згадуваного вже вище учасника, члена Ради о. П. Корсу-новського знаходимо більш докладне оповідання про ці події. В часі організації Української Церковної Ради і приїзду та переговорів з Радою делегації, на чолі з митрополитом Платоном, митрополита Київського Володимира не було в Києві; він перебував у Москві на Всеросійському Церковному Соборі. Постанова Церковної Ради була приблизно така: „З огляду на те, що митрополит Володимир е людиною чужою і по походженню і по духу для України (митрополит походив з Великороси, з Тамбовської губ.), що він не може зрозуміти змагань українського народу і його духу, а тому і не може керувати тим народом, а ще може спричинитися до неспокою і розкладу в Церкві, - йому пропонується залишити чужий для нього Київ і взагалі Україну, де єпископом може бути лише син свого народу". З такою постановою делегація від Ради і з'явилась до митрополита. Митрополит, як доповідали потім делегати в засіданні Ради, «просто не розумів того, що йому говорили; зі здивованням питав: яка така Україна? який такий український народ? Хіба малороси не той самий руський народ? Делегати в свою чергу здивовано запитували, чи владика досі не чув, що Україна має і свій уряд і овій парламент і навіть в цей мент є в стані війни з Росією (по большевицькому там перевороті)? - Я цьото не розумію, - 'порушував раменами митрополит. - Зрештою, як у вас є своє правительство, то коли воно скаже мені звідсіля виїхати, я виїду, а вас я не признаю ... Повернувся і пішов митрополит до другої кімнати».

На засіданні Ради делегати розповіли про свою візиту в Лаврі у митрополита, і Рада рішила ще твердіше стояти на свому, щоб митрополит Володимир залишив Київ. Було постановлено йти делегації другого дня знову до митрополита, але на цей раз взяти з собою й пана Рафальського, як .представника уряду (про це „представництво" буде мова нижче). Рафальський погодився піти. Коли делегація з'явилася знову до митрополита і почала настоювати, щоб митрополит таки залишив Київ, вона зазначила, що в її складі є тепер і представник українського уряду. На запитання миртополита, Рафальський підтвердив, що він дійсно € представник уряду. „Ну і що ж? Ваше правительство таки дійсно хоче, - запитав Рафальського митрополит, - щоб я виїхав з Києва?" - „Е ... е ... ні, я цього не можу сказати", - заплутався цей представник, почервонів, як рак, і замовк. „Ну, ось бачите, - звернувся з усмішкою до делегації митрополит Володимир, - ваше правительство нічого не має проти мене, а ось ви йдете проти свого єпископа"... „Делегація була ні в сих, ні в тих від поведінки представника Винниченківського Уряду", - кінча€ це оповідання о. Корсуновський. Як бачимо, в цьому одному з епізодів революційного часу і руху далеко не було такого характеру, щоб з приводу його писати про „нечувані доти в православному християнському світі образи", „усякі з боку ворогів Церкви глумленія над семидеся-ти-літнім старцем-митрополитом", як представляють цей епізод вороги Української Православної Церкви (Протопресв. М. Поль-скі'й. Но.вьіе мученики Россі'йскіе. 1949. Стор. 17). На цьому справа видалення з катедри Київської митрополита Володимира так і стала, а, як пише митрополит Липківський, „сам митрополит Володимир прийняв на себе стан почесного Голови Церковної Ради". Сталося це після того, як патріярх Тихон, не вважаючи на всі донесення з Києва, в яких праця Церковної Ради в найчорнішому світлі представлялася ворогами відродження українського народу, розпорядився, одначе, щоб всі єпископи, які займають катедри на терені Укра'іни, в часі Різдвяної перерви сесії Всеросійського Церковного 'Собору з'їхалися до Києва, увійшли на правах членів в склад Всеукраїнської Церковної Ради і разом з нею скликали Всеукраїнський Церковний Собор, а особистим своїм представником на цей собор патріярх призначив того ж митрополита Платона, який, що ми бачили з подій вище, був взагалі проти яких-будь церковних соборів України, які вели до „сепаратизму". Про це признання, виходить, латріярхом, а за ним і єпископатом на Україні, „самочинної", „самозванної", „антиканонічної" Всеукраїнської Церк. Ради мовчать, звичайно, російські автори. Після затяжних переговорів і торгів Ради з єпископами принято було виборчу ординацію про вибори і склад Всеукраїнського Церковного Собору, а також статут самого собору, призначеного було на 28 грудня 1917 року.

Трудно сказати, як пішли б церковні події в Україні вже в цей час, колиб патріярх Тихон заборонив, чи не дав свого благословення на скликання церковного собору в Україні і закликав би єпархіяльних єпископів і духовенство спротивитися його скликанню. Митрополит Володимир безумовно мав рацію, коли делегації від Церковної Ради заявив: „Як у вас єсть своє правительство, то коли воно скаже мені звідсіля виїхати, я виїду, а вас я не признаю". Церква в тих часах на Україні ще не була відокремлена від держави, а голосу державної влади в церковній справі не було чути. Історик Української Церкви не може пройти мимо цього питання.

 2. Українська Центральна Рада, Генеральний Секретаріят та їх відношення до національної церковної справи в Україні. 

Проф. О. Г. Лотоцький, міністр ісповідань в Українській Державі за Гетьманського уряду 1918 р., вже на еміграції писав в р. 1927: «Великий духовний здвиг революційної доби «е здвигнув українську інтелігенцію з її позиції в релігійно-церковній справі.

Навіть навпаки, наша інтелігенція стала в стороні від тих живих течій, які змагали до відновлення церковних традицій, що коріняться у віковій історії українського народу та властиві його національному духові... Український інтелігент в момент революційного захоплення ще менше охочий був звернути свою увагу в сторону зневаженої справи „клерикальної", що нею так погорджу-вали освічені люди російського радикального світу» ... („Тризуб", ч. Г2. 1927 ,р. ,,Зневажена справа", стор. 7).

Місцевий уряд на Україні, що під назвою „Українська Центральна Рада" утворився в Києві в перших же днях березня 1917 року по отриманні вістей з Петрограду про вибух там і перемогу революції, складався у переважній більшості саме з тої української інтелігенції, про неґатине ставлення якої до Церкви і релігії, унаслідоване ще з другої половини XIX в., говорить в наведених словах проф. О. Лотоцький. Ставлення до Церкви й духовенства, як до реакційного елементу, що загрожує засадам демократії, базувалось, очевидно, на ролі Церкви в Російській державі, де Церква до тото ж була для українців і знаряддям їх денаціоналізації. Але ж здавалось, що якраз з таких поглядів на ролю Церкви в так свіжому ще минулому перед революцією українська влада з інтелігентів (партійних груп соціял-демократів, соціялістів-федералістів, соці-ял-революціонерів) і повинна була, в боротьбі за волю України і в творчій праці по будові української державности, звернути увагу на Церкву і церковне життя, щоб найперше унешкодити політичний їх характер, суперечний інтересам української нації. Не-зрозуміння цього обов'язку з боку української влади, далеко йдучий нейтралитет її в тій боротьбі, яка розпочалась в лоні Церкви поміж національно-свідомим українським духовенством з такими ж вірними, свідомими важливої ролі Церкви в національному відродженні народу, з одного боку, і московським єпископатом з „істинно-русокими" елементами в духовенстві Києва з другого боку, - фатально відбились на церковній справі в Україні в роках національного відродження українського народу. Факти і цілком слушне насвітлення їх з стану церковної справи в Україні доби Центральної Ради в 1917 році знаходимо в названій вище статті проф. О. Лотоцького.

«Живими силами українського духовенства, - пише О. Лотоцьки'й, - на початку ж революції утворено було Українську Церковну Раду, що ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій та відповідно новим, сучасним вимогам життя. Церковна Рада виявила велику творчу енергію, між іншим розпочала і фактично доконала справу скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Праця цих українських діячів церковних зустріла, розуміється, рішучий о'пір з боку єпископату, який і в революційний час заховував у своїх руках усі адміністративні і матеріяльні засоби в церковних справах та був чинний проводити церковне життя по своїй уподобі. Єпископат, що був цілковито московський - чи з свого національного походження, чи з своїх національно-державних переконань - робив усі перешкоди національним домаганням Укр. Церковної Ради, уживаючи для цього всі свої зовнішні засоби, і тим способом гальмував певні національні досягнення в даній ділянці українського громадського життя. Завдання влади, свідомої своїх національно-громадських обов'язків, полягало в тому, щоб увільнити церковне життя українських громадян від тих зовнішніх пут, якими, очевидно, зловживали чинники, чужі й ворожі для українських інтересів. І з таким власне проханням удалася Українська Церковна Рада до Українського Генерального Сек-ретаріяту із скромним проханням забезпечити українцям свободу творення національних форм церковного життя» (ІЬіd, стор. 7).

Свящ. П. Корсуновський про це звернення Церковної Ради до Генерального Секретаріяту оповідає так: „Делегація від Ради з'явилася у президент-міністра внутрішніх справ України В. Винни-ченка, аби прохати його, щоб Уряд надав Церковній Раді урядове значення. Але Винниченко і руками і ногами відпекувався; він, мовляв, ооціяліст і ніякої Церкви не визнає. Йому вказувалось «а те, що між народом Церква має велике значення, і що поки Москва буде володіти Церквою на Україні і душами українського народу, доти і відродження Української Держави буде на слизькому шляху; з цим треба рахуватись. Але Винниченко не рахувався. Нарешті, після довгих ходжень до нього делегацій від Церк. Ради, він, аби відчепитись, (призначив до Ради представника від Секретаріяту внутрішніх справ, одного панка, котрого хотів лросто позбутись, і то без всяких уповноважень. Просто для того, аби він не ходив до Секретаріяту, а ходив до Церковної Ради, тим більше, що він мав вчений ступінь магістра церковного права. Звався він Рафальський. Як „репрезентував" п. Рафальський український уряд в делегації Церковної Ради у митрополита Володимира, було роз-повіджено про це вище.

Зі слів же проф. О. Лотоцького довідуємось, що важлива справа, порушена Церковною Радою перед Генеральним Секретарія-том про оформлення її становища, була предметом розважань не самого тільки Винниченка, а всього Генерального Секретаріяту. «Ту справу, - пише О. Лотоцький, - довелося в Генеральному Секретаріяті реферувати мені, як Генеральному Писареві, бо ре~ сорт духовних справ не був представлений в Секретаріяті. Я доводив конечну потребу увести церковно-адміністративні справи у загальне річище діяльности української влади і певним зовнішнім контролем над адміністративною діяльністю керуючих органів духовенства унеможливити їх зловживання в церковних справах. Це конче потрібно було зробити, поки не було формально переведено відділення церкви від держави і поки чужоземний у нас єпископат користувався державним апаратом та всякими засобами влади. Справа ця не знайшла собі вирішення в Генеральнім Секретаріяті, і я після реферував її в Центральній Раді. Тут вона викликала бурливі дискусії, які привели в результаті до резолюції в тім сенсі, що державним ідеалом нашим єсть такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої сфери було б віддаленням від певного устрою. Отже справа залишалася іп зіаіи ^ио апіе, і українське громадянство, як церковна паства, тим способом, очевидно, покривджене було в церковній ділянці українського життя. І сталося це тому, що тодішні чинники політичні не були свідомі ні своїх» прав, ні своїх обов'язків в церковних справах, які зовнішньою, адміністративною стороною своєю безумовно входять у компетенцію звичайної адміністративної влади. Надаючи чужинецькому єпископатові всі права і засоби державної влади, українські політики, ухиляючись від необхідного контролю над тою владою, давали тому ворожому чинникові цілковиту волю і змогу до найбільшого самоправства та зловживання на шкоду українським націонльним інтересам" (ІЬісІет, стор. 7-8. Підкреслення скрізь наші).

Про таке ж відношення Генерального Секретаріяту і Центральної Ради до національно-церковної справи в Україні свідчить укр. сенатор ІС. П. Шелухин, який писав: „Київські керуючі українські кола поставилися до справи Української Церкви і релігії не тільки негативно, а навіть ворожо. М. Грушевський і слухати не хотів, а Виниченко просто глузував. Це вийшло через те, що самі вони не розуміли національної ваги цієї оправи... З цієї причини в Києві церковну справу взяло в свої руки само громадянство, а Українська Центральна Рада не цікавилась нею, не вважаючи на те, що в Києві, на чолі з духовенством, організовалося навіть спе-ціяльне товариство для боротьби проти українського визвольного руху, і в єпархіяльному журналі поведено було спеціяльну пропаганду проти українського руху та ширилися всякі вигадки й нісенитниці, аби одних осоружити проти українців, перед другими зогидити той рух".,. („Український Голос". Канада. 12 серпня 1925 р.).

Вихідна точка погляду українського лівого уряду в першому році революції на церковно-релігійну справу, як на справу приватну, що не підлягає компетенції урядових державних чинників в „надконфесійній" правовій державі, була глибоко хибна та дуже сумна в своїх наслідках. Колиб навіть погодитися з цією програмовою у партій соціялістичних тезою, що „релігія є приватною справою кожної людини", то ця теза не могла ж бути застосована відразу, та ще в добі національно-визвольних змагань, в житті народу, який близько тисячу літ жив в Церкві і з Церквою, які б не були по свому характеру епохи його церковно-історичного життя. Державний розум наказував не пускати цього життя на призволя-ще в цей переломовий в житті народу момент, хоч би з тої вже „ліберальної" рації стану, що в його органах управління гніздилася російська реакція, вільно розпоряджуючись церковними маєтками. Аджеж російський єпископат, коли змушений був наказом пат-ріярха Тихона вступити в розмови з Українською Церковною Радою в справі скликання Всеукраїнського Церковного Собору, то головним атутом його, яким змушував Раду йти на уступ-ки в певних пунктах <при виробленні статуту Собору, були погрози, що він не дасть коштів на переведення Собору з сум манастирів. Коли керівним діячам українських державних установ не було ясним те, що в церковному житті України йшла посуті політична боротьба протиукраїнських елементів, то тим тяжче, очевидно, було вимагати від тих діячів, при неґуванні могутнього фактору релігії і Церкви в державному і громадському житті, зрозуміння побожного ідеалістичного характеру українського народу через всю його історію.

Не можемо тут не зауважити, що Тимчасовий Російський Уряд лютневої революції (до большевицького перевороту в жовтні 1917 року) міг би бути прикладом для Українського Уряду в області церковної політики. Тимчасовий Уряд, і в складі перших місяців революції й після де-якого ухилу його наліво, в липні 1917 р. (по невдалому повстанні большевиків 3-4 липня), не тільки не неґував церковної справи, а взяв в свої руки ініціятиву церковної реформи в напрямку увільнення Церкви від поневолення її державою. Дореволюційний склад Синоду був Урядом розпущений, призначений новий склад Синоду, а при ньому „Предсоборний Совєт", в складі понад 60 осіб, завданням якого було найскорше підготовити, в співпраці з Синодом, всі потрібні матеріяли для скликання Всеросійського Церковного Собору, при чому Уряд на діло Собору асигнував мільйон руб., а Синод з своїх церковних фондів 21/2 мільйони рублів. Підготовка до Собору не йшла, очевидно, в напрямку відділення Церкви від держави. Пункт 1 законопр. про відносини між Церквою і державою, виробленого в Передсобор-ній Раді, говорила: „В Російській Державі Православна Церква повинна займати перше посеред других релігійних іоповідань, найбільш сприятливе в державі, публічно-правне положення, належне їй, як найбільшій народній святині, виключній історичній та культурній цінності, а також релігії більшости людности". На відкритті Церковного Собора в Москві 15 серпня 1917 р., який був відкритий в Успенському соборі в Кремлі урчоистою «Службою Божою, були від Тимчасового Уряду присутні: голова ради міністрів А. Керенський, міністр вн. справ Н. Авксентьєв і міністр ісповідань А. Карташев.

Сумні наслідки байдужосте, щоб не сказати більше, Генерального Секретаріату і Центральної Ради до церковної справи в Україні в добі національного відродження українського народу будуть видні з оповідання про дальші події в церковному житті України, тісно пов'язані з політичними змінами в революційні роки, бо ж за яких три роки 1918-1921 в Києві й на Україні одинадцять разів змінялась влада.

 3. Всеукраїнський Церковний Собор 1918 р.; перша його сесія в січніі 1918 р., припинена захопленням Києва большевиками. Утворення, замісць Церковної Ради, Братства свв. Кирила і Мефодія. Мученицька смерть Київського митрополита Володимира 

Термін Всеукраїнського Церковного Собору, призначеного було на 28 грудня (ст. ст.), не міг бути додержаний, бо на цей термін мало хто міг і приїхати після перших днів свята Різдва Христового; по інших місцях під час Різдвяних свят переводились тільки ще вибори на Собор. В склад Собору, що взагальному мав відбуватися, як пише митрополит Липківський, „на підставі положення Московського Всеросійського Со'бору", входив єпископат, який „складав з себе окреме коло і входив у президію Собору, з нього ж вибирався й голова 'Собору; з кожного повіту мало бути по одному священику й два мирянина; Всеукр. Церк. Рада й Перед-соборна Комісія входили в повному складі (60 осіб), від війська - 100 представників". „Не всі єпископи, не вважаючи на патріяр-ше благословення відбути на Україні Собор, переводили вибори на цей собор в своїх єпархіям. На Полтавщині (єпископ Феофан), Херсонщині (архиєп. Назарій) не було виборів; іноді вибірали, почувши про Собор, окремі церковні громади. Взагалі тодішній стан на Україні не сприяв ні виборам, ні зібранню на Собор. Військовий фронт розвалювався. Солдати кидали позиції і цілими хмарами тікали додому. Залізниці були забиті сірими солдатськими масами. Приватним людям просто неможливо було їхати залізницею. Все було в руках дезорганізованого натовпу. В різних містах України, особливо по більших містах, де багато було при-шлих елементів, підіймалися большевицькі повстання, а на півночі України вже велась дійсна війна проти України".

Після Нового Року до Києва почали з'їздитися єпископи з других єпархій, щоб підготовитися до відкриття Собору, яке мало бути в день св. пророка і предтечі Христового Йоана, 7 січня 1918 року. Між членами Церковної Ради розійшлась чутка, що єпископи хочуть перед Собором заборонити в священнослуженні архиєпископа Олексія Дородницина, щоб він, як заборонений, не міг бути членом Собору. Військовий священик (українського До-рошенківського полку) о. Павло Пащевський в Навечірря Богояв-лення пішов до митрополита Платона з метою перевірити цю чутку, яка дуже схвилювала членів Церковної Ради, почесним Головою якої був архиєпископ Олексій. Митрополит Платон запевнив о. Пащевського, що накладати якісь санкції на архиєпископа Олексія ніхто не збірається. Одначе ранком 7 січня архиєпископ Олексій одержав листовне повідомлення, що постановою єпископів, затвердженою митрополитом Платоном, як представником московського патріярха, він, архиєпископ Олексій, забороняється в свя-щеннослужінні; повідомлення було підписане всіма присутніми на зібранні єпископами. Які були канонічні підстави до цієї заборони, вияснень не маємо й по сей день. Акт цей, з одного боку, був засобом позбавитися опозиції в середовищі російського чи зро-сійщеного єпископату на Соборі, а з другого боку був визовом Церковній Раді, як національно-церковній організації. На девяту годину рано призначена була в Софійському соборі Служба Божа, після якої слідувало відкриття Церковного Собору. О годині восьмій рано члени Ради Церковної зібралися до Консисторії, яка містилась на обійстю св. Софії. Вирішено було на нараді зібраних членів Церковної Ради апелювати в справі заборони архиєпископа Олексія до Собору, але з дальшого ходу короткотривалої першої сесії Собору не бачимо, щоб ця справа була на Соборі порушена. Здається, що Церковна Рада, колиб мала за собою підтримку державного уряду України в справах церковних, могла б зовсім інакше 'й гідно зареаґувати на чин російського єпископату, який звик слухати вказівок державної влади, а не керуватися церковною правосвідомістю.

На жаль, зрозуміння важливости церковної справи в національне-державному житті України залишалось в уряді на попередньому рівні, властиво в стадії нерозуміння цієї справи. Правда, коли в середині січня 1918 р поставлений був Радою, де була більшість соціялістів-революціонерів, новий уряд переважно з соціял-революціонерів під проводом Голубовича, то при цьому уряді утворений був при Міністерстві Внутрішніх Справ Департамент Іспо-відань, але директором цього Департамента призначена була особа, поставлення якої на чолі урядового відділу для духовних справ в Україні могло тільки ще більше свідчити про зневажливе ставлення нового уряду до справ Церкви і релігії. Призначено було на директора цього департаменту бувшого єпископа Нікона Безсо-нова. Будучи ще студентом Московської Духовної Академії, Нико-лай Безсонов прийняв чернечий постриг під духовним впливом ректора Академії архимандрита Антонія Храповицького. При ар-хиєпископі ж Антонії на катедрі Волинській, був Николай, в чернецтві Нікон, Безсонов висвячений в 1909 р. в єпископа Кремя-нецького, вікарія архиєпископа Волинського. В Кремянці, як пише митрополит Євлогій, єп. Нікон залишив по собі дуже негарний спогад в зв'язку з однією скандальною історією в жіночій духовній школі. Ця історія спричинилась до переводу Нікона в Сибір єпископом Красноярським, куди з Волині привіз він і ученицю духовної школи та оселив її в архиєрейському домі. Коли ви-бухла революція 1917 р., еп. Нікон зняв з себе сан, обернувся в Николая Безсонова і повінчався з тою ученицею. Приїхавши на Україну, став співробітником в часописах, підписуючись „бувший єп. Нікон - Микола Безсонов". Цей „екс-єпископ" і був призначений директором Департаменту ісповідань. Тодішній архиестископ Волинський Євлогій, якого був товаришем по Московській Академії Николай Безсонов, в обуренні слушнім звернувся до прем'єр-міністра Голубовича з просьбою „пожаліти Церкву і її захистити від ренегата, що так принизив єпископський стан", але дістав відповідь, що Безсонов людина технічно обзнайомлєна в справах церковного управління. На зауваження ж, що невже в Києві не можна знайти для справ духовних рівно ж знаючу людину, але з іншим „ моральним цензом", Голубович не звернув уваги (Путь мо-ей жизни. Париж. 1947, стор. 288-289). В своєму оповіданні про цю історію митроп. Євлогій допустив тільки ряд помилок: Голубович зовсім не був головою Української Центральної Ради, історія призначення Безсонова не була в літі 1917 р., і Безсонов не був „міністром ісповідань", бо за Центральної Ради такого міністерства зовсім не було.

Як чисельна була перша сесія Всеукраїнського Церковного Собору в січні 1918 року, трудно сказати, бо учасники її подають різні цифри, від двохсот членів (о. П. Корсуновський) до чотирьохсот ('митрополит Липківський). „З огляду ж на жахливу жорстокість большевиків (вони наступали на Київ), все листування, як ВПЦРади, так і Собору, було знищено, знищено було й список членів Ради і Собору", - як свідчить про це митр. Василь Липківський в згаданій вище праці „Відродження Української Церкви". Відкрито було Собор, по Службі Божій в св. Софії, тут ж в митрополичій катедрі, для чого всі єпископи в мантіях вийшли на середину храма і сіли в кріслах, а члени Собору розмістились за ними. Митрополит Володимир відчитав патріяршу грамоту на відкриття Собору; були промови; чи було яке привітання від Уряду, наші джерела мовчать про це.

В перші дні по відкритті Собору переводилась організаційна праця для роботи Собору. Вибори президії Собору тягнулись кілька день, бо треба було обрати до двадцяти людей. Українці на Соборі переважали, а тому і обірались в більшості особи, намічені Церковною Радою. Найтяжче було з вибором голови Собору, яким, згідно з статутом Собору, міг бути тільки єпископ. Для українців був бажаним посеред єпископату, після недопущення на Собор архиєпископа Олексія, тільки €пископ - вікарій Уманський Дмитрій (Вербицький), але він рішучо відмовився кандидувати. Російсько-консервативна частина Собору ставила кандидатами митрополитів, яких було на Соборі три (Київський - Володимир, Харківський - Анто'НЇй Храповицький і Одеський - Платон), але в голосуванні вони, я<к і інші кандидатури, перепадали. Всеж найбільше шансів врешті мав посеред єпископату митрополит Володимир. Як названа була кандидатура маловідомого єпископа Пі-мена (Пегова), єпископа Балтського, вікарія Подільської єпархії, який був учнем митрополита Антонія, за часів ректорства останнього в Казанській Дух. Академії, посеред українців пущена була чутка, що під забороною архиєпископа Олексія нема підпису єпископа Пімена, і це 'вплинуло на подачу голосів за кандидатуру еп. Пімена «а голову Собору. Був він обраний значною більшістю голосів. Потім виявилось, що підпису еп. Пімена під забороною дійсно не було, але не з причини незгоди чи якого протесту, просто він був відсутній тоді, кудись виїздив. Обрання на голову Собору єп. Пімена нічого українцям -не дало, бо, як пише митропол. Липківськшй, еп. Пімен „мав лише добре горло, а за голову в нього був митрополит Антоній Храповицький".

Праця Собору, після виборів на ньому, перейшла в комісії, яких було утворено шість. Вечерами відбувались для членів Собору професорські доповіді по різних церковних питаннях. Між другими, в засіданні 14 січня, відбулась доповідь проф. Івана Огієнка на тему „Відродження Української Церкви", після якої засідання закінчилось співом національного гимну „Ще не вмерла Україна". Митрополит Євлогій в своїх спогадах пише: «Від самого початку виявилась непримирима позиція Собору до Російської Церкви. Виклики „геть з Москвою!", „Звільнимося від московського гне-ту!" - мали великий успіх. Засідання проходили в гарячих мітингових промовах» (Ор. сії., стор. 309). Мимо такої оцінки діяль-ности Собору в січні, сам архиєпископ Волинський Євлогій, з походження великорус Тульської губ., очолював на Соборі комісію по українізації Церкви. В одній з промов на засіданні Собору, після того як був проголошений вже 9/22 січня 1918 р. IV Універсал Центральної Ради про повну самостійність і суверенність Української Народньої Республіки, оратор сказав, що в незалежній Україні мусить бути і самостійна, автокефальна Українська Церква. Митроиолит Антоній, як передає о. Корсуновський, зареа-ґував на це викриком з-поза крісел президії: „Постійте, постійте! Ось прийдуть большевики, вони вам покажуть вашу Україну!"

Дійсно, вже 17/30 січня прогремів над Києвом перший боль-шевицький стріл з гармати. Почалось бомбардування Києва. Не була це ще навала большевиків з Москви, це місцеві та околичні большевики підняли «повстання проти Центральної Ради. В перші дні повстання Собор ще працював. Але була велика небезпека, що при перемозі большевиків, членів Собору, та ще українського, чекає розстріл; чим далі, працювати ставало неможливо. Був випадок, що в помешкання, де відбувалось засідання найчисленні-шої з комісій, влетів гарматний набій, який, на щастя, не розірвався. На засідання Собору все менше й менше з'являлося членів; багато втікало з Києва; архиєпископ Євлогій і митрополит Антоній були вивезені до Житомира ключарем Житомирського собору о. Голосовим, який приїхав з Житомира автом, сховав авто в лісі Святошинськім під Києвом, пробрався в Київ і забрав там владик на візника до Святошина. При таких обставинах члени Собору, що ще залишались, вирішили закінчити першу сесію Собору, призначивши другу його сесію на місяць травень 1918 р.

Церковна Рада, вважаючи, зі скликанням Всеукраїнського Церковного Собору, своє завдання, для якого була вона утворена, доконаним, перестала існувати після відкриття Собору. Тепер, коли праці Собору нагло були обірвані захопленням Києва большевиками, члени Собору українці нашвидко з бувшої Церковної Ради утворили Братство свв. Кирила і Мефодія, в склад якого увійшли б. члени Ради, але вписалось не мало й нових членів. Своїм першим завданням Братство тоді поставило допильнувати про вчасне скликання другої сесії Собору та взагалі слідкувати, щоб єпископи зовсім не відкликали Собору. Церковно-освітню свою працю Кирило-Мефодіевське Братство розпочало по увільненні Києва від большевиків, що сталося в другій половині міс. лютого. В цей перший прихід большевиків до Києва, після окупації ними Чернігівщини, Харківщини, Катеринославщини, Полтавщини, вони пробули в Києві дуже недовго, всього три тижні. Але „справили тут, - я'к пише проф. Д. Дорошенко, - криваву баню. Вривались в помешкання, витягали звідтіль генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до царського палацу і розстрілювали там, або й по дорозі. І от цікава річ: боронили Київ українці, вся злоба була звернена на українців, а окоши-лась майже виключно на російських офіцерах і взагалі на російському панстві й буржуазії. Чому так сталося, що вся помста й терор большевиків обернулись проти тих, хто фактично тримав „нейтралитет"? Діло в тім, що Київ узяли прийшлі московські большевики, яких заздалегідь розагітували й цькували проти „буржуїв" та „офіцерів". Допавшись до Києва, вони не розбірались, хто саме бився проти большевицької влади, і вилили свою злобу і жадобу пімсти на заможніші квартали, на заможніші будинки і помешкання, де було при тім що і пограбувати". Були це переважно квартали Печерська і Липок (Мої спомини про недавнє-мину-ле. 1914-1918, ч. 2. Львів. 1923, стор. 63).

«Одного ранку, - оповідає о. П. Корсуновський, - блискавкою рознеслася по Києву вістка, що вночі (на 26 січня) був розстріляний митрополит Володимир. Як не звикли люди до розстрілів, тортурів, пекельних знущань, але ця вістка просто вжахнула людей, навіть політичних противників митрополита Володимира. Це вбивство було просто безглузде і виконане було купкою пя-них матросів на власну руку, як про це навіть заявив сам „диктатор" Муравйов». В російській мемуаристиці та історіографії, за деякими винятками (наїпр. свящ. Кирил Зайцев. Православная Цер-ковь в Советской Россіи, ч. І. Шанхай. 1947, стор. 17-20), бачимо несовісну тенденцію мученицьку смерть від руки російських большевиків Київського митрополита Володимира пов'язати з українським національно-церковним рухом. Протопресвітер М. Польський пише: «Навіть під загрозою позбавлення життя митрополит Володимир не підпорядкувався незаконним вимогам (українців), що він і доказав своєю мученицькою смертю, якої він міг би уникнути, колиб захотів сховатися від ворогів і вбивників... Початок гоніння й переслідувань митроп. Володимира, положений озвірілими його ж бувшими духовними дітьми (тобто українським духовенством і українцями-вірними) завершився вбивством Владики під час володіння Києвом сатанистами безувірами» („Нов. Муч. Россійскіе", стор. 18-19).

Вище нами були приведені ті розмови, які мали місце в грудні 1917 р. між митрополитом Володимиром і делегацією до нього від Церковної Ради; навели з російських джерел також факт про авдієнцію у митрополита делегації Ради, підписаний самим митрополитом і його секретарем. Чи є в тих розмовах і в тому акті які підстави до тверджень о. протопресвітера Польського про „погрози митрополиту позбавити його життя", як „не підпорядкується незаконним вимогам" українців? Нема таких підстав, а дальші факти, як приняття митрополитом звання почесного голови Церковної Ради, участь його у Всеукраїнському Церковному Соборі в січні 1918 р., який відкривав він грамотою про Собор патріярха Ти-хона, цілком відкидають вимисли о. Польського про загрози позбавити життя, вимисли, подиктовані, очевидно, ненавистю до українського церковного руху, заплямувати який мученицькою смертю митрополита Володимира мав в намірах автор. Жадного зв'язку, крім послідовности подій в часі, нема між українським церковним рухом, що привів до скликання Всеукраїнського Церковного Собору, і вбивством митрополита бандою матросів-гра-біжників з большевицького війська Муравйова, від якого українці боронили Київ, скільки могли.

Та нема чого дивуватися о. Польському, проф. Й. А. Андреє-ву і др. історикам, які на підставі „історичних документів" стараються очорнити „самочинну антиканонічну спробу утворити автокефальну Українську Церку", що вона, мовляв, як „бунт", скоро привела й до вбивства митрополита Київського Володимира. Нема чого цим дивуватися, коли таку версію про причини мученицької смерти митрополита Володимира пускали вищі достойники Рос. Церкви, як митрополит Євлогій. Останній пише: «До нас (до Житомира) надійшла скоро вістка про зайняття большевиками Києва, про звірства, які вчинили вони в місті, і нарешті - жахлива вістка... про вбивство митрополита Володимира. Опісля я довідався, при яких обставинах владику Володимира вбито. В злодіянні свою ролю відограв і Олексій Дородници'н, б. Володимир-ський архиєпископ, але кров його і на монахах Лаври ... Вигнаний з єпархії, Дородницин, українець з Катеринослава, перекочував до Києва „ловити рибу в мутній воді" - і оселився в Лаврі... Улаштувавшись в Лаврі, архиєп. Олексій почав мутити монахів-українців і підбурювати їх проти митрополита Володимира, спо-діючись добитися його звільнення і самому сісти на його місце» ... („Путь моей жизни", стор. 307-308, 310). Оповідає далі митр. Євлогій, що коли в кінці січня Київ був занятий большевиками, командуючий большевицькими військами Муравйов прийшов до намісника Лаври (був ним архимандр. Амвросій) і попередив: „Я буду мешкати в лаврській гостинниці, з вами в мене телефон. Якщо увірвуться до вас банди з обшуком (так командуючий розцінював своє військо), з вимогами грошей, або ще будь-що станеться, дзвоніть до мене". Скоро після того прийшла банда матросів в трапезну Лаври, і коли там трапезували «послушники, роз-пропаґандовані революцією і підбурені агітацією Дородницина, почали скаржитись на утиски: народ несе в Лавру великі гроші, а з'їдає їх він... і послушники показали наверх, де знаходились покої митрполита» (ІЬкіет, стор. 310). З трапезної матроси пішли до митрополичих покоїв, де залишались, за словами митр. Євло-гія, біля двох годин. А пора була вечірня, %7 год., як пише о. Польський (Ор. сії., стор. 21). Обшуки і грабунки в покоях митрополита, знущання над ним і тортури, що все закінчилось уводом митрополита за стіни Лаври, на „лаврські вали", де його й розстріляли, нанесши ще потім кілька страшних колотих ран.

Ціла Лавра, очевидно, знала, що в ній в цей вечір 25 січня діється в митрополичих покоях. Митрополита Володимира проводили матроси мимо намісника архим. Амвросія, мимо єп. Прилук-сь'кого Федора (Польський, стор. 21); келейники Филип, Іван стояли і прощався з ними митрополит ... «Монахи,-лише митр. Євло-гій, - які бачили, як виводять їх митрополита, не тільки не підняли тривоги, не вдарили на сполох, але «і звука нікому не сказали. Пройшло досить вже часу, як хтось схаменувся і подзвонив Муравйову. Той прислав своїх жовнірів. Допити, питання, хто? куди повели? коли? Але було вже пізно, злочин був доконаний» (Стор. 310). «Забутий і покинутий своєю братією, - пише про-топресв. Польський, - оточений палачами і вбивцями, ні в чому неповинний, тихий і смиренний старець, митрополит Володимир спокійно ;йшов на страту... Цієї ночі спокій Лаври більше не порушувався. Увесь манастир спав міцним сном» ... (Стор. 22, 23). Чи ж всю цю лаврську братію так розагітував архиєпископ Олексій з українцями, що вона спала спокійним міцним сном через всю ніч, коли «за тисячу кроків від Лаври лежав уже труп замученого вбитого Настоятеля і Отця Лаври митрополита Володимира»? До речі, архиєпископ Оліексій ще перед повстанням больше-виків в Києві опустив Лавру, збіраючись виїхати до сестри в Катеринослав, але поїзд, яким мав їхати, не пішов, і владика з двір-ця вночі приїхав до о. Корсуновського поблизу двірця (на Соло-менці) і залишався в нього увесь час повстання і боїв. Коли ж большевики захопили Київ, то через де-який час вірний чоловік відвіз архиєпископа простими санками через поля і села на дальшу станцію, звідкіля він безпечніше, ніж з двірця в Києві, зміг пробратися залізницею до сестри в Луганську.

Вибуяла фантазія митрополита Євлогія (тоді архиєпископа Волинського) зробила з архиєпископа Олексія претендента на Київську митрополію, засобом до чого, за словами м. Євлогія, було підбурювання арх. Олексієм „монахів-українців" в Лаврі проти митрополита Володимира (Ор. сії., стор. 307), так ніби від тих монахів залежало звільнення Володимира і поставлення на катедру Олексія. Це одне, а друге, - кому ж з російських ієрархів не було відомим, оскільки Київо-Печерська Лавра була зрусіфікова-на впродовж ХЛХ-ХХ в., яких та скільки знайшов там митр. Євло-гій „монахів-українців"? Правда, на стор. 310 своїх спогадів митр. Євлогій вже замінив їх всього тільки „послушниками", „підбурюв

• ВКонтакте