РОЗД. II. ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР В КИЄВІ 14-30 ЖОВТНЯ (нов. ст.) 1921 р., ЙОГО ДІЯННЯ І ДАЛЬШІ ПОДІЇ В ЖИТТІ УАПЦЕРКВИ НА УКРАЇНІ ДО ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1939-1945 РР.

В той час, як Голова Директорії УНР на еміграції, роздумуючи над „справою автокефалії Української Церкви", в зв'язку зі значенням цієї автокефалії й для будови української державносте, приходить до висновків про необхідність „внутрішнє міцної, ієрархічно здисциплінованої Української Православної Церкви на чолі з власним патріярхом, як найбільш доцільної ієрархічної форми в організації Української Автокефальної Церкви" (з листа Симона Петлюри до міністра і сповідань І. Огіенка з дня 19. ХіИ. 1921 р.), - в Києві український національно-церковний рух, силою різних обставин, в значній мірі вже нами показаних, .прийшов до протилежних, треба признати, висновків, ставши по суті на шлях боротьби з „єпископсько-самодержавним устроєм Церкви", як формульовано було цей шлях на Всеукраїнському Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня (н. ст.) 1921 р.

Цьому Соборові, скликаному ВПЦРадою, суджено було відо-грати в історії Української Церкви в добу її відродження головну ролю, так що й історик у викладі історії відродження УПЦеркви з революцією 1917 р. не може не поставити цього Собору в осередку історичних подій, розглядаючи 'події укр. національно-церковного руху, які привели до цього Собору, і події, що наступили далі внаслідок діянь цього Собору. Як пише митр. Липків-ський, „14 жовтня 1921 р. нарешті 'прибув сам головний хазяїн УАПЦ, що мав взяти справоздання у її діячів за минулу працю, накреслити шляхи на майбутнє й 'поставити твердий ґрунт для її життя й розвитку".

Майже 10 років тоїму, коли ще більш надійно, ніж нині, трактувались у нас справи церковного об'єднання православних українців у світі в одну Українську Автокефальну Православну Церкву і скликання з цією метою Всеукраїнського Православного Собору (поза Батьківщиною, яка в неволі), автор цієї Іпраці, в зв'язку з трактуванням цих справ, написав статтю „Передсоборні думки" („Церква і Нарід", чч. 6-7, 8, 9 за 1949 р., 1, 2-3, 4 за 1950 р). В цій статті, виходячи з думки, що в реалізації ідеї церковного об'єднання на Всеукраїнському Православному Соборі поза Батьківщиною може сильно заважити те чи друге відношення членів Собору до Київського Собору 1921 р., ми взяли на себе спробу перевести аналізу актів Київського Собору 1921 р. з точки погляду догматично-канонічної й церковно-історичної. Яконбудь критики цієї анлізи, що змусила б (критика) нас -переглянути висновки аналізи, ми за ці 10 років не зустрічали. Нові ж матерія-ли, з якими за цей час пощастило ознайомитись, як, напр., „Церква і Життя" - орган УАІПЦеркви, видання ВПЦРади, за 1927 і 28 рр., тільки скріпили нас в правильності 'переведеної аналізи. Це дає нам моральне право у викладі історії Всеукраїнського Церковного Собору в Києві в жовтні 1921 р. користати в значній мірі з •попереду написаного нами про цей собор в названій вище статті „Передсоборні думки".

1. Склад Всеукраїнського Собору 1921 р., питання на ньому про його канонічність. Справа на Соборі автокефалії Української Православної Церкви

Друга ВПЦРада, як і перша, утворена восени 1917 р., вважала себе лише тимчасовим керівничим органом УАПЦеркви до скликання Всеукраїнського Собору. Підготовкою до Всеукраїнського Собору 1921 р. були з'їзди й зібрання церковні з кінця 1920 і від початку 1921 р. (в (Києві і на периферіях - в м. Богуславі, Звенигороді, Березні і др.). ВПЦРада розсилала інформації, програму Собору з закликом до обрання делегатів на Собор не тільки до українських, але й до всіх парафій на Україні. Розсилалась ВПЦР й ідеологічна література, як про це свідчить видана р. 1922 за кордоном брошурка (в числі видань 'згаданого нами вище видавництва ,,Укр. Автокефальна Церква" під ред. проф. І. Огішка) „Підвалини Української Православної Церкви", яку проф. І. Огіенко супроводив слідуючою заувагою: «Подаю тут на увагу нашого громадянства статтю „Підвалини УПЦеркви", складену ВП-ЦРадою в Києві; статтю цю було поширено поміж українською людністю перед церковним передсоборним з'їздом представників православних парафій волостей Київської округи, що відбувся 27-29 березня 1921 р. в Києві. Подаю цю статтю дослівно, не роблячи в ній жадних змін, хоч з де-якими місцями її, на яких занадто вже відбився революційний час і сучасний український режим, погодитися й трудно» (Стор. брошурки 1.).

Не маємо, на жаль, відомостей, як переводились вибори делегатів на Всеукраїнський Собор 1921 р., як рівно ж і про саму кількість делегатів та членів Собору Всеукраїнського: різні подаються дані. У митр. Липківського ?з розд. VII його історії Укр. Церкви сказано, що зібралось більше, як 400 делегатів; в „Історичній Записці" ВПЦРади читаємо, Іщо „на Собор з'їхалось до 500 представників з духовенства і мирян з усі>єї України", а в листі митр. Липківського до о. Корсуновського так само подається число „до 500 представників майже від усіх губерній України". Щодо питання, оскільки представлена була та чи інша єпархія України, то митр. Липківський зазначає: „Багато делегатів прислали Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Волинь; були делеґа-ти з Одеси, (Слобожанщини, навіть з 'Кубані, найбільше було запевне з Київщини, особливо з Києва; 'переважна більшість членів була з селянства, учительства, з 60 було священиків". Невідомо, чи ті священики з 60 були представниками від духовенства, чи особисто з'явились на Собор 1921 р. Скорше треба думати, що прибули більше особисто (бо ж організації церковного управління УАОЦ Іпо повітах чи єпархіях тоді ще не було), але все рівно - вражає така малість священиків на Соборі, який мав рішати долю Укранїської Церкви, бо ж за статистичними відомостями 1914 р. священиків на Україні було 10.565, дияконів - 1.825 і дяків - 10.793 („Церква і Життя", ч. 2/7/1928 р., стор. 106-107); мимоволі пригадується, що в XVI в. на Берестейському Православному Соборі 1596 р. було, крім 25 архимандритів, намісників і протопопів, понад 200 священиків.

Запрошення взяти участь у Всеукраїнському Соборі 1921 р. було вислано ВПЦРадою й до 'патріяршого екзарха митро'п. Ми-хаїла Єрмакова та до всіх архиєреїв на Україні, „прохаючи їх, - як пише митроп. Литовський, - бути членами Всеукраїнського Собору й спільно з ним обговорити й вирішити всі питання щодо життя Української Церкви". Таке запрошення, скероване до російських єпископів в Укра'їні, явно суперечило ухвалам ВПЦРади від 5 травня 1920 р., якими проголошувалась автокефальність Української Православної Церкви і закликалась українська православна людність жадних розпоряджень єпископату, представника Московської духовної влади, не виконувати і ні в які стосунки з ним не входити (див. про ці ухвали в розд. І, підрозд. 6). Майже півтора року після проголошення цієї автокефалії українські парафії, які знаходились під керуванням ВПЦРади, були незалежні від російського єпископату (кілька часу користаючи з духовної опіки архиєп. Парфенія, який знаходився в юрисдикції патрїярха Тихона), обслуговувались і священиками, забороненими російськими єпископами. Отже явно непослідовним було тепер звернення тієї ж самої ВПЦРади до єпископів, унезалежнення від яких вона 5. V. 1920 р. проголосила, щоб ці єпископи прибули на собор, скликуваний ВПЦРадою, і 'прийняли участь „в обговоренні і вирішенні питань щодо життя Укранїської Церкви". Було таке поступовання гірким наслідком зневаження проводирями народ-німи і церковними діячами від початку відродження Української Церкви в 1917 р. важливої справи утворення національної церковної ієрархії в Україні.

Думаємо, що критичне положення Церкви без єпископів змусило ВПЦР, під тиском особливо не реформаційне думаючого і настроєного духовенства, звернутися до російських єпископів і просити їх взяти участь в Соборі. Але при тих стосунках поміж ВОЦРадою і російським єпископатом, які уклались вже від проголошення першою автокефалії Української Церкви 5. V. 1920 р., не можна було, очевидно, висилати запрошень на Собор, не перевівши наперед 'переговорів в цій справі з екзаріхом і другими визначними єіпиоксшами. Ми не 'бачимо, щоб такі переговори були переведені, і тому трудно було очікувати з боку єпископату російського іншої відповіді на запрошення, як тільки відмовної. Таку відповідь і прислав від себе, а також і за всіх єпископів, екзарх Михаїл, додавши при цьому, що хто з священиків прийме участь в Соборі, той буде ним відлучений від Церкви.

Так Собор 1921 р. відкрився 14 жовтня без епискр'пів і провадився увесь час в Київському Софійському Соборі. Головою Собору обрано було голову ВПЦРади Михайла Мороза і до нього президію і секретаріят з духовенства 1 мирян. Перше питання, яке поставлене було на Соборі, торкалось його тгравомочности: „Чи вважає себе Собор, з огляду На відсутність в його складі єпископів, цілком правним канонічним Собором Української Автокефальної Православної Церкви, чи лише звичайною нарадою"? (митр. Лишківський). З доповіддю 'по цьому питанню виступив •прот. В. Липківський. Після його доповіді, „Собор, на тій підставі, що єпископи на Україні самі не захотіли прийти на Собор, бо вони або не вважають себе членами нашої Церкви, або не вважають себе обранцями Церкви, або, нарешті, вважають себе вищим станом в Церкві і хотять панувати на Соборі, тоді як „кожний член Церкви стає членом Собору не по тому, який він займає стан чи служіння в Церкві, а по тому, чи є він обраний від Церкви на Собор, незалежно від тото, чи він єписко'п, чи священик, чи мирянин, бо в Церкві перед Христом всі рівні", всі ж „члени Собору зібрались в ім'я Христове для вирішення оправ про життя Христової Церкви в українськоіму народі", - з цих мотивів доклад-чика виходячи, Собор (признав себе дійсним канонічним Всеукраїнським Церковним Собором, скликаним (Вищим Керівничим органом Укр. Автокеф. Церкви - ВПЦРадою.

Мимо 'признання себе таким, Київського Собору 1921 року в історичній літературі і ворожій відродженню Української національної Церкви, що не дивно, і, здавалось би, невтральній, - зустрічаємо кваліфікацію Собору 1921 р. в Києві як „схизматиць-кого собору" (Гейєр, Ор. сії., стор. 77, 86). Розуміється, що в історії церковних соборів ще ні один собор не признав сам себе схизматицьким, розкольничим, але ж і в історії боротьби в Східній Православній Церкві за унезалежнення, автокефалію тої чи іншої Церкви, коли цьому противиться Церква, від якої відділю-ються, ця остання завжди називала й буде називати „схизматиць-кими" собори тої Церкви, яка 'прагне автокефалії. Історія боротьби церков за свою автокефалію повна рівно ж неіхтування заборон і відлучень, які пристрасно накладаються в боротьбі на ієрархію і духовенство так зв. Церквою-матір'ю. Цього не треба забувати церковним історикам невтральним та бути обережними, щоб не ображати членів Церкви, яка бореться за свої права. А така образа приходить, коли історик безкритично повторює за тими, хто не хоче випустити з-тгід своєї влади національну Церкву цілого народу, зневажливі слова: „схизма", „схизматики", „схизматицький" собор ...

Собор 1921 р. не мав потреби довго застановлятись і дискутувати над справою автокефальности Української Православної Церкви, бо ж зовсім нема даниїх, щоб посеред членів Собору був хто 'противний автокефалії Української Церкви, а єпископат російський, з-під влади якого відійшла Церква, запросин на Собор не прийняв. Фактично Українська Церква була незалежною від Російської впродовж півтора року, маючи 'перед тим проголошення своєї автокефалії і в державному законі 1 січня 1919 р. і в постанові 'ВПЦРади 5 травня 1920 р. Правда, остання постанова потрі-бувала підтвердження її більш авторитетним тілом, ніж ВПЦР, в чому й повинно, на нашу думку, вбачати головне значення акту Собору 1921 року в часті постанов його про автокефалію Української Православної Церкви.

Ці постанови Собору, обняті розд. Й „Діянь" Собору під наголовком: „Взаємовідносини межи Українською Церквою і іншими Церквами". В точках цього розд. II - 8-13 і 15-16 проголошується, чи підтверджується раніш проголошена, автокефалія Української Православної Церкви. Центральним є властиво п. 12, де читаємо: „Українська Православна Церква, яку примусово і протиканонічно московська царська влада позбавила автокефалії, яка (Церква) морально і канонічне завжди залишалась автокефальною, а ухвалою (ВПЦРади від 5 травня 1920 р. фактично відновила свою автокефалію повністю, є автокефальна, ніякому духовному урядові інших православних церков не 'підлегла і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа" (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. ст. 1921 р. Франкфурт-Майн. 1946. Передрук з видання ВПЦРади в Києві кінця 1921 р., стор. 6). Соборна ця (постанова замовчує, як бачимо, державний акт Української влади про автокефалію Української Церкви, виданий 1 січня 1919 р. Вона містить в собі ствердження волі церковного народу, представленого на Соборі, до незалежности, автокефальности своєї Церкви, яка фактично і є вже автокефальною. В цьому розумінні акт цей має історичне значення в житті відродженої національної Української Православної Церкви. Але мотивацію цього акту (покликанням на 'примусове позбавлення Української Церкви автокефалії в минулій її історії (Іпро це довше говориться ще в т. 9 розд. ІІ з притаманною часу соціяльної революції фразеологією), так що тепер прийшло тільки відновлення канонічної автокефалії, треба признати в соборній постанові невдалою, бо це суперечить історичній правді. Українська Православна Церква не була автокефальною, знаходилась, як Київська митрополія, в юрисдикції Царгородськото патріяріха до 1686 р., а від 1686 р. підпорядкована була юрисдикції Московського патріярха. Коли б не так це було, то пощо московська влада зверталась би до Цар-городського 'патріярха, та ще за посередництвом турецького ви-зиря, про відступлення Москві Київської митрополії? (Докладно про це - в т. II цієї праїці, розд. XVII, стор. 292-343). Аргументація права Української Православної Церкви на автокефалію може бути сильна і без відступлень від історичної правди, для яких не місце особливо в постановах церковних соборів, де такі відступлення тільки ослабляють, а не скріплюють, українські національно-церковні позиції.

Врешті історик повинен відмітити, що в свідомості Всеукраїнського Церковного (Собору, при ствердженні ним перед тим вже проголошеної автокефалії Української Православної Церкви, було, очевидно, ясним, що в міжцерковних відносинах з іншими Православними Автокефальними Церквами необхідним являється признання проголошеної автокефалії Української Церкви цими Церквами-сестрами. А тому в постанові Собору 1921 р. (т. 9 розд. II) читаємо: „За визнання тієї автокефалії Українська Церква підіймає голос до сумління всієї Церкви Всесвітньої і Іпевна, що Всесвітня Церква не відмовить в такому визнанні" („Діяння" Ор. сії., стор. 6).

2. Питання на Соборі єпископату в УАПЦеркві; звернення в цій справі до патріяршого екзарха на Україні Михаїла Єрмакова. Рішення питання ухвалою Собору. Утворення єпископату УАПЦер-кви соборною висвятою

Істотною ознакою автокефальности тої чи іншої Православної Помісної Церкви являється незалежність Церкви в поставленні в ній самій Первоієрарха її і других єпископів, а через них і всього священства. Іншими словами, тільки тоді Православна Церква є автокефальною, коли вона в собі самій має джерело ієрархічної влади, а не звертається за єпископами, чи висвятою для неї етіи-скопів, а тим більше священиків, до єпископату іншої Православної Церкви. Очевидно, що можуть бути в історії Автокефальної Церкви випадки, коли припинилось в ній, з тих чи інших причин, власне єпископство, і тоді вона звернеться за відновленням його до іншої Автокефальної Церкви-сестри. Але це будуть винятки; нормальний же давній в Церкві Христовій порядок засвідчено правилом 8 Третього Вселенського Собору, який, боронячи автокефалію Кіпрської Церкви, порушену патріярхом Антиохійським, постановив: „Начальники у святих кіпрських Церквах нехай ма-.оть свободу, без намагань до них і без натиску на них, по правилах свв. Отців і по давньому звичаю самі собою довершувати поставлення благоговійних єпископів". Таким чином, з проголошенням автокефалії Церкви зв'язані певні передумови, а як їх нема, треба подбати про їх утворення. Найголовніша передумова авто-кафльности - власний єпископат, «без якого нема й Православної Церкви.

Ми вже не раз підкреслювали, що справа українського єпи-екоіпату була злегковажена в перші роки відродження Української Церкви. Тепер, опинившись і під чужою, не українською, державною владою, українські церковні діячі, якби назовні не вітали вони відокремлення при цій владі Церкви від держави, побачили, що зайшли в сліпий кут, проголосивши автокефалію своєї Церкви, а єпископату в ній не маючи. „Питання Іпро український єпископат, - пише митр. Литовський, - найбільше хвилювало ВП-Праду ще перед Собором. Член ВПЦР лрот. Ксенофонт Соколов-ський звернувся з листовною вимогою до ВПЦР одверто сказати, що вона думає про утворення єпископату: чи не має вона на думці в крайнім разі утворити єпископат не в традиційний православний, а в реформаційний спосіб? ВПЦРада відповіла ІСоколовсько-му, що вона своєї думки то цьому 'питанню не має, а жде, що скаже Всеукраїнський Церковний Собор ... І от тепер, коли Собор зібрався, коли визнав себе єдиним канонічним органом УАПЦ для розв'язання цього питання, насиченість ним церковного повітря дійшла до вищої точки ... Особливо запевно хвилювалось духовенство. Загальна думка всіх була така, що про єпископат мусить бути вирішено на Соборі остаточно, щоб там не стало, бо роз'їхатись Соборові, не вирішивши цього питання, розійтись по домах без єпископа - це значить кинути свою Церкву на вірну смерть зараз після її народження. Отже Собор не мусить припинятися, доки не вирішить оправи з єпископатом. Але в який спосіб ЇЇ вирішити?.. От тут і розводили руками: де-які просто казали про „покладання рук пресвітерства", згідно часам апостольським, а де-які тільки жахались цього. Нарешті рішали всіїх заходів ужити, щоб порозумітись з сучасними єпископами. Коли питання 'про єпископат поставлено було на Соборі, рішили ще спробувати від Собору запросити єпископів прибути на Собор; може вони до запрошення цілого Собору поставляться більш уважно, ніж до запрошення ВПЦРади. Тоді обрана була від Собора делегація до екзарха Михаїла з проханням його і єпископів на Всеукраїнський Собор".

На нашу думку, був це момент надзвичайний в історії взаємовідносин поміж Церквою Російською, чи Московською, і Українською, коли перша могла глибоко віддячити українському на' родові і його Православній Церкві за всю церковно-місійну службу їх для Суздальсько-московської півночі від часів св. Рівноапостольного князя Володимира, за ті церковно-освітні прислуги, які мала Московська Русь впродовж ХУИ-ХУШ століть від українських ієрархів і українського духовенства з його школами; з другого боку, в цім історичнім моменті Московська ієрархія могла б виправдати кривди, заподіяні нею, як слугою певного політичного режиму, українському народові, денаціоналізуючи його верстви через Церкву впродовж понад двох віків. Але недоля судила, щоб на чолі тої ієрархії в Україні стояв в той момент, як представник патріярха, архипастир вузьких поглядів, який, залишаючись і в цю добу падіння імперії з цезареіпапизмом в Церкві на •позиції старо-режимного архиєрея-бюрократа „Вєдомства Православного 1>оп о відання", не в силі був піднятися до розуміння духовної ролі Церкви в житті народів.

Патріярший екзарх митрополит Михаїл Єрмаков, на просьбу делегації від Київського Собору, на Собор (прибув з кількома священиками; інших єпископів не було. Але прибув він не для участи в працях Собору. Зустрічений на Соборі, як належить архи-пастиреві, співом „Достойно єсть" та „Іс пола еті деспота", екзарх Михаїл не дав благословення зібраним, а підбігши до столу президії Собору, оголосив, що він цей „з'їзд" не визнає за Собор, як зібраний без його дозволу, супроти канонів, і 'пропонує негайно роз'їхатись по домак... З тим хотів відразу відійти, але йото прохали сісти і відповісти на де-які питання. Його стали просити рукотіоложити в єпископи Української Церкви тих кандидатів, яких обере тепер Собор. Екзарх відповів, що на його думку, на Україні і без того є досить єпископів, а коли треба, то він ще висвятить, кого схоче... От і в цю неділю рукополагаєть-ся єпископ. «Тоді окремі члени Собору, - оповідає учасник його, тоді священик, а потім єпископ, Микола Карабіневич, - ви-стуїпили з палкими, любов'ю оповитими, промовами, закликали до згоди, братерства й від лиця всього Собору просили митрополита Російської Церкви Михаїла піти назустріч бажанням українців. Один з «промовців, старий батько кооперації, Микола Ле-вицький закінчив промову словами св. Євангелія: „Ми просимо у вас хліба, - не дайте нам каменя; ми просимо у вас риби, - не дайте нам гадюки" (Мтф. VIII, 9-10). Благання Собору не зворушили, не розтопили серця старого царського митрополита. До нього в цей момент простягала руки воскресша Українська Церква, молила його про життя, та даремно. Забув митрополит заповіти Христа і на це відповів: „Я гадюк не висвячую". Далі йти було нікуди, більшого грі'ха, більшої образи не можна було чекати. Стало всім ясно, що ні благанням, ні проханням, ні Божим словом не пробити камінних сердець і душ старих єпископів. Вони самі відгородилися стіною, сами вбили кола в організм Церкви, сами стали на шлях роз'єднання і боротьби» (€п. Микола Карабі-нєвич. Правда про св. УАПЦеркву. „Церква й Життя". Ч. 4 1927 р., стор. 275-276).

„Екзарх Михаїл схопився і зараз же вийшов, сказавши, що для українців єпископа не дасть і молитовно звернувся до Богородиці „Нерушимої Стіни" (засідання Собору проходили в Софійському соборі) з вірою, що вона не дасть відбутися тут найтяжчому церковному злочину, цебто висвяті єпископа пресвітерами" (митр. Липкі вський). Замісць молитви про це до Небесної Заступниці, екзарх Михаїл міг сам не допустити до такої висвяти, задовольнивши прохання Всеукраїнського Собору про висвяту в єпископи обраних Собором кандидатів, при умові, розуміється, щоб соборні кандидатури відповідали канонам Вселенської Православної Церкви. Чим керувався митроп. Єрмаков в своїм по-ступованні, яке цілком підходить під слова Господні: ,,Горе тому чоловікові, через кого спокуса приходить"? (Мтф. ХVIII, 7). За-певно не мотивами церковно-християнськими, яких не подають ні богослови, ні каноністи, - принаймні ми не чули від них таких мотивів, - навіть ворожі відродженню Української Православної Церкви. Отже російський націоналізм засліпив очі тодішньому керівникові Православної Церкви в Україні екзархові Михаїлові, який міг піти назустріч 'бажанню Со-бору 1921 р. щодо висвяти українських єпископів і залишив'ся б в цій, так важливій для дальшого співжиття православних українців і росіян, справі в порядку навіть перед Московською патріярхією, користаючи в даному випадку з патріяршого наказу, опертого на постанові Вищої Церковної Ради, від 7/20 листопаду 1920 р. ч. 362, згідно з яким широка самоуправа предоставлялась на місцях єпископату, до висвяти нових єпископів включно, без зносин з московським церковним центром, з огляду на тяжкі перешкоди в зносинах і перерву їх зза революційних подій, горожанську війну, пересунення боє-вих фронтів і т. п.

Не маємо даних, щоб судити, чи не було тоді посеред єпископів в Києві, в цей тяжкий момент для Української Цркви, противних поступованню екзарха Михаїла, і оскільки, значить, екзарх діяв по згоді зо всіма єпископами, як в цьому переконані були сучасники - члени Собору. „Всі вони (словянські єпископи) рішили одностайно відмовитись від участи в 'Соборі і боротися з ним і не зупинилися навіть перед тим, щоб нанести образу Соборові, а в його особі й усьому віруючому народові українському" (Єп. М. Карабінєвич. Ор. сіt., стор. 275). Але „одностайність" єпископів у великій мірі освітлюється наступним фактом, про який знаходимо відомості в т. IV „Жизнеописанія митрополита Анто-нія" єп. Нікона (Рклицькото). У власноручній записі митроп. (тоді архиєпископа) Євлогія про арешт в грудні 1918 р. в Києві його і митропол. Антонія пише Євлогій: „Митрополит Антоній розповів мені (в арешті), Іщо напередодні, після мого арешту, він зібрав усіїх єпископів, які були в Києві, і вони постановили твердо триматися, під загрозою церковної кари, ухвал Українського Церковного Собору" (що відбувся за гетьманської влади. І. В.). В примітці до цього під текстом єпископ ІНікон подає: „З огляду на те, що в цей час українськими самостійниками велась напружена боротьба за повне відділення (автокефалію) Української Церкви від Російської Церкви і Московського патріярха, єпископи, за пропозицією владики Антонія, дали на письмі під клятвою приречення в тім, що вони залишаються вірними Російській Церкві і не приєднаються до автокефалії. Потім один з єпископів не дотримав цього приречення, за що був засуджений собором єпископів і позбавлений своєї катедри" (Еписко'п Нікон. Жизнеописаніе Блаженнєйшаго Антонія, митрополита Кіевскаго й Галицкаго, т. IV. Ню-Йорк. 1958. Стор. 239.).

Не названий тут автором „Жизнесиписанія" по імени єпископ був, треба думати, архиєпископ Катеринославський Агапит Виш-невський, про засуд якого, за привітання Директорії УН'Р і молебень на Софійській площі в Києві, Вищим Церковним Управлінням при армії ген. Денікина оповіджено нами вище (розд. І, 5). Екзарх Михаїл Єрмаков не був, правда, зв'язаний клятвою, яку відбірав, невідомо на (підставі якої догматично-канонічної науки про Церкву Христову, від єпископів в Україні митрополит Анто-ній в 1918 р. після повалення гетьманської влади, бо ж екзарха Михаїла не було тоді й на Україні. Але ж інших єпископів, по-мимо можливо однакової політичної орієнтації їх на єдину неділиму Росію (большевизм вважався ще явищем не довготривалим), в'язала ще у відношенні до України й Української Церкви дана на письмі присяга.

Хто знає, чи задоволення українців висвятою для них національної ієрархії не внесло б замирення і у взаємовідносинах в церковному житті України поміж ,,автокефалістами" і „словяни-стами" та ослабило б і прагнення повної відразу церковної неза-лежности? Не задумався глибше над вимовним фактом звернення до нього в гарячій просьбі Всеукраїнського 'Собору ні екзарх, ні інші єпископи. А головний інспіратор боротьби під клятвою проти автокефалії Української Церкви, який, признаємо, міг би тепер задуматися, митрополит Антоній, був, залишивши паству, в час цих подій в Києві, далеко за кордоном.

Не трудно зрозуміти, що підвищений настрій, з яким взагалі розпочався Собор 1921 р., ще більш був піднесений остаточною відмовою екзарха Михаїла. 'Навіть ті священики, що ще надіялись на єпископів, визнали, що від них нема чого ждати. Чулись голоси, що „згоди не може бути, Українська Церква з такими єпископами відродитися, зажити новим життям не може, верховні пастирі кинули Українську Церкву на роздоріжжі, їм не цікаво й не бажано працювати в ній і разом з нею по-Божому, вони гадали й мріяли вічно тримати Церкву на Україні в своїй підлеглості й рабстві" ... Загострення націоналістичною російською ієрархією на Україні ієрархічного питання в національній Українській Церкві спричинило ряд актів, яких могло і не бути на соборі 1921 р., а найголовніший між такими - утворення непринятим, а не канонічним шляхом українського єпископату.

Що утворення таким шляхом української ієрархії на Соборі 1921 р. було актом вимушеним, ясно видно з старань перед собором і в часі по відкритті його придбати для Української Церкви канонічних єпископів. Безпосереднє ж свідоцтво про такий характер цього акту маємо від одного з тих єпископів, які були висвячені тоді ж, в час Собору 1921 р., митрополитом Липківським і архиєписко'пом Шараєвським. А саме, - перший, ними висвячений, є-пископ (нині митрополит УПЦеркви в США) Іоан Теодоро-вич пише: „Ми ніколи не відділялися від Вселенського Правосла-вія. Акт Собору 1921 р. не був актом реформативним, а актом вимушеним. Ми духовно все себе числимо в лоні Вселенського Пра-вославія"... (З листа до митрополита Полікарпа Сікорського від 6 червня 1946 р.). Це саме підтвердив владика Іоан Теодорович і в листі свому від 16 жовтня 1947 р. до Ради т. зв. „автокефалі-стів-соборноправників" в Ашаффенбурзі, коли вони звернулися до нього, обравши почесним головою Ради, аби він їх очолив. В цьому ж листі митрополит Теодорович Іписав: „З того, що воля й серце нашого народу утворили в 1921 р., багато з того не було свобідним проявом нашої багатовікової української церковности, а проявом під примусом тодішніх обставин. До таких проявів з примусу, а не свобідним рішенням, треба віднести самий акт відновлення нашої ієрархії, акт, що опісля став „пятою А/хилла", болісним місцем, яке все потрібувало оборони, а не було місцем опори, що дає певність стояння, не тіотрібуючи жадних підпор" (Підкресл. наші).

Вимушений остаточною відмовою екзарха Михаїла, а не реформаційний характер акту утворення української ієрархії на Соборі 1921 р. підтверджується й соборними постановами на цей предмет, обнятими в „Діяннях" Собору (розд. IV. Відновлення Української Церковної Ієрархії). Треба звернути найперше увагу й на те, що постанова аїр о соборну висвяту в єпископи, при від-сутности на Соборі єпископів, не була, не вважаючи на загальне обурення політиканством екзаріха та інших російських єпископів, так однодушне принята на Соборі, як звичайно про це пишуть. З оповідання самого митроп. Липківського про переведення цієї справи на Соборі - вона представляється так.

Доповіді по питанню утворення єпископату в Українській Церкві були виголошені на засіданні Собору другого дея по відмові екзарха Михаїла висвятити для Української Церкви єпископів, Володимиром Чехівським (вихов. Київської Дух. Акад., б. Голова Ради Нар. Міністрів при Директорії УНР е грудні-січні 1919 року) і прот. Ксенофонтом Соколовським. Чехівський „доводив, що в апостольські часи не було висвяти єпископської, що апостола Павла висвятили на апостольство пророки, які не були єпи-скоіпами (Діян. ХІИ, 1), що апостол Тимофій висвячений був покладанням рук пресвітерства (1 Тим. IV, 14), і далі в Александ-рійській і Римській Церкві доего єпископа висвячували пресвітери. А коли єпископи відняли у пресвітерів 'Це право, то це вже було порушенням апостольської практики. Благодать Св. Духа взагалі не в єпископах, а в Церкві, цебто в громаді вірних. Отже Церква, як це було і в апостольські часи, теж може покласти на обранця свої руки й звести на нього благодать Св. Духа... Загальний висновок з доповіді своєї Чехівський зро'бив такий, що коли Тихонівський єпископат на Україні йде проти волі Церкви і не хоче зробити їй /послуги традиційною висвятою для неї єпископа 'по її обранню, то Всеукраїнський Церковний Собор має повне канонічне й догматичне право висвятити обраного ним першого єпископа митрополита, залишаючись непохитно на православному ґрунті, всесоборною висвятою і 'покладанням рук свого пресвітерства"(3 розд. VII манускрипту митр. Липківського про „Відродження Укр. Церкви"). Прот. К. Соколовський в своїй доповіді стояв на ґрунті традиційної 'практики Вселенської Православної Церкви, за якою практикою, опертою на науці про Церкву і канонах церковних, „Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвяти єпископа, - це 'покладання в чині висвяти рук на кандидата двох або трьох єпископів (Іправ. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвяти без єпископів - це буде ухил до 'протестантства і зрада Православної віри" (ІЬіd.).

Не маємо ми докладних даних про обговорення на Соборі ієрархічного питання після заслухання цих двох протилежних доповідей. Митр. Липківський обмежується загальними замітками, що „під час обговорення цього Іпитання Чехівський та інші легко довели помилковість тверджень о. Соколовського, але кілька священиків й мирян (небагато) виступили й за Соколовським проти всесоборної висвяти ... Де-які інші навіть залишили Собор"... Думаємо, що для членів Собору в рішенні, куди їм схилитися, за яку висвяту голос подати, найбільшу ролю відограло безєписко-пальне положення Української Церкви в даний мент. Прот. К. Соколовський не вказував виходу з цього 'положення, В. Чехівський давав вихід. Пізніше, р. 1925, ІВОЦРада в своїй „Історичній Записці" до голів всіх православних церков писала про це положення: „Навіть в тих членів Собору, що до останнього менту не втрачали надії на допомогу з боку Російських єпископів, відкрились очі й вони побачили, що у цих єпископів не залишилось вже Христової благодаті служіння Церкві своїми духовними дарами, а зосталось тільки державне право свого 'панування над Церквою, і що від таких єпископів чекати братерської допомоги - марна річ. Звернутись до єпископів других церков було неможливо, час був військовий, кордони всі було закрито. Роз'їхатись Соборові без утворення власної ієрархії - це було смертю тільки що народженої вільної Української Церкви. В таких тяжких обставинах, коли допомога від людей безсильна, - всесильний Бог"... (Церква і Життя, ч. 2-3, стор. 144).

Хоч дискусія й виявила схильність більшости промовців до виходу з безіерархічного стану Церкви в соборній висвяті двох єпископів, одначе рішено було, за пропозицією президії Собору, застосувати ще, з обережносте у вирішенні такого важливого питання, засади кваліфікованої більшосте. Собор постановив справу соборної висвяти першого єпископа - митрополита - вважати вирішеною позитивно тільки в тому випадку, коли за таку висвяту подадуть голос не менше, як 11/12 всіх Іприсутніїх членів Собору, при чому голосування мало бути персональне і відкрите: кожний член Собору, прийшовши по виклику до столу президії, казав, чи він за, чи проти всесоборної висвяти. В цьому голосуванні, за свідоцтвом митр. Липківського в розд. VII Історії Укр. Прав. Церкви, взяло участь 262 члена Собору, з яких 5 було проти всесоборної висвяти, 7 утрималось, а 250 - за; в листі ж з дня 23 квітня 1922 р. до о. Корсуновського подано митрополитом 294 присутніх і голосуючих, з яких ,,за" голосувало 282, решта 12, як і вище. Очевидно, що митрополит писав з пам'яте про це в різні часи. Але ця розбіжність не так вже важлива. Головне ж для історії - це те, що кількість присутніх і голосуючих по питанню єпископської висвяти на Соборі далеко відбігає від поданої раніше кількосте 'представників, які прибули на Собор. Аджеж у митрополита Литовського в „розд. VII" подано „більше як 400 делегатів", а в листі до о. Корсуновського - „до 500 представників" на Соборі; остання цифра названа і в „Історичній Записці" НПЦР'ади. Таким чином, виходить, що -в голосуванню по питанню утворення українського єпископату не взяло участи до 150, або й до 200 (коли прийняти загальну кількість представників 500) членів Собору. Чи не в праві ми думати, що ці відсутні „залишили собор" після дискусії по ієрархічному питанню, як і оповідає лро це митрополит Липківський без подання кількости тих, що залишили.

На нашу думку, така немала опозиція повинна була спричинитися й до того, що соборні 'постанови про „Відновлення Української Церковної Ієрархії", приняті Собором 1921 р., носять невиразний і врешті непослідовний характер. Знайомство з „матері-ялами з історії визволення УАПЦеркви" і з статтями, викликаними полемікою про канонічність і благодатність української ієрархії 1921 р., уміщеними на сторінках органу УАПЦ „Церква і Життя", дає нам підстави до висновку, що посеред діячів українського церковного руху була течія, яка, чи то під впливом загостреної боротьби з націоналістичним російським єпископатом, чи й незалежно від тото, а в зв'язку з революційними настроями часу, наближалась до реформаційних думок в житті і устрої Церкви, при чому ця течія або не звертада уваги на традиції сво€Ї історичної національної Української Православної Церкви, або викривляла її історію і характер. Черпала ж своє надхенння і ідеологію, - не входимо тут, оскільки розуміння її було правильним, - в часах первісного християнства і мріяла .про відродження „апостольських часів" в Українській Церкві, а через месіянізм останньої і у всій Всесвітній Церкві Христовій. Для цієї течії „всесо-борна висвята" єпископа пресвітерством і вірними мирянами була не актом, вимушеним обставинами і тільки оправдуваним стародавньою практикою часів до-Вселенських соборів, як, скажімо, в Олександрійській Церкві, а „найвищим ступенем церковної творчости", коли „Українська Церква дбала про розвиток вищих форм життя"... (Архиєп. Іван Павловський. Перший Всеукр. Правосл. Церк. Собор.. "Церква і Життя", 1927 р., ч. 2-3, стор. 204). Бо ж, читаємо у другого представника цієї течії, „Богоустановлене через апостолів ієрархічне служіння в церкві складалося з двох станів: нижчого, Іпомічного чи дияконського, і вищого, начальницького чи єпископського, званого одночасно пресвітерським ... Всі відмінні форми пресвітерського служіння з'явилися пізніше; первісна Церква Христова їх не знала... Через те вони існуватимуть лише доти, доки в них буде потреба, або доки житимуть ті сили, що викликали їх до життя... Церква Христова нічого не стратила б у своїй благодатній суті, коли б вона під впливом певних змін історичного життя повернула до первісного стану, коли єпископ нічим не відрізнявся від пресвітера, а пресвітер від єпископа. Це було б тільки відновленням двох основних ієрархічних ступенів в 'іх давнішому вигляді". .. ('Волинський. „Походження єтшскоіпату в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії УАПЦ". Церква і Життя. Ч. 1 - 1927 р., стор. 80, 81). Як бачимо, думки цієї течії були недалекі й від пресвітеріянства.

Але ж ця течія, яку, видно, мав на оці й орган митрополита Іларіона Огієнка (в 1921 р. Міністра Ісповідань УНР) „Слово Істини" в ст. „Перешкоди для поєднання наших церков" (січень 1950 р. Вінніпег.), про впливи якої (течії) на Соборі 1921 р. ще буде у нас мова, - в Іпитанні ієрархічному в Українській Церкві не могла провести своїх реформаційних поглядів. В соборних постановах 'по цьому питанню бачимо ствердження: „Українська Церква не має єпископів і зараз остається сиротою" (т. 3), це - ісповідання необхідности єпископського ступеня в церковній ієрархії в дусі вчення св. Кипріяна Карфагенського (Ш в.), що „Хто не з єпископом, той не в Церкві, а кому Церква не Мати, тому Бог не Отець". Сказавши про обрання на Соборі митрополита Київського і всієї України та 12 єпископів для окремих частин України, Собор про висвяту обраних постановив так: „Здійснюючи волю Основателя і Голови Церкви Ісуса Христа, Сина Божого, - Всеукраїнський /Православний Церковний Собор священно-соборно в ім'я Отця і Сина і Святого Духа висвячує церковним рукоположенням двох обраних на єпископів осіб зі священиків (т. 6). Священний чин хиротонії єпископів для відбудування єпископату виконується згідно з основами чину, прийнятого у Всесвітній Церкві" (т. 7 Діяння ВПЦ Собору. Ор. сіt., стор. 8).

Коли б ми не знали, як в дійсності відбулась в Софійському соборі в Києві 10/23 жовтня 1921 р. висвята в єпископи рукоположенням священиків і мирян (т. зв. „всесоборна висвята"), то чи в наведених текстах соборних ухвал можна вичитати про такий саме спосіб висвяти? Ні. Там говориться про „чин, прийнятий у Всесвітній Церкві", коли висвята єпископа не єпископами була відступленням від такого чину. Тільки відсутністю реформаційної думки і прагнень Собору урівняти пресвітерство в Церкві з єпископством історик може пояснити оту невиразність наведених ухвал щодо 'способу утворення єпископату в Українській Церкві на Соборі 1921 р. І найсильніше, врешті, про таку відсутність заміру реформативного, а, навпаки, про примус в застосованні не-принятого способу висвяти свідчить постанова того ж Собору, якою закінчуються ухвали про „Відновлення Української Церковної Ієрархії". В ній читаємо: „Надалі священний чин хиротонп єпископів в Українській Церкві Христовій виконується з участю двох і більше єпископів по чину Всесвітньої Східньої Церкви" (ІЬіd.). Іншими словами, Собор 1921 року, допустивши в скрутних обставинах хиротонію єпископів пресвітерами і мирянами для утворення єпископату в Помісній Церкві, постановляє довершувати надалі єпископські хиротонії чином, принягим у Вселенській Православній Церкві, тобто згідно з прав. 1 свв. Апостолів, 4 прав. І Всел. Собору, 60 прав. Карфагенського Собору і др. тільки рукоположенням єпископським. Тому, коли зустрічаємось з тенденцією акт утворення єпископату в Українській Церкві в жовтні р. 1921 не руксиположенням єпископським представити як історичний крок в боротьбі взагалі з „еписколсько-самодержав-ним устроєм Православної Церкви" (поза проявами самовладства тільки російських єпископів в Україні), то така тенденція є суперечною з постановою Собору про дальшу висвяту єпископів в Українській Церкві тільки рукоположенням єпископським. А тенденції такі бачимо в „Історичній Записці" з р. 1925 самої ВПЦРа-ди, де написано: „Незалежно від смертельної небезпеки для Української Церкви, акт відродження в ній ієрархії шляхом всецерков-ним зі зміною звичайних традицій є великим кроком до перетворення стародержавного устрою Православної Церкви взагалі, без порушення в ній Христової віри в ЇЇ православному розумінні" (Ор. сіt., стор. 146). В розд. VIII манускрипту митрол. Липківського подібне місце знаходимо: „В події всенародньої висвяти єпископа всі відчули великий церковно-визвольчий акт, яким Церква визволялась від головної ознаки єпископського панування над нею і знову переймала на себе право обрання і висвяти собі всіх своїх службовців, яке єпископи монополізували для себе і цілі тисячоліття міцно тримали в своїх руках, видавши його навіть за догмат тіравославія".

Коли б Собор 1921 р. виходив з таких мотивів, то пощо б він відразу і касував цей „церковно-визвольчий" акт від єпископського панування, наказуючи далі не вживати йото, а святити єпископів через єпископів по канонах Вселенської Православної Церкви? Ні, коли й була в питанні ієрархічному реформативна течія, то за нею не пішов Собор 1921 р. Вживши з великої нужди і конечности для Церкви лише раз форму поставлення в єпископи, практиковану між другими формами в перших віках християнства, Собор Київський 1921 р. ствердив надалі свою вірність Церковному Переданню щодо єпископської хиротонії в Православній Церкві („Православне Ісповідання" митроп. Петра Мотили, ч. 1. Відпов. на питання 109; „Послання патріярхів Православно-Кафо-лічної Церкви" 1672 р., чл. 10), якого Св. Передання трималася Українська Православна Церква через всю свою історію від часів св. Володимира Великого. (Акт відновлення Української право-славної ієрархії р. 1620 також був цілком канонічним).

Після соборного вирішення питання про утворення єпископату в Українській Церкві за колишньою 'практикою Олександрійської Церкви (до 240 р.) руками пресвітерів, Собор 8/21 жовтня закритим голосуванням і майже одноголосно обрав на єпискоіпа-митро'полита протоєрея Василя Липківського.

Прот. Василь Лилківськи'й народився 7 березня (ст. ст.) 1864 року в родині священика Константина Липківського, настоятеля парафії села Попудні, Липовецького пов., на Київщині. За оповіданням митроп. Липківського, рід їх походив з Галичини, і прізвище зв'язане з річкою Липою; з якогось села чи міста над цією річкою походив його прадід, що коло половини XVIII в. був за домового вчителя в якогось 'польського маґната в маєтку по річці Бугу. Заховався в родині переказ, що син цього вчителя Фо-тій, дід Василя Липківського, маючи 12 років, посадив в човен меншого свото брата Лаврентія у весняну повінь на Бугові, і їх понесло водою. На березі не тратилось нікого; як вони не кричали, не плакали, їх ніхто не врятував. Аж через добу прибило до якогось берегу; вони опинились в безлюдних степах Поділля, натрапили на чабана з отарою овець, який нагодував їх і показав шлях до села. Кілька років прожили хлопці в тяжких злиднях у одного дяка; потім тіотіали вони до митрополичого хору в Києві. Згодом митрополит дав Фотію трамоту, щоб він шукав собі панну з парафією і став за священика. Він знайшов таку панну коло Умані на Київщині в с. Дмитрушкаїх; одружився з нею і став там священиком, їх син Константин, що довго священствував на Липовеччині, і був батьком Василя Липківського; так дивна пригода перенесла рід з Липи галицької до Лиіпівця на Київщині.

В 1873-1878 р. Василь Липківский вчився в Уманській бурсі („Духовноє Училище"), в 1878-1884 р. в Київ. Дух. Семінарії, по скінченні якої послано було його, як одного з .перших учнів, до Київ. Дух. Академії (1884-1889), курс якої закінчив з науковим ступенем „кандидата богословія". Восени 1889 р. призначено було на законовчителя державної гімназії в м. Черкасах на Київщині, а р. 1891 20 жовтня прийняв сан священика. В наступному 1892 р. був призначений епархіяльною владою Настоятелем Липовецького міського собору і повітовим „наблюдателем" церковно-Іпарафі-яльних шкіл Липовецького повіту (те саме, що повітовий інспектор народних шкіл світських). На цих становищах о. Василь Липківський працював на Липовеччині 11 років. Р. 1903 його переведено було Шкільною Радою при Свяіщ. Синоді до Києва на посаду Завідуючого Київською Церковно-Вчительською Школою (ці школи підготовляли учителів для церковно-парафіяльних шкіл і рівнялись учительським семінаріям Мін. Нар. Осв.). Але р. 1905 о. Лиіпківський був з цієї посади усунений за „українофільство" і взагалі „ліберальні погляди". Тоді єпарх. влада призначила його настоятелем Соломянської парафії в Києві, в складі якої переважали служачі і робітники Київської залізниці; одночасно викладав він науку релігії в де-котрих школах, як, наїпр., в Київській Комерційній Школі. Як вже раніше була про це мова, о. Василь Литовський належав вже в тих часах визвольного руху в Росії до течії поступового духовенства, якого в церковно-консервативному, а навіть церковно-реакційному, Києві було обмаль. Нам, студентам Київської Дух. Академії (автор цієї праці курс Академічний пройшов в роках 1904-1908), що в більшості брали участь в цьому русі і восени 1905 р. провели страйк в Академії в боротьбі за її автономію, як вищої школи, - були відомі з своїх поглядів о. о. духовні Києва. Одно з чільних місць посеред поступового духовенства займав о. В. Лиіпківський; на зібраннях у нього декого з студентів доводилось бути і авторові цих рядків; в ті часи не було мови про Українську Церкву, тим більше про її автокефалію. Темами розмов були церковні реформи в напрямку увільнення Церкви від ролі слуги політичному режимові, оживлення церковно-громадського життя в умовах привернення соборних форм устрою Церкви, з остаточною метою піднесення авторитету і релігійно-морального впливу Церкви в житті християнського суспільства. На зібраннях у о. Липківського бували студенти Академії й не українці, - туляки, тамбовці, рязанці... Співпрацює о. Липківський і в поступових часописах то>го часу. У пастора Фр. Гейера (Ор. сії., стор. 84) знаходимо вістку, що „в часі окупації Східньої Галичини царською армією в 1914/15 р. о. Липківський ставав до диспозиції для праці в акції навернення на пра-вославіє (українців в Галичині), яку там провадив аріхиєп. Євло-гіїй" Цю зовсім неймовірну вістку не подав навіть К. В. Фотієв, хоч джерелом життєпису митр. Липківського і для Фотієва і для Гейера однаково був журнал Понтіфікального Східнього Інституту в Римі „Огіепііаііа СЬгізІіапа" (ч. 4. 1923 р.). Митр. Євлогій, і в своїх спогадах '(„Путь моєй жизни") і в рапорті (Синоду про мі-сійну акцію в Галичині, де називає своїх співробітників, ніде не згадує зов'СІм о. Липківськото, що в спогадах напевно не пропустив би в цілі компромітації провідника національно-церковно-го українського руху. Спробу такої дискредитації бачимо в органі римських діячів „Східнього Обряду".

Як в попередньому розділі оповіджено, прот. В. Лжжівський з революцією 1917 р. прийняв найжвавішу участь в церковмо-виз-вольному русі в житті Правосланої Церкви в Україні, бувши головою Київського єпархіяльного з'їзду в квітні 1917 р. і заступником голови другої ВПЦР'ади. Визначна роля прот. В. Липків-ськото в цьому русі, який вже восени 1917 р. набрав для українців і національного характеру, спричинилась до того, що коли на Соборі І921 р. поставлене було «питання: кого обрати за першого архиєпископа і митрополита всієї України, - то кандидатура о. Липківського, раз рішено було допустити й єпископат жонатий, стала на -першому місці. В листі до о. Корсуновського митр. Липківсь'кий писав: „Признатися, мені вже спочатку почувалось, що ця чаша мене не мине"...

В суботу 9/22 жовтня відбулось перед Собором наречення обраного на митрополита прот. В. Литовського, а в неділю 10/23 жовтня 1921 р. висвята його в єпископи в Київо-Софійському соборі. Службу Бажу правило щось з ЗО священиків і 12 дияконів; здвиг народу був надзвичайний. „Настав, - розповідає учасник, - величний момент висвяти. В'ся громада Христова, Собор весь зіллявся в одній полум'яній молитві до Отця Небесного - дати, послати Духа Святого 'першому українському єпископові. Старший віком протоєрей читав висвятну молитву, а всі члени Собору клали на плечі руки один одному, а ті, що стояли на солеї, на плечі дияконам, ті на плечі священикам, а священики на ставленика. При співах церковних і молитві одягли посвячуваного в архиєрейські ризи, й настала хвиля чистої, святої радости. Плакали, вітали один одного з відродженням Української Церкви та її ієрархії. То був дійсний 'Великдень віруючого Українського народу нашого" (Церква і Життя. Ч. 4 1927 р., стор. 279).

В літературі, ворожій відродженню українського народу і його Церкви, не зустрінете іншої кваліфікації акту „соборної висвяти" єпископів для Української Православної Церкви в р. 1921, як: „блюзнірська хиротонія", „блюзнірське беззаконство" і т. под. („Православная Русь", ч. 12 за 1954 р., ст. „Голос історії". - К. В. Фотиев. Ор. сії., стор. 36). Поняття „блюзнірства" („кощунства" по-російськи) має свій встановлений 'посеред людських гріхів і злочинів зміст, як свідоме зневаження, поругання того, що в розумінні >й почуттях других людей вважається святинею, священним і зв'язане 'переважно з релігійними віруваннями. Отже, чи не беруть на себе тяжкого гріха ті історики, що назвою „блюзнірства" кваліфікують акт утворення української ієрархії на Київському Соборі 1921 року? Відомо, що багато мирян, членів Собору 1921 р., «перед вирішенням на Соборі справи утворення єпископату висповідались і запричастились св. Таїн. Про що говорить цей надзвичайно підвищений побожний настрій? Про „блюзнірство"? Хто посміє таке твердити? Хіба той гордець або лицемір, про якого Христос казав: „Лицеміре! вийми перше поліно з свого ока, і тоді побачиш, як вийняти скіпочку з ока твого брата" (Мтф. VII, 5).

Вище ми навели вже свідоцтво учасника в соборній висвяті митрополита Литовського про те молитовне піднесення, про ті моменти чистої святої радости, які переживала церковна громада в Софійському соборі в неділю 10/23 жовтня 1921 р. Таких зворушливих свідоцтв, що на все життя -пам'ятні бувають, доводилось чути немало. Наведемо тут ще одно, високо авторитетне. „Поставлення першого ієрарха нашої Церкви на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі, переведене пастирями Української Церкви, присутніми на Соборі, і в якому 'поставленні безпосередньо своїми молитвами і вірою приймали участь віруючі Церкви, - було величним актом духовно-релігійного піднесення, святим актом пориву віри, що має сили взнестися понад усі перешкоди. Це був святий і незабутній для автора цієї розвідки, як і для других членів Собору, порив живої віри, який у потребі, по слову нашого Божественного Учителя, міг і гори пересувати. Він, цей святий порив живої віри, і переміг гори тодішніх наших утруднень, вказав вихід із щілин безвихідносте, в яких тоді Церква знайшлася. Як такий святий порив живої віри, акт відновлення єпископату нашої Церкви не потрібує жадних доказів; віра діє силами поза нашою наявністю, її пояснювати й доводити не можна. Вона діє над всім цим. Вона діє і доходить цілі вищими поза-тутешніми силами, їх під жадні рубрики ставити не можна. Розвідка ця не має на цілі оправдувати, пояснювати, доказувати правоту цього святого акту віри. Акт цей має внутрішнє оправдання. Воно - в святості намірень його учасників і в силі їх дерзновен-ної всеперемагаючої віри. Це вище потреби доведень, доказувань нам, що в надхненню віри переводили цей акт, і всім, що тією святою вірою приймають його. Це зроблене по силі приречень нашого Господа і Спасителя"... (Іоан Теодорович, архиєпископ, нині митрополит УПЦеркви в Америці і Канаді. Благодатність ієрархії УАПЦ. Реґенсбурґ. 1947, стор. 101-102).

Можна по змісту цього свідчення безпосереднього учасника подій Собору 1921 р. входити в певну дискусію, хоч би, напр., на тему права живої віри порушувати церковний правопорядок, прийнятий в „Ісповіданні віри" всеї Православної Церкви, але ж закинути цій живій вірі, що змушена була порушити цей правопорядок, шукаючи саме збереження повноти церковно-православної організації, закинути їй блюзнірство - чи не буде це, якраз навпаки, блюзнірством над живою вірою і святощами побожних людей, що в часі розбурханих хвиль революції з большевицькими гаслами - „грабуй награблене" та „релігія є опій для народу" - пішли в народ проти тих хвиль, ,з проповіддю відродження церковно-релігійного, з живою народньою мовою в церкві, з приверненням давнього соборного устрою Православної Церкви в Україні?

З другого боку, ті історики, які звуть „блюзнірством" акт висвяти в єпископи Собором 1921 р., повинні назвати „блюзнірством" і практику Олександрійської Церкви в перших віках християнства щодо обрання і поставлення в Олександрії єпископа пресвітерами, про що свідчать блаж. Ієронім, давній історик Се-вер і Іпатріярх Олександрійський Євтихій (проф. В. Болотов. Лекцій по історій дрєвней Церкви. СПБ., 1910, стор. 456-457). Цікаво, що Фр. Гейер, оповідаючи про дві течії на Соборі 1921 р. щодо висвяти єпископа, наводить думку, що не знати ще, чи при старому способі рукоположення єпископського (в 'Російській Церкві) це не був „тільки мертвий ритуал на підставі царського указу, або також уподобання (протекції) Распутіна" (Ор. сіt., стор. 83).

Другого дня після висвяти митрополита Липківського обрано було Собором ще кілька осіб на єпископів, щоб утворити повний єпископат. Першим обрано було на архиєпископа Київщини прот. Нестора Шараївсько'го. Діяльний член до революції 1917 р. „'Нацїональнаго Русскаго Клуба", прот. Н. Шараївський, родом з Чигиринщини, на початку вже революції усвідомив свою національну приналежність і на одному з .пастирських зібрань м. Києва склав заяву, одверту і щиру, що „пізнав, в якій прірві був до цього часу, пізнав всі свої облуди і все те зло, яке причинив Україні. І я хочу, - казав о. Шараївський, - спокутувати свої грі'хи. Я глибоко вірю, що Україна прийме в свої обійми заблудшого сина і простить мене грішного". Ревну працю його після цього на полі національно-церковного відродження оцінив дійсно Всеукраїнський Собор 1921 р., обравши тірот. Шараївського на єпископа зараз же після обрання .прот. Липківського. Прот. Н, Шараївський був висвячений в єпископи митрополитом Литгківським з участю священиків. Далі обрані були Собором священик з Волині Іоан Теодорович (родом з Волині і вихованець Волинської Дух. Семінарії), що своїми „змістовними і щирими промовами, - пише митр. Липківський, - звернув на себе увагу Собору"; „представник Полтавщини Олександер Ярещенко, що скінчив Дух. Академію та вищу технічну школу і тепер займав посаду керівника Полтавської залізниці, та все проміняв на терновий вінець єпископства в нашій Церкві"; священик з Золотоноші (Полтавщина), на-родж. 6. V. 1868 р., священиком з 1894 р., Юрій Міхновський і прот. Степан Орлик. Всі вони були висвячені в часі Собору з 25 по ЗО жовтня 1921 р. „загальним шляхом, традиційним" („Історична Записка" ВПЦР. Ор. сіt., стор. 144).

Від Всеукраїнського Православного Церковного Собору видана була відозва „до братів і сестер вільної всенародньо-соборно-правної автокефальної православної української живої Христової Церкви". У цій відозві Собор оповіщав українському народові про 'події в церковному житті України, а саме: про зібрання 1/14 жовтня 1921 р. в „предковічній святині українського народу в Київ о-Софійське му соборі ВПЦСобору"; про ствердження ним авто-кефальности Української Православної Церкви; про відокремлення від Української Церкви сучасних єпископів на Вкраїні; про відмову їх висвятити українських єпископів і намагання їх „тримати в своїй владі Українську Церкву іменем патріярха московського"; про рішення Собору „відновити єпископат в Укранїській Церкві першохристиянським соборно-церковним апостольським ладом" і „висвяту 10/23 жовтня Р. Б. 1921, покладенням рук священства і всього святого Всеукраїнського Православного Собору, на Архи-єпис'копа і митрополита Київського і всієї України настоятеля собору протоєрея Василя Литовського", чим завершена „відбудова нового життя вільної УАПЦеркви". Оповіщаючи про це, Собор кликав народ до єдности під керівництвом Собору, про „послух і виконання (постанов узаконеної Собором ВПЦРади, організацію служб Божих в храмах на рідній мові, міцне тримання в своїх ру-каїх церковної справи", а також щоб 'поминали на Богослужбах „обранця Собору 'Всечесного отця нашого Архиєпископа Василя, Митрополита Київського і всієї України" (Текст відозви в „Церква і Життя" ч. 1 - 1927 р., стор. 124-125).

З першим Архи'пастирським посланням, датованим 10/23 жовтня 1921 р., звернувся „до всіх дітей вільної всенародньо-собор-ноправної автокефальної Української Православної Церкви" митрополит Василь Ли'пківський. В цьому посланні митрополит Василь, як „слуга Господа Ісуса Христа, Всеукраїнським Православним Церковним Собором обраний і благодаттю Святого Духа, через покладання рук українського священства і всього Собору, поставлений", закликав український народ: „Святу православну Христову віру, якою Христос Спаситель народ наш через св. хрещення за св. князя Володимира просвітив і наших батьків л нас в ній досі охороняв, держіть непохитно, нею оживляйтесь, від неї не відходьте... Святу християнську надію, надію живу й радісну на відновлення життя нашого Воскресенням Христа з мертвих виховуйте 'й оживляйте в собі, нехай не в'яне ця надія в нас при всяких бідах і напастях земних. Батьки наші не втрачали надії на Христа в самих тяжких обставинах життя. Не втрачайте ж її тепер, коли світ волі над нами засяяв. А над усім цим піднесіть любов християнську, любов до єднання, до братерства, до взаємної у всьому допомоги, любов навіть до ворогів"... „Щиро ж благословляю вас і всю Українську Церкву нашу першим своїм архи-пастирським благословенством, не начальницьким, а щирим, рідним, отецьким благословенством, що його через ваші молитви від Господа Бога нині одержав"... (ІЬіd., стор. 125-126).

• ВКонтакте