4. Як була здобута автокефалія Православною Церквою в Польщі. „Томос" Царгородського патріярха Григорія VII; його проголошення у Варшаві 17. IX. 1925 р.; значення його для нац.-церков-ного українського руху. Відношення українців до акту автокефалії, переведеного без соборного голосу Церкви. Зібрання представників духовенства і мирян у Варшаві 10-12 січня 1927 р. Боротьба за розмосковлення Прав. Церкви в Польщі на ґрунті акту автокефального буття. „Меморандум" до Царгородського патріярха Ва-силія III Всеукр. Прав. Церк. Ради 13 лютого 1926 р. в справі автокефалії Православної Церкви в Польщі

За життя і керування Православною Церквою у відновленій Польщі митрополита Юрія, ієрархія тої Церкви стала на шлях автокефалії в управлінні Церквою, що відповідало виразним інтенціям польського уряду, аби управління Православною Церквою в межах Речіпосполітої не залежало від жодної позакрайової церковної влади. Але це були перші кроки, викликані також і обставинами безвладдя, до якого прийшло в Московській патріярхії з ув'язненням патріярха Тихона та захопленням влади в патріярхії, за згодою большевиків, "живоцерковцями". Дальші акти для оформлення, признання і проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі наступили після смерти митрополита Юрія.

Обравши 27 лютого 1923 р. на митрополичу катедру архиєпи-скопа Волинського Діонисія, Собор єпископів Православної Церкви в Польщі, за благословенством вступити архиєпископові Діо-нисію на митрополичу катедру у Варшаві, постановив звернутися не до Москви (патріярх Тихон був під арештом), а до Царгородського патріярха. Про це повідомлено було й польський уряд, який мав підтримати в Царгороді цей крок православної ієрархії. Звернення це Собору єпископів Православної Церкви в Польщі до Царгородського патріярха було в суті речі зміною канонічної юрисдикції. В історії Української Православної Церкви подібне мало вже місце в давній Польщі в кінці XVIII століття, в добу Чотирьох-літнього Сейму. Тоді польський уряд зайнявся організацією Православної Церкви в Польщі, щоб була вона унезалежнена в своєму управлінні від Російського Синоду, і найперше було признано корисним, щоб православні в Польщі були повернені „до їх першої столиці", тобто до Царгороду. (Докладно про це див. в цій праці, т. III, стор. 215-217). В теперішніх обставинах у відновленій Польщі бачимо те ж повернення до Царгороду, як до Церкви-Ма-тері Української Православної Церкви (Київської митрополії з X віку). І, як в згаданій аналогічній події кінця XVIII віку, так і тепер Царгород не відмовив опіки духовної, не сказав, що звертайтесь за благословенням до Москви, бо їй підлягаєте.

Царгородський патріярх, яким був тоді Мелетій IV (Метаксас), на підставі постанови й Патріяршого Синода, дав своє благословення ново-вибраному митрополитові Православної Церкви в Польщі і тим скріпив його авторитет. Пізніше, коли патріярх Мелетій, турками видалений з Царгорода, був обраний на катедру патріяр-ха Олександрійського, а в Олександрії навістив його митрополит Діонисій (в час подорожі на Православний Схід р. 1927), останній в промові до Патріярха так окреслив значення акту благословення його обрання в 1923 р.: „Коли Православна Церква в Польщі перебувала в тяжкому стані, позбавлена свого Первоієрарха, що життя своє поклав за благо Церкви Божої, - Ви в сані Вселенського Патріярха по-батьківськи зрозуміли тяжкий стан її і зволили запобігти, могло бути, катастрофі в її житті приняттям цієї Церкви під свою батьківську опіку. Визнали Ви необхідним для добра діла Христового ствердити мене на становищі Митрополита всієї Польщі і тим поклали підставу правильному ходові церковно-православного життя в Польщі, який недавно скінчився автокефалією тієї Церкви" (Єп. Алексій. Посєщеніе Его Блаженством Митрополитом Діонисіем св. првославних автокефальних, восточних церквей. Варшава. 1928, стор. 48).

Історичним актом, який ліг в основу автокефального існування1 Православної Церкви у відновленій Польщі, був „Патріярший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патрі-ярхії від 13 листопада 1924 року про признання Православної Церкви в Польщі Автокефальною". Це признання (а не „дарування", як пишуть деякі, мало обізнані з канонами, історики) автокефалії Православної Церкви в Польщі наступило при патріярхові Григорії VII, що був на катедрі Вселенського патріярха після Меле-тія IV. Царгородський патріярх Константин VI, обраний на катедру після смерти патріярха Григорія VII, сповістив Православній Автокефальній Церкві акт признання Царгородом автокефалії в Польщі і в тому сповіщенні писав: „Всі автокефальні церкви-сест-ри відчують щиру радість у признанні потреби і необхідности автокефального устрою, що лежить в інтересах православної люд-ности в Польщі"... 16-19 вересня 1925 р. відбулись у Варшаві урочистості з приводу доручення митрополитові Діонисію Патріяршого Томосу з дня 13 листопада 1924 р. і проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі. Царгородським патріярхом був в цей час Василій III після Константина VI, який був в січні 1925 р. висланий з Царгороду турками, і патріярша катедра була довший час вакантною.

Василій III прислав до Варшави делегацію Вселенського пат-ріярхату, яка привезла „Томос", а до цієї делегації приєдналась в Бухаресті делегація від Румунського патріярха. Властивим днем проголошення автокефалії, незалежности Православної Церкви в Польщі був день 17 вересня 1925 р., коли в митрополичому соборі св. Марії Магдалини у Варшаві, перед Службою Божою, при участі ієрархії Православної Церкви в Польщі, ієрархів прибулих делегацій, духовенства і вірних, в присутності представників польського уряду, відбулась урочиста церемонія, в час якої, після привітальної промови Голови патріяршої делегації митроії. Халкедонського Якима, був прочитаний в оригіналі, тобто в грецькій мові, „Патріярший і Синодальний Томос 13 листопада 1924 р." митрополитом Германом Сардійським, в польській мові - єпископом Гродненським Олексієм, в російській - архиєпископом Віленським Феодосієм і в українській - свящ. Петром Табінським.

Нам уже доводилось писати про значення Патріяршого Томо-су 13 листопада 1924 р. для історії Української Православної Церкви кінця XVII віку, коли Українська Православна Церква (Київська митрополія) була підпорядкована Московській патріярхії (т. II цієї праці, стор. 342). Ми ствердили там, що в названому „То-мосі", через 238 років, дано авторитетне признання самою Царго-родською патріярхією неканонічности поступовання при прилученні в 1685-86 рр. Київської митрополії до Московської патріярхії. Це в словах ,,Томоса": „Перше відірвання від Нашого Престолу Київської митрополії й православних митрополій (єпархій) Польщі й Литви, залежних від неї, а прилучення їх до Московської Церкви відбулося не за приписами канонічних правил, а також не було дотримано всього того, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який мав титул Екзарха Вселенського Престолу"...

Тут повинні підкреслити, що наведені справедливі твердження „Томоса", якими Вселенська патріярхія хоче, очевидно, оправдати своє теперішнє поступовання в справі признання автокефалії Православної Церкви в Польщі, мають цінне значення й для національно-церковного українського руху в тій Церкві наших часів. Дійсно, історики чи публіцисти з рновською ідеологією (РНО - ,,Русскоє Народнеє Об'единение" в Польщі, спадкоємець „Союза Русского Народа"), як С. Раневський, К. Фотиев, А. Світіч, представляють справу автокефалії православних в Польщі так, що це був тяжкий антиканонічний акт свавільного відступства від своєї „Церкви-Матері Російської". Особливо обурюється на цей акт А. Світіч. ,,Легко і безапеляційно, - пише він, - Св. Синод Православної Церкви в Польщі порвав канонічний зв'язок зо своєю Церквою-Матір'ю Російською - і признав Церквою-Матір'ю Константинопольську Церкву. Адже ж отримання благословення Церкви-Матері, в даному випадкові Церкви Російської, було одним з найнеобхідніших умовин отримання автокефалії"... (Ор. сії., стор. 50). А далі навіть добалакався до того, що - „Православна Церква в Польщі, штучно відірвана від Церкви Російської, а через те і від Церкви Вселенської, як такої, стала об'єктом всяких експериментів не тільки з боку державної влади, але навіть і окремих національних меншостевих групировок" (Стор. 67).

Думається, що магістер богословія (титул автора в заголовку книжки) Александр Світіч повинен би таки знати, що Київська митрополія, до якої в давнину належали всі ті частини, які увійшли тепер в склад Православної Церкви в Польщі, ніколи не мала матір'ю Церкву Російську чи Московську, а тільки Церкву Константинопольську чи Царгородську, в канонічній юрисдикції якої і перебувала впродовж 700 років (988-1686); повинен був би знати, яка боротьба йшла в другій половині XVII віку проти підпорядкування Київської митрополії (Українсько-Білоруської Церкви) Московській паріярхії (в нашій праці про це - т. II, стор. 299-342), тій „церкві-матері", яка народилась, виходить за писаннями рновських істориків, після своєї „доньки" - Київської митрополії. Знаючи історію цієї боротьби, грубе порушення канонів Москвою (адже ж Москва поставила митрополита на Київську катедру ще до відступлення їй Царгородом Київської митрополії!) і взагалі московське політиканство на церковному ґрунті, А. Світіч, якщо він дійсно пише „глибоко чесно, документовано, спокійно, ділово і об'єктивно" (так вихваляє його книгу в передмові до неї Висо-кодостойний проф. Н. Арсеньев), - не понаписував би таких речей, як: „Таким чином, цілком несподівано, топчучи всі канонічні правила, з цілковитим забуттям історичної правди, Православна Церква в Польщі ставала в ряди автокефальних церков, попадала в церковну залежність від Константинополя" (стор. 49). Таке можна писати або нечесно, або дійсно не відаючи історичної правди. Історичною правдою в „Томосі" патріярха Григорія VII є й те, що Московська Церква ,,не дотримала того, що було умовлено відносно повної автономії Київського митополита", бо ж вже за чверть віку по прилученні до Москви Київський митрополит позбавлений був прав обласного митрополита автономної церковної области, а його митрополія стала звичайною єпархією в ряду інших єпархій Московської Церкви (т. III цієї праці, стор. 8-37). А коли А. Світіч, посилаючись, як на джерело, на С. Раневського, а цей останній на „скрипт" з лекцій проф. Віляновського, задоволено, видно, підкреслює, що автокефалія Православної Церкви в Польщі коштувала польському урядові три мільйони долярів, виплачених ніби в Царгороді (стор. 53), то чи не до речі було б йому згадати, скільки заплатив московський уряд р. 1686 за позбавлення Української Церкви фактичної автокефалії і відступлення її (Київської митрополії) Москві Царгородом?

Отже всі оті „єреміяди" про „порушення священних канонів" Православної Церкви, при признанні незалежности автокефалії Православної Церкви в Польщі, можуть уводити в блуд тільки людей довірливих, що, не будучи знавцями ні канонів, ні церковної історії, на слово вірять тим, хто видає себе за таких знавців. Так, напр., в канонах Православної Церкви нема обумовлення повстання нової Автокефальної Церкви згодою на цю автокефалію кирі-ярхальної влади Церкви-Матері, і сама Московська Церква, яка до 1448 р. перебувала в юрисдикції Царгородської патріярхії, цього 1448 р. поставила собі, без порозуміння з Царгородом, митрополита Іону, почавши, тим самим, автокефальне буття (самовільно!), яке тягнулось, як автокефалія  140 років. В церковних канонах Вселенської Православної Церкви взагалі нема вказівок про способи встановлення автокефалії для нових церков; ці канони не знають навіть самого терміну „автокефалія". В канонах Православної Церкви знаходимо тільки підстави, за-для яких можуть бути Крайові (Помісні) Церкви, незалежні в своєму управлінні. Це підстави - національна (прав. 34 свв. Апостолів) і дер-жавно-територіяльна (прав. 17 IV Всел. соб., 38 VI Всел. собору і прав. 9 Антиохійськ. соб.). В церковно-історичній практиці після доби Вселенських соборів повстання нових автокефальних церков базувалось найбільше на сполученні обох цих підстав (незалежні, автокефальні церкви в національних державах).

 „Томос" Царгородського патріярха Григорія VII в признанні автокефальною Православну Церкву в Польщі став на засаді „дер-жавно-територіяльній", як на ній же стояла й ієрархія тої Церкви, коли, за словами „Томосу", „звернулась до Патріяршого Вселенського Престолу за благословенням і підтвердженням автокефальної конституції Церкви, вважаючи, що в нових політичних умовах тільки ця конституція зможе відповідно задоволити і забезпечити потреби тої Церкви". Таким чином, ініціятива і перепровадження справи автокефалії Православної Церкви в Польщі було ділом польського уряду і ієрархії тої Церкви. Участь духовенства і мирян Православної Церкви не мала в цій історичній події належного місця. Така участь в справі автокефалії Церкви клира і мирян тієї Церкви могла бути, очевидно, в формі вибраного представництва від них на Помісному соборі Церкви, який мав би рішати саме питання, чи бути Церкві в Польщі Автокефальною, чи залишатися їй під Московською церковною владою. Не може бути двох думок, що воля самої Церкви бути незалежною, а якщо залежною, то від кого, висловлюється через постанову собору тої Церкви; але знов треба сказати, що нема канонів Вселенської Православної Церкви, які б наказували питання автокефального буття Крайової Церкви рішати тільки повним собором тої Церкви. Історична ж практика виказує різні способи здобуття Церквами автокефалії; найбільше, можливо, відбувалось це заходами державної влади. Здобуття автокефалії Московською Церквою р. 1448 було переведено великим князем Василем Васильовичем з єпископами без жодного Помісного собору. В наші часи Директорія Української Народньої Республіки видала закон 1 січня 1919 р. про автокефалію Української Православної Церкви також без собору Церкви.

Ми не маємо підстав казати, як каже А. Світіч, що „православне населення Польщі з обуренням зустріло вістку про стрем-ління єпископів, які продались польському урядові, впровадити фактичну автокефалію Церкви", і що „православно-віруючий народ вважав автокефалію найбільшим нещастям для Церкви" (стор. 27, 66). Мова може бути не про „населення" і „народ", не про „маси", які були напевно байдужі до справи автокефалії та й не розумілись на ній, а про певні церковно-активні частини православного громадянства, між якими, одначе, були великі розходження щодо причин негативного їх ставлення до проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі. Для істінно-русских церковних діячів, які провели ще в літі 1922 р. протестуючі проти автокефалії єпархіяльні зібрання в невеличких єпархіях у Вільні і Гродні, найважливішим було те, що з автокефалією поривався зв'язок з „братською Російською церквою, з якою православний народ Польщі був зв'язаний нерозривними історичними узами в загально-церковному житті".

Цей мотив „істінно-русских" в їх негативному ставленні до автокефалії абсолютно не існував для українців. Навпаки. „Візьмемо на себе сміливість твердити, - писала „Духовна Бесіда", - що засадничих і безумовних противників самостійности й неза-лежности нашої Церкви серед українців нема. Ми сказали б, що навпаки, всі свідомі українці є автокефалістами, в розумінні неза-лежности Церкви від якої б то не було сторонньої церковної влади ... Припинення незаконної залежности нашої Церкви від Москви може викликати лише радість, бо ця остання була в нас знаряддям русифікації, значно притупила національну свідомість нашого народу й відірвала від нас велику кількість інтелігентних сил, які й тепер ще, живучи хлібом нашого православного українця, відокремлюють себе від нього і вважають себе за людей іншої на-ціональности. Отже ми, українці, можемо лише радіти, що шкідлива для нас залежність нашої Церкви припинилася" (Духовна Бесіда. Ч. 19-20 за 1925 р., стор. 2, 4).

Тому в більших єпархіях - Волинській, Поліській, а також і на Холмщині й Підляшші, себто на українських землях з православним населенням, не було єпархіяльних зібрань з протестами проти унезалежнення від Москви церковної влади і стремління до автокефалії Православної Церкви в Польщі. Ставлення ж стримане, а то й негативне, посеред українських церковних і політичних діячів було викликане не питанням самого автокефального буття Церкви, а тими способами, якими впроваджувалась автокефалія Православної Церкви в Польщі. Перш за все, відогравав тут ролю той опозиційний настрій у відношенні до польської влади, який в тих роках торував посеред українського суспільства; він так яскраво проявився під час виборів восени 1922 р. до польських Сейму і Сенату, коли від Волині не було вибрано до цих законодатних установ ні одного поляка, а самих українців - 14 послів і 5 сенаторів, які разом з послами українцями від Холмщини (6) та Полісся (2) і сенатором від Холмщини утворили Український Сеймовий Клюб з 28 членів, що був в опозиції до Уряду. Від членів Української Парляментарної Репрезентації, які всі були православними, на сторінках преси були вислови протесту проти церковної політики Уряду, який не унормовував законодатно правного положення Православної Церкви в Польщі і не допускав скликання Церковного Собору Православної Церкви.

Отже протести в справі перепровадження автокефалії Церкви і зводились з боку українців до вимоги, щоб впроваджувалась автокефалія через Крайовий Собор самої Церкви, а не помимо Церковного Собору. Як відомо, ідея соборности в житті й управлінні Церкви була живою й діючою в історії давньої Української Православної Церкви. З підпорядкуванням же р. 1686 Київської митрополії Московській патріярхії та з скорим після того заведенням Петром І синодального устрою в Церкві Російській з оберпро-курором, а потім і самим царем, на чолі, - ідея соборности в Російській Церкві зовсім завмерла, соборів не було аж до революції 1917 року. Але і в цьому часі, на українських землях, що знаходились ще у XVIII в. під Польщею, а в церковному відношенні підлягали Російському Синодові, ідея соборности відродилась в кінці XVIII стол. Розуміємо Пінську Генеральну Конгрегацію 1791 року, чи по-нашому Пінський Церковний Собор православних українців і білорусів, на якому проведена була фактична автокефалія Православної Церкви в тодішній Польщі перед остаточним (третім) поділом тої держави р. 1795 (Докладно про це - т. III цієї праці, стор. 217-225). Тепер ці ідеї соборности в давній Українській Церкві пробуджені були тим більше, що на Великій Україні вже відбулись Церковні Собори в рр. 1918 і 1921.

Трудно з певністю сказати, чому власне польський уряд надумався відновити українські соборні традиції тільки, як побачимо нижче, в 1930 р., а не став відразу у відродженій Польщі на ґрунт церковної політики, в стосунку до православних, доби Чотирьохліт-нього Сейму кінця XVIII в., доби зусиль рятувати державний суверенітет Польщі від загибелі. Вища Церковна влада Православної Церкви в Польщі, скільки не підносять на неї нарікань в угодовстві перед Польським Урядом, не мала, одначе, ані ідеології єпископського самодержавства в Церкві, ані тенденцій антисобор-них в управлінні Церквою в Польщі, знаючи з історії, що в католицькій Польщі, хоч би й XX віку, не можна бути певним в релігійній толєранції, і Православіє може черпати силу тільки в оперті на єдність ієрархії, духовенства і вірних. Тому з боку її Польський Уряд не зустрів би перешкод до скликання Православного Собору вже на початку існування відновленої Польської держави. Відомо, що вже р. 1922, коли налагоджено було Синодальне управління Православної Церкви в Польщі, митрополит Юрій підняв питання про скликання Помісного Собору Православної Церкви в Польщі, і Синод доручив архиєпископу Волинському Діонисію виробити статут цього Собору і правила його скликання. Р. 1923 цей „Статут" і „Правила" Помісного Собору, вироблені на засадах статутів Всеросійського і Всеукраїнського церковних соборів 1917-1918 рр., надіслані були Синодом Православної Церкви в Польщі Міністрові Освіти і Визнань Релігійних. Одначе в Міністерстві справа ця лежала без руху, і Міністерство нічого не відповідало Митрополитові на порушене питання про скликання Помісного Собору, продовжуючи й справу автокефалії Церкви далі вести без соборного голосу самої Церкви, тільки з ЇЇ, в ідеї, виконавчим органом, Синодом. (Первое собраніе Представителей Духовенства й Мирян Св. Автокефальной Православной Церкви в Польше 10-12 января 1927 г. в Варшаве. Варшава. 1927, стор. 3).

Думається, до причиною такого, глибоко помилкового, поступовання польського уряду був, з одного боку, вибуялий у відновленій Польщі націоналізм польського суспільства, прояви якого бачимо і в тенденції покерувати долею Церкви своїх православних горожан без голосу їх самих. Про цей нацоналізм говорив українській делегації в Луцьку на Волині восени 1922 р. маршал Пілсудський, закликуючи українців перетерпіти збільшення національних емоцій поляків в цих перших роках нестями від відзискан-ня незалежности Речіпосполітої. Але чи не найбільше затяжили в цьому нехтуванні Урядом давніх соборних засад Української Православної Церкви впливи католицького духовенства і Риму, що і в часі Пінського Собору 1791 р., коли правдиві польські патріоти робили все для рятунку своєї держави, вони (духовенство і Рим) противились акції оживлення й унезалежнення церковно-православного життя на землях під Польщею (Про цей спротив - т. III цієї праці, стор. 222).

Не даючи згоди на скликання собору Православної Церкви, польський уряд, вже після того, як автокефалія Православної Церкви в Польщі була урочисто 17 вересня 1925 р. проголошена, погодився на скликання представників від єпархій на зібрання у Варшаві для ознайомлення їх з тими міроприємствами, які поробила Вища Церковна Влада в справі положення Православної Церкви в Польщі. Це Зібрання й відбулося 10-12 січня 1927 р. у Варшаві. В ньому взяли участь, під проводом митрополита Діонисія і єпископа Гродненського Олексія, 32 духовних особи і 21 світських. Не були це виборні представники від духовенства і мирян п'яти єпархій (Варшаво-Холмська, Волинська, Віденська, Гродненська і Поліська), а запрошені Митрополитом, з духовенства переважно настоятелі міських соборів, з світських - церковні старости тих же соборів. В складі духовних осіб на Зібранні були визначні діячі українського церковного руху архимандрит Полікарп, тоді настоятель Володимирського собору на Волині (пізніше митрополит УАПЦеркви на еміграції), протопресв. Павло Пащевський, настоятель Луцької Чеснохресної Братської церкви, і свящ. Петро Табін-ський, тоді ректор Кремянецької Духовної Семінарії. Взагалі ж склад учасників Зібрання, як духовних, так і світських, мійських церковних старостів, - був виразно з характером „істинно-русь-кости" у великій більшості. Тому для історика представляється дуже цікавим, як таке Зібрання зареагувало на докладну доповідь митрополита Діонисія про „Походження Автокефалії Православної Церкви в Польщі", після якої він оголосив в російському перекладі і показав в грецькому оригіналі „Патріярший і Синодальний Томос" від 13 листопада 1924 р.

Не було жодного протесту, чи хоч би якого-будь жалю, з приводу „неканонічного акту автокефалії" Православної Церкви в Польщі на цьому Зібранні представників духовенства і мирян 10-12 січня 1927 р. Навпаки. Зібрані з піднесенням проспівали „Вічну Пам'ять" Вселенському Патріярхові Григорію VII, при якому був виданий „Томос" про автокефалію, а потім з надхненням „много-ліття" тодішньому Святійшому Царгородському Патріярхові Васи-лію III, який прислав у вересні 1925 р. делегацію до Варшави на урочистість проголошення автокефалії Церкви. А в додаток до всього цього член Зібрання протопресв. Терентій Теодорович запропонував Зібранню проспівати многоліття „Першому Голові Православної Автокефальної Церкви в Польщі Владиці Митрополитові Діонисію", „невтомною працею якого утворене незалежне автокефальне буття" цієї Церкви. Дружнє і надхненне архиєрейське „Многая Літа" присутніх було відповіддю на цю пропозицію о. Теодоровича (Первое Собраніе ... Ор. сії., стор. 9). А. Світіч, який сам в своїй праці виставляє протопресв. Терентія Теодоровича як борця проти автокефалії (стор. 61), увів в той же блуд проф. Н. Арсеньева (Предисловіе, II), цілком замовчав це Зібрання 10-12 січня 1927 р. і виступ на ньому о. Теодоровича. Бо ж такими історичними фактами цілком відкидається його теза про „внутрішній розрив ієрархії Православної Церкви в Польщі з клиром і віруючим народом" через „неканонічний акт автокефалії, яким та Церква була відірвана від „споконвічного союзу з Російською Церквою".

Не можна не признати правильним, з національно-української точки погляду, того підходу до довершеного факту проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі 17 вересня 1925 року, який було висловлено тоді на сторінках української „Духовної Бесіди": „Аналізування й обмірковування, якими шляхами, при яких умовах, чиїми заходами й з якими можливими сторонніми цілями прийшла до нас автокефалія, - це вже справа історії... Нам здається, що брати це питання за питання сьогоднішнього дня - значило б робити велику помилку... Сталася історична подія, з нашою участю, чи без неї, - це інша справа, - але вона поставила перед нами нове життя, і ми мусимо ним жити й мусимо працювати, щоб опанувати цим життям. Автокефалією ми не повинні нехтувати, а використати її в найширшій мірі для добра нашого народу й Церкви. Це єдиний реальний шлях, який лежить перед нами, розпочатий подією 17 вересня" (ч. 19-20. 20 жовтня 1925 р., стор. 4, 6).

Як сказано було нами вище, автокефалія Православної Церкви в Польщі повстала на засаді „державно-територіяльній": існування Православної Церкви в окремій державі. Але і в таких Автокефальних Церквах церковно-православне життя забарвлюється національним елементом, набірає національного характеру, коли воно йде вільно й не насилується владою, чи то церковною чужонаціональною, чи світською державною. В Православній Автокефальній Церкві в Польщі з її біля 70% української пастви, біля 29% - білоруської і решти російської, чеської, польської, ясно, що національно ця Церква може бути тільки українсько-білоруською, якою й була вона за давньої Польщі, що, розуміється, не означало того, що треба було денаціоналізувати через Церкву і зовсім незначну в 2-3% меншість православних росіян, чехів і поляків, для яких свобода вживання своєї мови в Богослуженні також передбачена в наведеній нами вище постанові Синоду Православної Церкви в Польщі від 3 вересня 1924 р.

Отже для українських церковних діячів здобуття Православною Церквою в Польщі автокефалії рго Гого ехіегпо (зовнішньої) давало можливість та диктувало й обов'язок посилити працю в напрямку здобуття і розвитку автокефалії рго їого іпіегпо (внутрішньої) в церковному житті православних українців в Польщі. Це означало, - унезалежнившись від юрисдикції Московської патрі-ярхії, повести боротьбу за розмосковлення своєї Церкви і розвиток ЇЇ як національної, близької побожній душі українського народу, якою ця Православна Церква століттями була для українців у віках минулих, зокрема і в часи перебування під давньою Польщею. І така боротьба була українцями поведена.

У світлі такого розуміння значення автокефалії Православної Церкви в Польщі для національно-церковного руху в ній, не можемо признати нічим іншим, як тільки „глибоким непорозумінням" „Меморандум" в справі тої автокефалії, висланий Всеукраїнською Православною Церковною Радою в Києві (з датою 13 лютого 1926 р.) Царгородському патріярхові Василію III. В ньому ВПЦ-Рада висловлює „в особі Патріярха Царгородській Патріяршій Організації рішучий протест проти антиканонічних, антицерков-них, ворожих і дуже шкідливих для православного українського народу вчинків", виявлених „в затвердженні Царгородським Пат-ріяршим Престолом автокефалії Православної Церкви в Польщі". Поминаємо такі історичні „ляпсуси" в „Меморандумі", як: „Православна Церква в Польщі ніколи Царгородському Патріярхові не підлягала", або: „Патріярх Ієремія в XVI в. обдарував українські православні братства, надавши їм всі права керування своєю Церквою". .. Поминаємо такі канонічні „ляпсуси", як: „Канонічне право на проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі мусіло б належати тільки Московському патріярхові" (самі в Києві проголосили автокефалію Укр. Церкви в 1920 і 1921 р., не питаючись Московського патріярха. І. В.), або: „Ви (Царгород) передали права автокефалії над українським і білоруським народом не Церкві, а москвину митроп. Діонисію і скільком спільним з ним єпископам в Польщі", а також „польському католицькому урядові" та „необмежені права автокефалії Православної Церкви в Польщі - Римському Папі"...

Головне не в цих ляментаціях, а в тім, який же вихід для Православної Церкви в Польщі в оформленні її канонічного положення у Вселенській Православній Церкві вказує ВПЦРада? Проголосивши „перед усіма церквами світу Томос патр. Григорія VII про автокефалію Православної Церкви в Польщі нікчемним", ВПЦРада не визнала тої автокефалії і вказує патріярхові, що автокефалію Української Церкви вже проголошено в м. Києві ,,не патріяр-хами та князями", а самим українським народом на соборі 1921 р., і „під прапором лише цієї автокефалії буде єднатися український народ, куди б тяжка доля його не занесла"... Звідсіль виникало, що й православні українці в Польщі мусіли б належати до УАП-Церкви в Києві, а не до Православної Автокефальної Церкви в Польщі.

Невідомо, чи була яка відповідь Царгородської патріярхії на цей „Меморандум" ВПЦРади, надрукований і в укр. часописах за кордоном (Америка). Але зміст його свідчив, що автори „Мемо-рандума" за залізною заслоною під комуністичною владою не мали жодного почуття реальної дійсности в справі, про яку висилали „Меморандум". Український церковний рух в Православній Церкві в Польщі проходив незалежно від яких-будь впливів з Києва чи зносин з Києвом. Твердження про „жваве листування митрополита Василя Липківського з українськими церковними кругами в Польщі" (С. Раневський, стор. 8) виссане з пальця.

 5. Повільні поступи в розмосковленні Православної Автокефальної Церкви в Польщі; причини повільности. Українська Парлямен-тарна Репрезентація з виборів 1922 р. і церковна справа. Український Церковний З'їзд в Луцьку на Волині 5-6 червня 1927 р.; його ухвали. Зібрання повітових протоієреїв Волинської єпархії та „рновських" діячів 16-17 червня 1927 р.; його контр-ухвали Луцькому з'їздові

Ухвала Волинського Єпархіяльного З'їзду в Почаєві в жовтні 1921 р. щодо впровадження в Богослуження живої народної української мови в парафіях з українською людністю, постанови, в історичному зв'язку з цією ухвалою, Синоду Православної Церкви від 16 червня і 14 грудня 1922 р. та 3 вересня 1924 р. про допущення вживання живих мов в Богослуженнях замісць мертвої церковно-словянської - пройняті були, як ми бачили, поміркованістю: ніде не було мови про негайну заміну по церквах церковно-словянської мови. В справі переходу на Богослуження живою мовою рекомендувалась „постепенність", повільність; впровадження живої мови обумовлювалась вимогою, „де того захочуть парафіяни і де це є можливе з місцевих умов" (постанова Синоду 3 вересня 1924 р.). Об'єктивна історія може тільки ствердити згідність дійсности з цими постановами.

Від Волинського З'їзду представників духовенства і мирян в ПочаєвІ 1921 р. до Луцького церковного З'їзду 1927 р., про який буде мова в цьому підрозділі, пройшло майже 6 років, а скільки за цей час на Волині було церков, в яких Богослуження почали відправляти в українській мові? Не маємо підстав, щоб подати точну кількість, але, пригадуючи з пам'яти, боїмося, що не нарахували б і двох десятків. У самому Луцьку Богослуження в українській мові в маленькій Чеснохресній Братській церкві почалося тільки в травні 1926 р. З других повітових міст Волині відправа Богослуження в українській мові була тоді тільки в Ковлі (Благовіщенська церква) і Володимирі (чергування української відправи з словян-ською) в соборі, а потім в Миколаївській церкві тільки українська відправа. І не даром в українській пресі тих часів зустрічаємо назву постанови Свящ. Синоду „про впровадження Служби Божої українською мовою в тих парафіях, де того вимагають парафіяни", паперовою постановою. А ось характерний для того часу заклик в пресі: „Нагадуємо! Наближаються Великодні свята, перед якими будуть Страсний Четверг, Великі Пятниця і Субота. У ці великі дні для кожного православного християнина одбуваються по церквах урочисті й для душі умильні Богослуження. Конечним є, щоб ці Богослуження, якщо не вцілості, то принаймні з часті, правились в мові українській, напр.: всі Євангелії на Страсті й Плащаниці повинні читатись по-вкраїнському, Великодна Служба повинна вся співатись по-вкраїнському. Відповідні богослужбові книжки є на мові українській, також дано й благословенство на вживання нашої української мови в церковних службах і митрополитом Діонисієм і Свящ. Синодом"... („Громада", ч. 16 за 1926. Луцьк).

Отже, в світлі дійсности, карикатурою, а не „документованою і хвилюючою" історією являються такі писання „рновців", як: «Синодальні постанови (про вживання в церковних службах живих мов) були використані безвідповідальними елементами, що вбачали в Церкві знаряддя для політичної і національної боротьби (з ким?). Почалось так зване „розмосковлення" Церкви. Над Церквою повисла грізна небезпека. Одначе духовенство, в подавляючій більшості, і віруючий, чужий політиці, народ засудив всякі новини, засудив українізацію Богослужень і вимагав відправи служб в церковно-словянській мові» (А. Світіч. Ор. сії., стор. 68). А С. Ра-невський в такій, дійсно безвідповідальній, писанині дописався до того, що „українізацію" Православної Церкви приписав полякам: «Для переведення „українізації православних" поляки вирішили використати Православну Церкву, ієрархія якої знаходилась на услугах уряду від моменту проголошення незалежности Православної Церкви в Польщі» (Ор. сіt., стор. 8).

Які ж були причини такого дійсно дуже й дуже повільного поступу в розмосковленні Православної Церкви в Польщі, при якому стані цілком не потрібно було нікому вимагати церковно-сло-вянської мови в Богослуженні, а, навпаки, треба було української відправи домагатись парафіянам, і часто роками? В тогочасній українській церковно-релігійній пресі знаходимо таку відповідь на це питання.

В статті „ПІД увагу Пан-Отців" редактор „Духовної Бесіди" В. Островський, ствердивши, що з постанов Св. Синоду 3 вересня 1924 р. про вживання рідної мови віруючих у Службі Божій, проповідях, позабогослужбових бесідах, у викладанні Закону Божого і т. д. духовенством виконано „так мало, як би й нічого", питає: що це таке є? Чи непослух Вищій Церковній Владі? Чи нехтування інтересів Церкви? Чи може ворожість до справедливих вимог життя й української пастви? І відповідає: „З листів до редакції, з усних заяв і всяких інформацій з місць довідуємось, що там має місце - й перше й друге й третє". І далі подає такі причини ігнорування духовенством постанови Синоду з дня 3 вересня 1924 р. 1. Незнання української мови деякими зденаціоналізованими священиками й неохота взятися за книгу. - 2. Нерозуміння великої краси та справедливости акту введення рідної мови в церковне життя, як рівно ж і необхідности цього акту для боротьби з посяганнями на Православну Церкву зовні. - 3. Безпідставний, невідомо ким прищеплений, страх, що уживання рідної мови в церкві та школі може викликати неприємності з боку світської адміністрації. - 4. Відкрита ворожість з боку священиків неукраїнського походження і зденаціоналізованих українців, що мріють про „єдину неділиму Росію" та про відновлення старих часів з обов'язковим „общепонятним русским язиком". - 5. Ворожість деякої частини російської інтелігенції по містах („рновці"), яка керує церковним життям.

«Але українська православна паства, - продовжує автор, - прокинулась від сну несвідомости й ставить свої домагання пастирям рішучо й невідступне: постанова Синоду мусить бути виконана й без всякого зволікання ... Хто забув рідну мову, хай швидче вчиться, якщо не бажає пірвати духовного зв'язку з паствою; хто цього зробити не хоче, чи не може, хай уступить місце тим, що потраплять виконати постанови Синоду. Що ж до страху перед адмністрацією, то цей страх є безпідставний . . . Справа мови - внутрішня справа Церкви, в яку адміністрація вмішуватися не має права і не вмішується... Отже, де парафіяни вимагають, щоб священики правили Служби Божі, говорили казання й взагалі зносилися з паствою в українській мові, там священики є обов'язані виконувати цю вимогу без жодних додаткових розпоряджень... Настала пора для нашого духовенства вийти на шлях, який йому вказує Вища Церковна Влада, і занехати „своєї" політики в Церкві, загроженій з усіх боків. Якщо цього духовенство зараз не зробить, воно викопає між собою й паствою глибоке провалля й уторує ще більше шлях для різних сект» („Духовна Бесіда", ч. 2 за 1925 р., стор. 12).

Треба додати до приведеної статті ред. Володимира Остров-ського, що двохтижневик „Духовна Бесіда", редактором-видавцем якої він був, а перед ним Євген Сакович, почав виходити 15 вересня 1924 р. з благословенства митрополита Діонисія і друкувався в Синодальній друкарні. Тому думки, висловлені в ст. „Під увагу Пан-Отців", не могли бути суперечними з думками вищого церковного проводу. Натомість, до причин, поданих В. П. Островським в пояснення того, що з постанови Синоду 3 вересня 1924 р. духовенством виконано дуже й дуже мало, ми повинні додати ще одну, про яку В. Островському не випадало писати: це несприятливе відношення до мовної постанови Синоду 3 вересня 1924 р. церковної адміністрації на місцях - Духовних Консисторій і більшо-сти о. о. благочинних, що тримались орієнтації на „єдину неділиму". Але ж і посеред церковної адміністрації на місцях, та й цілого духовенства, як показали пізніші події з історії українського церковного руху в Польщі, могло не бути таких перешкод в роз-московленні Православної Церкви в Польщі, коли б Вища Церковна Влада, ієрархія, не улягаючи рновським впливам, була послідовною і твердою в переведенні своїх поглядів на те, що Православна Церква в Польщі не може залишатися московською по національності, коли паства її складалась з українців (до 70%) і білорусів (до 29%).

З історії Української Автокефальної Православної Церкви на Великій Україні ми вже бачили, яку тяжку шкоду понесла та Церква від того, що церковна справа українського народу в часі його бурхливого відродження національного з революцією 1917 року була зневажена його політичним представництвом і державним урядом в рр. 1917-18, які не подбали про те, щоб була утворена для Української Православної Церкви канонічна національна ієрархія. Для українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі не було вже свого уряду; проти нього стояла, навпаки, націоналістична політика Польщі, в якій такі широкі впливи мала щодо питань віровизнання католицька ієрархія, католицьке духовенство з їх віковою ворожістю до православія на українських землях під Польщею. В давніх часах були на цих землях оборонцями Православної віри і Церкви українське козацтво, українські православні магнати, як князь К. К. Острозький, православні Братства по містах на певних статутах, православна шляхта і представники її на сеймиках і в Польському Сеймі у Варшаві. У відновленій, в наслідок першої світової війни, Польщі, така роля спадала б єдино на Українську Парляментарну Репрезентацію в особах православних її членів.

Як вже згадувалось вище, українське населення Галичини не взяло участи у виборах до польських сейму та сенату восени 1922 року, очікуючи рішення політичної долі Сх. Галичини на Версаль-ській мировій конференції. Українська ж людність Волині, Холм-щини і Підляшшя, Полісся пішла на вибори не стільки, можна сказати, організовано, як стихійно, відрухово, голосуючи на своїх, українців, проти поляків, що за цей час вже встигли, як казали люди, „добре впектися". Так створилася з виборів 1922 р. кількісна, з 28 членів, Українська Парляментарна Репрезентація, що, будучи національною (всіх їх вибирали як „українців"), була разом і православною як по конфесійній приналежности особисто, так і по виборах від маси українського православного населення. Така парляментарна група з 28 членів могла б і в українському національно-церковному русі в Польщі відограти поважну ролю; з нею мусіла б поважно рахуватись і ієрархія Православної Церкви в Польщі на чолі з митрполитом Діонисієм, замісць піддаватися впливам „рновців", чужих подавляючій більшості вірних Православної Церкви.

Одначе цього не сталося. Українська Парляментарна Репрезентація з виборів 1922 року як не утворила міцної національно-політичної організації з певною національною ідеологією і програмою, на українських землях, які її вибрали, так за п'ять років свого існування не відограла, можна сказати, жодної помітної ролі і в українському національно-церковному русі в Православній Церкві. Українське політичне життя на землях, з яких вийшла ця Репрезентація (Волинь, Холмщина, Підляшшя, Полісся), тільки що пробуджувалось. Стихійний характер виборів до Сейму й Сенату на цих землях мусів позначитися й на персональному складі обраної Репрезентації; цей склад був мішаниною інтелігентів з вищою освітою, півінтеліґентів і мало письменних, людей з громадським стажем і мало відомих, а то й зовсім не відомих поза своєю околицею. Головне ж, що поза загальним уявленням, що вибрали до Сейму й Сенату українців для оборони інтересів і прав українського народу, була повна неясність щодо політичного їх світогляду, щодо розуміння ними інтересів українського населення, яке опинилось під Польщею, щодо завдань і тактики в політичній праці для осягнення національних ідеалів. Виходом з такого стану могло бути вироблення в процесі політичної праці на терені парля-ментарному й поза ним спільної в основних точках національної думки, національно-політичного світогляду й програми і тактики в обставинах сучасного українського життя у відновленій Польщі. Замісць такого виходу, повстала в процесі політичного „самоозна-чення" послів і сенаторів (не без сторонніх впливів) велика дифе-ренціяція посеред членів Української Парляментарної Репрезентації. Наслідки були сумні: частина послів створила „Сельсоюз", зліпивши собі програму з програм есерів, селянської спілки та трудовиків перших років революції на великій Україні, друга частина вступила до партії УНДО (Укр. Націонал-Демокр. Об'єднання) в Галичині, третя попала до комуністів, четверта схилилась до уго--ди й стала за національно-територіяльну автономію для українців в Польщі; решта трималась і далі безпартійности. І вже через два роки після виборів перший голова Українського Сеймового Клю-бу посол від Холмщини Антін Васильчук виходить зі складу того Клюбу, заявляючи в пресі: ,,Після глибоких розважань прийшов я до переконання, що там, де є стільки угруповань на 21 послів в Українському Клюбі, спільна тактика і витримана плянова лінія політична є неможлива"... І між цими „угрупованнями" точиться і в Сеймі і поза Сеймом „полеміка", яка переходить в сварню і гризню в пресі, від чого маси спочатку дезорієнтуються, а далі ширяться посеред них симпатії до Радянського Сходу. Бо ж, здається, ледве не більшість послів схилилась тоді до того Сходу, проявляючи москвофільські симпатії („Сельсоюз", комуністи. - „Тризуб". 19 вересня 1926 р., стор. 10-12).

Звідсіль і український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі не міг, ясна річ, мати пожитку від Української Парляментарної Репрезентації з виборів 1922 р., як цілого тіла. Бо ж тяжко дійсно сподіватись спільної акції в церковній справі від тіла, між членами якого була в церковно-релігійному питанні для народу дистанція „огромних розмірів" (від глибоко побожного посла Семена Любарського до комунистів Хоми Приступи, Йосипа Скрипи і ін.). Спільна акція Української Парляментарної Репрезентації 1922 р. в церковній справі мала місце тільки раз, на початку, в боротьбі проти впровадження в житті Православної Церкви в Польщі нового стилю, що введений був до церковного вживання постановою Собору єпископів тієї Церкви 12 квітня 1924 року. Український посольський клюб видав в цій справі до населення відозву, поширену в тисячах примірників, в якій гостро запротестував проти введення нового стилю і кликав духовенство і вірних триматися в святкуванні церковних свят звичаю батьків. Цей заклик відповідав і бажанням населення, чому Собор єпископів Церкви змушений був новою постановою з дня 16 серпня 1924 року „благословити святкування в тих місцях, де цього домагається віруючий народ, великих і місцево-шанованих свят по старому стилю". Такими „місцями" виявилась майже вся Православна Церква в Польщі, так що властиво тільки у Варшаві в митрополичому соборі св. Марії Магдалини впроваджений був новий стиль. Одночасно й Уряд Польщі через Міністерство Ісповідань та Освіти видав розпорядження воєводам, аби цивільна влада на місцях не втручалась у відправлення Богослуження по старому чи новому стилях. Ініціятива власне польського уряду щодо постанови ієрархії Православної Церкви запровадити новий стиль, як і втручання повітових старост і поліції в спрайу переведення в життя цієї постанови, й були причиною спільної протиакції в цій справі Українського посольського клюбу, опозиційного польському урядові, так що тло цієї протиакції на ділі було політичне, а не церковно-релігійне. Отже в українському національно-церковному русі в Православній Церкві в Польщі можна констатувати участь в 1923-27 рр. не всієї Української Парляментарної Репрезентації, доволі, як такої, байдужої до церковної справи свого народу, а тільки декотрих поодиноких її членів, як посли - Сергій Хруцький, Борис Козубський, Семен Любарський, сенатори - Михайло Черкавський, прот. Даміян Герштанський.

Провід національно-церковного українського руху, який (рух) так голосно заявив про себе на шостому році після Почаївського Єпархіяльного З'їзду 1921 р. в акції Луцького Церковного З'їзду 1927 р., був в руках церковно-громадських і культурно-освітніх діячів Волині на чолі з д-ром Арсеном Річинським.

Д-р Арсен Васильович Річинський, народж. р. 1892 в родині о. диякона Василя Річинського на Волині (пізніше батько його був священиком в Камінь-Каширському повіті), вчився у Маціївській Духовній Школі Волинської єпархії і в Волинській Дух. Семінарії у Житомирі, по закінченні 4-ох кляс якої вступив на Медичний факультет Варшавського Університету, який і скінчив в часі першої світової війни р. 1916 в Ростові на Дону, куди той університет був з Варшави евакуйований. Після скінчення університету повернувся на Волинь, одружився і мав у 20-их рр. і далі лікарську практику у Володимирі-Волинському.

Р. 1924 почав Річинський видавати у Володимирі-Волинському власним коштом „незалежний місячник українського церковного відродження" під назвою „На Варті". Під цією ж назвою „На Варті" повстало при місячнику й видавництво, що видало, між іншим, року 1926 розвідку: „Походження єпископату в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви". Розвідка ця, у виданні „На Варті" без подання імени автора, була, під тим же заголовком, повністю уміщена р. 1927 в ч. 1 журналу „Церква й Життя", органу ВПЦРади в Києві, з поданням, як автора, прізвище „Волинський"; нас було в тому часі інформовано, що автором цієї розвідки був свящ. Петро Та-бінський, який в рр. 1924-26 був позаетатовим священиком при Володимиро-Волинському соборі. Отже напрямок в-ва „На Варті" був прихильний, як видно, ідеології УАПЦеркви.

Скоро після того, як у Варшаві відбулось 10-12 січня 1927 р. „Перше зібрання представників (призначених) духовенства і мирян Православної Автокеф. Церкви в Польщі", на якому, як бачили ми, так заманіфестовано було ніби єдність ієрархії з духовенством і мирянами, д-р А. Річинський, від імени редакції журнала „На Варті", звертається 7 лютого 1927 р. до митроп. Діонисія з проханням „про уділення благословення на скликання в м. Луцьку Українського Православного Церковного З'їзду духовенства і мирян, з участю в з'їзді Митрополита, або кого-небудь з єпископів". У відповідь на це прохання Синод Православної Церкви на засіданні 26 лютого постановляє, що „правомочним і законним органом для скликання нарад чи зборів з метою обміркування й вирішення церковно-релігійних справ в Церкві є Вища Церковна Влада", яка „на зібранні духовенства і мирян 10-12 січня 1927 р. вже намітила скликання Помісного Собору Православної Церкви в Польщі", а тому слід „наказати духовенству не осмілюватися бути на Луцькому З'їзді під страхом канонічної відповідальности, а віруючих закликати стриматися від присутности на ньому.*) В наслідок цієї постанови Синоду, а рівно ж критики в українській пресі щодо невластивости скликання церковного з'їзду через редакцію „На Варті", д-р Річинський об'їздить повітові міста Волині, переводить наради з громадськими діячами в справі „життєвих духовно-релігійних потреб українського православного населення в межах сучасної Польщі", пропагуючи ідею скликання Українського Церковного З'їзду. В результаті був утворений Організаційний Комітет по скликанню З'їзду з представників від різних повітів з осередком в Луцьку.

Організаційний Комітет, змінивши дещо в програмі З'їзду та поставивши остаточною метою його „виявлення церковно-релігійних потреб української православної людности в Польщі" і ухвали в цій справі, як дезидерати, „скерувати на належну дорогу", тобто представити відповідній владі, -- звернувся знову до мит-роп. Діонисія за благословенням відбути З'їзд. Просьба Комітету була підтримана сенатором М. Черкавським і послом до Сейму С. Хруцьким, що з тією метою особисто навістили митр. Діонисія, але митрополит в просьбі відмовив.

Організаційний Комітет, маючи дозвіл на Луцький З'їзд в справах церковних від влади цивільної, рішив не підпорядкуватися постанові Синоду і З'їзд скликати й відбути, виключивши тільки присутність на ньому духовенства, а то з огляду на репресії, що застосовані були б Синодом до оо. духовних учасників З'їзду; духовенству, що бажало все ж таки взяти участь в З'їзді, було заявлено від Комітету, що вони не будуть впущені на залю засідань. Незадовго перед З'їздом, призначеним на 5-6 червня 1927 року, відбулась у Варшаві перша сесія (26-28 травня) Митрополиталь-ної Ради, нової установи з дорадчим голосом при Вищій Церковній Владі. Ця Рада не була виборною, як того домагались українці й білоруси, а покликана персонально, тому і в складі її переважали „рновці". На сесії Митрополитальної Ради порушено було й справу скликання, з дозволу цивільної влади, Луцького церковного з'їзду мирянами. Більшістю членів Ради скликання такого з'їзду було, розуміється, засуджено; признано, що він не може вважатися за з'їзд православний і церковний, і що цивільна влада „не повинна б давати дозволу на цей з'їзд після того, як Вища Церковна влада відмовила організаторам з'їзду благословення на з'їзд". Була при цьому переведена в засіданні Ради дискусія в питанні українізації богослуження. Палким промовцем на захист вживання української мови в богослуженні був протопресв. Павло Па-щевський з Луцька, який освідчив, що багато парафій з українським населенням бажають української відправи в церкві, але в наслідок непевности цього питання з боку місцевої церковної влади священики бояться правити по-українськи; о. протопресвітер додав, що коли українська молодь заохочується до Церкви живою мовою в богослуженні, то краще йти їй назустріч, ніж її покинути. Митрополит заявив, що питання про українізацію повинно розв'язувати' мирно; українці не повинні домагатися насильного введення богослужбової української мови там, де це може повести до розколу, а прихильники церковно-словянської мови повинні зрік-тися непримиримости у відношенні до українських богослужбових текстів.

  *) Як оповідав Вл. Олексій Громадський (тоді єп. Гродненський) В. Соловію (нині єп. Варлаам) і II. Ф. Артемюкові (пок. еп. Платон), при зустрічі з ними в Бересті через місяць-два по Луцькому З'їзді 5-6 червня 1927 р., митр. Діо-нисій обіцяв йому дати дозвіл на Луцький З'їзд і навіть делегувати на З'їзд самого єпископа Олексія, але напередодні засідання Синоду все те відкликав. 

На церковний з'їзд у Луцьку 5-6 червня 1927 р., який відбувся в помешканні міського театру, прибуло 565 умандатованих делегатів від усіх повітів Волині й українських повітів Полісся та Холмщи-ни з Підляшшям; прибуло також 8 українських послів і сенаторів; опріч того, було до 200 гостей. До президії з'їзду було обрано: І. Власовського (голова з'їзду), посла Б. Козубського (заступник голови) і членами - А. Річинського, В. Соловія (нині єпископ УАПЦ на чужині Варлаам), М. Теліжинського, Д. Ковпаненка, А. Рочняка, І. Гаврилюка і п-ні Тишецьку. Констатуючи при відкритті з'їзду відсутність на ньому вищого й нижчого духовенства, Луцький з'їзд признав себе, при таких умовах, ,,З'їздом православних мирян-українців в церковних справах". На з'їзді заслухані були такі доклади: 1. „Сучасний стан церковно-релігійного життя українського православного населення в Польщі" (докл. А. Річинського). - 2. Задоволення релігійних потреб українського православного населення в справах: а) служби Божої (А. Річинський); б) науки релігії в церкві, школі і поза школою (докл. Павло Артемюк, пізніше єпископ Платон УАПЦ на чужині, помер р. 1951); в) книг богослужбових і релігійно-моральної преси (І. Власовський); г) комплектування священиків, дяків і диригентів (Д. Ковпанен-ко). - 3. Справа канонічного внутрішнього устрою Православної Церкви в Польщі (А. Річинський). - 4. Справа церковної господарки (І. Власовський). - 5. Справоздання з місць.

По кожній з доповідей програми з'їзду переведені були дебати, під час яких виявились дві течії на з'їзді, обидві опозиційні сучасному станові церковного життя української православної люд-ности під Польщею, але далеко розбіжні між собою щодо засобів виходу з того стану. В основі цієї розбіжності лежало різне розуміння і різне відношення до самої істоти церковної справи в житті народу. Течія ліва, кількісно зовсім незначна, але очолена деякими членами Української Парляментарної Репрезентації, ставила розв'язання національно-церковної української справи в Православній Церкві в Польщі в ту площину, що треба порвати з московською ієрархією тої Церкви й запросити єпископів Української Автокефальної Церкви, щоб приїхали й висвятили єпископів для західніх українських земель. З огляду на ряд рішучих виступів проти такої пропозиції, автори її внесли поправку до неї, а саме: ,,Виконавчий Комітет, який має бути обраний з'їздом, увійде в порозуміння з Вищою Церковною Владою Православної Церкви в Польщі. Коли б на протязі двох місяців Вик. Комітет прийшов до переконання, що церковна влада й надалі вороже ставиться до вимагань української православної людности, то він має від з'їзду уповноваження вжити відповідних заходів до утворення та легалізації Української митрополії, незалежної від нинішньої російської, і, не зволікаючи, починати перші кроки для відокремлення".

Але і в цій редакції пропозиція перевести „хірургічну операцію над тілом Православної Церкви в Польщі", як кваліфікував цю пропозицію Голова з'їзду, була зустрінута з боку другої, чисельно далеко переважаючої, течії на З'їзді так виразно протестуючи, що Голова З'їзду просто не піддав під голосування пропозицію, заявивши, що питання розриву з церковною владою Православної Церкви в Польщі і про звернення до влади іншої Православної Церкви поза територією сучасної Польщі зовсім не намічено програмою з'їзду, представленою Організаційним Комітетом цивільній адміністрації при проханні дозволу на Луцький церковний з'їзд. Належить підкреслити, що цей Український церковний з'їзд зовсім не ставив під знак запитання, чи осуд, автокефалії Православної Церкви в Польщі, урочисто проголошеної, як вище нами оповіджено, 17 вересня 1925 року. Завданням з'їзду було направити життя цієї Церкви по шляху здобуття нею внутрішньої автокефалії, для чого треба було вести боротьбу за розмосковлення цієї Церкви, зрусифікованої впродовж майже 250 років перебування в складі Російської, та за розвиток одночасно її як національної, - української на українських землях, білоруської на білоруських. Резолюції Луцького з'їзду свідчать про ясність цих завдань в свідомості керманичів з'їзду, за якими пішла величезна більшість його учасників, що складалась переважно з делегатів від сільських парафій та представників від різних культурних українських інституцій.

Ідеологічну засаду щодо місця національного фактора в житті Христової Церкви Луцький церковний з'їзд висловив в наступній своїй резолюції: „Український Православно-Церковний З'їзд стверджує, що всі народи землі покликані до Царства Божого, - що народів упривілійованих правдиве християнство не знає; через те кожний народ, згідно з засадами Православної Східньої Церкви та її церковно-історичною традицією, має право до виявлення свого релігійного життя у своєрідних національних формах, які не тільки не роз'єднують Христової громади, а ще й збагачують Вселенську Церкву своєю многобарвністю та своєрідним ароматом окремих національних культур і національних характерів. Цей дух Вселенського Православія уможливив на протязі 2000 літ християнської ери повстання кільканадцяти православних національних церков-сестер, які відправляють богослуження більш ніж 40 живими мовами народів, згідно з апостольським заповітом і прикладом". В тісному зв'язку з признанням національного фактора в житті Православної Східньої Церкви, З'їзд ставить далі в своїх резолюціях засаду соборности в житті Церкви. З'їзд, „констатуючи занепад у церковно-громадському житті Православної Церкви в Польщі, головну причину цього грізного стану вбачає в ігноруванні засади соборности та в усуненні мирян від участи в церковних справах, яка участь була споконвіку основною ознакою Східньої Церкви, зокрема ж Православної Церкви на наших землях ще перед поділами Польщі". „Там, де національний характер Церкви, - читаємо далі в резолюціях, - придушувано силою, там все повставала загроза єдности Церкви ... Тому З'їзд застерігає сучасну православну ієрархію від повторювання таких історичних помилок і підкреслює, що різноплеменний склад православної пастви в Польщі вимагає особливо тактовного й прихильного заспокоєння церковно-релігійних потреб кожної національности, зокрема української, як чисельно переважаючої". З'їзд домагається видання Св. Синодом ясного виконавчого розпорядку до постанов про мову богослуження від 3 вересня 1924 р., аби раз на все усунути з церковного життя постійний стан ферментації та боротьбу між населенням і духовенством на тім тлі".

„З'їзд оповіщає все православне духовенство Волині й Південного Полісся, що віднині заяви парафіян про відправу богослу-жень українською мовою повинні задовольнятися без відговору, без відтягання і без покликування на церковну владу". ,,З'їзд домагається відновлення в нашій Церкві стародавніх українських цер-ковно-народніх звичаїв та обрядів, скасованих російською духовною і царською владою". „З'їзд домагається негайної українізації внутрішнього діловодства Церкви, яке провадиться тепер російською мовою".

„Для справедливого переведення цих реформ і взагалі впорядкування церковно-громадських відносин, З'їзд категорично домагається обсадження трьох єпископських катедр на землях з переважаючою українською людністю єпископами-українцями, з правами правлячих архиєреїв і членів Св. Синоду. Одночасно повинні бути реорганізовані духовні Консисторії та повітові протоієра-ти, що були до сього часу розсадниками обрусительства".

„З огляду на рішучий наступ організованих російських кол, - світських і духовних, - проти українського церковного руху, З'їзд зобов'язує всіх присутніх делегатів, а також і все українське громадянство на місцях без ріжниці партій, подвоїти освідомлю-ючу працю серед людей у братствах та інших культурно-національних організаціях, збірати гроші на Церковний Комітет на боротьбу за права українського народу в Церкві, а разом з тим розкривати заміри російської чорної сотні, яка бореться не за Церкву, а за старі впливи серед нашого народу й прагне розростатися штучно коштом малосвідомої частини нашого населення, за-тягаючи його до своєї братовбивчої роботи" (Духовний Сіяч, ч. 31-32 за 1927 р. „До історії Луцького церковного з'їзду", стор. 19--23. Православний Вістник. Вінніпег. Липень, 1927. ,,3 життя Православної Церкви в Польщі").

Такі були головні резолюції Луцького Церковного З'їзду, що їх так насвітлює, не подаючи їх тексту, ,,рновська" історія Православної Церкви в Польщі: „На Луцькому Українському З'їзді, що відбувся з дозволу державної влади, були приняті різні резолюції, скеровані проти Вищої ієрархії й проти традицій Православної Церкви. З'їзд санкціонував всю ту підривну роботу, що досі велась на місцях, і закликав переводити українізацію Церкви най-швидчими темпами" (А. Світіч. Ор. сії., стор. 69). Вартість такої „історії" очевидна.

Луцький Церковний З'їзд скінчив свою двохденну працю обранням „Українського Церковного Комітету", якому доручено було дбати про переведення в життя постанов З'їзду та про скликання, в разі потреби, нового церковного з'їзду; голові З'їзду І. Вла-совському доручено було представити ухвали З'їзду особисто митрополитові Діонисію. Через 10 днів після Українського Церковного З'їзду в Луцьку, в Почаївській Лаврі відбулось 16-17 червня, з участю митроп. Діонисія, Зібрання повітових протоієреїв Волинської єпархії і „рновських" діячів, на якому переведені були „контр-ухвали" Луцькому Церковному З'їздові. Це зібрання постановило, що „богослужбовою мовою повинна бути тільки мова церковно-словянська", що видання „богослужбових книжок і Слова Божого з рівнобіжними текстами церковно-словянським і українським" може бути тільки „задля вжитку в школі і дома", що при парафіяльних церквах повинно заснувати братства для оборони цер-ковно-словянської мови, що „при викладах по школах Закону Божого і молитов навчати обов'язково лише в їх словянських текстах". Зібрання визнало необхідним, аби митроп. Діонисій „звернувся до всього народу Волині з відповідною Архипастирською відозвою, котра б ясно виявила бажання Його Блаженства про припинення українізації Служби Божої". Зібрання це з „почуттям обурення" довідалось, що на Луцькому з'їзді „допущено було ображення Голови Православної Автокефальної Церкви в Польщі і то в присутності представників Уряду", проти якої зневаги Зібрання висловило свій протест; запротестувало також і проти того, що Уряд дав дозвіл на З'їзд, заборонений Вищою церковною владою. Зібрання ухвалило просити Уряд заборонити діяльність вибраному Луцьким З'їздом Комітету, а всьому населенню Волині оголосити через священиків, щоб ніхто, під страхом церковного суду, не входив в зносини з тим Комітетом і не виконував його розпоряджень (ІЬіd). Так порядкували в Православній Церкві посеред українського народу „стара гвардія" з російського духовенства і „рновські" діячі, вказуючи тому народові, в якій мові він повинен молитися.

Скоро після цього „рновського" зібрання приїхав до Почаєва голова Луцького церковного з'їзду Іван Власовський і був приня-тий митрополитом Діонисієм. В довшій авдієнції, при представленні і виясненні резолюцій З'їзду та правдивих його інтенцій, нехтування якими було б небезпекою для церковного життя, Голова з'їзду рішучо заперечив всі наклепи усні й у пресі, що ніби на з'їзді мали місце образи на адресу митрополита і взагалі Вищої ієрархії Православної Церкви в Польщі. Жодної Архипастирської відозви про припинення українізації богослуження митрополит Діонисій не видав, і постанова Св. Синоду від 3 вересня про допущення в богослуженні національних мов на бажання вірних не була скасована Синодом, хоч і пізніше ,,рновські" церковні діячі не раз домагались цього скасування.

• ВКонтакте