3. Собор Єпископів і Свящ. Синод, як постійний виконавчий орган Собору Єпископів, - вищі органи управління УПЦеркви на еміграції. Сесії Собору Єпископів і Свящ. Синоду. Склад членів Синоду; представництво духовенства і мирян в Синоді. Устроєві форми внутрішнього життя УАПЦ на еміграції в згоді з канонічним кодексом Вселенської Православної Церкви; відповідність цих форм переходовому часові церковного життя українців на чужині

Переглянувши на Соборі Єпископів в Еслінгені „Тимчасове Положення про Управління Св. Автокефальної Православної Церкви на еміграції", приняте на Соборі Єпископів у Варшаві р. 1944, Собор залишив найвищими органами управління тієї Церкви Собор її Єпископів і Свящ. Синод, як постійний вищий орган управління Церквою, виконуючий постанови Собору Єпископів. Ці органи вищого управління УАПЦеркви на еміграції статутово залишались в ній і надалі аж до „Першого Собору УАПЦеркви на еміграції", який відбувся 16-18 грудня 1956 р. в Карлсруе (Німеччина) і на якому був принятий новий „Статут Української Автокефальної Православної Церкви на еміграції" („Рідна Церква". Січень-лютий 1957 р. ч. 27, стор. 10-14). Але фактично Собор Єпископів і Синод УАПЦеркви, з посиленим виїздом духовенства і вірних з Німеччини і взагалі з Европи, а далі з виїздом і єпископів, з переїздом в квітні 1950 р. до Франції самого первоієрарха Церкви митрополита Полікарпа, переставали бути чинними, як діючі органи вищого управління Церквою, з кінця 1949 р.

За 4 роки 1946-49 були відбуті наступні сесії Собору Єпископів УАПЦеркви: II Сесія (після першої у Варшаві) 14-17 березня 1946 р. в Еслінгені; III Сесія - 12-15 травня 1947 р. в Мюнхені; IV Сесія - 23-24 жовтня 1947 р. в Ашаффенбурзі; V Сесія 19-20 квітня 1948 р. в Аугсбурзі; VI Сесія - 3-5 листопада 1949 р. в Ділінгені.

Сесії Свящ. Синоду УАПЦеркви на еміграції в тому ж часі 1946-49 рр. відбулись наступні: І - 17 березня 1946 р. в Еслінгені; II - 14-17 червня 1946 р. в Еслінгені; III - 23-26 серпня 1946 р. в Мюнхені; IV - 19-23 листопада 1946 р. в Корнберзі (пров. Грос-Гесен); V - 10-11 травня 1947 р. в Мюнхені; VI - 5-8 серпня 1947 року в Майнц-Кастелі; VII - 21-22 жовтня 1947 р. в Ашаффенбурзі; VIII, що повинна була бути між 24 жовтня 1947 р. і 15 кв. 1948 року, не відбулась; IX - 15-17 квітня 1948 р. в Аугсбурзі; X - 12-14 листопада 1948 р. в Ельвангені; XI - 15-17 червня 1949 р. в Мюнхені; XII - 1-2 листопада 1949 р. в Ділінгені.

Всі Сесії Собору Єпископів і Синоду УАПЦеркви відбулись в Американській окупаційній зоні і на всіх засіданнях тих сесій головував Владика Митрополит Полікарп, який прибував на ті сесії з Бритійської зони (Гронау, потім Гайденау); незмінним секретарем Собору Єпископів і Синоду був єпископ Платон. В складі Синоду УАПЦ, де, крім Голови і Секретаря, було два члени (архи-єп. Михаїл і єп. Мстислав, обрані на II Соборі Єпископів) на III Соборі Єпископів була принята зміна: кількість членів Синоду встановлена була з 5-ти єпископів; з них - митрополит і заступник митрополита були членами Синоду з рації свого становища, три члени обирались Собором Єпископів, з них один обирався також і на секретаря Синоду. На заступника Митрополита на III Соборі Єпископів в Мюнхені обрано було (доживотньо) ї.рхиєп. Ні-канора, а членами Синоду архиєпископів Ігоря і Генадія та єп. Пла-тона (секретар). На IV Соборі Єпископів (23-24 жовтня 1947 р.) признано було корисним поширити склад Синоду УАПЦеркви на еміграції представниками від духовенства і мирян, і тимчасово, до Церковного З'їзду УАПЦ, який ухвалено було скликати, запрошено було на членів Синоду від духовенства прот. Бориса Яков-кевича і від мирян адвоката Євгена Тиравського. На Церковному З'їзді, який відбувся 25-27 грудня 1947 р., було висловлено побажання, аби в Синоді було два представники від духовенства і два від мирян, при чому було апробовано членство в Синоді прот. Бориса Яковкевича і адвоката Євгена Тиравського, а на других двох представників було обрано від духовенства митр. прот. Юрія Пе-лещука, а від мирян проф. Анатолія Котовича. Ухвала Церковного З'їзду була стверджена У-им Собором Єпископів (19 квітня 1948 р.), і названі представники від духовенства і мирян були в складі Синоду до виїзду їх з Европи.

На VI Соборі Єпископів УАПЦ, що відбувся 3-5 листопада 1949 р., було переглянуто „Положення про управління УАПЦеркви на еміграції"; відносно Свящ. Синоду в „Положенні" було постановлено: „В несприятливих умовах Свящ. Синод скликається в скороченому складі, а саме: з Голови, Секретаря й по одному представнику від духовенства й мирян" (т. 8). З від'їздом єпископів з Европи, коли в ній залишились тільки митрополит Полікарп і архиєпископ (від 16 вересня 1952 р. митрополит) Ніканор, Синод УАПЦ складався з 4 членів: владики - Полікарп і Ніканор, від духовенства протопресв. Володимир Вишневський (він же і секретар Синоду), від мирян - Петро Плевако. Після упокоєння митрополита Полікарпа (22 жовтня 1953 р.) Синод залишався в складі митрополита Ніканора, о. В. Вишневського і П. Плевака, але фактично його функції перейняла Митрополича Рада. З при-няттям на Першому Соборі УАПЦеркви на еміграції 16-18. XII. 1956 р. нового „Статуту УАПЦ на еміграції", на зміну Синоду, як виконавчого органу УАПЦеркви на еміграції, прийшла нова установа під назвою „Вище Церковне Управління" в складі двох членів з духовенства і двох мирян під головуванням Митрополита УАПЦеркви (т. 17 „Статуту").

Виконуючи дані йому Собором Єпископів (в Еслінгені) доручення по опрацьованню статутів внутрішнього життя УАПЦеркви на еміграції, Свящ. Синод тієї Церкви прийняв на своїх сесіях і видав для користання в житті Церкви цілий ряд статутів, а саме: „Статут для українських православних парафій УАПЦеркви на еміграції" (на сесії 15 червня 1946 р.); „Статут церковних братств і сестрицтв при парафіях УАПЦеркви" (тоді ж); „Статут Українського Богословсько-Наукового Інституту при УАПЦеркві" (16 червня 1946 р.); „Статут для правлячих єпископів і церковних управлінь при них УАПЦеркви на еміграції" (на сесії 23 серпня 1946 р.); „Статут Українського Православного Братства Милосердя" (центральне в УАПЦеркві, на сесії 19 листопада 1946 р).; „Правильник для праці церковним титарям при церквах УАПЦ на еміграції" (10 травня 1947 р.)і „Регулямін Свящ. Синоду УАПЦеркви на еміграції" (затверджений Собором Єпископів 15 травня 1947 року). На шостому Соборі Єпископів в Ділінгені 3 листопада 1949 року був затверджений Собором „Статут Богословської Академії УАПЦеркви на еміграції".

Так Собор Єпископів і Синод, з доручення того Собору, як Найвищого Органу Церковного Управління УАПЦеркви на еміграції, реґляментували в устроевих формах все внутрішнє життя тієї Церкви на чужині по закінченні другої світової війни. Синод видані ним статути, названі вище, будував на засадах, принятих Собором Єпископів Церкви і зафіксованих в „Тимчасовому Положенні про Управління Св. УАПЦеркви на еміграції", акті Собору в Еслінгені 14-17 березня 1946 р., а потім з деякими, викликаними церковним життям, змінами, в „Положенні", принятім 6-тим Собором Єпископів в Ділінгені 3-5 листопада 1949 р.

В оцінці форм устрою окремих Автокефальних Православних Церков історик повинен виходити найперше з тієї засади, чи устрій церковний відповідає самій науці Православної Церкви про Церкву, як Божу, а не людську, установу, і чи він не суперечить принятим на підставі тієї науки основним канонам Вселенської Православної Церкви? Як пише митрополит Ніканор (Абрамович), - „Канонічний кодекс Православної Вселенської Церкви містить у собі догматичні означення та правила церковного устрою і дисципліни, що деякі з них мають теж характер догматичних положень, бо основані на науці Господа нашого Ісуса Христа. Кодекс цей має обов'язуючу силу для кожного члена Православної Вселенської Церкви, хто бажає належати до Неї (6 Всел. Соб. пр. 2. 7-ого прав. 1. Правосл. Ісповід. Віри митр. Петра Могили ч. 1 від-пов. 72)". („Догматично-канонічний устрій Святої Православної Вселенської Церкви". - Богословський Вісник. Орган УАПЦеркви на еміграції. Ч. 1, стор. 14).

З погляду цієї засади, не можна знайти нічого суперечного Канонічному кодексу Православної Церкви в „Тимчасовому Положенні про управління Св. УАПЦеркви на еміграції", як рівнож і у всіх статутах і реґулямінах, принятих в розвиток основних засад устрою і управління церковного в „Положенні". Стверджуючи вірність засадам догматично-канонічного устрою Православної Церкви устроєвих форм внутрішнього життя УАПЦеркви на еміграції, повинно поставити й питання, оскільки ці форми сприяли розвиткові церковно-релігійного життя православних українців на чужині, як з погляду сучасних духовних потреб народу, так і з погляду національно-церковних традицій. У цьому відношенні не треба забувати, що ієрархія, частина духовенства і вірних Української Православної Церкви знаходилась не на рідній землі і не в постійному більш-менш місці свого замешкання, а в часовому перебуванні, в очікуванні переселення чи розселення. Бо одна річ - будувати своє церковне життя на Батьківщині і в своїй державі, інша річ - в місцях осідку постійного, хоч і на чужині, як, напр., в Канаді, СШАмерики і др. країнах, а ще інша - в положенні мандрівного скитальця, пересунення якого часто навіть не від нього залежало.

В такому „перехідному" положенні знаходилась в Европі УАП-Церква на еміграції, коли, навіть в перших роках еміграції, теплилась надія на повернення на Батьківщину, і тому в церковно-правних актах того часу про устрій і управління УАПЦеркви знаходимо формулу: ,,до скликання Всеукраїнського Церковного Собору", або - ,,до Всеукраїнського Помісного Собору"... Ясна річ, що в цих актах такий Помісний Собор визнається ієрархією як найвищий орган церковної влади в Помісній Православній Церкві українського народу. Переведення цих церковних соборів в складі ієрархії, духовенства і представників вірних в теперішньому часі в Українських Православних Церквах на чужині, але в місцях постійної осілости українських православних громад, як в Канаді, СШАмерики, а 1956 р. і в Европі (перший Собор УАПЦеркви на еміграції 16-18 грудня 1956 р. в Карлсруе), - цілком заперечує колишню (та й теперішню) несовісну агітацію т. зв. українських „соборноправників" про ієрархів Української Православної Церкви на чужині, як про „автократів" в Церкві, ворогів собор-ности в її управлінні.

Собор Єпископів, як найвищий орган управління УАПЦеркви на еміграції, був в тих часах скитальства православних українців найвідповіднішою соборною формою вищої влади в тій Церкві, віками освяченою й канонами Св. Вселенської Православної Церкви про соборне управління в Церкві (Див. прав. 34, 37 св. Апостолів, 5 пр. І Всел. соб., 19 пр. IV Всел. соб., 8 пр. VI Всел. соб., 20 пр. Антіох. соб. і др.)- Єпископат УАПЦ в цілому і єпископи по окремих осередках (провінціях) перебування скитальців були тими, що єднали членів тієї Церкви духовно в силу самого свого ієрархічного становища, перед висвяченням на яке приймали архи-єрейську присягу за долю Церкви і на вірність в служенні їй.

Як учасник, на становищі директора Канцелярії Свящ. Синоду УАПЦеркви до від'їзду в серпні 1948 р. до Канади, усіх сесій Собору Єпископів, Свящ. Синоду, Церковного З'їзду УАПЦеркви на чужині, - автор цієї „Історії Української Православної Церкви" до кінця своїх днів буде пам'ятати ті моменти піднесення, т( урочистості церковного і церковно-громадського характеру, з якими проходили ті сесії по ріжних таборах для скитальців і містах на чужині в Німеччині: в Еслінгені, Мюнхені, Корнберзі, Майнц-Кастелі, Ашаффенбурзі, Аугсбурзі, Регенсбурзі. Це були дійсно зустрічі любови, теплоти й гостинности з боку пастви до своїх архипастирів на чолі з митрополитом Полікарпом, коли закинуті на чужину серед німецького моря люди чули слова потіхи від своїх духовних батьків і в спільних зітханнях до Бога за Богослу-женнями знаходили розраду в сумних думках про невідоме й непевне майбутнє. Чи таке відношення вірних до сесій Собору Єпископів і Синоду УАПЦеркви, коли ці сесії були такою радісною подією в таборовому житті вірних, не відповідає позитивно на питання: оскільки устроєві форми внутрішнього життя УАПЦ на еміграції сприяли розвиткові церковно-релігійного життя православних українців на чужині ? ..

З другого боку, Собор Єпископів і Синод, як органи вищої церковної влади УАПЦ на еміграції, зовсім не заперечували активної участи в житті й управлінні Церкви мирського елементу. Вище було вже сказано, що Собор Єпископів погодився на представництво духовенства і мирян в Свящ. Синоді; ,,Статут для правлячих єпископів і церковних управлінь при них" встановлює в ко-леґіяльному складі цих управлінь духовних і світських осіб, також встановлює єпархіяльні конференції з представників духовенства і вірних, ревізійні комісії; „Статут для українських православних парафій УАПЦеркви на еміграції" широко накреслює діяльність представників парафій; парафіяльні братства з центральним „Братством Милосердя" статутово мали широке поле до культурної й добродійної праці в лоні УАПЦеркви на еміграції.

Як ми вже бачили з Архипастирського Послання Собору Єпископів в Еслінгені від 17 березня 1946 р., сильне релігійне піднесення серед українських вигнанців на чужині було стверджене на самих початках еміграційного життя по другій світовій війні. І ця народня побожність не слабла. З нею, коли почалось масове розселення в рр. 1948-49 з Европи біженців зі Сходу, виїхали вони в дальші країни за моря і океани. В своїй рідній Церкві православні українці знаходили велику духовну втіху. Скрізь по таборах і поза таборами, по містах Німеччини, де були більші колонії православних українців, по впорядкованих церквах підносились до Бога моління скитальців. Самі церкви, художні оздоби, святі образи, утварь, потрібна для Богослуження, - все це засобами і руками самих вигнанців було споруджено і впорядковано. Річний круг церковного життя, пов'язаний з Богослуженнями в неділі і великі свята та з народніми святочними традиціями, величні церковно-громадські панахиди за душі великих синів українського народу і народніх мучеників, церковно-пастирська про-довідь, особисті моління в храмах скорботного серця скитальця, - усі ці переживання підносили, скріплювали душі, духовно еднали сингальців між собою і з рідною землею та на ній залишеними рідними, близькими, друзями, цілим народом. Хто це сам переживав і розумів, той почував в собі і обов'язок підтримувати рідну Церкву, працювати в міру сил своїх і здібностей в організаціях церковних - в парафіяльній раді, в братстві, сестрицтві. І ці організації немало потрудились в УАПЦ на еміграції, по її парафіях, в одних більш, в других менш інтенсивно; бували, розуміється, й непорозуміння та скарги з місць до вищої церковної влади, але це вже залежало від людей, а не від статутів, які давали цілковиту можливість широко і з пожитком співпрацювати усім складовим частинам УАПЦеркви на еміграції.

Від людей вийшло в цю добу церковного життя православних українців по таборах в Німеччині, до розселення їх з Евро-пи, і те явище, що стало відомим під назвою „Ашаффенбурзького розколу" 1947 року. Тепер, в історичній перспективі, коли і самий розкол цей ізжив себе в дальших дрібненьких розколах, ясно, що Ашаффенбурзький розкол був тільки незначним епізодом, жалюгідним диссонансом у внутрішньому житті УАПЦеркви на еміграції з його високим національно-релігійним піднесенням, про яке вірно свідчить Архипастирське Послання Собору Єпископів в Ес-лінгені від 17 березня 1946 р., підписане всіма присутніми на Соборі єпископами, в тім і єпископом Григорієм Огійчуком, що опинився потім теж в Ашаффенбурзькому розколі.

 

• ВКонтакте